- Місце запису: смт. Кожанка Фастівського району Київської області;
- Дата запису: 19.09.2017 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Масло Зіновій Іванович, 08.06.1922 р.н., народився в селі Півні Фастівського району Київської області (з 1961-го року і до сьогодні проживає в смт. Кожанка);
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;
Коротка інформація про респондента: Народився Масло Зіновій Іванович 8 червня 1922 року в с. Півні на Київщині у родині Масла Івана Марковича та Масло Ольги Корніївни. Навчався в 10-річній школі с. Кожанка Фастівського району. У травні 1942 року був вивезений на примусову працю в Німеччину, в травні 1945 року був звільнений. Оскільки населений пункт де працював Масло Зіновій звільняли американські війська, був етапований на Колиму. Протягом 1945-1950 року знаходився під слідством. Пізніше працював на Кожанському цукровому комбінаті бухгалтером. Працював на Макарівському цегельному заводі (1971-1972). В 1972 році вийшов на пенсію. Має чотирьох дітей, трьох онуків та одного правнука. Зібрав інформацію та склав список вбитих голодом в с. Півні Фастівського р-ну Київської обл. – це 157 осіб. В с. Кожанка Фастівського р-ну Київської обл. було вбито голодом 900 осіб. Активно працював над питанням встановлення пам’ятника жертвам Голодомору. Минулого року 23 листопада – Пам’ятник жертвам Голодомору було відкрито. На жаль, Зіновію Івановичу не вдалося побачити його. Вересні 2019 року на 98 році життя відійшов у вічність свідок Голодомору Зіновій Іванович Масло.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Півні Фастівського району Київської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Ви можете розказати про свою родину, про своїх батьків? Яка в них була сім‘я, чим займалися?
Так. Ми сільські жителі, ну в селі собі жили. Батько… ну занімався сєльським хазяйством. Земля була, не знаю скільки, ну десь так гектарів скілько було. І кроме, того кустарщиною підробляв трохи.
А шо він виробляв?
Ну шо він міг – чоботи шив, умів кожи вироблять…
Вичинку робити?
Ну то таке в основном…
А як звали Вашого батька?
Іван Маркович батька звать.
Масло. А матір?
Мали ми, я ше пам’ятаю, пару волів. І цими волами, як тяглова сила, треба було ж орать, сіять, волочить, шось привозити і тому подобне… А потом, як началась вже чуть не колективізація, шось таке, ну то вже воли продали ці, продали…
А батько якого року народження був?
Тисяча восємсот дев’яносто второго года.
А мати?
Тисяча дев’ятсот п’ятого.
А звати як її?
Оля, Ольга Корніївна…Ольга Корніївна.
А крім Вас ще були діти в сім‘ї?
Родилася сестра аж у тисяча дев’ятсот тридцать четвертому году. Тільки не в Півнях, а вже в Росії, в Росії.
А на період Голодомору Ви були однією дитиною?
Да.
А дідусь чи бабуся з вами жили ще хтось?
Нє, з нами не жили.
Ви жили самі з батьками?
Да. Отдєльно батьки жили по матері і батьки отдєльно по батьку.
Ви пам‘ятаєте як колективізація проходила? Як вона починалася?
Знаю-знаю, знаю я це дєло. Колективізація – іди в колгосп як хочеш. Не йдеш у колгосп?… Шо нам зробили, бо батько в колгосп не йшов, не йшов… Приїхали із колгоспу активісти і кругом все чисто город виорали і посіяли гречку – не маєш права, не маєш права, шо хочеш роби. А де ж картопельки взять, а де всьо… нема. Який був вихід? Мати пішла працювать у лісгосп, у ліс. А в лісі, де пройшла вирубка, то треба ж новий ліс посадить, молодий. То в лісі давали оце мєждураддя, щоб посадили картоплю. А як? Це ж треба скопать лопатою. І це копали лопатою оце мєждураддя і садили картоплю.
А була картопля, шоб посадить?
Це ше до колективізації, до голоду. Це ше до голоду, я кажу, це таким образом було. Дальше. Як начався голод, то картоплю, яка була, оббирали – лушпайки оставляли та лушпайками, садили лушпайки. А як копали город, щоб посадить ці лушпайки, а голод, то викопували оцю мерзлу картоплю… причом не лопатою копали, а вилами, шоб картопельку ту не розрізать. То вже ту мерзлу картоплю мати забирала її на блюдечко і пекли. А на чому ж пекли… Поскільки в нас була пасіка, то воском натирала сковороду, шоб вона не пригорало. Попутно я розкажу ше як забирали все, як ішли в колгосп.
Як розкуркулювали?
Ну да, ну нас не розкуркулювали…
Не визнали вас куркулями?
Ми були як середняки, тоді так класифіцирували – куркулі, середняки і бідняки. То ми значить середняки були, нас не трогали, не розкуркулювали.
Волів продали. А хазяйство якесь ще лишилося чи все попродавали?
Я вже не помню… Но помню як була теличка, теличка в нас була… І до нас прийшли… Значить накладали налог – ти должен отдать жита стільки, пшениці стільки, проса стільки, гречки, цього гороху. Виполнив план, ти вже думав наче ти свободний – о-о-о, сразу приходить другий, дополнітєльний. Ну постарались ще й дополнітєльний план наче виполнить. Хто міг, а другий і не міг виполнить… Якшо не виполнив – до сільради йди. І батька визивали до сільради, він брав мене за руку: «Ходім, бо може посадять у каталажку, то хоть матері скажеш шо там чи одежу, чи їсти». Ходив я – разів два бував. «Нема чим отдать?» – «А-а-а, нема чим отдать!» Приходить бригада з сільської ради з такою палкою желізною, ну чоловік 5-7, стільки там. Той зразу у хлів, той пішов у комору, цей пішов у хату, той туди. Шукають чи є в тебе хліб. Ходять по двору і палкою проколює… проколює землю, може там ти закопав. Той на горі шукає – може ти на горі заховав, той йде у…у піч заглядає – може в печі шось є, може в горшку заховане. Ну в нас нічого не найшли – нема. А то були снопи. І батько мед, заховав мед, бо пасіка була. Ну залізна бочка така, залізна бочка була. Вони палкой: «О-о, найшли, мед» – забрали мед і шо, все…
А якісь документи в них були?
Ніяких.
Вони не брали ні на який учьот шо вони взяли, скільки вони взяли. Ніякого учьоту не вели?
Нє-нє-нє… У нас, напрімєр, нє.
А шо вони потім з цим робили?
А потом цього ж дня… люди йдуть мімо нас та кажуть: «Іван Маркович, біжіть заберіть свого бетона». А ми чуєм звук якийсь «бух-бух», а недалеко від сільради були. Вони той мед розібрали, забрали, освободили того бетона, а він вже ненужен. То вони його вже викинули з сільради та він вже по дорозі, а ми чуєм «бух-бам», но ми не знали, а люди сказали. (сміється) Забрали.
А крім меду вони ще забирали там зерно?
В нас нічого не забрали, не забрали.
Бо ви план виконали – один раз виконали, другий?
Ні, ми не виконали, не виконали. Давали таке заданіє, шоб не виконали.
Дуже високі були норми. А Ви пам‘ятаєте як оці хлібозаготівлі проводили, хто їх проводив? Ким були ці люди: вони були активістами, місцевими чи приїхали звідкілясь?
Обов’язково уполномочений з района приїжав… приїжав, а тоді місцеві активісти.
А ким вони були, це тоже заможні чи бідні, чи які це люди були?
Ну… як сказать. Должності ніякої вони не мали, ну такі вони…
Яке людей до них відношення було, їх поважали в селі чи не поважали?
Нє… нє. Не поважали.
А от у других людей ви чули шо забирали? Зерно забирали, якісь речі забирали вони? Ну між собою говорили про це?
Ну шо… в основном забирали подушки і кожухи – це така найбільша ценность була…
А тако рушники, сорочки – таке брали?
Я не помню, таких не помню.
А як Ви думаєте, для чого вони це все робили – забирали зерно, мед у кого там знайшли, рушники, кожухи? Для чого це все робилося?
Ну… це велика політіка, вони все знали, шо вони робили. Але ми, ми розцінювали це шоб спеціально… заставить голодом іти в отой колгосп, ми так розцінювали. А може велика політика розцінювала, шо вопше українців треба менше. І я у тіх годах, я ж не міг осмислить його. Зараз то я вже между строчек умію читать, а тоді же дитина був.
А люди якось могли боронитися, не віддавати хліб, десь щось заховати?
Було.
А от які Ви знаєте випадки, які Ви пам‘ятаєте? Де приховували хліб? Може хтось протестував, чинив якийсь опір?
Був щасливий той, хто десь закопав зерно не дома, а десь на своєму полі – таке поле і він десь так закопав, то тоді він міг це зерно іспользовать. І вот началася оцей… голод начався. Я вам казав, шо їли оцю мерзлу картоплю, а потом дальше уже появилася лобода – давай лободу цю їсти. Бруньки на березі… В особеності, я їв бруньки з липи, оці пуп’янки. Ну воно ж наїдку нема, но воно на желудок хорошо. Дальше… Потеплішало, то ми, я і батько, і більше я ходив, бо я молодший – вже мені десять з лишнім год було – на річку. Отаку маленьку рибку виловлювали. А потом… черепахи – ми їли черепахи оці во. Ви бачили у воді оці здорові?
А як ви їх діставали з пансира?
Ну по болоті ходили, витягували ці черепахи, додому і розрізали, на сковороду – жарили і їли… У лісі я ходив воронячі гнізда дер, воронячі. Зараз ворін нема в лісі, а раніше ворони в лісі були і мостили гнізда. Це було щастя, що виліз і є гніздо, а вороненята – це м’ясо було… Оце їли. Я пробував крота їсти. Оцей кріт, бачили крота? Не зміг, не зміг. Дальше, в річці витягали якийсь такий товстий корінь є… ну не знаю як він зветься, такий товстий, він і зараз є. Його витягали з річки, сушили і на жорнах терли і пекли… як шось воно. Дальше. Тут з спитрзаводу (в Трилісах був) із проса робили спірт, а ця брага, оці отходи, отдавали колгоспові на корм скоту… І люди бігли до теї бочки, як привезуть, шоб оце отих отходів набрать і спекти якусь оту… якогось млинчика. Но то погана штука – желудок набивається, а пробачте… як Вам сказать, іспрожниться не можна. Дальше шо, шо ми робили… В нас були овечки раніше – м’ясо поїли, а шкури лежали на горі, для чого – на кожухи. Батько вспомнив, п’ять чи шість шкур тих було, і збрив шерсть, і кожу ми давай їсти.
Виварювали її?
Варили… варили. Кожа отака товщини наварюється, но запах поганий, поганий. Я лічно… ну якось так було шо огонь, батіг туди попав і батіг той пригорів, то я батога того витягнув, а він так гарно пахне – та й з’їв батога.
А він же з натуральної шкіри.
Це ж кожа. А воно пригоріло, то я батога й з’їв. Люди пухли. Ой, це страшне діло. Голод – це не то, шо їсти хочеться, а людина напихає себе оцим усим напхне, а пользи нема. А потом начинають пухнуть ноги, ноги робляться як стікло, бо опухли. Лице як стікло робиця, блищить, такий повний, гарний кругом. А потом це все чисто лопає… ну тріскається, ну людина помирає. І начався… як вам сказать канібалізм. Ми трошки, як середняки, трошки держалися, а другі були бідніші.
Наш сусід один. Син і мати – вдвох жили вони. Приходить до нашої матері, до моєї матері: «Ідіть, цьоцю Олько, бо шось моя мати не встає». Ну пішла мати через городи, як подивилася, вона каже: «Мертва. Ти, сину, заяви в сільраду, нехай приїдуть, заберуть і вивезуть». Бо тоді підвода спеціально назначали чоловіка – сьогодні той, завтра той, післязавтра той вивозять мертвих. А він каже: «Нє, я не піду. Я її в яму вкину, в яму ту, де була картопля схована». Але мати потом проходила мимо теї ями та каже : «Нема, нема там її». Він тоже помер од голоду. Ну по всіх признаках, раз нема в ямі – собака ж не міг витягнуть, так же… значить він матір свою з’їв.
Мати якраз назначили у сільську раду… ну посильним (телефона тоді ж не було). От каждої улиці, нєсколько чоловік сидить у сільраді, треба визвать із тей улиці – посилають: «Іди, визивай в сельсовєт». І одного такого дня мою матір сказали: «Ти підеш до одної жінки як понята». Помню фамілію ту жінки – Рибак. Як вона прийшла, мати, звідти та й каже шо: «Мене заставили з печі витягать вариво те шо є. Як я витягаю, то в тому чавунці та Рибачка зварила свою рідну дитину». То вона тако тільки бачила, шо ручку витягали. Понімаєте. То оце таке було людоєдство…
Підвода оце ж вивозила мертвяків і хоронили просто в одному місці, в одному місці – яма і туди кидали. Я помню із батьком, а вже гриби появилися в лісі, ходім по гриби… Може я лишнє кажу?
Ні, все розказуйте.
І якраз це треба було йти через кладбище і я бачу яма, у тій ямі уже нєсколько трупів там лежало. Коло ями солома трошки було. І один труп тоже лежав, тако тільки ногу я бачив – не я, бо я боявся наче туди заглядувать до того мертвяка. То по нєсколько чоловік туди закидали і отако. Як оце вже в лісі появилися гриби, то люди вже давай у лісі ці… Я не бачив, але розказували, шо одна людина ходила по лісі і найшла мертвого чоловіка. То прийшов додому і сказав дружині: «Там твій чоловік лежить, комашня на ньому лазить. Йди забери». Так його забрали, вивезли з ліса, сонечко пригріло, розколотили – він живий і каже: «Їсти хочу, не везіть мене на кладбище». Це вже була пора пів літа – це якраз апогей як люди падали-падали. І одного дня батько підщитав, хто сьогодні помер за один день. Оказалося, за один день померло тринадцять чоловік… тринадцять чоловік. Це був Голодомор чи нє? Так людина вмре – ну тиждень, рік, а це за один день, за один день.
Це в усьому селі?
І одного дня… картопля вже треба було її полоть, шоб підгортать. Я, батько й мати картоплю підгортали, а тоді сіли отдихать і він взяв та ноги пальцем придушив… та каже: «Ноги начали пухнуть, шо робить?» І в цей час якась по вулиці пішла суматоха, біжать люди в одному напрямку, побігла й мати туди – нема. Коли приходить, приводить теличку. Шо ж робили люди? Колгосп, організували ж колгосп, а люди не хотіли, а тут голод. То люди голову колгоспу – взяли вила, поставили до стіни: «Не ворушися!» – і розібрали колгосп. Той свої коні забрав, той свою корову забрав, а мати свою теличку забрала. Батько теличку зарізав…вот. М’яса набрав у мішок чи в торбу, нам оставив. «А я поїду світ за очі – у Росію поїду, бо, кажуть, в Росії нема голоду». Ну тоді м’ясо нам осталося, а батька пише пісьмо з Ленінградської області: «Приїжайте, тут нема голоду». Таким образом ми спаслися од голоду. Там вже родилася в мене сестра…. Як уже тут…
А де саме жили в Росії?
Значить Лєнінградська область… станція Дєдовичі, а така близько станція Дно. А там батько устроївся пасічником у совхозі. Ми там перебули голод.
Ви потім з матір‘ю приїхали до нього?
Ми переїхали сюди.
А потім коли ви вже в Україну вернулися? Назад в Півні з Росії, коли повернулися?
То в тридцять шостому чи тридцять сьомому році тако повернулися ми.
У свою ж хату?
Да, в свою хату.
Нікого туди не поселили?
Нє-нє, нікого.
А от коли організовували колгоспи, люди хотіли йти в цей колгосп?
Нє.
Не хотіли. І Ваші батьки не пішли?
Нє, не хотіли. Я ж кажу, ми до послєднього дня ми не йшли в колгосп, ми не йшли. Ми одноосібники, так ми і осталися одноосібниками.
А бували такі випадки, шо худобу ховали, щоб не здавати в колгосп? Ховали десь худобу в лісі чи ще десь?
Не припомню.
А от ті люди, які все таки пішли в колгосп, якусь їжу там давали в колгоспі?
Так, давали їжу. Варили їсти. Організували колгосп на базі бувшого куркуля і там вже в його хаті зробили кухню і на тій кухні вже готували їсти і давали. І…я, як дитина середняка, то середнякам, дітям середняків і бідняків давали там тарілку супу із сої, із сої. А вже дитина куркуля – не давали, хоча разом ми в школі сиділи: «То це ви йдіть їсти, а вам – не було».
А куркульські діти, шо були сиротами, їх годували? Ну, наприклад, сирота дитина, але вона куркульська?
Е-е-е… раз куркуль – всьо!
Чи сирота чи не сирота – не важно?
Вона ж не сирота, а сирота не може буть куркульом.
Ну якщо батьків, якшо тих людей, яких розкуркулювали, їх могли кудись засилати? Чи не знаєте Ви?
Ну я не помню такого, не помню такого.
Понятно. Дітям давали шось трошки їсти?
Раз давали, давали. І хто вже на полі робив, то тоже давали їсти. То тім таким, по наших мєрках, бомжам, то було вигідно йти в колгосп. Бо й тоді були такі – не бомжі, а такі – землю продав, пяничка, отаке злодяшка. То йому вигідно було йти в колгосп, бо його погодують. А в такого шо забирають землю і корову, свині – чисто забрали… то не вигодно було так.
А чули Ви про такий закон «про п‘ять колосків»?
Да…
Розрішали…
Я знаю. Уже друга половина літа – зерно начало вже наливаться в колоски, начало наливаться. Так люди ходили, моя мати тоже ходила, оці колоски жали, тоді на піч – висушили і получилось там недозріле це зерно. То це куліш якийсь, так чи нє…оце отак. Якщо зловили тебе на полі – десять год тюрми давали за колоски оці. Це ти попадешся – чи двадцять колосків чи стільки – десять год тюрми. Оце було.
А дітей, дітей тоже карали якось? Якщо дитину зловили на полі?
Я не знаю, не знаю…
Не били їх? Ви не знаєте. А поля хтось охороняв?
Був об’єжчик, об’єжчик… з колгоспу.
А колгоспні комори? Вони ж як збирали зерно в колгоспні комори, то комора з зерном охоронялась?
То був, канєшно. Охороняли.
А люди не ходили, шоб там зерно десь взяти?
Шо вкрасти? Ну такого випадку не було, каждий же боявся.
А от Ви кажете, зробили колгосп у господарстві куркуля, а де дівся цей куркуль, яка його доля?
От напримєр, одного куркуля я знаю. Його забрали і сразу вивезли на Соловки, сразу. Розкуркулювали його вночі, а його матір стареньку вивезли на поле (а це зимою розкуркулювали), вивезли на поле кілометрів ну три, може чотири, і там скинули. Осталася дочка… і жінка тіки, то вони вже осталися вдома, перебивалися, їх вже наче не трогали. Отаке я помню.
А шо з цією матір‘ю, шо в поле, померла вона там?
Ну не знаю, не знаю шо з тею матір’ю шо на полі – чи вона вернулася, чи вона прийшла. Не знаю, но такий факт був.
А от у селі були люди, які не голодували?
Ну хто… голова сільради ходив грабив, то він не голодував… комірник тоже не голодував, голова колгоспу тоже не голодував. А остальні люди такі, шоб не голодували – не було. Одні тільки більше голодували, а другі менше голодували. Наприклад, одна людина у Півнях в період імпералістичної війни була нагороджена… хрестом якимсь. А держава організувала такі торгсіни во время голоду – здавай золото, драгоценності і там купиш собі шо є. І в його було скільки – семеро дітей, кажеця, семеро і їх двоє. І він здав оцю нагороду, то там получив за цю нагороду опредєльонне колічєство харчів і вижив. Не було б теї нагороди – може б і не вижив. То він по сравнєнію з тими, шо голодували геть, то все таки він трошки був… Ну ми тоже тако на плаву держалися.
Родичі один одному помагали, якщо було шось, то ділилися?
Чим могли – ділилися.
А в місті можна було шось купити чи виміняти, на одежу обміняти, на рушники? Чи може шось із домашнього обміняти на якісь продукти?
Нє, такого… Ніхто одежою не нуждався, тоді тільки їсти-їсти-їсти…
А коли люди почали помирати з голоду?
Люди почали помирати з голоду ну так… з весни, з весни до середини літа.
З весни 33-го року. А шо було із сиротами, ними держава якось опікувалась чи сільська рада?
Не можу сказать, не можу сказать.
А у Вашому селі, як Ви думаєте, скільки людей померло? Є якісь відомості про те?
Трошки таке було, шо тих діток здавали у приют. Ну нема чого їсти і діти. То завозили, кинули десь на вокзалі, покинули та й все. В надєждє, шо там десь приймуть тих діток. Тепер дальше. Цих сиріт… то видно сиріт у приют десь брали, якшо батько і мати померли, то десь їх там забирали.
Оце план нашого села… а це ця вулиця – синім карандашом, оце ця вулиця, шо отако… На цій улиці… я посчитав…сто п’ятдесят… стільки-стільки?…Сто п’ятдесят душ тільки по одній вулиці, сто п’ятдесят душ померло. А тепер прикиньте сюди скільки вулиць… десь около дев’ятсот чоловік при населенні приблизно ну три з половиною тисячі.
Третя частина.
Отакий от результат…
А де цих померлих ховали людей?
На кладбищі… ну на кладбищі, тільки ж в одному місці було. Це ж мерли-мерли-мерли-мерли-мерли!!! Це як хоронять то там, то там, там…Як тринадцять душ за один день вмерли, то викопали та й копали-копали-копали…
А хоронили родичі чи оце підвода приїхала, забрала, всіх разом скидали чи по-різному було?
Ну родичі, канєшно, як в когось шось були, то може отдєльно ямку викопали вот, а то…
І бували випадки, коли разом хоронили, в загальних могилах також хоронили?
Да-да, я Вам розказував, шо яма викопана була, там вже нєсколько душ лежало.
А хто цим займався, хто відповідав за те, шоб копати?
Це просто голова сільради назначав людей, у кого коняка є, й так : «Ти будеш завтра вивозить мертвяків» – і він вивозив. До прикладу, мій сусід їхав на поле із моїм одногодком мімо сільради, його голова сільради визвав, каже: «Заїдь оно до теї хати і забереш мертвяка вивезеш по путі». Ну цей заїхав туди, там два брати було у їх… питається: «Де ж він?» – «На печі лежить», – каже їхня сестра. Ну на печі на рядні, то каже: «Ми це рядно взяли та винесли надвір. Та пока ми несли та розворушилася, то коні хропіли од того запаху, понімаєш». А на слідущий день може когось другого назначив, шоб возив мертвих. Мертвих вивозили.
А їм за це якась плата була, якась оплата?
Нє-нє.
А хто копав могили?
Хтось копав, не знаю. Я дитина був.
А священик був, він якось відспівував?
Нє-нє… Тоді ж не було. Церкви вже ж розрушені були, не було.
А у вашому селі церкву закрили?
Закрили.
А вона осталася чи її зруйнували?
Осталася. Осьо вона ця церква. Історія з цею церквою…
А коли її закрили? Ви пам‘ятаєте, коли закрили?
Дивіться… зараз…(респондент показує малюнок)
Це Ви її замалювали?
Я… в якому тут…в тридцять дев’ятом году я її замалював. Я заболів, ходив у дев’ятий клас, заболів, а тоді виздаравлював… і тоді як виздаравлював і замалював її. (сміється) І оцей малюнок в Германії був і в КГБ був, хранився в КГБ ше. (сміється) Ой, Боже мій. Ця церква і осталася по сьогоднішній день, її ну там підкрасили… то вона і зараз є ця церква.
А її закрили, но не зруйнували?
Нє, не зруйнували. Там поміщали… Кооперація була ремонту, в кооперації. То в церкві торгували. Тоді в церкві зробили комору, комора там була.
Зерно зберігали?
Ну да, зерно зберігали.
А Ви пам‘ятаєте як її закривали – дзвони знімали, ікони, куди це все ділося?
В цей день я був у школі. І нас заставили з транспорантами ходить по селу. А школа рядом з церквою була. І ми як діти по селу йшли, а тим часом знімали дзвони із церкви. Значить, я так зара розцінюю, це шоб діти не бачили цього як ці дзвони кидають, як того…
А хто знімав?
Знімали наші, ці активісти наші. А хто шо я не… знаю.
А яка їхня доля була, ніякої Божої кари не було? Як тоді в селі говорили?
Не скажу, не скажу. Не знаю. Якби я знав хто скидав, но такого не знаю …
А в школі дозволяли святкувати церковні свята – Пасху, Різдво?
Нє…
Не розрішали. А шо про релігію розказували? Як казали, Бог є чи його нема? Як дітей проти релігії налаштовували?
Ну нам, дітям, нічого не казали, дітям. Ну а вже більшим, як підросний вік, то це вже – опіум, тому подобне і таке…
А скажіть, будь ласка, у Вашому селі місця оцих масових поховань, де люди поховані загиблі від Голодомору, вони якось там доглядаються чи там встановлені якісь пам‘ятні знаки?
Нєт, нема, нема нічого. Не осталося потомків, шоб доглядали, потому що цілі сєм’ї вимирали… Так зараз там тільки стоїть дерев’яний хрест і то благодаря Ющенку, шо він підняв цей вопрос скрізь. Позначили значить дерев’яний хрест. Але воно в запустєнії таке видно, ціла територія, ну ніхто нічого не робить. І сільрада тоже нічого не робить – дерева поросли.
Але ж знають, шо там жертви Голодомору поховані?
Да-да. Це ж територія, здорова територія.
Якихось тут розкопок, досліджень – нічого не було?
Нє-нє.
Просто по людських спогадах?
Да-да.
А поминають цих людей, які померли, на гробки, на проводи? Згадують про них?
Потомків нема шоб уже споминали.
Крім хреста ніякого пам‘ятника там нема?
Нема, нічьо нема. Так натякнула моя дочка, шо треба було б шось і зробить, але не хотять. Пасівно до цього относяться.
А як Ви вважаєте, треба про Голодомор говорить, розповідати людям? Треба цю проблему піднімати і обговорювати?
Треба, треба обізатєльно. Бо всі думають, шо це голод – ну їсти хочеться. Ну це не так, це не так. Ну їсти взяли та й наїлись. Ну я Вам розказував. Мруть пухлі, блискучі люди, він лежить, він не може ходить, і всі – і той, і той, який дужчий, ай… Я, напримєр, за своє життя усього один раз украв… і то жалію, я жалію, шо я один раз украв, бо користі з того я не мав, а тільки обідив людину. І то мене заставив голод, я б так не вкрав, а голод заставить украсти, заставить шо хочеш зробить, в том числє і канібалізмом займаться. То треба розказувать, шоб нинішнє покоління знало шо таке Голодомор, шо таке Голодомор! Шо це в каждому селі по тисячі, по п’ятсот душ померло-померло-померло… Шоб він не вернувся, не дай Бог, цей Голодомор.
А дітям треба розказувати?
Дітям тоже треба. Всім…
А як Ви вважаєте, в чому цінність пам‘яті про Голодомор? Який найважливіший урок з цього має винести суспільство?
Все ж таки будуть знать. Як не буде пам’ятника, то нічого знать не будуть, вроді як не було голоду. А буде пам’ятник, то все-таки будуть бачить і знать.
А як Ви вважаєте, Голодомор змінив наше суспільство, відношення між людьми?
Я шо скажу, я не могу так оцінить, бо… Ну я почувствував, то я знаю і мої сверстніки знають, і суспільство те знає. Но зараз вже нема їх, нема. І це суспільство, яке зараз, воно… глухе до Голодомору. Я так розцінюю.
«Ситий голодного не зрозуміє?» Так?
Да.
А яку б Ви дали пораду нашій молоді, проживши от такий довгий, маючи такий життєвий досвід?
Шоб більш Голодомор не повторився…
Внаслідок Голодомору Зіновій Іванович втратив членів родини, друзів, сусідів. На все життя зберіг пам’ять і біль про близьких і знайомих. Був репресованим, його морили голодом у відкритому морі, над ним знущалися, упродовж багатьох років зазнавав переслідувань. Попри усі випробування, що випали на долю Зіновія Івановича, йому вдалося зберегти найважливішу рису – людяність.
Ви воювали чи Ви були угнані?
Нє-нє. Мене німці вивезли як остарбайтера… А вже нас освободили американці. І вже американці нас передали Совєтскому Союзу. А ми вже були під американською зоною окупації – значить ми всі шпіони, переїхали границю і всьо – ви вже шпіони чи хто його знає хто ми були. І вмісто того… Ай, ше багато розказувать. Везли мене німці в Германію через Кожанку, кончилась война… Німці ж нас заперли у вагони, закрутили й везли. А як ми їхали вже додому, Совєтский Союз нас тоже позакручував і тоже їхав додому мімо своєї доми, як мені було… П’ять місяців везли із Запада аж на Калиму, з іюня місяця, нє із… п’ять місяців в товарних вагонах закручених і везли…
… а з Владівостока ше сім суток параходом на сєвєр Охотським морем. І аж там допіру впєрвиє гарячую піщу дали.
А так шось давали якийсь сухпайок чи ні?
Укинуть у вагон… отаку велику рибину чи дві рибини. Восємдесят чєловєк у вагоні, як нам дєліться? Ага… води, а води… Ви бачили раньше крани на жалізній дорозі стояли з гусаком на паровозі, шоб води брать? Ото на великій станції: «П’ять чоловік вийдіть, наберіть води». І шо у бутилки брали води – ото наша вся піщя. І хліба вкинуть або сухарів вкинуть, а ви там собі діліться. А вже як привезли на Калиму… знов провєрка… а хто ти шо ти, який ти шпіон? Я розказав де я робив, шо я робив. «Напрасно вас сюди завезли…»
Всіх перевіряли?
«Ви ні в чому не винуват. Нате Вам документи, работайте» – «То як мене напрасно завезли сюди, ну то отпустіть мене додому». З Калими… з Калими не так просто вирваться, для того є Калима шоб… П’ять год прийшлося биться-биться-биться… добиваться… шоб одпустили.
Таки довели шо Ви не шпіон?
Да-а-а… ну да …
Треба год за два посчитать. Наш совбез: «Дай документ, дай документ!» То я оце скрізь писав, добивався, усе чисто оце ліпив… докупи.
Ціла справа. От скажіть, Вам хоч якусь компенсацію дали?
Да-да, німці дали, німці дали.
А радянська влада?
Нічого. Я врагом був. Як я приїхав з Калими, мені рекомендували ще устраїваться ще у школу, тільки треба образованіє десять класів, бібліотєкарьом. «А потом заочно будеш учиться, тобі предоставим роботу на первих класах учьоби і підеш-підеш». Еге…секретар партійної організації прийшов до директора школи: «Так, або ти Зінька Івановича уволь, або ми тебе уволим, потому шо він в американській зоні окупації був. Він то, він… в общєм враг».
Ше один документ покажу. Ну оце гроші, шо німці уже давали… це документ, де ти марки взяв, банк видав мені… шо ше…(шукає документ) О-о…хто це такий, який це год – дев’яностий год, комітєт КГД на цьому, на Аскольда в Києві. Шо вони бачте…
«Справка. По имеючимся даным, Масло Зиновей Иванович, 22-го года рождения, уродженец Киевской области, в мае 1942 года был вывезен в Германию, где работал на железной дороге рабочим. Освобожден в мае 1945 года. Начальник Бузина А.Г.»
А цю справку треба було дати в совбез, шоб німці дали гроші. Ви поняли мене? Бо любий же справку може знайти – «І німці дайте гроші», а німці кажуть: «Ми візьмем цю справку, ми берем до уваги цю справку, але перевіримо і в себе чи він був, чи не був». Послухайте дальше. І шо ви думаєте, я три года ждав цього документа. Це Красний Хрест, який находиться у той… у западной Германії находиться. Подтвердив.
Шо Ви дєйствітєльно були угнані і там на роботах?
Тільки це не тей документ…а він, читайте.
«Ссылаясь на Ваше вышеупомянутное письмо, сообщаем Вам, что на основании Ваших даных мы провели сокращенную проверку имеющегося в нашем роспоряжении документального материала. Если в нас появится возможность дать Вам более полные доказательства о времени работы, заключения, пребивания, мы в свое время после завершения обработки накопившихся в нас запросов в соответствии с мандатом без напоминания возобновим обработку Вашего вопроса. Из документов Международной Службы Розыска мы сейчас смогли получить следующие информации…» І далі йде вже на німецькій мові.
То там вони пишуть де я був, шо-хто я, де робив – подтвердили.
В листі написано: «Масло Зиновій народився 08.06.22 р. в Півнях, російський українець, батьківщина – Україна, цивільний, гражданскій работнік, працював з 12 червня 1942 по 8 травня 45-го. Лікарняна каса находітся в місті Розенчайс. Місце роботи – залізниця за адресою: Нойхаус, земля – область Ешенбах…»
Шо це за бумажка, я вже забувся. Шо це за бумажка…
Це копія, копія.
«Дайте тих всіх людей мені…»
Це Сталін наказ такий давав?
«…пленних, воєнних і таких гражданскіх. Но шоб на каждого написали характєрістіку». І разом із ціми документами, як ми із американської зону переїжали в совєтску зону, німці дали оці всі документи, в том числе і отаку маленьку справочку. Ви читали її.
Ні, то Ви ж писали, то Ви своєю рукою писали.
А я це вже, то переводчик мені перевів, то це від руки я содєржаніє цеї справки. (перелистує документи) Кажу: «Напишіть оце в справці якого числа мене направили на Калиму». А він каже: «У Вашому архіві, у Вашому дєлі нема дати написано коли направить і я не можу, такий закон. Так видно той слєдоватєль – заграничнік чи кагебіст – спішив бігом, шоб отправить на Калиму і дати не поставив». І дає мені дєло те, которе кагебіст составив у сорок п’ятому році в Чехословакії. «Нате, – каже, – подивіться, який Ви були молодий».
Фотографія є.
Я не знав, я тільки до його прийшов справочку написать, а він каже: «Нате, дивіться». Отдає він мені всі ті фотографії, отдає він мені і цю саму – оце церква (малюнок), віддає документи. І я сів і він пішов десь. Я це все чисто дєло переписав геть… все переписав.
Він Вам дав покористуваться?
Да-да. А я все чисто переписав.
А в якому це році було?
Це, кажеця, дев’яностий чи дев’яносто второй год. То в мене все чисто є – який номер… Моє лічне дєло там – совєршенно секретно номер сто тридцять дєвять тисячь двєсті двєнадцать. Совєршенно сєкрєтно. Але вже цього дєла там нема, уже це дєло вже воно розсекречено і його вже відправили у державний архів, то вже в КГБ його нема.
То вже архів СБУ. А фотографії Вам отдали чи осталися там у дєлі фотографії?
Да, отдали.
А у Вас нема старих фотографій, може там батьки Ваші, Ви?
Немає. Десь там є, но довго шукать.
Але вони не старі такі, не тридцятих годів фотографії?
Нє-нє, це десь сороковий год, отако, десь одна така фотографія була – сорок пєрвий год.
За Вами десять год слідили?
Слухай дальше. Ото видали мені документ, шо я ніде нічого не винуватий, шо робив, приїхав і тому подобноє. Але я не знав про те, шо за мною ше десять год слідили. І в кінці дєла на палітурці, тільки на послєднєй страніце, шо написано: «Архивное дело №139212 пересмотрено в соответствии с приказом КГБ при совете министров ССРС № такой-то и составлено для дальнейшего хранения в архиве секретного производства со снятием с оперативного справочного учета проходящего лица. Подпись: Козляев. 27.09.55 г.» Із 45-го года ше слідили за мною. І на сьогоднішній день вже це дєло забрали в архів і все ровно ше для секретного пользованія з-за того, шо мене нахалом німці забрали і завезли в Германію. Оце приходиться мені мучиться. Ше одну справочку таку інтєрєсну покажу як це слідили. Я в тому дєлі нахожу таку справочку, я її переписав: «Совершенно секретно в отдел УМГБ. Просьба выдать справку соответственно на проверяющего – Масло, имя отчество – Зинько Иванович, год рождения – 22-ой, место рождения – Пивни, адреса, место работы…» Какіє нужни справки? О налічії компромата. П’ядесят второй год… Дай! Дай компромат!!! (стукає кулаком) А нема ж компромату, а він каже: «Дай!» Ого, для чєго нужна справка – бо він репатріант, бо він був за границею. Шо вони отвічают на оцю справку? Дивіться. Коли це було?
24.09.52 року.
П’ятдесят второго года… двадцать четвєртого дев’ятого. Яка оператівность – двадцать п’ятого дев’ятого уже дають отвєт: «В оперативно-справочном отделе УМГБ сведений нет». А шпіони ж ходили кругом мене, вопроси задавали, балакали – все-все витягали в мене. І очевидно шось там і доносили. Це ше десять год… І це не тільки за мною, а за всіма людьми, хто був за границею.
Оце ця справочка, шо німці дали, оце я її перевів і ото Ви її читали. А там у лічному дєлі є всі чисто документи, ті шо в Германії був.
І він не піднявся і розбився вгору. А другий самальот побачив це діло, розвернувся і полетів. В чьом дєло? Герман Генріх хотів же на сепарацію піти із западними союзниками. Він же на родіну приїхав, а це вже коло Нюрнберга (Нюрнберг – це вже Баварія). І його зенітки охраняли. Зенітка на станції стояла укрита цим – штабелями досток (лісопильний завод тут був, доски), вони замаскарівалися і на станції зенітка стояла. І кромє того, дві зенітки стояли в одному місці, в другому. Но охраняли ж, то великий… То хіба міг американець знать, шо зенітки стоять? Він спокойно спустився і його ото збили, він упав, загорівся. Шо німці сказали нам: «Підіть, помагайте собирать останки». Ну ми пішли і німці тоже пішли. Шо я найшов – я найшов всього отакоя штучка (видно рижий був) з волосами череп. Другі – шось там черевики найшли. Шо німці зробили? Все те шо найшли, тут же викопали яму, похоронили, огородили, поставили хреста і надпись надписали. І писав о крушенії «Сільські вісті». То це ж був їхній ворог і ворога похоронили так як треба. А чого це в нас тридцять чоловік наших людей розстріляні до сих пір нічого не зробили? А «Сільські вісті» це я грубо, я вже не боюся. «Сільські вісті» у район, а район заворушився і вже сюди на село: «А чого це ви, хлопці, так робите?» – «Ми зробим, ми зробим». І мене побачив, руку пожав: «Ми зробим», а на самом дєлє – нєту. Не хоче робить, не хоче робить. Але вже район жме, район жме… І два годи він не хоче робить – то нема грошей…Ну шо робить? От як важко добиваться, але Рабінович, депутат Верховної Ради, грошей дав – все чисто зробив.. А тепер вже добились-добились. А тепер про Голодомор. Ну при Голодомору… уже сільсьовєт тут, там, кругом… знов нема грошей, нема грошей. У нас три человєка погибло в АТО, стільки на три чоловіка вже сільсовєт виділив грошей – дуже багато, каждій вдові видав по 600 тисяч. Сьогодні на тридцять чоловік нема грошей – не дали. Нема грошей. А на трьох є всі чисто гроші. Дальше. За войну у коживчан не вернулося з фронту двісті сємдесять душ за чотири годи. А за один год – дев’ятсот душ погибло од голоду. А шоб ше голод був шість год чи яких чотири годи – скільки б людей погибло? І нема грошей! На трьох є, стільки хочеш, а на ціх нема. Як воно оце важко понімать. І ше… ті шо не родилися, не бачили, до войни, після войни родилися, і ше вказують: «А може там, а може там». Ми ж знаєм де, ми бачили ж. Виходить ми брехуни.