1. Місце запису: село Роздальне Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 1 липня 2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л. П.;
4. Респондент: Дорошенко Євдокія Михайлівна, 1917 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в Роздальне Носівський район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Розкажіть, будь-ласка, про голод 1932-1933 рр.

Важкі часи були. Спасибі матері ми всі вижили. Наша мати була бедова, їздила в Київ, привозила хліб. Сідаємо снідать, чи обідать – дасть то чаю, а то в корзину і високо під трам повісить, щоб не достали. А ми свої кусочки з’їмо і ще хочемо. А Альоша, самий менший брат, йому було 3 годи, їсти захоче і просить «-паті, паті?» Манька хоть і була меншою, а всегда йому половину свого чаю оставляла.

Мати піде до діда сторожа у село і ночью нушку картоплі принесе.  А я жила у тітки у Держановці, а вони жили заможно, то я приносила од них молока і хліба для Альоши. Бо тітка була приховала пшениці – закопала в ямі. А ще мати зеленого жита наженуть, висушать, поб’єм прачами, помнем у жорнах, а тоді мати печуть пампушки.

А друге ж люди і по іванови головки ходили і листяники пекли.

До вас приходили бригади, що збирали продовольство?

Да, вони тоді до  всіх ходили, і до багатих і до бідних. Приходили і до нас два чи три рази. А у нас під полом була картопля і вони хотіли забрать. А там стояла мати з Альошою на руках. Почали отпихать матер. Мати упала, лежить без сознанія, а ми плачен – голосим. Дак вони чи зжалілись чи я не знаю що, а не забрали.

А ви пам’ятаєте людей які приходилидо вас?

Там були люде із нашого села. Бо помню, пришли і почали шукать. Стукали такими залізними палками по полу, по стінах. А один чоловік з нашого села поліз на хату шукать, а там у бочці було сало заховано, дак він вилазить  од туда і каже, що нічого там немає. Селяне повірили, да і не забрали.

Позже забрали у нас і хату, і хліви, ну все дворище. І виставили на торги. Мати дала 100 рублів Парасці, і тая купила нам нашу хату. В хаті ми ночували, позавішуєм окна, мати витопить піч, а вранці розходимось, хто-куди.

Ви весь час розповідаючи, згадуєте лише матер. А де ж був Ваш батько?

А батько не хотів іти у колгосп, дак його посадили на півтора годи. Мати осталась з 5 дітьми і хлопцем малим. Прошло якесь время, все устриножилось. Ми пошли у колгосп, нам розрішили жить у своїй хаті. Перестали ходить, забирать їжу.

А що ви можете розповісти про 1946-1947 рр, як вам жилось після війни?

Як жилось? Та жили вже тоді обикновенно. Був і хліб і худоба. Ходили на роботу. Уже ж тоді голоду не було, тільки шо важко було оброблять, бо все вручну.

1. Місце запису: село Роздольне Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 02.08.2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л. П.;
4. Респондент: Петренко Анна Мефодіївна, 1910 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Роздольне Носівський район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Бабо Анюта, скажіть будь ласка, чи пам’ятаєте ви події 1932-1933 років?

Щось помню, а щось може і забула. Бо коли вже то й було.

То можливо ви мені розповісте про той час, про голод?

Розкажу. Голод був, але не масово.

А як розуміти “не масово”?

Ну врожай у нас був, і хоч бригада ходила й шукала, люди все одно ховали, закопували. Та коли знаходили, то забирали все- даже останній кілограм квасолі.

А ви пам’ятаєте, хто збирав продовольство?

Фамілій не помню, а люди вже давноповмирали, то для чого їх і споминать. Знаю, що актив був селянський (сусіднє село Се..(обрізано)) Якщо в людини знаходили заховане зерно, то тільки забирали, але не наказували.

Як ця бригада пояснювала свої дії?

Та ніяк, казали, що забирають за налоги. Забирали і свиней, і телят.

Яка на той час була їжа?

Їли ми тоді все що можна. Купляли у базарі макуху, шечевицю. Все це одварювали, мололи. Собирали дикий клевер. На воскобійницях перебивали зерна, все разом змішували і пекли хліб. А дехто не переробляв макуху на хліб, а розмочували і їли так.

Чи хтось намагався з вашої родини піти в інші села, райони, де був менший голод?

Ні, ніхто, бо ми знали, що всюди голод. Чули, що вимирають цілі села. Розказували це люди які приходили з далеких країв. Ходили і мали літи і старі люде. Одна баба і умерла під Тавлуйовим двором. В цих людей пухли і руки, і ноги. Тому з наших ніхто нікуди і не ходив. Я помню, що у нас у селі умерла тільки одна людина тоді, і то не знаю чи от старості, чи од голоду. Це був старий дід- Мотри Поркової батько. Хоронили його у постільці. Важке, те время було.

А що ви можете розповісти про післявоєнний час, 1946-1947 роки?

А що розказувать? Тоді вже жилось легше. Голод не страшний був. А в Хрещатому міняли за телят зерно, за теля 1 центнер зерна. Обробляли тоді землю. В колгоспі був весь реманент і худоба. Та всьо равно людськими коровами орали і волочили. Збирали налоги, але вже не такі великі.

Чи були жертви голоду?

В нас люди не мерли. Страшного не бачила як у других людей. Пухли ходили люди та не мерли. Лише 1947 год був голодний.

А як же ви виживали?

Викручувалися, крали. Зжинали колоски на полях, хоть і боялись, бо за колоски давали 3 годи, але мусили. Ночами ходили- ховалися. Та все ми пережили тктечки, ніхто нікуди не виїжджав.

1. Місце запису: село Роздольне Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 07.07.2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л. П.;
4. Респондент: Чекан Домаха Яремівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Роздольне Носівський район Чернігівська область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Що ви можете розповісти про 1932-1933 роки?

Я тоді була малою, ну дещо помню. Жили ми бідно, батько, мати і 4 дітей. Їсти було нічого. Мати одправляла нас рвать липовий цвіт, сушити його і пекли ляпошки. Батьки ходили на роботу. Батько ще на похоронах читав, то дещо приносив. А так ходили на поля собирали колосочки, м’яли їх, товкли, мололи жорнами, а тоді пекли. Мати, що напече так і несе в комору замикає. А Ілля був старшим серед нас, він просив матери хй помогти, ну а сам од кожної хлібини одщипне. А каш мати отварить, то на нас, менших, кричить. Носить тоже не було чого, ходили в трап’ї. Зимою бувало як почнеш трепать льон, без бурок, без штанув- померезнеш.

Чи була у вас на той час худоба?

Держать не держали багато не чого, тільки для себе, щоб прожить. Да й хіба держатимеш, коли через велики налоги забирають останню рубашку. По хатах ходила комісія, шкурляли дротяними палками- шукали хлібні ями.

Чи пам’ятаєте ви, яку кількість чого потрібно було здати державі?

Ой, налоги були вилики. Контрактували телята. М’яса треба було отвезти по 40 кг, 400 штук яєць, молока не помню скільки. А якщо не здаш визивали комісію, вона все оцінювала, і тоді продавали. Тож ми крутилися- ткали, сховали полотно. Возили на базар, щоб заплатить налоги, бо не хотіли, щоб корова пішла з дому. Це була наша годувальниця. Трудно жилось.

Як ви пережили післявоєнні часи?

Це вже зовсім друге время. Голоду вже не було. Ми були уже виликими всі, робили, щось зпроюляли. От тільки Ілля не повернувся з війни (плаче).

1. Місце запису: село Івашівка Городнянського району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Хоботня Ульяна Трохимівна, 23.12.1913 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Івашівка Городнянського району Чернігівської області.

Хоботня Ульяна Трохимівна народилася 23 грудня 1913 року в багатодітній сім’ї. У батьків моєї оповідачки було семеро дітей.

Причиною голоду в їхньому селі було те, що і в сусідніх селах. В них жорстоко відбирали зерно, картоплю, сало, овочі, мясо, уводили худобу та зарибали всі продукти харчування. приходили “кровопийці” і починали збирати все, що бачили на своєму шляху, незважаючи на прохання та сльози людей.

Почувши про це “здирництво” сім’я Ульяни Трохимівни почали ховати зерно. Виривши велику яму, вони засипали її зерном, прикрили удобренням та засипали землею.

Основними продуктами харчування були молочні вироби (сметана, молоко, сир) так як корів не відбирали. Також була в них курка. Коли наступного разу, до них приходили здирники, вони ховали її під землею, виривши для неї і обложивши в середині дошками.

У сім’ї Ул’яни Трохимівни померло двоє людей: батько та старша сестра. Похорони людей в той час були жахливими. Їх ховали на загальному кладовищі. Вирили яму. Тіло померлої людини обмотували льняним простирадлом та опускали в яму, засипаючи його землею. На “могилі” ставили деревяний хрест на якому було вицапарано прізвище, ім’я по батькові, рік народження та рік смерті.

На жаль, місце вшанування похованих не має, так як пізніше на їх місці було щось вистроєне. На жаль, мені не вдалось взнати, що?!

На очах моєї оповідачки виступили сльози. Я вирішила більше не турбувати гіркі спогади минулого..

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівської області;
2. Дата запису: 23 липня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія;
4. Респондент: Корацюба Антоніна Григорівна, 1920 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Баба (нині Жовтневе) Менського район Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Жила у Бабі, Менського району. Нас з хати вигнали із хати, а тоді хату як купили голод був. Їли рвали опуцьки, ну як розказать, на балконі були, очерет рвали і їли, щавель. Сім’я: 3-є дівчат, Грицько (брат) вчився у Сосниці, мати. Мерли дай багато, у мене хлопець був. Мати його тягала його на роботу, поїв там, на роботі і вмер. Садили картошку шкарлупками. Зерно було, як молотили, а як помолотили забрали. Було молотиш з матір’ю, просиш, поки молотиш їси, мололи жорнами у кого було. У сім’ї пухли, я сама пухла. Був дядько у нас у селі, який казав шо: “Я дітей наробив, а їх поїв”.

1946-1947 рр. Жили уже тут у хуторі, баба помагала. Ми голодували трохи. Люди всяке купляли, а мені не було. Уже ж як стали город садить картошку садили. А люди ходили красти з городу, а я стеригла, дойшла до середини города і назад вернулась. Сім’я була: мати, Шура, чоловік і я.

1. Місце запису: село Пуста Гребля Коропський район Чернігівської області;
2. Дата запису: 12 липня 2002 року;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія;
4. Респондент: Двойнос Тихон, 1914 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Пуста Гребля Коропський район Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

У 32 году жив нормально. Голоду не переносив, жив нормально. Я з 1914 году рождения і було 18 год. Проживав тут. Тут і жив. У нас голоду не було, а у 33 було замітно. Голод то був, а люди з голоду не вмирали. Причина: забирали хліб, положили налоги на хліб, забирали його. Сім’я: 3 хлопці, 3 брати, я самий старший. У степах Полтавській і Херсонській пострадали од голодовки. Народ пішки сюди доходив. Їли мяса не було. Хліб пекли. Картошку пахали. Картошку не забирали. Заготовка, не так на картошку. Вона і виручала. А у степу не було картошки. Були такі шо померли з голоду, але дуже мало, Атюша, Матіївка, а їх не знаю.

1946-1947 рр.

З войни прийшов у 45. Став робить у колгоспі. Голодовка була через те шо неврожай. Люди робили, а платить нічим. Собирав зілля, клевер, листя разне, пекли з його хліб, варили. У сім’ї у 1946 году було п’ятеро: двоє старих, жінка з малим і я. Сім’я голоду не чуствовала. Тяжко було жити. У 1946-1947 не чув, щоб люди мерли. Не було чутно. Гнилу картошку збирали, хліб у колгоспі. Важко після войни. Життя тяжке. У колгоспі пекли хліб і получали поповкіла хліба.

1. Місце запису: село Атюша Коропський район Чернігівської області;
2. Дата запису: 12 липня 2002 р.;
3. Хто записав: Корацюба Євгенія;
4. Респондент: Гребенець Тетяна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Атюша Коропського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я з 22 року. Знаю був голод. Люди умирали з голоду. З хат виганяли під це время. Строїли конюшні, комори куди складали хліб. Дітей, батьки яких померли оддавали під патронат, а їм давали їжу, щоб діти та з голоду не подохли. Їла кору, їла листя ольхове, робила такі пампушки. Колгосп як організували не було гною, їздили попід дверима собирали попел, намет і угноювали поле. Баба везла нас на Кавказ, на станціях повно блотних, нас обокрали, приїхали в одних сорочках. Сім’я у нас була з шести чоловік. У хату впускали по 3 сім’ї, бо виганяли. У кореня було двоє дітей так дівчину в одне місце запотронували, а хлопця у друге, а хату забрали. У 33 році усе жито з комор вочисту вивезли.

Чула, шо великий голод у Полтавській області, просто вимирали сім’ями до одного і були кола мошки як віз перекидається, їх звозили і скидали у яму.

1946-1947 рр. Трудно жили, їсти не було чого. Голови такі були так казав на зборах: “Гризи кору, а йди на роботу”. Скотину випровадили від немця, нічим не орать, не пожать дак бичками. Бики орали голодні і падали, і не вставали, а їм хвости одбивали, а ті не піднімалися. Дров нічим возить, на плечах носили рептух шпильок, а голова зустріне і підпалить на плечах. Їли кору, підеш пошукати ольхового листя, звариш, поробиш ліплеників. Голодні сиділи сутками і даже соняшникове стебло, у йому є мякоть, її вирізали і їли. Нічого не вродило не картошка, не зернови.

1. Місце запису: село Роздольне Носівський район Чернігівська область;
2. Дата запису: 28 червня 2002 р.;
3. Хто записав: Ругаль Л. П.;
4. Респондент: Адаменко Параска Андріївна, 1913 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Роздольне Носівського району Чернігівської області.

Параско Андріївно, розкажіть, будь-ласка, про те, як ви пережили роки голоду 1932-1933.

Не хочеться цього і розказувать, бо це було страшно. Лучше б вам, дітки, і не чуть і не бачить такого, як пережили ми на свойому віку.

На нас тоді наклали великі налоги, ми ж собирали і батько поїхав і раз заплатив. Тільки не встигнув він приїхать, як уже знов на нас наклали великі налоги.

Ви жили заможно на той час?

Багатирями ми не були, ну деяка худобка була. Да вже на другий раз ми не могли стільки заплатить, бо й самим нічого їсти. Батька нашого заслали в тюрму і все забрали. Нас осталося 5 чоловік – мати, брат і я з 2 сестрами. Дак ми мусили ховатися під мороз по людях, щоб нас не вислали. Ночували іноді в клуні, а коли і під клунею. На крещеніє пошли з сестрою до церкви, аж прийшов Іван Стадников дай каже: “- Ховайся Параско, бо у церкві тебе заберуть”. Сестра із церкви вискочила і побігла, на ходу розбулась, скинула кожух і тікала боса по льоду. А мене староста заховав на криласі, я там і пересиділа. Вони вошли, походили і пішли. Дома тоже шукали. Ховалися попід клунями у льоху, дак хазяїни нас найшли і вигнали. А де наша мати ховалась ми й не знали. Тоді й годі нас ловить і давай у колгоспи заставлять. Батько ж не хотів щоб ми ішли, а ми криком кричали, що підем, бо там хоч паї давали. До цього ж, що попадалось їстівне те і їли. З іванових головок картопленики ліпили, їли липу.

Стали ми з сестрою ходить на роботу, нам давали по пайку, хлопець у школу ходив і йому пайка не давали. То ми з сестрою 1 пайок із’ємо удвох, а одини несем додому. Бригадир не давав хлопцю роботу, бо ще малий. Дак я ходила і за себе на роботу і волічить з трьома книжками, а на Миколая писали, тоді уже йому давали пайок. Мати у садку дітей тішила і приносила кусся недоїдене для Миколая. У нас іще був хороший бригадир. Казав ланковій, щоб записувала більше душ на роботі, щоб були більші пайки, і ми їх ділили між собою.

До людей просить ви ходили?

Ні, ми не ходили. Другі люде так ходили по кусся. Багато було голодних попід тинами лежали, мерли.

1946-1947 рр. були гіршими чи легшими?

Після войни ми стали жить ловко. Уже було що і їсти і чим засіять. Откудась привезли зерно для сівби. Правда, все робили в ручну, да і людських рук не хватало, бо не поприходило багато з войни. Да що казать, жили

1. Місце запису: село Тимки Бобровицький район Чернігівська область;
2. Дата запису: 13.07.2002 р.;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Бодня Ганна, 1924 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Тимки (історична назва місцевості в селі Стара Басань) Бобровицького району Чернігівської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Виживали, хто як міг. В кого яка скотина була: в кого корова, в іншого коні. І коні їли, і корівка дуже спасала.. малюкам ділилися в кого не великі сім’ї були.

Риба дуже спасала. Пам’ятаю якраз тоді у нас на ставку багацько було. Сирою їли, наїдалися, аж поки животи  не репали. А 1931 рік був врожайним на гриби, бабуся одразу сказала не минувати нам голоду. Так і сталося. Страшний голод був… Багато людей на той світ забрав.Від недоїдання та голоду багато душ хворіли, що і призводило до смерті.

1. Місце запису: село Комарівка Нежинського району Чернігівської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Гавлуй Михайло Данилович, 21.11.1911 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Роздольне Носівського району Чернігівської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Гавлуй Михайло Данилович. Народився в 1911 році на Михайла (21 листопада) в с. Комарівка Нежинського району Чернігівської області ( тепер село Роздольне Носівського району Чернігівської області, на початку 60-х років ХХст. це село було так назване)

Під час голоду проживав в с. Роздольне. Урожай перед голодом був гарний не тощо тепер, тоді колоси пшениці були великі, саме зерно було більшим, і зерно пропадало ото тільки де долинка, бо дощі йшли часто. Тоді робив у колхозі. Урожай забрали з полів не поганий, та нечого у себе не залишилось бо усе забрали. В хату заскакували п’ятнадцять чоловік перевертали усю хату, шукали усюди: кожному углу, в печі, підпіччю, перевертали всі горшки і чугуни забирали й одежу, та не всю де новішу. Все загребли в колхоз. Зерно це колхоз зсипав у комори, а коли вже не було комор та в церкву в сусідньому селі.

Сім’я  Михайла Даниловича сховати майже нічого не встигла, а що закопали то воно поморозилось і погнило. Сім’я була з 6 душ, четверо дітей ну Михайло Данилович вже був здоровим, з голоду ніхто з них не вмер. Перебивались як могли. Собирали Іванкові головки вони є біленькі і красненькі, рвали липовий цвіт сушили це і мати робила якісь лапацьоники. Рвали і лист з дерева, який сушили м’яли і варили щось таке як юшку, в якій було дві картошки. Картошку забрали та не всю трохи залишили. Бували такі відбирачі (люди що ходили по хатах і конфісковували), що бачили якщо сім’я була велика, а якщо там іще були малі діти то даже й не забирали, це таке було в Донцьових.

Сім’я Михайла Даниловича мала корову яка допомогла багато в чому. Корова народила теля яке трохи підмачулили і зарізали, та цього надовго не хватило, в хазайстві було пару курей й дві свині. Ходили на поля збирали остатки зерна, або брали солому перемолочували ціпами, а потом мололи в жорнах і мішали з івановими головками і пекли ляпацьоники. Ці ляпацьоники їли тоді так що за уши не одтягнеш.

В селі ніхто не вмер з голоду. Вмер один чоловік од голоду, та він був не з нашого села, ця людина просила їсти. Але в сусідніх селах від голоду багато хто умер. Як в Будищі вмирало кожного дня по душі, бувало що в один день і по троє – Михайло Данилович знає це від своєї жінки Гавруй Мотрі Юхимівної яка родом з Будищого, і під час голоду думала що не виживе, її вся сім’я і вона сама ходили пухли як качани, бо в них було забрано все окрім корови і картоплі. В наш час цю жінку побоюються люди, бо вважають що вона має якийсь зв’язок з нечистою силою і якщо з нею посварка то можеш чекати біди.

Після голоду засівали землю вручну і сіяли так що було густо. Потом зібрали також вручну, обмолотили ціпами. Михайло Данилович пережив цей голод, потім працював в Києві і пройшов всю другу світову війну, і тепер ті часи згадує з великим сумом і сльозима на очах.