1. Місце запису: село Соснівка Конотопський район Сумська область;
2. Дата запису: 25 липня 2003 року;
3. Хто записав: Дудченко Ірина Іванівна;
4. Респондент: Каріка Ольга Павлівна, 1927 р.н., народилася в селі село Соснівка Конотопський район Сумська область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі село Соснівка Конотопський район Сумська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Пам’ятаю і той, і другий голодомори, але 1946-47 рр. більш чіткіше.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Це були і високі податки з худоби, а врожай забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, то хто це робив?

Хтось із верхів, наближені до керівників цим штучним голодом, якого можна було уникнути.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ми цього ніколи не робили, бо як можна так нашкодити сусіду, який знаходиться у такому ж тяжкому стані.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ми так були налякані самим процесом, що якось не дуже звертали увагу на якісь бумажки.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Діти, які збирали на полі зерна, зазнавали тяжких покарань, побоїв.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Вони були такі відкормлені, що й рукою могли вдарить дуже сильно.

Як люди боронились?

Ми від них ховались у хаті, замикали хвіртки.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Приходили, вигрібали усе, ту нещасну зернину – й ту заберуть, а ми голодні.

Хто і як шукав заховані харчі?

Мабуть, партійні посланці, хтось з верхівки.

Скільки їх приходило до хати?

Та й один ходив по хатах, і в парі.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали в одежу, в шкафи, в трепяж, в скриню.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хіба то була їжа! То аби не померти з голоду.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу тощо?

За несплачені податки на худобу, огород, за неуплату своєвременно податку було присуджено нам 6 тис. руб. штрафу, а коли не було вдома – прийшли і забрали корову.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

За декілька підібраних на полі колосків селян засуджували до розстрілу та арешту на 10 р.

Чи дозволяли збирати у полі колоски?

Заборонялось збирати й зернину.

Хто охороняв поля і комори?

Охороняли голови колгоспу, які нерідко дозволяли збирати на полі селянам зерно, за що їх засуджували.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Примушували йти до колгоспу всю сім’ю, окрім самих малих.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Працювали примусово за смішну оплату.

Де переховували худобу?

Виганяли за огород, десь по сараях.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Дуже рано вранці, поки наші батьки ще не пішли до колгоспу.

Скільки разів приходили до хати?

Поки все не позабирають, обкрадали людей, як собі хотіли.

Коли почали люди помирати від голоду?

Осінь-зима 1946 р. через недоїдання, голоднечу, поширення хвороб почали вмирати люди.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Від голодного виснаження помирали матерки, тримаючи на руках дитину, а діти, які залишались сиротами, рятували менших братів та сестер.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто зумів якимось чином ухилитись від колгоспу, щось виніс, приховав.

Хто зумів вижити?

Хто невпинно, виснажливо, хоч і неблагодарно, робив. Ми працювали всі, да й на руках вже було двоє малих дітей.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Чим мали, тим і ділились, хоча чогось суттєвого ні в кого не було.

Які засоби вживали до виживання?

Садили власні городи, щоб більше приховати від влади. Самим поїсти абишо, а все – дітям.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Зажиточніші родичі допомагали трохи їжею, давали доношувати дитячий одяг.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли гнилу картошку, ріпу, буряки, коріння. З трави, то варили кропиву, лопухи, щирицю

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

З дуба варили кору, їли цвіт з акаціії, липи.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Смажили котів, собак, ловили жаб, ворон, горобців.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Де ж було тих грошей набратися, все старались мати з огороду, якщо не позабирають.

Чи був голод в місті?

Не набагато було легше людям і в містах, не було чого їсти, не було хліба і роботи ніде нема. Хати починали пустувати.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Вимирало по пів села, залишались пустими хати

Чи відомі випадки людоїдства?

Чула про те, що батьки, щоб спасти когось з дітей або вижити самим варили дітей, але це не дай бог.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Багато похованих де-небудь в землі, а багато – на кладовищі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ніхто не платив, бо в похованні допомагали родичі, сусіди.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Спеціальних місць у нас в селі нема. Є одне загальне кладовище.

Чи поминають їх на проводи, гробки, зелені свята?

Всіх померлих поминають на ці свята.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Достовірно не знаю, але думаю, що згадують безневинно померлих людей, серед яких стільки дітей.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Православна церква.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

На могилах стоять пам’ятники, які встановили члени їх сім’ї.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Зараз ця тема не приховується, її вивчають діти ще з школи, але більш правдивішої інформації, аніж з уст очевидців, почути не можна.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Штучний голод, коли в країні свого хлібу хватило б на всіх. Це все вина Сталіна і влади.

Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Партійні члени крали та перекривали видачу коштів з грошового фонду держави, а пускали це на лікування секретарів, членів ЦК.

1. Місце запису: місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 29 червня 2002 року;
3. Респондент: Кудря Степан Іванович, 1926 р.н., народився в місті Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область
4. Хто записав: невідомо;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі місто Мала Виска Маловисківський район Кіровоградська область

Розкажіть, будь ласка, про Голодомор 1932-1933 року

Ну шо сказать, важке то було время, жили ми бідно-бідно. В тридцять втором було мені тіки шесть год, но я помню, як не було шо їсти. Я постоянно чуствовав голод. Ше осіню ми якось перебивалися: то траву якусь їли, то мама моторженика спече, – та то так їли, шоб тіки не вмерти. А які запаси були в нас, то їх так мама ховала, шоб ніхто не забрав, бо тоді ж ходили по хатах комсомольці. Їх посилали оце на такі завдання, і вони должні були все їстивне забирать в людей і здавать в колгосп. Та в кого з них були розумні батьки, то казали їм, шо, як ходять по хатах, то хай роблять вид, шо нічого не бачать – зайдуть, подивляться та й вийдуть, нічого не взявши. А як в кого дурні були, то ті тоді ото й забирали в людей їх запаси. Бо не ходять їм нізя було, бо зразу ж – враг народа, а вони ж ще в школу ходили, тоже ж люди.

Їли ми все, шо тільки можна було, а на весну геть погано стало. Тоді батько рішив виїжать на Донбас. Трохи раньше туди виїхав з сімйою його брат, то десь вже тоді батько достав фальшиві документи, і ми поїхали. В мене тоді вже були пухлі ноги. Боялися, шо я не виживу. Но нам поміг дядько. В нього була корова, він вже трохи устаткувався там, в Богоявленкі, то й нам помагав. Ото молоком мене кормили, та я так і вижив.

Батько устроївся на роботу бугалтером в колгосп. Він кончив три класи і тоді щитали, шо він грамотний. Та й яка тоді бугалтерія була – не така як зараз. В колгоспі давали по двісті грам зерна на іждівєнца, а так як батько бугалтером був, то йому –  пятсот грамів, а на нас оце він по двісті получав.

А вопше колгоспи тоді ще бідні були. Там тоже людей дуже погано кормили, а бувало, шо й крихточки там не було. Приходилось трохи красти колоски. Їх тоді мама сушила на сонці, крутила на жорна і пекла нам такі коржики. Наша сім’я тим і спаслась, шо ми втікли на Донбас, бо там-таки краще було, і в сорок шестом тоже. Вернулись ми вже додому, значить, після войни, в сорок восьмом году. То тут, люди розказували, страхіття було: люди вмирали сім’ями.

А в промишлєнних районах, в городах тоді легше було. Ну, в таких, як Харьков, Сталіно, Київ, – там рабочім давали пайки, бо голодний за станком і в шахті робить не зможе. А в сорок шестом було легше жить, як в тридцять третьому. Ми не пухли з голоду, але всьо равно ж бували такі дні, шо нема їсти геть нічого, аж коли там мама зварить якоїсь баланди, шо через час вже й їсти хочеться. Жили ми впроголодь, а те, шо давали на сім’ю, то ото нас воно піддержувало, бо повмирали б.

1. Місце запису: невідомо;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Бадрак Тамара Миколаївна;
4. Респондент: Данилюк Олена, 1922 р.н., народилася в селі Харківка, Маньківського району Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Харківка, Маньківського району Черкаської області.
До 32-го року люди жили самі по собі. Мали поле, працювали, мали птицю,худобу. Хтось жив краще, хтось гірше. У 32-0му в двері постукав голод. Дуже
швидко із сільських хат зникло все їстівне, а коли люди вже не могли витримати голоду, то почали їсти все їстівне і неїстівне: пташок, жаб, черепах, лепеху. У селі стало надзвичайно тихо. Не гавкали собаки, не перегукувалися півні. Навіть ворони не літали, тому що птахів половили на їжу. Колись гомінкі й курні вулиці позаростали бур’янами, які вигнали вище людського зросту. Я ходила до річки – ловила черепах. Вдома ми їх роздирали, смажили, їли. Голод змушував людей робити неможливі речі. Одного разу наша сусідка Марія пішла під Кищенці (село через поля) по лепеху і зникла. Згодом виявилося, що її вбили і з’їли.
Часто можна було йти по дорозі та бачити трупи людей. Селом їздила підвода і збирала по дорогах та по дворах померлих. Їх скидали в одну яму. Між неживими часто траплялися ще живі. Одна моя знайома ледь живою потрапляли до ями з мерцями. Їй вдалося звідти вибратися,і після тяжких років Голодомору вона ще довго жила, згадуючи ті страшні хвилини.

1. Місце запису: місто Сміла Черкаська область;

2. Дата запису: 30 вересня 2005 року;

3. Хто записав: Луценко Віталій Олегович;

4. Респондент: Мартинюк (Кобиляк) Ольга Дмитрівна, 1910 р.н., народилася в селі Синиця Христинівський район Черкаської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Синиця Христинівський район Черкаської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр.?
Пам’ятаю як сьогодні. Наче сьогодні.
Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?
Власть забирала. Зробили красивий тік, все своє забрали, а тобі й крихти не оставляли.
Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?
У нас усе забирали активісти. Як ти поступив у актив, то тобі легше. Будеш ходити грабити людей і тобі даватимуть їди.
Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?
Були. Були такі сволоти, які видавали сусіда. Їм харч давали. Тоді людей забирали. Оці, що доносили, були у почоті.
Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?
Не було ніяких документів. Сказали тобі, що комсомолець, – от і слухайся!
Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?
Карали, били. Пожалітись не було кому. Убивали і ніхто їм нічого не скаже.
Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?
Не знали, уого оружіє є, а в кого нє. Їх і так боялися. У складах було, а так ніхто не спрашував.
Як люди боронилися?
Як же вони захищалися, як їх сразу били. А як хто що хотів зробити, то вбивали й арештовували.
Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?
Нє, не можна, бо що найдуть, то заберуть. А як найдуть, то зроблять наказаніє.
Хто та як шукав заховані продукти?
Активісти, комсомольци. Приходили, забирали всьо. По стінам пускали. З щупами землю козиряли, чи хто що заховав.
Скільки їх приходило до хати?

І по трьох, і по штирьох. І з села деякі в актив записувалися. Та ото комсомольці та активісти.
Де можна було заховати продукти харчування?
Де ж ти заховаєш ту їду, як візує шукає.
Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?
Не давали. Ні тобі грошей, ні їди заа роботу. Ціле літо проробили, ще й винний будеш із-за аналогів.
Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?
Худобу геть забирали, рушники, скатерки, геть усьо. При мені мій піджак вдягнув та й пішов.
Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?
Ну, п’ять колосків…Чула, да.
Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?
Боронь Боже. Де городина, в якій там трохи бараболі і кукурудзи, то не розрішали, в тюрму за бараболину садили.
Хто охороняв поля, колгоспні комори?
Активісти. В актив поступаєш і тобі довіряють.
Чи люди хотіли йти в колгоспи?
Не хотіли.
Чи змушували людей йти в колгоспі?
Їх примушували. Як не підеш, то все заберуть, ше й податки наложуть.
Де переховували худобу, щоб не забирали в колгосп?
Не переховували, бо не могли. Все забирали, а як хто проворні ший, той продав. Поки не забрали.
В який час ходили збирати у людей зерно, продукти?
Ноччю. Звечора пізно.
Скільки разів приходили до хати?
Скільки хтіли, стільки й приходили.
Коли люди почали помирати з голоду?
Весною найбільше. Забрали все й сіяти нема чим.
Що було з малими сиротами, чи ними опікувалася держава?
Котре вижило, то забрали у приют. А большинство вмирали.
Хто зміг вижити?
Хто мав здоров’я.
Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?
У кого було, то дасть раз-два стаканчик і всьо. А чаше всього не давали. Чужому сьодня даси, завтра їсти не будеш.
Які заходи вживали до виживання?
Ходили, просили, хто що дасть. Дітям навіть їди не давали, щоб вижити.
Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?
Раз, два рази дасть. А більше не дасть, бо й самим не було що.
Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?
Ягоди, які могли їсти.

З яких дерев, рослив вживали листя, кору в їжу?
Кропиву, лободу. Листя липи вкусне. Соняшничиння вкусне.
Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?
Миші ловили, жаби.
Чи можна було щось купити у місті?
Та нема за що купити й міняти, як ти голо й босе.
Чи був голод у місті?
Ну, був. Але не такий.
Чи знаєте ви, що таке «Торгсін»?
Такого я не помню. Я ж неграмотна. Знаю комнезами були.
Скільки людей померло у селі?
Та пошті всі. Хто повтікали, хто повмирало.
Чи відомі випадки людоїдства?
Ну, в мого сестриного чоловіка син помер, от вони його й з’їли. Другі вбивали даже живих та їли.
Де і хто хоронив померлих?
Був визначений чоловік, що їздив трупи собирав. В їдну яму скинули – та й закопали.
Чи платили тим, хто займався похованням померлих?
Да платили. Давали з колгоспу їду.
Чи відомі у вашому селі місця захоронення померлих від голоду?
На кладбиші, біля кладбища.
Чи поминають їх на «проводи№, «гроки», Зелені свята?
Ні, ніхто не поміняє. Не згадують.
Чи згадують і помина.ть померлих у церкві?
У ті часи ніхто не згадував.
Чи є у вашому селі церква?
Була церквав та внічтожили.
Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим з голоду?
Нє, не, нема. Не встановляє і ніхто не вспоминає.
Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-33 рр., зокрема, чи розповідали Ви про це своїи дітям?
Всі знають, що голод був. А онукам я розповідала.
Кого Ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?
Влада виновата, до цього допустили. Власть, власть.

1. Місце запису: село Станіславове Ульяновського району Кіровоградської області( в минулому Станілав);
2. Дата запису: 11 серпня 2003 року;
3. Хто записав: Сідько Ганна, студентка Київського Національного Університету імені Тараса Шевченка;
4. Респондент: Поступальська Тетяна Степанівна, 1923 р.н., народилася в селі Станіславове Ульяновського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Станіславове Ульяновського (нині Благовіщинського) району Кіровоградської області.

Чи пам’ятаєте ви, що був голод у 1932-1933 та у 1946-1047 рр?

Так, помню, у той час важко людям жилося, не всім канешно, але важко. Я … в той час малою ще дитиною але мусила працювати, бо їсточки хочется. Бувала малою прийду з роботи та й жалуюся, що крижі болять. Кажу робила, що я робила, що я тоді знала, що я мала казати, але брали щоб щоб і мене там погодувати, та й таке, а 47 рік ну як, так щоб сказати, що ми так дуже голодували з мамою, не дуже голодували, пухли, наша сусіда геть кота нашого з’їв, да, з’їла кота, мама так плакала, бо кіт дуже добрий був і з’їла … не було що їсти край та вона бідна ловила собак і котів та й їла, троє дітей у неї, чоловік погиб, а вона осталися тай попухли сильно, були люди пухлі, дуже були пухлі, такі ще не можна. То це я знаю, що дуже був голод.

Через що був голод?

Ну, що ж я, доцю, так тамом, не штучно, і наче ж врожай був, не так же ж що врожай не був, мама ходила на поле, то вона бідна там обтеребить тої пшеницьки і принесе додому тихенько, і там зваримо, чи що там таке зробимо чи зберем на колесо та й якогось там млинчика спечем. Картошку брали отака картошка була викидали замлир, гнила була, а тоді вона постоїть на сонці і суха робилася і брали і тоже млинчики пекли з неї, з тої картошки.

А чи забирали?

Не не, не було цього у нас не було що брати, що він прийде у нас брати, як нема нічого, ну да, нема нічого, мама так, там купе муки принесе додому, напече там булочок, винесе та продасть, та собі є хоть на баланду і за муку гроші вертає, оце тало.

Чи знаєте ви про закон “Про 5 колосків”?

Як кашу, ця Дуня Гордійова, за п’ять кіло зернят, Дуня і ця, ой як її це, то сиділи, геть у тюрмі сиділи, за 5 кіло зернят, взяли зернят по 5 кіло та й посадили їх.

А люди хотіли іти в колгосп працювати?

А я, ну як же ішли, ішли, бо мусіли а як же воно не піде працювати, як їсти хоче, варили в колгоспі їжу, це щоб мама моя була Юхимка чи Зіня, то вони б таки добре, а я тоді ще не така то була. То в колгоспі варили отако, який що варе, та й це йдуть, та брали, та їли, с колгоспу, та й це такого, харчували. Та йшла робити, бо їсточки хотять, та як же не піде робити, піде робити, бо як дома буде сидіти не, буде ж їсти, буде голодний.

Чи були люди, які не голодували взагалі?

Ну як, щож я прийшла сюди у, у 40, ну віддалася та й прийшла.

Цих людей поминають які померли?

А, я не знаю, дочечко, не скажу, залочте, бо я не була тут. Я ж була у Грушці, то там вмирали, ховали, дедушка в мене вмер, уже жнива, колоски, вмер межи хлібами, пухлий був. То це я помню бо мала була, але це й що я сиділа каю нього, а він так ще взяв мене за руку і помер, і на силу руку потім розважили. Помер з голоду, з голоду.

З дерев щось їли? Худобу якусь ловили?

Була, була худоба, тримали, хто міг тоді, але не дуже так тримали, бо не було чим годувати, я ж тобі кажу собак ловили, котів ловили, оце так.

Чи вважаєте ви когось винним в цьому Голодоморі?

Я не скажу, дитиночко, нічого, бо я не знаю, як що воно, як воно получилося.

1. Місце запису: село Вороніж Шостинського району Сумської області;
2. Дата запису: 23 липня 2005 року;
3. Хто записав: Сурело Сергій;
4. Респондент: Бурдюг Марія Яківна, 8 березня 1913 р. н., народилася в селі Вороніж Шостинського району Сумської області

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Вороніж Шостинського району Сумської області

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Да був.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха,

податки?

Неважний врожай, та те, що у людей забирали зерно.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Партейці

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Донесення на сусідів були, а чи були їм які нагороди не знаю, наверно були.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на

збирання продуктів?

Нахально приходили і заберали, що найдуть, документів ніяких не показували.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Висилали, арестовували, штахували, могли конфіскувати і майно, і худобу, і дом; розкулачували.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Не давали нічого і тим, хто в колгоспі був.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали часто і коров, коней, свиней, а домашні вещі так тільки у тіх, кого розкулачували, дак у них вообще все заберали і з домов їх виганяли, хто богатир був, а саміх їх кудись висилали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Про назву цього закону не знаю, а закон такий був, щоб не ходили по полях і нічого не брали. Одну жінку з нашого села за те. що збирала колоски арестували і посадили у тюрму. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Не розрешали нічого брати  і після жнив і збору урожаю.

Хто охороняв поля і комори?

Сторожа і об’їзщики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Хто й сам ішов, але большество не хотело.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Заставляли їх, але як саме не знаю, бо ми з мужом робили у Шосці, а мої родителі самі пішли до колгоспу.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Ходили коли захотять, но в основному днем.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Отрубя і полову, добавляли у хліб і пекли мавиту у Шосці, лободу, конський щавель і ще щось. 

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна було, если було у кого на що мінять.

Чи був голод в місті?

Тоже був, тіко менший.

Чи знаєте що таке ТОРГСИН?

Торгсін – це такий магазін, де на золото міняли продикти та другі товари. Такий магазин був у Шосці, а в Воронежі не було. У тому магазіні я не була, бо у нас не було золота.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

У нас такої дуже великої голодовки не було і в Воронежі від голоду ніхто не умер. Хіба може десь на окраїні, що я не знала.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

В нашому селищі є дві церкви і обидві вони відносяться до Московського патріархату. Розпочато відбудову ще однієї.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Знають, але мало. 

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 01.02.2009 року;
3. Хто записав: Петренко Володимир Петрович (син свідка, котрий здійснив запис з рукописів Петренко Марії Юхимівни);
4. Респондент: Петренко Марія Юхимівна,  31 липня 1927 р.н., народилася в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Вівсяники Козятинського району Вінницької області.

Мені здасться, що кращого села на Поділлі як моє рідне село немає. В моєму селі не такі люди як у сусідньому,  вони не так розмовляють, не так одягаються, не так ходять, не так працюють – все не так. В нашому селі люди щирі, добрі, не пам’ятають зла. Село потонуло у вишневих садках та квітах посаженних дбайливими руками дівчат та жінок. Хатинки біленькі, трішки підсинені синькою. Як подивишся на них – неначе усміхаються виглядаючи із зелених вишневих садочків. А як весною заспівають соловейки, та закує зозуля, це не можна порівняти з найкращою музикою. Як зацвітуть садки, загудуть бджоли на кленах, все навкруги пахне, пташки співають, соловей щебече, зозуля кує – рай та й годі. А що твориться у цім раї – це важке питання.

Зростала я у цій незрівнянній красі, у цих співах, та в тихому спокої природи. І сама я співала як соловейко, мала була – всього було мені  шість років. Все запам’яталося, неначе вчора. Все те чула і бачила своїми очима. Батьки мої були не бідні, але і не дуже багаті. Мали нову хату, клуню, хлів, багато поля і реманент для обробки землі. З худоби були корова, двоє коней, вівці, свині і всяка птиця – кури, гуси, качки. Було в мене два брати – Іван і Павло. Було дві няньки, які нас доглядали і допомагали мамі у господарстві, і був один пастух, який доглядав за худобою і пас її.

Я добре пам’ятаю свого дідуся Антона і бабусю Христю, вони були багаті, мали велику хату з садибою, багато поля, коней, корів і молотарку. В дідуся і бабусі було п’ять синів і одна дочка. Сини працювали в полі і хто бажав заробити грошей йшли до них працювати. Дідусь був грамотний і був на державній службі, допомагав бідним і в селі його дуже поважали. Допоміг сільській громаді відсудити у польського пана ставок. Дідусь мій був дуже гарний, я запам’ятала його коли він приходив до нас одягнений в довге чорне пальто з чорним каракулевим коміром, і в чорній каракулевій шапці. Великі красиві очі і невеличкі вуса під носом. Чорна гостра невеличка борода. Я дуже любила свого дідуся, він мене піднімав високо, аж до стелі і говорив – “рости сонечко здорова, щаслива, співуча і слухняна”. Бабуся моя Христя знала багато різних трав і лікувала ними все бідне населення села. Всі хворі довіряли їй і дякували, особливо жінки. Добре мені жилося тоді і весело. Гості до нас ходили часто. Це було недовго. Я незрозуміла нічого, коли до нас на подвір’я прийшли якісь незнайомі здоровенні дядьки і стали все забирати – корову, коней, овець, свиней, птицю, реманент для обробки поля і почали розбирати клуню і хліва. Мама почала плакати, татко став сумний, брати почали плакати, а я почала кричати на весь голос. Мама мене обняла і сказала – «Не плач доню, Бог нас не залишить». Забрали у нас все. Няньки і пастух теж пішли від нас. Потім я почула від сусідських дітей, що ми куркулі, і нас розкуркулюють. Я не могла своїм маленьким розумом збагнути, що трапилось в нашій сім’ї. У нас все забрали, ходили якісь люди, чогось шукали, залізними киями штрикали в землю і в гній, біля розібраного хліва. Ми з братом сиділи на печі, а під нами була в торбинці квасоля – єдине що осталось у нас для їжі. Великі дядьки витягнули торбинку з квасолею з під нас і сказали: “Все равно сдохнете як собаки і обматюкали нас”.

У хаті не стало ні хліба, ні картоплі, ні молока, не було чого їсти. Ми плакали і просили маму щоб вона дала їсти. Вона нас пригортала до себе і плакала. Весною ми з братом Павлом ходили по городі і руками розгрібали землю шукаючи випадково залишену після збирання врожаю мерзлу картоплю. Виривали для їжі молодий бур’ян, молоду траву, гірчак, кульбабки що не розквітли. Старший брат Іван ловив маленьку рибку (коблики), в’юнів  і жаб у ставку. Мама у печі запікала те що він приносив і давала всім порівно, щоб ніхто не помер. Брат Іван вночі витягав із під солом’яної стріхи нашої хати горобців, мама їх ошпарувала окропом, скубла і з буряном і травою варила. Ставок із маленькою рибкою вівсюшкою, горобці і бур’ян – врятували нам життя. Ми  їли все що росло під сонцем – вишневе листя, глей (смолу) з стовбурів вишневих і сливових дерев. Я так боялась щоб не вмерти. В п’ять років я вже зрозуміла що таке голодна смерть, бачила своїми очима як чужий страшний дядько, з вилами для гною, на підводі під’їжджав до кожної хати і вилами витягав з хати мертвого і клав на підводу. Коли він накладав повний віз мертвих людей – одвозив  їх на сільський цвинтар і скидав у велику яму. Одного разу підвода під’їхала до хати де був ще живий виснажений голодом непритомний чоловік. Його стали витягати з хати вилами для гною, а він заговорив, але вони його все рівно  поклали на підводу і сказали йому що другого разу вони не хочуть за ним приїзджати тому що він все одно помре. Його дружина бігла за возом і кричала щоб віддали його бо він ще був живий. Бігла за підводою  до самого цвинтара. Коли віз перекинули і вивалили з нього мертвих вона витягнула його із купи мертвих тіл і притягнула його додому. Від голоду в селі почалося людоїдство. Їли дітей. Я дуже боялася щоб мене не зловили і з’їли.

Через деякий час забрали тата в тюрму, довго його не було дома. А забрали його через те що він був куркуль. Та який же він був куркуль – він просто був хазяїн.
Від свого батька він як оженився одержав поле, батько  допоміг йому збудувати хату і інші хазяйські забудові, дав коней та реманент.
Обоє з мамою тяжко працювали – так і розжилися і стали «куркулями». Як тата відпустили – вони обоє з мамою записалися до колгоспу – колективного господарства. Мене малу віддали в дитячий садочок, а мама працювала на колгоспній ниві, а тата заставили працювати у колгоспній конторі бо він був грамотний (закінчив церковно-приходську школу). В той час діти були голодні, вдягались в зношене дрантя, а в дитячому садочку дітей перевдягали в однакову одежину. Дитячий садочок був розташований у хаті розкуркуленої сім’ї. Сім’я жила заможно – її виселили і вислали з села, а хату і все що там було забрали під дитячі ясла. Там був великий  і гарний фруктовій садок, просторе подвір’я, на подвір’ї  колодязь. На подвір’ї  був поставлений великий довгий стіл і коло нього дві довгі  лави. Ми діти всі однаково одягнені сідали за цей  довгий стіл перед нами стояла жінка у білому халаті і ставила перед кожним із нас маленькі алюмінієві мисочки, клала ложки, а потім наливала з каструлі сірий куліш і розкладала всім по маленькому кусочку чорного хліба. Починали  їсти тоді, коли  жінка казала, що можна їсти. Під час їди ніхто не смів розмовляти. Діти були як дорослі – ніхто не сміявся, всі були сумні. Після сніданку нам розповідали, як буде добре нам жити, що все  буде спільне –  що ніхто не буде ображений. Нас вчили співати, розказували нам  вірші. Нас вчили малювати. Ми були слухняні. Особливо я була дуже боязлива і слухняна. Дуже боялася як хто на мене дивився – мені здавалось  що мене вкрадуть. Мене любила повариха  і няньки ті що нас вчили. Я їм співала – а співати я вміла. Моя мама, коли була молодою співала в церковному хорі, вона мене вчила співати. Завжди мама коли йшла з колгоспної роботи з поля заходила в дитячий садочок і забирала мене додому. Одного разу  я вирішила сама піти додому, в той час 1933 року в селі був Голодомор. Дітей ловили, різали і варили щоб з’їсти, тому кожна мати  боялася за свою дитину. В селі в той час жив пастух який до розкуркулення пас нашу худобу, брав мене малу на руки як приганяв худобу, а я ще не вміла говорити і просила його: «мені дуду дай» всі з мене сміялися, його звали Гемен, потім розказували мені яка я була маленька. Оцей бувший наш пастух, як у нас все забрали зостався сам один, його батьки повмирали з голоду. Про нього люди говорили що він ловить малих дітей і їсть їх. Одного разу я вирішила піти  додому з дитячого садка  сама не дочекавшись мами. Стежка додому була протоптана попід хату Гемена. Я була мала і не знала що він ловить дітей, пройшла  по під його хату. Хата його була низенька. Вікна були майже коло землі. Я була цікава і заглянула у вікно. У вікні я нічого не побачила.  Прийшла додому сіла на травичку. Потім бачу біжить моя мама прямо до мене, взяла мене на руки притиснула до себе  і плаче, каже: «Слава богу, що ти жива». Вона розказала мені що цей Гемен, який у нас пас худобу  їсть дітей. Я розплакалася і дала слово мамі що я ніколи не піду додому з дитячого садка сама, а буду чекати її, або старшого брата. Брати мої ходили в школу  і старанно вчилися, а я була ще мала але все слухала  і все запам’ятовувала. Поки брат вчив вірш я йому підказувала слова вірша і запам’ятовувала текст вірша швидше ніж він. Рано навчилась читати і писати. Малювала скрізь де можна було малювати. У хаті по білих стінах чорним вугликом за що  і отримувала ляпаса. Писала і малювала надворі на стінах білої хати, тільки не там де вікна а там де ніхто не бачить. Хоч наказували що не можна, а я все одно писала  і малювала. Одного разу  я пішла з братом до школи і сіла з ним за парту. Вчитель зайшов побачив мене і сказав – що я ще маленька – як підросту – то буде мене вчити, сказав братові щоб завів мене в додому.  Дуже хотілося мені ходити в школу. Мені вже було не цікаво бути в дитячому садочку. Я любила лазити по деревах і співати, а в дитячому садочку це робити забороняли, за це на мене сварилися – боялись що я упаду і заб’юся. Згодом я дочекалась того радісного дня коли я пішла до школи. Ось я уже учениця 1-б класу сиджу на 2-й парті з хлопчиком, який був дуже неслухняний, він бився, вчитися не хотів. Я вчилась на відмінно була дуже слухняною, боязливою, спокійною, через те вчитель садив зі мною ледачих дітей, а мене хвалив перед класом. Спокійною я була до того часу, поки мене один хлопець-ледар не вдарив різкою по голих ногах. Я тоді кинулась на нього  і вдарила його  сумкою з книжками по голові, після того я стала хороброю і хлопчики стали мене боятися, не чіпали, я захищала таких спокійних як і я була. На яких нападали дразнили, видумували призвіська. Одного разу  по дорозі в школу я зайшла до своєї товаришки по Саньки щоб іти разом до школи. В хаті було 7 – ро дітей: Іван, Антін, Микола, Степан, Марія, Ганна, Санька.  Жили бідно через те що їх розкуркулили і забрали все.  Їх мама  Настя варила в печі обід. Дров не було, сире картопляне бадилля погано горіло. Діти  сиділи за столом і чекали їжу. Санька збиралась до школи я її чекала. Її мама була розлючена через те що не було їжі щоб нормально накормити дітей. Вона взяла рогачі і з ненавистю почала бити піч і проклинати Сталіна: «Сталюга забрав у мене все, щоб ти здох, я тепер у злиднях» – плаче б’є і приказує, а перелякані діти чекають їжу. Я вибігла з хати і пішла до школи. Вчителя нашого класу звали Микита Сидорович Кашук, він був молодий, невисокого зросту, був дуже добрий любив дітей, був ласкавий до нас, ніколи не кричав і ми його любили, він нас навчав до 4-го класу. Діти які були ледачі через деякий час  почали краще вчитися. А хто добре вчився тим давали премії та похвальні грамоти. На свято жовтневої революції мені дали – платтячко байкове тепленьке біле в смужку, знизу оборочка. Я була така щаслива, я дуже любила те плаття. Вчилася  я на відмінно по всім предметам. Оцінки ставили відмінно, добре, дуже добре, посередньо, погано  і дуже погано.
Були всілякі гуртки: співочий, фізкультурний, драматичний. На фізкультурі ставили  різні піраміди. Я була маленька і мене ставили на верх пірамід, а потім знімали  старших класів хлопчики. Цікаво було в школі. В 4-му класі я на свято 1-го травня розказувала вірш «Сон» Т.Г.Шевченка. У сільському клубі було багато людей, мені плескали в долоні і дали подарунок. Ще ми гралися в школі у війну – в білих і червоних. Вся школа старші класи і ми. Ми малі були розвідниками. Цікаво було. Були петлиці на сорочках на рукавах, погони на плечах, червоні пов’язки на рукавах. Гралися у «війну» в садибі бувшого польського пана, у пана був гарний будинок який спалили як розкуркулювали, садок кущі, доріжки, квіти, озеро – все це залишилось – там ми грали у «війну». Завжди перемагали червоні. Так гралися і догралися доки не розпочалася справжня війна. Не встигли люди прийти до гарного життя після Голодомору, як знову ми ні в чому не винні діти  страждали  разом  з батьками. Ми діти вірили що колись буде краще. Ми вірили партії, уряду. Ми чули неясні розмови про війну і дуже боялися – що буде з нами? Старший брат Іван після Голодомору захворів на тиф і помер. Остався в мене один брат Павло, він закінчив школу в 1941 році, здав  іспити і розпочалася війна. Дуже було страшно.  Я пам’ятаю, був  ясний сонячний день. Я пасла гуси на березі ставка. Дивлюся, а дорогою біжить мій брат Павло із села додому. Я побачила що він біжить і теж залишила гуси і біжу додому. Прибігаю – мама плаче, брат стоїть блідий заспокоює маму, я не розуміла що це таке і чому плаче мама. Тоді брат з криком прокричав мені: «Ти що не розумієш, що почалась війна і завтра мені треба іти у воєнкомат!».
Йому було 18 років. Страшно мені стало. Я розплакалась. У нас було багато книжок, українських і російських письменників, я могла читати до ранку за що мене наказували. Мама стала палити газети, книжки – я не даю вона плаче і каже прийдуть німці, і розстріляють нас за ці книжки. Я забрала у неї деякі  книжки і закопала на городі. Мама напекла брату коржиків і ще щось збирає в дорогу і тяжко плаче.
Я вийшла з хати, плачу і думаю як ми будемо жити? Над селом з’явився німецький літак. Літак збили. Льотчик вистрибнув з палаючого літака. Потім його шукали в полі. Приїхала міліція з району і люди які його шукали. Його знайшли і забрали. Після того з села почали тікати  директор школи, голова сільради які приїхали з Росії. Ми діти, бігали і дивились як з сільського магазину розбирають все що там було.
Я собі також взяла ящик. Мій тато дуже хворів йому було 53 роки, у нього була грижа. Як я принесла ящик він на мене став кричати: «Занеси назад, нічого не бери і сиди дома!». Недалеко від нашої вулиці проходила дорога яка вела до залізниці де курсували потяги з Жмеренки до Козятина. Тією дорогою їхало багато солдатів які  відступали від західного кордону. Страшно було дивитись на це все.
У однієї жінки віруючої в Бога Анни Юхремівної, був єдиний син Роман який служив на кордоні. Коли військо відступало син Роман забіг у свою хату і сказав матері: «Я мамо вернусь», але він загинув на фронті і вона залишилась одна. Після цієї страшної картини в село зайшли німці.
Зайшли два німці з автоматами на наше подвір’я. Один з них підняв автомат на маму  і на сусідку і сказав: «Jajka, mleko». Сусідка була не боязлива, і говорить: «Щоб ти пропав, чого тебе принесло до нас в Україну? А він їй: «Gut gut  mleko jajka». Побачив кури і постріляв їх з автомата, зібрав їх за ноги, потім побачив корову. Наставив  автомат на корову. Сусідка підбігла до нього і показує – що маленькі дітки молочка хочуть. Німець посміхнувся  і каже: «kinder, kinder, mleko» і пішли на друге подвір’я. А я підліток сиділа у ганку, перед цим мама обмастила мене сажею, закутала у чорну хустку, щоб не забрали німці, і  все це  бачила через щілину у дверях. Було дуже страшно. В селі залишились жінки, діти, ті що старі і слабі.

1. Дата запису: 20  липня 2020 року;

2. Місце запису: село Перекопівка Роменського району Сумської області;

3. Хто записав: Наталія Прохода, Шелест Михайло;

4. Респондент: Прохода Євгенія Володимирівна, 23 серпня 1929 р.н., народилася в місті Маріуполь Донецької області;

5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Маріуполь Донецької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Респондент, представтесь, будь ласка.

Мої данниє.

Да.

Прохода Євгенія Владіміровна. Де я родилася?

Да.

Я родилася в городі Маріуполі.

Коли?

В двадцять дев’ятому году, і там я і проживала. Сюди я вже попала з чоловіком. Чоловік тут у лікарні працював. От. Ну шо мені розказували мої батьки. Зразу важко балакать. Мій дєдушка умер із голоду. У його все забрали. А жив він на Київщині. От Києва село Лобачеве. Вони жили заможно. Як заможно, в них було сім братів, дві сестри. Вони працювали, важко працювали, но без найомних. І в їх забрали все. І мого дєдушку із самим младшим. Мій папа приїхав в Маріуполь сюда, працював він агроном – садовод. І всі брати приїхали сюда. На завод устроїлись, робили, бо тут давали якийсь пайок, бо люди мерли так: іде, упав і вмер. І вони в городі так лежать і вони мертві. Хто їх ховав – я не знаю. Цього меня папа не розказував, ну вони мене ще й берегли от цього, тому шо не дуже це приємне. Ну коли дєдушка, на Київщині там страшний голод, там забрали все, розказує мій папа, шо це дєдушка розказував, шо ходили шампалами шукали землю, по землі зерно. І де яке хоч відро, все вигребли, і дєдушку викинули з хати. І дєдушка вмер з голоду з младшим своїм сином. І це таке… ну а шо свекруха мені розказувала, так це вообще ужасно. Вони із Кіровоградської області, мій чоловік і їхні батьки. Так мені свекруха каже, шо в їх одна жінка не стара ще, і з’їла свою дитину. Ето ужас канешно. У, каже, у бабушки стояла квасоля у глечику на сімена посадить, прийшли – і те забрали. Ну і хто як зміг вижить. Недорода не було, урожай був, і у кого була коровка, там сіно якшо заготовили, якшо коровку не відібрали, то ті люди вижили, так же як і мої батьки. У батьків була корова, і вижили мої батьки, я, хоть б мені три года було, я це нічьо не понімала, но ми вижили. Ну іщьо благодаря тому, шо на заводі Ілліча Маріуполь це так які всі города, він же розпреділявся на райони, там де працювали мої дядьки і папа, давали якийсь пайок. Він не був там таки обільни, но люди могли вижить. Ну і ще  й у кого була корова могли якось существовать. От.. ну отож мій дєдушка приїхав сюда, а тут папиних аж сім братів було. Один брат тіки остався там на Київщині, і якось вижив. Ми даже не знаєм як. А ці всі працювали на заводі, получали якийсь пайок, всі вижили. А люди мерли пачками, хто не працював на заводі. Було канєшно ужасно…

Скажіть, будь ласка, як звали вашого батька?

Ковєцкій Владімір Борісовіч.

Агрономом він працював у колгоспі?

Нєт. Він не  в колгоспі. Совхоз Рози Люксембург. Під етім… од Маріуполя 40 кілометрів. Там сади колись були панські хароші, і папа там працював. 20 років він там працював.

Він добровільно працював там?

Ну канєшно добровільно, потому шо надо ж було у корову прокормить, надо було сіно якось скосить, бо в городі була в нас і квартіра, но прийшлося їхать у село, шоб вижить.

А він здавав що-небудь у колгосп?

А в його, ну батько ж мій горожанін, шо здавать, не було нічьо, а тоді як ото уїхали дєдушка і бабушка, Альошка, це мамині батьки, продали хату тут у Маріуполі. У Маріуполі, і поїхали з моїми батьками в село, і вони тоді купили коровку, і ото корова…

Це виходить, дивіться, у вас батько з-під Київщини…

Да.

Працював в Маріуполі…

Да.

Під час Голодомору він там працював?

Да-да.

А що він розповідав про Маріуполь, тобто там багато люде в місті, була їжа?

В городі трудно було, люди дуже багато мерли, а ті хто уїхав у село, та ще в кого коровчина було, ті вижили. А так їсти не було нічого, хотя урожай був, а Сталін прислав сюди Кагановича, вигріб Каганович все, шо люди мерли, як мухи. Хотя город же стоїть на берегу моря, і там як весна, там путіна тюльку ловлять рибалки. І тоже саме виживали люди з тюльки тієї котлєти мололи на м’ясорубку, то хтось то повиживав, но померло дуже… процентів сємдесять померло людей у Маріуполі. Це так папа казав.

І в совхозу цьому годували людей, якійсь там обіди?

 Коли папа робив?

Да.

Та ми жили в саду одна хата, там не було ніде нікого.

А як звали вашу маму?

Ковєцкая Єлізавета Алєксєєвна.

А вона працювала в цьому совхозі?

Вона була домохозяйка. В неї було троє дітей, хозяйство, вони там завели птицю, завели корову. Матері хватало дома роботи. Працював папа сам.

А батьку у 32-33 рр. платили за роботу?

Ти знаєш, я даже не знаю. Навєрно платили. Якось про це мови не було. Но виживали трудно, потому шо як дєдушка приїхав з Київщини, от, там якийсь пайок, за це ще папа на заводі робив, якийсь пайок давали, шо папа, но нас же троє дітей в моїх батьків, дєдушка і бабушка, мамині батьки. Сім’я чимала. А дєдушка, папа мій казав цьому дєдушкі, свойому батькові, шоб він не їхав на Київщину, бо там сплошний голод був, там все повигрібали, а він, а там же жінка осталася, а він забрав хлопчика і поїхав, а папа, те шо получив пайок, переділив йому , ну і ми довго не знали нічьо, а потом як уже все воно, я не знаю як воно втихло чи шо, як уже батько мій узнав , шо дєдушка вмер з голоду. Ото таке було. Ну і розказувала свекруха те, шо в їх було дуже великий голод, це Кіровоградська область, село Попельнасте, дуже велике село. Свекор там вчителем працював. Так свекруха розказувала, шо дуже-дуже багато перемерло людей. Хотя урожай був.

А подробиці про те, як розкуркулювали родину вашого дідуся, ви знаєте?

Ну я ж не знаю, я не знаю, я тіки знаю, шо папа мені сказав, шо дєдушкі Борі, каже,вже немає. Кажу,  папа а де він дівся. Каже та в них же все забрали, хату забрали, зерно забрали, в дєдушки була дубина, в наслєдство переходило йому, ліс дубовий, земля, ставочок малий. Вони були, таких же людей називали кулаки, хотя вони були просто труженіки,  а не кулаки. Каже, все-все-все в їх забрали, а дєдушка , каже, под тином умер з голоду з цим хлопчиком. Оце таке.

А ви знаєте, ким були люди, які приходили по хлібозаготівлю?

Ну откуда ж я знаю, двже папа мій , може й знав папа, но я не знаю цього. Я бувало начну його коє-шо розпитувать,  і він, я бачу, як йому було це важко розказувать, він каже «Ладно, дєтка, потом ятобі все розкажу». І він як-то все время не хотів  у цьому в подробності вдаваться , шо і як було, було дуже важко, хотя і года пройшли, уже взросла була я, розпитувала, то він, не дуже йому нравилося, шо я розпитую, бо погибли ж, самі рідні погибли ж. було канєшно тяжело. Ну а я ж цього канєшно, я мала була. Ну раз живі, значит спаслися.

А що відбирали в селян –  продукти харчування чи речі?

Все підряд: і речі брали. Папа сказав, каже, у їх кожухи забрали, і валянки. Це була осінь. Так таку теплу одежу забрали. Оце. У кого…? Наче в дєдушки Альошки і папа там. Сначала мій папа як приїхав сюда на Маріупольщину, він тут у барині робив садовником. І жив у батьків моєї мами, у їх була свою хата. Вони не дуже зажиточні були. Сім’я була дуже велика, у бабушки було 12 дітей, мерли часто. А як папа приїхав, вони трошк.. Він арендував землю у барині, насадили вони капусти, насадили бакшу. І в їх пішли ,як сказать, гроші. Ну а потом папа каже: «я насадив на заливному лузі капусти, а потом каже капусту вирізали, модярами возили на базар, розбирали її, капусту… я зразу ж виорав і насіяв просо. Каже просо таке вродило і ми стіки його намолотили, шо варили, і для худоби було, та й продавали..»

Які роки були?

Це навєрно уже 34-35-й.

Це вже після голоду?

Да! ну каже папа, шо у їх були тепла одежа була, то брали теплу одежу. А хто вони такі були, ну я знаю шо… ну ета, тьотя Саша розказувала, ето мамина сестра. Вона тоже уціліла, бо папа мій купив їй ров. Так вона розказувала, шо як прийшли… як красні… прийшли красні, то каже, хто в нас робив прєдсєдатєлєм сєльского совєта, каже «П’яниця Іван і Зоська…, каже, секретарем там робила, то, каже, так безчинствовали, так безчинствовали ,так людей обіжали. Вони кажуть, шо вони були бідні, а люди були багаті. Люди, ті шо трудилися, у тих було, шо їсти, в шо вдіться. А це ж, пропивали все, хотя вони шось десь крали – пили, крали-пили. І вони були ото во власті оці вот, Зоська і П’яниця Іван. І каже шо  папа,  забрали, теплу одежу забрали.

А, на вашу думку, навіщо це робилося, навіщо у людей забирали продукти, речі? Ну  у цей період, 32-33 років.

… називали її, їздили. Папа каже, лошадка і мужики, ето самое, якшо находили землю, то шампуром так землю, як тільки там надирають шо зерно,  вигрібали все в мішки і забирала продразверстка. Для армії ,казали. Оце таке, та Бог святий знає, шо воно було. Хорошого нічого не було канєшно.

Чи упиралися люди конфіскації?

Канєшно упиралися.

А як їх, їх за це карали, чи як?

Забирали, забирали, дядю Васю забрали тьоті ніного, і не знають де він , шо він. Як його дочка виросла, учітельніцой стала і стала запрашивать, де батько. Приїхали у два часа ночі забрали і всьо. Отвітили тіки, шо він осуждьоний, без, а він на заводі робив гружчиком. Він осуждьоний, без права перепісі і умєр в Магадані.

А в якому році його забрали?

В 33-му.

І забрали саме шо, чому забрали?

Нічого не знають. Ну каже тьотя Нюня, це жінка його, це приятелі моїх батьків. Мі по-сусідству жили. Так вона каже, шо він такий шо скромний, політіка для нього не существовала, і він знаю: завод, робота, сім’я, всьо. Шо, за шо, ніхто не  знає. Ну ще такі були нюанси, оце , отой те сказав, а отой те сказав, а при Сталіну ето било всьо. Без разбора забирали людей і отправляли… написали, «без права перепісі і он умєр в лагєрі». І цей, і вони даже не знають… а там могилка, …, в ями братські викидали та і все, чи хоч пририли, Бог святий знає.

Чи можна було приховати якусь частину зерна?

Ховали, закопували.

Де закопували?

У землю закопували…

…в сараях ховали, на горищах ховали. Все находили. Як іщейкі, як вони наче чули, де те зерно, і людей оставляли без нічого. Все, шо було, чи квасоля, чи ячмень там  у когось, чи пшениця, все підчисту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування худоби чи зерна?

Було, да. Тож я ж тобі кажу, шо доносили. Он кулак, а який же він кулак, от допустім, у нього було там дві десятини землі. Він на ті землі сіяв і пшеницю, і картошку садив, усе для своїй сім’ї. який він був кулак, но називали кулаком. А хто називав кулаком? Лодарі! Хто робить не хотіли, і прийшла совєтська власть, і оце наша власть пришла..

А які це були винагороди? Чим їх нагороджували?

Кого?

Ну тих, хто доносив.

А цього я не знаю, не знаю, чи їх нагороджували. При німцях плєтями били. Я ж окупацію пережила, так показують, он комуніст живе. А німці плєтями лупили. Були понімаєтє німці, которих біла подпольная комуністіческая організація,  і вони билі достаточно образованиє люді. Не тікі фашистська була там партія, шо било характєрно, шо оцих доносчиків били розгами. І таке було, да.

Чи чули ви закон «про п’ять колосків»?

«Колосків»?

Ну це образна назва. Насправді, він по-іншому називався. Ну те чим можна було збирати на полі колоски, врожай.

При совєтской власті нізя було. Тьотку Ганну посадили, хотя її муж погиб, двоє діток осталося.

Це інші роки біли. Вже після Другої світової.

Да, вона пішла ж на поле, назбирала колосків, каши дітям наварила. Ну вона каже : «я виновата в чом, шо послухалась людей. Ті хто просився, тіх не забирали, не садили  в тюрму. А я ж , каже, думаю – мій чоловік воював, мої діти, погибшого офіцера діти, так вони ж должни здохнуть. Я ж , каже, собирала після обробки урожая, ті колоски, шо вже на землі лежали, ї каші наварила. На те стріляйте в мене». Вона ж така, язиката баба була, і забрали її, три года дали.  А от я не знаю де її діти, з ким жили, мабуть з тьоткой Настьою, сестрою, два мальчика.

А хто охороняв поля і колгоспні комори, де зберігалося відібране у людей?

Ну  жителі села, я цього не знаю, но я знаю, шо комірники були і ті шо там …

Під час голодовки були комірники?

Нє, під час голодовки, я цього не знаю. Я це про вже як совєтська власть началася, так були комірники. А тоді забирали зерно ,як папа розказував, на підвози і увозили. І увозили на железную дорогу, на станцію, грузили у вагони. Шо вони везли, казали шоце прод.. як? На армію, хліб на армію. А куди воно, стіки на армію надо було хліба, шо вони вигрібли все, всі ж областя вигрібли.

Чи допомагали люди один одному виживати? Чи ділилися вони продуктами? Ну саме у часи 32-33 рр.

Ну тоді ні в кого нічого не було. Хто чим помогав, хто кропивою виживав, хто чим, хто лободу. Хто де шо міг, тим і виживали.

А в місті можна було щось купити чи виміняти на ринку?

Ти знаєш, я цього не знаю, не знаю, якто цієї розмови  не було.

А що ви чули про «Торгсин»?

А торгсин. Ну моя мама несла серебряні ложки, вилки, ножи, потому шо їсти було нічого. Вона несла в торгсін і купляла продукти

Це в Маріуполі було?

Да, в  Маріуполі. Це ж в 33-му році.

А от сироти, шо залишали в сім’ях, де померли батьки, яка доля їх була?

В детдом отправляли дітей. Да… моменти билі ужасниє.

Чи бачили ви голодних людей на вулиці, які ходили і просили їсти?

Ну я нічого не бачила, я ж то нічого не знаю, мені три года було. А навєрно були такі люди. Ну ті шо із города їхали  в село і просили, тим давали люди, картошку давали. Це мені мама казала колись. Каже, оті люди, каже, шо із города приїзжали в село, то каже, оце селяни картошку давали, там ну шо, шо в їх там моркву, буряк давали. Піддержували тих, хто ходив, просив, бо у їх купить було ні за шо, у їх вибрали усе. Хоть умирай там, хоть іди жебракуй.

Як ховали тих, хто помер від голоду, усіх в одну яму чи кожного окремо? Як це було організовано?

Я не знаю. Папа мені так казав, каже, «ідеш , людина вмерла, і там, каже, мертвий лежить, і там , і дуже ,каже, рясно лежать люди мертві». Я кажу: « Папа, а хоронить?», каже : «я не знаю, каже, як їх хоронили. І вообще чи їх хоронили. Їх ,каже, коли там були катакомби коло моря. Не знаю, шо це таке за катакомби, це так як ото  в Одесі так, шо ето. Хто їх рив ті катакомби, я не знаю. Так ото швидше всього їх туда і звозили, ті шо могли, ну може бить солдати, воєнниє может бить убирали, потому шо ті, шо голодали, убирать не могли цього нічого.

А у селі, де ви зараз живете, чи відомо вам, де є поховання людей, які померли від голоду?

Я не знаю. Я цього нічого.

Чи є в селі пам’ятник Голодомору? У Перекопівці?

Перекопівкі, кажуть, є. Вам не казала ета?

Ні, я не чув.

Не чули.. Тут єсть. Це ж … Валя там шось шефствує над цими пам’ятнікамі… Шо єсть тут есть пам’ятників Голодомора.

А за вашими спогадами, чи можна було виїхати із села під час Голодомору?

Можна було. Можна було. Люди не могли виїхать, а пішки люди йшли. Ні про який транспорт мови не було, а пішки уходили.

Чи чули ви про якесь  село чи колгосп, який було занесено на чорну дужку? Чорна дужка є такі..

Я не знаю. Цього не знаю.

Можливо пам’ятаєте, чи можна було з’їсти м’ясо мертвої корови або коня?

Їли люди, іли все: і котів, крис їли, папа казав , каже, мишей , горобців поїли. Це було.

Чи були у вас жорна?

Жорна не було. Жорнів  в нас не було. По крайнєй мєрі, як казав папа.

Чи чули таке поняття «червона мітла»?

Нєт. А шо це таке?

Ну це так називали бригади, які приходили додому і все вимітали.

Ну їх. Я не чула цього.

Чи можна було у ті часи говорити про голод? Велись такі розмови, і коли вони почали вестися?

Та вели канєшно, как говорят, на кухнє, а нє громогласно. На кухнє канєшно велись розмови. Особєнно у кого погибли люди, рідні.

Як, на вашу думку, Голодомор був штучним явищем чи природнім?

Штучним (кивнула). Урожай же був, так який же це природній. 47-й рік- це був природній. Там у нас на Маріупольщині отакі степи були коричневі, як оце (показує рукою). Все згоріло, не було ніякого. Картошку посадили харошу, а воно тіки почало вязаться отаке копали люди. Нічого не вродило. Голодовка була страшна тоже, і дуже багато людей погибло тоже. Це 47-й рік. 46-й …

Поки будуть жувать цю тему.

Тему жевать необходимо.

Нєобходімою но Ющенко її дуже хорощо проповідував цю тему, і він піднімав це питання. І правильно робив, потому шо багато забувають, багато не хочуть ні чуть, ні знать, особєнно молодьож.

Важливо знати і молодьожі про це розповідати?

Шо-шо?

Ну як ви думаєте, про це потрібно розповідати?

Конєшно, но їм ето нєінтєрєсно, нєінтєрєсно. Оні своімі афорізмамі сипят, оні, у ніх музика нелюдська, як начнуть гепать. І їм кажется, шо ето хорошо. А када хароша музика, када дєйствітєльно за душу бере, каже, та..

Скажіть, а ви не знаєте, взагалі як до цього Голодомору 32-33 р. і після, самі люди змінились, їх відношення один до одного? А шо саме?

Да. Значит оце дуже важно. Люди були дуже дружні після оцього Голодомора. І от ето розказує. Папа ж садовник, в його саду робили люди. Ідуть на роботу утром – співають, ідуть з роботи- співають. І на роботі співають. І оце ж Неділя, вихідний. Ну уже ж люди городи садять. У каждого, хтось там курицю завів, порося. Ну люди уже ж підняли плечі. Вечір. Значит оце вулиця, виходе. Каші наварили , в мене вареники, у того борщ, у того там картопля натушена, у того самогон. Виходять, то наливка, посідали, кавун роздали, і співають,  у якогось сусіда є двухрядка гармошка, танці, і каже, ото до півночі. Розходяться довольні, потому шо вони пережили таке, вони раділи життю, шо живі осталися. І каждій дуже хорошо друг до друга відносилися. Ну це із слов моїх батьків. Оце таке було, да. І даже після цієї війни. Я пам’ятаю,  в нас, я ще дєвлчкой була, як ось Ліза, нас ганяли на роботу. І їдем на роботу, ідем пішки на роботу. Ніхто не возив. Співали , с пєснями, і назад з пєснями. Кажу, ну шо ж, було весело. І день, шо нас заставляли. Наші як одступали, поля були ж засіяні кукурузами. А де мій папа робив, називався совхоз... І там оце, де папа був, там бариня жила і дуже гарний сад був. Вона із-за границі привозила такі сорта, шо я.. ось скільки я вже живу, мені вже 91 рік, но я такої фрукти не бачила, як в тому саду було. А в основном всі поля там не засівалися, там… був , пасли вівці по всім полям, так шо я вам хочу сказать. Оцю кукурузу вівці поїли, а … стоять. Їх нада було срубувать. Так оце дітей, взяли нас із сапами за сім кілометрів од дому йшли пішки, збивали це кукурузиння для того, шоб прибрать поля, шоб уже начинали садить, сіять, орать. А орали я своєю коровою,  і сусідська дівчина така, як я. І оце ми волочили коровами, а там воли орють, а коровами заволокчували  і сіяли.  Оце так сразу і було після цієї війни уже у етом 45-м році, як кінчилась війна. Ну, люди дуже дружні були, дуже дружні. Пережили канєшно багато, і всього пережили, потому шо, я помню батько чудом остався живий. Якшо вам інтересно, я вам це можу розказать. Це ви знаєте, роман написать. Мій батько значит був садоводом. Один главний агроном цього совхоза дуже він ето як то сходився з моїм батьком, і вони бєсєдували, ну той агроном і цей агроном. І він часто бувало як приїзжає до нас, питає : «Алєксєєвна, а борщ є?», мама каже: «Є, Тіхон Пантілєєвіч», каже: «Ну такого борща я ніде не їв, Алєксєєвна, насипай». А потом значит пріказ, і його  евакуіроваться. Папа був члєном партії. Евакуїровалися. У батька біли хароші лошаді тут в саду. Ну шо , все в домі осталося

… вся мебель , все. Погрузили на воза продукти і одежу, ну і поїхали. Од’їхали од Маріуполя до Таганрога 75 кілометрів. Це ж хароші коні. Доїзжаєи недалеко до Таганрога. Красноармейці кажуть : «О, а ну давай … ці коні». Забрали оцих лошадей у батька. І батькові  оставляють – у одной хряпа перебита, одна крива. Ну а в Таганроге жила мамина сестра. Шо робить, куди ж діваться? А моя сестра, нас було троє, на Кавказі жила. Ну решили, шо до Галі поїдемо. Отступать нада. Доїхали , ці коні бідні дотягли нас до тьотки моєї, заїхали у двір, а чим же їх годувать цих коней. А цей дядько, тьоткін чоловік каже папі: «Володя, давай їх одведем за село, там , каже, плантації були буряка. Там, каже, бурячки, там таке, каже, аони там не пропадуть, ці коні. У нас же, каже, нема шо їм дать». Ну їх випустили. А коні, не знаю хто їх забрав. А тут приказ німців : «Хто где работал, все по своим местам». Батько розпрощався з нами  і пішов у …, туди, де він робив. Ето 75 кілометров, і явиться в гестапо. Ну ми знаємо, шо батька ми більше не побачимо. Він тіки значит на порог гестапо, йому на встрєчу Тіхон Пантілєєвіч, отой агроном, який був главний агроном. Оказиваєтся, он бил граф, і він не встиг заграніцу утекти, і сховався оце у ці дебрі, де мій батько жив. Він як побачив, каже : «Ковєцкій, чого ти не отступив?», а він каже : «Тіхон Пантілєєвіс, у мене, каже, коні забрали солдати». «Сядь на лавку, не заходь до коменданта, посидь мене, подожди мене». І він пішов. Пішов  до коменданта і каже: «Там в карідорє сідіт отакой (показує рукою) спєциаліст». Ну а батько мій був действітєльно спєциаліст, потому шо тепер такий спєциаліст – це таких спєциалістів немає.  Він учився в Києві, оно називалось «Маерскоє…» Як, Наташа? І зараз те учіліще, казав Вітя, є. Учіліще імені Маера. Тудибрали мальчіков. Допустім сєльсько-пріходскую школу вони кінчали. Ето получал діплом батько. Ето там вивіска: «Господа, помєщікі, хто кому трєбується етот садовнік». І папа значіт подивився і каже : «В Маріуполь трєбується садовнік». Він подумав – город, море, і поїхав. І він каже, ліг спать, йому сниться сон, шо він на катку, катається. Ніде ні одної душі, коли, каже, навстрєчу біжить дєвушка, краснощока така, я протянула мені руки , і я , каже, як ухватив цю дівчину, і много-много раз обійшов цей каток. Ну приїхав він сюда, до цієї барині, заходе значить, постучав, откриває двері,(пауза) моя мама. А мама горнічною робила у барині. Папа каже: «я отшатнувся. Один к одному, каже, я цю ніч тіки бачив оцю дівчину, і вона мені открила двері». Ну шо, мій батько женився на моїй мамі, оце таке було. І мій батько вцілівблагодаря цьому Тіхон Пантілєєвічу, його німці не тронули, дали йому папір, шоб його войска не трогали, от. Шо він , а цей Тіхон Пантілєєвіч говорить : «Він дуже хороший социаліст. Он ещьо і для Рейха послужит». Німці ушли, він так остався живий тут у цієй … І кажу, отака буває притча, нєт, ето нє притча, ето судьба ілі шо, шо цей Тіхон Пантєлєєвіч остався живий, шо він батька спас. Оце таке. Таке в житті буває.

Кагановіч..

Да, шо це було штучно зроблено, але саме для чого, яка була ціль?

Ну шо я вам хочу сказать. На Україну всєгда покушенія. А як ви думаєте зараз, нема на Україну покушенія? Согласни ви со мной? Вот так било і тогда. Українці могли за себе й постоять, вони всєгда хотіли самостійної України, но не получалося. Вєчно хтось її лапою давив, як не той , так той. І під Росією, мі ж як були під Росією, то російська мова давила нас, українська мова, она презиралась. І росіяни називали, шо український язик – це собачий язик. А почему він собачий язик? Приїхав із кацапщини у Маріуполь работать на Україну, чого ти називаєш наш язик «собачий»?! жив би ти там уже у себе в Росії. Нєт, вони приїхали сюда, бо тут вони заробляли гроші хароші, тут можна було жить, і тут город непаганий Маріуполь. У Маріуполі море і так далєє. І українці дуже трудолюбивий народ, дуже трудолюбивий. Шо у нас каждий якою клапоть землі, то він його розроблено, шо він там шось має, от , потому шо як оце у Богославського жінка, він на росіянкє женився. Вона каже: «Нафіг он мне нужен, твой огород. Хочешь – сади», на мужа. Українець привіз сюди жінку росіянку, а вона каже – бери, сади собі, а он їй «нафіг нє нужен». Оце так, так шо українці канєшно, і німці тоже щитали нас ну как би рабами. І всі бачать українців рабами, потому шо українці, пожалйста, вони заробітчани, їздять ухажують за етімі стариками, шо негодні, потому шо тут вижить трудно, зарплати дуже малі. Ну то українців всєгда цінили за їхню работоспособність, і зараз таке робиться, і тоді творилося, шо Україну поработілі, поработілі. Вони  з України викачували все, все шо могли ,все йшло, все йшло на Москву, все хароше. Я помню у нас же в морі осітрина. Там як первоє мая, як уже освободили нас, так ми поражалися. Машина, …, це є американське шо, машина з прицепом, і голова етого осітра біля кабінки, через увесь кузов і прицем і хвіст тянувся по землі. Отакі вировсли осітри, потому шо німці замінірували море. Море  риба розводилася, шо риба кишила в морі. А риби сорта. 50 процентов в Маріуполі погибло людей. Остались ті, шо в села повтікали, може там десь хтось попристаювався, там же ш … я знаю хто там на рибоконсревний бил … там же рибоконсервний комбінат був, там ето, там таранку, там консерви робили з осітрини, ікру чорну. Ікри чорной там літрова банка десять гривень стоїла. Їж – не хочу. І все було конешно в ізобілії вже, кончилося це все. Но а те люди пережили важко. Ну ето спасібо Сталіну грузину шо обув всіх у резину, і видалив людей. Скікі людей пропало – ето спасіба Сталіну. В тридцять седьмом году наших знакомих родственіков всіх забрали, ніхто не вернувся. Тридцять седьмой год. А тоді виписували з Бєльгії, с Франциї, етіх, на завод Ілліча, інженєров. Потому шо не було своїх інженєров. Ну робочі люди були, а нужни ж були спеціалісти, так виписували з Бєльгії. І там бєльгіці як приїхали, то сразу поставили вопрос : «А где ми будєм жить?». Так вони зразу почали строїть. Построїли. Я между прочім родилася у том бєльгійском доміку на заводі Ілліча. Настоіли домікі такі, шоб можна були жить і поселилися. Вони ж забирали сім’ї сюда. І там контрактні вони були. На скікі, на три года, хто – на скікі. І уїжали. І я знаю, шо мої батьки купили, в нас були францезкіє кроваті красівиє, гардероби. Ето самое… у мене інтєрєсовало де ви взяли такі кроваті, а папа каже: «а французкі інженєра як уїжали вони ж, – каже, для себе попривозили, бо в нас, – каже, які дерев’яні були  кроваті або койки желізні. А вони, каже, продавали, а ми, каже, купляли. І всі інженєра були із заграніци, бо своїх видалили… совєтская власть».

Добре. Дякую Вам.

1. Місце запису: село Марківка Білопільський район Сумська область;
2. Дата запису: 20 липня 2005 р.;
3. Хто записав: Попова Ольга Миколаївна;
4. Респондент:  Гуйво Іван Прокопович, 1923 р. н.;

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках?

Пам’ятаю. Я у ’32 году в 6 клас ходив і весною тоже голодовка, так я і не доходив, заболів. В больницю мене одправили. І в ’33-м в 7 клас ходив, так тоже весною воно ж голодовка, і не доходив сьомого класу. Ото в тридцять втором у 6 клас ходив, в ’33-м в 7 клас ходив.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Та воно і урожай слабий був, а тоді воно й вобще забрали хліб увесь. Тоді було – бригади спеціальні були такі, комсомольські ходили. Буряки ото на городі, у кого виросли, центнерів 3-4 закопали на городі, і ті одкопували, і ті одправляли на завод. Хліб тоже, значить, у людей, у кого, значить, та його й не було, одкопували й забирали.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, то хто це робив?

Та хто, а шо ж тут робить. Ото голодували та і всьо. Ну відбирали, значить, з верха це все робилося, а при сельсоветі були спеціальні бригади такі, що ходять по вулиці – і давай. І хліб шукають, і буряки шукають, і всякі продукти шукають. І забірають. А для чого – спеціально наче зроблено.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Та, були. Була у нас клуня на городі, і за клуней закопали буряки, а через три двора і мій брат ходив, значить, комсомолець. Пішли туди, а там, знач, тьотка каже. Шукать, каже, у вас там за клуней буряки закопані. Так вони після цього вернулись і пішли, й буряки одкопали.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Та покарання нікаких не було. Яке там покарання, як воно голодна людина була.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Та, мабуть, не було зброї. Не було. Не було.

Як люди боронились?

Прийде, беруть та і все.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали. Ховали. Воно ж тоді у колхозі робив. У колхозі почти нічого не давали. Воно хоть і дали – до осені поїли, а зимою не було ні бісового батька. Не було ні в бісового батька вже хліба. У Суханівку, там спиртзавод був, так туди люди їздили і возками брагу брали. Ото брагу брали, значить, і зціджували, сушили і їли. Оту брагу. А тоді, знач, уже трава росла – траву всяку. Рогоза уже весной на болоті була заросла, так лазили, рвали, і їли її. Ну, а тоді в колхозі ж, правда, сіяли буряки так давали, варили таку затірку. Вода, і муки туди – такий бульйон получався. Ото по черпаку давали, значить, в день раз їсти. І кажеться, сто грам хліба давали, хто ходив на роботу на буряки. Так у нас у сімействі мати була. Вона, значить, ходила, дві сестри ходило і я ходив, значить, полоть буряки. Так я один рядок полов, так ото 100 грам хліба давали і черпак бульйону. І ото жили тим, а тоді ще грам по 50 чи по 100 давали ще й муки додому. Так ото ще й дома ввечері мама бульйон такий заделає. І ото їли той бульйон. Вода розбавлена – та і все. І ото благодаря, корова ще була у нас. Так ото потроху молоко. Коровка стара була, стара хата. На ніч корову в сіни брали. І там вона, і повернутися ніде було. Корова стояла, значить, щоб ніхто не вкрав. Потому шо крали тоді – їсти ж нічого.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі?

Продукти харчування забирали, а одежа, яка там одежа – ни в біса батька там не було. У нас така була одежа, так я у Курську область ходив вимінять на хліб весною. Односили те, шо було. Які тряпки були – поодносили. У батька був дукач і медаль, в старе время він заслужив в армії. Ну, тоді в Сумах були приймали. Так тоді несколько буханок хліба дали. Які вещі були, значить – у Курську область. Там хліб був, значить, пожалуста. Туда їздили.

Хто і як шукав заховані продукти?

Я все щас і не помню. В основном, комсомольці, молодьож. Організовували комсомольські бригади.

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Та закон про «п’ять колосків» не чув, а в 48-му був указ за те, шо колоски ото збирали, так тоді судили страшенно.

Чи дозволяли збирати у полі колоски?

Не дозволяли ні в бісого батька.

Хто охороняв поля?

Об’єздчік тоді в колхозі був, що спеціально. Бригадір, само собою. А тоді ще й об’єздчік на коняці їздив верхом по полях, значить, дивився за порядком.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

А чорті, де там, в бісового батька, добровільно. Сильно заставляли іти в колхоз. Насильно заставляли, а хто не йшов у колхоз, так їх забирали у район, Улянівський район. Так туда забирали, там сажали у тюрму. Сиділи, а тоді випускали. Принудітельним порядком колективізація була.

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Та чорті, чи переховували, чи ні. Воно коней мобілізовували. Були ж коні у людей – мобілізовували. А тоді шось через год, наверно, і коров мобілізовували, значить, щоб на ферми, вроді. Ну тоді шось, в скорості, коров розібрали назад. Потому, шо воно нічого не получається там. Кормів же немає, чим кормить. Так корів забрали назад додому. Роздали.

Коли почали люди помирати від голоду?

Та помирали. Багацько помирало людей. Ось у нас сусід: тут була сім’я і дівчина, і чоловік. Так осталась тільки жінка всього-навсього. Багацько померло. На Сметіно тьотка рідна моя була і дядько, так і тьотка вмерла, і дядько умер, осталась дівчина – одна дочка їхня.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Та ніхто за ними не турбувався, абсолютно. Ніхто за ними абсолютно не турбувався. Не було тоді ніякої заботи. Ніхто абсолютно. На дорозі люди помирали. Ідуть по дорозі – і на дорозі помирали.

Хто не голодував у селі?

Може, ті в начальстві, може, і не голодували, канешно. У начальстві котрі були, може, і не голодували, а всі остальні голодували.

Чи допомагали люди одне одному?

Та нема. Ні в кого не було продуктів, ніхто не ділився, потому шо не було ні в кого їх, тіх продуктів.

Чи мали якусь допомогу від родичів?

Та не було. І родичі ж такі самі. Не було.

Що споживали в їжу із рослин, ягід, коріння?

Весною, отож як рогоза началася, рогозу їли, а тоді лопух копали, коріння жарили, їли, з лопуха. Клевера цвітки збирали, сушили, терли і їли їх тоже. Тоді шо ж іще. Бузину рвали, цвітки. Тоді бузина появилася.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Та тоді не тільки диких – дохлих їли. Дохлих. Отутечка, домів через п’ять, здохла там та, коняка. Ну і кожу зняли, і давай же різать по кусках. І то з усієї улиці по м’ясо по те. Ходив і я туди дивиться, мій батько ходив, м’ясо брали. Так мясо розібрали, а тоді з улиці – дві сусідки. Тим вже мяса не хватило: кишки, значить, осталися. Та собі тягне кишки, а та собі тягне. Так вона ножем по руках, щоб та більше бросила для неї. На моїх глазах ото, шо творилося. Страшне.

Чи можна було щось купити в місті?

Та ні за шо ж купувати – грошей не було. І міняти нічого вже не було. Тоді одежі такої особой не було. Були якісь рушники старинні – ті, шо на вікна чіпляли, на стіни. І иі поодносили в Курську область, поміняли на хліб.

Чи знаєте, що таке «Торгсін»?

Торсінг? Та ото ж були торгсіни ж оті, котрі здирали всякі оті, і золоті, й серебряні вещі. Торгсіни. А наші їм ото міняли, ото в Сумах. Батько одніс медаль, була в його заслужена, і хрест на дукачі також. Так не знаю, скіки то буханок хліба, буханок 2 чи 3 хліба дали за це.

Чи був голод в місті?

У містах там потроху вроді давали хліба. Ті, шо на роботі, люди були. Там їм давали чи грам по 400 у день. Давали тим робочим.

Скільки людей померло в селі?

Чорті, не помню я, не знаю. Ну, багацько померло людей. Просто багацько. У сім’ї оставалось де одно, а де двоє, а то так і всі помирали.

Чи відомі випадки людоїдства?

Було. Отам, де ото стара школа наша і по тій улиці. Я знаю, ходила у школу, Тетяна її звуть. Так її мати вмерла, а вона осталась. Так вона ногу порубала материну, давай холодець варити. Фамилію її забув. Я її харашо помню: ходила разом зо мной у школу, в один клас. Варила холодець, оце випадок був такий. Я не знаю, може, ще де був.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Тоді спеціальні бригади. Чи бригадір організовував, спеціально збирали. Заїжжали по дворям і дивились, де мертві. Як є мертві, ото беруть і везуть на кладбіще. Там, я не знаю, без всякой труни, мабуть. Ями копали, закопували – да і все.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Та хто зна, чи їм платили, чи ні. Не в курсі.

Чи відомі у вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Та такого не знаю. На кладбище на одно, ото туди возили. А, мабуть, і дома хоронили. Не помню я, воно ще молодий був. Не доходило воно ще все до ума. А тоді вобще нікуди не ходили, по улиці – дак і собаки не бігали.

Чи згадують померлих від голоду?

Та хто їх там вспоминав. Ніхто абсолютно.

Чи є у вашому селі церква?

Була церва – сквер посадили ми тепер. На тому місті церква була, розорили. Строіли МТС – так туди кирпич перевезли з церкви.

Чи встановлені померлим хрести, пам’ятники?

Ні.

Чи знає молодь про голод 1932-1933 років, розповідали дітям, онукам?

Та розказували, розказуємо і 48, і 47, і войну – все розказуємо.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Все со сторони правітельства. Сталінова робота це все. Він ідіот, на Україні зробив голодовку. Чо ж по тих у Росії не було голодовки – це тільки в Україні. Хліб уже викачали абсолютно звідсіля, з України, то шо виростили. І голодовку зробили спеціально, а для чого він робив – чорт його душу зна. Сталінова робота.

1. Місце запису: село Юнаківка Сумського району Сумської області;
2. Дата запису: 26 липня 2005 р.;
3. Хто записував: Грищенко О. Л.;
4. Респондент: Василєва Лідія Степанівна, 1929 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Юнаківка Сумського району Сумської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. Або у 1946 – 1947 рр.?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Представники влади.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Не знаю.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Так.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не знаю.

Як люди боронились?

Намагалися сховати.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Практично ні.

Хто і як шукав заховані харчі?

Шукали ретельно.

Скільки їх приходило до хати?

Точно не знаю.

Де можна було заховати продукти харчування?

Практично ніде.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, годували.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

І одяг, і рушники, і худобу.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні.

Хто охороняв поля і комори?

Об’їздчики.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Неохоче.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Так.

Де переховували худобу?

В ярках, лісах.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Рано-вранці.

Скільки разів приходили до хати?

Не пам’ятаю.

Коли почали люди помирати від голоду?

Взимку, весною 1933 р.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Багатші, ходили в Росію, міняли одежу на продукти.

Хто зумів вижити?

Ті ж самі.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Практично ні.

Які засоби вживали до виживання?

Міняли одежу в Вороноженській, Курській, Орловській обл.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Так.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Так.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Крапива, липа, калачики.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Зайців, їжаків.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Так.

Чи був голод в місті?

Так, але менше.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Так.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Не знаю.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Ні.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Так.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Так, є, до Московського.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Думаю, що знають.

Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Комуністів.