- Місце запису: міто Київ просп. Голосіївський 84, квартира 30;
- Дата запису: 13.12.2019 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Рибальченко Віра Іванівна, 30.09.1930 р.н.;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в місті Охтирка Охтирського району Сумської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка, як вас звати?
Віра Івановна Рибальченко
Коли ви народилися? Якого числа?
30 вересня 1930 року.
Де народилися?
Город Охтирка, Сумська область.
В самому місті, так?
В самому місті.
Як звали ваших батьків?
Батька звали Іван Савович П’ятак, прізвище таке, а маму звали – Галина Іванівна або Ганна Іванівна, Анна Іванівна Майдюк була.
Майдюк – це дівоча?
Так, Майдюк. А стали ми П’ятакови, понятно?
А коли стали П‘ятакови?
А в 30-му році була русифікація. Батько – П’ятак, мама – П’ятакова, он в мене виписка про смерть, то даже не написали фамілія тире і еті кавички, понятно? П’ятакова…
Ви не хотіли?
А хто ж знав. А хіба можна було казать шось. Це ж зараз можна казать все і теж треба думать, шо казать. А тоді ж Голодомор – нільзя, проти влади – нічого нільзя. Поетому осталась я П’ятакова, а коли закінчила школу, в п’ятидесятому році, то мені класний керівник підійшла і сказала «Ваше прізвище не П’ятакова, а П’ятак». А це ж треба було, шо робить, іти кудись, шось робить, а після війни ж, Боже, дєвочки, шо робилося. Голі, босі, голодні, все розрушено. Ми з школи ходили з носилками, брали кірпічі, які цілі залишилися, шоб закрити вікна, бо ж стєкла не було.
А ви знаєте, якого року народження ваш батько, мати?
Мама знаю і батька знаю. Батько – 1910 р. н. в Охтирці. А мати 1905 р. теж в Охтирці.
Скажіть, будь ласка, а чим займалися ваші батьки?
Значить, батько мій служив в армії. Коли він служив я не знаю. Але коли він женився, він працював робітником на желізній дорозі, вони жили поруч. Оце так желізна дорога, а це їх будиночок. І оце він тут працював. В сім’ї було 10 чоловік. Шестеро хлопців і чотири дівчинки.
Як звали?
Звали, щас скажу. Значить, тьотя Тася, тьотя Шура, тьотя Ліда і тьотя Ліза. А дальше Іван – батько, дядя Пєтя, дядя Вася, Дмитро, Степан по-моєму, і Борис. Але ми дуже мало спілкувалися. Батько служив в морфлоті. Бо він дуже був кріпким, сильним.
А брати, сестри були в вас?
Нєт, я одна була. Ні, мама казала вже перед самою смертю, шо був хлопчик, але він дуже рано помер. Ну шось декілька днів пожив і помер.
А мама чим займалася?
Значить, мама до заміжжя, до замужества послали в Одесу на курси торгових працівників, вона одержала там удостовєрєніє, сертифікат і все життя вона була продавцем, все життя продавала в магазині. А батько, батько все вмів робить, нема такого нічого, шо він не вмів робить, все. Я знаю, шо мама казала про Голодомор вже не можна було казать, ніколи, нічого. Це вже тоді, як я вже доросла стала, так уривками. Бо я жила в Києві, а мама в Охтирці. Я їду туди на два дні. А раніше ж субота була робоча, один день в суботу їду, в неділю все роблю і в неділю їду назад. То шо можна балакать, ніколи було навіть балакать.
Мама розказувала, коли прийшов голод, а в сім’ї у бабушки було тоже 12 душ дітей. Значить, кого я пам’ ятаю, значить, мама розказувала, шо двоє братів пішли в 1914 році на війну. І не вернулися, ні похоронки, ні могилки, ніхто нічого не знає. Після того як почалась голодовка, дядя Вася і дядя Ваня пішли вчитися, а тьотя Оля і тьотя Катя були замужем. Одна в одному селі за дуже багатого чоловіка її віддали заміж, а тьотя Катя в другому селі теж за дуже багатого чоловіка. Але, коли прийшла голодовка про тьотю Олю мама мені нічого не розказувала, бо там було теж багато дітей, був такий зажиточний хазяїн. Значить, вони навєрно шось мали, десь припятали, не в всіх же ж селах шукали, в деяких шукали по три рази, а в деяких і не заходили, то може туди й не заходили, я не знаю, мама не знає. А там, де тьотя Катя жила теж в багатої сім’ї, помітила шо її їсти не дають, ховають їжу. І мама колись ішла з роботи додому, а назустріч їй йде знайомий, каже «Галя, ти поховала батька, готовся ховати Катю, бо вона вже лежить опухша». Мама не пішла додому, вернулася на хозбазар, найшла якогось дядька з підводою і поїхали в село забрали. І спасли ту тьотю, вона дійсно була вже опухша. То в неї видно все таки був кріпкий організм і вона вижила. А дєдушка, коли почався голод, він пішов у сусідню область, в Харківську область, Катеринокурський район і думав, що він своїми руками, він же столяр хороший, шось заробе. Та хто ж там робить, як голод. Ніхто, нічого не заказував. До бабусі приходив чоловік, два рази. Один раз прийшов, тай каже: «Марино, я буду бачить Івана, ти нічого не хочеш передать?». Вона зібрала, мабуть, якісь там харчі і, звісно, передала. Ну і пішов він. І так через деякий час знову прийшов. І знову каже: «Я буду бачить Івана». І знову бабушка передала. І, коли дідусь пішов в село, шо знову оце працювать, але ніде, нічого, роботи не знайшов, насилу прийшов на вокзал і його вже люди чужі посадили на вагон. Він приїхав в Охтирку і теж його зняли люди чужі, привели додому, три дні він пожив і помер. А коли принесли дідуся хоронить, то в могилі, в ямі лежав хлопчик-підліток, мертвий. Хтось кинув його, не одітий, нічо немає, отак просто кинули і все. То прийшлось виймать, копать тому і цьому вже закопувать. Отаке. Значить, дідусь помер. Коли помер дідусь, мама каже: «Шо ж ми будемо робить?». Ні грошей, нічого немає, давайте продамо хатку. Хатка маленька була, дві комнатини, одна там де сплять, а друга це там, де дідусь свою майстерню робе. Всьо. І кухню, більше нічого. Маленька, ну раніше не було такого шоб по три, по чотири, тільки багатії мали такі квартири, а бідні люди, отак построїв собі, де можна притулиться і живуть так. Шо це я говорила, шо дідусь… а, продали хату, продали хату, бо бабуся, мама моя, тьотя і я, четверо, треба ж дати їсти. Значить, мама казала, шо мені давали куклу смоктать. Значить, це такий лускоточок матерії, туди закладували якісь харчі, зав’язували, я мусила брати цю куклу в рот і при помощі цієї слюни, розкисало там оце, шо туди поможили і я вже це ковтала. Оце я так спасалася. Більше я нічо не знаю. Але після цього ніколи в мене немає апетиту. Чи це голод повліяв, чи шо, я не знаю. Але мені ну ніколи не хочеться їсти, оце я їв, о лікарство треба пить, о, треба поїсти.
А з родини, ви більше не знаєте, ніхто більше не помер від голоду?
В нашой нєт.
А інші в Охтирці?
Тьотя Катя була діствітєльно опухша. Вона прожила до восьмидесяти років, але вона була дуже боязлива, дуже така нервова, дуже слаба була, дуже кріпка була, в неї коса красива була, вона була више середнього росту, така міцна жіночка. Ніхто більше не помер.
А мама розповідала, в Охтирці самій люди голодували?
Нє, не розповідала. Вона не хотіла розповідать.
Тільки розповідала про діла і про тітку?
Вона розповідала те, що в неї в сім’ї сталось. А більш ні про кого не розповідала. А перед війною, я пам’ятаю, прийшла до нас дівчинка. У нас був дуже великий двій у цій квартирі, шо нам дали до війни, дуже великий двір, три великі груші біля будинку, така тєнь, так гарно гратися було і ми гралися. А одна дєвочка прийшла та каже: «А за моим папой машина приехала». А это был 37-ой год, когда черный ворон приезжал, понимаете? Тоисть детям боялись рассказывать, потому шов идете девочка ж не понимает, раз и рассказала, а не известно кто как, может я бы пошла тоже кому-то рассказала. Это ж не известно, понимете? Значить, тьотю Катю ми спасли, маму спасли, бабушку спасли. Мама, звичайно, була худа, ну а я перестала їсти, я нічо не хотіла їсти, ніколи і зараз тоже не хочу.
А скажіть, от з ким ви працювали на роботі, хтось взагалі згадує про 32—33 рр.?
Нєт. Нікагда.
Ніколи?
Ніхто, ніколи не говорив, не розповідав.
А мама, коли розповідала, як батько її помер, вона казала який це голод? Штучний?
Нєт, нічо не казала. Це дуже скупі розповіді, дуже скупі, я тільки, ну, жалко, шо я не розпитала її, я ж тоже боялася, знаєте, це ж все було під таким строгим контролем, я, коли пішла в архів і питала, кажу «Дєдушка помер мій», кажуть «Треба рік народження», оці брати мамині померли, теж загинули, вони сказали «Все про 33-ій рік, нічого не видається, заборонено». Тьотю спасли. А в Западній же Україні там не було колгоспів. І хазяєва вивозили все шо хочеш. Ізобілія була, понімаєте. А тут не було чого їсти. Я пам’ятаю, як ми виривали лопуцьки укропу, молочай, калачики і їли. Це я пам’ятаю, це діти були.