- Місце запису: місто Київ;
- Дата запису: 08.09.2017 р.;
- Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
- Респондент: Михайлова Євдокія Павлівна, 1928 р.н. (нині проживає в м. Київ);
Під час Голодомору 1932 – 1933 років проживала в селі Златоустівка Криворізького району Дніпропетровської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).
Представтесь, будь ласка, як Вас звати, де ви народились в якому році?
Я родилася в 1928 році, в с. Златоустівка Дніпропетровської області Криворізького району.
Я в селі прожила до 15 років. А потом мені дали паспорт і я уже ушла.
Як звали ваших батьків?
У мене був папа Павел Степанович і мама Мар’я Івановна. Я била шестая і сама меньшая. І мої родителі говорили, мати мені розказувала, що батько дуже любив коні, лошадєй. Коли в колгосп забирали там, мама дуже плакала, із-за того шо забирала коней. Забрали… У нас було две корови, забрали корови. Це було когда колективізацію дєлали. І бил у нас винограднік, велика площа. Забрали, щитали, що ми куркулі. Куркулі тогда називаються когда ми експлуатіруємо других людей… А у мене мама самі все для себе робили. Вони не погано жили. Це все, я самая последняя шестая. Мамочка мнє все розказувала. Даже брала за ручку, когда я підросла, і вела мене на винограднік показувать, уже колхозний він став. Його забрали.
Яке прізвище ваших батьків?
Михайлові. А знаете чому? Я чесно признаюся. Я била уже дважди замужем, но я ніколи не брала. Я любила свою фамілію батьків. Даже уговорювали мене мужья все, переходь. А я не хочу.
Всі Ваші брати і сестри вижили після Голодомору 1932–1933 років?
Всі пережили. Зараз вспомню. Значить Маруся – первая, Марія. Вона портніха, батя отдал ейо, шоб она учілася. І так вона всю жизнь била портніхой. Маруся 1911 р.н. Потім іде Вєра. Вєра 1921 ілі 1922. Потом Серьожа 1924 года. І Гриша 1926, і я 1928. Оце нас було шесть. І мама говорила «вишкребок». (сміється)
Дєло в том, шо коли була оця голодовка я била маленька, лежала на печі. В селі есть такая печка. А Гриша, як ми самі меньшие двоє, всьо время вдвойом з Гришой билі. Я помню, шо він мені водичку розовеньку подавав. А він мені говорить: «Ми ж голодали… Ти лежала опухшая…» Їх уже нема, тоже померли вже. І Гриша говоріт: «Ти була опухшая і голодала. лежала опухла, а я давав тобі водичку розовень, мама воду кип’ятила в печі, туда гілки з вишень».
А весною, когда я вже підросла. Він каже мені: «Ти знаєш, Дуся, я пішов у сельсовет». Собрався хлопчик і пішов до председателя, до Карапецкого. «Боже, – кажу, – ти помниш іще його фамілію?» Пішов до Карапецкого, заплакав і сказав: «Дайте нам шонебудь поїсти, потому шо моя сестричка лежить опухша». То він дав мені сої немножко. Він говорить: «Я преньос, поджаріл немножко». Мама когда прийшла і спитала: «Синочок, де ти був?» Він каже: «Я був у Карапецкого. Просив, шо ми голодаємо, нема чого їсти. Водичка одна…»
Мама ще дєлала, знаєте шо? Ше надо було пережить зиму… А весною, коли вже начала кропива, то мама кропиву і немножко, десь достане, макуху. Я ніколи не забуду, коли вже я стала взросленькая і стала працювать, і заработала перший раз свої гроші, я мамі на рубель кілограм халви купила.
Гриша розказував, мама шо дєлала? Она, ото немножко макухи і пекла «метерженики» із крапівой. Оце немного нас весной уже спасало. Ми ходили, із своєй сосєдочкой, дітвора, ходили на полє, а там била травка. І ми кушали травку. Попробували одну травку беленькая, вона чуть-чуть сладіт. І ми кушали цю травку. Да, мама розказувала страшне – Голодомор. Я то не могу сказать, а мама розказувала страшно. А чого? Тогда бил урожай великий. Тогда у нас усе забрали.
Ви пам’ятаєте, хто забірав?
Приходили оці, із городов, руководство, комуністи. Мамочка розказувала, всьо забрали. Даже, то шо ми спрятали немножко зерна. Все шо заховали, всьо найшли. Прийшли, все забрали.
А скільки чоловік приходило до хати вилучати зерно?
Розказувала, чоловік п’ять.
Це були місцеві?
Я є тоді дітьо лежало, опухшая. А я сама менша, вона бере мене за ручку і веде розказує.
Люди ці забирали тільки зерно, тільки продукти забирали?
Та все забирали. І картоплю, все.
А речі забирали, рушники?
Які там рушники, така біднота у селі… Тут саме главне їда…
Як ви вважаєте для чого це все робилося? Навіщо в людей вилучалися всі продукти харчування?
Я думаю, когда я вже взрослая стала, я подумала – оні хотєлі унічтожить селянина України. Ето билі русскіє люді… І до сих пор в моей душе… Я дуже люблю свою Україну і свою землю, я люблю своїх українців. Вони добрие, очень добрие… І сей час іх оценівают, наших украінцев.
А люди якось намагалися боронитися від таких дій влади, щось заховати з продуктів?
Не заховаєш… Вони все находили.
А випадки приховування худоби, щоб не віддавати у колгосп?
Це вже коли колгосп почав. У нас дві корови були, сепаратор. Сосєді приходили по молоко.
Господарство у батьків було велике, да?
Да.
Я всігда вспоминаю. У мамочки знаєте були: отец, мать і двє сестри і один брат. Она третя була сестра. І сама старшая прожила 110 років. Я прожиток по поколенію. Мамочка 76. Тьотя Дуня, її сестра, 100. Так шо я з такого поколенія.
А батьки ваші продавали молоко і сметану, оскільки у них були корови й сепаратор?
Нє, нікакой торговлі, тогда. Тогда сосєдка приходе. Вона молочко приносе, а його тоді через сепаратор. Один одному помагали.
Люди хотіли вступати в колгосп?
Не хотіли. Мама даже плакала. А батя – куди ти дінешся.
У вашій сім’ї всі вижили після Голодомору?
Да, всі вижили.
Людям, які вступили в колгосп, якусь їжу давали?
Давали немножко. Оце каша пшоняна. Так мама нємножко мені і Гриші принесе. Пучечку. Ой мама у нас була золотая. І уже внуки щас вспоминають. Кажуть: «Бабулька, не зря дед її любив». Вона действітельно прекрасний человек, редкосний.