- Місце запису: cело Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області;
- Дата запису: 2008 рік;
- Хто передав: Сергій Буковський, режисер;
- Респондент: Марія Тодосіївна, 1925 р.н., народився в cелі Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Паращєнко Тетяна Сергіївна;
Під час Голодомору 1932-1933 респондент років проживала в селі Велика Мочулка Теплицького району Вінницької області.
А як звали маму Вашу і тата?
Тата мого звали Тодосій, маму – Одарка , а бабка – мамина мама – Юстина, а тато моєї мами – Віктор.
У Вас брати і сестри були?
Єдна. Я єдна. А мама – то це було їх три сестри.
Це тітки Ваші?
Да мої тітки – Текля й Мотря, моя мама Дарка. А я єдна, не було більше.
А як розкуркулювали Ви пам’ятаєте? Як колгоспи робили?
А чого ж я не пам’ятаю?
А як це було? А що таке куркуль?
А мав великі коні, і пробачте в білих штанах ходив, бо навіть штанів чорних не мав за шо купити – а казали куркуль і в постолах куркуль. Було на троє розріжане: куркуль, середняки і бідняки. То мій тато був у середняка записаний, а то були куркулі. Над куркулями хати порозривали, порозбирали, куркулів повисилали сім’ями з села – не поприходили, о. У нас був на кутку … Це вже вам починати розказувати?
Конєшно. Розказуйте, розказуйте.
О був на кутку Юзвенко фамілія, Михайло, а по вуличному – Барабаш по-вуличному, був у нього паровий млин близенько коло нас – люди з чужих сіл везли молоти, о, була січкарня – січку різали люди, був драч – з проса пшоно робили, от вже прийшло, млин паровий був – млина забрали; хати розібрали, були хати дуже гані – поставлені нові; вікна такі здорові – вікна повитягали; двері з одвірками повитягали – двері зняли, геть і стелю зірвали, зірвали, геть і стелю. О тепер Мащук був Федір мав два сини парубки, воли мав і корову – з хати вигнали, кудись вислали, о, сімйою бо тих два парубки і жінку цього Федора, пан трохи, був такий як то домік: чотири комнаті було, кухня була – вигнали, вислали кудись. А як це вже стала вже голодовка, шо хліб забрали наложили, наложили хлібопоставку – злишки здавайте в державу, здавали люди в державу, а то полишали все потрошки собі їсти, от утворюють комісії наче по кожному кутку, в нас: Дудниченко Максим, Криченко Семен, Мащук Арсень, вже чоловік, Жужило Герасим – чоловік, вже палівки залізні, позастругуваті – уже увійшло десять душ цих у подвір’я – в кого хліва, в кого клуня – всі з цими палицями штурхають, на гору лізуть … комени були на хатах такі наче на горі здорові на горіщі, в коменах дивляться чи хліба хто не сховав. До хати ввійшли – ліжків тоді не було, були поли – чотири доски покладяні так з витока зроблено о то так або з один матрас пошитий сіна соломи напхано туди на ті доски, а тоді поверха радном подушки – люди сплять, під тим ліжком шпигають тими шпичками, чи нема хліба де закопано, де в кого найдуть, а то не має … А в нас уже забрали – тато самі дали тої постановки, а то забрали, тата вже не було, тато вже вмерли, тата поховали, тата в кагат не завезли, бо ще в кагат не возили, ше так дуже люди не мерли, мерли тільки не так дуже.
А коли мерли?
Тато? Було дві неділі за Паски тридцять третього року, а ми вже з мамою пішли в колгосп обидві, без тата. Кажуть мама й бабка шо ж ми будем хазяї, як ми будем ховати, кажуть мама: “Я піду до Гната Наїного нехай продасть клуню, з клуні – двері, браму та й зробити домовину”, о пішли то він продав, кажуть: “Гроші нема зараз, Гнате – постараюся та й заплатю, бо як же ж ховати”, він відчепив на підводу привезли ту браму, два чоловіки прийшли роблять труну, кажуть: “Не хватає, відчеплюйте чоловіки від хлівів двері” роблять з тих дверей, не сходяться наче – брама тонша, а двері грубші, кажуть: “Ми з дверей знову будем робити, но ви знаєте, як робити” зробили з обох труну, а досок нема шоб робити, а рівне – положили тата руки на груди, а віко не пристає, беруть чоловіки руки по швам, наче єдну руку з одного боку, другу руку з другого боку протягнули, то вже тата накрили, тата поховали, нічого з цвинтаря люди не брали, їсти не давали тим людям бо не було шо з того, дев’ять день не справляли бо не було з чого, сорок день не справляли бо не було з чого, так поховали, ой кажуть бабка: “Поховали, як ополоника та й всьо хазяї вивезли з подвір’я”, ну шо ж робити нема шо їсти, берем беруть мама радно, беруть скатерку, беруть хустка дуже гарна була здорова – тю хустку й мене і мішечки два під паху і ідьом у Степанівку за станцію за хлібиськом. Село та й може там шо заміняєм – ходимо хата в хату, ходим хата в хату, нема, нема, нашлась єдна жінка каже: “Возьму радно – дам пуд бураків, бо гарне радно на стіну собі вчеплю і скатерку візьму” “Візьміть ше хустку” “Нє, хустки не буду брати, бо ви вже гарна не дасте, здорова хустка за пуд бураків, а я вам не дам ні муки, ні пшениці, бо шо в мене ше трошки є то я віддам? А тоді шо сама піду по під хати”. Взяли ми по тому тлумачку бураків на плечі, вийшли, вона нас випроводила городом своїм, за город, ідем по під городи стежкою – я несу тлумачок, мама – тлумачок. Садить жінка бараболю, гукає: “Станьте, станьте”, стали ми, бачем бере з відра в фартух бараболю, кажуть мама: “То вона нам бараболі бере”, стоїмо, приносить у фартусі: “Я бачу шо ви йдете бурячки несете, то ви не маєте барабольки, от, то нате вам барабольки”, мама хтіли їй в руку поцілувати за ту барабольку “Нє, нє, нє, спасибі скажіть, мене не треба в руку цілувати”, о мама сльози пустили, заплакали, сказали спасибі: “Дай Боже Вам щастя, здоров’я, чого в Бога желаєте, много років”, взяли ту барабольку в мішечок, тлумачки на плечі – йдем, ідем, перейшли вже станцію цю вийшли на поле – їсти хочем, похляли, кажуть: “Сідаймо”, сіли на полі, вони на своєму тлумачку, я на свому, кажуть: “Їжмо бураки”, кажу: “То їжмо”, а мішечок той розняли, вибирають бурачок, кажуть: “То це його будем їсти” він той довгенький, наче гладенький, славний в мішок витирли, мішком обітерли: “На” кажуть “Їж, а я собі ше такий візьму”, і я шо Ви думаєте сидю на тому тлумачку і той бурак їм сировий, сировий той бурак сировий з’їла, мама тоже собі у мішок обтерли і тоже їли, прийшли додому – уже раді, є той два пуди бураків, о уже ті бурачкі варимо, наче варать мама, бабка. Пішли з мамою в колгосп, кажуть, сіли вже всі три – мама, бабка, мамина мама, я та й кажуть: “Шо кажем, ідьом в колгосп, бо в колгоспі варять – болтушку дають три рази їсти хто на роботі”, то й пішли ми в колгосп, пішли мама в колгосп, кажуть: “Піду я до контори та вже запишуся в той колгосп”, пішли – так довго нема, приходять: “Де Ви так довго були”, “А вже написала заяву, написали мені в колгосп, то я вже водила брігадіра, показувала на полі – де полоска пшениці посіяна на свому полі”, тато ше ж посіяв восени, полоска жита, а полоска стоїть під ячмінь, бо було багато полосочків наче в людей, якась проявилася, сказали чотирополка, то ті всі полосочки збили вместо, а в трьох руки давали наче по три полоски, наче … по три на кожную, в кого більше поля – більші полоски широкі, в кого трошки – вузеньки полоски, отак вже та й кажуть: “Показала, та й на роботу завтра підем, казав брігадір – приходьте на роботу до січкарні”, та й пішли ми з мамою до січкарні, дали нам рано, бовтушку варили таку, рідке таке, шо дехто ложкою, ми з мамою їли бо єдного дня тільки ложкою, а дехто приклав так як то чай з кружки, каже: “Шо я буду цею ложкою бовтатися”. В кагат возили, в нас от я скажу на кутку, коло нас у межу хлопчик і дівчинка, хлопчик звався Андрейка, дівчинка – Васька, померли, тепер через дві хати парубок, чекайте … наче музикантом був (не зрозуміло) вмерли, Іван тато – вмер, Софія – мама вмерла, осталася Настя дівчина, і остався ше Колень хлопець, о, то дівчина каже: “я іду в світи Настя, десь я піду якоїсь служби шукатиму хто возьме або пасти, або дитину бавити”, пішла, зайшла в якесь там село гет там і віддалася в тому селі, а Колень пристав до вдовиці, вдовиця зарізала корову … Беруть мамо ше якісь хустинки “Ой піду до Ганки Мащучки вона зарізала корову то хоч шоб дала якоїсь кістки”, той Колень свариться: “Ти шо для людей зарізала. Нікому кістки ніякої”, вона каже: “Як хочте Дарко то дам Вам за ці хустинки шкурки кусок уріжу з кровю”, беруть, мами погодилися, приносять не дуже великий той кусок шкури, о, надавлю піч шмалять, шмалять ту шкуру, витягають на припічок, в хаті диму, ножом шкрабають, знов в піч, знов витягли – шкрабають, ну вже вишкребали, така гарна біла, вже порізали на три кусочки, вже варять бабка, а ми на роботу пішли, вже ввечері прийшли, вже два кусочки нам тої шкури вареної, так в піч вони трохи присохли і мочали в сахар і так їли, брали ми на поле вузлик сахару трошки і тих пляциків та й так взяли бовтушку ту з’їли, а тоді ше сахар, розв’язали вузлика…
Я перепрошую. А шо мати казала Вам коли це закінчиться, шо це таке сталося?
Ну кажуть, а Бог його знає шо це таке, кажуть це людей багато на вкраїні, та й хотять трохи зничтожити – та й цей голод зробили. Тоді в Сокура Григора п’ять хлопців, єдного дня – єден вмер, другий, третій – чотири вмерло, самій менший Тимоха остався, вижив. Овдія Шквиренка – два хлопці: Максим і Андрей. Ой ідем ми з бураків, а він несе хлопця, такий великий хлопець, голова висить, голову на плечі, а ноги аж до колін, кажуть мамо: “Кудити Овдію несеш?”, “Ой Дарко, не питайте, куди несу – до кагата несу” “То нехай би вже хоч би вдома переночував”, а це вже вечір “Ой другий вже переночує а може й нє, не можна в хаті всидіти (не зрозуміло) кричить верещить,шо синочку мій, діти мої, той не можна”. Ішов Вус Микий в пальті підперезаний, упав на дорозі, це наш сусіда, люди по селі вмирали, упав і вмер, а Яків був Тягницький фамілія, Яків звався, дєд на нього такий здоровий чоловік гладкий, десь він був в якомусь Грозно чи де … десь він був, о відти приїхав, погодився людей возити тих шо вмирають – у кагат скидати давали йому хліба і він їздив, поїхав Тюфтій Порфей лежав спухший, каже: “А я буду завтра ше за тобою завтра їхати”, на підводу живого в гагат привіз кинув. Жужилиха Тетяна лежить спухла “А я шо за тобою буду завтра ше їхати – на підводу в кагат кину” та якось вони повилазили, я не знаю як, дехто хтось їх повитягав, але казали шо Тетяну сини прийшли вмтягнули, десь там її сховали, шоб Яків не кинув в кагат, та й їсти носили, та й вона вижила, довгіше робила в колгоспі послє того … той Порфей ше на радгосп ходив на роботу, довго жив послє того. А ми вже наче доробили до … в кого була корова то той не вмер, бо молочко, корову доїли, їли і хто де зумів трошки сховати хліба то той прожив, а хто корови не мав то там померли, двадцять семеро дітей остались таких шо не татів не мамів, о, то забрали їх в ту Андрушкевичову хату – зробили майдан, казали майдан, о, то ті вже діти колгосп будував, будував колгосп, була коло них жінка – ночувала, днівала, їсти їм варила, оце двадцять сім душ ше у нас в Мочутці є Марія у нас на кутку, шо була в тому майдані, і ше є Петро Іванович на кутку коло нас недалеко через дві хаті від нас, шо тоже там був у тому майдані, а то був Степан – вмер, нема його, був Козьонській Міша – вмер, нема його, була Чернявська Настя і Маня – повмирали, нема, була Коцюбишка Ганя і Дарка – повмирали нема вже їх, а це ше,може ше дехто є на селі, я не знаю, а це дві душі це ше в нас на кутку є шо це були в майдані.
А скажіть будь ласка, а хто в цьому винен, у цьому голоді, хто? Якісь люди, хто? Чому так сталося, як Ви думаєте?
Ну я думаю шо це ті винні, шо ходили грабили, а так же ж як я знаю. Таке шось Держава якась послала тих людей, вибрала, скажім, це ж вони самі я знаю не пішли оце, я ж кажу, у нас на кутку на нашому, то те Дудниченко Максим і Криченко Йосип, і це Мащук, і цей Арсень, і Жужило Герасим – це було чотири, а три, а шість чоловіка було чужих і це ходили наче по нашому кутку хата в хату – у нас зернятка були, нічого не було зернятка, тай мама вже бабка думала жерна ті хоч узяти шоб Арсень як притиснув бабку, бабка впала, пробачте, аж ногами до гори задерла …
На чьотири зводи
А стояла труно двадцять чотири годи
А як стало гнити – стало говорити
А вони не порубайте, а бо кому дайте
Або кого поховайте
По садочку ходю, білі ручки ломлю
Ой Боже, Боже кого з родиночки поховать маю
Поховала батька – не буде порадка
Поховала неньку (не зрозуміло)
Поховала миленького тай жаль дуже
Лягла сама молоденька тай в мене дитина маленька
Лягай, лягай мила якось воно буде
А нашу дитину вигодують чужі люди
Ой умру я, умру та й буду дивитись
Ой як буде милий за мною журитись
Милий зажурився, встав та й побрився
Коли милу скоро з хати то й би я женився
Пішли подружки – тіло проводжати
А то милий жінку вибирати
Взяв би я велику буде (не зрозуміло)
Взяв би я малую нема ким робити
Вставай вставай мила, вставай не лежи
Вставай мила – дитину бери
А я піду до мора (не зрозуміло)
Шоб ти була мила цілий вік здорова …
А яка Ваша сама улюблена пісня? Яку Ви любите? Яку мама співала, пам’ятаєте?
Мама не співала.
Чому мама не співала?
Не знаю.
Зовсім не співала?
Не співала. Мама не співала. В ланці робила, ланка співає …
А якісь смішні були?
Смішні?
А як же ж.
Були, чьо не були.
А якусь смішну заспівайте нам. Шоб всі попадали від сміху.
Я б Вам заспівала, Люба буде сваритись на мене.
Не буду. Люба дала дозвіл. Дуже смішну, таку шоб всі попадали.
Смішу, смішну, така не гарна вона смішна.
О як я була молода прєподобницею
Повішала тинди-ринди над віконницю
Повішала тинди-ринди над віконницею
І ворони клюють, і сороки клюють
Ідуть хлопці з вечорниці по п’ять злотих дають
Ідуть хлопці з вечорниці по п’ять злотих дають
Прийди, прийди прехороший, скинь чоботи прийди босий
Шоб собаки не гарчали
Шоб шоб собаки не гарчали
Тато вдома не ночує, мама сліпа ше й не чує
Прийди прийди прехороший, скинь чоботи прийди босий
Я зроблю двері шоб ходили ковалєри
А з пояса зроблю ключ – хоч би не забудь
Та й бачете погана пісня, такої, але в ланці і таку співали.