- Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
- Дата запису: 04.07.2008 р.;
- Хто записав: Димура Олександр Миколайович;
- Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 63-64;
- Респондент: Верба Марія Матвіївна, 1923 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Василівка Біляївського району Одеської області;
Я в той час проживала в с.Василівка, пам’ятаю голодомор 1932-33 років. Врожай був хорошим, засухи як такої не було, врожай спрятали в голубінках, а тоді вивезли і люди не бачили, де він і дівся. Ходили по хатам і забирали пшеницю, овес, папушою – ну все, що було у людей- коней, корів. Активісти ходили по хатам і забирали (Тарасюк, Нікітенко), приходили до нас троє. Приходили із щупами, такі залізні щупи, штурхали і в землі і в стінах і в печі, кругом штурхали, де вони думали що міг бути захований хліб приходили і що знайшли забирали. До нас один раз приходили та нічого не знайшли, не було в нас нічого. Приходили і вдень і вночі, просто приходили і переривали все. Люди де тільки могли і ховали, хто в землю заривав, хто вивозив за селом ховав. Не боронилися, бо знали, що гірше буде. Одного було задрали були десь і ніхто його й не бачив, слухи ходили, що його вбили і закопали. Не, було такого, щоб сусіди докладали одне на одного. Люди допомагали одне одному. Наприклад, у нас була корова, і ми сусідам молока давали. Ми малі були, четверо нас було, я, старша на рік сестра, менша на рік сестра і ще одна сестра з мамою ходили до скирти солому трусити, пів скирти перетрусиш, натрусиш жменю зерна, приходимо додому, була така месниця (жорнували), мама надере та зварили ото куліш. їли і горобців, і їжаків, і голубів – все, що можна було, щир перебивали та коржики робили, збирали з кагат картоплю, вона гнилою була, так і перебивалися. По полю колоски збирати забороняли, вони судили за ті „п’ять” колосків, були приставлені охоронці на поля. Хто не голодував, я не знаю, може, які багаті і не голодували, чи ці активісти, котрі збирали, я пам’ятаю лише: ті, які нічого не мали, то їм щось варили і стояла черга, стояли з катівками чекали, коли їм дадуть похльобки, а одне дитя мале то стоявши впало, підходить активіст головний їхній, толкнув ногою його, а бідне дитя аж покотилося, с тої черги вийшли люди, підняли дитину, щоб воно стало в чергу за тією похльобкою, воно постояло впало і вмерло. Хто йшов у колгоспи добровільно, а кого й заставляли, забирали все і люди вимушені були йти в колгоспи. Говорили, що були такі випадки, що їли людей, але я не бачила, так люди побоювались вийти на вулицю одні вночі. Було мати накаже, щоб не виходили. Видали в колгоспі підводу, яка збирала по селі померлих людей і вивозили десь, закопували на кладовищі, нічого не ставилц, ото яму викопали, поскидали туди загорнули, отак і ховали. Не знаю скільки померло. Багато вмерло, кожен день їздили підводи повні мертвих. Тепер почала адміністрація згадувати, а тоді ніхто не згадував.