- Місце запису: село Синюхін Брід Первомайського району Миколаївської області;
- Дата запису: 4 вересня 2020 року;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
- Респондент: Марченко Геннадій Дорофійович, 5 жовтня 1925 р. н., народився на хуторі Анатоліївка Первомайського району Миколаївської області;
- Розшифровка запису: Базько Софія;
Під час Голодомору 1932-1933 рр. проживав на хуторі Анатоліївка Первомайського району Миколаївської області.
Представтесь, будь ласка, як Вас звати.
Звати мене Марченко Геннадій Дорофейович.
Якого року народження Ви?
Ну 5-го октября 1925-го року.
Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків – мама, тата. Як їх було звати і якого року народження вони були?
Да. Значить мій тато, Марченко Дорофей Іванович, народжений був 16-го липня 1905-го року. Мама… А батькову фамілію чи яку? Марченко… Федорівна.
Можна ще раз повторити?
Ага, Марченко Ольга Федорівна, 1901-го року. Оба… батько селянин і мати селянинка. Значить, як воно, статус – середняки. Не бідняки, не багачі, не куркулі, нє. Тато працював у колхозі рахівником як організувався колгосп в 29-му році, в 1929-му році. Трошка ранше за мене він організувався – я 5-го октября, а він десь, а він начало… у весняних місяцях. О. Ну шо ще?
А батьки до колгоспу пішли добровільно?
Батьки занімалися своїм, своїм хазяйством. Після столипінської реформи в 1911-му році мало було землі… цього в сєльської раді, тоді воно інакше називалося. Та був запас в 200… 200 чи 2 000 гектар, бо тоді десятини були, в общем царськой землі як резерв і з того давали. Хто родився із хлопців – давали десятину землі. І так люди набирали землю, вот. У мого діда було шестеро хлопців і п’ятеро дівчаток. Значить земельки було достаточно. Тут мало, то дали наділ там на хуторі. За 12 кілометрів звідтілля був хуторок. Сємдесят одна хата була там. Балка, дві балки такі, V- образні. Одна балка і друга балка сходилися. На одній балці було 34, по моєму, і там скільки… І жили каждий собі – та в того земля була, там в того. А строїлись в маленьких хатках для літнього проживання, а на зиму вони переходили. Одні переходили у село сюди жить у батьків, а другі хазяйнували і жили літом там, жили. Так само і я родився в полі, в самісінькому полі, де був наділ. Там була криниця викопана попередніми предками і коло тої криниці було два надєла. Ото отам зробили на кладбищі Оксана Марченко зробила ото все. Ну та багато людей, ті що померли не од Голодомору, там дуже багато таких. Ну шо пройшло, так і прошло.
А від чого?
Ну самі померли. Так як зараз кажуть скілько того вірусу, не тільки од віруса. І ранше помирали, а зараз помирають – списують на вірус. Так я думаю. От, наприклад, у нас, в нашому районі, на нашій мєсності геть ніхто не чує за цю болячку. Як придержуються – хай придержуються. І в мене всьо время при собі є цей намордник. Іду я в село, а раньше то і коло хати ходив у цьому. Каждий сам себе… Ну шо, вернемся до того… Тато, тато з мамою працювали у колгоспі. Як казав я, батько робив рахівником. Но в нас не було цього в колгоспі, шо я рахівник, шо я йду та считаю. Приходить період роботи – чи то жнива, чи то молотьба – всі працювали! Не в конторі… А в конторі робили тоді коли дощ пішов, або там таке, а то все… Мій батько лічно подавав у машину, у машину як молотили, то розструшував снопи тато. А мама в’язала як усі жінки, в’язали снопи. Отак помаленько проживали. Но час я дуже помнив, хорошо помнив. Возили мене як вже я більш даже з тими з няньками держав дітей. Возили на поле дітей грудних, кормити возили два рази в день – у сніданок і десь у полудень. Колгосп кормив у ці тяжкі годи, я це помню. Помню, по моєму, у 34-му році Челюскін потонув. Якшо ви помните, хто такий Челюскін був. То в нас вже тоді відкрили школу у нас на хуторі, четвертий клас відкрили, пішло багато молоді учитись туди. Як багато? Ну чоловік десь до 20 було, о.
А як називався ваш хутір?
Хутір називався Анатоліївка. Значить первий засновник того хутора були Клименки, фамілія Клименки і Салаєви. Салаєви! Клименко Антон, по моєму, а Салаєв Омелько. І от вони построїли сразу, Клименко построїв. А вони видно були чи якісь родичі і той пригласив його. Ну той трошка крепший був, Салаєв, він построїв собі меншу хату, зато для роботи він зробив велику хату і там були робітники.
Це Первомайського району хутір?
Да, Первомайського району, 12 кілометрів звідтіля, Тимашівського сільсовєта був.
Скажіть, будь ласка, до вас приходили додому якісь люди, робили обшуки в голодовку?
Нє. Не помню і не буду казать, потому шо наші всі були добровільно. Добровольно всі пішли, здали. Було 30… Точно не скажу. Чи 37, чи 35 корів було, 52 коняки було, свиней – і все це вмістилося у зданія оцих багатих людей Клименків і Салаєва Омелька. Вони мали свої корівники, свинушники, о. Оце вони там помістилися. А потом начався приплод, начався прибавлять. Був склад. Значить, усе це пользовалося, як то кажуть, все… наше було.
Ваша сім’я голодувала?
Ні. У нас була корова даже, у нас була корова безрога, Рябушка звалася. Як було, як колгосп організувався, так вона і осталася. У колгосп не здавали її, сказали, шо но… як так сказать, шо вже довільно було – всі поздавали. А коняки в нас не було, коняка була в діда. А коли треба було, в діда брали коняку. То отак хазяйнували.
І в діда цю коняку тоже не забрали в голодовку?
Тоже в колгосп пішла, пішла в колхоз.
Але ви кажете, що коли треба було, то ви брали ту коняку.
Батько брав у діда, батько брав у діда, а дідова коняка була у селі, тут-о була.
То дід свою коняку не здав у колгосп?
Він був у колхозі, тільки він, по моєму в другому колхозі був.
А, тобто, дід тоже пішов до колгоспу добровільно?
Да-да-да.
А були в селі люди, які голодували, які не мали шо їсти?
Люди добрі, за це сказать я не можу. Я їх нікого не бачив. Ми жили там, ми жили там і, коли я начав добре помнить вже десь навєрно в 36-ом году я знаю, шо до бабушки мене возили. Шоб я вже не був у яслах, а до бабушки в село, до бабушки в село, молоко возить і мене туди на літо. А я цього вже не бачив. Кажуть, шо лежали люди, шо ходили, витрусювали. Я не бачив, не можу я казать, но знаю то, шо зробилася одна неприятность. Оцей самий Омелько Салаєв і Клименко, вони добровільно здали, при согласію їхньому. Здали – значить до їх нічьо. А потім получилось якась недорозумєніє і пришили це все Смаглію, шо вроді би він зробив все цап-царап і оппа на той остров, шо звався… Як він звався той остров у Білому морі. От тобі на, от ви, ото Голодомор. А як ви це його не знаєте?
Та ми чули, зараз.
Я забувся…
А були все ж таки в селі люди, яких розкуркулювали?
У нас не було. У нас на хуторі не було. Усі добровільно пішли, здали і не було в нас, у нас на хуторі не було.
Чи чули Ви такі випадки, чи знаєте, що люди в 33-му році ховали їжу, пшеницю? Чи чули про таке?
У нас цього не було. Не було. Шо не було, то не було. Може хто тайком, но ніхто в нас не шукав, у нас ніхто не шукав, то це точно. Це я знаю. Я не бачив, не помню цього.
А чи був цей голод, чи то якісь небилиці?
Був. На широку ногу ніхто в нас не жив, всі жили в натяжку. Не предсєдатєль, ні голова, не цей… як він… завхоз – всі питалися от облого котла, от облого котла. Утром поснідали – марш на роботу. В обід привозили на поле їсти шо там, а діти, які були, ті у яслах були. Давали нам тоже їжу – обідали, а вечеру давали в посудину додому, ми забирали.
А шо давали?
Цю, якусь рідку кашу, дуже рідку, дуже рідку кашу, таке ріденьке. Не знаю таке, зараз називають куліш. Так зараз куліш – гарний куліш, а тоді… но не буду казать шо хороше, не буду казать шо… таке, підтримка була.
А шо Ви ше в той час їли, в 32-33-ій?
Давали цю.. от я не буду казать, шо дуже такі жилі… більше каші були, більше каші. От я не помню, вірте – не вірте, не помню я картошку.
А вдома, шо Ви в себе вдома їли? Шо мама готувала?
Мама готувала плацики з картошки, плацики з картошки. Копали картошку в колгоспі, а коли кончили копать, то ходили всі перебирать по полю, ходили збирать.
А Ви ходили на поле збирать колоски?
Да.
А дозволяли?
Да. Ми вже більшенькі були, ходили з няньками. Було.
А об’їздчики Вас не гнали?
Кого?
Об’їздчики Вас не виганяли з поля?
Нє, які там? Ми ж з няньками ходили спеціально. А тоді вже, тоді вже після того з вчителем ходили, це вже в школу ходили, вже перед войной було. А тоді ходили маленькі, з няньками ходили,збирали.
Так ви збирали ці колоски для себе?
Нєт! Для общого дєла. Уборка потєри урожая, очищали поле от усього. До до му не брав ніхто нічого.
А колосочки ці Ви здавали до колгоспу?
Да-да, все туди, молотилося і здавалося. Ну шо я хочу характерно за-за-за-зауважити, шо в 33-му году чи 32-ом году, шот я слабувато помню, шо змолотили, конна молотарка була у нашого селянина, у нашого, у Швидкого . К-115, по моєму, К-115 – дерев’яна молотарка. І помню обмолот, намолотили і підводою завезли в мельницю, змололи і всім давали, точно не помню, но знаю, шо принесли і сказали, шо оце, каже, первий на коржі дали, там чи по 5 кілограм, чи по скільки. Оце було. І так воно чи зайшло в завєдєніє – каждий год і при совєцькі, і при німцях тоже так же само – первий обмолот тоже давали людям.
А за це, шо Ви ходили на поле і збирали колоски, а потім віддавали до колгоспу, Вам за це щось давали?
Та це ми ше діти були, нє. Може канфетка якогось давали, то це може буть.
Були тоді канфетки?
Квасолька якась була – кругленький, маленький.
Але від голоду люди помирали?
У нас – ні, у нас на хуторі ні одна людина не померла, не одна.
А знаєте, шо таке торгсін? Торгсин.
…
Був такий магазин, де можна було обміняти золото…
Ага, всьо-всьо. Ага, це той ламбард чи як… Да? Ну магазін той, шо здавать, здавав, гроші получав. Ми не знали, в нас не було шо здавать. Я чув за його, чув-чув, шо здавали золото, получали гроші. Здавали одежу дорогу – получали гроші, за це я чув.
А були в селі люди, які жили добре, які не голодували?
У селі, я хочу сказать, навєрно були. За село до 36-го году, коли я вже начав шурупать, за Челюскіна, оце вже дуже я помню як Челюскін потонув. Це вже я каждий день даже помню. Даже нам привезли в колгосп даже радіо на батареях, навушники – один послухає, другий послухає – оце були.
А шо по тому радіо говорили?
Ну як погиб, чого погиб. Один чоловік погиб, це я счас помню.
А про Сталіна щось казали в тому радіо?
Ну шо за Сталіна… Тоді геть, геть ніхто не згадував за Сталіна, боялися казать це слово – чи Сталін хороший чи поганий, цього слова не було. Аж начали за Сталіна балакать, люди добрі, во время войни. «Вперьод за Сталіна, за родіну,» – оце во время войни.
А чого боялися говорити?
А…
Ви кажете, шо боялися говорити про Сталіна. Чого боялися?
Не було чого, як то кажуть. Не знали чого… Чи може боялися чи шо. Не було. Ото кажу, шо вже як у школі були, то тоже писали діктанти, чи шо там, то це за Сталіна. А тоді ніхто нічого, ні… За це я не скажу, не скажу.