- Місце запису: м. Київ, вул. Лютеранська, 6
- Дата запису: 07.2019 р.
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Міляєва Людмила Семенівна, 13.11.1925 р.н. народилася в м. Харків
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в м. Харків.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтеся, будь ласка.
Міляєва Людмила Семенівна.
Коли Ви народилися?
Народилася я в 25-му році. Я академік Академії мистецтв України (Національної академії мистецтв України), доктор мистецтвознавства, професор Національної академії архітектури… нє, Національної академії образотворчого мистецтва й архітектури. Я там працюю вже 56 років.
А дата народження? Уточніть, будь ласка.
13 листопада.
Давайте з дитинства розпочнемо. Де Ви народилися?
Народилась я в Харкові.
Про батьків трішки розкажіть.
Значить так, батько – художник, мати – висококваліфікована хірургічна сестра.
А як звати їх?
Ірина Федорівна Міляєва і Семен Матвійович Міляєв – батьки.
Ви в сім‘ї одні були?
Одна, одна.
Відколи Ви себе пам‘ятаєте?
Я пам’ятаю себе з трьох років. Але в основному, якщо так простежити що я пам’ятаю, в основному пам’ятаю, коли ми десь відпочивали, коли були найбільш якісь екзотичні враження і я то пам’ятаю. Наприклад… пам’ятаю наші виїзди з Харкова з мамою… Пам’ятаю наш відпочинок.
Десь далеко їздили?
В межах України їздили.
До моря?
До моря їздили. Потім їздили… взагалі в 37-му році ми виїхали на Полтавщину, під Полтаву і нам там дуже не сподобалося, бо з одного боку дуже красива місцевість, а з другого боку базар в Полтаві. Коли йде дощ, то отак по коліна грязь, не можна нікуди… І якісь там були несимпатичні люди.
А що Ви пам‘ятаєте про Голодомор?
Я ж була зовсім малою дитиною, але я дуже добре пам’ятаю. Річ в тому, що ми жили в так званому доходному будинку, де не було центрального опалення і палили вугіллям. Вугілля не було, дуже важко було дістати. І перше, що я пам’ятаю, це холод. А холод був подвійний через те, що холод і голод. Харків – столиця, а зникло все з магазинів. Дуже маленький, не знаю скільки грамів, хліба видавали по картках на людину. І був такий контраст – з одного боку пусті магазини, а з другого боку існував так званий торгзін – «торговля с иностранцами». І там було всього вдосталь, що хоч – починаючи від взуття, тканин, вовняних виробів, кінчаючи ікрою, маслом – ну все, що хоч. Але для того, щоб там щось купити, треба було здати дорогоцінний метал, або каміння. У нас особливо дорогоцінностей не було, але були ще родинні срібні ножі, виделки, ложки. І спочатку ми носили це туди. Приймали це все на вагу. Навіть якщо ви принесете якийсь шедевр фаберже, там його зважать і не будуть звертати увагу на те, що це шедевр, а просто вам скажуть: «За цю вагу ви маєте оцей талон і можете на нього купити». І що купували? Купували якусь крупу, звичайно, найдешевшу, то було пшоно, і олію. І з цього щось таке варили. Ну спочатку пішли наші оці срібло столове. Згодом його вже не стало. А грошей, те що батько і мама заробляли, то були якісь… за них не можна було нічого купити. Ми ходили на базар. А жили ми в так званому Нагорному районі – це центральний такий район. Це я зараз так прикинула, що наша вулиця була дуже маленька. В нас був останній будинок 22 і на цьому боці вулиці не було великих будинків, а це були старі двоповерхові, трьохповерхові будинки. І ця вулиця була перпендикулярно до центральної вулиці Сумської, треба було перейти дорогу, піти трохи далі і був там так званий Сумський базар, він був огорожений парканом. Я пригадую як ми з мамою ходили на той базар і навколо паркана лежали трупи, їх не встигали вивозити. На базарі ми купували в дітей, бо повно було дітей бездомних і вони мабуть десь воровали. І ми купували кілька шматочків якогось хліба у них, потім приносили додому і було таке приладдя (не знаю чи ви чули) керосінка і все готували на цій керосинці. І мама клала на ту керосінку, щоб воно піджарювалось з одного боку і другого, бо коли почався голод, то почалася епідемія брюшного тіфу і сипного. Бо воші оце розвелися, бо повно було голодних і бездомних людей.
Згодом… Тоді не модно було носити такі великі прикраси. В мами була коробка з гудзиками і серед них були серьожки, обручки якісь. І ми з мамою серед оцих всяких гудзиків виймали то і несли до того торгсіну. В цей час в Ермітаж продали багато дорогоцінних картин – Рембрандта, Тіціана, Веласкаса. І завжди нам казали, що за ці картини дуже важливі були гроші, які треба для будівництва, індустріалізації. Зараз я прочитала, що це були мізерні гроші, порівнюючи з того, що зібрали з того торгсіну. Тобто, голод заставив людей віддати все.
І коли в нас вже все закінчилось, я пам’ятаю як я зранку встала, а в нас перед домом лежав труп голодний, опухший. І холодно, їсти нема чого і батько зненацька каже: «Сьогодні в нас буде пшоняна каша». Мама каже: «А звідки ти її візьмеш?» А річ в тому, що в торгсін не дозволялося нести вироби радянських часів, а були ще срібні рублі радянські і їх там не приймали. А батько був членом профспілки робітників мистецтв – РАБІС (роботнікі іскуств). І власне це під час непу було зроблено дуже гарним художником (я була мала, може він був меншим, ніж мені здавалося) отакий (показує) значок. Срібний значок, на ньому була емалєва театральна маска (бо ця спілка об’єднувала і театральних митців) і палітра з пензлями. Батько поклав цей значок на ту керосинку. Він взяв чавунну праску, молоток і розбив то все – просто як кусок срібла. Оце срібло ми віднесли, там же не було ніяких відзнак, що то було радянських часів виріб. Срібло те ми здали на вагу і мали ту пшоно на кашу. Оце я дуже добре пам’ятаю.
А багато дали за тей значок?
Кіло, мабуть, пшона за такий клаптик срібла. Давали мінімум.
А як відбувався цей обмін? Ви приходили в цей торгсін і відразу вам давали продукти чи виписку лише давали?
Ні. Там спеціальний був відділ, куди зразу стояла черга і кожен здавав свої ці прикраси чи шось таке – срібло чи дорогоцінності. Там була вага і важили. І відповідно до того, що показувала ця вага, видавали такий талон. І ви могли за цей талон купити що завгодно, але вистачало тільки на олію і на кілограм того самого пшона.
А сам магазин з продуктами в тому самому приміщенні?
Так, але в іншому відділі. Уявіть собі такий супермаркет, в якому все.
А черги були?
В тому магазині не було черг. Черги були для здачі цих дорогоцінностей, там була невеличка черга, а в магазині самому не було черг.
А селяни теж приходили?
Ні, не приходили. Мабуть в них не було що принести.
А хлібні черги були, це до комерційних магазинів?
В комерційних не було хліба, в ці роки не було комерційних. Я пригадую комерційний хліб тільки був тільки під час війни, коли була фінська війна, перед війною. І комерційний ще хліб був у 47-му році, за ним були великі черги. А тоді не було ніякого комерційного хліба. В магазинах державних нічого не можна було купити, абсолютно були пусті. Нічого не було. Воно так виглядало, що, крім хліба, нічого. Невеличкий там клаптик хліба, який на кожного видавали.
А картки на харчування в столовій не видавали вашим батькам?
Не було ніяких столових. Ну на разі я не знаю. Може вони і були десь, але для такого вільного люду як художники не було нічого. В школі не було. Я в школу поступила і в 1-2 клас майже не ходила, вже поступила у 3-ій.
А в якому році?
Якраз в 33-му році. Бо дуже важко хворіла. Бо перед тим було таке виховання, майже домашнє. 30-ий, 31-ий, 32-ий я ходила в так звану до німкені. Було декілька груп німецьких, була така система Фребеля – система індивідуального виховання. І в групі було тільки 5 осіб. І всі заняття, які проводила з нами вихователька, проводилися індивідуально – тобто, кожного окремо вчили читати, писати. Єдині такі загальні заняття були музикою. Отам ми танцювали, якісь німецькі пісеньки співали. І вона давала настільки широкий діапазон знань, що коли я оце пропустила 1-2 клас і поступила в 3-ій, то мені не було чого там робити, бо всі початки географії, ботаніки я знала від своєї Вєри Едуардівни.
Мій чоловік був старший мене на 10 років. Він розказував, що він в цей час вчився на архітектурному факультеті в технікумі. Жив він на Печерську і там, якщо ви може знаєте, Собача тропа. Там зараз такі просто сходи. Це район Печерського базару, там такий магазин «Шайба» і там можна просто спуститися на Бессарабку одразу. І він там спускався. Він йшов рано, ще було… Ну знаєте як взимку дуже пізно розвидняється, ще така напівтьма, йшов до тєхнікума пішки і бачив як з цієї анатомки підводами, як дрова, везли ці заморожені трупи. Зранку близько шостої вивозили їх кудись, ховали.
А куди вивозили?
Якщо не дай Бог запитати, то ніхто не скаже.
А в Харкові ви знали куди вивозили?
Ну розумієте, якщо тут йому було, він 16-го року народження, то він же був старше. А мені було тільки 7 років.
А потім не говорили?
Ні, в сім’ї взагалі ніколи про це не згадували. Нє, згадували. Я вам скажу більше того, що оце коли ми приїхали вперше в 37-му році під Полтаву, то таке село Нижні Млини (зараз це вже Полтава) там були декілька забиті вікна дошками хат. Там жили… Ці хати всі обходили здалека. Там жили людожери.
Вони там під час Голодомору жили?
Так.
А потім там вже нікого не було, просто люди обходили стороною?
Да-да. Покинуті були ці хати, ніхто туди навіть не підходив, бо такий страх у всіх був. А колись хтось закинув – а що ж українці такі слабкі, що їх отак морили голодом, а вони мовчали? А в мене був колега, з яким я дуже багато працювала, працювала не в одній установі, а просто ми займалися спільною справою. Це такий відомий наш вчений Григорій Никонович Логвин. Він на 15 років був старший мене. То він сказав: «Ніхто не уявляє собі що таке голод. Бо коли починається голод і людина голодна у неї ламається психіка, у неї психіка вся зосереджена на одному – щось поїсти, більше нічого. Розумієте? У нашому селі Запсіллі навіть розказують у того з’їли брата, у того когось ще з’їли. Розумієте? Жах. Бо забирали… Якщо в пляшці залишалися якісь зернятка для того щоб трошки висіяти, то забирали все вщент. В селі нема майже жодної родини де б половина не померла. Але зараз вже нема цих людей, які б могли розказати.
А в 37-му році, коли Ви приїхали, що побачили? Були пустки? Можливо когось переселили? Яка ситуація була?
В 37-му році, коли ми приїхали не в Запсілля, а в ці Нижні Млини, там було все гаразд, бо це було село біля Полтави. Був великий врожай. І взагалі в 37-му році всього було повно.
Я маю на увазі те, що лише 4 роки пройшло після Голодомору, наскільки село відновилося? Як змінилася ситуація?
Розумієте, ніхто ні про що не розказував. Бо ми пройшли оцей голод і одночасно з голодом ми ввійшли в терор. При чому цей терор він торкнувся не тільки інтелігенції, він торкнувся всіх верств населення і тому в кожному селі, так само як в кожній родині завжди дуже мало хто розказував стороннім людям про щось. Я можу навіть сказати, що років 15 тому я тільки дізналася (то були близькі нам селяни, бо в нас вже повно друзів в цьому селі вже), я тільки дізналася, що його німці хлопцем вивезли і він дуже жахливо працював у соляних шахтах. А потім їх звільнили, то всі були в Сибіру. Жінок якось відпустили, а всіх хлопців і чоловіків, всіх відправили в Сибір. І навіть оцей наш приятель, близький мені, не розказавав.
Наскільки люди були залякані. Заборонена тема, не говорили про це.
Ну просто страх був перед радянською владою, страх був до останнього часу.
А коли у вас закінчилися мамині прикраси, значок той, а далі як ви харчувалися?
А далі виявилася одна така дивовижна річ. Мама була дуже практична та оптимістична людина, абсолютно не активна соціально. Взагалі в мене батьки… батько був безпартійний, а мати тим більше. Але вона пластична була, вона завжди могла пристосуватися до обставин. В неї були гарні руки і вона якось почала допомагати батькові, якщо в нього були якісь шліфтові роботи і бистро навчилася дуже добре писати. Приходить і каже: «Я влаштувалася на роботу» – «Куди?» Це вже були десь останні пів року голоду. Каже: «В магазин «Комунар». «А що то є?» – «То магазин для партійного начальства» – «А що ти там будеш робити?» Продавати мама не вміла. Каже: «Мене взяли, щоб я писала різні прейскуранти. У них весь час поступають нові товари і я маю це все писати. Але я домовилась, що грошей мені не треба, а щоб ви мені оплачували продуктами». Не уявляєте, в тому магазині було все, буквально все. Навіть якось я досі пригадую смак… привезли цукерки «П’яна вишня» в шоколаді. Я мама приносила повну корзину і це нас виручило в останні місяці цього голоду. А потім все різко змінилося, з’явилося все в магазинах, але почався такий жахливий терор, що просто жах. Не було жодної родини, яка б не постраждала.
Ви кажете, в магазинах все з‘явилось, а у вас була можливість щось купити? Гроші у вас були?
Батько ж заробляв, а тоді ж гроші нічого не важили. У вас були гроші, а на ці гроші все рівно нічого не можна було купити.
А документи отримали Ваші батьки?
Ну коли оце була паспортизація в 36-му році, то отримали. Це тільки в селах не давали документів, а в місті всі отримували паспорт. Я про це знаю, бо в мами переплутали ім’я, по батькові і рік народження. І вона так раділа, що зробили її на 10 років молодшою, що вона така молода. А коли прийшла нагода отримувати пенсію, то тоді вона схаменулась: «Яка пенсія? Ти така молода». І тоді почалася така епопея. Ми вже тоді жили в Києві. Щоб отримати в Харкові документи, де рік народження. Мама все таки добилася, щоб змінили їй рік народження із 12-го (1912) на 2-ий (1902)
А родичі у вас були?
Уявіть собі, що родичі в нас жили в Пітєрі і вони поняття не мали про те, що у нас голод і ми не мали права написати, бо нас могли заарештувати за це.
Там батькова родина була?
Батькова, у мами не було нікого. В мами був донський полковник батько, мати була (не знаю чому так сталося), але я її не бачила. Мати виховувалась у батька в Ростові-на-Дону і познайомилась із своєю мамою тільки, коли їй було 19 років. А то була батьківська родина в Пітєрі. Ніхто не знав. Знала тільки ( це ще до приходу Гітлера жила в Берліні) старша сестра батьківська, яка емігрувала і жила в Берліні. Бо вона якось нас підтримувала і вислала нам гроші німецькі, а вони ходили в торгсіні.
В 33-му?
Нє, в 32-му, бо в 33-му вона виїхала до Франції. А тоді вона ще була в Німеччині. А найближча сестра батька і брат, який жив у Москві, ніхто не знав нічого. Не знали, що ми голодуємо, абсолютно нічого не знали і нікому не можна було написати.
А на вулицях міста багато було трупів? Багато дітей жебракувало?
Да, діти жебракували, повно було якихсь злодіїв. Я пригадую як ми жили на останньому поверсі, а над нами було горище і на горищі всі вішали білизну. Не вішали як зараз у ванній кімнаті чи на балконі, а вішали на горищі. І мати каже батькові: «Знаєш, там хтось ходить. Піди і подивись хто ходить по горищу». Заходить батько на горище і бачить людину, яка знімає білизну і складає. Батько був сміливою дуже людиною і схопив його і повів до міліції. Веде, а той каже: «Не так швидко, бо я задихаюсь». А потім з’ясувалось, що задихається, бо він на себе надів кілька мокрих сорочок. І ото батько так піймав злодія.
А головне що повно було дітей-сирот, які жебракували, крали все що можна, продавали ото на базарі.
А про голод 1946-1947 років розкажіть нам.
Про 47-ий я майже нічого не знаю. Я знаю тільки, що було дуже погано в селі і до нас приїхав хазяїн, в якого ми знімали кімнату в селі, Михайло Тарасович Демидко, щоб ми допомогли. А в нас самих нема нічого – і грошей нема , і тоді мешкання ще не було. І батько пішов (був такий відомий художник Глущенко Ніколай Петрович), він пішов до Миколи Петровича. А він був завжди з грошими, бо його дуже купували гарно, держава купувала. Він приїхав з-за кордону, він був емігрантом, приїхав з Франції. А тепер з’ясувалося, що в нього дуже цікава така шпигунська діяльність. І Микола Петрович батькові дав грошей, позичив. Ми дали Михайлу Тарасовичу і вони якось вибралися з цієї… А в них загинув син під час війни, оцих наших хазяйнів. То був голод, але не такий страшний як перед тим. Причому був голод в 21-22 році, потім 32-33-ій, а потім в 47-му.
В тому селі з голоду ніхто не помер в 47-му?
Не знаю. Мені здається, що ні, що якось викручувалися люди. Бо не було такого грабування. При чому це був неврожай. А тоді ж (в 1932-1933 рр.) був врожай, його штучно все позабирали, то дійсно був Голодомор. Не просто голод, а Голодомор, щоб знищити селянство українське. А майже всі наші знайомі так само бідували в ці роки. Інтелігенція дуже бідувала в Харкові, но ніхто не помер, воно не було на такому вже рівні як в селі. А в селі просто то була біда. А трупи просто я сама бачила, дівчинкою бачила. То мене завжди дивує як люди трошки менші за мене кажуть, що не було терору, що було так добре при радянській владі. Терор був в 37, 38, 39-му році, потім після війни 48-49-ий поки не помер Сталін. Потім знову треба було винищити інтелігенцію українську, російську, коли з’явилися дисиденти. А тепер кажуть про щасливе життя за радянських часів.
Як Ви думаєте, в школі треба розказувати про Голодомор?
Треба якось обережно. Мені зараз дуже важко казати, бо я бачу як мій правнук, наскільки вони інші. Певний час змінювалися генерації і вони дещо були подібні. Зараз, у зв’язку з інтернетом, це зовсім інші діти… зараз дуже важко дітям то все розказати, бажано, але не знаю як. Діти книжок майже не читають.