- Місце запису: село Стара Буда Звенигородський район Черкаська область;
- Дата запису: 1 серпня 2001 року;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Петріченко Марія Архипівна, 1912 р.н., народилася в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Стара Буда Звенигородського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Оце, гонуко, приспічило тобі це кошмар узнать. Дай боже, шоб ти й діти твої, такого не бачили й не чуствовали… Тоді я з чоловіком і донькою Ніною (тіткою твоєю) жили тут в селі. Село в нас і тоді бідне та мале було. Вся молодьож після школи зразу в город тікала, були тільки старіки та дітки манюні. Я робила фельдшеркою в дєтском садіку, а чоловік мій – конюхом в колгоспі. То коли в триццять третьому году почалась голодовка, то діти всадік неходили, бо не було їх там чим кормить, то й мене з роботи вигнали. Їсти не було чого взагалі. Ото вирили «баландюху» з трави та ше я коржі з тирси пекла на воді. А в мене кума Танька Морозна була, вона зараз в Польші в дочки зятя живе. То Танька колись прийшла позичити в мене каструлю. Я їй дала ту каструлю, а вона пішла собі. А я згадала, шо кришка до каструлі там малувата, то й пішла до неї, шоб помінять на більшу. Заходю, а в неї в сінях все, кров`ю заляпано, геть даже на вікнах кров була. Харашо, шо я фельдшеркою була, то до крові привична вже, а то б, навєрно, в обморок впала б… заходю до неї кухню, а там мнясо вариться в моїй каструлі. Питаю, шо за мнясо, а вона сказала, шо це вони знашли мертву козу та й варять оце, бо вже від голоду синюшні ходять. А я бачу, шо в каструлі п`яточка дитяча зтирчить, я закричала та й з хати вибігла, єлі-єлі до пам`яті пришла. Виявилось, то вони заманили якесь мале циганча, їх тоді багато на селі було, та й зарубали його. Танька й мені хотіла дати трохи мняса, а я отказалась, бо всю жизнь дітей в садіку лічила, а тут… Не захотіла, бо не могла тоді б з таким тавром на серці ходить. А в сорок сьомому тоже страшно було, хоч вже й не так, як в триццять третьому. Їли все, шо можна й не можна було. Приходили якісь люди, та все виукуали й винюхували, всі кутки обнишпорювали і на горищі тоже. Коли все, шо було забрали, то ше й в туалеті провіряли, «з чим ми туди ходим», а побачили, то більше не заходили. А в нас же ж хата недалеко од цвинтаря, то страшно було дивитися, як туди купами людей возять, а потім ті молили розкопували голодні люди, шо вони з тими трупами робили – можна тільки догадуваться. Страх та й годі! Дай Боже, тобі та й нікому такого не пережить…