1. Місце запису:  місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Чумак Ольга;
4. Респондент: Мельник Галина Корніївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Барнівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

1932 рік був найстрашнішим і найтрагічнішим для нашого народу. Довелося побачити це і мені. На той час минало мені 9 років. Та, на щастя, мою родину ця біда обминула.

Тоді була дуже засуха, але це не єдина причина Голодомору. Держава хотіла знищити людей і комуністи ходили по сім’ях, відбирали зерно та інші продукти харчування, руйнували будинки, щоб люди залишалися без даху над головою. В нашій хаті Голодомору не було, тому що мій батько був головою колгоспу, у нас були великі засіки зерна, меду. Так, як у нас була велика пасіка, у ній налічувалось до 50 вуликів. Також було багато землі і велике господарство. Але не дивлячись на достатки, ми ніколи не відмовляли. До нас приходило дуже багато бідних сімей і ми старалися хоч якось допомогти. Якось, в новорічний вечір, постукала до нас у двері старенька бабуся. Вона була голодна, і змерзла. Просила в такий вечір милостиню, адже вдома у неї діти й онуки. Ми не могли відмовити старенькій, нагодували, зігріли і дали продуктів додому. Перед Різдвом ми закололи порося, зарізали теля, але про це дізналися комуністи.

Вони зразу ж прийшли до нас додому, почали стукати в двері, батька в той час не було. Мої менші брати і сестри дуже злякалися, порозбігалися хто куди, але мати сказала сидіти тихо. Так як я була найстарша, я підійшла до дверей, не відкриваючи їх, вони заманювали мене різними солодощами, аби я відчинила двері. Через кілька хвилин набридливого і лякливого стукоту вони пішли геть.

Голодомор тривав рік, але для людства це було вічністю. Після цих тяжких страждань життя пішло на краще. Люди почали відбудовувати будинки, засаджувати землі. Але теперішнє життя іде на дно, яке було з 32 по 33 роки – ми надіємося що це не повториться.

Таких страждань, які я бачила, не бажаю навіть самому страшному ворогу.

1. Місце запису: місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Маліцька Ірина;
4. Респондент: Іщук Анастасія, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Баранівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Пам’ятаю ті страшні голодні роки. Мені було тоді сім років. Сім’я у мене була невелика: я, батько, мати і молодша сестра.

Дуже важко нам жилося. Їли ми усе підряд. Висушували листя липи, а потім з них пекли оладки, робили млинці з полови. Ранньою весною я зі своєю сестрою шукали мерзлу картоплю у землі.

По хатах ходили комісари. Забирали все, що було: їжу, казанки, сковорідки, худобу.

У нас по сусідству жила велика родина. Їх було семеро, із них п’ятеро дітей, найстаршому з них виповнилося десять років. І от, одного разу, я заглядала до їхнього двору через паркан. Те, що я побачила, назавжди закарбувалося у пам’яті та душі. З дому виносили мертвих дітей і складали на підводу, яка спеціально їздила по селу і збирала небіжчиків.

Жахливі речі тоді робилися. Одного разу я почула, як батько розповідав мамі про сім’ю, яка жила на сусідній вулиці. Там мешкала матір і її четверо дітей. Одне дитя в неї померло, і вона, аби врятувати від смерті інших трьох, розрізала мертву доньку на шматки, щоб зварити.

Від голоду люди втрачали розум, людські якості. У всіх, хто вижили, голод поселив страх в людські душі на все життя.

1. Місце запису: село Вірля Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Бернацька Марина, учениця 9-Б класу Баранівської гімназії Житомирської області;
4. Респондент: Бернацька Марія Федорівна, 22.06.1925 р.н.,

Під час Голодомору проживала у селі Вірля Баранівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Коли розпочався Голодомор, мені було 7 років. У мене була сестричка, якій було лише 5 років. Ми були дуже бідні, оскільки мати не працювала, а батько працював у колгоспі. Коли не було що їсти, ми ходили на поле, там де були комбайни. Після комбайнів ми збирали колоски і робили з них хліб. Коли мати захворіла, було важче, оскільки допомоги ніякої не могли дати, бо були маленькі.

Батько ходив в колгосп, якщо йому щось і давали, то дуже мало. Ми розділювали хліб на маленькі четвертинки, щоб хватило всім. У нашому селі великого Голодомору не було. А ще ми їли конюшину, ходили в поле і збирали картоплю, навіть гнилу.

Так зуміли вижити.

1. Місце запису: село Бровки Перші Андрушівського району Житомирської області
2. Дата запису: 01-03.08.2003
3. Хто записав: Нестерова Оксана Вікторівна, студентка III-го курсу I-ої групи історичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка
4. Респондент: Кращенко Валентина Іванівна, 1926 р.н., в роки Голодомору проживала в селі Бровки Перші Андрушівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-1933 роках або у 1946-1946 роках?

Обидва пам’ятаю. Хоча і 1946 рік не був такий страшний, як 1933 рік. Якщо ми пережили 1933 рік, то вже після війни не так було страшно.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Ото все це і було. Але більше, навєрно, це хлібозаготівельна політика, яка вимагала більше і більше хліба кожен день. А врожай був поганий, сухо, борошна не було і воно ото все разом і дало голод.

Якщо відбирали у людей вирощене у полі, в городі, то хто це робив?

Приходили до хати такі бригади і починали нишпорить по хаті, по закутках. Це були комсомольці, але був обізатєльно хтось з начальників — чи голова сільради, а міг бути і з району.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда за приховування зерна?

Були тоді, є і зараз. Вони завжди були, але не так багато. У нас було кілька случаєв, щоб сусід доносив, але худоби йому не давали. Могли дать 200 г хліба чи муки, може якийсь цукор. Грішми не давали.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на забирання продуктів?

Заходили до хати і питали, чи здали весь хліб. Якщо його не було, то вони починали все перевертать і шукати якесь зерно. Ніхто документи в них і не питав. А нащо у голови питать документ?

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

Були і арешти, і висилання для тих, хто не виконав хлібозаготівель або не заплатив податки. Бити особо боялися, тому лише у крайніх случаях могли побити.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Мали, але не використовували. Були і ножі, і штики, і ружжя. Це ж партійці — вони мали.

Як люди боронилися?

А як ти будеш тут боронитися? Якщо їх багато, і в них є якась зброя, то ти не можеш щось зробить. Хлопці тікали, забирали останні крихти хліба.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Можна. Всі ховали, але в деяких і це знаходили. Ми ховали у люльці, де мій менший брат лежав, у пелені. Але вони і там все перерили і забрали. Батько ще щось там закопував у городі, але ми цього не знали і не бачили.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Оті комсомольці і шукали, ми звали їх «шукачами». Вони верх догори все в хаті могли перерити, знімали дошки, лізли у піч, в сарай, у погріб, під клуню.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Ну от ці «шукачі» ходили по кілька чоловік. Один чи два — в хаті, ще один — в городі, інший — в сарай. Все обнишпорять.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де могли, там і ховали. Ми і закопували, і ховали в соломі, несли під стріху. Тікали з харчами за озеро, до лісу.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Да, давали. Там вони всі разом обробляли мак, колоски. Давали обізатєльно пригоршень муки, якусь похльобку, яку там і варили.

Забирали лише продукти харчування, чи й одяг, рушники, худобу?

У нас ні, бо нічого було брати. А у більш багатих все забирали і хату могли спалить.

Що таке закон про «5 колосків»? Чи чули ви про нього?

Так, ходили збирати колоски на поля, але за це могли покарать. Навіть зелене нельзя було вирвать.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Нельзя було, але люди почали пробиратися на колгоспне поле, зривали ще недозрілі колоски і їли сире зерно. Але колгоспні охоронці могли досить сильно висікти батогами  людей. Може, коли і до смерті забити.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Були ж оці колгоспні охоронці, спеціальні об‘єзчики. Вони об‘їзжали поля і вдень, і ноччю. Ми, дітьми, часто горох крали, то вони нас ганяли.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні. Повністю ні. Ніхто не хотів. Хто більш багатий, то не хотів — нащо йому, а бідні без землі могли й піти, бо не мали нічого. Нашого батька примусили.

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Змушували, забирали все до краплі і не остається що робить.

Де переховували худобу, щоб не забрали у колгосп?

Ой, намагалися якось зберегти. Коли батька забрали у колгосп, наша мати якось зуміла зберегти корову. Ми її звали спасителькою, бо хоч трохи було молока. А поросят забрали.

В який час ходили забирати зерно у людей?

Коли хотіли, то й ходили. До нас ходили завжди зранку. А от до сусідки і ноччю приходили, було чути крик і плач їхньої дитини малої.

Скільки разів ходили до хати?

Могли раз, а могли і кілька. Дивлячись, хто ходив і чи було ще щось брать.

Коли люди почали помирати з голоду?

Десь з осені 1932 року і аж до літа 1933 року, поки не було нового врожаю. А був випадок, що одна жінка з’їла свіжого хліба і померла, чи отруїтись хтось міг.

Що було з малими сиротами чи ними опікувалась держава?

Да, малих дітей забирали до колгоспу і там трохи підкормлювали.

Хто не голодував у селі і чому?

Не голодували в колгоспі, бо мали там щось за трудодень, службовці і начальство не були голодні. Пам’ятаю, як я заглядала в комору до залізничників. Як зараз бачу, що у них там висіли ковбаси, а вони пили пиво.

Хто зумів вижити?

Ото вони всі й вижили.

Чи допомагали люди один одному у виживанні від голоду?

Ні, не ділились, але ж не повністю. В кого ще щось було за душею, то давав. У нас був сусід-єврей. У нього було і хліб, і молоко, то він інколи давав матері моїй для брата трохи молока і хліба.

Які засоби вживали для виживання?

Якщо хочеш їсти, то і рачки будеш лазить. Я колись і в смітнику рилась, знайшла голову від сельодки, то я її потім ще обсмоктувала. Їли траву, листя, щось с’єдобне.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ми не мали. Нам батько з колгоспу помагав, щось приносив.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ой, їли і бур’ян, і листя, їли лопуцьки, подорожник. Ми з братом весною пішли у поле, там росли зелені калачики. То ми рвали, аж поки рука не затерпла, то ми голову опустили, і просто паслися там, до сили були. Млинці з перетертої трави робили на воді.

З яких рослин, дерев вживали листя, кору в їжу?

Лободу їли, щавель, обривали дуб, липу, що росло, те і їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів їли?

Черепашок їли, ворони, галки. А більше нічого. Собак ми не їли.

Чи можна було щось купити в місті, виміняти?

Все можна виміняти і купити на якісь карточки. Але в кого ж були ті картки, або на що мінять?

Чи був голод у містах?

Не було. На селі було гірше. А у Києві такого не було. Хтось мав гроші, хтось пайок.

Скільки людей померло у селі?

Багато, хто ж їх считав. Але більше половини точно. Помню я йшла і дивилась як під тином, біля лісу мерли люди, були пухлі.

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

Да, говорили, що мати десь на слободі з’їла дітей. Мати казала, що вона аж почорніла від людського м`яса.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі. Рили великі ями і туди кидали. Інколи замотували в якесь полотнище і кидали в яму. Хлопці ховали, возили віз дерев’яний по селу.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Може що і давали. Не знаю. Їздив спеціальний кінь і команда. Їздили по селі і шукали.

Чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей від голоду?

А чого ж ні — кладовище. Старе воно зараз, занедбане. Поряд є і нове.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають, якщо ще живі родичі є в кого, чого ж ні.

Чи згадують і поминають померлих у церкві?

Не знаю, я не віруюча, того й не ходжу до церкви.

Чи є у вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є невеличка. До війни була автокефальна, а зараз вже православна.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники загиблим від голоду?

Ні, не стоять. Лише на кладовищі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932–1933 років?

Ні, це ми ще помним, бо це бачили і пережили. А молоді це вже не цікаво. Діди теє ще знають, а от онуки вже ні.

Кого ви вважаєте винним у загибелі людей?

Та нікого. Це перехідний період був, важко всім було. Не змогли правильно все зробити, організувать.