1. Місце запису: місто Баранівка Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Олійник Марина;
4. Респондент: Чорноус Марія, 1910 р.н.;

Під час Голодомору проживала у селі Андрієвичі Барашівського (нині Ємільчинського) району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

У нашій сім’ї з 8 дітей я була найстаршою. І тому мені на власній шкірі довелося пережити всі жахи голодного життя. Часто мені доводилося відривати від себе останню крихту їжі, щоб розділити між молодшими.

Все розпочалося з того, що несподівано рано вранці до хати приїхали двоє чоловіків. В руках вони тримали палиці. З голосними криками ввірвалися до хати та почали кричати, щоб мати віддала їм зерно та всі припаси. Мама почала голосити, просила щоб над нею змилувалися, адже вона не матиме чим годувати дітей.

Зрозумівши, що це не допоможе, мама з останньою надією схопилася за мішок з зерном. Це лише розсердило чоловіків. Один з них, зі злістю в очах, зі всієї сили штовхнув маму ногою в живіт. Від болю її всю перекосило і вона впала на долівку. Та ще довго так лежала та стогнала від болю та розпачу.

Але в нас ще була їжа. І тому була надія вижити. Не пам’ятаю звідки. Але ми дізналися, що забирають їжу і тому взяли все, що встигли та занесли на садибу. Вирили там яму та вкинули туди все. Потім закидали землею та ретельно притоптали ногами. Щоб ніхто нічого не зрозумів. Але як на біду це побачила сусідка і донесла. Зразу ж до хати з’явилися ті ж двоє чоловіків. Вони схопили тата, кинули його на землю та зі всієї сили почали бити палицями.

Тато опирався як міг, але сили були не рівними. Потім вони забрали зерно та батька, який вже ледь дихав та кудись відвезли. Після того випадку довго не бачили тата. Аж раптом, одного дня, він повернувся.

1. Місце запису: місто Чигирин Черкаської області;
2. Дата запису: 26.09.2005 р.;
3. Хто записав: Андрєєв Володимир Вікторович;
4. Респондент: Терещук Павло Петрович, 1919 р.н.;

Під час Голодомору проживав у селі Яблунець Барашівського (нині Ємільчинського) району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

– Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 –1933 роках?

– Да, харашо помню.

– Які на Вашу думку могли бути причини голоду?

– Це все зробила влада спеціально.

– Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

– Воєнна бригада. Була назначена у каждому селенії.

– Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

– Я не помню.

– Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали, мали документи на забирання продуктів?

– Хто там спрашував документи, приходили та забирали.

– Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилання, арешти?

– Хто ховав, робили обиск, якщо находили, тоді били і все забирали.

– Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

– Мали зброю.

– Як люди боронилися?

– Та як боронилися, ховали як могли.

– Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

– Трудно. Все одно находили.

– Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

– Ходили зі спеціальними металічними штирями і штрикали в землі. А звали їх – бригада по заготовлі хлібопродуктів.

– Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

– Це була воєнна бригада. А приходило 8 чоловік – це у нашому селі.

– Де можна було заховати продукти харчування?

– У помєщенії, у ямах. У нас, наприклад, мати замурувала мішок зерна у піч, він тільки і спас нас від смерті.

– Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

– Да, давали. Я пас коней у колгоспі, то раз у день давали похльобку.

– Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

– Ні, тільки зерно і продукти харчування.

– Що таке «Закон про п ‘ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

– Був такий закон. Тоді, якщо на полі взяв 5 колосків, то давали 5 років тюрьми.

– Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

– Дозволяли, тільки нужно було здавать усе, собі нічого не оставлять.

– Хто охороняв поля, колгоспні комори?

– Лановий.

–Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

– Ні, не хотіли.

–Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

– Як не йдеш у колгосп, то забирають інвентарь – плуги, борони, молотарні, коней.

– Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

– У лісі.

– В який час ходили забирати у людей продукти, зерно?

– Большенство ноччю.

– Скільки разів приходили до хати?

– До нас приходили три рази. Перший – зерно забрали, другий – воза, плуга і коні, а на третій раз була провєрка, чи нічого не осталося.

– Коли почали люди помирати з голоду?

– У 33-му, после уборки.

– Хто не голодував у селі і чому?

– У кого не було дітей, ті обходились. А в нашій сім’ї було восьмеро дітей та ще й дід з нами жив, трудно було, але в нас тільки двоє дітей з голоду померло.

– Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

– Допомагали – родствєніки, сусіди.

– Які засоби шукали до виживання?

– Шукали шо-небудь з’їсти, листя, коріння, колоски з поля.

– Чи мали якусь допомогу від родичів, що менш голодували?

– Мали.

– Що споживали у їжу з рослин, ягід, коріння?

– Листя з липи, гречневу солому мололи на жорна і пекли оладки, цвіт акації, кропиву.

– Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

– Їли їжаків, ловили рибу.

– Чи можна було купити щось у місті, чи виміняти?

– Можна було, та не було за шо.

– Чи був голод у містах?

– По Україні був.

– Чи знаєте Ви, що таке «Торгсін»?

– Це організація, як у нас кооперація пайщиків. Там можна було щось купити з вєщєй, та ми тоді думали аби щось поїсти.

– Скільки людей померло у селі? Чи є такі відомості?

– У нашому селі померло 200 чоловік.

– Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

– Да. Якщо помирав батько чи мати, то діти їх з’їдали.

– Де і хто хоронив померлих від голоду?

– Сельсовет назначав людей із лошадями, померлих ложили в ряднини один на одного і в одну яму згрібали.

– Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

– Ні. Просто назначали бригаду і все.

– Чи відомі у Вашому селі місця захоронения людей від голоду?

– Відомі.

– Чи поминають їх на «Проводи», «Зелені свята»?

– Поминають.

– Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

– Тепер да, а за часів радянської влади все скривали.

– Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

– Правітєльство.

1. Місце запису: місто Чернівці;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Продан Мирослава;
4. Респондент: Харланчук Марія Іванівна, яка розповідає спогади свого чоловіка Харланчук Івана Денисовича (1932 р.н.), який під час Голодомору проживав у селі Водотиї Брусилівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

• Доброго Вам дня, Маріє Іванівно!
• Доброго дня! Як я рада вас бачити мої внучки, і тебе Мирославко!
• Маріє Іванівно, я б дуже хотіла дізнатися про ті страшні 1932-1933 роки, адже Ваш чоловік, Іван Денисович, неодноразово про них згадував, коли я ще маленькою приїжджала до Вас погостювати. Я все слухала та ніколи, на жаль, не записувала.
• Та він і сам хотів написати про себе і свою родину спогади, як вони пережили страшний Голодомор, але все ніяк не доходили руки. Та й, зрештою, він казав: “Якщо комусь буде потрібно, то прийдуть, а ми розкажемо”.

[Марія Іванівна, вчитель, хоча й давно уже на пенсії]

Познайомилися ми з Іваном Денисовичем у школі с. Пелипче (Борщівський район, Тернопільська область), де пропрацювали до старості: я – вчителем української мови, а він – учителем математики. Нема вже таких учителів, як Іван був. Не раз прибігали до нас молоді вчителі, коли Іван вже на пенсії був: просили допомогти, підказати як краще викласти матеріал, щоб діти зрозуміли, та й як відбиватися від каверзних дитячих питань. Був то 1953 рік, як його з Антоніною Степанівною, колегою по роботі, вчителем англійської мови, відправили до нас на Тернопільщину, в село Пелипче Борщівського району, з далекої Житомирщини зі вказівкою: «Піднімати освіту і культуру на Західній Україні».

Щомісяця вони мали доповідати про виконану роботу. Іван кожного разу звітував, а якось, набравшись сміливості, відписав: «Та не ми вчимо їх культурі й освіті, а самі в них навчаємося духовності, народному, дуже багатому й розмаїтому фольклору й побуту. Тут майже в кожному селі є читальня, були «Просвіти». А у нас?».

1954 року ми одружилися. Іван багато розказував про своє дитинство. Яке важке воно у нього було!

• А коли народився Харланчук Іван Денисович?
• Іван Денисович народився у селі Водотиї Брусилівського району Житомирської області в нелегкий 1932 рік. Він був третьою дитиною в сім’ї. Всього їх було п’ятеро. Їхній батько де міг, там і здобував їжу в 1932-1933 роках, адже треба було утримувати двох старших дітей, дружину з немовлям на руках і, зрештою, себе. Дуже рідко хто виживав з немовлят у ті роки. Денис Павлович, батько мого чоловіка Івана, розказував, що в їхньому селі траплялися такі випадки, що матері та й вся сім’я з’їдала своїх наймолодших дітей через голод, та й годувати було нічим. Тому вони дуже боялися за свого Іванка, аби той вижив, адже і їм нічим було його годувати. Совєти забрали у них все: корову, свиней, кіз, курей, качок, гусей, кріликів, а також всі запаси їжі.

– А як вдалося вижити сім’ї Івана Денисовича?

– Денис Павлович, голова сім’ї, робив усе, що міг, щоб здобути їжу: ходив збирати усе в лісі, шукав поживи у ставках, у полі. Спочатку з’їли все те, що залишилося, що не побачили совєти: різні каші з якогось зерна, за щастя було їсти кашу, яку називали «тирба» – з відходів зерна, що раніше давали свиням. Їли кашу з кори дуба: кору дуба на декілька днів замочували у воді й вона ставала м’якшою, а потім її варили. Їли паляниці з лободи – то вважалося смакотою. Їли кашу з соняшника: насіння колгосп забирав, а люди брали стебло соняшника, розрізали його, вишкрібали звідти м’якоть й з того варили кашу. Збирали жолуді, розбивали їх й виїдали серединку. З жолудів також варили кашу. У свинарнику збирали залишене осердя качанів і товкли, щоб спекти з них млинці. Бувало, розказував Іван, сідали його старші брати соломку дрібну пересівати, сподіваючись щось знайти, і де-не-де мишина попадалася. Ото і був їх наїдок. Навкруги в селі вже й ніде було побачити якоїсь поживи. Все повиїдали: горобців, всю пташину та й яйці з гнізд позабирали. Ніде вже й їжачка чи зайчика не побачиш. Але мати завше варила вариво з терну й давала дітям, бо їй сказав дядько, що нападе дизентерія й помруть усі, як не з голоду, то з дизентерії, як не робити вариво з терну. І ось, коли все село вже з’їло все, що мало й у навколишніх лісах вже нічого й було збирати, Денис Павлович сказав двом старшим дітям йти йому допомогти. Діти були кволі, але пішли за батьком. Виявилося, що тато зміг заховати ще до приходу совєтів два мішки зерна у сіні у стодолі, а ще кукурудзу в печі у попелі. Совєти чудом їх не помітили, адже вони все перешнарили по хатах та й по господарці. Так, по жменьці, вони брали того зерна чи кукурудзу й варили каші. А їхні сусіди дивним чином заховали картоплю. Правда, до того часу вона вже й проросла, декотра позеленіла чи почала гнити, але їм було байдуже, головне, що було хоч чимось підкріпитися. Вони обмінювалися: жменька зерна на 2-3 картоплини. А ще, бувало на поді (на горищі, під стріхою) в смітті знаходили де-не-де фасульки чи горох. Ото свято було для сім’ї. Ото виживали як могли.

Також Денис Павлович разом з сусідом ходив по селі й дивився в кого ситуація найгірша. Тоді вони їм допомагали: давали жменьку зерна й картоплину. Таким чином їхнє село, в порівняні з іншими, зазнало менших людських втрат.

Отак і пережили страшний голод 1932-1933 років.

А згодом, Іван Денисович пережив голод 1946-1947 років. Але казав, що то вже не так страшно було. На ті роки припала страшна засуха, але вже ніхто не забирав їжу, то й вижити можна було. У 1945 році померла мати. Батько сам зостався з дітьми на руках. Знову робив все, що міг. Але Іван вже до того часу підріс й сам уже, ще під час війни, почав працювати всюди, де була робота, а також в радгоспі, щоб допомогти батьку годувати молодших братів. Іван зростав парубком розумним і до всього цікавим. Тому пішов вчитися. Але, як не дивно, за Сталіна навчали платно. Іван пішов на вчительські курси, і щоб заплатити за його навчання, батькові прийшлося продати корову та ще й докласти всі, зароблені Іваном, гроші в радгоспі.

Згодом Івана направили на Західну Україну, як я тобі вже розказувала, де він здобув заочно вищу освіту у Педагогічному інституті за спеціальністю математика.

На Заході він провчителював до старості. Але, на жаль, вже нема в живих Івана Денисовича – помер 6 вересня 2008 року. Багато він пережив за свій вік. Часто в пам’яті зринали ті страшні роки, але він казав, що дуже радий, що доля направила його на Тернопільщину, адже саме тут він зрозумів, що таке щастя. Він отримував задоволення від спілкування з освіченими людьми. Залюбки вивчав наші звичаї і побут. В школі з дітьми ще за жорстких Сталінських часів готував вертеп й ходив з ним по селі. Поки Бог давав здоров’я, щонеділі ходив до церкви й дякував Богу за те, що ті страшні роки минулися.

З дитинства в нього залишилася любов до кіз та кріликів, яких постійно вирощували його батьки, а совєти все позабирали. І саме тут, в селі Пелипче, будучи вже на пенсії, він знову вирощував кіз та кріликів, що завжди нагадували йому про дитинство та батьків.

Так, життя у Івана Денисовича справді було дуже важким й насиченим.

Навіть маючи достаток, Іван завжди шанобливо ставився до хліба. Жодна крихта не пропала з нашого столу – все збирав і годував ними курей, качок, але ніколи не викидав, як це робить зараз наша молодь, навіть у футбола хлібом грає…

1. Місце запису: село Буряки Бердичівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 06.11. 2005 р.;
3. Хто записав: Бондарчук Тетяна;
4. Респондент: Данилюк Зінаїда Степанівна, 15.06.1931 р.н.;

Під час Голодомору проживала у місті Бердичів Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

– Шановна Зінаїдо Степанівно, чи пам’ятаєте Ви, що був Голодомор у 1932­-1933 роках?

– Пам’ятаю…був голод, як люди страждали, голодні, пухли, вмирали… з голоду і везли на кладбище даже живі люди…кидали в ями…і сонце пригрівало, і вони ожи­вали…і просилися, шо: «Дайте їсти, дайте мені їсти, я буду жити!». І забирали даже додому таких людей, но всьо равно помирали, бо не було що їсти і назад завозили в кладовище…

– А які на Вашу думку могли бути причини голоду?

– А звідки я могла знати, які могли бути причини? Не було в людей нічого, а шо було в кого, той те забирали, шоб не їли люди…а шо за причина: не дали людям хліба, не дали нічого – та й причина…

– А хто саме відбирав в цих людей вирощено у полі?

– Хто забирав …Були спеціально такі виділяні комісії, що ходили… чоловіки…обше-то ці… партійці ходили, і ще вищий над ними ходив, приказ такий був, і вони це все виконували забирали в людей, шоб в людей не було нічого.

– А були такі випадки, коли сусід доносив на свого сусіда про те, що в нього зберігається зерно.І які винагороди їм за це давали?

– Ніяких нагород ніхто нікому не давав. Сказав, якшо правду сказав, як нашли, то значить нашли, а не знашли то всьо…то така правда

– А люди, які ходили забирати зерно, то вони мали якісь при собі документи?

– Ніхто ніяких документів нікого не правив, і ніхто нічого не показував, сільські люди ходили, то шо це, хто мав казати? Всі знали своїх людей.

– Чи пам’ятаєте Ви, чи застосовували до людей покарання, побиття, арешти чи, можливо, висилання ?

– Висилали…На Сибіри висилали, забирали худобу, шо в кого було. Забирали і вигонили з хатів людей, вони вже бідні шукали куди їхати, куди, де шо шукати, якого життя.

– А люди, що відбирали хліб, приходили озброєні?

– Єден главний над ними, мав револьвера, тримав у руках, а ше яку зброю до селянина треба, він і так бідний був зляканий, без зброї.

– А де його можна приховати було, вони кругом шпичкували і шукали, і находили, де ж його сховаєш. В землю закопає, по городі ходили шпичкували, кругом. То хто де шо міг шо сховати? Навіть і в горнятку якась була квасоля, і ту побачив, і забрав.

– А Ви не пам’ятали, як звали тих людей, які шукали заховані продукти?

– Пам’ятаю…навіть мій дядько рідний Ясько ходив, він помер, багато таких. І меї тітки чоловік, він був партієць, головою сільради був, тоже ходив. То їх же ж нема, шо їм зробиться, так як тепіру шо роблять…

– Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

– Давали тим їжу, хто ходив на бараки, сапав бараки. А як міг сапати, як опух? Підуть, полягають в бур’яні і лежать, а черпака якогось бульону дадуть… та й усе. А як кусочок хліба, то візьме в руку і занесе, бо діти ж голодні.

– А в людей забирали лише продукти харчування, чи, можливо, інші речі, наприклад, рушники чи худобу?

-….Шо в кого було, то тії попродали люди самі… ті речі, бо хотіли їсти, то попродали, шо було брати. Шо з того після 33-го року осталося? Нічого не осталося.

– А Ви знаєте, що таке «Закон про 5 колосків»? І чи чули Ви про нього?

– Чула. Як людина де візьме п’ять колосків – дадуть п’ять років тюрми, засудять і всьо. То другий буде боятися, не візьме, здохне з голоду, а не візьме.

– А пам’ятаєте, чи дозволяли збирати у полі колоски?

– Ніхто нікому не дозволяв… хай гниє лучче.

– А хто охороняв поля, колгоспні комори?

– Охороняв об’єщик поля. Платили йому, він охороняв.

– А люди хотіли йти самі добровільно в колгосп?

– Хто хотів, той пішов, а хто не хотів – не пішов. Все їдно потом пішов, де подівся.

– А змушували людей йти до колгоспу, і як саме вони це робили?

– Отак робили: змушували йти до колгоспу, люди мусіли йти, бо забирали. Люди ж хазяювали раньше самі, мали коні, мали всенький елєментар цей, шо в полі робити. Позабирали все в людей, тий чо буде сидіти, тий мусів йти в колгосп, робити, а там уже якусь злибиду платили людям.

– А де люди переховували худобу, якщо вони мали, щоб її не забрали в колгосп?

– В кого була – забрали, а в кого не було, то де ж вони могли шо ховати?

– А Ви не пам’ятаєте, в який час саме люди ходили забирати зерно?

– Коли кому наравиться, тоді ходив. І забирали і вдень, і вночі. А вночі, де найде? В хаті ж нема. А як десь сховав, то не найде, то саме лучче вдень ходити.

– А з якого часу саме люди почали помирати з голоду?

– З якого часу? То хіба не ізвестно з якого часу? Не було шо їсти, та й вмирали люди. Як саме? Моїй матері хтось дав миску, мисочку жому, і я їла цей жом, то я могла довго жити. Хвалити Бога вижила, мати якось вигляділа нас двох, бо нас двоє було. Вигляділа, ми не повмирали з голоду.

– А що було з малими сиротами, в яких повмирали батьки? Чи ними могла опікуватися держава?

– Ніхто ніким не опікувався, опікувалася бач як держава … позабирали все – то це було таке опікування. Позабирали все, шоб діти вмирали … не тільки діти і старі – всі.

– А Ви не пам’ятаєте, хто не голодував у селі і чому?

– Ну хто не голодував, ці шо ходили по хатах, забирали в людей, то їм же то давали таке… состояніє, шоб вони могли жити, то вони жили. І їхні діти не вмирали, і вони не вмирали з голоду.

– А хто зумів саме вижити з людей у вашому селі?

– Хто зумів вижити, хто міг десь… луче зразу жити. Зажився і може в нього гроші були, може в нього шо було, я знаю, той вижив. А в мене самої, я і не мала як, но якось я вижила Бог дав здоров’я і силу, і вижила.

– А чи допомагали люди один одному в той час голоду, наприклад, даючи один одному якісь продукти харчування?

– Хто це міг шо кому давати? Як у нього є, то мені дасть, а сам з чим останеться? Ніхто нікому нічого не давав.

– А Вам допомагали ваші родичі, які менше голодували?

– Помагала тітка, рідня. Вона луче жила, в неї шось трошки було. То мама піде до неї, то вона дасть. То поки мама принесе, то вона чуть не пенькне от цього, від цеї допомоги так і вижили.

– А Ви не пам’ятаєте, чи споживали в їжу щось з рослин, коріння чи ягід?

– Пам’ятаю лободу, гичку з бараків, кропиву. З лободи пекли млинці такі, з цього насіння терли і пекли. І так їли і виживали.

– А з дерев, мабуть, Ви тоже щось вживали — листя чи кору?

– А шо ж я їла, я тоже це їла. І листя їла, і з цього, з дерева, з липи листя їли – воно таке слизьке.

– А яке з диких тварин, птахів чи плазунів Ви вживали в їжу?

– І коти їли, і собаки їли, хто шо міг зловити, шо під руки підпало.

– Скажіть, будь-ласка, чи можна було щось купити у місті чи виміняти, наприклад, їжу?

– А купити за шо? Де гроші? Як у кого яка дранка була, то міг виміняти. А як у кого не було нічого, то за шо виміняє? Тай так і виживали.

– А чи знаєте Ви, чи був голод саме у містах?

– За це я не знаю, я не скажу. Бо шо я тоді, могла бути в місті? Я не була нігде.

– А чи є саме відомості про кількість померлих людей у Вашому селі?

– Якби в сільраду звернутися спитати, то й то вони певно не знають, хто це цими людьми тоді завідував, скільки їх вмирало. Їх везли на хурах, як то яких дров і скидали в їдну яму.

– А чи відомі у Вашому селі випадки людоїдства?

– Були, шо матері даже своїм дітям руки пооб’їдали, мершим дітям — своїм .

– А коли люди помирали, то де і хто їх хоронив саме?

– Хто, були ж, хто помер в сем’ї, а хто ж і не помер, то ті шо не вмирали, то й хоронили. А яму копати, то викопають яму — пока цей привезе, шо заказав яму, то вже навезуть повно, шо вже цей не має куди вкинути.

– А платили саме тим людям, хто займався похованням померлих?

– О, ти думаєш я знаю,чи платили чи не платили? Чим тоді було платити? Ну певно, то платили, бо так він тоже не пішов би, не копав.

– А чи відомі у Вашому селі місця захоронення людей?

– Хто де знає, а більшість шо й не знають. І там позаростало деревом, як ліс позаростало. І рубають, і ріжуть його. Він же ж коренем йде-йде, позаймав геть ті місця.

– А поминають людей померлих на Проводи чи Гробки чи, можливо, на Зелені свята?

– Хто знає могилу своїх родичів, той поминає, поправляє, а хто не знає, то шо ж буде.

– А поминають саме цих людей і в церкві, чи тільки на проводи поминають, а в церкву не ходять?

– Як хто хоче. Хоче йде, хоче не йде. Хоче поминає, хоче не поминає.

– А у Вашому селі є церква? І до якого патріархату вона відноситься?

– Нема в нашому селі церкви. Була, то розібрали – нема. Їздять у другі села, в город їдуть – в Бердичів. Хто як може.

– А встановлені у Вашому селі хрести саме жертвам Голодомору?

– Хто де знає, де його поховане хтось з родичів, то поставив. А хто не знає, то так позаростало деревом, то й так там і є.

– Як на Вашу думку, чи знає сучасна молодь саме про голод 1932-1933 років? І розповідали Ви своїм дітям, внукам чи родичам саме про це становище?

– Аякже. Розповідали баби, матері розповідали молоді, а молодь шо, шо вона ше знає, пока хорошо живуть. Хвалити Бога.

– А кого Ви важаєте саме винним у цьому такому страшному голоді?

– Кого я вважаю, вважаю вище начальство, хто руководив державою, дав такий приказ, шоб люди вмерли з голоду. Я б його сама роздерла як жабу, шоб я знала хто.

1. Місце запису: місто Бердичів Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Івушкіна Поліна Вікторівна;
4. Респондент: Гоминюк Марія Лук’янівна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору проживала в місті Бердичів Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Шановна пані Маріє Лук’янівно, пригадайте, будь-ласка, як Ви жили під час Голодомору, що Ви пам’ятаєте і що Ви можете нам розповісти?

Так, мені тоді було 9 років, пам’ятаю небагато, але дещо пригадати зможу. На той час я мешкала в маленькому місті Бердичеві. В багатьох містах і селах становище було просто жахливе, мені пощастило, в моєму місті було набагато легше вижити, ніж в селах і містах, які знаходились поруч.

А де ховали їжу, зерно тощо?

Ви знаєте, з розповіді моїх батьків, я знаю, що їжу ховали в стінах, їх робили подвійними і туди засипали зерно, вночі варили якусь кашку, а на ранок все прибирали, щоб ніхто не знайшов і крихти. Також їжу закопували в землю неподалік від дому, ховали їжу на дахах та під підлогою.

Як проходив процес відбирання майна?

Забирали майже все: худобу, хліб, зерно, все що знаходили. Руйнували сараї, перекопували землю, навіть у маленьких дітей з-під сорочки забирали останній шматок їжі. Навіть роздроблювали піч, щоб хоч щось там знайти.

А що ви їли?

Матері у мене не було, на той час я жила з батьком та сестрами. Я пам’ятаю, що батько варив супи з кропиви, лебеди, різних трав. Хліб в нашому містечку був, але його було дуже мало, і його тяжко було дістати. Він продавався в приватних магазинах, за картковою системою. Ще я пам’ятаю, що в нашої родини був знайомий дідусь, який працював у місцевій їдальні, і коли я проходила поруч неї, цей дідусь скидав мені “мамалигу”.

А що це?

Це млинець, який робили з кукурудзяної крупи.

А ви пам’ятаєте, як називали людей, які відбирали усе?

Чесно кажучи, я не пам’ятаю, як їх звали люди між собою, просто я знаю, іцо це були призначені владою службовці. І пам’ятаю, що ми боялись НКВД.

Скажіть будь-ласка, чи втратили ви когось з родичів під час Голодомору?

Так, одна з моїх сестер померла, але будучи дитиною, я цього ще не розуміла. Для мене вона просто зникла. Вже пізніше я здогадалась, що її поховали, так як і інших загиблих від голоду, тобто в спільну могилу.

А в Вашому містечку багато загинуло людей?

Я пригадую, що на той час людей загинуло багато, особливо в селах.

Чи є місце вшанування похованих у Вашому місті?

Ні, немає.

На Вашу думку, яка причина голоду?

Я вважаю, що головною причиною була влада, тому що на той час влада знищувала селян, майже все зерно вивозилося за кордон, були встановлені жорстокі податки, а також був поганий врожай. І підсилювалось все це примусом, який влада чинила на селян. Селян, які не хотіли йти працювати в колгоспі, постійно обшукували і переслідували.

То були дуже страшні часи, і я бажаю вам, щоб ви ніколи не відчули того болю і страху.

1. Місце запису: місто Бердичів Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Дудник Катерина;
4. Респондент: Ніколайчук Анастасій Петрович, 1919 р.н.;

Під час Голодомору проживав у селі Маркуші Бердичівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Хотілося б дізнатися про Ваше життя. Якщо не важко, розкажіть про свою молодість, про рідне село.

Я народився 1919 року в селі Маркушах Бердичівського району. В родині селянина. Мій батько мав, нас було четверо в сім’ї, мав три з половиною гектари землі. Господарював сам, без найманої праці. Мали ми корову, мали коня. Зпрягалися з іншими, щоб обробити землю. Десь у 30-тих роках мої батьки вступили в колгосп. Маркушівський колгосп називався «Червоний шлях». Про себе дуже мало можу я розповісти, бо був ще такого віку, малий трохи. Коли сталося таке страшне нещастя, як голод. Я дуже добре пам’ятаю, що в цей час я, як інші сільські діти, пас худобу. І от пам’ятаю, що ми хлопчиками часто видряпували насіння гороху, що було посіяне, і їли цей горох. Ну навчався в Меркушах, в початковій школі навчався. Потім ходив в П’ятигірки, Велика П’ятигірка – це сусіднє село. Навчавсь там в 5–6-му класі. В 7-й клас не міг туди ходити, бо 6-й клас майже весь перемерли хлопчики. Справа така, що не було контингенту і я ходив у місто. Ну шо ще таке пам’ятаю, що вразило мене. Я його і зараз пам’ятаю. Десь в центрі села недалеко від церкви, від школи сюди до Бердичева жила жінка, одинока жінка. Називали її Марійкою. І от, коли їй запропонували йти по буряки, це ж весна була, треба йти полоти буряки, і вона вже лежала опухша з голоду, як я тепер розумію. На фронтоні, бо в неї єдиної фронтон був зашальований дошками, бо так взагалі-то стріха – там не напишеш, написали чорною фарбою «Марійка – ледар». А на другий день вона померла. З голоду. Пам’ятаю ще, що через наше село Маркуші люди ішли в місто – в Бердичів. Ішли щось поміняти, купити, ішли з Фидрова – це теперічне Тернівка Козятинського району, із Обухівки. Пам’ятаю, що тьотя, яка жила у Фидрові, що кожний день у Фидрові хоронили по 15–20 людей. Спеціальна була людина – їздовий, яка збирала мертвих по хатах. А часто могло бути так, що вони ще може могли й жити ще… Пам’ятаю також, що на вході в село від Житинець, лежала жінка, яка померла від голоду. І на вході, що йде на Обухівку також лежала жінка, що вмерла від голоду. В нашому селі я не пам’ятаю, чи дуже багато померло. Пам’ятаю, що одна сім’я зовсім вимерла. Пам’ятаю, що всі роки був у Бердичеві відкритий магазин, він на розі вулиці Леніна, то цей магазин торгував на золото і на іноземну валюту. То селяни, в яких були якісь обручки вінчальні, кульчики, мо’в кого хрестик якийсь золотий був, ішли в цей магазин і за це їм там крупу чи муку, що ще селяни могли брати. І моя мати в тому числі поміняла це все, що мала – і свою обручку, і батькову, і кульчики, і хрестики. Ще можу сказати такоє, що в 30-ті роки, коли було масове розкуркулення, розкуркулили мого діда – Семенюка Петра Івановича, ну який був добрим господарем. І от заслали його в Сибір. По другому етапу він знесилився і йти вже не міг. Один з охоронців – це так потім дід розказував, – сказав другому: «Дай йому одну», тобто пристрель. А другий каже: «Він сам подохне». Але сталося так, що дід трошки піддужав. Він теж не якись такий був злодій чи бандит, що від влади тікав. І він по цих слідах, що вели до табору, пішов і прийшов до табору. Мабуть через років два ходила моя мати по селу, брала підписи у людей, що він був доброю, справедливою людиною, міг і бідному допомогти в скрутну хвилину. І багато людей, майже все село, підписалося під цією бумагою. Ну послали, не знаю куди її там послали, і дід повернувся.

Розкажіть, будь ласка, що пригадаєте про репресії.

Я не пам’ятаю точних даних. Кого раніш, кого пізніш забирали, але десь після 34-го року. Я тільки пам’ятаю, як батько прийшов з якихось зборів і сказав, що всіх взяли, хто був, як кажуть, крепкими середняками. Всіх чоловіків приїхали і забрали прямо з зборів. І мій батько думав, що сам там зостанеться. Але повернувся, батька тоді ніхто не забирав, очевидно у нас була погана хата, майже на Шевченкову похожа. А ті були більш гарні хати. Так, ну що ще?

Можливо, Ви пригадаєте ще якісь події тих років.

Пригадую ще, що ще раніше трошки, коли мали вступати в колгосп. Очевидно так. Накладали на селян, які були більш-менш, і мали міцні господарства, що крім того, що він здав податок, ще були накладали якесь тверде завдання. Ще повинен був віддати. І сталось так, що віддав усе, бо якщо він…[пауза], бо ходили і шукали, і забирали все. Звичайно, що люди сильно голодували, бідували дуже. Скажем, коли мій батько йшов на роботу, в колгосп, а він все своє життя проробив то на конюшні, то на короварні, то спочатку як це таке, такий голод як був, то хто йшов на роботу, то повинен був мати казанок із собою. І там варили затірку – це просто розбовтана мука. Якийсь черпак його давали, не знаю скільки. Ну, і з сім’ї тих, хто на буряках був, то це таке. Врожай, мені кажеться, того року був непоганий, але весь хліб було вивезено. Із колгоспу весь хліб було вивезено. Не знаю, не пам’ятаю, як було з насінням. Але мені кажеться, що і насіння було вивезене, але потом його давали, щоб посіяти. Але цього я добре не пам’ятаю, не можу сказати за це.

1. Місце запису: село Райгородок Бердичівський район Житомирської області;
2. Дата запису: 14.08.2003 р.;
3. Хто записав: Сироїд Інна Валентинівна, ІІІ-й курс історичного факультету Київського Національного університету імені Тараса Шевченка
4. Респондент: Зозулінська Юлія Миколаївна, 1910 р.н.;

Під час Голодомору 132-1933 років проживала у селі Райгородок Бердичівський район Житомирської області;

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

 Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 роках або у 1946 – 1947 роках?

Та помню сама, а то ще мати розказувала.

 Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Не знаю, чи був тоді неврожай, а оті ходили по хатах та все забирали, ходили власті, і свої, і чужі.

 Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Із села влада, колгоспна, а ще казали, що й приїздили з району.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Знаю, що були такі, хто вислужувався, але чи їм за то платили? – певно, що так.

 Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Без усяких документів, їх і так вже впізнавали.

 Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Забирали до сільради, змушували силою, та й було, що висилали.

 Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не помню.

 Як люди боронились?

Тікали, ховалися, а їх все одно знаходили.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Ховали в горшках, закопували в хлівах, на гноярці.

Хто і як шукав заховані харчі?

Приходили від властей, нишпорили кругом, все ставили вверх ногами і знаходили.

Скільки їх приходило до хати?

Було й п’ять чоловік приходило, а то по два-три чоловіки.

Де можна було заховати продукти харчування?

На городі, в смітниках.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Щось давали, але мало, а то все забирали і були змушені люди йти.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Їжу й худобу.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, були сторожі і нікого не пускали.

Хто охороняв поля і комори?

З колгоспу приставлені.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Спочатку силою гнали, одбирали все, а вже потім люди й самі стали йти.

Чи змушували йти людей в колгосп?

То я ж і кажу, що все забирали і мусили йти, а нє, то висилали із села.

Де переховували худобу?

Її не ховали, бо ж так і так знаходили.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Могли і цілий день ходити.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили, поки усього не заберуть.

Коли почали люди помирати від голоду?

Як вже нічого не стало, на зиму і весною.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Вже потім забирали десь в приюти тих, хто вижив.

Хто не голодував в селі і чому?

Голодували всі, а хто, може, нє, то я не знаю.

Хто зумів вижити?

Хто зміг протриматися, той вижив.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

Йшли в город, міняли олію, щось варили, шукали їстівного і виживали.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Горе було всім.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Їли все, що росло, варили колотуху з листям.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Все, що бачили, голодні, не перебирали.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

І собак, і котів били, мама юшки варили, то вона смердить, а ми їмо.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Можна.

Чи був голод в місті?

Там людям пайки на заводах давали, було легше.

Чи відомі випадки людоїдства ?

Нє, в нашому селі не було, казали, що десь мати поїла своїх дітей, а в нас не чути такого.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Призначали з колгоспів, вони хурами забирали всіх мертвих і тих, хто доходив, і везли на цвинтар. Там всіх скидали в одну яму.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Знаю, що на старому цвинтарі, та вже ніхто туди не ходить.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають на «Проводи».

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Зараз поминають, а тоді в нас і церкви не було.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є, а я не розберу яка, Бог один, то й церква одна.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Були, та вже зогнили, старі, мабуть уже немає.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

До мене часто зі школи приходять, питають, а я всім кажу – не дай Господь нікому, навіть ворогові, того пережити.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Казали, що Сталін хотів усіх загубити.

1. Місце запису:  місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Щербін Інна;
4. Респондент: Рибак Олександра Петрівна, 1926 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Баранівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Коли був Голодомор, я була ще зовсім малою дитиною. Але деякі моменти цих страшних часів буду пам’ятати до кінця свого життя. Мені дуже важко розповідати, як страждала та голодувала моя сім’я. Ми були дуже бідними. У мене була старша сестра і мати. Батько помер від тяжкої хвороби, я його зовсім не пам’ятаю. У нас не було що їсти, мати ходила по селі просила хоч шматочок черствого хліба, щоб ми не вмерли з голоду.

Пам’ятаю, що моя сестра ходила до нашої сусідки, просити картоплю. Вона була мала, гнила, але ж все таки картопля. Вона допомагала нам вижити. Приходили до нас ці жорстокі, злі люди, які нікого не жаліли. Ми утікали хто куди. Ховалися у лісах, землянках. І бувало, не приходили додому цілими тижнями, бо боялися, що нас уб’ють. У мене було тяжке дитинство, і не дай Боже зараз людям пережити таке горе.

Оце все, що я пам’ятаю, і можу розповісти.

1. Місце запису: місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Окончик Тетяна;
4. Респондент: Окончик Петро Євтухович, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Баранівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

Про ці чудовищні часи пам’ятаю не багато, мені на той час було 6 років. Це вік дитячого розквіту, проте мені він запам’ятався, як період страшного голоду і холоду.

Сім’я у нас була велика. На той час уже було в сім’ї 8 дітей. Я із них був четвертим. Найменші мої сестрички напередодні Голодомору лише народились і я можу лише уявити, як їм було все це пережити.

У сім’ї із їжі не було нічого. Мій тато тоді працював на Першотравенському заводі. Там їм видавали трішки їжі, зокрема хліб. Робота у них була виснажливою. Тому робітникам потрібно було харчуватися, а тато все приносив додому. Мама розділяла по крихті хліба кожному із дітей, а собі нічого. Тоді я ще був малий, не міг поспівчувати мамі, а зараз я можу лише уявити її стан, адже все, що було (а було мало) вона віддавала нам.

Дуже рідко ми знаходили запаси картопляних лушпайок. Ми їх мили і смажили. Які ж вони були нам смачні. Здавалось, що кращу страву і придумати не можна було, а це були всього-на-всього лушпайки, які зараз ми варимо свиням.

Іноді я чув, як люди із нашого села ходили і збирали колоски з поля. Говорили, що якщо спіймають на такій роботі, то можуть до в’язниці посадити, а декого і на місці вбивали. Ще мені згадується. Як лежу на ліжку або печі, а в животі порожньо, їсти хочеться, і не відчуваєш чи то ніч, чи то день, в голові помутніння, сил немає. Не розумієш, чи ще живий, чи вже помер. Ще й зараз, коли згадую це відчуття, то млосно стає.

Більше нічого такого не пам’ятаю… Раніше чекісти ходили, вони забирали все до останнього, але я про це знаю уже з розповідей дорослих. Хіба, що пригадується, як ходили з дротяними шпичками, тикали у кожен кут, намагаючись щось знайти. А що тоді із нас можна було взяти? Сім’я велика, самим їсти нічого було.

Багато людей повмирало, хворіли. Нас біда на той час минувала, але безслідно не пройшла. Приблизно через рік померла моя молодша сестра, пізніше – найменша. Голодні дні кількарічної дитини лишили про себе слід: хвороба вразила їх смертельно. Важко згадувати ті часи, аж сльози накопичуються, проте, хвала Богу, що зараз я маю можливість жити зі своїми, на щастя, не голодними дітьми, зі своєю дружиною у тиші і спокої.

Бережи нас Господь і надалі!

1. Місце запису:  місто Баранівка Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2009 р.;
3. Хто записав: Чумак Ольга;
4. Респондент: Мельник Галина Корніївна, 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Баранівка Барнівського району Житомирської області.

Свідчення з фондів Національного музею Голодомору-геноциду.

1932 рік був найстрашнішим і найтрагічнішим для нашого народу. Довелося побачити це і мені. На той час минало мені 9 років. Та, на щастя, мою родину ця біда обминула.

Тоді була дуже засуха, але це не єдина причина Голодомору. Держава хотіла знищити людей і комуністи ходили по сім’ях, відбирали зерно та інші продукти харчування, руйнували будинки, щоб люди залишалися без даху над головою. В нашій хаті Голодомору не було, тому що мій батько був головою колгоспу, у нас були великі засіки зерна, меду. Так, як у нас була велика пасіка, у ній налічувалось до 50 вуликів. Також було багато землі і велике господарство. Але не дивлячись на достатки, ми ніколи не відмовляли. До нас приходило дуже багато бідних сімей і ми старалися хоч якось допомогти. Якось, в новорічний вечір, постукала до нас у двері старенька бабуся. Вона була голодна, і змерзла. Просила в такий вечір милостиню, адже вдома у неї діти й онуки. Ми не могли відмовити старенькій, нагодували, зігріли і дали продуктів додому. Перед Різдвом ми закололи порося, зарізали теля, але про це дізналися комуністи.

Вони зразу ж прийшли до нас додому, почали стукати в двері, батька в той час не було. Мої менші брати і сестри дуже злякалися, порозбігалися хто куди, але мати сказала сидіти тихо. Так як я була найстарша, я підійшла до дверей, не відкриваючи їх, вони заманювали мене різними солодощами, аби я відчинила двері. Через кілька хвилин набридливого і лякливого стукоту вони пішли геть.

Голодомор тривав рік, але для людства це було вічністю. Після цих тяжких страждань життя пішло на краще. Люди почали відбудовувати будинки, засаджувати землі. Але теперішнє життя іде на дно, яке було з 32 по 33 роки – ми надіємося що це не повториться.

Таких страждань, які я бачила, не бажаю навіть самому страшному ворогу.