- Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
- Дата запису: 20 серпня 2018 року
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
- Респондент: Мартинюк Василь Ликандрович
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна
Допомагає: дружина Глобенко Явдокія Аполонівна (Далі – Я.А.)
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в c. Онопріївка Тальнівського районі Черкаської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?
Хох, Василь Ликандрович Мартинюк.
Коли народилися?
29-го году.
А число, місяць?
Ой Боже мій, счас, липень, це в нас зараз який місяць?
Серпень.
В вересні місяці, 26-го числа.
А де народилися?
Народився я в Тальновському районі, село Онопріївка.
Це Черкаська?
Да, Черкаська область. В селі Онопріївці, проживав там, у войну проживав всю, от.
А як звали батька, матір?
Батька звали – Мартинюк Лекандир Сидорович, 5-го году народження, мати – Мартинюк Анна Антоновна, 8-го року народження, вот.
А в колгоспі вони працювали?
Всю жизнь в колгоспі я працював і вони працювали. Батько був інвалід ІІ групи, нога коротша була, але всьо равно робив, бо треба було жити.
А як ви пам‘ятаєте, добровільно вони йшли в колгосп чи примушували йти?
Ніхто, нікого не примушував, ішли, бо треба робити, бо треба було якусь чи копійку чи кілограм якогось зерна треба заробити. А тоді шо було, як не пішов день, прогул, а прогул нічо не получиш і день проробиш.
А за один трудодень їм шось давали?
Не, місяць. Давали, сразу було, так шо, хто йде на роботу, яку там, чи на поле буряк сапати, чи вобшем по любу роботу, а робилося вручну, тоді ж механізації не було ше. А все вручну. І мати піде, іде проривать буряки, а мені вісім год було і я йду з нею, з сапою, проривав буряки. А шо ж, а сразу то ото вивезуть на поле якоїсь баланди зварать і ото дадуть. Хто робить, хто робив тому дадуть обідати тої баланди і хліба чорного отакий кусочок. Ну то шо ж воно і мати хоче їсти, і я хочу їсти, і старий, батько, але як робиш то ото дадуть тобі зразу… а потом уже стало трошки гиначе, начали платити копійки.
Це коли приблизно начали платить копійки?
Ой, Боже мій, дочко, в яком году…
Десь 35-го чи пізніше?
Ой десь мабуть у 38-му і 9-му, десь у таких годах начали копійки вже виплачувати, о, а як виписав в колгоспі кавунів, то будеш год у переборі, год будеш у переборі.
А як це виписав кавунів із колгоспу?
Ну у колгоспі виписував, у колгоспі ж баштани були. Ну а тоді вдома немає, і не було кому, і не було як там город який є то обробити треба з тими не забути, то в колгоспі сіяли ж, садогородні бригади були і вони. А то садогородні бригади виращували і капусту, і огірки, помідори, ну вобщем всьо виращувала бригада. І на полі сіяли, де невдоби такі бугрі, ярі, там сіяли значить, орали кіньми, от, волами орали і сіяли баштан, колгосп. Я то осіню, вже собирають і ото пішов виписав, пів года в переборі, ну вже не кіло візьмеш, не два, а вже як береш, то кілограм 5-6.
А, що не можеш виписати менше, а береш виходить більше і вже…
Ну як, як сім’я, то треба ж узяти. Як сім’ї нема, то ті ше так, а так шо ж.
А колись, пам‘ятаєте, приходили до вас додому, щось забирали, от у батьків можливо? Якісь активісти?
Все було, все було, покійний старий, батько мій, він як інвалід, держав конячку, нога в нього коротша була, він не міг ходити, ов, Боже мій, то він робив, шо зробив жорна, такі невеличкі, камінь витесав, камін, шоб в стелю цей мелюх і ото сиплеш жменьку і мілюхом крутиш і мука йде. То вони і ті шо мололи, у хаті батько зробив у столі, стільницю зняв, а в столі поклав ці каменці і заявили, прийшли з сільради, побили, порозкидали, і ті, шо робив добро їм і ті ж продали, а зашло за те, шо там пів стакана муки дасть мірчук.
…За те, шо він змеле. І ночью, бо дньом нє. Було шестеро овець у діда держав, то він нема. І це вже було перед войною, перед войною нема де діти їх, всьо переписували і забирали в колгосп, організовувалися тоді і були.
Ви одні в сім‘ї були чи були ще брати, сестри?
Нє, в мене була сестричка, на два годи менша мене, заболіла на кір, пока старий довіз до Тального, до больніци вона дорогою померла. Придавило її і брат був із… це йому було б семдесят… бо він одногодець з бабою.
Це 37-го.
І во время войни вже наші те зайняли, а він пас корову свою і сусідські пас, тай саме вигнав пасти,вот, і, а тоді снаряди вже, міни, шо хоч було і він давай розбирать, сів, скільки наказували шо не бери, не трогай, потому шо розірветься і пропадеш, нє, не будеш, хлопчик є хлопчик. Це йому було 8 год мабуть, чи 7 год.
А що іще батьки розповідали, можливо в них іще щось забирали, то жорна побили, ви кажете, а взагалі ще приходили забирали якісь продукти?
Все забирали, шо тільки було, даже квасоля, квасолі було у глечику, стояла схована, сховали і найшли всьо равно, і забрали. Хто сумів, закопували, яке там зерна із города, там скіки там того буде відер дві чи три ховали, викопували ями, сипали туди, закривали. Ті ями находили, а хто находив, ті, шо там служили, воно ж тоже таке саме, але ж служили там якусь копійку платили. То вони од цього жили.
Що ще батьки розповідали, а ніхто не помер від голоду у вас, можливо, сусіди?
Та Боже мой, це переказати не можна. Вона там, отего на паралель іде, на поле вивезли, пайку хліба і якоїсь там бурди, то кажда жінка, в каждой жінки ж дитина є, кажда жінка з’їсть кусочок, а кусочок сховає, то ти ж, додому йде, переймуть, хліб заберуть, або вбили, а як не вбили, то набили і то тобі цей хліб забрали. А мерли, Боже мій, як снопи, як снопи падали.
Може прізвища пам‘ятаєте людей, сусідів, які померли?
Ну які, сусіди, та шо, ну були такі багато таких було шо у хаті замерзали, хати топить не було чим, а старе, замерзали в хаті, то винесуть та на підводу, закопали на кладбищі.
Я.А.: 7 днів треба ждать, щоб засмердівся, тоді заховають.
А тоді підвода їздила, трупи збирала?
Да-да. Я сам лічно, як німці, як наші німців одігнали, визволили село, от, ну а в батька, це ж покійного, був коник, конячка була, то вони заставляли. Беру шлею на конячку, за вуздечко на поле на Буго, де Залісько йшли, наші гнали німців, то побитих багато було, то шоб на полі не були, то горчик, вєрьовка, зачепив, чи за ноги, чи за шию і стягали вниз, а внизу, коло річки копали там насип був такий і там в насипі канави копали і туди скидали, загортали.
А в 32-33 рр. також возиком збирали трупи?
Ну підводою, а чим же. Підвода є, а нє то вжиством ото в 4 чи в 6 жінок чи чоловіків, то на плечах, бо нема чим везти.
Я.А.: Або такі носилки збивали.
Це в них як робота була?
Яка там робота, каждий йде…
Своїх?
Каждий йде, бо треба ж помогти ж.
А не було такого, щоб хтось один чи кілька людей від сільської ради збирали чужі?
Боже збав, кому вони нужні, вони нікому не нужні були.
А якщо, наприклад, із чужого села, хтось чужий приходив і на вулиці помер?
Та нема різниці, всьо равно сусіда сусід і так і зійшлися, а як є родина, то є родина, а як нема родини, то забрали на кладбіще, там ямку вирили, в яку загорнути тай усе.
А на кладовищі, ви не пам‘ятаєте, кожного окремо ховали чи в одну яму могли?
По два чоловіки і по три чоловіки, мерців укладали.
Я.А.: А потом їх викопували граблями, ото всіх тих, хто в мене і там десь, в когось в городі чи в когось біля хати пригорнули його, бо він лежить, пригорнули або найде, то шо ж це ди ти його дінеш. От, то це тобі, а потом після війни, їздили, розкопували ці могили і граблями повикидали кістки, а те пригорнули на місці, а те забрали, звезли все у могильнік, там де вже поставили пам‘ятники, потом пізніше, або десь у центрі села, або десь там…
Коло клуба, там хоронили.
Це ж після війни… Це вже трупи після війни повикопували і зібрали в одне місце. А після Голодомору не було ж такого, щоб збирали?
Ааа.. нє.
Я.А.: Всіх везли на кладбіщє. Хтось якась родина остається, якась вмирає чи сусід, чи хто, то всіх везли на кладбіще, на кладбіщі хоронили. Як без нічого, бо моя баба даже знімала двері і з коморі там, і з того там і збивала якись ящічок, хоронила пока були двері, а потом, а потом шо…
А кого хоронила ваша баба?
Я.А.: Ну дітей, дітей, в 33-му годі тоже ж з голоду мерли.
А представтесь, будь ласка, як вас звати?
Я.А.: Явдокія Глобенко.
Глобенко Явдокія, а по-батькові?
Я.А.: Аполоновна.
А як Вашу маму звали?
Я.А.: Моя маму звали Глобенко Софія Пахомовна.
А бабусю?
Я.А.: А бабусю Глобенко Мотря Хведоровна.
І ви кажете, що у вас у сім‘ї помер хтось від голоду, розкажуть хто?
Я.А.: Та багато померло. Тіки знаєте, це вже можна сказать не при моїй пам‘яті, бо мої дядьки, тітки…
Якого ви року народження?
Я.А.: Я 37-го. А при мамі, то мама ходила, вона вже так висохла, вона вже ходила, казала «я ногами поступила як ступою», каже «як ступну, а воно аж в голову сюди», так висохла була сильно. Але вижила.
А де батьки проживали?
Я.А.: В Сардаризькі, Смілянського району, село Сандариха.
Черкаської області. Ну ви кажете, що хтось помер від голоду в вашій сім‘ї?
Я.А.: Бабуся ховала своїх дітей, вона ховала.
А як їх звали?
Я.А.: Та їх, я знаю, то це вже в 47-му годі померла невістка Варка.
Від голоду?
Я.А.: Від голоду. То це. А Ваня був такий три года хлопчикові був, взяли його в патронат, а він в патронаті сидя отако в катьольчик ножки спустив, сидя, сидів і помер.
Це все в 47-му?
Я.А.: В 47-му.
А як цього Вані прізвище?
Я.А.: Ну це ж Глобенко.
А в невістки, мабуть, інше прізвище?
Я.А.: Невістка була Ташлицька, я не знаю,я ше тоді мало плавала в цім. Вона Ташлицька була, невістка. Ну тоже ж померла з голоду і дитина померла її.
А вашій мамі скільки було під час Голодомору?
Я.А.: Кого?
Ваша мама, під час Голодомору, скільки мала років?
Я.А.: Моїй мамі років, я не знаю, вона 11-го року.
1911 р. н., 21 рік.
Я.А.: То я не знаю.
А в мами вашої померли брати, сестри?
Я.А.: У моєї мамі одна, єдіная я була.
Ні, ні…
Я.А.: А в родині у моєї мами було 10-ро тих, що вижили. А ті що в 33-му померли, то я їх не знаю. А ті, шо вижили, то погибли на фронті.
А скільки дітей померло?
Я.А.: Ну не знаю.
А приблизно?
Я.А.: Ну знаю, шо баба казала, шо 10-ро дітей, мати казала, шо 10-ро було братів, сестер, то брати вже ж були жонаті і всі в войну погибли, а то багато, я знаю Марійка, Мосійко, Олянка, Василь вмер в 33-му годі, то вже 20 років йому було, бо на призив ішли призиваться того дня його год ішов, а його прийшли з призиву і його винесли на кладбіще.
То це Василь помер від голоду?
Я.А.: То вже він 20 років, ну вобщем призив уже, але помер тоже.
А в селі багато людей померло?
Я.А.: Ооо, Боже, було дуже багато.
А в вашому селі були місця, де казала що «отут померли в 33-му»?
Я.А.: Такого дуже багато, мати казала, баба моя казала…
Ну скільки пів села померло?
Я.А.:… шо дуже-дуже багато померло. Дуже, казали, шо мало-мало осталось, то дуже-дуже вимерли з голоду 33-му. І шо, ну як шо по розказам баби матері, то просто іскуствєний голод був, ба каже баба і мати, шо вони навибирали 18 лантухів картоплі, це раньше були ткані лантухи, такі шо дай Боже, о, то 18 лантухів вони тої картоплі привезли, це шо там на городі, городи якісь були невеликі, а то на полі давали як оренди чи як вони, шо називалися, шо по пів гектара землі на полі. То баба каже, шо привезли 18 лантухів картоплі, буряків і всього, наквасили борщ і все, і прийшли підводами активісти ці ж, комуністи вобшем, забрали до картоплини, до єдіної і даже дрібненьку вибрали геть усе забрали. А діжки шо були з квасом, оце шо поквасили борщ там вони, там огірки, поперевертали, в погребі геть поперевертали, повикидали. Оце це точно ця баба і мати розказувала.
Не казали, ці активісти зі зброєю приходили?
Я.А.: Та канєшно. Аякже.
А документи якісь вони показували?
Я.А.: Та тоді, ой Боже, тоді воно, залякані були. Я уже в 48-му годі пішла колоски збирать, це вже 48-ий год був, пішла збирать колосків і один комуніст і зовсім ніхто, ну просто комуніст і робив він, я не знаю чим він робив. І він побив, шо я ходю і збираю колоски. Прибіг, отняв у мене ту торбу, там рядом таки вода вимила і яр глибокий такий, вода з гори бігла і вимила такий. І він мене за шкірки взяв, за якесь там платтячко на мені було і в той яр бух, я як упала грудьми, він же ж мене тако ззаді, і забила на мені дух, я там лежала без сознанія не знаю скільки, а тут одкудово, я не знаю скильки я лежала, може я там пів дня лежала, я не знаю, но головне, шо пішов дощ і пішла вода, і сюди під мене, начала я вже плавать в тій воді і отдихалась, прочумалась я. А де я, я не можу розібрать, сіла в тій воді, седіла, аж потом дойшло мені, шо це мене Микита кинув сюди у яр, за ті колоски.
Я.А.: А розказували таке понятіє, була така якась продажна Україна, ну от чому, тому шо там хтось десь заховав, десь хтось там приховав, десь якись глечик квасолі прям, активісти особєно женщіни, які були. Висіла в баби сорочка, полотняна тоді ж вона була, вона постірала і повішала її, і повісила її у хаті на сорочці, шоб сохла. І зайшли ці активісти і начали як стукать кругом, як начали крутом по той, але, шось таке глухе, давай розбирать, а баба цеглиною замурувала, геть цеглою, там стояв такий кувшин як оного такий вони оно, як є напам‘ять, квасолі і вона там найшла, вибила, забрала ту квасолю і вишита сорочка, вона подивилась, аа в тебе є, є,а вона каже, та де ж вона є, вона ж одна, баба моя, материна мати, вона ж в мене одна була, я ж постірала, шоб її. Забрала її, забрала квасолю, все.
А скажуть, будь ласка, ви щось знаєте про «закон про 5 колосків»?
5 колосків?
Так.
А шо ж там знати. За колоски тоді судили. Давали тоді по 10, по 15 год.
Я.А.: А за вязку соломи по 8 год давали.
Тобто, якщо впіймають?
Да, якшо впіймають, а не дай Бог ше як із того, із цього, як воно, із стріжка, чи з цього з копи, з копиці одріжеш, то то тобі, оце, а то як, ну як тобі сказати тоді ж законів не було ніяких, абсолютно. Хто, шо, як, з кого зміг здерти, тай всьо.
А в 32-33, якщо батьки померли від голоду, а діти залишались, що з такими дітьми було, не пам‘ятаєте?
Були патронати. Шо якшо батьки померли, а діти малі оставалися, то тоді забирали їх в патронати ті.
А в вашому селі був патронат?
Нє.
А куди вивозили дітей? Де був патронат, не знаєте?
В Тальному, в каждому районі були, в каждому.
Я.А.: Вони ж уже з 50-х годів наші діти, вже 50-тих годів діти були, то вже не було такого.
Це ж під час Голодомору був в Тальному патронат, куди вивозили дітей?
Да. Туди із сіл, де діти оставалися сиротами, то їх забирали, от і в Тальному був цей патронат, то вони туди їх здавали. Бо в мене двоюрідній брат був, от, то двоє їх осталося, батьки померли, два хлопці осталися, то їх аж в западну отправляли. Там у западній були.
Це під час 32-33?
Да.
А як прізвища двоюрідних братів?
Мартинюк Михайло Степанович був там, но його нема він помер.
Батьків як їх звали? Дядька, тітку?
Його?
От ви кажете, хлопців забрали кудись там в будинок, а батьки, які померли від голоду, як їх звали?
Ой Степан Мартинюк, а от мати Федора кажиться вона.
Мартинюк Федора, так?
Да.
А приблизно скільки їм було років?
Та вони, я хіба думаєш знаю. Не можу я сказати.
А під час голоду, брали, наприклад, золотий хрестик, десь ішли міняли на їжу? Таке вам розказували або ви може пам‘ятаєте?
Ой, слухай я не можу сказати, дочко. Бо тому шо якби там не було, ну нє фактіческі як вже до войни ше не так, а після війни, то отах безпритулих дітей, в кого батьки погинули, померли от голоду, там вобщем померли, то їх забирали, забирали і в приюти отдавали, от, і там вони виростали. Старший брат виріс, виріс там, це він наче двоюрідній мій, виріс в западній.
А куркулі в селі були?
Ну як тобі сказать, хто як сумів.
От говорили, шо отой дід, то куркуль?
Були, було таке їх розкуркулювали і главне, шо у кого хата така, як оце старенька, чи яка там хата, як тільки покрив желізом – куркуль, всьо забирають, розбирають, забирають, геть їх виселяють, а куди виселяли, виселяли большенство на ой Краснодарский край, туди, там станіци і вони стоїли там хати. Там такі хати повистроювали вони.
І там хазяйва були?
І хазяйни були, Боже мой, як там три годи не розмінірований був, розмінірували ліса, поля, от, то він, такі мужики були, шо та куди там, постройки такі були сильні, пасіки були, корови, свині вобщем все держали, і станіца українська, і станіца руска, і станіца армянска, грузінска, по станіцах було все.