- Місце запису: село Ісаєве Миколаївський район Одеська область;
- Дата запису: 1 9. 1 1. 2 0 0 7 р.;
- Хто записав: Задорожня Н.М.;
- Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 56-57;
- Респондент: Селіхова Тамара Петрівна, 1926 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ісаєве Миколаївського району Одеської області.
Я пам’ятаю голод 32-33 рр. і 46-47 років. Засуха була, неврожай, за податки не пам’ятаю. Врожаї з полів не відбирали насильно, а люди самі давали, що могли, або віддівали те, що більше вродило на городі. Віддавали для міських жителів, що працювали на шахтах, фабриках, заводах. При сільській раді були активісти, які все збирали. До людей ніякі покарання, побиття, висилання не застосовувалося, зброї не було. Нам пропонували, чим можемо ми допомогти працівникам міст. Ховати не було що, ніхто не шукав без, дозволу, ніхто нічого не відбирав. Тим, що працювали в колгоспі „Паризька комуна”, готували при колгоспі, в їдальні обіди. Я пам’ятаю, як забирали обіди за батька і за маму, вони були в степу, а я забирала додому обід, щоб ми, діти поїли, нас було З дівчат – Ніна, Катя і я -Тамара. Ятцось чула про закон „про п’ять колосків”, але коли він був не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що не дозволяли збирати колоски для себе особисто, а збирали школою, класом.З нами йшов вчитель, збирали на гарбу і відвозили на гарман. Сторожі охороняли склади, корівники, а поля об’їжджали об’їждчики. У нас масово люди йшли в колгосп, ніхто не відмовлявся, бо знали, що в колективі буде легше працювати й жити. Забирати зерно й продукти приходили вдень, коли батьки були вдома. Весною 33 року люди почаль помирати з голоду. Що було з малими сиротами, я не пам’ятаю. Голод відчували всі люди, але перенесли його за рахунок свого господарства(корова, птиця). Вижили за допомогою колгоспного харчування та домашнього господарства. Люди допомагали одне одному виживати від голоду, ділилися продуктами. У нас була корова, і ми могли трохи допомогти молоком. Батько мій – Байлюк Петро Тихонович – носив молоко своєму батькові – Байлюку Тихону Яковичу і брату – Байлюку Павлу Тихоновичу, в якого була дуже велика сім’я, 6 дітей, що жили в селі Настасіївка. Пам’ятаю, що вживали в їжу рослини, мама варила зелений борщ з кропиви і щавелю. Діти їли калачики, білу акацію, какіш. Ходили на поляну з піонервожатою їсти калачики і какіш. З птахів їли гав, горобців. В місті Ананьєві був магазин, де приймали срібні та золоті вироби, на них видавали крупи, муку, цукор. Назва магазину була „торгсін”. Туди мама занесла свої сережки, персні, кулон. В містах також був голод. Випадків людоїдства в селі не пам’ятаю. Я пам’ятаю одну людину, яка померла від голоду й похована на сільському кладовищі. Весною 33 року до нашого села зайшов старий чоловік. Його приютили, покормили, але через добу він помер, і його поховали жінки нашого села Чорна Прасковія, Заборна Марія, Ситник Лукерія, Байлюк Марія і моя мама на нашому Ісаївському цвинтарі біля самих воріт. При радянській владі церкви в селі не було. Багато смертей було через засуху і неврожай. Я думаю, що сучасна молодь знає про голодомор із засобів масової інформації (телевізор, газети, книги).