- Місце запису: село Іванів Калинівського району Вінницької області;
- Дата запису: 21.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Безугла (Харчук) Олена Василівна, 28 травня 1929 р.н., народилася в селі Іванів Калинівського району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в село Іванів Калинівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати.
Лєна.
А фамілія?
Безугла. Моя дівоча Харчук, а вже замужем то Безугла.
А по батькові як?
Василівна.
Коли Ви народилися?
Народилася? 1929-го.
А число, місяць?
Май, май як казати?
Травень.
Га?
А якого числа?
Двадцять восьмого.
А де народилися?
Тут, тут.
В цьому селі?
Тут, в цьому селі, да.
Як звали Ваших батьків?
Василь і Килина, мама Килина.
А чим вони займалися?
Чим вони займалися — в колгосп ходили. В колгосп ходили, всьо.
А до колгоспу?
А до колгоспу, що я знаю, до колгоспу.
Ну як вони Вам розказували, вони мали господарство, мали землю?
О да, мали землю раньше, мали землю, мали свої поля. Сіяли, косили, всьо вбирали так як треба було. Пока от, до замужества цього. А посля женилися, то вже так. Було коли свої поля, свої хати, коморі якісь були, коморі. А посля десь щось зробилося, розкуркулювали, шось таке воно не знаю шо це воно таке. Та й порозбирали коморі ці їхні ці всі, послали в колгосп. Та й пішли та вже почався колгосп. Називалося колгосп. От, та й робили в колгоспі.
А за роботу їм платили щось?
Трудодні платили, писали якісь трудодні. Щось там платили.
А голод Ви пам’ятаєте?
Голод? Паршиво пам’ятала, бо шо ж мені там. 1933-го голод, 1932-го мені там було штири роки чи скільки. То я мало шо помню. Ну вся сім’я, була велика сім’я. Пережили всі, ніхто не вмер нічо. Всьо, всьо було в порадку.
Було що їсти у Вас? Чи що Ви їли?
Було шо їсти (сміється). Їли, шо попало їли. Не валялася ця бараболя, як тепер валяється, а збирали бараболю і… Шось їли, я знаю, шось їли, всі вижили, хто був. На той час всі вижили, всі-всі вижили. Була сім’я велика у моєї мами, це я адінацата. От, ну той час як на голодомор канєшно тоді не було, тільки були половина чи менше були. Но всі вижили.
Були старші брати і сестри, да?
Да-да, а це я сама менша і двойня. Колись ходила жінка чи там щось таке, ходила по селі гадала. Ото й мама моя вийшла і каже: «Вже них цих девять дітей чи десять вже є.», а вона каже: «Будеш мати одинадцять», Боооже, ходять вони з цим десятим і ше буде одинадцяте. Ну то полушилося, шо вона за цей рік двойню привела. Хлопець і дівчина, Кость був брат звався Кость, його вже нема і я, двойнята, це я получилося вже ція адінацата. Таке, така сім’я, таке життя було, було трудно дуже.
А чого був голод? Чого не було їжі?
Шо каже?
Чого голод був?
Як Вам батьки розказували?
Батьки розказували голод був. Не знаю цей-цей Сталін, чи хто таке зробив, що от не було що їсти і голод був, а я знаю, що то таке голод був. Не знаю той.
А в селі багато людей померло?
Багато. Багато.
А скільки приблизно?
А скільки я не можу сказати.
Сто, двісті?
Га?
Кажу сто, двісті чи більше? Як Вам казали?
Не скажу, а, а як казали. Померли, які були сєм’ї шо один другого їли, вибачай. І не було казали, шо не було кому їх вивозити і куди вивозити. Багато померло, більше сто, чи скільки я знаю. В селі значить це, це в селі, а ше десь, а ше десь. Ше така біда була, пережили.
В Вашій родині ніхто не помер, там дід, баба?
Ніхто не помер. А, тепер? Всі померли.
Ні, тоді, в 1933-му.
То я ж кажу — всі вижили, всі. Всі, сім’я велика, баби були, діди — всі вижили. От так, мої тато занімалися, тримали, держали корову, корову держали та втримали, а є такі, шо не втримали ції корови та й повмирали.
Одна корова у Вас була?
Одна. Та й таке.
А де ховали людей, тих, що від голоду померли?
В цвинтарі, та й де ховали.
Там є місце, Ви знаєте де, сьогодні?
Нє, де я знаю? Он осьо цвинтар ондо у нас є і ховали їх, а де ж їх ховали.
А може в колгоспі давали якусь їжу, годували батьків Ваших, нє?
Нє.
В колгоспі батьків не годували?
Нє.
Нічо не давали?
Нє.
А в селі церква була?
Була.
А ходили до церкви?
Да, ходили, аякже.
І Ви ходили?
Як могла, то ходила вже, коли тоді голодов не ходила. Тоді шо, були одні чоботи на оценьку сім’ю. Якісь кірзяки. Як було ходити?
А про голод батьки розказували Вам? Згадували?
Згадували, да.
Не боялися говорити, згадувати?
Та чого не боялися, вже пройшло та й не боялися.
А після війни голод був?
Після війни в якомусь 1947-му, чи в якому році чи був? Тоже після війни таке було, да.
А чого був голод після війни?
Війна, та шо тоже ж всьо загинуло, врожаїв не було. Війна, а шо війна, війна одне слово поняти в войні, війна, шо тоді залишилося, та й був голод. Вивели брата одного мого, загинув безвісті. Прийшов папір. Другий брат прийшов, був в пліну, сфотографірований з тею табличкою тако бідний на шиї був. Прийшов додому і зараз скоро вмер. Після війни, прийшов додому, визволили вже всьо і вмер. А єдин брат то загинув так безвісті, самий старший Игнатий.
Так а в 1947-му році Ви голодували, Ваша сім’я?
Шо ти кажеш?
В 1947-му голодували Ви, сім’я Ваша?
Ну як голодували, то ж не так як тепер жиють. Шукали щось
Що шукали?
Як шукали? Я це так в слові це так сказала, не шукали, ну так тоже сам коров, корівчину тримали, садили город, щоб був город посадяний. От так. Так виживали. От так виживали мої діти милі, дорогі.
А податки були в 1947-му?
Шо?
Податки платили?
Платили всьо врем’я: і яйця якісь, і молоко треба було дати і мясо. Двісті штук яєць, двадцять чи сорок кіл м’яса треба було здати. Вобшем, вобшем паршиво.
А хліб де брали?
Хліб?
В місто не ходили за хлібом?
Хліб де брали? Пекли більше шось самі, коржі якісь, бліни, бараболянники, от таке. Хліб де брали, та й брали, а тоді вже в тих роках вже появилися ці машини, от це всьо, доставляли в магазіни.
А жорна були у Вас?
Хто?
Жорна.
Жорна були, ще й зараз є. Винесені тамво в халабуді. Жорна були, були. Ото мололи, дитино, на тих жорнах і ця Паска були, і Різдво і це вісівали на свята мєльчу і пекли з цеї муки паску. Були жорна, жорна і ступи були, ступа, ти не знаєш?
Знаю.
Знаєш, аа. Ступа, самі товкли це просо. От так мучилися, мучилися жили. Зара добре дітям, дуже-дуже зара добре. Я не знаю, зара добре. То зара і мені добре. Є шо їсти, є магазін, в мене й діти ще є, є синок у мене, є дочка помагають. Зара добре, та здоров’я нема. І всьо, і шо добре?
Ти питала там чи забирали продукти в голод?
Скажіть, а от коли був голод, то в людей же було зерно, його просто забирали?
Забирали, да-да.
А хто?
Хто забирав, я знаю хто забирав, начальнік якийсь був, начальнік був посилав та й то забирали. Було-було, таке було, правду він каже. Що зерно було ховали макітри не знати шо, і звідти находили і забирали. Забирали всьо. А це до, ну да, до голоду, а чо ж голод був, то це всьо знижтолили, в людей забирали, хто собі там сохронив. То й получився голод, не було чим сіяти нічо. Отаке.
А як батьки згадували до колгоспу жити було краще? Як змінилося життя?
До колгоспу?
До колгоспу і після. Батьки згадували часи до колгоспу, як було жити?
А, в них. Не знаю, мучилися. Колись згадували тако. На цих жнивах були ж у всіх поля. Це ж сіяли значить це зерно, сіяли. Тошо ці діти, є дітьми, йшли на це поле і жали ці пятнадцатки, ця пятнадцатка за пятнадцатку снопів. Пів копа була тридцядь, копа шістдесят і клали ці діти під під цєю копицею і так робили і так жали, і так косили. Вопшем тяжко було канєшно зара лудше, бо шо зара? Не знаю, коли вони ці началися жнива і коли вони кончились. Шо я знаю? А коли таке було да, дитинкою маленькою. Двома, трома.
Шо були садіки і було куди цю дитину здати. Я сама ходила, чоловік ходив в колгосп і я ходила в колгосп, а діти дома були самі, не було цього садіка, не було нічого. А тепер красота. Колись була, як це казати, зара, троє дітей вже як це вона?
Багатодітна.
Багатодітна, а колись десять, одинадцять типіру було багатодітна. А зара троє дітей. І було дожити до цього, ей. Тузік, тузік.
Скажіть, а свята святкували Різдво, Великдень?
Да-да-да, святкували. Це святкували, як там святкували, що там було їсти, но це святкували. Така традіція.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан