- Місце запису: село Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
- Дата запису: 17.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Журавська Надія Олександрівна, 6 грудня 1943 р.н., народилася в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області;
- Розшифровка аудіозапису: Базько Софія Миколаївна;
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Повне прізвище, ім’я, по-батькові.
Журавська Надія Олександрівна. Народилася 6 грудня 1943 року в селі Меделівка Радомишльського району Житомирської області. Прожила весь час в своєму селі до цього часу. Так, розкажу вам зі слів матері про Полтаву, бо вони виїжджали, наша сім’я: мій дід, моя бабуся, мати, материна сестра з хлопчиком маленьким, бо він народився в 1933-му, а це вони там були в 1934-му чи як. Ну вербували тоді, вербували. Чому вербували, Ви питали, да? Тому що в нас був голод і дуже вимерли люди, а там вимерли всі, розумієте? Приїхали, вона каже, в село і вже давали ж хати, кожному давали хати. Забирали звідси все: і корови, і хазяйство і все поїздами везли їх туди у Полтаву, така знаєте організована перевозка булалюдей туди і обіцяли, що там все буде добре, все і от каже приїхали ми туди. Це ви не уявляєте, по мені і зараз мороз ходить. Хати позаростали такими бур’янами, шо вище хат ці бур’яни. А люди у нас умирали, то ще якось один другого хоронили на могилках, да, а то каже так — ми прийшли, а хто де ішов, той там упав і там умер: той у погребі, той на стежці, той на городі. Отак люди лежали. Людей у селі взагалі не було, пустка. Ні одної людини в селі не було. Ви уявляєте, шо це було? Вона розказувала, то це був жах. Це я і зараз мені страшно мені думать. Ну уже вони там поселилися, спочатку, каже, вирубували бур’яни кругом хати, бо до хати приступити не можна було, а коли в них був цей голод, може раніше, ніж у нас я думаю, що так вимерли люди всі.. Мабуть-мабуть раніше, потому шо вони приїхали й уже вимерло село, нема нічого. Даже вони називали село, Боже, на букву «ч», може я згадаю, велике село казала, так от спочатку вирубали оці бур’яни, потім уже заходили в хату, шось якось облаштовували, шось там жили, якась їм навіть допомога навіть була, мабуть, бо це ж приїжджали щитайте з голоду да голод. Ну вони не думали, що там такий жах буде, розумієте. Чи їм не розказували, чи я не знаю. І потом, каже, ми там побули, перезимували і навесні посіяли… Ну там розказують, що люди, хазяйни запасалися на чотири роки, потому шо три роки могла буть посуха. Такі запаси люди тримали, бо тому шо дуже посушливі були роки. І от каже ми посіяли на другий рік уже ячмінь. Зарані ячмінь сіють, тільки сніг з землі і його сіють. І оцей ячмінь поріс під сантиметрів сім вона каже. І як опекла спека і так вони побули там до середини літа і той ячмінь був такий самий, він не ріс, потому шо була велика спека і це всі сім’ї зібралися і своїм транспортом як уже хто міг, слухайте, всі повернулися назад. Одна сім’я залишилася повністю, дві сестри і брат, отут вони жили, їхні батьки отут в оцій хаті, що я зараз живу, то вони там залишились, а то всі повернулись назад, то це вже був 1934-й рік, то казала мати, шо у 1934-му у нас уже був такий урожай, якого ще, мабуть, ніколи не було після 1933-го. А там так нічого і не було. Так той ячменик, як посіяли отакий, отак ми його й покинули. Цео страшні діла вона розказувала, що це в селі не було жодного селянина, жодної людини не було. Все вимерло! Оце зі слів моєї матері, вона мені розказувала всігда. Степ неісходімий каже. Шо в нас маленький, це мій двоюрідний брат був ще маленький, він був народився в 1933-му, і воно вийшло на вулицю і пішло десь у той степ, слухайте, маленький, то дуже довго його шукали, десь зловили вже його там. Неісходімий степ, кінця-краю немає, каже.
А маму як звали?
Петренко Ольга Трохимівна.
А за 1946-47-ий?
А за 1946-47-ий я вже знаю голод. Розумієте, я народилася в 1943-му, уже у мене батька не було. Це може був 1948-ий, бо я вже гарно пам’ятаю. Ну це вже був не такий страшний голод. Просто не було хліба і наші люди організовувано їздили в Київ по хліб. Оце баби Ганьки чоловік, моя мати, сусіди там кругом — усі разом збиралися… і всі їхали, ішли пішки на Іршу. Станція Ірша в нас тут є, тудою залізниця південно-західна залізниця, там уже сідали на той поїзд, не знаю як вони там сідали, їхали в той Київ і привозили мішок хліба. Ну цей мішок хліба на скількись там вистачало, як воно вже там було. Дуже багато розказують, шо в кого були які цінності, то туди в західну Україну вивозили, там міняли на гроші і сюди приїжджали, купляли хліб. То я шо хочу вам сказати. Оце моя мати привезе… А я мала ще ж була, яка ж була, як народилася у 1943-му, а це був може 1948-й, ну 5 років мені було. Пам’ятаю, сиджу на печі, привезла, приїхала мати, привезла мішок хліба, повний мішок і обов’язково для мене одного батона київського, бо я ж мала, мені хочеться булочку. І мати привезла цього батона, так от слухайте, я цей запах батона, я його зараз пам’ятаю, а вже оці сусіди, що оце зараз тут живуть, вони самі києвляни, це вони побудувались тут на жінчиному місці, на бабиному хазяйстві, зять побудувався, то вони зараз… Такий дуже завзятий такий, хазяйновитий. Він ніколи, відколи одколи він будується, він ні одної суботи і неділі не побув у Києві. Один раз він побув у суботу і не видержали, і в неділю приїхали на один день. Такий він дуже трудяга такий. То він як їде, кожен раз мені везе мені буханку хліба і батона київського. То ви знаєте, іноді, цей батон, іноді, не завжди, пахне так, як пах той батон у 1948-році мені. Видно закваска така. Я його їм і я чую той запах з 1948-го року, як він пах цей київський батон. Ну це був не такий страшний голод, люди не вмирали, не вмирали. Просто було трудно дуже, не було грошей, не було за шо.. А шо було я вам розкажу, бо я вам розкажу чого це було. Чи це вже був, чи це посуха була, чи це був…, бо в 1933-му мені бабуся розказувала, шо дуже мокрий був рік. Оце каже ми посадимо на городі все, грядку посадимо, а потім копають такі ямки, межі вони називалися, поробимо ці межі, щоб вода туди сходила, щоб та рослинка хоч трошки на горбочку була. То це каже вечером як посадив, то на ранок устав, а уже хтось повитягав ці рослини, поніс на другий город. Або воно водою заляло, була моча, а що було в 1947-му я даже вам не скажу з чого це воно було. Чи це була суша, чи це була.. Чогось я не пам’ятаю, ну дуже було трудно людям, але не вмирали люди з голоду, нє. Було дуже тяжко. Це я пам’ятаю.
Добре, дякуємо Вам.
Дякуємо.
Оце таке.
А може у Вас, може Ви знаєте…
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан