- Місце запису: смт. Миколаївка Миколаївський район Одеська область;
- Дата запису: 04.07.2008 р.;
- Хто записав: Гетманець Святослав Анатолійович;
- Опубліковано: Кушнір В.Г., Петрова Н.О., Поломарьов В.М. У скорботних 1932-1933 р.: (Миколаївський район Одеської області): КП ОМД: Одеса – 2008, С. 59-62;
- Респондент: Верба Віра Юхимівна, 1925 р.н.;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в смт. Миколаївка Миколаївського району Одеської області.
Що Ви пам’ятаєте про голодомор 1932-33 рр. ?
Що я пам’ятаю, пам’ятаю, що я не так щоб сильно голодувала. Ходили собирали ми солому, а в мишоловках там було все: і щир, і лобода, і всьо. Собирали щир, трава така є, так ми і виживали тоді. Щоправда, нам було легше, батько наш сторожував, там були гамбари, сильно повні зерна, а для чого вони там були, тепер кажуть, що то був сємєнний матеріал, но то неправда. То просто іскуствєнний був голодомор. Що зерна повні комори, такі здорові комори, їх уже половини нема, половину поваляли. Вони повні зерна були, і батько там сторожував. Дірочку зробить, наточить пригоршню зерна, ми так вижили тільки. А люди помирали. Чоловік батькової сестри помер, син вмер, дочка вмерла, а одна дочка осталась, та вона захватала її, принесла до нас і посадила її в уголочку там у хаті, під грубою. А сама вийшла і пішла. Три місяці вона не являлася. Ми вижили, а люди багато попухли.
Як Ваше село тоді називалося?
Палагеївка – це наша сторона, а центр називався містечком, а та сторона, по ту сторону мосту – Дімітровка.
Яка, на Вашу думку, була причина Голодомору?
Повні амбари зерна були, то де ж неврожай, а чи то держали його на сімена, чи то не знаю, то сильно багато було, щоб його на семена держати. Мені кажеться, і тоді казали, що то іскуствєнний Голодомор.
Чи доносили сусіди на тих, хто приховував зерно?
Через хату жив двоюрідний брат батька нашого, дальше жив двоюрідний брат, тільки ті два були рідні, а наш батько приходився їм двоюрідним. Та в того другого брата, старшого, була дочка, вона була активістом, ходила розкуркулювала людей, була в командах і сама заявляла на всіх. А забирали… Послєдня юбка була одна, і ту забирали, і одежу забирали, а тоді носила сама ту одежу і ніде не дівала, а носила сама. Бачили на ній ту одежу, що її вона забирала, то були такі аферисти.
Яка кількість чоловік була у командах?
А я не знаю, це не знаю. їх було несколько. По три чоловіки заходило, по два, і по чотири, коли як. Оце я не помню, чи вони з зброєю ходили, чи без зброї. Ну, конешно, пістолети у них були, ну, з винтовками не ходили.
Забирали хліб, а застосовували якісь покарання?
Вони забирали, а хто не хотіли віддавати, все одно забирали. Таких, що опиралися активно, не було, таких я не бачила і не чула про таких. Прийшли, забирають, та що ж, гвалт будеш кричати, битись будеш, не давати будеш? Ніхто в нас не впирався, що з того, все одно заберуть, і так і так, та ще й наб’ють. Не знаю, чого вони боялися. Ну, висилали, висилали в основному в Сибір, справедливих людей, які були на руководящих должностях, вони були большинство умних людей і їх за це висилали, щоб не розлагали народ, не настраювали проти партії. Вони забирали в основном багатих людей, ті, що мали багато землі. В тих, що мали гектар, півгектару у них не забирали, а забирали у тіх, що мали більше. Чому вони були багаті? Ну вони ж робили, у них вся сім’я робила, у них не було такого, щоб діти сиділи і гралися, в їх цього не було, а вони тяжко робили на те щоб було те, що вони мали. Вони самі ухажували за тим всім хазяйством. У бідних не забирали, ну бо в їх не було чого забирати, не було що брати. Ну було таке, що оці самі заядлі комуністи, які як оця молода активістка, та вона йшла забирала послідню пригоршню крупи, всю єду забере, а забере для себе, для своєї сім’ї. Вона пережила голод і у війну вона була і десь виїхала, і так я і не знаю, де вона і чи повернулася.
Чи приховували продукти і як саме?
Закопували в землю, але як хто тіки десь побаче закопане та й видавали, а в хатах, якщо знайдуть пригорщ зерна, то й забере. Тварин, може, хто і міг приховати, але не всі, тоді мало скотини було. Городини як такої і не було.
Чи хотіли люди добровільно іти в колгоспи?
Не всі ішли в колхоз відразу. А ті, що перші, то вони були активісти, вони на посадах сиділи. Вони пользувалися авторитетом тоді, вони ж перші пішли у колхоз. їм дещо і зоставляли, нам допомоги від влади ніякої не було. Часть у колхози ішла добровільно, ті активісти всіх остальних примушували. Тих, хто опирався, висилали на Соловки. А де ті були Соловки?
Що Ви знаєте про закон про 5 колосків?
Пам’ятаю, але лише в 46-47 рр. і після війни, а тоді я не дуже й помню. Та й тоді наче не збирали на полях колосся, його просто не було, як їх щільно підчищали.
Чи охороняли поля і колгоспні комори?
Були сторожа. Колхозники охороняли колхозні комори, гармани колхозні.
В який час ходили забирати?
Частіше ходили і забирали збіжжя та домашню худобу вдень, вночі не ходили. Ходили по кілька разів, дошукувалися останніх пригоршків крупи, муки та й заберуть, бо люди ж ховали, надо ж було хоч щось, хоть раз у день поїсти, якогось кандьору – вода підсолена і жменю чи муки чи крупи, якщо є, а як нє, то мушій собирали. Качалкою, бутилкою терли на столі, щоб він трошки од лушпайки був. Тоді промивали його, лушпайки зливали, а то варили – куліш називали.
Коли почали помирати від голоду?
У 33-му году саме більше помирали, пухли і в 47-му. Ніхто нікому не допомагав, бо ж ніхто нічого не мав. Хіба я знаю, як в 47 году голодовка була, то я получала 700 грам хліба, а батько, мама і я на оті 700 грам. А робила я в МТСі. Іду я з роботи на опір, а там де зараз продуктовий магазин та жив дядько мій, а девочка його дочки стоїть на подоконнєку, так і дивиться, коли я буду йти, а вона буде плакати, і я всьо одно від тих 700 грам кусочок корочки відірву і кину їй через форточку, і не раз було так, що кину, а вона не може найти, а тоді як наробе крику, вона ж не може найти навіть той кусочок корочки тої.
Чи допомагали родичі?
У нас якось у роду було, що мій батько із меншою сестрою був дружен, а той старший брат його (один брат у Вознесенську жив і не приїджав сюда), самий старший, то той дружив із другою сестрою, тако вони якось. А той старший до нас не ходив, і та сестра не ходила, а ця сестра менша вона ходила до нас, а допомогти не могла, як вона сама така була. Я ж вам кажу, що привела дочку, а ті двоє дітей померли і чоловік. Дитина була рахітна, вже ножки тоненьки, як патички, ручки тонесенькі. А потім сестра повернулася. Пішла ж вона себе спасать, а дитину вона знала, що не покинуть.
Чи багато померло від голоду?
Ті, що могли вижити, вижили, а ті, що не могли, повмирали. А так померло, багато померло. Напевно, дві частини від населення. Вмирали люди по-всякому. І сім’ями, і поодинці. Люди ішли по дорозі і так падали, пухли, на дорозі впадуть та й на дорозі вмирали. І ніхто їх не хоронив, отак як упали, так і лежали по кілька днів, поки собаки не розтягнуть. А похоронних команд не було ніяких. Командам чи людям, що займалися захоронениям, ніхто в їхній діяльності недопомагав. Колхоз нічого не виділяв. Хоронили без домовин, часто навіть не загортаючи у рядно.
Хоронили дуже часто за межами кладовища. Там де і знаходили, там і загортали. Ну родичі, якщо є, то хоронили. То на кладовищі, а то іде померли, там і загортали. На кладбищі хрести ставили, а поза кладовищем ніяк не позначали. На кладовищі є великі поховання, а поза кладовищем склепи такі, могили братські. Після голодомору їх перезахоронили на кладовищі.
Які були засоби до виживання?
Каждий старався спастись сам, сам себе спасав: козелики – були такі растєнія, листочки такі длінні, їли; какіш; бабка – була така кукурузка, так називалася – листячко по землі розстелене, а сама росте вверх, тоже поламали її, зривали і їли. Наша сім’я то щир уживала. Горобців ловили, мама зловила раз цілий такий повний казан, нажарила нам – ото був празник. Голубів тоді вже не було – поїли. їли люди і собак, і котів їли. Чула, що зажарили кота і з’їли і родичів вгостили, а ті не знали, що кота їли, а потом було плохо. У нас був батько і трохи спасав тим, що сторожував біля амбарів, то трохи насипле зерна через дірочку жменю, а ми спражемо його та й ззімо. Для своєї сім’ї не хватало. А сусликів, сусликів, та їх вже нема, тих сусликів, а тоді їх було багато, багато сиділо у нірках. І сусликів їли, а як ми їх їли, знаєте? Набирали води, заливали в нірку, виливали водою з нірок і били їх. Ну знаєте, як? Він вилізе, а ти його паличкою між вушками. Гавенята їли, ми самі їли, брат старший ходив у ліс і дер їх гнізда, доставав. їли усе що попадало.
У містах був голод?
Та напевно був і у містах, та тільки менший був, бо там таки постачали їх краще. Можна було щось купити у місті чи виміняти? Мама ходила. Ходила сіль міняла, бо не було ж солі. Ходила сіль міняла у Василівку (Василино). Одежку носила. Ті, що мали дорогоцінності, ті і жили добре. Команди, що забирали збіжжя, при нагоді, якщо в них була якась інформація від доношчиків, рискали по хаті у пошуках дорогоцінних речей. Заставляли людей віддавати цінності. Та й в кого тоді цінності були. Золото і серебро були лише в багатих, та й то не у всіх.
Були випадки людоїдства у вашому селі?
Було й таке, що мати їла своїх дітей. Це я по розказу чула (від батьків), що девочка втекла, бо мама вже троє дітей з’їла. їх порізала і солила у діжці дерев’яній, а девочка сама старша осталася живенька, а тоді коли вона побачила, що в діжкі осталася одна ножка (а вона бачила, як одну дитину зарізала, другу, третю), то вона втікла. Сама мати їла і дітей кормила, але ж різала їх для себе. А втекла дитина до сельсовету і завдяки цьому спаслася, бо маму її водили по вулицях, доки вона не впала обезсилена і не вмерла. Ховати її ніхто не ховав, бо не було вже сил, прибрали її собаки. Ну конечно, таких мамів не було багато, і ніхто їх не карав, тоді ж бо голод був. Ввечері діти по вулицях вже не ходили, батьки не випускали.
Чи поминають померлих від голоду на Гробки, на Зелені свята?
Зараз ті, що живі, поминають своїх померлих родичів та друзів, та й у церкві начебто. Двоє дітей померло, сестер моїх, так ми не знаємо і дотепер, де їхні могилки. Поминати на кладовищах ніхто нікому не забороняв, але лише після війни, після 33-го забороняли, не знаю, чому.
Чи була у вашому селі церква?
Церква була у нас гарна. Найгарніша в районі і в області. З Андрієво-Іванівки даже купола було видно, така була висока.
Чи знає сучасна молодь про Голодомор?
Вони ніколи про це не дуже питають. Ставляться до цього так, наче його не було. І ніякого інтересу не виявляють, ніби це яка казка. І ніякого переживання у дітей зараз немає.
Кого ви вважаєте винним у Голодоморі?
Оті самі, що ходили розкуркулювали, вони саме більше і винні. Де положив шо, вони йшли та й забрали. І ніякий дохід від того нікому не було. Вони ж самі і наживалися. Забирали, розділяли. Оце ж ходила, забирала, розкуркулювала, послідню юбку, що була у чемодані, забрала.
Чи мали при собі вони якісь документи?
Якого вони брали, бо вони мали тоді право. Нічого в них не було, бо оце ж знали, бо вони ж маєтні були. Вони самі вступали до команд, самі їх організовували. Самі вони це робили. Цього ж через три хати, два брати рідні жили, і батько двоюрідним був. Самого старшого того брата дочка пішла заявила на батьків. Мій батько, цей брат меншій, і дали їм по три роки, і відсиділи все. А її за це, вона ж комуністка, вона ж бо мала щось з цього.
Чи знаєте Ви, що таке Торгсін?
Я тоді мала була, і не дуже помню Торгсін, але помню, що був. Там вимінювали золото серебром за хліб.
Що було з малими сиротами, чи опікувалися ними держава?
Для дітей покинутих дєтський дом був, там їх кормили, вони виживали. Були там начальство, діректор дєтського дома, няньки з селянок, їм платили гроші, на які вони купляли на колхозних базарах хліб.