1. Місце запис: село Сирове Врадіївського район Миколаївської області;
2. Дата запис: 02.09.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Тростяненко Ніна Іванівна, 12 липня 1924 р.н., народилася в селі Сирове Врадіївського район Миколаївської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сирове Врадіївського район Миколаївської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Ваше прізвище, ім’я і по-батькові.

Тростяненко.

А звать?

Ніна Іванівна.

Коли ви народилися?

26-го.

26-го року?

Да-да.

А дата коли ви народилися? Який місяць?

На Петра і Павла, син підказує, 12-го липня 1926-го року, то це у вас так записано 26-го року. А ви народилися раніше?

Раніше, да

Якого року?

Я 1926-го і народилась. Чого?

Ну син он казав шо народилися 1924-го, а записали 1926-м.

Нє-нє, син у нас був, так він помер.

А ви можете розказати про своїх батьків, яке у них було господарство, де вони жили? Вони тут і проживали в цьому Сировому?

Да-да-да. Шо вам розказати, в мене батьки були, усьо знали робити, ну з хорошої сім’ї були, і в них і мого дядько, все знали шо робити, і свадьбу він знає  грати, і багато, і плотніком, багато. І шо я буду казати, як їх тоді багато було тоді у нього. Де тільки почули того дядька мого, Жовтюк Василій Дємєнтьович, то його не могли налюбоваться як він усьо робить. А мої батьки ідуть, його батька, сюди ну рожати. А вони кажуть: «А шо ж це робите?». А у  нас були усі хлопці, а я тільки дівчина. А мама каже: «Мені так жалко, шо ти одна будеш, не будеш мати сестричку». А тут прийшли і ті євреї та й кажуть: «Як у вас тут живеться?». Я кажу: «Харашо». А я й не подумала, що це вони того прийшли, шо я знаю за них. І дівчинка. А мама каже: «А ти зхочеш, щоб ми пішли до євреїв?», там у коморі вони закриті були, на центрі, та й каже: «Побачиш дівчинку та й візьмем тобі сестричку». Согласна! Бо я так хотіла дівчинки, а не було. Пішли ми туди,  вони бідні от так у коморі закриті і замок на дверях. А як побачили у вікно, шо ми прийшли, то так кричать. А той прийшов чоловік, шо закривав їх — відкрив, маму впустив. Він питає маму – «Шо ви хочете?» А мама каже: «Дівчина, донька моя хоче шоб ми взяли її сестричку», а вони дивляться на мене та й кажуть – «Так от дивіться та на ту, а та на ту», та й кажуть «Мою бери!», а та кричить – «Мою», а та кричить – «Мою». А мама каже: «Мама візьме її тільки одну дівчинку, бо у нас є ще і хлопці». Те й дівчинку вибрали, а ті кричать другі жінки, шо дайте нам ще одну, а я кажу: «Більше не маю і нікого. Брати в мене є, а дитини, щоб дівчинка – нє». А шо ви будете з ней робить? Буду глядіти її як рідну. А шо ви думаєте?

Сім днів! Сім днів її гляділа, бо вона така веселенька, гарненька, розумненька, шо я скажу — воно слухає, але приходить та й каже: «Хватіт уже, говорити», а мама й каже: «А шо запрєщаєте говорити? Говорити не можна? А ми хочемо взяти дівчинку для Ніни, шоб була, — каже, — сестричка». А вони кажуть: «А ми не розрішаєм». «Як не розрішаєте? Не правда!». Та й розрішили. Шо ви думаєте? Сім днів я її гляділа, а вона ж така спокійна, а вона така маленька, а вони приїхали все розказувати, шо я казала. А я начала плакати. Так жалко! Як згадаю, як вона мені обращалася. Гарнюня, а так спокійно всьо. А вони каже: «Ну бачите, той, шо забрав прєсєдатель колхоза, ка…її тоже убили».

А шо з тією дівчинкою сталося?

А з дівчинкою? А забрав цей прєсєдатель! Я так йому руки кусала, шоб не брав, а він забрав.

До себе жити?

Кого?

Дівчинку до себе жити забрав?

Нєєє! Убивати!

То це було під час війни, да?

Да-да! Саме тоді, бо вони той. А я кажу: «Боже мій, Боже, як її спасти?», а він каже – «Будеш говорити, то й тебе уб’ють». Але байдуже, я на це не обращала вніманіє, думаю, може він піде та не буде нічого казати. Еге! Він її до себе тягне, а я до себе. Та наплакалась, а він забрав та поїхав. І умерла. А тоді ж приїхали до мене після війни. То ж так о, фотографірували мене і питали, де я її діла, як, шо батьки. А я кажу шо і як було, а вони кажуть: «Якби дав Бог, шоб і його вбили за те, шо він такий». Шо воно винувате? Пискля таке! Та й я плачу і вони плачуть, бо було їх так 6 душ о так о, ціх шо фотографірували. Тоже сфорографірували.

Бабусю, а про Голодомор ви пам’ятаєте?

Пам’ятаю, але мало. Ми наче й не голодували. Ми у колхозі робили. Та ну мій рід він якийсь такий, шо дружний і всьо знають робити. Ось цей мій дядько, шо він і музикант, і ну-ну куди кинете — усі роботи він знає як тіки грає, мав ті труби та й поробив хлопцям труби та й покупляв, дав, та й каже: «Будете грати». «Будемо!» Та грали, весело було. Але…

А до колхозу? От ви кажете були в колхозі. А до колхозу, яке в них було господарство?

У кого, у батьків?

Батьків, да.

Усьо мали. Їхній рід якийсь такий, шо усьо в них є. Усьо в них є. Ох.

А ви кажете, шо все в них було, а в других людей, у сусідів?

Не було. Ну у яких у сусідів? Там є у хороших, і тут одна, сусідка моя, подружка та шо живе. І з цей сторони тоже одна, а тут померла.

То вони голодували в 1933-му?

Ці — да. Це були якісь бідні, не хтіли в колхозі робити, а мої не боялись не боялись ні колхозов, нічого. Робили і всьо. Ось батька заставляли вівці, шоб пас у колхозі, і у колхозі, шоб робив, тим, як він називається, ну нехай, як він там називається, робив батько тим, як казати, батьки, отож він пішов у колхоз, він мав, вівці заставляли, шоб пас, і, шоб помагав другими роботами. Він ішов. А тоді вони кажуть: «А шо ж дівчина буде робити?» А папа каже: «А піде в школу». Тоді було, шоб у школу іти треба, шоб книжки усі були. Ну та й ми жили то шо надо.

А у вас ніхто з голоду в сім’ї ніхто не помер? Всі вижили?

Усі вижили.

А скіки вас було дітей у сім’ї?

Вася, Вася і Мішка, і цей, шо був тоже живим, чотири хлопці і я п’ята. От як.

У Сирово помирали люди?

Не помню я, шоб помирали.

Не було на вулицях ніде померлих не лежало людей?

Я не бачила.

А не казали батьки, шо люди помирають?

Нє, мої нічого не казали. А там приходять та кажуть в того вмерло, в того вмерло. А тут в Крешево заможно жили.

А куди тих дівали, хто вмерли? Там умерли, там умерли, куди їх дівали?

Ховали.

Де?

Возлє…там не месте, да Ванька?

На цвинтар возили.

Обшукували вашу домівку? 

Да.

Приходили до вас обшувати домівку?

Приходили, але шо ж вони найдуть як нема шо дати? Там може найшли, шо є трошки, але те сховали і потрошки їли.

А де сховали?

В ямку, в погріб. У погріб занесли та й там його закопали, а тоді достали.

А чого ховали? Чого, розкажіть?

Як чого… Ми того, шоб на довше стало.

То якби ставили в комору то теж би хватило на довше. А чо ховали в землю? Скажіть?

Та ми не в землю, а в подвальчик.

І закопували, загортали, шоб не найшли, да?

А чого в подвал ховали? Зараз ви ховаєте зерно в погрібі? Закопуєте в погріб?

Нє.

А тоді чого так робили?

Ну боялись, шоб не прийшли та й не забрали. Бо тоді забирали. А шо? Не так, Ванька?

Та так.

А що ви їли тоді в голодку 1933-го, шо ви їли?

Шо, хліб був пшеничний і житній.

 В 1933-му багато його було?

Я знаю.

 Тьоть Нін, ви їли козелики оці, лободу їли?

Їла.

 Так розкажіть

Не козелики.

 Шо?

А! Козелики, какіш, то такого, шо літом як трава така є, шо козелики називають. Те й беруть чистять шкурочку, а то їдять. От.

 Лободу їли?

Нє, лободу не їли. Какіш їла, і козелики їла.

 А чо ви їли? Ви ж не були голодні?

Чо ж не була? Хоч не була голодна, а раз ти і я, та я їла.

 А чо їли другі?

А?

 А чого другі їли?

Шо?

 Козелики, какиш.

Бо не мали, шо їсти.

 А чого вони не мали, шо їсти?

Піди спитай ще! Чого вони не мають. А шо я?

 А тоді в 1933-му колоски на полі дозволяли збирати? Можна було колоски взять на полі? Немає чого їсти, можна колосків на полі взяти?

Як скосили то можна. А так щоби піти та нарвати, то цього — ні.

 Чого? Чого не можна?

Я того шо, як піде один, то підуть багато. То й зв’яжуть,  а шо лишеться? А так.

 А поля не охороняли, ні?

А й не охороняли…Охороняли, щоб вони не заставляли…

 А хто охороняв?

Це й мужчин заставляли, прєсєдатель. Таких мужчин як Ванька.

Ніхто не пух? Не було пухлих?

Нє. Шо нє, то нє.

А в селі були?

У селі були пухлі?

Були, були.

Багато чи мало?

Ще й і вмирали.

Правильно-правильно все. А пухли від чого?

Від голоду.

Від голоду. Багато? Багато таких людей було?

Нє, нє, нє.

Половина була, да?

Та я шо считала? Чи половина, чи ні.

Ну багато таких випадків було, шо пухли і вмирали?

Да було, шо вмирали. Шо ж. Не було. Було.

А було таке людоєди, що своїх дітей вбивали і з’їдали?

Це я не чула.

А чи можна було з села десь виїхати, щось обміняти в пошуках їжі під час голодомору? Чи тікали люди з села?

А куди утікти? Кругом…

Кругом шо?

Кругом то саме, шо..

Шо те саме?

Шо те саме.

Кругом.

Кругом.

Голод? Голод кругом був, да?

А жорна в вас були?

Були.

Можна було на жорнах молоть?

Хто мав то… Це вже трошки пізніше було.

А в 1933-му були жорна?

А Бог його знає.

А як ви думаєте чого був Голодомор?

Бог його знає, шо я можу казати…

 

1. Місце запису: село Іванів Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 21.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Паньковецька (Сівко) Меланія Іванівна, 10 серпня 1927 р.н., народилася в селі  Іванів Калинівський район Вінницька область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванів Калинівський район Вінницька область.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, як Вас звати?

Меланія Івановна.

А фамілія?

Моя — Сівко.

А дівоча?

То Сівко.

А коли ви народилися?

Вєра, йди  помогай мені.

То й шо я вам поможу?

Як фамілія питають, а я…

Ваша?

Сівко?

Ну то це дєвіча Сівко.

Ну…

Ну… А зара як ваша фамілія?

А зараз?

Я забулася…

Паньковецька.

А, Паньковецька…

Та й я вже забула?

Паньковецька забулася…

Коли ви народилися?

10 серпня 1927 року.

Вона… Вона до цих пор хоче ш… Я нічо не знаю…

Добре. А батьків як ваших звали?

Іван і Палашка. Палашка це мєсна, а Іван — з Білорусії. О… Отак… І було четверо дітей. Нас три і синок, Ілля звавсь. 

Ви старші були?

Нє. Сестра Марія, шо Гришчишин її тримав, мєсний тоже. Його батько був головою в колгоспі чи в сільраді тоді, я не помню. Це вже пізніше, як я сехретарьом вже була там на тому кутку, де я жила, була секретарьом в колгоспі, в конторі.

Батьки тут жили ваші?

Мої? Нє…

А де?

А, мати й батько? Батько з Білорусії, а мати наша.

А батько з Білорусії, а звідки саме?

Сєввєчі.

Це посьолок такий?

Да, тоді посьолок. Тоді я їздила тоді з батьком, то коні, клуня така здорова, коні стоят там в Білорусії, а я не знаю що там…

А як він сюди попав?

А…

Як він сюди приїхав, чого?

Шось їх висилали… Брат на желізнодорозі поселився чогось на мості сторожом, отако бєженці, те там вчепилось, те там вчепилось, оце я так вам можу сказати. Те там поселилося. Отаке…

А чим батьки займалися?

Чим займалися? Я знаю, шо батько був грамотний, був на желізній дорозі… як це, у касі на желізно дорозі був… О…

А мама?

А мама шо — дітей бавила. Четверо дітей було та й бавила дітей.

В колгоспі не працювали?

Не. Не працювали?

Дєд в колгоспі не працював… І мама — нє.

Мати нєє. Мати нє.

А господарство мали?

Ну потом вже я знаю, потом вже, як розжились, то шось там було. Стояла клуня велика там. Якісь коні помню, як я ше в Білорусії… Батько покойний возив мене.

А тут, тут в селі коні були?

А тут — тут нєє… Я не помню нать, коли я сюди прийшла…

Андрей сорок дев’ятого…

Да…

Сорок восьмому

Да, да, самий старший Андрей. Помер, в Москві помер. Женився в Москві і там похоронили. О, отаке…

А голод пам’ятаєте?

А шо нє… Шо хоч помнемо. Це шось ззіли, а це тре сховатись, бо він забере і четверо дітей, ага.

А шо їли?

Шо мали… Шо мали, то те й їли. Це Сеньки не їж, остав тому, а другому, бо четверо було дітей, а те й прибігло, ззіло, уже й насврилися, уже б’ют, бо більше ззіло. Оце таке й було. Таке, таке життя було.

Це батько приносив їжу? Батьку на роботі шось давали?

Да не… На желєзній дорозі був, як це казати?

Пайки передавали.

Нєє.

Пайок був, да?

Пайок, да. Казали, тєлєрафістом був, тєлєрафістом був, то приносив хліб, так…. Давали… Стоїш очєрєдь, то… казав, єврей Арон казав: «На всєх хватіт».

О… Да…  А тут розбіглися — «Вже нема! Вже нєт!». Прибігли люди: «Вже нема! Вже хлєба нєт! Вже хлєба нєт!». Тому достало, тому не достало цього хліба, отаке…

Це він мав магазин, цей єврей, да?

Який єврей?

Ну ви тільки шо розказували.

Ааа, ну да, у магазині торгували, так як зара ви… Те там робе, те там робе… Та й…

І шо, люди хліб купували?

Да.

А шо, гроші мали?

Шіснацять… Шіснацять копійок було буханка хліба. Кірпичік такий. Помню…

Це коли було? В якому році?

А Бог його знає.

Після війни?

А як же… А як… Сорок дев’ятий? Нє… Нє, раньше… Я в сорок дев’ятому тут вже була, так чи нє…

Мг… да, да…

Ти підказуй, коли я сюди прийшла.

Я вже ж Вам казала…

В сорок дев’ятому чи шо…

Воно точно не получається.

В сорок восьмому.

В сорок восьмому? О… Не прийшла, а мене привели сюди.

Хто привів?

Дід покойний привів.

А звідки?

А з кутка, з теє, там, де Сівко фамілія, знаєте? Моя Сівко фамілія… Ви може не були там ше

Нє…

Нє? Він помер, і жінка вже померла…

А як це, привів?

Ну це говорать так… Як женився, то це вже привів до себе. Оце таке.

Так ваша сім’я голодувала, чи в вас було шо їсти? З голоду пухли чи нє?

Шось було, шо… Нє, в нас нє. На станції служили покойний Іван… Чекай… Іван Севастьянович Сівко. Так фамілія, Іван Севастьянович, Іван… І там померли, і там… Отаке було. Було четверо дітей. Четверо, єдин синок і три нас. Марія старша була, я друга і син був Ілля і Оля недавно померла тоже. Всі померли — я осталась.

А інші лю…

Дев’яносто четвертий рік.

А інші люди голодували? Сусіди ваші…

А чом нє… Ну да, голодували. Те на станції, те там, а те там, хтось десь робив. Хто немає, де цей робити, то тако ходили дивись, та й де… Це доки де ти ходити… Дайте…

А інші люди в колгоспі працювали, да? Сусіди ваші, всі в селі, да?

Колись… Колись не працювали чогось…

Не працювали?

Як я вже робила у конторі на постолові, то тоді вже робили трохи люди, а так то чогось лінувались йти в колгосп, чось не давали їм всього, шо треба.

А в селі розкуркулювали? Куркулі були?

А Бог його знає, це куркулі звалися, як розкуркулювали. Це куркуль, кажуть, куркуль. Це заможно жиє, то куркуль…

То шо, в нього забирали все, коли назвали куркулем?

Шось взяли, шось покинули. Йому ж тоже треба. Отаке. Отаке, діточки… А вас заставляють, шоби йшли питались-знали як жили і шо робили? І жали на полі, і в’язали і шо хоч робили, і всьо у колгоспі. Хто… а хто, хто не міг а хто десь наш, я ж кажу, як мій батько там на станції, то ми вже не хтіли, викабелювались, не хтіли ше йти в колгосп. Оце бідні — в колгоспі, а це вже багатші… Оце таке.

А корова у Вас була?

От це… Корова то… Всьо врем’я була корова вдома і тут… То зара нема корови, молоді вже не хтят доїти. А колись, я знаю, шо дід був, жили, клуня була у нас, стояла така. Це хлів, а то клуня називали, клуня. Вона не мастилась, нічого. Так, закидали, закидали цими та й оце таке було. І так в Білорусію я їздила, покойний, возили мене, так таке само. Здорове таке як це осьо у чоловіка і не мащене нічим, делюкали обкидали і всьо… Шось чи це не було холодно, чи це я не помню так.

А скільки вам було років, коли вас возили в Білорусію?

Я ще замужем не була… Я ще замужем не була…

Але після війни?

Ну да.

Да.

Ну да… Вони… Після війни…

Там батькові батьки жили?

Ну да. Отако була война, то хто куди чіплявся. Мої покойни найшли тут, а його брат, то чось на желєзній дорозі оказався, на мості десь у якійсь будці причепився і ото на-на-на широкім путі, на широкому і там поселився якось, і десь роз’їхалися. Єдин Усов на станції туто робив, фамілія тоже, о… Зара Вєра Усова, вчителькою була… Вєр, Вєра, а я на я нать не знаю Вєра є ше жива чи ні.

Я сама не знаю

Усова. Сестра моя двоярідня. Не знаю… Там, коло желізнодорожнії… Вона не желідорожня, сільська школа. Це велика, отам, як в містечко йти, там рядом вони жили. Там поселили, то там старша дочка померла Усова чи… Грамотні були тоже обидві і дві дівчаті, а батьки померли давно. Ше покойний наш голова цей туто… Я й забулась як його фаміл… Я… Забула як фамілія вже!

Чия?

Голова, голова, там жив ше…

Не знаю…

Шоо… Броварник…

А Бровар…

Да при чом тут Бровар..?

Ну я кажу там поселився коло Вєри Усової.

Скажіть, будь ласка, а чому був голод? Як ви думаєте? Шо вам батьки розказували?

Та я… Був голод, бо не було їсти шо, то й голод, не було шо їсти…

А чого не було шо їсти?

А я Бог його знає… Бо не було… Стоїш у очередь пів дня за кірпичом хібчика чого ж, то по 16 копійок, дешевий! Та й шо, та й по кусочку, та й нема… Четверо дітей. Те взяло шось там з похльобкої ззіло, а те вже… Я собі оставила, я собі оставила… Бо нема вже шо їсти… Отаке було…

А може ви чули, або знаєте, до сусідів у селі там, до людей ходили комсомольці, обшукували, забирали зерно?

Забирали… Забирали і розкуркулювали, і всьо… Забирали всьо… А в якому році — то я не скажу… В мене така голова, шо я… проробила бугалтером там, на постолові в тому колгоспі. Бухгалтером робила десять років… Отак…

А в селі церква була?

А як же? Ну да, була церква, і зара є.

І люди ходили в церкву в 30-х роках?

А Бог його зна чи це… Я ще ходила мастити цю, шо є. В  нас ось вона, на кладбищі. О, руками і мастили. і білили і всьо… Оце таке було… А в якому році, то не помню…

А Різдво, Великдень святкували?

Аякже,  аякже…

А шо готували?

Ой, хто шо мав… Хто шо мав… Хтось в когось лучше, в когось нема…

А ваша мама шо готувала? в 30-х роках

Чи то трицятий був, чи який Господь його знає… Шо було, то готувала..

Паску пекли?

А як же? Паску обязательно. На Різдво кутю їли, кутю казали їли. І паску пекли.  От… А я саме проснулася, не можу, люди,  шось зробилось з ногами. Не можу ходити і не можу нічого робити, о… Вони на городі, а я сидю. Отам в мене є скамєйка. Сіда й сидю там, цілий день сидю. А це ше бризнула, кажу, не впала, а бризнула. Осьо коліно спухло, тримаюся. Тре триматися так, як сліпа тре… Не бачу, ну да, не бачу…

А після війни голод був в 47-му році?

Був. Ну да, був. Мій братік був в Москві і в Москві похований. Сильно… Якраз Саша був в Москві і Саша і похований в Москві.

Андрей. Який Саша, це мій?

Аа, Я казала Саша?

А шо?

Ой Боооо… Ти шо… Хай Бог милує! Хай жиє довго… Андрей, Андрей пої… 

Це син Ваш, да?

Да, самій старший.

А чо він помер?

Помер був? Бо помер вже. Два сини в нього є й досі… І невістка є, Іра називається. Приїжджала, як була свадьба, ой чи це в Андрея. Чи це в кого… Шось я не помню за ким… А Іра на весіллі за ким була?

За обома була…

За обома була?

Батьки ще мали жорна?

Були, такий маленький камінчик з ручкою і мололи, що мали… Крупи якісь, колосся ходили збирати на поле… На коліш надерли та й вже буде їсти.

А можна було йти на поле збирати?

Та там вже, де повозили ці пів копи, то вже мона йти збирати, як нема вже нічого.

А не забороняли збирати?

А я знаю? Хтось десь вкрався, та й назбирав. Ось. Оце така проблєма.

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Місце запису: село Заріччя Ружинський район Житомирської області;

Дата запису: 18.08.2020 року;

Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Респондент: Руденко Катерина Калениківна, 10 грудня 1930 р.н. в село Заріччя Ружинський район Житомирська область;

 

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Заріччя Ружинського району Житомирської області;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, забережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Катерина.

А по-батькові?

Катерина Калинихівна.

А прізвище?

Руденко.

А коли ви народилися?

30-го.

А дата?

Це все треба?

Да

10 грудня.

10 грудня. А розкажіть, будь ласка, що ви пам’ятаєте про голод 30-х років?

Про голод… Я все знаю про голод.

1932-33….О! То нам розкажіть!

Такий був голод страшний, шо вообще страшно. Ходили тамо масляки збирали, а їх не було, тих масляків…Щось же ж їсти треба було? Якесь листя шукали, дрябалися. Ой, біда була!  Велика біда була.

Розкажіть про ваших батьків. Як їх звали? Чим вони займалися?

Та робили в колгоспі, в землі.

А пам’ятаєте, коли вони пішли в колгосп? Можливо, вам розповідали? Чи їх змушували? Чи добровільно?

Я вже не знаю…чи це як…коли вони пішли в колгосп.

А чому не було що їсти?

Шо?

Чого не було що їсти?

Бо Голодомор був. Приїхали….приїхали забрали все. Було там жменя круп – забрали. Ціла аварія приїхала, сім душ. Перекинули все, і подушки перекинули, шо там де поховали потрошку – все позабирали. Обвалили все у хаті. Нічого не було в хаті. І на піч вилізли, якісь там жменя муки було – забрали. Там крупи забрали, ну все позабирали. Сховали пуд ячменю. Батьки сховали. Ще ж малі були, викопали яму таку під столом і туди сховали відро ячменю, і замастили все нічого не видно, і поставили стола….там висохло все. Вони прийшли ломом подовбали всю землю і там знайшли його. І забрали. Таке було. Була ціла біда.

А ви знали, хто це приходив?

Нє, я не знаю хто. Ну….комуністи мабуть. Ну хто ж…я знаю хто? Сім душ їх прилізло. Машиною позабирали все. Вкинули в машину і поїхали.

А для чого вони забирали?

Щоб люди повмирали… Щоб людей не було… Їм людей не треба було. Їм треба було унічтожити людей і всьо. Їм треба земля, а людей не треба.

А багато людей в селі померло?

Ой багато! Дуже багато померло. Так о викопали яму на кладбище і так як покидали, покидали і закидали землею, і всьо.

А розкажіть, наприклад, дітям дозволяли на вулицю ходити?

Дітям на вулицю, ті діти самі боялися, бо вони хапали дітей і їли дітей.  

А ви знаєте, хто це робив?

Я не можу знати, бо я ще мала була, то я не знаю, хто робив.

А як, наприклад, батьки ваші йшли у колгосп на роботу, то хто з вами залишався? Де вони дітей дівали?

Сусіди дивилися. Котрі ж сусіди не йдуть на роботу, вже пожилі були, то сусіди дивилися за дітьми, а батьки на роботу пішли.

А були такі, наприклад, люди, що в них не забирали?

Були. Були такі люди, що в них не забирали. А чого вдруг, то не знаю.

А чули ви про таких куркулів?

Чула.

А хто це такі були?

Хто його знає. Таких було багато куркулів. То вони всі збиралися, бо їх всю жизнь мало було, а цим багатших, то тим треба більш, бо бідному то всьо равно вже, а багатому всігда мало.

То це багатих людей називали куркулями?

Да-да.

А скажіть, будь ласка,  де батьки ваші брали їжу якусь для дітей? Давали в колгоспі?

Шо вони там в колгоспі давали? Там в колгоспі не було що давати. Ходили-ходили, а трудодень запишуть, а день не пішов, може заболів чи шо і той забрали трудодень. Тоже здівалися, ой, було горе.

А може щось міняли? Може якісь домашні речі: хустки, рушники не міняли на продукти?

Всего давали. То як не було я дістати тих продуктів. Всего давали. Я знаю, шо покійна мама, то такий крам був хороший — отдала, бо щось же ж їсти треба? Що там було — поотдавала. Всьо равно не було ж, що їсти.

А кому віддавала?

Багатшим. То там щось дасть, тарілку якусь супу без хліба, без нічого.

А були у вас брати чи сестри?

Були брати, сестри, сім’я велика була.

А скільки дітей в сім’ї було?

Семеро. Ну ще тоді не було семеро, бо ще тоді брат старший і я. Ті вже потом народилися. Троє було нас.

А скажіть, а старший брат, наприклад, з іншими дітьми не ходив в поле колоски збирати?

Ходили! І я ходила, і він ходив, і ми пішли ноги попробивали, ці ноги рвуть бо босі, а стерня така го, гостра дуже, ці ноги рвуть, кров біжить і ми йдем, бо що же ж треба їсти. Їсти щось треба, не буде ж з голоду вми…зовсім. А набрали тих колосків, лізем до ліса, бо за лісом… Зара ліс тут за городом, а за лісом там поле. То ми вже ідемо з  тими мішками, а він з лінійкою під’їхав, бригадір, забрав у нас ті мішки, поскладав у лінейку, нас ше набив і пішли ми. Прийшли ми додому плачучи, нема нічого їсти, і ще й набили нас. О це таке було.

А чуло щось про «Закон про п’ять колосків»?

Чула. Чула, що розказувати таке.

А що розказували?

Я чула щось розказували про цих «п’ять колосків». Але вже думаєте я й забула як це воно й шо.

А чим мама вас годувала? Що щось таке з чого робила страви?

Ой…Тирсу! Різали дрова і тирсу ту колотили, раз і водою запарювали, всяко було і так їли. Тирсу, понімаєте? Дерево ріжуть, ту тирсу запарять і гарячою водою і це така їда була. Сильно мучалися, сильно мучалися. Страшно подумати, як це згадаєш другий раз, так і не схочеться. А потом і з братом малий він мене за руку  пішли, він трошки старший був, пішли туди у луг, шукаєм-шукаєм якихсь листочків поназбирали принесли, а потом ще маслюки ходили збирати. То шо тих маслюків? Насилу 5 знайшли і прийшли, то мама поварила їх у тому, у банячку. І так потрошку всім розділила. Ох…то таке. А вони добрі тоді такі були! Я ще згадаю зара, такі м’ясислі, ну шо ж тоді як їх мало було.

А скажіть церква в селі була?

Була, церква була.

І ходили до церкви?

Да-да. Церква була. О це тут у нас на Заріччі церква стара, то вона вже відколи… дуже багато їх, мама казала, їх років, багато тисяч. Вона дерев’яна, но і досі стоїть. Її підкреплюють-підкреплюють і вона стоїть. Така хороша церква. Це зара ремонт, купол зробили новий, вже місяць як купол зробили, бо там же протікало. То зробили новий купол.

А люди від голоду пухли?

Оооой! Люди попухли падали та о…а то як дитина десь біжить, то де та дитини? Схаплять її, поріжуть, поїдять. Всяко було. Таке, що хай Господь милує, щоб назад це вернусь! Хай Господь милує!

А багато людей в селі померло?

Багато! Багато повмирало. Там сім’я, бо раньше чи зара врачі є ті, гінекологи, а раньше ж дітей багато родили, бот не було врачів. Стіки Бог є, то те скіти є. Там п’ятеро дітей, там четверо, там троє — полягли. А потом знайшли якусь, я знаю, шо ще мама розказувала, що знайшли якусь коняку, десь вона видно здохла та коняка вже з голоду тоже, порізали на куски, і це так по кусочку їли.

А дозволяли їсти це м’ясо такої дохлої тварини?

Ну теж не дозволяли, їм ще то лучче, щоб люди вмирали скорітше.

То як їли те м’ясо, то помирали, да?

Ну да! Ну з’їси скіки? Ну поїли трошки, а там нема шо їсти, те вже попухли, те померли, бо нема шо вже їсти.

А у вас у сім’ї хтось від голоду помер?

Бабушка померла від голоду.

А як бабусю звали?

Агафія

А прізвище?

Ну, Руденко.

А тут в селі вона жила?

Вона в селі жила, да.

А в якому році саме померла? В 1932-му чи 1933-му?

1933-му. 1933-му вона померла

А брат ваш старший наскільки він старший за вас був? Якого він року?

Він з 1927-го, він у Києві тоже жив. Жив бідний той в армії служив 7 років у цього.  Ну війну, що це була в 1941-му. 7 років він служив в армії. Його забрали ще не було йому, 15 років було, як забрали. Наші зайшли, а німці вже вийшли, отступили бистро, то вони забрали таких молодих дітей. По 15 років хлопців позбирали всіх тут. І там служив, і там женився, і там діти його. 

А коли він в школу ходив, пам’ятаєте? Ходив у школу він?

А я же! 5 класів кінчив тут у..

А коли пішов в школу?

От я тут не… в якому році був Бог його знає… Та тоді така бєдность була! З куфайки були рукави, мама покійна позашивала їх тут о, чуні якісь зробила, чуні взули та й у школу! Він ходив у першу зміну, а я вже в другу ходила. Як він прийшов, то я ж у дверях уже ж жду, щоб він бігом, бо те ж треба добігти на уроки встигнути в школу. То він ще в дверях бідний одчиняє, скидає ці з себе валянки, а я вже валянки і бігом  у школу. Прибігаю уже дзвінок!  Треба, вже начинають. Якраз устигаю, но сильно бігом бігла. Шо згадаю зара то це так. 

Скажіть, а чули що таке Торгсин?

 Що?

Торгсин не чули, що таке?

Щось я не чула…

А «чорна дошка»?

Чорна бочка чула

Нє, дошка.

Дошка чула.

А що це означало?

Ну я думаю це означає, що якісь видно хмара якась суне чорна.

А є у вас в селі якийсь пам’ятний знак людям, які були вбиті під час голоду? Які померли від голоду?

Нема. Викопали рова от так о вздовж. Ще там на кладбищі ще той рів є так. Викопали вздовж рова, і це так вмирають, на підводу, звозять і скидають-скидають, і присипали чуть-чуть землею і всьо… оце таке.

А де цей рів? 

На кладбищі.

А там є якась табличка чи знак, що це саме.

Ніякого знака немає. В нас тут на кладбищі вже ховають, де  усі з голоду помирали, то це тут ховають людей. 

А як нам знайти? На що орієнтуватися? Ми хочемо туди під’їхати, як нам знайти цей рів знайти?

Вулиця Топорівська. Коло церкви прямо повертаєте коло церкви, і там з цієї сторони, з лівої  сторони білі ворота. Там покрашєні… 

Це цвинтар, да?

Старе! Да, там цвинтар, там старе кладбище ближче, а нове далеко! То це вже нове тоже по тій самій вулиці їхати, тільки аж туди в кінець. Там вже гарне і пам’ятники. Такий гарний, висаджені ті сосенки такі, вздовж такі.

Так нам на старе? Ну щоб цей рів знайти, то нам треба на старе їхати?

Та на старе! О це будете їхати на старе і побачите що там рівно-рівно і потом так нииизько, ниже-ниже — о то там люди поховані.

Добре. А за хату розкажіть!

Хто?

За хату розкажіть, що це за хата за вами? Розбита оця хата! Це…

Це моя. Мого батька.

Батько строїв. А коли?

Це десь в 1950-му мабуть році чи, нє, раньше-раньше…Мабуть в 1948-му чи 1947-му, десь так.

А жорна у вас були вдома?

Жорна були.

А дозволяли на них молоти?

Конєшно. Бо то вже жорна осьо були у тієї сусідки в одної. Вона вже померла, нема, то це такий, як уже потом ідемо на жорна молоти, то це вона таку чашечку маленьку бере, за те що змелем, то ми їй чашеку даєм, в неї така чашечка була…. І вона так жила за ціх То шо там, змололи цього проса, вже просо появилося. Вже потом, як ото навесні, то вже трошки бур’ян появився і лупшаками посадили. Одна жіночка там пооббирала картошку, вони багатші, оббирала картошу, в неї була. Ми позабирали лушпиння. І посадили, а картошка виросла гарна! Після голодовки отака-о картошка з тих лушпайок! А зара посади – не буде, тому шо яди, а тоді ж ядів не було. І така картошка вродила, як славу. Гарна-гарна! І вже тоді люди начали вже жити якось краще і ходили, одівалися вже, а в голодовку, то це страшне було! Це дуже страшна мука була!  Хай Бог милує! 

 

1. Місце запису: село Іванів Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 21.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна;
4. Респондент: Оліх Анастасія Пилипівна, 21 січня 1925 р.н. в селі Слобідка Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Слобідка Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати?

Анастасія Пилипівна.

А прізвище?

Анастасія.

А фамілія?

Оліх.

А коли ви народилися?

1925-го року, 1925-го года.

А число, місяць?

А місяць… 21-го января.

А де народилися?

Тут. Ось закінчується мій город, а там хата. Це там я народилася, а тут строїлася. Купила і тут построїлася рядом.

А як село називається?

Село?

Так.

Це? Слобідка.

А розкажіть про своїх батьків?

Батько в мене був старий, помер зарань і мати померла.

А як їх звали?

Батько звався Пилип, а мати — Катерина.

А прізвище?

Катерина.

Фамілія яка?

Фамілія — Оліх.

А батька?

Оліх.

І ваша Оліх?

Так.

А пам’ятаєте, було господарство в них? Чим займалися? Господарство, може, було якесь в них?

Та чим займались? У колгоспі, та й все. На роботу кликали у колгосп. З Німеччиною була тоді війна. Мусили йти робити, бо як хоче жити людина, то йде робити, бо боїться.

А пам’ятаєте, як батьки у колгосп пішли? Коли?

Да-да, пам’ятаю.

Розкажіть нам.

Батько коло коней робив. Конюхом, ветеринаром коло коней, а мати на норми ходила, на поле шарувати, буряки перебирати, полоти, робити.

А коли вони пішли у колгосп?

Вони раніше робили, а потім їх німецька власть то заставляли робити на роботі.

А що ви пам’ятаєте про 1932-33 рік?

Голодовка була. Народ дуже здихав. Моя мама нас рятувала. Їздила у Київ, там в очередь — хліб по кілу давали. Ставала в очередь, брала дітей з собою для того, щоб отримати кілограм хліба. Мамина сестра у Києві жила, то в неї кладовка була, то вона нас прийняла у тій клодовці жити у голодовку. Мамина сестра рідна.  Для того, щоб кіло хліба отримати, щоб було чим жити, то ми цілий день стоїмо за цим хлібом, за кусочка… Як ми там голодували, як бідували, але не здохли. Були там, стояли в очереді. Бо тут хліба не давали, а в Києві там в очереді брали. То так і прожили, не здохли, а багато людей померло. Голодовка була дуже страшенна. Страшенна голодовка була.

А тут, в селі, хліба не було?

Хліба? Де там тут? Хто мав свій кусочок якийсь хліба, може, хто мав пшеницю, чи що, а так багато не було тоді.

А чого не було?

Тоді забирали. Ходили і забирали в людей, що в кого є. Хліб та все забирали. Забирали. Ховали люди у піч зерно, затикали, і все одно знаходили, забирали. Дуже позабирають та й що їсти? Та й здихають, та й мучаться.

А хто забирав?

Ходили такі тоді, були, що забирали. Вони наче не собі забирали. Де вони це все дівали? Вони могли і собі забирати, як вони були якимись начальниками. Хто його знає?

Місцеві це були чи чужі?

Га?

Місцеві чи чужі?

Що брали?

Забирали місцеві? Свої були чи то чужі були?

А то свої є. Вони їдуть собі, вони дружать, то вони роблять як вони хтят.

Ну з цього села ті люди були?

Так. З цього.

А розкуркулювали?

Розкуркулювали, розкуркулювали.

А вашу сім’ю?

Нашу що сім’ю? У батька були коні — забрали. Віз у батька був — позабирали. Самі вони брали. Прийшли забрали, то й все.

А пам’ятаєте як вони до вас приходили?

Я як бачу, пам’ятаю, як вони приходили. Геть перевертали все, хто що їсть дивилися. Дуже було тяжко, дуже було тяжко. Багато людей померло тоді. Багато.

А у вас в родині хтось помер від голоду?

У нас від голоду ніхто не помер. У нас тітка, мамина рідна сестра, у Києві жила. Дала нам кладовку, ми там ночували. Вставали рано по хлібом, цілий день стоїмо в очереді, щоби з’їсти, а отримає той кусочок хліба, як людина їсть, перекусить та й живе. А якби не були в тітки, то й поздихали б. Так і вижили. Ця тітка вже зара умерла. Мама умерла, німа нікого.

А брати, сестри?

Які сестри? Чиї?

У вас брати, сестри були?

Да.

Старші чи менші?

Брат менший на два роки, а єдин брат старший на два роки. Померли.

А ви кажете, що були з мамою у Києві, а де батько був?

Батько тут, дома хазяював. Покидали хату на батька, а батько набрав чоловіків таких, що п’ють горілку, то привозив їх у Київ до мами та казав: «Давай хліба їм». Мама каже: «За цим хлібом треба в очереді стояти, я віддам, то діти поздихають». Він каже: «Давай їм, бо вони їсти хтять, здихають». Він нагодував тих людей, хліб повіддавав, а потом не стало і мама каже: «Діти так мучилися. Голодні, а ти понаводив мені чоловіків-п’яниць, щоб з’їли хліб». Мама сварилася на нього, а він каже: «Вони будуть ставати в очереді, брати та тобі дадуть». А вони не хтят ставати в очередь, бо це довго. Підуть на базар ті, що приїхали, на базар, а там на базарі люди продають, хто взяв і хоче заробити. Куплять наїдяться, а мама каже: «Бач, вони собі гроші взяли. Вони хочуть їсти, як нема, то взяли та купили собі, щоб не здохнути». Таке.

А коли ви повернулися з Києва? У якому році?

У якому році? Це я щось не помню.

Чи ви там, може, тільки пару місяців були?

Ми були той момент поки війна була. Війна закінчилася, ми вдома були. Ми не сиділи там.

А у 30-х роках ходили на поле колоски збирати?

Колоски то збирали, збирали й м’яли, і суп варили з них. Нам’яли, провівали ще й в макітрі, всяко було. То якось так, щоб не поздихали.

А дозволяли збирати ці колоски?

А?

А дозволялося збирати ці колоски?

Вони то сварилися… але він піде десь далеко, а з другої сторони ідуть збирають, бо їсти хтят. Вони то гонили, але люди ж дивляться. Пішов далеко —  пішли з другого боку збирати. І таке було.

А у колгоспі в 30-х роках їсти давали, в 32-му, в 33-му?

Як давали їсти? Хто давав? Самі варили. Їсти не давав ніхто. Тоді їсти не давали.

А люди пухли від голоду?

Да, пухли-пухли. Пухли, здихали. Таких гарних молодих людей багато, пам’ятаю, поздихало. Стільки, багато народу поздихало, пам’ятаю людей тих, що поздихали.

А пам’ятаєте їхні фамілії?

Фамілії? Ні, я всіх не можу помнити. Всіх не можу я помнити, то вже давно було.

Ну так, може когось згадаєте. Може сусіди ваші якісь.

Не помню. Знаю, що вмирали, а вже фамілії, то я не памню.

А як їх ховали, цих людей, що помирали?

Що ховали? На підводу та й на цвинтар, то й все. У яму та й все. Не було такого, щоб обід робили, щоб людей кликали. Померло, на підводу, в яму та й усе.

А для кожного була своя яма чи в одну яму?

Ні, викопували яму. Умерла людина, яму викопали, закопали. Це євреїв тут у нас у Яневі вибили, коло путі там здорову яму викопали. Позабирали в Яневі, розстріляти та там закопали. В Яневі євреїв.

А євреї в 32-33-му голодали?

Вони голодали. І їх забили німці та закопали, тут колу путі.

Це вже пізніше, вже, як німці прийшли, а до німців ще?

До німців євреї з нами всіма жили, так як й треба. Нормально жили, так як ми жили всі. Але чогось німці не схотіли євреїв та й побили їх.

А чого в 32-33-му люди голодали? Чого не було що їсти?

Чого не було? Бо були такі, що зробили голодовку.

А хто це такі вони?

Ну такі були начальники. Ті, хто командував, таке начальство було.

А церква була в селі?

Церква була.

Ходили до церкви у 30-му, 32-му?

Я щось не помню. Я хочу вам зараз  сказати про своє. Я людина віруюча. Я у церкву зараз не йду. А знаєте чого? Я читаю Євангеліє й Біблію. Там пише, що не можна поклонятися образам, у Біблії, бо це воно намальоване, з бумаги, то чого до нього молитися, просити в нього, воно нічого не дасть. До живого Бога треба простити, щоб Господь дав, поміг. А той папір, що на ньому намалювали й у церкві вклоняються, це несправедливо, це несправедливо.

А скажіть, а коли ви до школи пішли? Ходили до школи?

Ходила. Я у дев’ять років пішла у перший клас, а закінчила тільки вісім.

Це ви у 1934-му пішли?

Так.

А скажіть, як ви пішли у перший клас, то багато дітей з вами ходило?

29 душ було.

А в школі давали їсти?

Ні, у школі тоді не давали їсти. Удома, а у школі — ні. Зараз діти ходять у школу, то у нас у Слобідці дають, тим у кого багато дітей, то тим дітям дають допомогу.

А скажіть, а цих людей ви не пам’ятаєте, що ходили, обшуки робили, або ті, що їздили, збирали людей, які від голоду померли? Хто це такі вони були?

Та вже ж мені 96 років зараз. Хіба ж я можу до цієї пори запам’ятати їх всіх? Я ж була в аварії. Мене ж машина побила, то поламала мені плічко, в голові було поранення, голова була зашита, струс мозга, ноги побиті. Я тепер не можу  ходити, бо в мене ноги болять. Тут і до спальні тільки можу ходити. От. А мені, я заплатила налог за світло за газ, а мені пишуть, по 50 рублів задолженість, що я винна, а я не винна. Я дала грошей. Мені Люда платила. То вона заплатила, заслабла, квитанції в неї вдома, а я не можу піти. Я їм кажу: «Я заплатила, перевірте». То була сьогодні, перевіряла по свєту вона перевіряла. То вона подзвонила та там їй сказала, що я заплатила. І вона каже: «Ви не хвилюйтеся, ви заплатили. То що понаписували, то воно лишнє. Непотрібно, не платіть».

А скажіть, а що таке “Торгсин”, знаєте?

Кого?

“Торгсин”? “Торгсін”?

Я не знаю, що то таке.

Не чули. А можна було якісь речі у 1932-33 році обміняти на їжу?

Обміняти на їжу? 

Да.

Не помню.

Хустки, може, рушники?

Я не помню. Це такого я не помню. Може, хто міняв, як кому виходило. Тому, кому нема що їсти, він буде міняти, продавати, все буде робити, аби спасти життя.

А ви у сім’ї про голод згадували? Згадуєте зараз? Внукам, правнукам розказуєте?

Вони цього слухати не хтят. Вони повиїжджали. Зараз мої внуки навіть не у Вінниці. Онука, дочка мого синка, і її синок у Голландії живуть, в Голландії. А він у Вінниці сам живе синок, а діти у Голландії.

А як ви думаєте, треба про це розказувати дітям, що був голод, що забирали?

Та ми розказуємо, але вони кажуть: «То нам таке не кажіть. Кажіть щось добре, а про голодовку ми не хочем чути. Нащо вона нам здалася?». Не хтят слухати про голодовку. Хочуть, щоб їм щось таке хороше, добреньке казати їм.

А скажіть, може у вас залишились якісь речі ще ваших батьків? Чи фотографії їхні?

Ні. Нема. Зараз фотографії цих дітей, і з мене, і з синка, то є, бо він уміє фотографувати, синок, то в нього є фотографії. Маємо теперішні фотографії.

А жорна у вас були?

Були. Помню, помню, що були жорна, отак крутили.

А не забирали жорна?

Забирали, забирали, але ховали. Хто міг сховати — ховали, а хто не міг — забирали.

А де ховали?

Та куди? У бур’ян десь закрили.

А чому забирали жорна?

Щоб не дерли й не їли, щоб здохли. Нащо, щоб дерли? Вони хотіли, щоб здохли. Вони так хотіли робити. А ви думаєте, що зараз той Путін чи як на нього кажуть, що то кажуть війною на нас іде, то що він добра людина? Він хоче, щоб поздихали. Він так старається, щоб вред робити, щоб усе вред робити. І ще є такі, що його хотят. Не розбираються, що він такий ворог, війною іде, мучить людей, а ще його хотят.

Тоді так само було?

Да. Сестра моя дуже слухає Ізвєстія. Все слухає Ізвєстія. Слухає, де що, де війна, де що робиться, то вона слухає.

А що казали люди вже після Голодомору? Може, уже після війни. Що казали про Голодомор, чому він був? Які слухи ходили? Хто в тому винен?

Я за це не пам’ятаю. Скільки… Хто у цьому винен був. Це і врем’я багато минуло.

А що казали між собою люди?

Бідували, плакали, сердилися, що таке робиться, що таке робилось. Переживали. Помирало багато, а хто мав чим пережити, то ще живий. Оце у кого корова була, то я не помню, кажеться корови не забирали, люди молоко ще їли. А хто мав корову, то трохи пожити міг. Молоко їло, то якось і жило. Я не помню, чи в нас була, чи не було.

А були такі люди, що не хотіли у колгосп іти?

Нє. Ходили, бо треба ж жити, получити. Давали як заробіток, це ще не було війни, так жили. Піде у колгосп, заробить, на трудодні получить та харчується. Зерно давали.

А що люди їли під час Голодомору? Де знаходили їжу?

Копали гнилу бараболю, на городі копали. Вона перегнила. Вони копали, оббирали лушпаї й блини такі робили, жили. Отаке було життя. Я добре помню.

А тоді на поле ходили, збирали колоски? Під час Голодомору?

Не давали збирати, гонили. Це начальство гонило, не давали. Людина б пішла, збирала, крутила, м’яла і щось би зробила. А як вони не дають?

Це об’єжчики не давали, так?

Да, об’єжчики.

Це в них такий наказ був?

Да, такий наказ.

А хто наказував?

Вони були такі начальники, позбиралися. Так й зараз зберуться такі начальники, так і тоді. Як кажуть своя свита, зберуться та й командують, що хтят. І ніхто не боїться, бо вони начальники. Прийде, у хаті позабирає, що йому хочеться в хаті забрав, забрав і пішов. Оце розкуркулювали, казали. Забирали. А що ти зробиш? Не дасищ? Заберають.

А хто не голодував?

У кого було все їсти, то у того голодовки не було. Хто мав корову, свиню, хто був багатий, тому нічого.

А образи у вас у хаті стояли?

Стояли. Зараз вже нема. Бо на них нізя молитися. Це з бумаги намальовано. Я так вірую, у живого Бога. Умію прославляти, славити Бога, дуже гарно умію. Гарно прославляю. І Бог дуже любить, як прославляють. І що я попросю, то Бог мені дає. Я молюся, славлю Бога, славлю. Господь любить тих, хто славить. І Господь каже: «Кажіть людям, нехай вони мене приймають у серце, Господа, то не будуть на тому світі у пеклі горіти та в горні вогняному. І я буду їх жалувати, і буду їм добре робити. І вони будуть праведні, і буде їм добре. І я хочу… щоб люди приймали Бога в серце». Я Бога прийняла у серце і попросила: «Будь, Господи, у моєму серці. Куди іду, Господи, благослови мене. Бери мене за праву руку, веди мене, щоб все було благополучно». Благополучно піду по куплени, і ніяких аварій не буде, бо Бог веде мене у своїх руках. Бог з рук уже не пустить, щоб людина пропала. Але треба просити Бога, що: «Благослови мене, Боже. Будь, Господи, зі мною». Як ідеш куди, кажи: «Іди за мною». Наїлася, пообідала, кажи: «Спасибі, Господи, що наситив, спасибі». Потому шо як Богові дякувати за харчі, то Господь дає. А як воно наїлося, як свиня, усе що хоче, і не дякує, як же може Бог любити й давати, а? Ну нашо? Хто Бога любить, тому Бог помагає. А моя сестра читає  дуже Біблію. Всілякі ті книжки, вона уміє говорити на… Ну так, як говорять, язики, на всяких язиках. Їй Господь дав таке знання, що вона молиться, а потім іще другою мовою молиться, иначе. І уміє. І вона дуже научена і дуже понімає, всьо-всьо. І з нею Бог говорить. Бог. Вона дуже навчена багато. І всякі екзамени здавала. Її благословили і вона тепер, коли ноги болять чи руки, чи що, то йдуть до неї, щоб вона помолилася і  перестає. І стає людині легше, то їй дуже дякують.

Добре. Дякуємо вам велике, що поговорили.

1. Дата запису: 5 вересня 2020 року;
2. Місце запису: смт Врадіївка Врадіїівського району Миколаївської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Носач Семен Гаврилович, 7 лютого 1925 р.н., народився у селі Сирове Врадіївського району Миколаївської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав  у селі Сирове Врадіївського району Миколаївської області.

Представтесь, будь ласка, як вас звати. Ваше прізвище…

Носач Семьон Гаврилович. 1925 года рождєнія 7 фєвраля.

А де ви народилися?

Отут. Нє, 15 кіломєтров отсюда, село Сирово.

Сирово і якого району якої області воно було?

Цей самой.

Врадіївського району.

Да.

І Миколаївської області тоді.

Да. Село Сирово.

А ви можете розказати про своїх батьків до колективізації? Про господарство своїх батьків.

Батько робив начальніком міліції Врадіївки. Баштан… Не Баштанскага, а… Забув район. А потом Великіє Луки, а потом город Котовск Одеськой області. Работав начальником міліції.

А у тридцять третьому він тоже був начальником міліції?

Він був суддьою Врадіївки.

В тридцять третьому суддьою. А як його звали?

Гаврил Миронович.

І прізвище…

Носач.

Носач.

Носач.

А якого року народження він був?

Тищу дівяц… дівяцот… Кажецця, пєрвого. Ілі второго. Второго года. Тищу дівяцот второго года.

А ваша мама? Мати ваша, як її було звати?

Акуліна.

Носач Акуліна. А як по-батькові?

Калєніковна вона.

А якого року народження вона була?

Кажецца, чєтирнацатого. Да, а умєрла в підісят дєвятому. Іздіваліся над нєю. Она била в окупацийи, А ми ж були комуністи: папа, дядьки мої. Один дірєктор школи в Сировє, а другий зав районо Врадіївки, Носач тоже.

А мама де працювала в тридцять третьому?

Мама нігдє не працювала, воспітивала пятеро дітєй, нас.

А як було звати дітей?

Брата – Ніколай Гаврилович, сестру – Дуся Носач і Ліда. Ліда іщьо жива, живйот за Київом, город… город… какой, як він називається… А Господь би його побив.

Бровари?

Чернігов, Чернігов.

А, Чернігів.

Ще живая. Їй восімдісят дєвять лєт. Трицить второго года. Нє, чуть менше, навєрно. Іщьо живая! А остальні всє вже в зімлє. Нема.

А решта ваших братів і сестер, якого року народження вони були?

Хто?

Сестри й брати.

Ну сестра ж, я говорю, шо вона, етот, як, в Чернігові щас, трицить второго года, Ліда була в Білорусії умірла.

Якого року вона народження?

Двацить восьмого. Брат був трицятого года, і я двацить пятого.

Зрозуміло. А чи пам’ятаєте ви, як колективізація проходила? Чи були колгоспи там, де жили ви?

Ну колгоспи були. В нас колгосп був в Врадіївкі самий лучший в області. Він був гєрой соціалістіческого труда Рожко.

А як він утворювався, пам’ятаєте? Зразу ж не було колгоспів. Як створювали ці колгоспи?

Колгосп «Україна» називався, тут у Врадіївкі.

А люди добровільно вступали в колгосп в двадцять дев’ятому, тридцятому?

Всяко бувало. Ті, коториє не хотіли работать, правітєльство повезло їх з района. Удаляли.

Куда?

А я знаю, куда. Удаляли, а куди, я не знаю.

Не знаєте, куди. А як…

В Росію.

А?

В Росію.

Удаляли як, яким способом їх удаляли в Росію?

Ну як, просто посадили на машину і завезли.

І шо вони там робили?

А відки я знаю, шо вони там робили? Наверна, копали шахти, уголь видобували, і прочеє прочеє.

А чи було тут розкуркулення? Чи були такі люди, які не хотіли іти в колгосп, і чи їх розкуркулювали?

Ну я ж кажу, оці… Куркулі…. Отепер куркулі.

А тоді не було куркулів?

Як не було? Були, канєшно. З ними  розбирались бистро, удаляли їх з району.

І чи багато таких було в районі?

Нє, не дуже багато. Мужчіни йшли в колгоспи, а жінки не хотіли іти на роботу, їх отправляли.

Так жінок отправляли?

А?

Жінок отправляли?

Да.

А мужчини оставалися, а жінок отправляли?

Нє, і мужчіна виїжав з ними, з жінками. Я знаю… Я ж не могу…

А у вас хтось у колгоспі працював з вашої родини?

Нє.

Ніхто. А ви в тридцять третьому…

Як, батьки мого батька, бо ж батько робив у колгоспі, дєдушка

А ваш батько тут, у Врадіївці, в суді робив, да?

Він да, начальником міліції і суддьою, да.

І в тридцять третьому він тоже там працював?

Да. Нє, зразу в кооперації робив. Малим я ж був, тільки виріс. В Сирові він, звідти забрали його в сільсавєт, поробив в сільсавєті, з сільсавєта забрали і робив у міліції, а з міліції суддьою. Брали депутатом.

А оце, ви кажете, в кооперації він робив. А коли він пішов в сєльсавєт, коли його забрали в сєльсовєт?

Ну як тільки виріс, год в сімнацить-восімнацить, я помню…

Ну вже в тридцять другому – тридцять третьому він був тут, у Врадіївці.

Да.

А як розказував він, чи люди не чинили опір колективізації, чи не опиралися?

Ніхто не опирав нічого. Порядок був у районі. Усіх сажав у тюрму, короче говоря [сміється]. Бандітів отіх, хуліганів.

А хто були бандіти? Куркулі були бандітами-хуліганами?

Ну я знаю, як сійчас у нас, пяниця, алкоголік, понімаєш, тоді так само було.

А ви можете розказати, як проходило розкуркулення? Як розкуркулювали людей тоді?

Ну откуда я знаю, як… Забирали отово всьо і отправляли. Ну тоді куркуль був. Дві конячки мав, понімаєш, вже куркуль хіба? Тепер куркуль!

А оце як дві конячки мав, то вже його визнавали куркульом і вже отправляли, да?

Да.

А чи не знаєте ви, що з тими людьми було? Ну от ви кажете, отправляли.

А звідкі я можу… Я ж кажу, в Росію.

Надовго?

На всьо время!

Не поверталися назад вони?

Не знаю. Я знаю, той шо іздівався над мамою, тут, брігадіром, посадили, і по сіводняшній дєнь нема його.

А за шо його посадили?

А за то, шо заставляв робити маму. Во врємя окупациї це, я ж розказую, поняли? Людям платили, а мамі, четверо дітей, бо я тоже був навпроті, а четири ж з мамою були. Не давав хліба. Всім давали, а це сім’я, каже, комуніста, не давать їм. Йому двацять пять лєт за [незрозуміло]. Фамілія його Авраменко. З нами його, навєрно, нема, бо як мені вже сто…

А коли його посадили, вже після війни?

Ну канєшно. Я ж кажу, шо іздівалися, во врємя войни іздівались. Він робив… самий старший цей по району був колгоспною.

А ваш батько був комуністом тоді ще, в тридцять третьому теж був комуністом?

Він всьо врємя комуністом був.

А мама теж була комуністкою?

Нє, мама була домработніца, воспітувала п’ятеро дітей. Она гєрой матєрі, чи як називалося.

Мать-героїня?

Да, мать-гєроїня.

А скажіть будь ласка, чи доводилося батькові десь ходити робити обшуки у людей? Чи бачив він, де вони ховали свої продукти?

А звідки цеє… прийдьот, знайдьот закопано, достане, забере і всьо, [незрозуміло].

То він теж ходив, да?

Як, люди ходили, работнікі міліції, я знаю, як воно там…

А хто ці люди були? Хто люди ці, шо ходили, шукали?

Ну, работнікі міліції. Там же не один… Одін в міліції городськой… Нас було в міліції я робив. Я тоже робив в міліції. Двінацить лєт.

І що робила міліція, коли знаходила це зерно в людей?

Забирала [незрозуміло], а куди ж вона ще…

А людям нічого не було за це?

Я не знаю, нєкоторих судили…

А забирали тільки зерно?

Да. Большинство зерно.

А худобу не забирали?

Кого?

Худобу не забирали?

Та не помню. Ну тоже, навєрно, забирали. Коні забирали, я знаю. А худоба, всьо равно. 

А речі домашнього вжитку, сорочки, може, кожухи, чоботи не забирали?

Нє, це не брали. Це все хєрня всьо було, брешуть. Ніхто не забирав.

А були такі люди, які там, наприклад, чинили опір? От прийшли до них, кажуть, з міліції, кажуть, що вони влада, що вони повинні обшукать, а люди кажуть, що ні, ми не хочемо.

Ну цього не було.

Не чинили опору?

Нє, який опір був. Оно голодні, траву їли, всьо, шо положили. Ой, не хочу розказувать.

А розкажіть, як оце ви розказуєте, шо траву їли. Чого так склалося, шо довелося їсти траву?

Ну а шо ж будеш їсти, як не було шо. Кадіж іще їли. Знаєш, що таке кадіж?

Знаю. А чого так сталося, шо не було чого їсти?

Бо голод був.

А чого він був?

А відки цього… Оце я учився в совєтскій школі, і давали нам баланду в котьолку. Я не їв, не міг її їсти, а ніс додому. По дорозі хлопці зловили мене і з’їли, і всьо равно, отак було даже.

А ви тоже голодували?

Ну а шо я? Канєшно, як воно. Трошки луччє – папа робив…

А в нього якась була зарплата, да, якийсь пайок був?

Копійки були. Якщо я робив в міліції, получав шиїсят сім рублів піісят копійок, а наче вислуга началась повишаться, повисили аж до дівяносто рублів.

А ви кажете, що голодували. Ви не пухли?

Шо?

Пухлими не були?

Нє. Ми не пухли. А люди пухли. Багато.

Помирали люди з Голодомору?

Ну а як же, ну канєшно помирали, багато було.

У Врадіївці багато померло?

В Сирові да.

Так а ви в Сирові тоді були чи у Врадіївці?

В Сирові.

Ви жили в Сирові, а батько працював у Врадіївці.

Да. А тоді забрав нас сюди.

То в тридцять третьому ви проживали в Сирові.

Да.

Зрозуміло. І в школі були якісь гарячі сніданки, пайки?

Да.

А от ви кажете, шо оце ходили шукали. А до вас приходили обшукувати?

А чого ми, шо ми. Ніхто не шукав в нас. То шукали в панів, які були багаті.

А ще були пани в тридцять третьому?

Ну а як же ж.

І багато було в селі панів?

А я звідки знаю, скільки їх там було. А тепер багато? За п’ять год Київ розікрав, єврєї еті.

А чи були випадки, шо люди ходили обмінювати речі на продукти харчування?

Та всяко бувало, міняли на, а как же.

А де можна було обмінять?

А звідки знаю… в спекулянтов наверно так як і січас. Що січас пожалсто тільки гроші, усе є.

У місто не ходили міняти рушники, сорочки на продукти харчування?

Всьо міняли, я ж кажу.

А виїхать з села можна було?

А?

Із села виїхать тоді в 33-му можна було?

Ми нікуди не їздили. На базар їздили в Криве [Криве Озеро], Врадіївку, а тоді приїхали сюди у Врадіївку так і живемо.

А люди не тікали від голоду кудись із села, кудись в місто?

А я звідки знаю тікали чи ні. Я ж кажу. От тікії діла доця.

А чи сусіди Ваші голодували чи не голодували?

Шо-шо?

Сусіди Ваші голодували?

Не поняв.

Ваші сусіди голодували чи ні?

Ну як всі голодували. Як, не дуже й голодували. Як оце держали корови на коровах, за щот коров і жили.

А не забрали їх у колгосп корови?

Добровольно хто йшов.

Всі пішли добровольно?

Не знаю, мій дід пішов добровольно, всьо здав і в колгоспі робив дєдушка Мирон звати.

А ким він робив?

А?

Ким робив дєдушка Мирон?

А, строїв конюшні для коней, коров, овець, строїтелем, короче говоря, по нашому сейчас називається.

Ви кажете, що багато померло з голоду, а Ви когось конкретно пам’ятаєте з своїх родичів чи сусідів, хто помер з голоду?

Не хочу фамілярно, воно мені нужно це фамілярно, а січас скільки вмирає, от передали 21 чоловік знову в нас в Україні вмерло [померлі від коронавірусу].

Від чого?

Ну от від цьої болєзні. Як вона називається?

Ну це ж вірус, а це голод!

Ну да.

То ж вірус, а то голод.

А скільки десь у Сирові померло людей? У Сирові скільки померло людей?

Багато, тоді, бо у дєдушкі тоді було 14 дітей, а осталося 3 тільки з 14, правда чотирнадцятого, брат колисав колиску, вона вилетіла і вбилася. Отаке було.

А решта померли?

Да

А від чого?

Болєзнь якась була. Як називалася.

Так вони померли ще до Голодомору?

От болєзні, кажу. Ви понімаєте? Так як сійчас. Я забув як вона називалась.

Так це було до 33-го, чи після 33-го?

Після. Після трицить третього, в трицить пятом прімєрно, в трицить шестом…

А Голодомор всі 14 пережили? Голодомор пережили усі 14?

Да.

Всі пережили Голодомор?

От такі діла.

А Ви кажете, що голодували всі. А чи були люди, які не голодували в селі?

Ну як корову не хочет держати, нада робити, робити не хоче, випити. Так як тепер, що бач, що робиться.

А Ви кажете, корову не хоче даржати. А якщо корову забрали в колгосп, то де її взять?

Ніхто не забирав, все брехня.

Не забирали?

Нє.

Ні. І коней тоже не забирали.

Коні забирали.

Коні забирали?

Да.

А корів не трогали?

Да. Кози, понімаєш, вівці. В основному вівці.

А чого не брали корів?

Звідки я знаю?

В колгоспі не треба було корів?

Не знаю я, не можу сказати.

То в них не було вопщє-вопщє корів?

У нас корова була. Вже сюди, в Врадіївку ми приїхали і корову держали.

Корова була в вас.

Да.

А в дідуся?

Тоже. Тоже була.

А можна за допомогою молока…  Всі пили це молоко. А було якесь зерно, щось десь лишилося?

Ну якшо врожай був, то було й зерно.

А в тридцять третьому був урожай?

Всі кажуть, шо не було.

Не було врожаю в тридцять третьому.

Не знаю. Оцей голод почався і всьо.

Так а чого не було врожаю?

Погода! [нерозбірливо]

А яка була тоді погода?

Ну як же… Цей год, бач, тоже плохо, трицить п’ять тємпіратура.

То не вродило зовсім чи щось уродило, но менше?

Ну да.

Як?

Оце ж так.

Не вродило зовсім?

В нас в цей год, допустім, в нас в Врадіївці, картошка тоже не вродила.

А тоді шо не вродило?

А я відки знаю, шо я, агроном, чи шо?

Ну розказували, що вродило хоть шось, хоть чуть-чуть, хоть шось було?

Ну канєшно, трошки ж було. А трошки шо? Нада год жити.

А в державу не треба було здавать?

А я звідки знаю, шо треба було. Налоги платили.

А високі були налоги?

Шо?

Налоги високі були?

Ну я звідки знаю, не помню.

А оце ви кажете, що ходили зерно шукали, то це ж тоже в трицить третьому було?

Ну оце як голод був.

Ну, то я ж про урожай у той год же й питаю.

Так, всьо, кончаєм еті всє.

Ладно, понятно з урожаєм. Дивіться, а про те, шо можна було піти на полі колосків узять, якшо дома немає, піти взять колосочків?

Іздали указ, і садили, хто брав.

А як цей указ називався?

А звідки я знаю? Указ правітільства.

Про шо?

Ну шо украв… Називалося кража.

За колоски, да?

І ще, шо вся, навєрно, їм закон.

А скажіть, тоді людей багато було, шо ходило це красти?

Да усі ходили, хто їсти хотів [сміється].

І ви ходили?

Ну а як же.

Тоже ходили на поле?

Ходив собирав кукурузку, там це, чи пшеничка, колосок упав.

А поля ніхто не охороняв?

Шо?

Поля не охоронялися?

Нє, охранялися, щітався охраннік. А шо він може зробить проті народа, як вони блін голодні?

А як цього охранніка звали?

Так, всьо, я вже вморився.

Я про поля хочу запитати ще. Про поля.

Шо-шо?

Про поля хочу запитати.

Які поля?

Ну оце ж ви кажете охраннік, а як того охранніка звали?

Ну як, охраннік.

Не об’їждчик його звали?

Чоловіка?

Да. Об’їждчик, може, звали?

Ну цього я помню. Гаврило, Гаврило звався, а як… Багрін.

То його об’їждчик називали?

Шо-шо?

Посидіть, будь ласка, ще пару хвилинок.

Нє, вже всьо, хвате. Я вморився.

Так ви, може, передихнете, і далі ще поговоримо?

Зачєм цево вам?

Ну це ж нам цікаво, для історії, щоб ви оце все розказали, для історії.

А… Давно так би сказали, що для історії. Так що ж ви не робите, щоб був порядок у Київі? Молодьож, ви програєте Україну.

А скажіть, тоді люди помагали один одному?

Аякже. Канєшно, он і щас, бачте, мені приїхала з Ніколаєва, помагає.

Так родичі помагали чи просто сусіди помагали?

І сусіди. А сійчас шо сусіди. Оно одна лежить, втарая лежить, ця бігає. Дочка поїхала в Америку, а там щас не випускають. І вже пів года сидить сама, плаче.

А тоді в тридцять третьому ділилися продуктами, якщо в когось було?

Ну а як же. Позичали друг другу, Я знаю, мені батько покойний як сказав, шо, синок, знаєш, не позичай гроші, бо, каже, легко дати, но дуже тяжко забрати.

А як ви думаєте, чого був Голодомор?

Ну як чого був… Погода. Он сьогодні щас як погано. Умирають люди, понімаєш.

І тоді посуха була, да?

Ну да.

Тоді була погана погода. Чи хороша була погода?

Хоро… Ну як, бували так само дожді.

А вам батько розказував, от ви кажете, він у суді працював, за колоски йому доводилося судити людей? Судили людей за колоски?

Так як, то суд судив, а міліція тільки задержувала.

Але ж ви казали, він був у суді, працював у суді.

Я знаю, в суді.

Може, розказував якісь цікаві історії? Хто ці люди були, кого?

Ну як, прості люди. Хто хотів їсти, бур’яни рвав, я ж кажу. Ой так, всьо, я кончаю.

Ще одне питання. Ви як думаєте, це був злочин, шо колоски збирали?

Нє, це не злочин.

А чого ж судили їх за це?

А це ви в государства питайте, а не мене. Ось так. Бивше государство. [Підіймається, хоче йти].

А хто тоді государством правив?

А я помню?

А як ви думаєте, хто винен в Голодоморі?

Не знаю. Вопше-то винна погода, я думаю. Потомушо погода була б, урожай був би. Вони хотіли ше геноцид уцепить же.

То це не геноцид?

А який це геноцид? Раз неврожай. Голод був, правильно.

А шо таке геноцид?

А?

А шо ж тоді таке геноцид?

Я не знаю, у чорних.

У чорних?

Да.

А шо, в Україні не було геноциду?

Не було.

У білих не може бути геноциду?

Да. Він зробив оно празник вам даже, президент цей, як його фамілія, я забув. Геть забув.

А празник про шо? Який празник?

Голодомор.

Так то ж не празник.

Як, то ж празнують в Україні.

Це день пам’яті.

Пам’ять.

Ну а як ви думаєте, тих людей, які погибли від голоду, їх треба поминати?

Ну, оце друге діло, бачте…

Якщо він ішов і впав, десь помер, і ніхто не знає, де він закопаний, його треба поминати?

Нада.

А як ви думаєте…

Ви позабули даже цей яр, Бабин Яр, не отмічали. Шо даже Ізраїль, аж тепер новий наш президент розрішив, шоб празнували. Як це так? Там же ж і євреї, і русскі, і українці, і… ну всі національності, і дєті даже.

То як ви думаєте, Бабин Яр треба поминати, а Голодомор не треба?

Почіму Голодомор? Голодомор він уже прошов, вже забули.

І Бабин Яр пройшов.

Не знаю. Я не вчьоний. Єсть учьониє, вони, цей…. [нерозбірливо]

Присядете?

Нє, вже я всьо, йду до хати вже.

Ну ви не учьоний, ну просто як людина. Кажу, ви не учьоний, но ви людина.

Правильно.

Ну по-людськи, як ви думаєте, отих людей, які померли в Голодомор, їх потрібно поминати?

Да, поминати, аякже.

І оцей день, який зробили, він же не день празника, а день пам’яті. Такий день має бути?

Я знаю…

Ну от ви як людина, як думаєте?

Я думаю, шо треба вспоминати. Аякже. Який би він не був. Я так думаю.

Люди винні в тому, що вони померли з голоду?

[сміється, нерозбірливо]

Ну вони ж винні чи ні?

Боже мой, доця, опухші такі ноги, руки, жалко їх. Ой, не хочу вже вспоминати. Ви мені тут вспоминати, то вже я, понімаєш, заболію сам [сміється].

1. Місце запису: село Синюхін Брід Первомайського району  Миколаївської області;
2. Дата запису: 4 вересня 2020 року;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Марченко Геннадій Дорофійович, 5 жовтня 1925 р. н., народився на хуторі Анатоліївка Первомайського району Миколаївської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав на хуторі Анатоліївка Первомайського району Миколаївської області.

Представтесь, будь ласка, як Вас звати.

Звати мене Марченко Геннадій Дорофейович.

Якого року народження Ви?

Ну 5-го октября 1925-го року.

Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків – мама, тата. Як їх було звати і якого року народження вони були?

Да. Значить мій тато, Марченко Дорофей Іванович, народжений був 16-го липня 1905-го року. Мама… А батькову фамілію чи яку? Марченко… Федорівна.

Можна ще раз повторити?

Ага, Марченко Ольга Федорівна, 1901-го року. Оба… батько селянин і мати селянинка. Значить, як воно, статус – середняки. Не бідняки, не багачі, не куркулі, нє. Тато працював у колхозі рахівником як організувався колгосп в 29-му році, в 1929-му році. Трошка ранше за мене він організувався – я 5-го октября, а він десь, а він начало… у весняних місяцях. О. Ну шо ще?

А батьки до колгоспу пішли добровільно?

Батьки занімалися своїм, своїм хазяйством. Після столипінської реформи в 1911-му році мало було землі… цього в сєльської раді, тоді воно інакше називалося. Та був запас в 200… 200 чи 2 000 гектар, бо тоді десятини були, в общем царськой землі як резерв і з того давали. Хто родився із хлопців – давали десятину землі. І так люди набирали землю, вот. У мого діда було шестеро хлопців і п’ятеро дівчаток. Значить земельки було достаточно. Тут  мало, то дали наділ там на хуторі. За 12 кілометрів звідтілля був хуторок. Сємдесят одна хата була там. Балка, дві балки такі, V- образні. Одна балка і друга балка сходилися. На одній балці було 34, по моєму, і там скільки… І жили каждий собі – та в того земля була, там в того. А строїлись в маленьких хатках для літнього проживання, а на зиму вони переходили. Одні переходили у село сюди жить у батьків, а другі хазяйнували і жили літом там, жили. Так само і я родився в полі, в самісінькому полі, де був наділ. Там  була криниця викопана попередніми предками і коло тої криниці було два надєла. Ото отам зробили на кладбищі Оксана Марченко зробила ото все. Ну та багато людей, ті що померли не од Голодомору, там дуже багато таких. Ну шо пройшло, так і прошло.

А від чого?

Ну самі померли. Так як зараз кажуть скілько того вірусу, не тільки од віруса. І ранше помирали, а зараз помирають – списують на вірус. Так я думаю. От, наприклад, у нас, в нашому районі, на нашій мєсності геть ніхто не чує за цю болячку. Як придержуються – хай придержуються. І в мене всьо время при собі є цей намордник. Іду я в село, а раньше то і коло хати ходив у цьому. Каждий сам себе… Ну шо, вернемся до того… Тато, тато з мамою працювали у колгоспі. Як казав я, батько робив рахівником. Но в нас не було цього в колгоспі, шо я рахівник, шо я йду та считаю. Приходить період роботи – чи то жнива, чи то молотьба – всі працювали! Не в конторі… А в конторі робили тоді коли дощ пішов, або там таке, а то все… Мій батько лічно подавав у машину, у машину як молотили, то розструшував снопи тато. А мама в’язала як усі жінки, в’язали снопи. Отак помаленько проживали. Но час я дуже помнив, хорошо помнив. Возили мене як вже я більш даже з тими з няньками держав дітей. Возили на поле дітей грудних, кормити возили два рази в день – у сніданок і десь у полудень. Колгосп кормив у ці тяжкі годи, я це помню. Помню, по моєму, у 34-му році Челюскін потонув. Якшо ви помните, хто такий Челюскін був. То в нас вже тоді відкрили школу у нас на хуторі, четвертий клас відкрили, пішло багато молоді учитись туди. Як багато? Ну чоловік десь до 20 було, о.

А як називався ваш хутір?

Хутір називався Анатоліївка.   Значить первий засновник того хутора були Клименки, фамілія Клименки і Салаєви. Салаєви! Клименко Антон, по моєму, а Салаєв Омелько. І от вони построїли сразу, Клименко построїв. А вони видно були чи якісь родичі і той пригласив його. Ну той трошка крепший був, Салаєв, він построїв собі меншу хату, зато для роботи він зробив велику хату і там були робітники.

Це Первомайського району хутір?

Да, Первомайського  району, 12 кілометрів звідтіля, Тимашівського сільсовєта був.

Скажіть, будь ласка, до вас приходили додому якісь люди, робили обшуки в голодовку?

Нє. Не помню і не буду казать, потому шо наші всі були добровільно. Добровольно всі пішли, здали. Було 30… Точно не скажу. Чи 37, чи 35 корів було, 52 коняки було, свиней – і все це вмістилося у зданія оцих багатих людей Клименків і Салаєва Омелька. Вони мали свої корівники, свинушники, о. Оце вони там помістилися. А потом начався приплод, начався прибавлять. Був склад. Значить, усе це пользовалося, як то кажуть, все… наше було.

Ваша сім’я голодувала?

Ні. У нас була корова даже, у нас була корова безрога, Рябушка звалася. Як було, як колгосп організувався, так вона і осталася. У колгосп не здавали її, сказали, шо но… як так сказать, шо вже довільно було – всі поздавали. А коняки в нас не було, коняка була в діда. А коли треба було, в діда брали коняку. То отак хазяйнували.

І в діда цю коняку тоже не забрали в голодовку?

Тоже в колгосп пішла, пішла в колхоз.

Але ви кажете, що коли треба було, то ви брали ту коняку.

Батько брав у діда, батько брав у діда, а дідова коняка була у селі, тут-о була.

То дід свою коняку не здав у колгосп?

Він був у колхозі, тільки він, по моєму в другому колхозі був.

А, тобто, дід тоже пішов до колгоспу добровільно?

Да-да-да.

А були в селі люди, які голодували, які не мали шо їсти?

Люди добрі, за це сказать я не можу. Я їх нікого не бачив. Ми жили там, ми жили там і, коли я начав добре помнить вже десь навєрно в 36-ом году я знаю, шо до бабушки мене возили. Шоб я вже не був у яслах, а до бабушки в село, до бабушки в село, молоко возить і мене туди на літо. А я цього вже не бачив. Кажуть, шо лежали люди, шо ходили, витрусювали. Я не бачив, не можу я казать, но знаю то, шо зробилася одна неприятность. Оцей самий Омелько Салаєв і Клименко, вони добровільно здали, при согласію їхньому. Здали – значить до їх нічьо. А потім получилось якась недорозумєніє і пришили це все Смаглію, шо вроді би він зробив все цап-царап і оппа на той остров, шо звався… Як він звався той остров у Білому морі. От тобі на, от ви, ото  Голодомор. А як ви це його не знаєте?

Та ми чули, зараз.

Я забувся…

А були все ж таки в селі люди, яких розкуркулювали?

У нас не було. У нас на хуторі не було. Усі добровільно пішли, здали і не було в нас, у нас на хуторі не було.

 Чи чули Ви такі випадки, чи знаєте, що люди в 33-му році ховали їжу, пшеницю? Чи чули про таке?

У нас цього не було. Не було. Шо не було, то не було. Може хто тайком, но ніхто в нас не шукав, у нас ніхто не шукав, то це точно. Це я знаю. Я не бачив, не помню цього.

А чи був цей голод, чи то якісь небилиці?

Був. На широку ногу ніхто в нас не жив, всі жили в натяжку. Не предсєдатєль, ні голова, не цей… як він… завхоз – всі питалися от облого котла, от облого котла. Утром поснідали – марш на роботу. В обід привозили на поле їсти шо там, а діти, які були, ті у яслах були. Давали нам тоже їжу – обідали, а вечеру давали в посудину додому, ми забирали.

А шо давали?

Цю, якусь рідку кашу, дуже рідку, дуже рідку кашу, таке ріденьке. Не знаю таке, зараз називають куліш. Так зараз куліш – гарний куліш, а тоді… но не буду казать шо хороше, не буду казать шо… таке, підтримка була.

А шо Ви ше в той час їли, в 32-33-ій?

Давали цю.. от я не буду казать, шо дуже такі жилі… більше каші були, більше каші. От я не помню, вірте – не вірте, не помню я картошку.

А вдома, шо Ви в себе вдома їли? Шо мама готувала?

Мама готувала плацики з картошки, плацики з картошки. Копали картошку в колгоспі, а коли кончили копать, то ходили всі перебирать по полю, ходили збирать.

А Ви ходили на поле збирать колоски?

Да.

А дозволяли?

Да. Ми вже більшенькі були, ходили з няньками. Було.

А об’їздчики Вас не гнали?

Кого?

Об’їздчики Вас не виганяли з поля?

Нє, які там? Ми ж з няньками ходили спеціально. А тоді вже, тоді вже після того з вчителем ходили, це вже в школу ходили, вже перед войной було. А тоді ходили маленькі, з няньками ходили,збирали.

Так ви збирали ці колоски для себе?

Нєт! Для общого дєла. Уборка потєри  урожая, очищали поле от усього. До до му не брав ніхто нічого.

А колосочки ці Ви здавали до колгоспу?

Да-да, все туди, молотилося і здавалося. Ну шо я хочу характерно за-за-за-зауважити, шо в 33-му году чи 32-ом году, шот  я слабувато помню, шо змолотили, конна молотарка була у нашого селянина, у нашого, у Швидкого . К-115, по моєму, К-115 – дерев’яна молотарка. І помню обмолот, намолотили і підводою завезли в мельницю, змололи і всім давали, точно не помню, но знаю, шо принесли і сказали, шо оце, каже, первий на коржі дали, там чи по 5 кілограм, чи по скільки. Оце було. І так воно чи зайшло в завєдєніє – каждий год і при совєцькі, і при німцях тоже так же само – первий обмолот тоже давали людям.

А за це, шо Ви ходили на поле і збирали колоски, а потім віддавали до колгоспу, Вам за це щось давали?

Та це ми ше діти були, нє. Може канфетка якогось давали, то це може буть.

Були тоді канфетки?

Квасолька якась була – кругленький, маленький.

Але від голоду люди помирали?

У нас – ні, у нас на хуторі ні одна людина не померла, не одна.

А знаєте, шо таке торгсін? Торгсин.

…

Був такий магазин, де можна було обміняти золото…

Ага, всьо-всьо. Ага, це той ламбард чи як… Да?  Ну магазін той, шо здавать, здавав, гроші получав. Ми не знали, в нас не було шо здавать. Я чув за його, чув-чув, шо здавали золото, получали гроші. Здавали одежу дорогу – получали гроші, за це я чув.

А були в селі люди, які жили добре, які не голодували?

У селі, я хочу сказать, навєрно були. За село до 36-го году, коли я вже начав шурупать, за Челюскіна, оце вже дуже я помню як Челюскін потонув. Це вже я каждий день даже помню. Даже нам привезли в колгосп даже радіо на батареях, навушники – один послухає, другий послухає – оце були.

А шо по тому радіо говорили?

Ну як погиб, чого погиб. Один чоловік погиб, це я счас помню.

А про Сталіна щось казали в тому радіо?

Ну шо за Сталіна… Тоді геть, геть ніхто не згадував за Сталіна, боялися казать це слово – чи Сталін хороший чи поганий, цього слова не було. Аж начали за Сталіна балакать, люди добрі, во время войни. «Вперьод за Сталіна, за родіну,» – оце во время войни.

А чого боялися говорити?

А…

Ви кажете, шо боялися говорити про Сталіна. Чого боялися?

Не було чого, як то кажуть. Не знали чого… Чи може боялися чи шо. Не було. Ото кажу, шо вже як у школі були, то тоже писали діктанти, чи шо там, то це за Сталіна. А тоді ніхто нічого, ні… За це я не скажу, не скажу.

1. Місце запису: село Оленівка Балтського району Одеської області;
2. Дата запису: 01.09.2020 року;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Лановлюк Ольга Пилипівна, 22 червня 1928 р.н., народилася в селі Оленівка Балтського району Одеської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Оленівка Балтського району Одеської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Ольга Пилипівна. Лановлюк Ольга Пилипівна.

А коли Ви народилися?

1928-го году.

А місяць і число народження?

А в іюні. Двадцять втарого іюня.

Двадцять другого липня.

Да.

А де народилися, тут в Оленівці?

Да, да. Тут в Оленівці.

І Голодомор пережили теж тут в Оленівці?

Ой, Боже. Да, да. Всьо пережила тут, всьо. І войну. Снаради носила геть аж на станцію з балки. Отако снаради носила, як діти. Да…

А Ви можете розказати про своїх батьків? Про те, як вони жили до Голодомору? Яке в них було господарство?

Вони робили, Боже, дуже робили. Колхоз же був, тай дуже в колхозі. І хазяйство держали, і корови. Корову держали, не багацько корови держади, мало держали. Свині держали, но. Харашо було.

А Ваші батьки пішли в колхоз зразу, як тільки він організувався?

Да, да, да. Вони з Їлєновки, так, батьки їхні з Їлєновки. І так і вони тут в Їлєновці, да.

А Зілєновка це де?

А це Їлєновка оцьо.

А, Оленівка, Їлєнівка.

Да, да.

А вони не розказували, вони добровільно пішли в колгосп?

Тоді всі йшли добровільно. Тоді ніхто не тягнув. Всі йшли в колхоз. Да, всі. А у войну спалили нашу хату, у войну. І ми після строїли, носили глину із глинища гет аж на плечох, да.

А про Голодомор Ви пам’ятаєте шось?

А чо ж не пам’ятаю. Голод був дуже: вийдеш тако на вулицю, дивишся  —  там лежить людина, там лежить людина. Страшно, страшно було. Моя сестра поїхала в Западну, там мама назбирала тако то простіні, то рушники, щоб поміняти там на шось, о. Та й вона заснула в поїзді і забрали ті вєщі, вона приїжджає без нічого.

Так це було в 1946-ому?

Нє, в 1946-ому..

Чи в 1933-ому це вона їздила?

В 1947-ому. Ну да, в голодовку.

А про Голодомор 1932-33-го Ви пам’ятаєте?

Я не дуже знаю, бо я була мала. Я лиш помню, як мама каже: «Рви буранчик тако». Я це запомнила, решето таке поклала тай каже: «Рвіть тако цейво буранчик, кидайте в решето». Це я лиш запомнила, більше нічого не помню, нє. Я була мала ше.

А чи приходили до вас якісь люди, наприклад, зерно забирати в 1933-му, в 1932-му?

Усьо забирали. Приходили, у нас така во скринька була там у хаті. Боже, вони геть і побили ту скриньку. І шо там брати в нас було?! І всьо позабирали. Да, позабирали, позабирали.

А шо саме вони брали?

Шо лучче брали. Вони не брали таке шось там ледаче чи шо, а шо лучче брали. І гроші требували, да. Ну в нас таких грошей не було, але всі єдно віддавали, шо було. Бо, каже, вб’ємо вас. Всьо.

Це вони одяг забирали?

Да.

А зерно, їжу?

Зерно і корови гет брали. Гет і корови брали. Да, тоді таке було. Сильно було страшне діло. Я не знаю, шо то таке було. Ну чо це вони брали, ну чо? Я тако це не дуже помню. Але тако запомнила, як в нас така скринька була і вони прийшли, ту скриньку перевернули: риються, риються, там шось берут. Мама з татом сидит, дивиться, плачут. Ну шо будут казати? Нема шо казати.

А корови забрали… Це раніше забрали корови? Чи це тоді оте як обшуковували, тоді й корови забрали?

Тоді да, тоді в людей брали корови, ну в нас не було тоді, в наш шось не було тойді корови, а в людей брали.

А куди дівали ті корови, куди їх зводили?

Я шо знаю? Я це, дитино, не помню вже. Це було давно вже. Я, я це не помню. Голодовку 1947-ий дуже заповнила, це дуже запомнила.

А оце як в 1932-м, в 1933-му приходили зерно не шукали вони, не обшуковували?

Брали зерно й усьо. Я чуть лиш помню це. Це я не дуже помню, дитино. Була мала ше в 1933-му.

А чи може батьки, шо от Ви кажете, там бур’янець рвали, а може ходили, куди мати ходила, шоб обміняти на одежу? Одежу на якесь зерно? Чи ходила десь проміняти в місто..

Нє-нє, не ходили нікуди. Нікуди мама не ходила, нє. Усьо сиділи дома, да.

А Ви кажете, що люди мерли. А багато мерло людей в селі?

Боже, багацько мерло. Прямо тако повиходимо — там лежит покойник, там лежит, там лежит. Ц е в 1947-му.

А в 1933-му?

В 1933-ім я не дуже, дитино, помню.

Не дуже помните, нє? А в 1933-му кудись тих людей дівали? Їх звозили, збирали чи вони ото так тут лежали…

Я не помню, дитино, я була ше мала та й нічого не помню. Я лиш запоснила це шо, як приходили до нас і ту скриньку перекинули і рилися там. Оце я тако запомнила, а так я не запомнила нічо.

Ага. А з вами жили чи бабуся? Чи дідусь чи батьки жили самі?

На Мушнях жили. Уже татова мама жила на Мушнях, да. А тата не було, бо вмер уже. Татів тата, да. Це вже дід, прадід уже мій, да. Та й вони жили на Мушнях, а ми тут жили в Їлєновці. Там коло магазіна була наша хата.

А в вас з хати не забирали? Не розкуркулювали? Нічо такого не було?

Я це не помню, дитино, може й розкуркулювали. Я помню, як я була мала ше в 1933-му году. Я не помню це. Я лиш помню, мама каже:  «Рвіть буранчик!», то ми рвали, так го кидали буранчик, бо це їсти, да.

А з Голодомору у вашій родині ніхто не помер? Всі вижили?

Нє, нє. Ніхто не помер, нє.

А скільки дітей у Вашій родині було, у Ваших батьків?

У мами було семеро дітей. І тоді була якась болєзь, такаво як це тепер, і четверо дітей вмерло, а нас троє лишилось. А четверо вмерли. Їдна даже було її шість год, а ті малі вмирали, а їдна вмерла Ликєрка, шість год було. 

А як її звали, Ви пам’ятаєте?

Ликєрка, Ликєрка.

Ликєрка. А тих решту дітей?

А ті я вже забула. То два хлопчика, їдна сестричка. Дві сестрички було і два хлопчики.

А коли це вони померли? В якому році вони померли?

Ну, я яком году, в 1933-му.

Так це може вони з голоду померли?

Нє, тоді болєзь якась була. Тоді якась болєзь була і вони вмирали.

А як та болєзь звалася?

Я не знаю, я не помню вже, дитино…

То це четверо померло, да? Лікерка була ця страшою, да, дитиною? 

Да.

А хто лишився? Ви кажете, було семеро.

Ну лишилась я, моя сестра лишилася з 1924-го году і брат лишився з 1930-го. Ну їх уже нема, вони повмирали.

А як звали сестру з 1924-го року?

Сєнька і Петя.

Сєнька і Петя. Так її і звали, Сєнька, чи якесь на ім’я повне було?

Сєнька, Сєнька, да. Ксєнька. Назвали онучку її Оксанка. А моя мама тай дуже плакала, хтіла, шоб вона назвала так, як бабу, Катерина, а вони не хтіли, тай Оксана назвали. 

Так Сєнька — це типу Оксана?

Да.

Ага, зрозуміло.

Ой, нема-нема. Боже, Боже.

А батьки не розказували Вам, що оці діти Ваші брати і сестри, то вони в 1933-му померли, да, вони казали?

Нє, брати й сестри…

Ну оті, шо від болячки, шо Ви казали, від якоїсь хвороби… 

Либонь, вони не в 1933-му. Мені здається, шо та болєзь була в тридцять второму. Тако якось уперед.

В 1932-му..

То-то, но я не помню, но я знаю, шо вони вмерли тоді. Бо тоді була якась болєзь. А шо за болєзь?

Це шо тиф?

А шо за тіф, ні…

Тиф, ні?

Кір, кір, казали.

Кір? Від корі померли, да?

Да, да. Від корі померли. Троє померло… четверо померло, а нас троє лишилось.

А чи були в вас тут активісти? Не розказували, хто це ходив по хатах, оці, Ви казали, приходили в скриньки рилися, хто це за люди були?

Я не знаю, шо я тоді мала була, я не знаю, шо то за люди. Чорті такі, бандюги якісь. Та бандюги…

А після вже пізніше батьки Вам не розказували нічого, шо була голодовка, шо голодували?

Нє-нє, раньше вони… Нічого не казали нам. Чи була колись голодовка, чи не була…

Ну про 1933-ій Вам нічого не розказували, нє?

Тако розказували, але шо мучилися, да, шо голодували дуже. Канєшно, раз вже буранчик рвали і їли, то шо вже? Наверно, може, посуха була, абошо. Ось де як у нас зараз, шо робиться.

Ну так, а якшо ви кажете, шо приходили і забирали. І корову забрали, і зерно забрали…

Це не в нас забрали корову. В нас не забрали.

Ну в людей.

В людей, в нашому селі, да.

А зерно у вас забирали чи ні?

Я не помню, не помню, дитино, нічо. Я вже не помню і тепер нічого.

А чи є в вашому місті, можливо, пам’ятник жертвам Голодомору 1932-33-го років?

Нє-нє, нема нічого.

Ніхто нічого не розказував… А Ваші ровесники не розказували Вам про свої родини? Чоловік Ваш?

Чоловік…чоловік той мій з Їлєновки, да. Він цей, він такий у мене був розумний сильно. Його вибирали три рази предсідатєльом сєльсавета. І після був кладовщиком у полі і цей він медаль Леніна, орден Леніна получив, о. Бо я получаю пєнсію і в мене в селі тоже одна получала орден Леніна, така Олька. «Біжіть, там вам пенсію дадуть більшу за цей орден», як уже дід вмер. Я пішла, то пієсят рублів дали. Ну це тоже були гроші колись, не то шо тепер, о. Мій дід дуже робив тяжко. Хату тато його ше построїв, це ми живемо. Тато його ше построїв.

А він не розказував, Голодомор він не пережив?

Переживали, вони з того переживали, голодували. А шо, вони в селі жили тут у Їлєновці.

Ніхто не помер в них від Голодомору?

Нє-нє, ніхто не помер ніхто в них від голоду. Тай таке.

А як Ви думаєте, чого в 1933-му був Голодомор?

А я думаю, мое сухо було. Може посуха була, або шо. Ну чо? В Западній було всьо, бо  їздили всі туди, шоб картоплю або шо заміняти там, да. То там не було голоду, а в нас був.

А Западна ж тоді в радянський союз не входила, Ви знаєте?

Я знаю, я знаю, да.

То була інша держава.

Треба, шоб і тепер був Радянський Союз. От було б дуже добре, шоб був Савєцький Союз, да.

А чим тоді було хорошо?

Чо було харашо? Хліб був дешевий, їдемо в Балту — всьо дешеве. П’ятнадцять копійок, десять. Ви шо шуткуєте?! А тепер дай 20 рублів за 7 кілометрів. 20 рублів, бачиш?

А от Ви кажете, Ваші батьки пішли в колгосп працювати, то їм там гарну заробітну плату платили? Батьки, коли ще в 1930-их пішли.

Но я не помню чи платили, чи не платили. Ну, наверно, платили, а шо ж?

Ну, а тоді ж, коли голодували, тоже був Радянський  Союз, коли була голодовка.

Ну, да, була голодовка, радянський союз був. Але, видно, не було капіталу помогти людям, да. О то казали, що Радянський Союз закрив церкви. А чо він закрив? Бо вони пішли в церкву, сильно всьо в золоті було, а він той якийсь керівник тай каже: «Давай це золото, ми поможем людям вижити». А він не дав, батюшка, каже : «Нє смєй брати!» От і всьо, ага.

А церква, була у вашому селі церква?

Да-да.

А її не закрили, золото не забрали там?

Церква була тут, де клуб у нас, да. Тут була церква велика така, а тепер уже мала там на горі. Я не ходю вже туди…

А в 1933-му, 1934-му і пізніше церква працювала?

Да-да.

Не закрили церкву?

Нє, нє, нє, в нас не закривали церкву, нє.

А свята: Паску святить, Різдво розрішали празнувати таке все?

І шо празнували.

Ага, а дітей хрестить розрішали?

Га?

Дітей хрестить розрішали?

Нє, їздили-їздили, хрестили.

Так це було розрішено чи це тайком робили?

Нє, не тайком, не тайком робили. Я знаю, шо не робили тайком.

Ага. А у Вас діти хрещені? 

Да.

І Ви тут у своїй церкві хрестили, да?

Да, да. Я вінчалася з дідом тоже.

А у якому році це було?

В 1943-му. Віддавалися, я віддавалася в 1943-му.

1. Місце запису: місто Гнівань Тиврівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 22.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Мельник Іван Степанович, 25 вересня 1926 р.н., народилася в селі Маянів Тиврівський район Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Маянів Тиврівський район Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Мельник Іван Степанович.

Коли Ви народилися?

1926 року у вересні місяці, двадцять п’ятого вересня. 

А де народилися?

В селі Маянові.

А як звали Ваших батьків?

Батьків: тато — Мельник Степан Тихонович, мама — Бондарчук Тетяна…От бач забув діда, як звати..

Тихоновна

А?

Тихонова.

Тихоновна, да, Тихоновна.

А яких років народження Ваші батьки?

Як?

Коли, народилися Ваші батьки? Знаєте рік?

Ні, не пам`ятаю. Казали, ну я..

Ні, ні  він знав, це зараз він забувся.

Я то знав, но… Тисячу дев`ятсот восімдесят шостого року тато, а маму — не пам’ятаю..

А чим батьки займалися Ваші?

Батьки? Сельским хозяйством, в колгосп на роботу ходили…

А до колгоспу?

А?

До колгоспу, раніше?

А до колгоспу шо я можу вам сказати, як я був, як той, малий, но пам’ятаю це в тридцятому році організовувався колгосп, то я знаю.

Мали, мабуть, господарство своє, да?
Да, тримали. Не тримали, а мусіли: чотирнадцять соток города всього коло хати було, а то шо там на полі було, то забрали під колхоз. А п`ятеро дітей треба було чимось кормить. Чим бачили і як бачили… Ну в нас так нивка присадибна участка  [02:53] (нечітко вимовлено) були черешнями, то вони нас піддержували ці черешні, жували ягоди, носили аж в Жмеринку все, сімнадцять кілометрів і там: мама занесе на коломзі дві і дві купи, два кілога пшона, а корова — отцідилася, мама каши наваре і сідай братце обєдать.

Це в якому році таке було?

Ну це було в 1933, 1933-32 во врємя голодовки.

А Ваші брати і сестри.. Ви були старші чи менші?

Я самий молодший.

А під час голодовки всі вижили, да?

Да, а я з батьком мало-мало не помер, але корова піддержала і вижили. І таке було. А остальні, хто мав, наприклад, наш сусіда мав десять соток города, то він і троє дітей тільки було в нього, то він добре жив, понімаєте, і мав шо з города, шось посадив і зібрав. От і для себе мав з щого посягнути, а в нас то, ми то дуже виживали.

Ну в Вас теж був город?

А?

В Вас же теж город був?

Чотирнадцять соток всього.

Ну Ви ж  там картоплю, буряк, моркву сіяли? 

Да-да-да, всього по-трошечку.

Так, а в 1932 році чого Ви це не їли?

А не їли.. Чого не їли? Їли…

Їли, то шо на п`ять душ вісімнадцять соток? Шо ти там можеш посадити? Немає шо грядків даже посадити путніх таких, шоб на рік хватило.

Ну, але ж перед цим хватало, чи нє?

Ну перед, чим… як перед цим?

Ну в 1930-му, в 1931 році, Ви ж такий самий огород мали чи нє, чи в Вас більше було?

Та нє, було більше. Ще було на полі два гектари батьків,в обшем діди, як на спадщину віддали. Два гектари мали ще, крім цих чотирнадцяти соток. А в 1930-му році забрали під колхоз, а чотирнадцять соток і п`ять душ в сім`ї, шо там можна посадити, шоб хватило? Тяжкувато було, але мама була така маладєц, я можу сказати. Вона заказувала  там сусідам, родичам, щоб заготовляти лушпаї з картошки, знаєте? Вона там їм шось платила чи як, але тримали худобу: корову, свиню, гуси, кролів і було хазяйство, але тяжкувато було.

То пізніше, да?

Та то вже пізніше.

Шо?

Пізніше тримали вже?

Да, да..

Так, а батьки в колгоспі працювали, да?

Да.

А за роботу їм нічого не платили?

Ну шось там платили. Це вже після голодовки там виходило шось по п`ять копійок на трудодень платилося, але на руки нікому не давали.

А в 1932-му в колгоспі ж зерно було?

Зерно? В 1932-му? А, де ж воно було?

Так ж сіяли в колгоспі?

В колгоспі не сіяли люди, забрали, я ж Вам кажу під колхоз от і то не мали чим посіяти, то ходили по хатах і, хто шо мав, шоб дав, шоб посіяти, а ти: «Як уроде в огороді, ми вам повернем», а тут пісня…така шо, хай грабили, [02:53](нечітко), фасоль там — це лож всьо. Ніхто не грабив в нікого, а висилали індусів таких, шоб не хтіли ідти в колгосп, то їх на Соловки висилали. А це кажуть, шо…

А мама жита, скажи за жито…

А зара я скажу за жито! Тато поїхав на Днєпрострой, мост строяли в етом.. От бачиш, як забуваю… Місток строяли на Дніпрі..

ДніпроГЕС?

Да. Пішов туди, бо хтів модні коні купити. В нього були старі, старі вже, в общєм спацьовані такі, знаєте? От ті десь продати на базу чи куда, а молодих захтів. Поїхав туди на той Дніпрострой, а нас лишив з мамою, з дітьми, от, ну ше ми тримали город той, шо на полі був, посіяли там кукурузу і гарбузи посіяли в в кукурузі, да. І я з мамою поїхав туди запрягли ці коні, поїхали з нею… нашо воно разказувать, але розкажу раз начав… За цими гарбузами, там набрали цих гарбузів, увезли додому, посідали на них зверху, ле йде хлопець навстречу і каже: «Тьотю, Ви неправильно коні заправили» — «Ну то поправ». Ну він взяв там… Мама не так, важка, накинув на коня, треба було наоборот… Бо коні такі старі, шо вони по-малесенькому йдуть, то й можуть і те без важок, як…, знаєте? Але мама кажет: «Ну то поправ, сину». Він  і взяв, скинув з вишки… ті, шо коні тримають... «Ти ж погоняй», — каже. «Погоняйте вже». А мама правильно їх запрягла, а він наоборот взяв, зняв з дишля нашилники, але ми їдем-їдем нам спокат-покат невеликий, доїхали: віз вже сам качається треба тримати коня, а куди тримати, як нашильники скинені?  Колесо начало хватати по ногах батьків, цих коней, вони… та й віз біжить шей лучше б`ють. Як вони з того горба спустилися… пішли ці коні, ці гарбузи — всі порозліталися, я з мамою теж вилетів, вони добігли додому ці коні і стали, але нікого не було там. Виходе, вони постояли і пішли дальше, а там великий скат, як вони пішли до того скату — цей віз прямо находе, ці коні дужче біжать, а віз догоне і б`є. Побили ноги, прямо кров… і вони ще на дужчий горб вийшли з цего горба. Побили воза, гарбузи порозкидали, наробили хлопоту. Ось такий чоловік, понімаєте? Шо мав людині зробити добре, то  він не зробив  пакость таку, от…

Так, а батько поїхав , кажете, на Дніпрогес, да?

Да, поїхав, за за цими грішьми, але в нас ще був пуд жита, торішнього виходе осталось. Та й здибала мама мельника, шо меле муку. Каже: «Кирило, я принесу, в мене є пуд жита, щоб змолоти дітям, хліба спекти такого», — каже до нього, а він каже: «Ну, можу, тільки ти бери всі в сільраді довідку-бумажку і я, каже, змелю». Мама, цей після не знала, а ходили раньше по хатах просто, як просили, шо дай скільки маєш  й шо маєш. Як мама взяла пуд жита, п`ять кіло чи шо, чи там два кіла дала їм, шоб посіяти, а вона нічого не дала, виходе, але, як він сказав, шо ту довідку треба, мама пішла у канцілярію чи той сільсавєт та й каже до голови сільської ради, шо: «Я хочу змолоти жита дітям, хліба спекти!», а він каже до неї: «Ага», а кучер сидить, шо в них начальство возив, каже: «Ану біжи, заправляй коні і поїдем, в неї ще пуд жита є». Як просили, казали, шо дай шо-небудь, скільки, хто має, то вона ні грами не дала, а за довідкою пішла, а вони з целлю так зробили, шо не молоти нікому без довідки. Маєш бумажку — пожалуйста мели, немає — не мели. Він каже: «Я не можу так, бо потому шо мене з роботи  зкинуть і ще й накажуть». Та й тоді мама з-цей, з самого сельсовєта через городи навпрошки додому, бо голова сказав кучеру, шоб на конюшну — заправили та й поїдемо. Побачив скільки в неї є пуд жита, а мама через городи ті, ну на подвір’я, а вони вже кіньми коло сусіда таго. В обшєм, мама випередила їх,  він пока запріг та й ще, от і випередила. В хату засунула, вони прийшли, стукалися, стукалися — мама не відчиняє… Були комунізани такі, називалися,ну як,  активісти, можна так сказать, при сільсовєті, да. Мама не відчиняє, а вони стукаються, ми кричимо, плачемо, налякалися — діти ще малі, да, а мама не відчиняє. Вони б могли увійти в вікно, вийняти, ніж через  ті двері. Ну видно вони боялись права, може такого не було ще, не знаю, але мама не відчинила,  но вони не били. Пішов один: став на вуглі хати, зігнувся, а той на нього, а хата була накрита соломою, він ці китиці вирвав і юркою на горище виліз і відчинив двері. Забрали то жито і де шо було там, от.

А ше щось було, да?

А?

Крім, жита ше шось було?

Як-як?

Крім жита ще щось мали Ви з їжі?

Була фасоля в горшках там. Під пєрцем там маминим приспособлєніє там, отаке було, але вижили, вижили. Їли акацію, перійку мололи, млинці пекли і таке, і корова отелилася, черешні вродили і пішли в ход, а так нічьо не було, не вродило в обшєм  два роки підряд, а казали, шо Росія зробила — це неправда.

Так, а жито ж забрали у Вас?

А?

Кажу, жито у Вас забрали.

А, забрали жито, а шо вони, як мама просила… Я люблю правду. Треба було дати кіло. Ну дай. Ми ж хотіли посіяти. Землю ж забрали, а сіяти нема чим і вони, притом казали, шо: «Вроде — ми віддамо, хто скільки дав». Так шо не треба шось брехати — треба правду казати.

А Вам потім віддали за оце жито, шо в Вас забрали?

А я не можу Вам сказати, наверно, шо не дали.

А квасолю тоді для чого забрали? 

А?

А квасолю для чого забрали? Квасолю ж не сіяли.

Ну сіяли чим бачили,от. Як зорали, то треба ж посіяти.

А в колгоспі батьків годували?

Кого?

Батьків, за те, шо вони там  працювали.. 

Аякже, давали, да..

І в голод годували?

Да. Хто робив — тому… Котьол вивезли на поле, там место найшли таке, шо там варили і в обід давали їсти всім.

Так, а батько тоді чого так зпух, шо Ви кажете його тоже на ряднині винесли?

А-а, це до того ше.

А, так я питаю в тридцять  третьому, коли город був чим годували?

Ну я не знаю в якому році, однім словом, хто ходив на работу в колгосп, то давали по двісті грам чи шо хліба і там баби ще каши зварять.

Так, а скільки людей в селі померли від голоду?

Ну я не можу сказати.

А Ви бачили інших сусідів, шоб тоже пухли, може мертві?

О-о, сусіди в мене добре жили. Оцей сусіда мав гектар і десять сотих. Я ж кажу, землі, то йому хватало там і картошку, і фасоль, і тей-сей так, шоб посіяти і корові накосити їсти, а в нас не було. Батько сарай розбирав і різав на січкарню таку ручну зробили, косою і пашов, і так вижила корова, то не було чим, сушили вуденя з картоплі, понімаєте, в кого там по-межах, от…, а гора не по саму річку там чи попід той, а індусам совсєм не давали, землі — забирали.

Так, а, як індуси виживали?

А це, хто — як, хто — як міг. От, наприклад…. Шов в ліс по дрова, а рядом був горох посіяний вже. Ну такий, среднього возрасту того виходе. І він голодний дядько скорчив той нарвав там жменю чи більше, чи як цього гороху, а об`єщик здаля побачив і догнав його, і забрав, а дали йому…

Шо дали йому?

Побили його.

Побили? А не засудили?

Ні.

А може в селі когось засудили за те, шо на полі збирали колоски?

В нас я не помню, шоб… Ну судили, чутки були такі, шо хто-десь там заліз, вкрав — того судили. П’ять років давали там, як колосок підняв, на полі як жали, вижали, однім словом, дисципліна крєпка була, так шо….

А людей їли?

А?

Людей їли?

Людей?

Да. Чи були такі випадки?

Чув, шо були десь там в когось чи в якомусь, ну в нас не було, шоби там дітей їли чи як.

А жорна у Вас були?

Да. Були жорна, робили тулупка жилізо його на вскізь, дядько Михайло то знає, шо це такє, і пашов.

Така зернотерка була, да?

Да-да. Да-да

Дякуємо, шо розказали нам!

1. Місце запису: село Мізяків Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 19 серпня 2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Коменчук Конон Павлович, 1 вересня 1928 р.н. в селі Мізяків Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мізяків Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

Конон

Конон Павлович

Прізвище, фамілія?

Коменчук

Коменчук Конон Павлович

Коли ви народилися?

1928 года

А число, місяць?

Га?

Місяць-місяць?

Первого вересня

Март, первого марта

Угу, а де ви народилися?

Га?

Де, де народились? Тут, тут народилися?

Не в цій хаті, була он там хата. Ну пошті, теє, в одном цьому обісті. В цьому дворі, як то кажуть 92 годи пробув.

Розкажіть про батьків, як їх звали? Батьки, як батьків звали?

Батьків? Батько — Павло Володимирович звався, а мати — Василина Павлівна. А вже дідів я не знаю, общем батько і матері — я не знаю…о.

Чим батьки займалися?

Га?

Чим займалися батьки? Яке господарство мали?

А чим займались?! Тримали конячку, як то кажуть, цей, корову тримали, ця корова, як то кажуть, 33 год викормила нас. Усіх не викормила, удвох померло, нас була сім’я, теє — батько і мати, і нас було чотирьох, то двох померло.

А як звали?

Двох хлопців померло. А я і старша сестра осталися

Євген один звався хлопець, а другий я забулася, як цього хлопця

Угу

Хлопці як ці звалися?

Як звали братів сестер, розкажіть?

Як звати?

Да.

Пилип і Кузьма, Пилип 1921 году — той старший був, а Кузьма, цей 1930.

Батьки пішли в колгосп?

Га?

В колгосп батьки пішли працювати, да?

Да.

У: Батьки в колгоспі були?

Да, да

В колгоспі — да.

Коли, коли пішли?

Тоді коли засновувався колгосп

Після 1933 года, після 1933 года… це… окупіровали цей колгоспи, то колгоспи. Ніяких сопротівлєній не давали, потому шо, як не хотів — розкуркулюють, що забрали

Да.

Чи конячка була, чи корова — всьо забрали це все…о. І хату, як хата була хороша, он тамо була хата, і цю хату забрали, під знос, то шо хочуть, бо батьки не хотіли йти в колгосп. Бідували, як то кажуть, ми. Хочу казати, що з вишні листя сушили, перемелювали в макітрі макогоном на мукичку, молоко було, робили таку шліхту. Це їсти, зерна ще такого не було, то так і виживали. Лушпайки, цей, з картошки не було лушпайки, щоб це осталась десь лишня, бо скрут бів великий. А бабушка жила моя отам, де то стоїть трансформатор, там була хата. То це я захочу їсти, біжу до неї босяка зимою. Прибігаю туди, кажу: «Бабушка, шо в вас є?». Вона наварила казанок лушпайок цих, каже: «На, будеш їсти, сину». Я сів, двохлітровий казанок, то я за дві мінуті, отако жменями його і бігом назад додому. Таке було, як то кажуть, горе.. Горе було дуже всім. Раньше, тут були сусідстві, ну він їсти хотів, курку вкрав у сусідів. У нього найшли в печі цю курку, наварилась сьо. То його дуже били, а дуже була така грязь, взяли мотузками волокли по дорозі, волокли… і він там… приволокли, потом пустили його. Він щось пожив пару днів, одав конці. За що? За курку, за одноє, як то кажуть, людина постраждала. Дуже бідували. Це в нас, виручала корова. а щоб не корова всі б навєрно конці отдали б, що ж, як то каже, у людей що було — з коморів усе позабірали. Зерно то шо — всьо повикачували. Ну за шо? Сталін захотів, щоб всіх настожити і так він робив. Що ж, приїджають…це…обшук роблять і це всьо забирають, оставляють тілько в чому вдіті і ще на тобі. Всьо

А забирали тільки продукти?

Га?

Продукти лише забирали чи одяг могли забрати, речі забрати якісь, ті шо обшукували?

Всьо забирали.

І одяг тоже забирали

Забирали всьо

Забирали, а там сільрада наші продавала

Забрали цей, а потом активисти ходять і підписуйся, що в колгосп підеш чи нє. Ну то, батько зразу каже: «Піду, потому шо лучше не зроблю нічого… о…а хуже для себе». Хто не пішов, я ж кажу — всьо позабирали: і корову, і коня, всьо, хто не йшов в колгосп і ще й хату, скажуть з хати виселяють, таке було.

А якщо хату забрали, хату забрали, то де люди жили, що робили?

Де хоч, там і ді…ото діда, ото був жив, ну то його тоже розкуркулили, в цій хаті посилили були школу, то сьо; а йому нема де діця, то він в Янів, тут недалеко є 10 км, то він там в Яневі атакувався якось, приютили, то він там виживав. Робив стільчики, драбинки, що тако, а там базарчик каждий день був і так він виживав, а баба скалічіла. То тут, як хату цю розкидали, то на коні дві пари, коней забирати, баба приходи підлазе під коні, щоб забили її, і кінь геть, не то шо, геть не здрегнеться, не зачепив нічого. О, значит то імена, чуєте то шо животне, шо це людина є…о. Тай таке.

А ви пам’ятаєте як до вас до хати прийшли оці?

Як шо?

Як до вас додому прийшли і обшукували, ви це пам’ятаєте?

Я не чую

Чи пам’ятаєш як прийшли до хати і шукували зерна, то шо всьо шукали в хаті?

Чи памню?

Да, да

Да, да

В нас так дуже не шукали дуже, ну приходили ці активісти, приходили це, тут за шо били, чи до колгоспу підеш.

Так зразу підписали ці шо підуть, то пішов.

Я кажу, та батько зразу согласився і всьо, потому шо. А шо був одказався, як то каже, то може і ми там тоже конци отдали б. А так, Слава Богу, шо трошки було зерна ше чучуть своє кажу, [01:56] (не чути слова) робили цю шліхту, молоко, то так і виживали.

А ви знаєте цих активістів?

Га?

Активістів знаєте, тих що обшукували? Це місцеві були? Як їх звали?

Свинів?

Ні, активісти.

Чи ті місцеві люди були? Так як був Грицько отой, Давид Сракамака то шо то, ти знав його?

Активістів?

Да.

А чого ж не знав?

Ну то й воно то так

Так назвіть їх, як їх звали? Що це за люди?

Ну ці активісти…був в нас Харченко Давид, то він цю хату, як то кажуть, зніс — собі построїв хату…так шо. Ну такі були…це, для себе вони робили добре…

Савка

… а над людьми, як то кажуть сдівалися. Да і всьо. Було горе, як кажуть. А вже даже взяти от 1947 год, вже ж можна було виживати інакше, а тоже зробили Голодомор. Мусів, як то каже, їздили в Западну, що купити якогось зерна…

Бараболю гнали і продавали.

Там кг 50-ть чи скіко

Кажу, я кажу діду кажи що в 1947 році ще бараболю..

Га?

Бараболю гнилу кажу діставали..

А! То це вже після, після німця

То ти ж кажи за всьо…

Люди виживали в 1947 году худо, то напоминали позакопувана була в ямах ця бараболя, добували її там пласт оставався, вона ж вже догнила та зробився склад там, добували її це за 1947 год і брали її, вона така… ну корки. Обдирали цю корку, отак біленька, як то біла мука, висушували. А тхнула така і пекли блінчики, це в 1947 году. А я прихожу в мене тьотя жила так на другій вулиці, а в них сім’я велика була, щось 7 душ дітей і їх двоє, 9 душ печуть ці блінчики, а я сидю так дивлюся…а. Та каже: «Може тобі дати»; кажу: «Дайте!». Дала мені цього блінчика, я вийшов раз вкусив, вже його не… Він мені не пішов, заколотилося всьо, не можна. Та кажу: «Нє, я більши їх не хочу». А вони виїли,  мусіли виживали від цього. Що деякі ями були позакопувані з цею картошку, всі подобували, позабирали. Виживали так. А морфію, ходили морфію, там в лісі в нас росла морфія. Знаєш шо за морфій, нє? Еее…така як акація, така вона жовтеньким цвіла, а потом перецвітає та стрючечки, як горохові. Та брали її лущили, вусушували, на жорнах перемелювали і пекли блінчики, як то каже матор…, коржі всьо. В нас одна тітка цеї, її вже нема, напекла цих і в 1947 році пішла в Вінницю, їхати ж не було чим. Ну продати, якусь копійку вторгувати. Прийшла там сиділа-сиділа, трошки продала чи не продала і сама з’їла та й заснула. Заснула вона там, скіко вона там спала не знаю на цьому базарі. Просипається нема нікого і нема нічого. Вона заснула від цей та морфія ж та та, а вона проспалася, а нема в неї цея продукти, которі вона продавала. Нічого в неї нема. Тільки вона питає: «Де це я?» І так, кажу було горе. А зара, каже добре було жити, якби цей панич московський президент, президент, ну президент руський…

Путін?

Ну то шо?

Як він?

Путін?

Га?

За Путін? Чи що?

Ну фамілію забув його…

Ну Путін кажуть тобі.

А, Путін да, бачте, він народ вам колоте, ну скільки вже вигубив людей. За шо? В Донецьком скільки народа пропало. За шо? А шоб не він не колотив, було б дуже прекрасно життя.

За жорна ви казали?

Га?

За жорна згадували? А в 1933-му жорна у вас були?

Я не чую.

Чи були у вас жорна в 1933-му році?

Чи були жорна в 1933-му році? Не було ще жорен.

Жорна, жорна мали дома?

Жорна? Мололи. В мене є ці, що на версті.

А в 1933?

А?

В якому році дівчата кажуть ти їх?

Не чую.

В якому році взяв жорна ці, купив, да, в Павлівці?

Жорна, за німця, за німця. Нас в Павлівці, Павлівка там робив один дід ці жорна. Ну а млина то не було, розбили всьо німці. То тоді це заказав батько, вони є в мене, всьо на хаті.

Розкажіть про колгосп?

Про.. про..

Колгосп під час Голодомору? Під час Голодомору як в колгоспі працювали батьки?

Ну шо вам розказать про колгосп? Колгосп, як то каже цей, збирались строїли ці которі були пішли в колгосп шо, а зарабіток дуже тугий був. Мізерні такі копійочки. Але все одно піде получи. А коли давали? Це ж не давали по місячно. З весни начав, в осінь вбрали, потом там отих сто чи по двісті грам на один трудодень насчитували і давали. Там не було такого, як то кажуть розкішного. Відомо було, але так і виживали. Потом вже в колгоспі стали ферми, худобу собірати, що пішли вже на ферми робити люди, то так чучуть підняли.

А як голод припинився? Як перестав голод?

Як?

Коли закінчився голод? Коли стало легше?

Коли голод?

Закінчився.

А то, голод прикінчився, як то каже в 1934 році вже даже прикінчувався, кажуть пішли в колгосп ті шо пішло. Але основний був 1933-й голод.

Це всьо кажу, всьо повимітали в кого є всьо…

То вони пітають, як кончилося

А?

Як кончилось? Як голод закінчився?

Коли кончився?

Ну да, да.

Я вам не можу точно сказать як він кончився, о. Як то кажуть, хочу казати, шо унічтожив цих людей багато.

Скільки?

А?

Скільки померли в селі?

Померли, померли.

Багато?

Так хто ж їх считав, їх не считали.

Да, дуже багато людей померли. Навіть не було кому ями викопати, всі, як то кажуть, пухлі ходили, всьо. А я в 1933, туди за хата була, 5 років було. Приходю тут сам, троє було, це два брати і там ще один сусід. Вони канєшно старші багато мене, так  їм вже було по років 20, навєрно. Сидять ноги такі, як колодки, пухші, що немає отоко рісточки даже їсти, і це доживали так. Так і вони всі три в цій хаті погибли, о. Дуже багато людей померло, я ж кажу від голоду. Кажуть що — Голодомор.

Вони питають потом як було, садили город…

А шо б…

Почекайте, хай розказує, хай як було…

А шо б це Сталін не зробив такого не заколов, то шо, воно б було, як то каже, якось інакше викручувались б, то тримав конячку, десь пішов заробив сюди туди, а так при…кажу..припинили колгоспи зібрались, вже не маєш права десь, бігти своє, сам вже не маєш права тримати коняки, в колгосп здай і всьо. Тай таке було.

А люди, люди не повставали проти влади?

Га?

Люди проти влади не повставали?

Забирали самі, а которі тримали, позабирали їх, цей розкуркурили щитай ото і худобу, і коні, всьо забирали.

Та хто там поставам це їх налякали.

Почекай, хай розказує.

Осьо її батька та шо — забрали всьо, всьо забрали, оставили тіко цих дітей щось 2 чи 3 старших і цей…

7 дітей було і всьо забрали, і коні забрали, і кози забрали…

5-х було і всьо і нічо більше..

Розкажете потім, розкажете добре. Закон про 5 колосків знаєте? Закон про 5, про 5 колосків, знаєте, нє?

Я не знаю його.

Не знаєте. 

Спитай чи можна було колоски збирати. 

А на полі колгоспному колоски збирали під час голоду?

Ааа, то це коли, то це ше було в 1947 році за колоски. Тоді не було, це в 1947 році, собирали ходили, де убрали пшеницю всьо, то ходили люди збирали, то да за, назбирає пучку цих вловлять, цей і судили, то було в 1947 році.

А люди йшли з села в місто шукати їжу?

Як?

У місто йшли шукати їжу із села? Ну десь шукали їжу? Одяг може міняли, там у кого золото якесь було,  міняли на їжу? Таке було?

Я цього не помню.

В сусідні села ходили їжу шукати?

Куди?

В сусідні села? По сусідству десь ходили в інші села?

В сусідські села?

Да.

Може хто й ходив, це..

 …як там нічого нема…

Я цього не помню допустім…

А церква була в селі? Церква.

Церква, була.

А її закрили, да? Церкву?

Були закрили, а зараз одкрита церква. Були закрили, зробили були цей комору з неї. Це хлібний насип був, ну то її зробили це вже, дзвіницю зняли — це після войни. Після війни зняли дзвіницю, зробили комору з неї, сипанку теї для зерна, а потом це вже ж років, я не знаю, 20 назад скасували її, одремонтували та зробили церкву опять.

А поховання під час Голодомору, ви знаєте де, де ці поховання на цвинтарі?

Де ховали?

Да.

А, ховали це на общому кладбищі, воно зараз закрите те кладбище.

І як? В одній ямі багато було поховано?

Дуже багато. В одній?

Да.

Нє, не було так, щоб в одній.

Копали окремі.

Копали кожному?

Да, на каждого копали, примєрно, так…а. А такого не було! Вже при німцях, которих вибивали остапівці приводили сюди людей… то шо, та вбивали. В одному місці, тут якраз на вільхі забили шось 12 чоловік і викопали кагат в той день. Як їхати, виходити з села і справа, там огорожа є, то їх на озері побили, вони там лежали пока, пока наші опять не зайшли. Ну то при німцях, вже на виході…о. То там вони викопали могилу їм, туди поховали. А так в 1933-му году хорони всьо поодіноко. Хоть як, який цей був не вихід, но хоронили. Раньше, зара хоронять тепер збирають такий траур, як то каже, і обіди і всьо, а тоді не було, шоб це шось поїсти дали, похоронив — спасіба.

А ваших братів хто ховав? Батьки?

Батьки.

Батьки несли на цвинтар і там хоронили?

Да, да.

Є сьогодні ці могилки?

Га?

Могилки сьогодні ці є? Да.

Є, єє вони вже..

Кого?

Ваших братів? Ви знаєте, де вони поховані?

Чи родичі які є?

Чи знаєш ти де поховані брати?

А чо ж не знаю?! Знаю, я тоже знав. Знав де і всьо. А зара ну це старе кладбище вже занехалося, позаросло. Тому років зо 20 назад там розчистив, то так гарно було, а зара опять позаростало, нічо…о.

А про цей голод ви пізніше говорили, розказували, чи боялись про це згадувати?

Ну то шо, шо розказували?

А чо боялися розказувати? Хто боявся? Ніхто не боявся.

Бачте в них, як то каже, Сталін закомандував не строїти Україну, то й  всьо. Я так понімаю…о і, а тоді ше була якась тройка ше зроблєна, що чим… Я на вашому сказав — всьо, підібрав і нема. Підібрав і нема…о.

Доносили один на одного?

Да, доносив. Чи правда, чи не правда, а про мене… Я сказав шо ви то, то, то сказали протів там власті шо, та й тройка підібрали і всьо і нема.

А люди ховали продукти коли бачили, що вже за?

Га?

Люди ховали там зерно, картоплю, щоб не забрали?

А де ж вони його ховали?

Ну може закопували десь?

Ну може хто й закопували, но більшенство вишукували, вишукували. Тоді й я кажу дуже тісна, тіснота була. Вони ходили, допустім ця тройка активісти, ходили з шумполами такими й виштурхували де, чи нема закопано де.. таке було…

А ці активісти вони голодували чи нє?

Де? Вони набирались, як то кажуть. Себе вони каждого защищали, то їм. Отут була он хата, то їх тут збиралось активісти, то хто-небудь щось визиває, то ше туди, туди обтовчуть крєпко, то шо, шоб шо — пішов до колгоспу, притягували, шо це…о.

Били людей да? Били, заставляли?

Ну а як же, да да. Я помню, це ж як Сталін в 1953-му году помер, якраз я у Вінниці на роботі був. Чую, що помер Йосип та думаю «Слава тобі Богу»! Що одубило, скілько людей унічтожив. А тут же люди, багато таких є дуже приказують, що наш батько помер то шо. Так я зараз це бачу, то в 1953-м году. Він такий, він защищав своїх, як то каже,  грузінів всіх, а українців і рускіх він ненавидів…о. Та й таке.

А як в селі ставилися…?

Га?

Як в селі ставились до активістів оцих?

Та як ставилися, — боялися зачепити. Ну до цих шо ходили шукали всьо, як ставилися люди?

Шо-шо?

До цих шо шукали всьо, то як люди ставилися? Я кажу, боялися…

То як вони, прийшло буде зачіпати, зачепить — заб’ють. Як вони ставилися?!

Ну не любили їх в селі? Не любили..

Так воно проходило, нехай там каже, моє тай пропадає, так виживали…

Не любили, мусіли терпіть

У нас тут, ото де то черешня туди,  то в теї баби тоже, баба друга вкрала курку. Найшли цю курку, цю бабу прийшли, вона… несе цю курку, тримає, а її мотузками волочуть по болоті. Но вона вижила, як то кажуть, цей. А вже того дядько, которий тут в сусідстві жив, то той довго не вижив, тоже за курку. Сусід сусіда, як то кажуть.

А ви не боялися шо корову не боялися, шо вкрадуть вашу корову?

Щоб забрали?

Ше тоді..

Да, не боялися?

Та чо це як? Тоді з хлівів крали худобу, крали, в лісі дуже крали. Треба було дуже осторожно, от ми пасли вже в 1935-36 році, шо пасли самі корови, то тре дуже слідити, потому шо, а в лісі — це не на полі. Крали дуже худобу, із хлівів крали і такі шо находили цю худобу. Але шо ж, найдуть вбиту корову, а злодіїв нема, бо тікають. Та й таке було. Ой-йо-й.

А сироти? Сироти в селі були?

Га?

Сироти, діти без батьків були? Якщо батьки померли, що було з цими дітьми? З сиротами, не було якогось патронату в селі?

Я не чую, як це…

Шо було з дітьми, прімєрно, батьки померли голодні, а діти осталися? То шо було з ними?

А я помню?! Я всього не запоминаю нікаг…

Він нічого не помне..

Хто тут у нас такий остався само..

Ну тобі було 10 років.

Батьки повмирали, а то вже діти були більші.

Тоді нічого не було, шоб дітей забирали

Та й так, я кажу шо 1933 год можна було жити, тільки шо…цей…ця перетрубація. Активісти всьо повитрушували з цих коморів, з людей зробили, приказав, щоб помирить народ та й всьо. Він так…

А для чого поморить?

Ціх ви…повмирав шо людей. Кажу…шо ж він буде їсти. В літнє время, я допустім за вас іду на поле, там горох квасоля посіяні, в літнє время вже, то гороха якогось наскубу. А в нас тут в ліс, садки були, дивлюсь черешень багато було, такі були шо. Ну їсти ж хочеться, черешень думає піде з’їсть. Тоже в лісі там коло цих черешень побили цих людей, позакопували і всьо. І потом знали хто, але так воно, всьо захололо. Отут було два брати рідніх, ну в них пухші цьо, пішлив ліс. А в них своїх черешень не було там в батьків, цих черешень поїсти. Їх там в лісі потовкли, закопали та й всьо.

А діти, діти на вулицю не боялися виходити?

А нє, такого…

Дітей ше…

Такого не було, шоб це боялися, нє.

А рибу ловили, рибу ловили в голод?

Ловили хто, хто, як то кажуть, но раньше ж, ну там рагелі робили такі з ткані, на верстаті густі такі, то дуже було отакі пукасики називались, зара нема їх в річці, цеї пукасні. А тоді така, червонобока та як затянеш тею рогелією, то з відро за раз. То виживали на цій рибі багато шо, о. Та й так.

А може ловили там птахів?

Кого?

Ловили може якихось тварин, тварин якихсь їли?

Нє, чим їх зловити..

Кого?

Ну я не знаю, там їжаків — не їли?

Кого?

Їжаків, їжаків не їли?

Їжаків — нє, такого нє.

Тоді ше люди боялися гріха, вони ше вірали, шо це гріх, такого не робили.

Людей, над людьми здівалися. Хіба он, це вже цей після німця допустім, німець, то як наші відходили, то викопали там в тюрмі кагат. А хто викопав? Старі ті тюремщики.

Ну то це, то, то вже євреї..

Викопали в тюрьмі кагат і всіх загартували, там чоловік 500 не менше. Бо я якраз я, це німець зайшов вже, це наші, це активісти зробили, так тіко німець зайшов, то пускав туди вскривали цього кагата. Открили цього кагато, то люди приходили, це з тюрми которі були. Де-хто взнавав, своїх забирав людей. Там чоловік 400 було, не менше і на них заложена мостова…о. Ой, народа стіко тоді приходило. Там, де зараз є тюрьма, там це території… Тако як подивлюся, це зара вона мені ше в умі так передається, так сєльодка. Я ж кажу, що тоді шо-небудь я на вас сказав — підібрали через два три дні вас вже нєт. Тоді так було. Ой.

А на цьому місці де ви кажете кагади там багато було, цих людей 400 да, сьогодні там є, ну там знак якийсь, табличка чи нічого нема?

Цих, той труп всьой, которий забрали,  а потом це всьо засипали шо там, там це ж в тюрмі ті коли жив, двір такий був. Та його, там як не знати, шо це був, що то кагат був, цих тюремщиків. Кажу ж тоді, такого шо не будь я на вас сказав, ложь  — підібрав два три дні і немає і всьо. Затолкали.

 

1. Місце‌ ‌запису:‌ ‌‌місто Мала Виска Новоукраїнського району Кіровоградської області;
2. Дата‌ ‌запису:‌ ‌‌28.08.2020 року;
3. Хто‌ ‌записав:‌ Артеменко Лариса Олегівна;
4. ‌‌Респондент:‌ Злонський Іван Федорович, 1927 р.н., народився в селі Люблин‌е Березанського району Миколаївської області;
5. Розшифровка‌ ‌аудіозапису:‌ ‌ ‌Базько‌ ‌‌Софія;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Люблин‌е Березанського району Миколаївської області

(при‌ ‌розшифровці‌ ‌матеріалу‌ ‌з‌ ‌диктофону,‌ ‌збережено‌ ‌мову‌ ‌респондента)‌ ‌

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Злонський Іван Федорович. 

Іване Федоровичу, а коли ви народилися?

1927-го года.

А число, місяць?

А я запомнював.

А де ви народилися?

На Україні, де ж… 

Ну…

Це в Березанському районі. 

В Березанському районі?

Да. Колхоз і Райкомвод раньше був і звався як оце… ну, так і писалися, то там в Красино, то в тому…

Ну, а село, село як називалося, де ви народилися? 

А село називається, називалося Райкомвод. А село було раньше Любліно, там були такий посьолок, то він нас… всьо купили, то Райкомвод був.

Ага, ну село — Любліно? 

Да. 

Угу, зрозуміло.

Сельсовєт був Ташинський. Ну, шо..

Іване Федорович…

А мама?

Тоже. 

А ви не пам’ятаєте батько добровільно пішов у колгосп? Хотів він йти туди, коли створили колгосп?

Цього я не знаю. Ну, ішли люди і вони пішли всі. 

А він щось здав у колгосп? Здавав? 

Не знаю. А що здавать було? Коні — удрали пара, оце, оце це все богатство і було. 

Коней віддали так? 

Да. 

Угу. А скажіть, а у колгоспі, коли він почав працювати, щось давали за трудодні? Додому він щось приносив? 

Не помню цього. 

В 32-му…

А що тоді було приносить? Люди сіли в свою яму і там ото кажіть таке, шо їсти аби то їли. Жили дуже бідно. 

Тобто додому він нічого не приносив за роботу? 

Нє, нічого. 

А що ви їли тоді? Як виживали?

Ну, так і виживали. То із сорго варили, то робили силос, смоктали ото діти там… А так шо ж, нічого, що було давати? Що ж давать? Нічого не було. 

А у вас були брати, сестри? 

Брат Ілюша, недавно помер. Це в Березанському районі. Помер, помер… Ну, тепер моя очередь. 

А ви не пам’ятаєте куркулі у вас були у селі? Куркулі. 

Це були, були. 

Їх розкуркулювали? 

Щось то отось і при совєтской власті, куркулі то, шо їх на должності робили. Вот так. 

А от в 1932-му, 1933-му, трошки до того, розкуркулювали людей? Розкулачували?

Я не знаю, не знаю, я брехать не буду, не знаю. Ну, розкуркулювали, конєшно. Так, як ось щас скільки щас куркулів. Скільки куркулів? А хто бєдний був, то й остався.

А ви не пам’ятаєте, на колгоспному полі колоски можно було збирати? 

А оце не знаю. 

А ви не ходили?

Можу сказать одне за колоски, самі їли на Полосьоров… Такий, мале село було. І одна сім’я, там цілий рік їздили у Подольске заробить щось. Ну ото прийшов старік та й каже: «Я буду собирать колоски.» І ніхто йому нічого не сказав. А, а при… нє, я брешу. І с Подольску він тоді приїхав сюди, до цього, і взяв квартиру собі. Да, та й собирав колоски, насобирав гарно колоски, вже зерно. Куди, зробив… товариша, що правій… А дочка цього ж Колі сильно не любила, гризла того чоловіка…  оцю і що ти…. дурачок поїхав туда і сюдой написав у міліцію. Приїхали, забрали і кінці в воду. Отак. 

Це в 1932-му…

І кобицю заваляв, він же вказав де шо.

Це в 1932-му, 1933-му роках?

Да. Десь такі навє…

Тобто за те, що він приїхав з Подольска, нічого не знав, пішов назбирав колоски….

Це збирав наш, Коля Пенко. 

Коля Опенко? 

Пенко. 

Пенко? 

Да. 

Ага. Так. 

Ото його ж взяли, що я з вами зроблю і зробив. То цього Колю Пенко шо та каже бачив, їздив в Подольске бачив того каже гада, що виказав батька. 

Так, значить, Коля Пенко — це з вами жив, односелець, так? 

Да. 

Сусід, мабуть. 

Це Коля Пенко і Ваня Пенко, це син Ваня Пенко. 

Ага, син у тюрьму сів? 

Ні. 

А хто? Батько, Коля Пенко цей? 

Батька як забрали, тоді сина коломійця там, де, тоді з сестрой кисли. Та й за все…

Батька забрали за те, що колоски збирав? 

Ну да, і він гарно, може з мішок, не знаю. 

Зрозуміло. А ви не пам’ятаєте, чи бачили ви на вулиці голодних людей, які ходили може просили щось поїсти дати?

Нє, не було таких. Може ходили коли… Но не було куди ходить, усі голодні. 

А з чужих сел може приходив хтось? 

Га? 

З чужих сел, сусідніх сел може приходив хтось?

А, бувало, люди ходили просили. Та шо там…

А до вас приходили просити їсти? До вашого двору приходили просити їсти хтось?

Да.

Да? 

Да.

А розкажіть. 

А що ж розказать? Прийшли, якщо єсть їсти, дадуть поїсти, а нє, якщо єсть таке дать, і пішли. 

А ви, ваша сім’я давали комусь їсти? 

Я не знаю, не буду казать. Можем б я… то бігаєм там, то… Чорт його знає, біднота була…

А до вас колись у хату хтось приходив з обшуками, щось забирали у вас вдома? 

Нє, не було. Ну, оце у нас тоже пара коней було, тоже здали у колхоз і що було — повозка, все — здали в колхоз. То це довго коні робили в колхозі, а тоді маслозавод… продали їх. Отак…

Тобто до…

Нє, а що з поля…

А ви не пам’ятаєте хтось із вашого села, може сусіди чи рідні, хтось помер з голоду в 1932-му, 1933-му? 

Ну це… Ця, ближче, не та шо… От в 1933-му, то зробили голодовку… Це, ну, тоді голодовку зробили… Чи Сталін, чи хтось там руководив, мать їх йоп. 

Тобто ви розумієте, що це штучно була створена голодовка?

Да. Ну, да, а шо ж… 

Урожай був тоді?

Ну якийсь то був. Так у других республиках і не таке… На Україні, в Росії був же ж хліб? Був. Ну, в цієї, в Росії ж не вимерло стільки, скільки на Україні. 

А як от, ну, як, ви може ви все ще трішечки пригадаєте, от ви кажете штучно зробили голодовку, цей Голодомор, а як його зробили? 

А як? А хліб забрали. От тобі і все. 

Хліб забрали, але ж ви кажете до вас не приходили, у вас нічого не забирали. Чи просто ви не пам’ятаєте?

Нє, пам’ятаю. Та це ж не було, що брать. 

То значить у інших все позабирали, да? 

Да. Що там казать… 

А хто забирав хліб? Вивозили оце, чи хто забирав? 

У нас хліб не вивозили. Із комори повивозили всьо. 

Із комори з колгоспної, так? 

Да. 

А слово таке пам’ятаєте може «буксирні бригади»? Щось знаєте, чули?

Цільні? 

Буксирні бригади. Буксири. 

Не знаю.  

А активісти? 

А, ну це в колгоспі. Ну вот… Де роботають ото, обязательно будуть активісти. 

А жорна у вас були? Жорна. 

Були, були, да. 

Були? 

Були, були, і у нас були…

Були, так? 

Да. 

А в 1932-33-му можно було їми вільно користуватись? 

Та як, було б що, то можно. 

А у вас не було нічого? 

Було зерно та щось так забросили його… А так шо, єсть трошки, раз і здер.