- Місце запису: м. Ватутіне Звенигородський район Черкаська область;
- Дата запису: 30.07.2002 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Похитайло Семен Іванович, 1932 р.н., народився в селі селі міського типу Єрки Катеринопільського району району Черкаської області.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі міського типу Єрки Катеринопільського району району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Я даже не знаю, як ми тоді вижили. Було дуже важко, і ніхто не знав, шо з ним дальше буде. Сім’я в нас була не бідна. Всі ми жили при купі: Батько, мати, стара баба ( батькова мати), я та мій брат Шура з жінкою Машою і дитина їхня. Батько мій робив бугалтером в сільраді, а мати дояркою старшою в колгоспі і брат мій з дитиною своєю, та й заодно й за мною дивилась і по хазяйство добре: дві корови, свині, кури, гуси, індики, кролі… Ми вирощували овощі і продавали на базарі, а ми мати в неділю та по праздніках виносиа молоко і сметану на продажу, то було в нас і хліб і до хліба. Раз батькові на роботі хтось сказав, шо горе насувається, хоч ніхто в селі не вірив, то вони з матір’ю і з братом вночі втіхаря копали в садку під гноєм бункер і ховали туди харчі; Коли прийшли забирати продукти, то винесли все начисто з клуні і з погріба, ше забрали корів, поросят і всю птицю, а Шаріка, собаку нашого застрелили, бо він на них гавкав. Жалко, хароший був пьос… А ще жальше було корів, бо в Маші братової дитина мала була, а в неї якраз молоко пересохло і кормить нічим було. То вона по чучуть борошенця в воді кип’ячоній розбовтувала і з ложки кормила. У нас в селі був іскуствєнний ставок колзозний, то ми поначалу з хлопцями вночі сєтку натягували на рибу, а потом той ставок обтянули колючою проволкою, як у войну, і стояли там охранніки з ружжами і нікого не пускали, а один дядько якось вночі поліз туди, то вони його вбили. З тих запасів, шо в бункері закопали, ми кормились два місяці і сусідів потихеньку підкормлювали, але за нашою хатою і двором вобще, почали слідить, і одного дня прийшли й забрали все, а бункер зірвали. Даже дрібну картопельку повикопували. Мати довго плакали і кляли все начальство. Помню, оце як щас, сиділи ми з Шуріком на криниці нас в дворі і висмоктували сік з бруньок березових, а він мені і каже: “Знаєш, Сєнька, якби оце зараз сюди до нас приїхав Сталін з Москви,то я б його тоже посадив би на цямрину, напхав би його чорного рота цими бруньками, а коли б він почав би вже ригати, то перекинув би його догори ногами в криницю, шоб він там і захлибнувся, сволоч. Зараз Сталін, нєбось, сидить в кабінеті свойому і їсть ковбасу з салом, а може ше жареного індика, щоб йому кістка поперек горла стала, а ми тут з голоду пухнемо”. Наш кум, дядя Федя, мій хрещений, помер в нас під забором. Його жінка, тітка Олена, казала, шо він ішов до нас, шоб нарвать молодої трави на баланду, то так і не дойшов. Жалко чоловіка, він мені, помню, був як другий батько, даже колись кусок сахару дав і ше фуражку свою подарив, як сувенір. Оце оставив сиротами двох дочок і сина малолєтнього. Вони потом переїхали кудись на Кавказ до родичів. Да-а , жилось не так як щас. Перше, що наївся, то була редька. То в мене тоді так пузо роздуло, що я не міг ні лежать, ні стоять, і тошнило дуже сильно. Досі, як подивлюсь на редьку, то клубок в горлі стоїть…