1. Місце запису: село Сумівка Бершадський район Вінницька область;
2. Дата запису: 2002 р.;
3. Хто записав: Дяченко Наталка Олександрівна;
4. Респондент: Дмитриченко Марія Омелянівна, 04.07.1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Сумівка Бершадського району Вінницької області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Дуже пам’ятаю. Мені було лише 7 років, але ті страхіття, що відбувалися, у мене з такою силою засіли в пам’яті, що наче це було вчора.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

В ті роки була засуха і неврожай. Але щоб не забирали хліб, то ми могли б якось вижити. Забирали часто весь хліб, витрушували з горщиків, баньків фасолю, горох, не залишали нічого.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Виконавці, середники або начальники. Залізними шпичками шпигали землю, снопи з соломою вже на горищі. Нічого не можна було приховати від них.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були випадки, що доносили, але чи щось давали за це, то не знаю.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Просто забирали. Били і виселяли пізніше, коли створювали колгоспи. Серед ночі приїзджали і забирали, і ніхто не знав куди і за що.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали рушниці.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Дещо ховали, бо щоб ні – то і не вижили б. Нашим батькам вдалось дещо приховати. Але були і такі, що залишалися без крихи хліба в хаті. До нас часто приходили за шматком хліба чи борщем (вареним буряком) і мати, ховаючи від батька, часто давала їм щось поїсти.

Де можна було приховати якусь частину продуктів?

Нам вдалося приховати мішок кукурудзи, замурувавши його в ліжанці. Також ховали на горищі під сміттям і лушпинням, або на даху в снопах з соломою.

    Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Ні, забирали лише хліб і більше нічого.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не дозволяли нічого збирати. Забирали і висипали все, що можна було назбирати. У нас в селі були випадки, що чоловікові за 15 вкрадених колосків дали 15 років тюрми, а жінці за 4 вкрадені буряки – 4 роки тюрми.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Тих, що охороняли і забирали у людей назбиране, називали комуністами або стрілками.

Хто зумів вижити?

Вижило мало, в основному ті, кому вдалося заховати хоч щось із їжі. Як ми. З нашої сім’ї всі залишилися живі.

Що споживали з рослин, ягід, коріння?

Їли все, що було хоч трохи їстівним. Весною збирали жолуді, сушили їх і били молотком, тоді перетирали на крупотертку і разом з кукурузною мукою пекли хлібці. Також їли вершки лободи, жом. Листя липи сушили, терли, і пекли млинці. Кропиву варили як куліш. Весною збирали у річці і варили скойки.

Що їли?

Їли квашений борщ, квасолю, молоко, у кого була корова.

Чи були випадки людоїдства в селі?

Були. В одній сім’ї вже одружений брат заманив до себе додому свого молодшого брата, зарізав і зварив його. Коли про це дізналися, його забрали і вислали. Так мати залишилася без обох синів.

Як і де ховали померлих?

Ховати людей не було кому, бо ніхто не мав на це сили. Люди валялися посеред дороги, під тином. В кого ще були сили викопати для своїх рідних могилу, то доки принесуть труп – в ямі вже лежало 2-3 чоловіка. Ховали без домовин. Завертали в раднинку, або й просто без нічого кидали в яму.

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві?

Згадують. Батюшка перед Пасхою у поминальні суботи править поминальну за душі усопших.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є. До Київського патріархату.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

В усьому цьому була винна влада, яка існувала. В народі тоді говорили, що винна Росія, а також частково неврожай і засуха, які були в ті роки.

1. Місце запису: село Ялтушків Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 1 серпня 2003 року;
3. Хто записав: Кулібаба Оксана Анатоліївна;
4. Респондент: Непорада Марія Іванівна, 1922 р.н.;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Добре помню голод 1946-47 років.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Засуха була. Дощу не було ні одного. Молодь бідувала страшно, не мали навіть в що одітися.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Не знаю.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були. Навіть деяких арештували в тюрму.

Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Їх ніхто не питав про документи.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ми то трошки ховали. В маленький мішочок на постелі, на якій положили мою маленьку сестричку, яка вже помирала.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Нічого не забирали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Про сам закон нічого не знаю. Но говорила моя баба, що за нього людей судили в тюрми.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ніхто такого не дозволяв.

Хто охороняв поля і комори?

Навєрно об’єщі?

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хтіли, но боялися, бо хто не хтів, то тих висилали.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Та що ти?! Держава ні про кого тоді не опікувалася. Сиріт забирали родичі, якщо були, а ні – то самі виживали, хто як міг.

Чи допомагали люди одне одному  виживати? (Додаткове питання: чи ділилися продуктами?)

Ні. Кожен думав за себе.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна було, якщо в тебе щось було.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

А хто нам казав? Ніхто по сьогоднішній день не знає, скільки вмерло.
Чи відомі випадки людоїдства ?

Не знаю про це нічого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали за селом в одній ямі по декілька чоловік.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто за це не платив.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? (уточнення: тепер і за часів радянської влади)

За радянської точно не згадували, а тепер то я не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Встановлений хрест. Більше нічого.

1. Місце запису: село Ялтушків Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 1 серпня 2003 року;
3. Хто записав: Кулібаба Оксана Анатоліївна;
4. Респондент: Антонова Ірма Адамівна, 1910 р.н.;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Ялтушків Барського району Вінницької області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Добре помню голод 1946-1947 років, а 1932-1933 років уривками.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Насамперед був неврожай, картопля не вродила, дощів не було.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Точно про це нічого не можу сказати, але помню, що приходили чоловіки з сільської ради. Фамілій їх не памятаю, а в очах їх постатті до цих пір стоять.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Да. Були такі випадки, коли людей виселяли.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю, нам не показували.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Про кару, то не знаю, а от багато людей висилали тоді в Сибір, навіть подекуди цілими сім`ями.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

 Не знаю, бо коли були в нас, зброю не показували.

Як люди боронились?

Я такого не знаю, бо ми, наприклад, не боронилися.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ні, забирали все “підчисту”.

 Хто і як шукав заховані харчі?

 Не помню.

 Скільки їх приходило до хати?

Помню, що до нас заходило пять чоловіків, обшарили все, що могли і бачили, але ми віддали все, що мали.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде. Ховали поблизу хати, кола садка, але завжди в усіх все відбирали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Цього не знаю, бо ми самі працювали на заводі. А нам в столові варили суп з якоїсь полови, ото їли її. А що було робити, коли голод в хаті?

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,  худобу, тощо?

Не знаю, не помню такого.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

 Нічого не знаю.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ніхто нічого не дозволяв. Люди з нужди вночі їздили за 7-10 км від села, щоб що-небудь вкрасти додому, хоч гнилої картоплі.

Хто охороняв поля і комори?

Там охороняли, знаю, комірники. Колгоспні комори тоже наверно вони.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

З доброї волі ніхто не йшов, але боялися висилки та тюрми, ото і йшли.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Ніхто добровільно не йшов – змушували. Боялися люди, то йшли, бо хто сам приходив, то до нього не застосовуваои покарань.

 Де переховували худобу?

Ніхто її не переховував. Віддавали, бо дуже страшенно боялися власті. Бо знали, що можуть попасти туди, куди вже деяких забрали. Ото мовчали.

Коли почали люди помирати від голоду?

Цього не знаю.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Кому вони були треба? Нікому! Ото й здихали посеред дороги. Деякі родичі, які могли, ото забирали до себе своїх.

Хто не голодував в селі і чому?

Таких не було. Були лише ті, хто зумів хоть щось приховати, але таких були одиниці. І то про це взнавали вже набагато пізніше.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Ніхто нікому не допомагав. Кожен думав про себе.

Чи допомагали родичі?

Я напівєврейка, то хочу сказати, що наші родичі, якби могли, то б помогли, та в нікого нічого не було. Виживав хто як міг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Що можна було знайти, те й споживали

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

 Можна було, якщо в тебе щось було.

 Чи був голод в місті?

Ніхто в місто не ходив, бо по-перше, було далеко, а по-друге, не було за що купити і не було, що міняти.

 Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

А хто нам казав? Ніхто по сьогоднішній день не знає, скільки вмерло.
Чи відомі випадки людоїдства?

 Не знаю.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали за селом в одну яму по 5-6 чоловік.

 Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто нічого не платив; прибирали і ховали померлих, щоб ще крім голоду не було якоїсь другої біди.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Да.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Не знаю.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? (уточнення: тепер і за часів радянської влади)

За радянської точно не згадували, а тепер то я не знаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а от до патріархату якого належить не знаю.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Хрест за селом стоїть. Ото там і ховали тих, хто помер від голоду.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи

 розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Про всю молодьож, то я не знаю, а от дітям розповідала, хай знають, що таке біда.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Власть.

1. Місце запису: село Червона Волока Лугинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Передано: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Тищенко Ганна, 1928 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Червона Волока Лугинського району Житомирської області.

Вмирали, ось ідеш у школу і, йдем, і лежать, у дворі лежать, і все одно просить їсти, тоді ніхто нікому не помагав. В нас була ця, рідня рядом. Було там 15-ть душ в хаті, вижило тільки троє, всі померли, а вони не ходили, це ці, шо троє ходили і це вони коло нас вижили ці троє, а ті всі померли. Шо забрали од нас зерно, шо забрали.

А хто це зробив?

Свої. Свої. Такі активісти були. Нас спасла корова, в нас дуже хороша корова була, і молоко давала, підем нажнем в лісі цього вересу, знаєте, верес, трава, молоком поливали її і їли. Їли це, по лісу йожики збирали, ловили йожики, то тоді так було їх багато, то вже таке м’ясо було добре, борщ хороший був. Говорили, шо тут людину, хутора були, де жили в лісі, то казали, шо одну жінку будтобе з’їли.

1. Місце запису: село Червона Волока Лугинський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Шрам Ганна, 1925 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Червона Волока Лугинського району Житомирської області.

Як став цей голод, вже тато позбирали по хаті шкури, які були старі посмалили, попарили їх, поїли. Тато ходили була у Коровичах воєнна часть, ходили туди в сорній ямі збирали ці голови і лушпайки з картоплі. Мама пішла в поле по зілля, а тато прийшов, а я не могла встати татові двері відкрити, бо мама закрила. Ну врожайний, чого ж неврожайний, все було це зроблене спеціально, це роблено спеціально, хіба це. Вони ж тоже український народ. Ну таку щиру правду розказую, оце люди розказують щиру правду, але є такі люди, шо кажуть це не правда, це не правда, де ж не правда, як це все правда. А це іде підвода селом, ну і ця бригада і забирали все, що було с’єдобне, нічо не оставляли, а це ж були такіє люди спеціальні люди. Наша сім’я вся пережила, бо наш батько ще був не старий і корова була, не зарізали. Оце люди, шо зарізали корову, порізали, то вмирали, а ті, шо остались з коровами, то тато принесе браги та трошки молока, та ми якось вижили, Бог його знає.

1. Місце запису: село Лісівщина Коростенський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Подорожня Анастасія, 1927 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Лісівщина Коростенського району Житомирської області.

Все время ходили рвали ето щавель, гороб’ячі, кінські, заяч’ї. А батько був такий спеціаліст, хороший він дуже добре їжаків ловив. Вот піде і їжаків наловить, у печі їх осмалить, все так, як треба зробить, на кусочки поріже і у борщ кидає, і борщ видно, що жирний, а їжаки були жирними. А брат, самий старший 20-го року, зробив сєть і птіцу ловили.  І це пойдуть, і думаєте, коли той багато принесуть і тоже птіцу варили, і те, і м’ясо той в голодовку пробували.

А яку птицю?

І ету ворону, і сороку, і тіє, голобу, шо попадеться. Даже і маленьку птічку приносили. Був такий случай, шо одна жінка мала двоє дітей, опухшиє були діти, і вона опухша була. Діти дуже просили їсти, а потім уже перестали їсти. Ой, то вона плакала-плакала, а тоді каже, «шо в мене вже нема сліз, я вже плакать не можу», і бере ці діти рубає, в діжечку їх складає, солить і їла. То вона вижила. Ну питали її: «Де твої дітки?». Вона каже: «Померли», а потім, як вона вже вижила, пройшло время, то вона й сказала, як це воно було, як це вона вижила, каже: «Дітки мої не вижили б і я не вижила б, то я рішила, шоб вони не мучились і сама їх з’їла».

1. Місце запису: село Жовтневе Попільнянський район Житомирська область;
2. Дата запису: 2008 р.;
3. Хто записав: Філією публічного акціонерного товариства «Національна суспільна телерадіокомпанія України» «регіональна дирекція UA: ЖИТОМИР»;
4. Респондент: Биченко Ганна Микитівна, 1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (нині Жовтневе) Попільницького району Житомирської області.

Заходить мама в хату та каже, шо через днів три, та каже: «Повезли Саньку, сусідку нашу, забрали». А я кажу: «Та куди, нашо?». «Бо вона свою дитину варила, у баняку тушила свою рідну дитину».

Ще тривала зима і лютий голод, який заставляв батьків їсти своїх дітей, не оплакувати їх смерті, а дуже часто бажати смерть більше, ніж життя. Ганна Микитівна в свої 18-ть вже могла по-дорослому оцінювати події, які відбувалися. Вона говорить рік був урожайний, а люди вмирали з голоду.

Приходить, одкриває того мислечка і витягає звідти те, те останнє. Вони приїхали до греблі і висипали в річку. То це не спеціально робилося? – Це спеціально. Хлопчик ворушиться, ше живенький, а я кажу: «Ой, дядечку, він же ж ворушиться». А він каже: «Я вже в ту хату другий раз не піду, вже та хата порожня, ось каже взяв старшого».

1. Місце запису: село Велика Кардашинка Голопристанський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Філіпова Світлана;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Велика Кардашинка Голопристанського району Херсонської області.

Дєдушка наш Савка сказав «ми йдемо у колхоз, бо діти вимруть», п’ятеро дітей. Ну ми же ж слухали, раньше батьків слухали. Батько враг народа, шо не хоче йти в колхоз. У мати вона б пішла, та де ж вона піде, як в неї п’ятеро дітей одне за одним. Ну шо ж він, взяли його, арестували і одправили у Далінку, сюди в тюрму. Дали йому два года. Два года у нас усе і коняки були, і корови були, все було. Прийшли комсомольці, ці актівісти забрали все. Рубан Роман був, Кудрявець, наші комсомольці, да, коту нахрен вже, нема втопився. Оце ці шо, шо з людей іздівалися, всі погибли. Той у гайок заліз погиб на корчі, а Роман цей вліз у канаву п’яний, то так стояче, переліз глибоку канаву, та на корч виліз. Батька осудили на 2 годи, а дітей же ж п’ятеро дома, кидали з хати на сніг нас. То так, з кублами, з усим. І йшла тьотка туди по дрова 5 км, на батареї. Дивиться діти надворі, вона находе з сокирою «А чого ви тут?», «Комсомольці нас викинули», каже «Бульбихина баба Орина». Взяла сокиру одбила замок, заносила дітей в хату, принесла пучок комишу. Лежанка так в нас, натопили. А ми ж сиділи як гаврики, я і брат, плохі ми вже були. А вони приходять ввечері опять, комсомольці, а мати взяла сокиру і каже «Так, тільки візьмитеся за дитину і будете викидать на сніг, на мороз, зарубаю оцих комсомольців, – каже, – стільки вспію і вирубаю». Ну вони постояли-постояли і побоялись, не зайняли. То так ми остались пока в цій хатці дозімували. Як ми вижили. Носила мати бідна клунки. То як утік батько з тюрми, прийшов додому ночью, сказав матері шо буде, там сестра в нас жила дальше, ну на кучугурах. Сказав сестрі, мамі «Маня, я, – каже, – втік, буду жити в Калегегях». Ціпом молотив жито.

У хаті, це ж треба не показуватися, чи як?

Ховався у людей, в Калегеях. Ну вони його, то знали ше як раньше, в нього були і воли, ну все в нього було, і коні, і жеребці були, і все було. І так він остався і год ховався. Піде, там молоте, дадуть йому отого ну відро чи два жита, він ночою принесе клунок, заховав в гайку, там на вербину вилізе, там вербина і такий кущ, заховав той клунок. А Вася в нас був теж, 9 год, піде помаленьку в гайок, та коробочку набере того жита, принесе. Та мати така терничка була, туди ж актівісти не полізуть, через воду і на вербину. А хлопець же ж такий 8 год, полізе, візьме, коробочку принесе, мати зітре над терницю, тернички такі були, варе чи кашку чи шо. Ні, одна дівчинка вмерла, 9 год, батька, як оце ловили, це він год ховався, а актівісти засідали в нас, де ми живем, шоб його вловить і одправить його подальше в тюрму. А вони прийшли, а в неї пальтишко було таке новеньке і ботіночки ці, вона 23-го года старша, дівчина. І давай забірать в неї ж одежу. А вона як сунула тако до тіх комсомольців, ну й пошкрябала тамо футболку, і вона ж міліцію визвала і міліція пошарпали дівчину, вона злякалася і в неї получилося голова заболіла. А побачила, шо батька зловили і так прив’язали руку за одну вішку і за другу, як так розіп’яли і повели в сільсовєт. І вона як покричала здуру і в неї зреніє вже почалось. Приїхала батькова сестра самастарша з Пам’ятного каже «Давай я Катю заберу туди», ну пока переживе. Забрала, коли ми поїхали провідувать, приїжаємо, а вона каже «Дні неділі як похоронила Катю».

1. Місце запису: село Софійвка Богуславський район Київська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Притула Катерина Василівна, 1934 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932-1933 року сім’я Катерини Василівни проживала  в селі Софійвка Богуславський район Київська область.

Я, Притула Катерина Василівна, 34-го года народження. Батьки мої родом були з Київської області. І в 33-ій году село, Богуславський район, село Софіївка, батька забрали, приїхала підвода, забрали все шо було. Мама каже і семечки були, і мука була, все вигребли, вигребли, все на світі. Батько одбивався, не давав брать, бо як п’ятеро дітей, шестеро. Одбивався, його скрутили і забрали. Забрали його і завезли. І мама сама осталась і шестеро дітей. В хаті пусто, нічого, одна вода і земля. Їли гнилу картошку, те, шо хто мог. Тоді весно якось так вже, понаїдались черешнів зелених, таких чу-чуть. Мама лежала пухла на кроваті, не могла. Де там на полі, не могла підняться, сестричка трошки така жвавіша була, вона шось це, вони прибігають «Мамочка, роднінька, не нада вмирать, в нас уже є черешеньки, вишеньки, черешеньки і ми будем жить». Мама плаче «Не їжте, діточки, бо буде плохо, ви повмираєте». А вони ж як діти, вибігли на двір, стали собі рвать і їсти по-трошку. Понаїдалися, приходять, один прийде «Мама, животік, животік», другий так, і всі-всі померли. Шо ж до вечора вони померли, всі. І кричали, а мама шо зробе. Дехто там був, село Вельмировка, а животики, як ото лєнточка, ну, знаєте, як ото плінта. Отак видно і кишки, і все, усе воно ж худюсіньке, то шо воно ж видно оте все. І мама сама уже похавать, ну ше ж діти в хаті мертві, нема кому. Нічо, бере тачку, та оставила, взяла тачку з свою сестричкою, повозила цих діточок і повезли туди в яму. Братська яма. І туди туди повкидали їх, поклали і всьо, і пішли додому.

1. Місце запису: село Кардашинка Голопристанський район Херсонська область;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Павло Повод;
4. Респондент: Пашкевич Марія Гнатівна, 1925 р.н.;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Кардашинка Голопристанський район Херсонська область.

Комуністи приїхали ввечері до нас, батька забрали, руки зв’язали і батька у тюрму. А мати в вікно вискочила, а ми остались із бабушкою. Бабушка і нас троє. Вони конем, кіньми, конем це вони приїхали, тоді повивертали, коли вже капуста була, солили в бочки, закопували це все, о. Квасолі був такий вузольчик, бабушка просить «оставте квасолю, я хочу дітям суп зварити», «нє», взяв квасолю, розкидав. Цезанков Зоря, Жигалов Іван і Бусаульський Василь, приїхали, повивертали все чисто і нас на підводу з братом, а бабушку, каже «а тебе прив’яжемо до конячого хвоста». А ми ж кричимо «Бабулю ж не нада, шо ж ми будем робить». Він ше й турнув бабушку і положив, в Кучугуру її. В Кучугури повезли, скинули, канава там була така, ночью і поїхали. А ми до утра жили там тоже рядом, хати були, в Куманецькому, а це ж ви знаєте, дід і баба, не знаєте, забрали нас, привели в хату не взяли, в сарай, в сараї там, де корова була, ми тамочка були. А тоді до утра, утром розвиднилось, каже: «Йдіть тепер, де хочте, бо комуністи, як прийдуть, в мене, каже, все заберуть». Пішли ми на Кохани, там була жінка, бабка старенька, пустила нас туди. Мама ночью прийшла, почала шукать нас, де ми, найшла, зробила там лежанку нам і ми там жили. Жили там, голод, це ж нема ніде, нічо. Ходили просить, було з братіками, а ці, а мама дасть чи то торбинку, чи ше шось і ходимо, може, хто шо дасть. І це нам найбільше давали баба Полька Браїльська, він був бригадіром, чи чим він був, утікла, боялась, шо… І це ж вона пів году чи більше до нас прийде ночью тоже шось нам принесе, принесе нам, а тоді йде. Іде, шоб її ж не забрали. А тоді пройшло вже чи пів году, чи я не знаю, тоді вже вона прийшла, та забрала нас у Кардаші, там її батьки жили, батько і мати, мамкині. І ми там ото були. А батько сидів у тюрмі 10-ть год. Багато у нас, у Кардаші позабирали. І не поприходили, Олі Скицівської батько не прийшов – Іван Макєйович, тоже не прийшов. А батько прийшов. Оце таке ми пережили. Голод був невиносімий. І забрали з хати, пшениця була закопана, забрали комуністи, була в грубі, як зараз помню, 4 мішки пшениці стояло. І замазана груба. Мати це затопе, так осюди дим іде, шоб в грубу не йшов. І вони оце взнали, грубу розвалили, пшеницю забрали, все позабирали. Викопана яма, оце тут, де моя дочка живе зараз. Оце розказував дєд мій, нема їх, померли. Так він розказував, оце вулиця, отут перва хата, тут усі вимерли з голоду. І він каже: «Я їх складаю на тачку, яма викопана на кладбіщі, недалеко». І він оце возе їх. Кажен день возе і в яму ту скидає, а отам хата була. Він каже: «У мене, доцю, був каюк і була ціпка, і я рибальчив, і ми вижили». «Маруся, обробляйте це і не хороніть туди», тут оце могили і діти, і старики. Мій дядько, голод був, так вони вибралися на тайгу, взяли двох синів, Мишу взяли і Ваню взяли, а двох дєвочок бросили на печі. І там вони і померли з голоду, дівчата. А ті шо туди поїхали, каже, вижили. Тоді вже, як він оце помирав вже, то може год 10, як він вмер, і каже синові свому: «Миша, постав на кладбіщі коло мене два хрести, діткам, дєвочкам, шо померли з голоду». І вони, коли прийшли, як вони плакали…