1. Місце запису: село Гребінки Васильківський район Київської області;
2. Дата запису: 06.09.2018 р.;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Ведмідь (Волошина) Ніна Макарівна 1925 р.н., народилася в селі Гребінки Васильківський район Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Гребінки Васильківський район Київської області.

Допомагав: місцевий краєзнавець Таран Микола Полікарпович (далі М.П.)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як вас звати, розкажіть?

Ніна.

Прізвище?

Волошина, а зара Ведмідь.

М.П.  По чоловікові Ведмідь.

Коли ви народилися?

Народилася у липні, 20 липня.

Року?

1925.

Де народилися?

В Гребінках.

Батьки ваші, як звали?

Волошина Анастасія Якимівна – мати, батько – Волошин Макар Олексійович.

Розкажіть про своє дитинство, про 20-ті роки, як ви жили і що потім сталося?

Так. Пішла я в школу у 7 років, це ще до того. У 28-му році нас розкуркулили. Батькові тато спочатку забрали, бо ми жили з дідом, дідів батько. При чому батька зразу забрали від нас, мати суперечалася, не хотіла. Ночья прийшли до нас, ше малий брат був Володимир у колисці, його звязали, зірвечко відрізали і зірвечками матір зв’язали. А того маленького замотали в одіяло і винесли, стояла підвода, був вечір, ніч чи як, я ж маленька була, мене не було в хаті, мене босеньку в батьків піджак умотали, вкинули у віз і повезли. І це було вночі, а друга була вже рязка, віз був драний і мене загубили, випала я з воза. Як мати скала кричати, шо нема дитини, ну то вони вернулися з цеї грязі, привезли нас. Привезли нас, а куди нас привезли я не знаю, бо ми оказалися в Рокитній станції, Рокитянська станція. І там був пункт, де нас розгружали, погрузили нас у поїзда. Мені якась жінка принесла пальтечко і черевичка, і так привезли в Архангельське нас, привезли, ліс, тайга, мороз, розгрузили нас із поїзда. А так недалечко від нас був байрак, там оці були, які привезли раньше. Мати нас, такі вже ж були, старшому братові 23-го він, а я 25-го, а той маленький 27-го. Ну куди ж вона піде, в снігу, вона дико начала кричать.

А вас розкуркулили, бо в вас було велике господарство, що в вас було?

Ну шо ж там в нас велике, землі, я не знаю скіки, скіки там було, може гектарів чотири, бо дід його орендував ше.

Коні були, воли чи що в вас ще було?

Пара волів було, батькова сестра йшла заміж, то дід ті воли отдав. Пара коней було, корова, ну шо ж таке ще більше. А так це своїми силами обробляли цю земельку. У кого там вже орендували ту землю, той. То я ж вам вже розказу за це.. Мати начала кричать, а там у цьому байраці ше раньше була завезена материна сестра. Вона почула, впізнала голос, тай каже до чоловіка «Макар, вони ж Настю привезли, це голос її, кричить вона», вони прийшли і забрали нас в той байрак. Поселили, нари були, я знаю, шо була така драбина і на другий начали поверх, якщо сонечко чуть пригріє начинає капать, попідвішували рядна. А тут холодно, серед байрака була буржуйка, топили, таке отоплєніє було, їсти давали. Шось там варили, а тітчин чоловік, то наче був вже в цьому байраці як хазяїн, начальніком. То він вже нам до отсрочки давав більше їсточки, тоді начали діти мести. А от мати пішла на станціючогось, ну не знаю чого вона пішла на станцію і там зустріла свого сусіда. Він був утік раньше, його, із села втік і поїхав собі в Архангельське. Його розкуркулили тоже, но він втік, його не забрали в тюрму. Вона каже «Іван», впізнала його і каже «Іван, забери моїх дітей», і він согласився, каже так: «Я їх сам, я їду коло Гребінки, я в Танков їду, шоб мене там не бачили, шо я приїхав, я дітей привезу на станцію сюди до Гребінок», мати принесли двох: мене і старшого брата, покинула, посадила в поїзд, ну а вже я не знаю, ну поїзд пішов і ми вже поїхали. Тай старший братик ходив по поїзду, просив хліба для мене і так люди їхали до Устимовки, до свеї станції. І він каже «так діти, я подзвоню, щоб вас хтось приїхав забрав, дядько, наче батькова сестра, а ви мене не знаєте, не знаєте хто я такий». Правда, він подзвонив, не знаю звідки цей дядько приїхав, забрав нас, а мати ше осталася там. Привіз до тітки. Тітка вже нас вмила, переділа, посадила на печі. Ідуть усі люди дивляться на нас. Тітка постригла, дала передіться. І так були у тьоті, не знаю скіки. А дід, діда раньше забрали як нас, але діда випустили. Дід якимсь чином, в канторі робив родич наш, батьків двоюрідний брат, у колгоспі в конторі. І він до нього прийшов і йому дали таку справку, що дід в році їде в Архангельське на  роботу. І дід приїхав, а там вже почали люди мерти, так вже хто куди і забрав матір і цього ж маленького братіка. Куди ж приїхать, у хаті нашій, так селянська хата обикновена, трудяги були такі, не було в нас такого нічого, то була контора в нашій хаті. Батька визнали винним, шо з ним…

Тобто радянська влада в вашому будинку облаштувала контору, правильно?

Да.

Той будинок, який відібрали у вас?

Да.

Як звали тітку, яка вас забрала?

Леоніла Зіменко.

І ви жили в тітки?

Так, в ми були в тітки.

В якому році ви повернулися сюди?

Я не пам’ятаю. Ну ше в школу ми не ходили.

А який це рік був, пригадаєте? Скільки вам років було тоді?

М.П. Ну вони ж там не були довго в Ахангельську. Їх в 28-му розкуркулили, відправили в Архагельськ, вони там кілька місяців побули і трапився цей же ж Іван і зустрів матір на станції, і забрав дітей двойко. І сказав дід, дід вже вдома взнав шо діти, шо треба їхать по невістку і по внука. От він і поїхав. Забрав, приїхали. А вдома, в хаті, зробили колгоспну контору, колгосп зробив свою контору. Всі вже повернулися. Тільки чоловік остався там на лісорозроботці. Це вже десь 30-тий рік.

А далі як ви жили?

Ну в нас же хазяйство все забрали, нічого в нас немає. Ну як начали ходотайствовать, нам хату вернули. Прийшла мати з нами, в хаті нічого немає, порожньо.

Тітка вам помагала, так?

Да, тітка. Ну м трошки вже обжилися, мати пішла на роботу, в колгосп. Ми вже якись то чином. А дід, діда вперед забрали, а потім діда одпустили. І тоді ми вже почали, мати почала, пішла вже в колгосп, пішла, все в нас забрали. Ну ми вже пішли в школу. Я пішла, не знаю в скільки років, чи в 7 чи в 6. Брат пішов вперед і якимось чином почали вже хазяйнувати із дідом.

А про голод розкажіть нам? Як ви пережили 32-33 в Гребінках?

Ну як голод, ну людей… ми шоб так сильно голодували, ну голудували, їсти не було шо. Це менший братик вже пухлий був. А то благодаря дідові, він там дешо заробить, то там шось зробить якусь піч, то шо, то ми так трохи вижили. В нас у сім’ї ніхто не помер з голоду. Я була тоже така, ну шо їсти не було чого. Пекли в ступі цю … гречану полову і мати млинці такі пекла, ну так ми і виживали. Ходили, колоски збирали, били нас там на полі, шо ми збирали колоски і так ми…

Хто бив? От ви приходили на поле, хто бив вас?

Ну цей об’єжчики чи хто там. І так ми собі і жили.

А приходили до вас активісти, буксирники, обшукували хату в 32-му?

Да-да, а мєжду прочим дід у грубі зробив, коло груби зробив таку, вимурував вроді таку пічки і він туди насипав зерна, і замурував. І це таким чином він нас кормив.

Активісти не знайшли цю схованку?

Нє, нє. Шукали, де яка квасоля була, де шо, виспали з горшків, шукали.

А хто були ці активісти, ви їх знали цих людей?

А чом не знали, знали.

Це місцеві були, односельчани ваші, так?

Да.

А чужі були?

Хто?

Якісь чужі люди були?

Нє, не було чужих.

А зброю вони мали при собі?

Хто його знає, діти. Я не знаю. Це Конон був Теренко, Мишко Зеленський. Цей Мишко нас розкуркулював.

Скільки було людей? По скільки людей ходило? Двоє-троє?

Соломія Козак, така активістка, я знаю.

М.П.  Настя Лисачка.

Та Соломія така вся, взяла прапорець червоний, підвязалася такого і це ходила. Тоді ще знаєш, Полікарпович, хто ходив? Ще була така активіста Лукія Прищепа.

М.П.  Прищепа, це ж там жила…

Да, да. Це ж зараз була в мене через дорогу.

А один раз приходили чи декілька разів до вас додому?

Через день приходили.

Часто?

Да.

А забирали тільки продукти чи якісь речі з хати теж брали?

Ну прийшли, як ми приїхали з Архангельська в нас нічого не було, все забрали, а шо тоді було, діти, лава, стіл, на полу спали, це ж такі куркулі були. Кроваті думаєте були? Чотири доски і це все, рядно постелили, кожухом укрили.

Може хто вам в селі допомагав, може хто продуктами ділився, може молоко в когось було?

Нам допомагала тьотя.

Оце тітка тільки?

Да.

Ніхто не ділився з вами харчами?

Ні.

А з колгоспу може допомагали?

Як ми ходили в школу, то була столова, в цей Соломії в хаті, це ми ходили з своїми мисочками, це було довго і давали затірку.

Це вже в школу ходили? В 33, да?

В 33-му я вже ходила.

І вас там годували?

По черпаку затірки теї давали. Оце так.

А як в школі вас виховували? вчителі Щось розказували вам?

Я шось скажу вам. Як уже тоді були, характеристики давали в школі, коли ти закінчив школу, то давали характєрістіки. І цей же наш вчитель написав мені, там була графа «національність» він мені написав «куркулька», то дід його як дріб, то я думала, шо він його вб’є, каже, яка ж дитина, 6 років, яка ж вона, каже, куркулька…

М.П.  Це Захарко?

Захарко.

Це вчитель цей?

Вчитель.

А потім діти не дразнилися з вас, що ви куркулька?

Да.

Дразнилися?

Да.

Це вже старші їх так налаштовували проти вас?

Да.

А сироти в селі були, от батьки померли, що з сиротами було?

Пухли вони, валялися на дорозі, отако люди падали, їхала підвода підбирала бувало таке, шо живі ше, ше ворушилися люди, все рівно їх кидали в віз і обща була яма, їх тоді на цвинтар скидали туди.

Не намагався ніхто врятувати з воза оцього?

Нє, не було вже ніяк.

А скільки в селі людей померло? От як ви думаєте?

Через дорогу у нас вмер хлопчик з голоду, то його там в дворі і закопали, в садочку його прикопали.

Всі імена зібрані, так?

А і ше помню, як в Черниша, по Любчиному боці, його жінка його зарізала.

М.П.  Іван Любченко.

Я не знаю, знаю, що Любченко.

М.П.  Це цього Петра Шестопала жінки рідний брат.

Тетяни. То це я вже бачила на свої очі. Із Ковалівки в жінки робила, дівчина робила і в неї жила на квартирі, то ми ж зразу не знали, шо вона зарізала свого чоловіка, посолила у діжки і в погребі був. А потім вона ж і цю дівчину зарізала. І як узнали, шо у цеї дівчини, ця ж жінка шо її зарізала пішла на роботу в Чернишах у її спідниці. Я даже бачила, зараз помню, як її вели, міліція вже арестували, як її вели, це я бачила.

Вона сама з Ковалівки, жила …?

Вона сама з Ковалівки. а жила вона, робила вона в Чернишах.

М.П.  Це радгосп там далі був. То вона зарубила чоловіка, потім сина, ше дитину рубила вона, а потім цього: їх було два хлопці і дівчина, і свою подругу, вона теж із Хвістіва, вона теж із Пениришцівки ходила на роботу, але була непогода велика, а вона її каже : «Ходи до мене, переночуєш, а завтра підем на роботу». Вона пішла до неї ночувать, вона її вночі вбила.

Чи були дитбудинки, куди дівали дітей, можливо ви пам‘ятаєте, діток тих, кого розкуркулювали, от що з ними було? Може при колгоспі приюти, патронати, що ви знаєте про це?

Та нас в селі їх мало було, кого розкуркулили.

Скільки ви ще таких пам‘ятаєте сімей?       

Не помню даже, по-моєму хтось із Шадурів був.

М.П.  В Гребінках майже через хату розкуркулені були. Хто в колгосп не хотіли іти, то робили їх куркулем і розкуркулювали.

А це ми як в цьому Архангельському були, то цей, то тільки по-моєму з Шадурів хтось був.

А ви все життя де працювали?

Як зайшли зразу після війни красні в наше село, я пішла в сільраду.

В сільраді працювали?

Да. Сікретарьом, рахівником там, там мені всьо. Шо казали робить, то робили. Голови сільради кожен день мінялися, а потім я пішла на Черниші в совхоз, робила в канторі бухгалтером і там я пробула 25 років на одному місці. Дитинство не важне в мене було, тому шо я заболіла на туберкульоз, благодаря тому управляющему, бухгалтеру вони мене подкаючили, а там була б вмерла, так вони мене лічили.

Це коли?

М.П.  В 33-му. В ті роки довоєнні. Помагали.

Але бачте, дав Бог, що ще вік довгий.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська 3, Національний музей Голодомору-геноциду;
2. Дата запису: 18.09.2019 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна;
4. Респондент: Латишко Микола Михайлович, 19.12.1927 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Іванівка Голопристанського району Херсонської області.

Якщо повернутися до подій Голодомору, як то все починалось? Чи приходили до вас чужі люди? Як це все відбувалось? Що ви пам’ятаєте?

Біда почалася, я вам скажу, ще в 30-му році, тоді, коли почалися розкуркулення. Отже, тоді, коли в 32-му році, в 31-му вже був голод. Я говорю за інакшу місцевість, Херсонську область. Бо багато багатших господарів, ніж колгосп, які почалися в 28-му році зганяти всіх у колгосп. Дід мій, Дмитро, не хотів іти в колгосп.

Одноосібник був?

Так. Оце те слово, що я хтів казати – одноосібники. Ну через те його розкуркулили і вислали. Отже тоді почалося набіги на сільськогосподарів, які бідніші пішли, вступили в колгосп. Те, що в них було, чи корова, чи свиня, чи кури віддали до колгоспу. Заробляючи, так звані, трудодні. І їм давали пайок.

А ви не пам‘ятаєте, що їм давали за пайок?

Їм давали на, залежало від скільки днів вийшов на роботу, скільки працював, скільки трудоднів має, а потім завели таке явище не трудодні, а трудогодини.

А за один трудодень?

Залежало від врожаю і скільки голова колгоспу, як то кажуть, дивився, хто ви є, скільки були. Точно не пам’ятаю зараз скільки приділяли, бо тому що батько був вчитель, ми не належали до колгоспу. Але тоді, коли мама просила, щоб дали їсти, їй голова колгоспу сказав: «Йди тай роби», вона каже: «Шо ж я буду робити?», а він каже: «Корова, ти ж можеш її доїти». Отже, вони таки пішла у колгосп і тоді колгосп почався.

А в якому році приблизно?

В 32-му вже. Отже, нас було 3-є дітей: старший брат – В’ячеслав, старша сестра – Валерія, і вишкіл такий як я. Ну тоді, коли батько ще вчителював, учителям давали так само пайок. Давали в нашому селі 400 грамів хліба тим, хто працює. Тим хто не працює тим не давали. Отже, дещо спочатку ще в людей було їжа. Але поволі тої запасної їжі меншало, меншало і меншало. Отже, нас було шестеро, мама батька була також з нами. Ну а якщо дають 400 грам хліба, а нас є шість.

На один день роботи виходить?

Так. Отже, не вистачає. Брат опух. Але сестра і я, ще як кажуть, ходили збирали картоплю мерзлу на полях, колоски збирали.

А як звали вашого батька і якого року народження він був?

Батько 901-го був. Михайло…

А які проблеми були з тим, що він викладав ці предмети?

Ну радянській владі тоді кожний вчитель, який хотів діставати посаду мусив написати автобіографію. Отже, тато знав, що якщо він напише правдиву автобіографію, то його зразу звільнять. Білогвардієць, тим не давали праці, тоді казали виховувати совєцьких дітей, громадян, а в дійсності жонатих з куркулькою. Куркулів всіх розкуркулювали і висилали, може через те. А він намагався не писати автобіографію, він працював і платили. Рік попрацював і звільнили. І тоді була така якась система, що директор школи наймав, але автобіографію мусів написати і подати до НКВД чи як воно тоді називалось, перевірити чи автобіографія правдива.

Вийшла цікава історія. Там, де ми були, де жили були і шведські колонії, і німецькі колонії в той час.

В Херсонській області, так?

Так. Отже, шведська колонія попросила совєцьку владу, шоб їх випустили назад до Швеції і спочатку вони мусіли заплатити щось 200 тис. карбованців чи рублів, щоб виїхати. І вся колонія зібралася і дала. І їм дозволили легально виїхати через Бессарабію, Румінію, одним словом, північно-західним маршрутом, а не через Москву.

Це до Голодомору чи після?

Це перед, це 29-ий рік. І що сталося. Тоді, коли вони виїжджали, мій тато і друг, з яким вони виростали з дитинства, і вчилися разом і так далі, обмінялися адресами. І ті, коли поїхали, пообіцяли татові, що вони напишуть із Швеції, як вони устроїлися там. І в 35-му році вони прислали пісьмо, лист. Але то не дозволили читати татові, а перше НКВД прочитало. Само собою зразу арештували тата. Бо закордон не переписували, бо то протизаконно. І він тоді втік на Чернігівщину. А за рік і ми переїхали. Отже, спочатку в 35-му отримав там роботу, бо потрібно було молодих, радянських учителів, бо ж вони виходить молоде покоління піонерів, комсомольців і так далі. Виходить, його спочатку лишили в спокої. Крім того, предмети які він викладав не були політичні, ані національні, вони були безпартійні. Отже, те для нас змінило все життя. Бо якщо ми приїхали вже на Чернігівщину, потім Сумщину, це все змінилося. Але це те все, те що вийшло, все одно і там найшли, бо заставили написати автобіографію, перевірили із Херсонщиною. І сказали, шо «Ти не благонадежний» і звільнили знову ж таки. Так сказать головна причина була, що він був жонатий із куркулькою. Але куркулька також скінчила Сумський педагогічний і стала так само там учителькою. Отже, як його звільнили, а її дали, бо вона була вчителькою для 4 класу, вчила. І так то рятувало життя.

Пане Миколо, а ваш батько розповідав щось про голод 1921-1923 рр.?

Розповідав. Але мало. Я  правду скажу. Батьки намагалися не пояснювати із національного боку. Чому? Бо боялися, діти можуть десь розляпати, а то дойде до влади і  тоді буде біда. Уже намагались втягнути ну совєцьку і радянську політику, ну вижити. Так же ж було. Але розказували, шо от в 21-му був голод, але тоді Америка допомагала. Тільки та помощь не пішла на Україну, вся пішла до Росії. Ну дали тоді багато кукурудзи, тоді 21-го, тільки що Україна не дістала тої помощі. І стало зрозуміло, шо голод був. Але я особисто, не люблю шо це було вмисно в 21-му році. Я не знаю, але я не думаю, шо голод 21-го був такий самий к 32-го. Я думаю, що змінилися причини до Голодомору.

А вони не говорили, що був там неврожай, посуха?

Це все казали. Так-так. Але є пропаганда. Те саме бачите я думаю, особисто, що 21-го і 46-го – війна була. Отже, зруйновано було сільське господарство найбільше, не було робочої сили, не було коней, їжі, всі ті армії, які переходили сюди-туди, всі жрали українців їжу, а це створили повоєнні голоди, які на моє думання, мали цілковито інакшу причину, ніж 32-33-ій рік. Мирний час, урожай був добрий, отже, яка причина для голоду, і ще й продавали за кордон. І я рахую, що головна причина була цілком інакше, чого це три голоди, майже кожної десять років в Україні, на чорноземі, де найбільше їжі, продукується і продукувалися  для всього Совєцкого Союзу. Але другі вважають, шо то був початки, думання, шо їжа є зброя, якщо забрати їжу, то шо вона буде виконувати те, шо кажуть. Я особисто не вірю, шо це було таке саме як в 32-му. Ну мене за те сварять, кажуть, шо вони були всі однакові. Я не знаю, але це моє думання.

А от ви кажете, до Голодомору теж обшуки були, до вас особисто приходили?

Так. Прийшов закон, що всіх ціх, так звані, індивідуальники чи як. Отже, вони мали і було на початках, колективізації дозволено було на добровільних умовах належати до колгоспу або ні. Накладали на них всякі, ну шо мусіли платити і здавати і так далі, але дехто з них існував. Ну і в нас була корова, була свинка, були кури, а потім голова колгоспу сказав: «А це як? Диви, селянський учитель куркуль, має корову». Прийшли і, ми її називали Маня – корову, і на той причепили і почали вести, а я малий кажу: «Вона дає молоко, куди вони її ведуть?», а батько каже: «Мовчи. Їм треба корову». «А вони що не мають корови», – кажу. «Та вони мають, але їм треба більше». Отже, а потім вони приїхали двома підводами, ті, шо забирали все. Отже зловили і лишили лише дві курки, то бабушка ще сварилися, шо значить то як же ж діти, троє дітей та яєчка ж треба, це шо там, та не допомогло забрали те все. Уже тоді стало набагато тягше, як вони забрали.

А овочі не забирали?

Овочі нє. Це вже тоді, коли весна почалася, коли вже почали бруньки, пуп’янки їли, бо інакше не було, ось спіле чи шо, але допомагало же їсти. Пробували, бо ми недалеко від Дніпра були, ловити рибу, але те заборонили були, бо, я не знаю чи це було умисно, чи це було тоді, коли риба розмножується, чи що. Отже, хтось, пригадую, зловив сома. І приніс нам, ми того сома і варили, і сушили, і  жарили, і все. Те дуже помогло, бо найменше місяць ми того сома їли.

Ви говорили, що на полях, Ви за ховрахами полювали, розкажіть про це?

Так. Ховрашки робили велику шкоду, але тоді завели так звані тогрсіни. І в торгсінах за шкірку ховрашка можна було дістати. Ну в торгсінах було, шо ви хочете за золото, за діаманти, за срібло, шкірки і навіть вишивки, якщо гарні якісь вишивки, то і за вишивки, сорочки і так далі. В нас не було того нічого. Хотіли тоді, коли було найтяжче, мама хотіла золоті обручки, що вона дістала, як спадок, але вона сказала: «Ніколи в світі того не буде». А потім, як весною почали ховрашки бути, то ми брали із братом старшим води, ллється у дірку і ховрашок вилазе, вбивали його. І за ті шкірки діставали у торгсіні м’ячик або ще що.

М‘ячик, який м’ячик?

М’ячик, гумовий.

Не їжу?

Ні. Звичайно, звичайно м’ячики були з ганчірок, гумових не було взагалі, а то появилися, я не знаю звідки вони появилися. І той, хто мав гумовий м’ячик, він був король, він був цар і Бог у селі. Я вам правду кажу. Тоді, коли у школу пішли ми із тим м’ячиком грати в футбол. Маленький був, але ж гумовий. І як побачили ті другі хлопці «Ну то ж ви не будете вдвох грати, треба ж у футбол більше». Вкрали той м’ячик і все, пішли ми додому, плакали, шо загубили той м’ячик, ну а нам його вкрали. Але те було для малих важливіше, ніж будь-що, бо не було іншого нічого.

А де ж ви той торгсін знайшли. Хіба в селі торгсін був?

Так, у селі був торгсін.

Як село називалось?

Село Іванівка. Мама ходила шось міняла, небагато, за їжу, шо треба було. Чи вишивки, чи шо там було.  Але для дітей, нас, це вже в 34-му, отже, віддавали, брат старший на 4 роки був. Але треба було воду нести аж на поле, вона хлюпалася.  Але зловили були два ховрашки, м’ясо поїли, а шкірки в торгсін.

Це за дві шкірки вам той м‘ячик дали?

Так.

А ще ви ходили, чи це тільки один раз було, що ви піймали?

Ну ми ходили більше разів, але не завжди виринали, не завжди виходили.

Ну а ще ви піймали, хоч раз? Носили шкірки ще на торгсін?

Так.

А що вам тоді давали?

Тоді їду давали.

А що саме давали?

У торгсіні було все, що ваша душа бажає. Ну цукерки для дітей, цукор, той кам’янистий такий, грудки, ну як для дітей, як то кажуть, то було дуже важливе.

Рафінат?

Рафінат, так.  Різні речі, різні, і муку брали деяку, але для дітей було цілком інакше. Мама вже такі як були шкірки, наказувала що взяти, на що міняти і так далі, між іншим там єврей у тому торгсіні. Я знаю, він розумів дітей, голодувати, він не голодував. Але відносився дуже милосердно до тих всіх, що приходили. І масово приходили і віддавали все, і що традиційно клали ті рублі золоті і тим, що під вінчання. Традиційно було те все повіддавали.

А в чому було милосердя? Він міг щось трохи більше дати чи в гарному слові?

Ну і з того, бачите, він же цар і Бог, він може обдурити і дати вам скільки він хоче. Ви ж не маєте товарообмен, як то кажуть, скільки за скільки, що за скільки. Він все то знав. Люди не знають. Приносили золоті речі, які дорогоцінні, дійсно, але то від нього залежить скільки він вам дасть чи під борошно, чи кілограм. І людина голодуюча не має змоги протестувати чи вимагати. Не хочете і на тому кінець. Так що кажу, із боку милосердного давав приблизно те, що воно коштувало, чи вартість, ніхто ж не знав дійсності, вартості дорогоцінних етіх речей. Але люди мали ще за царя ту золото важливе. То все викачали від народу.

А в вашому селі багато людей померло?

Я б сказав, майже половина.

А якісь прізвища ви пам‘ятаєте?

Прізвищ не пам’ятаю. Вже позабувалося. А не забувайте, що в цьому віці, приходить, що кажуть у нас, людина трошки вже забуває. Головні картини життя лишаються, спеціально ті, які були сильні, але я вам правду кажу, я пам’ятаю більше за той час, ніж те, що я роблю місяць тому. Бо нами як таке сильне ворожіння, ну його мозок викидає, виключає, але те, що в дитинстві воно лишається на ціле життя.

А пам‘ятаєте випадки, коли було людоїдство? ЧИ люди на дітей нападали, чи дорослі на дітей?

Ми чули. Але я не бачив і не знаю. В нашому селі не було. Отже, я не можу видумувати, я говорю за наш. Те, шо було в других місцях, я не знаю.

А були такі випадки, коли, наприклад, помирала корова чи кінь і їли м‘ясо вже мертвої тварини?

Без сумніву, так.

А це було можна робити чи це теж заборонено?

Можна. Так відмовляли, відраджували спеціально в колгоспі. Ну то люди знали, шо може бути хвора або шось такого, але то був час, з теперішнім моїм думанням, як кажуть: «А чому і тварини мучилися?», можливо через те, що їх мало було, їх вживали і вони були худі і в рятуванні, якщо здохне, то їли. Все що ще було шкіра чи кості варили і так далі. Трагедія була в усіх відділах, окрім тих, які були в комуністичній партії, комнезами, такі як голова колгоспу, голова сільради, які, я не знаю, чи вони вірили в те, але вони зрозуміли в чьом дєло. І само собою, що тоді виконували накази до останнього. Але само собою зрозуміло, що ті могли чи заховати, але вони діставали їжу, говорячи земельно, все таки ¾ населення України тоді вижило. Скільки ото вони пишуть, шо 7 млн, 2, чи 3, чи 8, це є вигадки, бо в дійсності ніхто не знав. Аж тепер доктори, професори по кількості населення, наприклад, Володимир Сергійчук, по кількості учнів у школі, стільки було перед тим, скільки після Голодомору. І сказав: «А де ж вони ділися, це ж діти, учні?». Отже, він каже 7 млн. Воловина каже 3,5 млн. Мене то дуже турбує, чому не якийсь уставити номер і сказати, так, як євреї зробили 6 млн і не питай, і не супереч. Якщо не то, то до суду і сиди. І то помогло. А в нас кожний професор і доктор він вміє свою думку, базуючись на тому, шо Хрущов казав, шо хто їх рахував – ніхто не рахував. Але ж є документи, є демографічні способи, скільки було населення, скільки лишилось населення, переписи 26-го року чи 36-го, але це є, як кажуть, наші тяжкі роки і тепер в Україні.

Пане Миколо, а от ви говорили, що більше половини вимерло, а діти, якщо залишались без батьків, були дитячі притулки?

Деякі батьки віддавали, кидали, а бачили, бо тоді не було дитсадків у нас, наприклад. Але деякі батьки відвозили в місто, і в місті лишали, там де сиріт давали, навмисно. Бо знали, шо там таки дадуть їжу і там таки дитина виживе. Ну тоді таки багато тікало на Донбас, до шахти і так далі. Ті там могли вижити. Я не знаю, я, як то кажуть тепер, дуже тяжко зрозуміти ті часи влада, яка бачила це все, але не реагувала рятувати людей. Натомість продавали закордон збіжжя. В той час, коли в кучах гнило. І ми це все бачили, спеціально в тих вротах було повно їжі, а не давали. Ну чому? Чому ж це говориться, значить, умисно приготували, я знаю. Чи це знищити той буржуазний націоналізм, чи яка причина так знищити народ України. Чи ще гірше, ви знаєте, ми як приїхали в Чернігівщину, на Сумщину, Марчихина Буда село, 8 км від Росії.

А яке село, ще раз скажіть?      

Марчихина Буда, або Марбуда називали. Було 8 км від російського кордону. Отже, тоді, коли ми були там розпитували, бо ми наймали квартіру, хату, половину хати. І та, що там була, її чоловіка забрали і він не вернувся, бо він виступив проти колгоспу. Його на другий же день заарештували і вислали, на тому кінець. А вона лишилася і каже, шо ми збудували цю хату, там ці дерев’яні, я не знаю по-нашому. Отже, ми жили в одній половині, а вона в другій і розпитували, бо вже тоді були старші, а як тут було. Вона каже, ми ходили в Росію, через кордон. І там можна було купити по 5 буханок хліба. І вони, там починається, так звані, ці Брянські ліси, непроходимі. І приносили додому буханки. Але потім їх почали ловити і заборонили, це з однієї сторони, але ще там поляки. Отже, вона каже, там не було голоду цілком. І це найвищий доказ того, що в Росії голоду не могло бути. А в Україні перейдіть кордон – голод. Для чого ж це? Чи це законно проти українського духу, чи проти індивідуалізму, чи що? Але факт є – точно приготовлено, тоді люди не розуміли і не відчували тої ворожнечі між Росії чи України, чи між людьми. Ми ходили з братом у Хнієрі, то на мапі, купували, вийшли отакі маленькі фотоапарати, це в 38-му році, я забув, як воно називалося. Але ми почули в школі, шо в Хнієрі є ці фотоапарати, ну і пішли до Росії, ну і найшли той магазин, а в тому магазині був і хліб…

А господарства вас не було ніякого?

Ні. Була корова, була корова. І здається, свинка ще була. І кури були. Отже, те помагало дуже. Накуповували, консервували деякі що, в нас дві яблуні було і одна слива, уже тей підготовляли в підвалі погріб, оці насипні були. Отже, підготовляли хто скільки міг, щоб було на зиму пережити. Але тоді, коли прийшла вже зима 32-го, 33-го вже, ну тоді була, ще зараз тяжко [плаче]. Отже, тоді тяжко було, збирали те, що могли птахів вбивали, дерли гнізда, пташеняток, з’їли мойого песика [плаче]. Тяжко було. А потім прийшли і забрали корову, шо нас спасала в дійсності. Ну і ще мама протестувала тоді, коли забирали. Казала «та ми маємо трьох дітей» та то нічого, кому до того було. Забрали свиню, забрали і лишили дві курки. Тоді було тяжко.

Це перед 32-им?

Так. 32-ий вже нема. 32-33-ій в лютому найтяжче було. А потім батько зорганізував гарячі сніданки. Спочатку його вигнали, як він пішов до голови сільради і сказав: «Поможіть учням». На початку року було 400 учнів у школі. А потім одні померли, другі були хворі і не могли ходити і йшло до 30 учнів. Мій батько пішов до голови сільради і каже: «Поможіть хоч шось дітям, бо голод». Ну тей як почув шо батько сказав голод, каже: «Який голод? Шо ти кажеш, коли нема ніякого голоду, в селі буржуї». І вигнали його перший раз. А він прийшов додому, це все розказує мамі. А ми слухаємо. А тоді каже: «Ти до них неправильно підійшов. Треба було казати, шо ти виховуєш майбутніх піонерів, комсомольців, членів майбутніх комуністичної партії» і каже: «Піди знов», а він каже: «Та я вже не можу, бо мене вигнали». А вона каже: «Перше піди до НКВД і скажи їм, шо ти виховуєш майбутніх, а голова сільради не дає тобі виховувати правильно дітей». І він таки зробив, за три дні пішов і пожалівся. І вони пообіцяли, шо привезуть. За три дні вони привезли у школу, у двір польову кухню, таку як армія мала.  І привезли із Богунців, там де зберігали моркву, ялину, картоплю копається таких метр глибини земля, а потім солому дають, потім дають таке як мішки. А потім засипають туди картоплю, моркву, буряки, капусту і потом так само накривають соломою, мішками. А потім назвали бунти і їжі було повно, тіки там стояла охорона і хто підходив ні в якім разі. Навіть ті матері, які з маленькими дітьми підходили. То їх проганяли. Отже, привезли з тих бунтів до школи картоплю і капусту, і варили суп. Гарячі сніданки, коли ті, хто ходив вже в школу ті мали право миску супу з’їсти, це та новина та зразу розповсюдилась по всьому селі.  І ті, які вже не могли ходити почали ходити до школи. Ну мені було 7 років, я пішов також до школи, через той суп. Бо в дійсності початкова школа в 8 починалась, але через те, що батько учитель, через те, що з директором поговорили, а вони ще й його похвалили за те, що відкрив і виховує майбутнє. Отже, те врятувало дуже багатьом дітям життя. Почали вертатись назад у школу, а там діставали суп. Вчителі вже тоді почали їсти той суп і гуще, не лише рідке. Це дало величезну допомогу селу, бо ті батьки, які мали, ну вже, коли 7-10 дітей, а давали лише на того, хто працює, ну і не мало як влюдно, шоб жити, вижити. Але ті всі мерли, хто врятувався, ну то це як по-нашому кажуть miracle – чудо. Через різні причини і, коли прийшла вже весна, тоді вже було легше, через те, що дерев пуп’янки це ж те, що вже можна їсти.

А про закон про 5 колосків ви щось знаєте?

Знаю, я на них вірш написав. Я – поет і письменник, член Національної спілки письменників України.

5 колосків, налитих кров’ю,

Дітей замучених селян,

Що мерли через безголов’я

Братів із півночі слов’ян.

За колоски тоді стріляли,

Як люди з голоду вмирали,

Тоді закон і написали

В комуністичнім СРСР.

Крихітки хліба забирали

В дітей, що ручками благали

Отих, що грабили й вбивали

В немилосерднім СРСР.

Тоді померли мільйони

Через ті сталінські закони

Про 5 вкраїнських колосків

І безкінечних утисків.

Ті колоски кололи мені руки,

Щоб на весь вік я рік той пам’ятав.

Щоб не забув оті пекельні муки,

А всьому світу розказав.

Та світ не вірив мені довгі мої роки,

Що всім як ту комуну будував

Як на стерні ту голі мої роки

Я з болем голодним працював.

Та я дожив до зрілого вже віку

Та буду й далі правду всім казати,

Як люди мерли та ще слам без ліку

А колосків не можна було брати.

Я пам’ятаю ще й тепер

Про мій народ, що завжди буде

І вже ніколи не забуде

Про той проклятий і безбожний СРСР.

В 32-му році, здається, 7 августа цей сталінський закон вийшов, який вони оправдовували. Чим? Шо люди, це вже після жнив, ці колоски, які лишалися на полі, стерні ходили і збирали. Я включно, також ходив, із сестрою. Але вони вже перевернули, що люди крали ті колоски. І закон казав, якшо ті колоски, 5, шоб хтось знайшов і не віддав у колгосп, то рахувалося, шо то крадуть. І так їх і назвали тоді «Закон про 5 колосків», ну, як кажуть, тепер як я дивлюсь, це зрозуміло, шо все це було приготовлено, ухвалене перед тим. Бо якщо влада баче, шо це їхні люди гинуть і далі обшуковували господарів і забирали абсолютно все, с’єдобноє. Але ж вони не мусіли робити scech, витягати. А як сусідки розказували, приходили до мами і жалілися: «Ви знаєте на віз з печі забрали». Ну для чого це? Значить для того, щоб люди гинули чи як?  Це все довго мене непокоїло, я не міг зрозуміти, це ж ваші громадяни, це ж ваші люди. Нашо їх так, значить, немає інакших способів? Використати їх десь на роботах чи шось зробити, але, як кажуть, тоді, тоді комуністична влада, диктатура пролетаріату виконувала по-диктаторському усі закони і шо було. Тяжко сказати.

А ви ходили на поля, то ви не бачили охоронців?

Були, зловив нас об’їжчик зловив, ще з тої мене, ми мали одну торбу і все, що могли знайти, с’єдобне, те, що могли їсти у цю торбу. І ми назбирали. Коли бачим об’їжчик їде на коні і сестра тоді каже мені [нерозбірливо], кажу: «Чого?», «Ну бо неможна», «Як не можна?». І кинули ми торбу і пішли. Коли він під’їжджає, він знав батьків, як вчителів: «Шо ви тут робите?», ми: «Ну ми ходимо ховрашків проганяємо, бо вони псують», а він каже: «А ви чиї діти?», ну сестра каже: «Литишко», «Ааа, це того вчителя?», «Так», «Ану впере». Програв. І ще я чу-чуть не промовився, як він каже, шо ви тут робите, крадете шось, а я хотів сказати «та ми не крадемо ми …», а сестра перед тим сказала «Ти мовчи, ні слова». Ну як тільки він сказав, шо крадете, а я «Та ми не крадемо, ми збираємо», це було протизаконно. Але сестра мені: «Шшш». Той від’їхав дальше, тепер каже: «Тепер каже, ти ходи до тої торби, заберем торбу, як він вже поїхав, але вважай, бо він знов може вернутись». Ми принесли ті торби додому, а мати каже: «Зловили?», а сестра каже: «Той Коля цей чу-чуть не проляпався, але не сказав шо ми». Але із картоплі крохмаль збирали вже то є їжа.

З гнилої картоплі?

Так. З гнилої. Мати то все переварювала, проціджувала то і це ж цукор в дійсності перетворюється в крохмаль. Ну це було дуже цікаво. А потім ходили уже весною із братом.

Ви розповідали, що з колоній виїжджали, коли вони виїхали? Їм дали можливість виїхати?

Так.

Чому вони виїхали?

Ще в часи Катерини.

Це вони заселились в часи Катерини, а виїхали?

Зачекайте, на початках, як Катерина запросила, бо й тоді були степ український. Отже, їй порекомендував Потьомкін, генерал Потьомкін порекомендував Катерині привезти із других держав і заселити південь, південні степи чужинцями. Але вони пообіцяли, тоді ще Катерина пообіцяла, що їм дадуть землю, все до землі обробляти, їхню мову і їхню релігію, шо вони можуть. І тоді, коли вони приїхали, а почалася революція, їм заборонили вже в совєцкій владі вживати церкву, вживати їхню мову і ви живете держава і державі, уже мущини мусять іти в армію, діти мусять вчитися російською мовою і не в їхніх школах, а в совєцких школах. І вони подали прохання до СССР уряду на початках у 28-му році. Перше їм відказали, шо вони є громадяни СССР і вони тут роджені і вони мусять. А потім нелегально трьох перейшли кордон біля Хасану, чи яке там озеро, до Швеції. І Швеція не хотіла їх брати, бо вони вільно переїхали до України, вони вже тут були роджені. Але через те, що їм заборонили все те, що пообіцяли вони вирішили виїхати. І таки в 29-му році, на початках 29-го року один єврей, який мав корабель, у Чорному морі сказав: «Якшо ви відасте мені все ваше майно, те що ви маєте, лише то, що ви можете взяти – то ви беріть». І вони погодились на те. І в 29-му році більше ніж тисячу їх кораблем через Чорне море до Румунії, Австрії і тудою виїхали назад до Швеції. Але вони робили те легально. Заплатили вони, здається, 200 тисяч рублів. А той єврей, я пам’ятаю, я ще десь досліди робив таки встиг продати дещо, вернути гроші. Ну а потім і йому добрали, то все було пішло все до колгоспу. Але вони легально виїхали. І німецькі колонії виїхали на Волгу, отже, вони там створили на Волзі також німецькі поселення.

… (зіпсований запис) …

Як ви думаєте, потрібно зараз розповідати про Голодомор чи треба молодому поколінню знати?

Я вам правду кажу, у 94-му чи 5-му році, тоді, коли каденував Мороз на президента України. Я тоді вже був в Україні і винайняв помешкання на Мілютенка і там театр, кінотеатр називався «Росія». І він там виступав передвиборною промовою. І ну розказував, а я йому кажу «А як же Голодомор?», хтось зразу йому сказав шо: «А почему Вы говорите украинской?», і він перейшов зразу на російську мову, а тоді відповідає мені: «А чого Ви хочте говорити про Голодомор і так далі, чого ми не говоримо про совєцкі досягнення у космосі і всі досягнення Совєцкого Союзу, давайте говорити про те». Отже, є різні погляди, я думаю, що історія і помимо того, що переможці пишуть історію завжди. Для правди, правдивої історії люди мусять знати, що зробили і чого зробили. А коли до якої міри ми наслідуємо трагедія нашу, того Голодомору, це вже справа інше, але це було заплановано. Хіба влада вибирається для того? Були в Канаді тяжкі часи, але ніхто там не помер з голоду, ніхто там не вбивав, не арештовував, depression був, тоже в 30-ті роки. Але вони розв’язали ці проблеми, якось культувіше, цивілізовано. Коли людина не має праці, не має роботи, не має грошей, тим же ж вона є і людина, її дати треба їсти. Уже з того боку, якщо ми потерпіли під час Голодомору треба шоб і знала, треба шоб і українську історію знали, і світову історію знати. Не лише в Україні були голоди, вони і в других місцях, і в других країнах, чому про те не вчитись, чи не знати? Інтерпретація того всього може бути різна. Одні кажуть, шо неврожай був, не здавали збіжжя, ховали, може. А й про те треба знати. Бо люди рятували своє життя. Якщо хтось має 5 чи 7, чи 8 дітей, то чим же їх годувати. Були випадки, де люди закопували, накривали, але й те понаходили і забрали. Ну як? Значить, щоб люди загинули. Це ж їхні громадяни були. Але і через те є у нас розходження думок. Але я вважаю, що Голодомор треба знати, треба вчити, треба пояснювати. І намагатись, щоб майбутні покоління того не робили, щоб не ставалось так чим обробляти землю, різні нові рослини і так далі. Ну це таке, як кажуть. Мене кликали в Київ на Голокост, порівняння Голодомору і Голокосту, хотіли знати як я думаю про один, про другий, бо ж Ізраїль і далі не визнав Голодомор геноцидом. А я ось дивився, там в вас є про в Об’єднаних Націях з 58-го року вжив там перше слово. Але тепер вони міняють, бо кажуть, що в Сталіна не було наміру вбити 40 млн людей, а Гітлер сказав, що всю расу єврейську треба знищити.

Ми говоримо, що намір іде саме з дій, а не навпаки, тобто є 5 ознак геноциду, ми називаємо Голодомор – геноцидом українського народу і йдемо по цих ознаках геноциду. Всі вони присутні у тій політиці, яка тоді застосовувалась щодо українського народу. Вбивство, застосування важких тілесних пошкоджень і т. д. і вони всі підпадають під ті дії і тому ми із дій виводимо намір все ж таки, що був намір знищити українців, тому що іншого варіанту через те, що це було зроблено так масштабно, штучно, цілеспрямовано, системно, норми здачі хліба були найвищі на території, де проживали українці, це не просто так робилося, це тільки була спрямована акція проти непокірного народу – українців, які були здавна одноосібниками, економічно незалежними, їм дуже важко було справитися, вони не хотіли йти в колгоспи, от, і більш заможні були. І так навіть по спогадах інших істориків, і приїжджали мандрівники на територію України, що були спогади завжди, що тут і кожна хатина була одноосібною і обов’язково мала садок, город, а в Росії, наприклад, могли бути під одним дахом навіть кілька хат і там не було такої традиції збирати врожай, садити, сіяти, як у нас. Тому там було легше.

Це такі оправдання чи пояснення, тепер я розумію набагато більше. Ну бо освіта дає думання і так далі. Не в усіх областях був однаковий голод. Базуючись на тому, що вирощує та область чи той район. Ну на півдні жито, хліб. На Сумщині картопля, коноплі, ну шо там, буряки. Природньо одні продукти могли зберігати краще, ніж другі. Як ви будете зберігати і шо дістанете з кавуна? В той час, коли кукурудза може бути 10 років. На наших теренах кукурудза. Уникнути голод, для чого ж той кавун. Він все одно згниє. З’їсти, відділили те і те, і на тому кінець.  А далі що їсти? Отже, якщо порівнювати ті природні дари, це само собою, що мати інакше наслідки у голоді. Тоді збереглися кращі, а другі загинули більше. Просто через яку вони пройдуть лють сільсько-господарсько, але це рідко беруть до уваги.

1. Місце запису: cело Суботів Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респонденти: Матковська Поліна Гнатівна, 1.05.1928 р.н., народилася в селі Суботів Чигиринського району Черкаської області. (сьогодні проживає в селі Суботів); далі П. Г.
5. Респондент: Матковський Михайло Казимирович, 29.06.1929 р.н. народився у місті Вінниція Вінницької області (сьогодні проживає в селі Суботів); далі М.К.
6. Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оповідачі, представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

П. Г. Матковська Паліна Гнатовна.

Коли народилися?

Двадцять восьмого, того, ми, году. 1929 года. 1928 году.

А число, місяць?

 Перве мая, якраз парад ішов.

А де народилися?

У Суботові.

А Ви представтесь, будь ласка, як Вас звати?

М.К. Матковський Міхаїл Казімірович. Родився: 29-го года 29-го червня.

 А де родилися-народилися?

Родився в Вінніце, там батьки жили. Хрестився, хрестили в Кіровоградській області гора, Донецький район Кіровоградська область.

Так, давайте по черзі. А як звали Вашу маму і батька?

П. Г. Була Заболотня Текля Борисовна, мати. А батька – Заболотний Гнат Андрійович.

Вони в колгоспі працювали?

Вони не вспіли працювати у колгоспі, бо їх побили зразу.

А коли це приблизно було?

Те ж Голодомор же ж, захватило ж. 33-ій год, 32-ий.

Вони померли з голоду?

Да. І брат вмер.

А брата як Вашого звали?

Іван.

 Іван. А прізвище?

Заболотний Іван Гнатович.

Іван Гнатович, він помер від голоду. А скільки років йому було тоді?

3 роки.

Більше братів, сестер у Вас не було?

Не було нікого.

А як Ви виживали? Ви сиротою залишились?

Я як виживала? Матір забрали, розкуркулили, розбрали й хатку даже, розібрали все. А я осталася удома на подвір’ї, на цеглі самій. І сиділа, там сиділа, я сиділа… Скільки я же там сиділа – не знаю. А матір забрали у Шаблено, ой, на будяки якісь, на якісь буряки. Мати там була. Я місяць сиділа коло собаки, в норі спала я. Собака принесе кістку – я в ступі встовчу, о, ложечкою з’їм, і я оце так вижила. А потом була дядина моя та давала по пів чарочки молока мені. Її носили мати, а вона вже ділілася та й мені носила, дядина. А матері місяць не було та ото так виживала. А потом люди та викопали ж нору таку та ми жили в тій норі, одне вікно, і такі дверці поставили, які, сякі-такі, та стовпи, та очеретом вкрили також той, во. То  оце ж на Різдво жаби: «Крум-крум», – гадюки вилазять із очерету зімою. Страшно, страшно. Прожила у очереті 24 годи у тій норі.

У землянці цій?

А?

У цій землянці жили?

Да-да-да. 24 годи

Спочатку з мамою, Ви кажете?

Тоді вже мати прийшла, пішла в колгосп робить, я ше ж мала. А потом вже начала я в школу ходить. Чого то вони вп’ять прийшли. Посадили ми на,  пішла по я по хатах, напросила лушпиння, лушпиння напросила, лушпиння.

М.К. Да знають вони, шо таке лушпиння!

П. Г. Два кошики. Та посадили картоплю тоді, ну вона росла як на гріх виросла брава. А прийшла вчителька із своїми учнями та давай вибирать її, бо це мов враг народу, іздіваються, враг мов народу. Та я , де й мене та сила взялася, я не знаю, де я взяла ту кирпичину, я й як вдарила я ту вчительку, думала, шо й мене вб’ють. Вдарила ту вчительку, а тут хтось ішов вуличкою, повидав, ой мене тут же рятовано. Вуличкою йшли та каже чоловік: «Ах ти ж, – каже, – падлюка, нашо ж ти забираєш, – каже, – послідню картоплину в дитини, вона дурна, шо не вдарила тебе, шоб тебе вбило, а то тра, – каже, – зроблю шоб твої діти будуть так страдать, як вона». Так вона покинула половинку картоплі і ми так вижили вже ту жіму. Ой було, ой, було-було! Хай мене Бог милує! А вдягтися ж нема ж у шо: калоша і черевик, або довбаки дерев’яні. Ото в довбаки дерев’яні, о, довбаки дерев’яні, ото таке.

А що про розкуркулення пам’ятаєте? Як це відбулося? Хто до Вас приходив, от, як воно? Шось пам’ятаєте? Шо забрали у Вас? Яке господарство було до того?

Приходила та розкуркулювала, приходила – мати й батько були десь на роботі, я вже не скажу, де ба, бо я не знаю де, о. То та Карла ж Ганна.

М.К. Сусіди.

П. Г. О, і ба там, як його, Баянкова Ганна, оце вони розкуркулили.

Дві жінки?

Дві жінки ну і чоловіки, я вже позабувала хто. Мужики вивозили все на світі. А це ж Ганна, осьо шо ж Карла Ганна, то вона ж до себе переносила все, все, даже кошелі ті, шо з хліва. Та сусідка позичила кошелі, каже: «Це ж не твої, – каже, – Заболотного Гната кошелі, я не отдам». Ото таке. Ой, іздівались-іздівались як хотіли.

Так, а Вас, Вашу сім’ю називали куркулями? Так а шо в Вас було багато шо, худоба була, чи шо в Вас було?

Ну це ж, я не знаю, потом, потом підожди же ж, оце ж розібрали нас, потом у 37-ім годі, 37-ім годі привезли машину скла, скла машину. «Нате, – каже , – купуйте, може хатку купите, бо ошибково вас розібрали, ошибково  вас розібрали, вас нільзя розбирать було, потому шо ви на роботі, – каже, – батько й матір були». А ошибково розібрали та привезли скла, машину скла, ото ящиками та ми попродали та дали ж м’ясо, м’ясо налог, крашанки. Та ми витратили то, продали  те скло та купили, та поросятко купили таке.

А Ви кажете, що з матір’ю жили, а батько то він від голоду загинув, чи ні? Чи він жив?

Я трошки глуха.

Ви кажете, що  з матір’ю жили. А батько теж живий, він не загинув від голоду?

Не, він загинув. Він зразу, зразу його не стало.

А, то він загинув від голоду? Брат і батько? А мама вижила.

Да, да. Мама вижила.

Зрозуміло. А дідусь, бабуся Ваші, вони померли від голоду, чи їх не було вже до того часу?

Дідусь і бабуся жили добре, а тіки не помагали. Дуже добре жили, тіки не помагали. Ніхто нічого не помагав. Боялися, шоб їх не покуркулили. А потом вже якось дали, шо ошибково, тоді вже начали роздаться.

А Шибково це такий район Суботова, чи це інше село, чи куток такий?

Ошибочно получилось.

А, шибкого – це ошибочно. Ага, зрозуміло.

Ошибочно получилося.

Зрозуміло.А що тоді Ви їли  з мамою взагалі, от, пам’ятаєте?

Пам’ятаю я. Той, акації цвітілі – пекли, отам було на Івайкові була картопля гнила викопана і зогнила в ямі. Одкопували вибирали оте гож крохмаль, пекли оладки, о, на берег ходили – різали рогід і тоді той рогід різали і варили як капусту. Туди в до рогозу та бакоси та калашики, бучу дід осьо ж знає. Калашики уся й бур’яни їли.

А хтось допомогав Вам іще?

Ніхто мені нічого не допомогав, ні. Не помагало ніхто нічого, ніхто, ні грама.

А хто ще помер у роки Голодомору, може сусідів Ви, там, прізвища пам’ятаєте? Може якісь знайомі?

Та в ріді там померло два хлопця.

А як їх прізвища були?

Міненко Іван і Міненко Василь.

А скільки їм приблизно років було?

Йосиповичі.

Йосиповичі? Міненко Василь Йосипович і Міненко Іван Йосипович.

Да, да. Оце там вони вдвоє в хатинці померло.

А скільки їм приблизно років було?

Їсти було все, дівчата вижили, а вони не вижили.

Ну так само. Як звали батька Вашого, матір?

М.К. Матковський Кузьма Йосипович, родився він в Вінніце, батько. Мені кажеться, мені кажеться в двадцять сьомом, в двадцять… я на хрестинах не був.

А маму як Вашу звали?

Матковська Дуня Карповна.

А Ви не, ну, де вони працювали?

Батько робив, учився він до войни в Одесі, мастєр Одеської желєзної дороги. І робив він перед войною на желєзной дороге, ми жили на желєзной дороге. Там давали нам, ой, по 300 грам хліба.

Це за 1 день?

На 1 зуб [сміється]. От, ізвінітє дівчата, шо я не брітий, но нічо. От. А! Робив він до войни і після войни.

А на залізній дорозі, це біля Вінниці десь? Біля Вінниці Ви жили, чи в самому місті Вінниця Ви жили?

Отам, на жєлєзной дорогє, там значить на будкє, казарми були.

Біля Вінниці, да, біля міста Вінниця?

Я не поняв. З Вінніци ми переїхали у Долінську. Батько пішов учиться, я повторю. Учився, проучився він погода, кажеться, ілі год в Одесі. І дали нам квартіру на желєзной дороге. Там батько робив, там ми жили, ходив я в школу в Батезман. Тоді був Батезман раньше, а сєчас переімєнували. Там убили во врємя войни гєнєрала Суходольського. Перейменували село на Суходольське. Да. Батезман не стало. Ходив я в школу в Батезман, закончів аж 4 класи.

Ну, Ви не пам’ятаєте, Ви, мабуть, дуже маленькі були, а батьки шо розказували про 32-ий – 33-ій?

Так я його помню.

 А, ну то розказуйте, що пам’ятаєте про ті роки!

В 33-ій – 32-ий, от, я спасався з вишень листям. І на степу росли козельки, так називається, може знаєте?

П. Г. З листя оладки пекли.

М.К. Козельки, оцим я спасався, оце як наїсися: живіт – отакий, от, а воно кора єсть гарна.

П.Г. А ми рогозу, рогозу, розогу якось те літо вже рогозу.

М.К. Сам шукав бур’ян, козельки, з вишень…

П.Г. Калачики, їх наїсися та і ригаєш триста раз на день.

М.К. Підожди, один хай отвічає, вона записує.

А Ви не пам’ятаєте імен померлих чи прізвищ?

Не пам’ятаю.

А бачили, щоб отак люди помирали на дорогах, чи може на поїздах?

Виїжали, от, два мужики, ілі чотири їх було, собирали по дорогах трупи, от, і кидали прямо в яму. Помню хлопчика і дєвочку маленьких, то взяли їх за руки, несли вже, чого там, та в яму кинули та і все.

Це Ви там біля залізної дороги, там, де Ви жили, ця яма була, чи десь..?

Там же якось всі копали, вобшем, я за яму не знаю, но яма була. А хто її копав, я не знаю.

П.Г. Тоді підвода ходила, Боже мій.

М.К. Шо я тоді буду знать, як в мене в голові тіки «їсти». Їсти, хочу їсти і все, а його нема. Пішов в колгосп, в один колгосп – гнила кукурудза. Назбирав торбинку гнилої кукурудзи. Гнилої кукурудзи наварили, гнила кукурудза смердюча, цим спасався. І батько спасався, й мати. Й ну а хліб потом добавили, добавили хліба, стали давать по кілограму давать хліба на душу. Ну а шо ж кілограм, батькові на роботу, батько робе, а ми…

А в Вас були ще брати, сестри?

Був брат один – умер. Сестрів нема  і не було. Один брат  був і вмер.

Ну не від голоду?

Не од голоду, не од голоду, по болєзні.

А таке поняття як торгсін, знаєте щось про це? Торгсіни, не чули таке?

Не знаю.

 А «закон про 5 колосків»?

Колоски?

Про 5 колосків. Чули щось таке, про таке?

Ну шо я, ну я вкрав три качани. То мене закрили в сарай та побили.

Хто? Ви вкрали?

Да, я вкрав, бо я їсти хотів. А то більш я не попадався.

Але ходили?

Обязатєльно ходив, обязатєльно.

А самі чи з іншими дітьми?

І з братом ходив, і сам ходив. Багато, багато з друзьями незя було ходить. Потому шо групове і дуже б’ють, дуже.

То Ви геть маленькі були?

Та я вже бігав, вже бігав, вже козельки шукав їсти вже, а його не було.

А про 46-й – 47-й, голод післявоєнний щось пам’ятаєте, як тоді було?

47-й год помню, в нас була корова. Я лічно пас корову тільки ночью, бо невозможно. На желєзной дорогє осьо крашанку замотай у пісок, п’ять минут – і спеклася. Паровози останавлівались, тоді ж не було електричок. Паровози оставлівались за тімпіратури. От загорялися поля, загоралися хліба, пожари. Дуже жарко було.

Неврожай був тоді, да?

Врожай був слабенький, воно згоріло. Но може десь воно було, но в нас не, в нас не було.

А податки були?

Га?

Податки? Налогі великі були?

Повна, повна торба була аналогів, та тіки я не помню. Платили, платили налогі, скільки: 2 тисячі, 2 тисячі літрів молока давало, шоб здавали, тисячу крашанок. Або ще я не помню, чого вони там здавали, там шо вони.

А Ви шо пам’ятаєте про 46-й – 47-й?

П.Г. А я в 47-ім годі була в радгоспі, мати дома була. А я поїхала. Забрали нас в радгосп, спасибі їм, та ми пололи буряки – давали по 200 грам хліба і крупи виборщу, борщу з кропиви і я вижила то так, так. І давали ж чайку і ліжечку сахару і я вижила то так в радгоспі. А мати дома. Давали в радгоспі сою, юшку з сої по черпаку ж. Каже, каждий день по черпаку давали їм сої тиї, і мати вижила на тий сої. А я в радгоспі була, у Кохановці, ось у Кіровоградській області. Мала була, город не вміла ше гарать, геть нічого не вміла робить гарать. Нічого, ну гарать не можу, не можу це робить, але ж мені піддержували – я робила.

Ви туди переїхали?

Га?

Переїхали туди, чи просто ходили на роботу туди?

На роботу.

М.К. Вольнонайомниє.

П.Г. Приїхали вербувать ото. Та й набрали, для чого? Але ж взяли, попросили ж люди та взяли мене й ше одну дєвочку, такі малі. Та вже була з нами одна старша, стара така Танька, та за неї. Така стара, та ми же як же, бо не вміємо гарать. Та вона показала як нам, а ми тоді як пішли-пішли, то спасибі їй, та й вивчилися полоть, і робить, і ми так і робили. Два годи я так була, не їхала й додому. Я всьо врем’я так була і так поки вижила.

Зрозуміло. А от під час оцього Голодомору страшного, 32-33-ті роки, Ви пам’ятаєте якісь випадки, чи було таке, що люди на людей нападали й могли з’їсти одна людина іншу, чи було таке?

Тоді?

Так, тоді.

Тоді, Господи, людей крали. Олена в нас була тута, у неї діти були й не було– поїла своїх дітей, о, Олена.

А як її прізвище, не пам’ятаєте, Олени?

Хлопчика з’їла і дєвочку з’їла, а третю – сосєд і спас. А так крали дітей, крали, різали.

А прізвище Олени цієї не пам’ятаєте?

Не знаю, не знаю я.

Це з Суботова, да, вона ця Олена?

Да, з Суботова. Знаю, шо вони по-вуличному називалися.

 А як по-вуличному називалися?

Острячківські.

Острячківські?

Да. Ну це ж давно діло же було. Вона була вже пожила така, пожила і вона поїла першим ділом дочку, потім з’їла сина, а ця Галя осталася вже пішла до Михайла. А той питає: «А де ж братік?» А вона каже: «Мама посунула головву в піч сушить». А він тоді її не дав, Галі. Та вона осталася ше жива. А її як забрали, то ніхто не зна, де діли. Зразу її забрали і істребили десь.

Міліція десь забрала її, да, цю Олену?

Ну, десь, видно, ж міліція забрала. Істребили.

А скільки людей померло в Суботові? Приблизно, скільки людей, на Вашу думку, померло в Суботові? Половина села чи?..

Боже, половина людей. Машина йде, підвода конякою йде. Як же там, там дивися, баба лежить в юбці, там – так. Та підбирають і живі, і такі слабі – на воза, і на кладбище. Там кладбище саме. Їх море-море!

А де саме кладовище це, де їх ховали?

А оно ж прямо на горі там.

М.К. Осьо за воротами.

А Ви не можете розказати, прямо за городами, там приблизно, як називається той куток села, або яка вулиця, там?

П.Г. Не знаю я. Ото там  в нас нема ні вулиці і нічого. Кладбище, старе кладбище кажемо та й усе. Там уже не розбереш, хто там, там закладено воно все – перше кладбище, друге вже, ці люди, третє вже, а то вже четверте накладай. А це старе там.

А там може насип якийсь є, чи там немає, чи там рівно отак, де ті ями були масові?

На кладбище нагорі он отуди.

Ну, але там нема ніякого знаку, шо там люди поховані?

М.К. Нема, нема, нема.

Немає, да.

П.Г. Там старе кладбище надимається та і все. Там їх, ой Боже, пів–Суботова їх там померло.

А в колгоспі шо, не годували людей? В колгоспі людей годували інших?

Я Вам кажу, шо давали матері черпак сої-юшки, сої-юшки.

А додому їй давали щось для Вас?

Нічого, нічого не давали. Тоді ще палички ставили, трудодні, або сотки ставили.

А якщо, от, були діти-сироти, там, батьки помирали, були якісь?..

То діти пропадають.

Пропадали? Ніхто їх ні яслі, ні патронат, ніхто нічого?

Нє, ніхто. Нє того ніхто нічого немає того нічо.

М.К. Тоді не було.

П.Г. Тоді не було цього. Не було нічого. Нема батьків, нема матері, нема чим годувать, ото, пішов туда на кладбище. Возами возили, возами возили! Ідуть, підбирають: як не там лежить, то там лежить коло те, о. А якшо пішла людина така, шо той, то заріжуть. То заріжуть-уроблять і з’їдять. Тоді страшне діло було.

А що Ви казали про пальчики обгрижені, що?..

А то ж як отара дитинка сидить, така шо, та і сидить смокче. І ото стаються там якісь страшки, отей воно так і пропадає. Посмокче оті пальчики скільки вже видержить і пропадає.

Це Ви бачили таке?

Бачила я, це я бачила. Оті три пальчика оце висмокче і пропаде, сама кісточка. Ну то таке діло. Більш нічо я не скажу вже певне, бо не знаю. Ну, горе було та й усе! А зараз – розкіш, розкіш! Граблять…

1. Місце запису: місто Київ, вул. Лаврська, 3;
2. Дата запису: 07.12.2016 року;
3. Хто записав: Ткачук Наталія Олександрівна;
4. Респондент: Крикун Тетяна Леонтіївна, 1924 р.н., народилася в селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Сахнівка Корсунь-Шевченківського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента).

Тетьяна Леонтівна, у якому селі, в якій родині Ви родилися? Почнемо з цього.

Родилася в Сахнівці, Черкаська область, село Сахнівка. В родині як? Тоді в колгоспі…Батько в колгоспі були, мати в колгоспі.

Родич респондента – Іван Леонтійович ( далі І.Л.): Нє, тоді в 24-му не було колгоспу. Народилася в сім‘ї селянина, він незаможній був, середняка.

Родина була заможня чи середня?

Середня.

І.Л.: Ну, хліба хватало, поля були.

Троє нас було, батько, мати і я. Батько робив, вже як я знаю, вже робив комірником… Ну тоді в голодовку в коморі не було нічого, кромє віки. Віка – це те шо коні годувать.

Тетьяна Леонтівна, Ви пам’ятаєте власне своє дитинство? А Ви пам’ятаєте, що говорили сусіди, чого власне голодуємо?

Говорили того шо забирали хліб… В каждий двір приїжджають, як отако подивились нема, так шукають.  Приміром до нас приїхали, а в нас зверху не було нічого. А так наче комната, а через сінці друга комната, там батько викопав яму, глибока така яма була, поставили скриню, такий ящик дуже великий і накривається він. І туди насипали, положили мішок із пшеницею, а тоді так уже присипали житом, і накрили, закрили землею, замазали…

І.Л.: Долівку зробили.

Незамітно нічого. Зайди – нема нічого. Ну зайшли до нас, шукать. Так подивились-подивились – нема. Тоді пішли самі вони, не питали дозволу, відкрили оці двері й закрили, і давай штилять. Штиль такий довгий, наче з дроту, а на кінці наче серце, тонке таке. І штиляє оце попід стіною. Пройшов немає і там, і там, а вже під четвертою стіною штильнув туди за то і пішов той штиль. О, напав, бо воно вже нарушене, так воно тут ненарушене. Стукне і нема. В давай тоді обштиляв, обшиляв, пока воно тако йшло, і лопатку потребував чи сам узяв, я вже не знаю, і откопали ту яму і забрали. Мішок витягли і чисто зерно забрали, нічого не оставили нам.  Дуже було трудно. Це вже було так, шо вже наче на городі колоски наливалися, але ше їх не можна, де-не-де був колосок шо вже можна його зорвать, і витягти там зернинку. А другу витягуєш, вже вона лопнула і нічого нема. Я ше тоді була мала, мати це, а я: «Мама ше хочу їсти!» – «Шо ж я тобі дам? Ну нема нічого». Картопля ше не виросла, а тільки цвісти стала… І шо дать, нема ні фрукти ніякої… Нічого не було. А вже за ці колоски. Каже: «Може я піду найду на тій градці, такий шо може вже доспів, вирвать». Піде оце во там побродить. Вирізала там мені колоски штук скіко, принесла, я тоді вже дзьобаю. Коли витягну який, то ціленький ковтну, пожую. А то тільки стану тягать, так лопнув, юшечка витекла. А мама це стане за углом наче і дивиться, шо я роблю. Плачу: «Я їсти хочу». Та нема нічого, не картоплини. Нічого нема. І так піти, шоб наче купить і грошей же нема, бо колгосп вже тоді був, нічого.. Ставили там тільки палочки, трудодень, наче поробив, так палочка вже виходила, а на ту палочку нічого не давали. Трудно було жить.

Тетьяна Леонтівна, можливо Вам розповідали або Ви пам’ятаєте хто приходив та забирав цю їжу, цей мішок з зерном, хто це приходив? Це були ті, які жили у Вашому селі, хто це були?

Я це цього не знаю… Посилали, я цього вже не знаю, чи з нашого села були. Мені тоді було тільки 9 років.

А батьки Вам не розповідали?

І.Л.: Перепрошую. Моя мама, їй було 18 років, і вона вже була свідома, вона вже пережила багато, була багато на заробітках. І родина моєї мами ще постраждала більше ніж вітця сім’я, це по лінії матері. Чого? Та була, по лінії мами, заможня сім‘я. Вони мали 12 десятин землі, мали добрі коні, добрі воли і ще пару коней підростало, мали 3 корови. Сім‘я складалася з 6 дітей, батько і мати. І ось коли прийшли в цю родину і сказали: «Ви все віддайте і йдіть в колгосп». Це з 29-го року, то звичайно вони не хотіли це все віддавать. Вони працювали на своїй землі, вони добрий з того мали зиск. Вони вирощували багато зерна, багато овочів. Звичайно, сім‘я цього всього не споживала, бо його було більше. Вони його по невеликих цінах могли продавати в свому селі чи вести десь на ринок продавати. А тепер, коли прийшов колгосп, в них все хотять забрати, а вони його не хотять віддавати. Один раз попередили, другий раз попередили діда мого Данила.

А батьки Ваc пускали на вулицю чи боялися? Що вони Вам взагалі розповідали? Що зараз коїться, що Ви хочете їсти, а мати не може Вам дати того кусок хліба? Не розповідали чому так?

Шо не було шо, шо вона може… як немає в хаті нічого.

А на вулицю пускали?

На улицю не пускали, кажуть: «Хтось ітиме, ще й забере тебе».

А Ви казали, що батько працював в колгоспі?

Тоді пізніше батько став вже комірником, а в коморі було тільки те шо для коней. Ліка така, дрібненькі такі…чорненькі зернятка. Так він там у карман возьме, бо не можна там узять. Так принесе жменьку та водою заллють і зварять. Я там вже виловлю ті крупинки. Так ото трудно було жить, виживать. Кажуть, шо бачиш, забрали, приїхали все. А в нас було зерно, могли би жорна якісь зробили, помололи.

І.Л.: В батька були жорна.

А жорна були у Вас в родині? Не забрали їх чи забирали?

Нєєє…Жорна по-моєму вони не брали. Але ж не було чого молоть, бо все забрали. А те зерно на городі ше недозріло, шоб його зібрати,шось зварити, зпекти.

Ніхто Вам не допомагав? Або хтось приходив просив хліба? Були такі випадки?

Були такі випадки.. і люди шо приходили, але ж не було чого дать, ходили. Багато ходило, просило. Ото мерло ж багато. Їздив там один чоловік, я знаю, може ше де хтось. У нас така невелика улиця була, одна улиця центральна і друга, і так упоперек… Так він у нас їздив одною конякою, о так приїде до двора, зайшов подивився.

І.Л.: Називай. Михайло Бадян.

Бадян, да.  До нас зайшов, то в нас нікого не було, бо ми ж тіки троє – мати батько і я. А в кого були діти, то померли багато. Я вже бачила як виносив. На плечі оце взяв, виніс, на віз кинув.

А хто це, хто це на віз кидав? Тетьяна Леонтівна, можете розказати. Хто ходив, забирав?

І.Л.: Бадян. Була в селі призначена людина, йому давали трошки їсти, йому давали коня.

Бадян цей… Він казав, шо мені дається хлібина .

І.Л.: Він мерців збирав по всьому селі, він періодично: в цей день проїхав по одній вулиці, на другий день по другій. Це мені мама розказувала, в мене мама розумна така була.

Дуже багато померло, 40 чоловік в одній ямі. Даже я не знаю, не бачила цього, але чула, Бадян оце в яму ставить чоловіка чи жінку в один угол, в другий угол, третій, четвертий…А тоді кидає, а ті стоять. Мертві вони, а він прихилив їх до стіни.

І це була його робота?

Це була його робота, а копали уже… А копали вже…

І.Л.: Були другі люди, які копали, але в могилу клали зразу багато людей, без всяких там домовин, отак в чому людина померла. Оце мені мати розказувала, йшло-йшло під тином і раз, і померло.

Тетьяна Леонтівна, Ви бачили цих пухлих людей? Діток бачили, дорослих повністю вже пухлих, да?

Да, бачила я…По-сусідськи, через Бучи, через три хати було, здорова така жінка опухла, лице посиніло і вмерла… од голоду.

А скажіть, будь ласка, а коли чули, шо наче голод уже проходить? Пам’ятаєте оці дні, що щось могли знайти, щось з’їсти, якусь картоплю?

Воно вже підстигало шо день, шо другий. Уже пшениця…

І.Л.: Найлютіший голод був друга половина літа і початок осені, або з весни даже.

З весни. А тоді вже воно постіпєнно підростає, пшениця вже в нас на городі була. І жали, і помолотили, і на жорна помололи.

А на поля вже можна було йти? На поля працювати можна вже було йти?

Вже хто міг,  так ходив, вбирав.

І.Л.: Хто був в колгоспі, а ту родину по лінії моєї її нікуди не пускали. Ця родина, що була заможна, це моя мама народилася і виросла, вони мали коні і 12 десятин землі (це більше як 12 га), вони не хотіли віддать, тому шо вони добре її обробляли, мали багато зерна, мали кавунів багато, вони садили баштани і роздавали людям. Таких декілька родин було, їх називали Буренки, цих називали Гнатенки з якої була мати, а рід, з якого прийшла бабуся, був Буренки. Так от Буренки були дуже багаті.

Тетяна Леонтіївна, а у Вас родина була середнього достатку? Можете трохи описати яка ділянка землі була?

Був тільки город.

Було якесь господарство?

Була, я вже не знаю за це..

А ці люди, що заходили в хату і забирали все, пояснювали чого вони це роблять?

Ніхто нічого не поясняв. Зайшли, подивилися шо є, і такого шоб узять нема.

І.Л.: А чого був такий мор? Вони заходили декілька раз. Перший раз була команда, що треба зібрати зерно помогти там армії чи помогти голодуючим в державі. А далі вже без усякого пояснення. І другий, п’ятий, десятий раз заходили і всі знали, що де шо є, люди ховали там трошки зерна в постіль завернуть, так перематають

Та скрізь в хаті передивлялись. Зверху нічого не було. В хаті не було зверху шо взять.

А що в цей час мати Ваша говорила чи батько? А казали чого Ви зайшли сюди? Чому Ви в нас все забираєте, чи такого не було? Бо вони були просто налякані?

Нічого не казали…

І.Л.: Хто говорив – того били, або на каторжні роботи. В нас там ліс розроблявся біля Черкас. Ось батька мого дідуся Данила, це дід Прокіп наш, а вже моєї мами дід Данило, За те, що він не хотів віддать свій скот, землю, то його на каторжні роботи послали без права переписки. Посла, він там ліс валив, це Дубіївка, єсть таке село під Черкасами. Ну і… з зими його послали, а вже під весну треба було йому якось одежу туди передать, але ж тоді не було ні транспорту такого, щоб поїхать. І послали мою матір, якій було 16 чи 17 років ( вона 15-го року народження, а це в 33-ій їй було 18, але був ще 33-ій, а 32-ий, начало 33-го, зима як пройшла), її послали легшу одежу понести. І от вона три дні по тих лісах шукала. Знаєте, як таку дитину, худе, голодне, з такими пожитками ходила-шукала, але таки найшла його і передала одежу. Батько дуже худий, кашляв, чехотка в нього була, а через дві неділі прийшла звістка, що він помер. Він був ще виноватий, він же був засуджений. Оце Данило Мороз так помер.

І там не пояснювали, прийшли без слова без нічого. І пішли там і шукають.

Тетьяна Леонтівна, а були такі випадки, що після як їх розкуркулили, вони брали свої речі, йшли кудись обмінювали на щось? Були такі?

Це на вулиці підвода стояла з кіньми. Вони ті мішки позабирали на віз, поїхали. А куди поїхали?

А після цього… Як Ваша родина виживала? Де вони брали хоч якусь їжу? Може вони на щось її обмінювали: сорочку брали, обміняли на кусок хліба? Чи може сусіди допомагали?

Не знаю.

І.Л.: Вона не може знати, 9 років було. Там дивіться яка була ситуація: вони лягали і вставали голодними, особливо діти. Вони завджи просили їсти. Але шо було, це вже мати розказала. Їхній рід не мог, бо це розкуркулені считалися, їм оббирали будинок так, і всю землю, і город (в цих не забрали город, в батька). Туалет був отам во і поставили надзирателя, як вони казали,як в туалет іде, то різку давали, тому що не маєш права, казали: «В хаті справляй нужду». Того шо це куркулі, така була ситуація до тих, хто дуже був непослушний, не хотів йти в колгосп і звати все, що він мав. Так от з такими родинами до прикладу як моєї матері була. А з ці були послушні, пішли.

Ваші батьки працювали в колгоспі?

І.Л.: Через те трошки їм давали щось їсти, через те вони не померли. Але батько мого батька, мій дідусь, у нього були діти молодші ніж вона, ше були й молодші діти. В мого дідуся було 10 дітей. Так от дивіться, був Мефодій, Леонтій, дальше був Павло, Іван, Федір, Наталка, а тоді була Явдоха, а тоді був Дорош, Афтанас і Гафка. І ось троє дітей молодші за неї були, у дідуся були молодші діти, ніж у сина. І для того аби виживати, то дідусь перейшов перед голодом, коли колективізація починалася, десь в 29-му чи 30-му, видали окремі… така була місцина, куди переселили людей і казали: «Ось займайте собі землю і будуйте будинки». І дід з цією сім’єю, з малими дітьми, пішов на так називаємий хутір Шевченка. Він пішов туди. А дід чого пішов, бо в нього земля там була і тоже ж не хотів віддать землю. А батька ж тільки город буву мого батька і її батька, а в дідуся була ще земля. І він же тоже не хоче віддати на хуторі. Ситуація така ж як у тих, тільки ці багатші були, в них були корови, воли і таке інше, а в того не було нічого, тільки земля була, але та земля достатньо родила, вони би вижили. Їх три чи більше разів ограбили, забирали все що можна. І ось оставалось цих троє дітей – Дорош, Афтанас і Гапка, які молодші були, то вони не вижили. Лягали і вставали з одним: «Їсти!»

Так і їх тоже позабирали все – і картоплю, і зерно яке було, осталися тільки стіни і діти.

… Батьки на роботу мої пішли в колгосп. Примусили. шоб ішли. Так вони мене завезли на той хутір, там я в їх жила…

У дідуся і бабусі?

Да-да

Давайте вернемося в той час, коли був пік голоду. Скажіть, будь ласка, в чому Ви ходили? Яка була одежа, одяг який у Вас був? В чому Ви ходили в сорочці?

Плаття…

І взимку плаття?

Плаття, да…

І.Л.: Воно було саморобне, домоткане?

Який був одяг?

І.Л.: В нас був верстат, батько зробив домотканий

Домоткане полотно. Самі вони ткали…

Батьки ваші ткали самі одяг?

І.Л.: Батько зробив верстат, а батько вмів ткать так на все село

Чотири подніжки було.

І.Л.: Грає ногами як піаніно такоі човником кидає.

А тоді яткою прибуває, бо воно ж тако рідко. Так воно раз човником кине і прибило. І тоді вже з того полотна шили плаття. Покрасили чим-небудь, якою то краскою.

А під час голоду шили? Чи не було вже сил, не було з чого?

А я вже не знаю…

А ви пам’ятаєте, думаю дитина мала запам’ятати, коли зима холодно в чому вона, в якому одязі?

Було шось… Пальтішко…

І.Л.: Воно ж перейшло з минулих років.

Ми в школу не ходили, нічого. Не було школи ніякої… у голод 33-го.

І.Л.: Тоді про одежу ніхто не дбав, треба думать що їсти.

Може Вам батьки розповідали, чим харчувалося село? Можливо, Ви бачили, що їли сусіди? Ваші друзі? Ви ж гралися з дітьми?

Ніхто з хати не виходив… у дворі були закриті вони..ворота. І там в хаті, і день, і ніч. В хаті – ніч, а день – на улиці. Нічого, нічого. Одне хоче – хоче їсти. Тільки одне за їжу, а де її взять.  Хочеться їсти, тягне за душу.

А посуд у вас який був?

Хто?

Посуда?

Посуда череп’яна з глини… і ложки дерев’яні.

І.Л.: В нас гончарні вироби у сусідньому селі продається. Ложки дерев’яні, а все  – і горшки, і миски, і макітри, і покришки, і сулії такі  із глини. Це все була якісна глина, там сусіднє село робило і на продаж. Вся Україна зажила, користувалась кращою посудою, а в нас ще тією. Вона була полив‘яна, неполив‘яна.

З одної миски їли. То насиплять і стілець посередині в нас був чималий і там три стільчики – матері, батьку і мені. Із одної миски поїли, як уже підстигло шо… Вже картопля підстигла.

А під час голоду варили якийсь суп, там напевно, одна юшка була?

Ой, нічого не було такого… А-а, так буряки, гичку з красних буряків я знаю.

І.Л.: Здали, що бурячок підросте, а обчухрували крайній листок

Вже виріс той листочок, то одривали, різали тако і варили з водою… а хліба ніякого не було, тільки одна юшечка. …

І.Л.: А ще є такі бур’яни зимою,що наче такий бурячок, корінь такий з палець товщиною. В нас така місцевість, гарне село, в широкій долині річка тече Рось. А село з лівого берега Росі, а дальше зеленіють луки, а з лівого боку гора 200 метрів. Так ось на цій горі бур‘ян був. І казала мати, що перекопана вся гора, бо шукали той бур‘ян, його приносили, чистили, рубали і варили так. Воно трошки гірке, але люди не вмирали, якщо їли його.

Тоді ще рілля, де картопля була минулого року, так вибирали як осталася картоплина, то вона наче вже зогнила, а там тако наче борошенце було.

І.Л.: Це крохмаль, з гнилої картоплі вони вибирали крохмаль. Лободу варили. Коли починала цвісти акація, там є сахари в акації, то рвали листки Але було таке, що в селі по різному було, хтось краще жив, в когось коза затрималася якщо її не вкрадуть вночі не заріжуть. А так у когось ще була і коза, а в когось ще й корова, охороняли, біля неї спали. В нас не було, бо там і там забрали. Але були такі люди, що там корова була на декілька. Оцю акацію нарвуть, цвіт акації, вони його з молоком, то така була добра каша. Ці вже не помирали, хто їв, бо заходила глюкоза. А цукру такого не було, де ж той цукор був. А акація солодка та ще молоко… Але акація відходила, далі липа починалася. Їсти хочеться сьогодні, а акація буде цвісти потім. А тоді дальше липа цвіла, стали собирать. А ви бачили липовий цвіт наче як… листочок такий загнутий і квітка. Оце все віднімають і сушать, його варить можна з молоком чи з водою, в кого як було. А листочки ці молоді сушили, їх м‘яли, добавляли в кого було просо, товкли, щоб була каша пшоняна, в кого ще не забрали. А можна було за щось вимінять, продать, це те, що ви питали. В когось була якась брошка, ше якась річ.

У Вас такого не було?

І.Л.: Не було. Не було за шо мінять. Це в тій родині було, але ж тоже забрали багато. В бабусі було, бо вона з заможної родини була, то було декілька цих коралових разків намиста. Так його забрали це все намисто, тільки декілька разочків десь сховав брат Денис. Тоді пішов і на шось там проміняв, на зерна трішки у цих же в селі, яких не зачіпали, що вони були в колгоспі. А ці не хотіли йти, бо в них все забрали, вони були в опозиції.    

А що Вам батько приносив з колгоспу?

Віку. Маленьке-маленьке зерно.

І.Л.: Дивіться, віко, називається вікосуміш, там наче овес таке, дальше маленький горошок. З нього хліба не можна спекти, а коней кормили, воно ніби злаки. Але люди були раді цьому, бо його можна було варити.

Його в карман батько тільки візьме.

В карман тільки оцю жменю взяв і все? Працював зранку до ночі і оце тільки цю жменю брав?

Так він у карман возьме, принесе, а мати водою наллє та закипить воно, так я  його витягаю. Гірке таке на смак. Але таки щось воно для желудка там дає, він же голодає, а так хоть шось.

Так що вам дало вижити – оце вікосуміш?

Да-да. І вже колоски підростали.

І.Л.: Я ж казав, що бур‘яни копали. А тоді ж лободу варили і кропиву обов‘язково і оце така їда була, що її трошки можна було

І ще там зілля було.

А Ви ходили в ліс?

Нє, мене не пускали. Колись мати ходила, принесла шось, але яке те зілля, не знаю, і покришила, і зварила – так тоже поїли, трошки вже легше. А яке воно те зілля? Чи деревій, може й деревій. Дуже було трудно, але все ж таки вижила…Підростало зерно… у нас була пшениця в городі і оці бурячки вже посходили та гичка така. Позрізує-позрізує, покришили та віки тієї кинула та вже такеє.

Тетьяна Леонтіївна, Ви коли вже підросли знали чого був голод?

Того шо все забрали в нас. Того був голод. Так якби не забирали, не було в нас ніякого голоду.

А чого забирали, Ви не знаєте?

Для чого? Я точно не знаю для чого забрали. Вивозили куди то його. У Грузію…Туди все вивозили.

Це хто казав?

Балакали… шо це Сталін так скерував, шоб на Україні голод був… Людей заморить голодом. Не знаю чи він винуватий, чи хто.

1. Місце запису: місто Київ, вул. Йорданська, 18А;
2. Дата запису: 13.12.2017 р.;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Зверховська Олександра Іванівна, 14.06.1919 р.н.,  народилася і проживає в селі Мар’янівна Васильківського району Київської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Костів Михайло Богданович;

Коротка інформація про респондента: Зверховська Олександра Іванівна  народилася 14.06.1919 р. в с. Мар’янівка Гребінківської волості (сучасний Васильківський районн Київської області). Все життя проживала в селі Мар’янівка, працювала у колгоспі.

Під час Голодомору 1932-33 рр. проживала в селі Мар’янівка Васильківського району Київської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові.

Зверховська Люся Івановна.

Люся це Людмила?

Зверховський Олександр Феліксович – син респондента (далі О. Ф.):Давайте я Вам поясню. Вона в паспорті записана Олександра Івановна, а називають її Люся. По паспорту Олександра Івановна.

А звали Люся.

А якого року Ви народження? Коли народилися?

Ну, дев’ятнадцятого.

Дев’ятнадцятого. А дата?

Червень, чотирнадцяте.

 14 червня 1919-го року. А де Ви народилися?

Мар’яновка.

Якого це району і області?

О.Ф.: Київська область, Васильківський район, а раніше був Гребінківський район.

Там я прожила весь вік.

Змінювались мабуть райони, раніше коли Ви народилися це був Гребінківський район, Київської області. А нині це Васильківський район. Розкажіть, будь ласка, про Вашу сім’ю, про Ваших батьків, чим вони займалися? Як їх було звати? Яке було господарство в них?

Батьки дома були, жили ще. Землю держали, все, а тоді вже наступило то таке вже, що почали вже колгоспи хтіли робить. А то думаєте голодовка чого пройшла? То в колгоспи затягали, щоб записали. Мені було скільки? 14 год. А була вже голодовка.

А ще до голодовки, Голодомору?

Мама була і сестра була інвалід. Нас троє було осталося, батько помер від блох, від голоду як батько помер.

А яке в них було господарство до колективізації? Була земля? Була якась худоба в них? Корова свині…

У батьків яке було господарство? Да, жили гарно, батьки жили, але 6 год мені було, як батько помер, а ми осталися. Брати були, то пішли брати.

А як звали Вашого батька?

О. Ф.: Луховський Іван.

А по батькові як?

Батько – Григорович.

А якого року народження він був, не пам’ятаєте… А матір як було прізвище, ім’я, по батькові?

Мати померла, то їй було 74 годи.

А як її було звати?

А скільки… Коли вона померла мені було чи 20.

О. Ф.: Померла вона в 48 році, мені було 5 років. 

Матір як звали Вашу?

Олександра.

А по батькові?

А по батькові… я вже не знаю як по батькові.

Крім Вас ще діти були в сім’ї? Скільки було дітей?

Хлопців було 4. І нас, Тося, я. Шестеро.

Всі пережили діти Голодомор?

Всі пережили.

Як їх було звати?Якого року народження були Ваші брати?

Вони були якого народження… Один, самий старший в революцію, була революція, то його вбили у революцію, він першого года був. Другий – третього года, тоді третій – п’ятого года. А тоді четвертий тринадцятого года. А тоді сестра була Тося, я дев’ятнадцятого, а вона на три годи старша. Я сама менша.

Ви пригадуєте як починалася колективізація? Як почали створювати колгоспи?

Колгоспи? Ну то ж починалася… Думаєте чого голодовка получилася. То получилася голодовка, шо затягували в колгоспи. А люди боялися, не знали що це. Та вони боялися, думають, що це таке. Ідем у колгоспи, що ж це воно таке. Боялися. Осьо мого чоловіка батьки, померли четверо з голодовки.

А як їх звали?

О. Ф. :Федір Миколайович Зверховський.

А матір як звали?

Матір… батькову матір – Настасія.

І вона померла?

Четверо їх померло, вони побоялися, а вони ходять: «Пишись у колгосп, пишись у колгосп!» А вони сказали: «А ми не підем. Ми помрем, а не підем у колгосп. Що це таке те  колгосп?» І вони померли дівчинка вмерла в 12 год, хлопець в 9 год помер.

А Ваша мати, як почалася колективізація, вона пішла в колгосп?

А я осталася… Ці хлопці, ці брати мої всі, зразу вони почули це і вони зразу кинулися за коні, вивели на базар, продали, а корова осталася ше. Ну і тут вже почалась колектівізація вже пішла. Вони почули це все і вони зразу драпанули, а самий старший був Григор, Гріша звався, а в його жінка… Козловський, знаєте Козловського в Москві? А це був брат двоюрідний для його жінки і це брат зразу його на Москву забрав, самий старший брат уїхав. А тих два, один вже був убитий у революцію, а тих два осталися і зразу драпанули зразу на Київ. Пішли, один устроївся…  оці, що роблять ці вікна, це все.

В столярку якусь?

Да, зразу, пішов там, прийняли його і він став робить там, учиться й робить. А даром робили, вони не брали цих, не платили, а так тільки годували їх. Щоб тільки пережить їм там. А другий тоже пішов… пішов на стройку. Десь устроївся на стройку, там тоже робив він, не платили, а так хоть би пережить, робили даром. А ми втрьох осталися, покинули нас і ми в трьох осталися і що ж робить? І пішла та голодовка, пішло падають люди страшне, подивишся, собак нема вже у селі, ні одного, поїли вже всі собаки. І тоді шо … А вони ходять і вже прийшли корову в нас забрали, пару коней забрали, бо хлопці повтікали, а нам це покинули і це все забрали. Тоді приходять і одної: «Пишіться в колгосп, пишіться!» А хто ж тут буде робить? Мені 14 год, мама стара, а сестра інвалід була, другої групи, вона чорною болєзнію боліла. Нема ж кому робить, хто ж буде робить?! «Пишіться і всьо!» Ну що ж робить? А сестри двоюрідні мої позаписувалися уже, пішли і їх коровини забрали, пооставалися і корови.

Ну що ж давай будем писаться. Я тоді кажу до мами: «Давай запишемо. Ми ж уже щось…» А як вони почали, десь як не записуєшся, хто не пишеться –ограбили сильно, стали грабити. Такі в них колки були желізні, такі вищі їх, і ходят скрізь, може в землі заховав, скрізь шукали, ходили. У нас у дома стояла скирта така на подвір’ї здорова і ми заховали туда мішок пшениці, а в клуню поховали, у горшки понасипали всього і под солому позапихали, поприкідали. Понаходили все чисто, найшли все чисто, найшли ті горшки, найшли ту скирту розкидали по всьому подвір’ї, мішок той забрали! Остались ми – немає нічого вже! В хаті нема, даже зернинки, нема нічого в світі.

Ну що ж, лободу варимо, кропиву варимо й лободу. То це навариш кропови й лободи, поїси і вже до того доходить, що ми тоже падали. А вони ходять. А сестри ті двоюрідні позаписувалися і одної до нас: «Пишіться, пишіться, бо пропадете!» Ну я тоді до мами кажу: «Мамо, давайте запишимося». А вони кажуть: «А хто ж буде у нас робить у тому колгоспі?» – «Давай запишемось».  Ось вони приходять я рада записалася.

На другий день приходять приносять три сапи, приносять, і мамі, і мені, і тій сестрі: «Ідіть на поле полоть».  Ідем ми, падаєм, ідем, вийшли, падаєм, не можем полоть, ми ж голодні, нічого не їли. Немає що, забрали все чисто. Ну що ж… дожили до обіда. Там котел вариться, якась, мучечкою тако заколотили таку шуфту. Ось гукають нас: «Ідіть обідать, ідіть». Дали нам – попили, чуточьку попоїли. А ввечері прийшли, нема є нічого, то ми шо – кропиви та лободи наварили, посьорбали й полягали. Рано встали, пішли голодні зовсім, пішли, нічого не їли. Ось в обід вони знову варять, ту, напоїли нас там. А тоді пройшло з тиждень, коли дають, два кіла муки нам дали. Два кіла муки дали. І тею мучичкою, ми стали ту кропиву і лободу почали засвачувати, почали засвачувать той бур’янець. А тоді пройшло дальше, дальше, нам ще трошки щось нам добавляли і ми так вижили.

А люди падали, страшне падали, падали, падали. Ідеш оце і лежить. Ідеш переступаєш, а воно вже лежить. І оці померли вже батько й четверо померло в них. Мерли, не схотіли йти, сказали: «Ми боїмось, ми не підем в колгосп, ми не підем. Як це так?». А ми пішли і ми вижили. І це так ми вижили, а тоді вже як уже дальше пішло, пішло, дали нам, стали побільше мучички нам давати, теї муки А ми робили, пололи і оце так вижили.

А корову назад не вернули як ви пішли в колгосп?

А корову в нас забрали, ще ми не писались в колгосп. То корову прийшли забрали і пару коней забрали, а хто пішов – в тих корови осталися.

А не було такого, що люди приховували, щоб не здавать корову, приховували її у лісі, чи корову, чи коней не зустрічалось таких випадків.

А куди ж їх ховать? Де їх сховаєш? Лісу немає. Вони прийшли, ми спали  уночі. Коли стукає у вікно. Брат вискочив, подивився –  сюди, туди, нікого немає. Ні корови, немає нікого. А вони вперед забрали корову, отвели, а тоді вернулись у вікно постукали.  І ми її не бачили теї корови, де вони її діли. А ще як ми не писалися в цей колгосп, ще не писалися, то вони ж прийшли до хати тоже, то ж ми почули уже тоже, що це уже таке робиться. З хати повиносили там подушки те все. А вони ж з хати забирали все, одежу забирали, забирали одежу. То ми трохи, та сестра двоєрідня, то вона пішла зразу в колгосп, то ми трохи барахла того набрали і до неї занесли. І змотали тако, дещо лучше і занесли, і вона поклала, там у скриню у себе. То вони зайшли до їх і давай пробирать у хаті, дивиться, залізли у скринюі дивляться  та й кажуть: «Оце чуже лижить, бо воно отдєльно лежить замотане». І вони за нього і забрали все. А подушки ми винесли аж у беріг та там у березі поклали в рові. І так дещо з хати повиносили.

Ось вони заходять у хату, зайшли у хаті нема вже нічого, а вони тоді за це де стулочки стояли, де лавочки, все поперекидали в хаті, стола перекинув. Отаке поробили в хаті.

Щоб шкоду зробить? Зерно, продукти тоже забирали?

Забирали, я ж Вам кажу, що позабирали, де яка десь хто сховав, ходили вштромляли, шукали,скрізь де не найдуть – найдуть. І позабирали все чисто. А люди боялись, не хтіли іти в колгосп, вони за то погибли. До того вже дійшло, що вони вже так унічтожили, даже прийдуть… Один млин був у діда Стрелківського, вітряк був, млин тоді. У нього було семеро дітей і тут же оця голодовка настала.  Він пішов десь на жилізну дорогу пристроївся робить, а жінка осталась з дітьми. Вони прийшли до тої жінки і почали: «У вас млин, ви заробляли, давай отдавай хліб, де ваш хліб?» Вона каже: «Не шукайте. Де в нас той хліб? У нас семеро дітей. Хто там де буде молоть зараз? У людей нема, що молоть». Вітряк…колись вітряки були великі. Так вони її били- били: «Давай, ти не признаєшся». Били-били, а шо ж як нема в неї нічого. Ще вона пожила тиждень та й померла. То Стрелківський дід. Знаєш Маю Стрелківську?

А діти осталися самі?  

А діти остались, дід остався той. А тоді вже, після цього, то бабка була старенька, то він прийняв бабку до себе. І так з тею бабою повигляджували тих дітей. А Мая Стрелківська була півтора года, коли оце було.

А батько їхній де дівся? На заробітки пішов?

Заставили, вже всіх заставили, всі пішли в колгосп, стали робить. І я пішла робить.

То Вам 14 років було. В 14 років дитиною пішли робить туди?

Да, я робила, пішла.

Кожного дня ходила на роботу?

Да-да,  ходила, мусіла ходити. Не було нічого.

А школа як?

А що ви думаєте, що голодовка так скоро пройшла, а на другий год, а на третій год, не було нічого.

А були такі люди, які все одно не пішли в колгосп?

Ні, пішли всі, не було таких. Повиїжали десь, повтікали, а хто остався в селі, то всі пішли в колгосп.

О.Ф.: А хто не пішов, той помер.

Хто не пішов, той помер. Вони ж померли всі. Вони валялися всі. Отако ідеш і лежить на землі.

А їх хтось підбирав тих людей? Хоронили їх якось?

Хоронили, аякже, на кладбище виносили, хто там робив ту труну чи там з чого там було робити, ніхто не робив труни, так виносили, скидали їх,  яму викопували. Збирали їх.

А хто збирав?

Збирали ті ж, що банда та, бо воно ж валяється, воно ж воняє. Назначили людей таких, що ходили люди й збирали. Все яму викопали, на кладбищі там і скидали його у яму.

Батюшка був там, щоб одспівати, чи якусь молитву?

Не було, де той батюшка, не знаю я про батюшку. А де тоді той батюшка був? Тоді не було нічого, тоді було страшне діло! Тоді всей народ падав. Вони… що тут балакать.

А як розкуркулювали, були випадки, коли в селі когось розкуркулювали?

Це ж розкуркулювали. Оце батьки мого чоловіка, бо пощитали їх куркулями. Вони їх ото прийшли, то так сильно пограбили, ой як сильно… і побили їх і: «Давай гроші! Куркулі давайте гроші!» А де вони в них ті гроші.

А яке в них було господарство, що їх куркулями назвали?

Гарне в них було господарство…

О.Ф.: Батько розказував, що в них було 13 десятин землі. Вважались зажиточними, були коні, корови. Там даже був наймит вроді би в них. Вони ісповідували католицьку релігію і з Фастівця завжди (батько розказував) ксьондза привозили.

Як розкуркулювали сім’ю Вашого чоловіка, то в них все забрали?

Та забрали в їх все чисто…. чимало й корів було, і конів   були гарні такі, коні були, забирали, отказались від усього, сказали: «Ми не хочемо нічого, ми помрем. Ми не хочем нічого». Забирають, деруть вони, граблять. А вони кажуть: « Беріть, забирайте, а ми помрем!» І так вони зробили.

Скільки їх всього дітей було? Двоє померло, Ваш чоловік вижив…

А само старші повтікали, не було. Там бувало чоловіки їхні повстраювалися на роботу у Києві у баню, там десь була баня. Там сестра їхня була робила і їх позабирала туди. А один врачом робив, десь держав ту сестру, вони тоже виїхали аж в Черкаси.

А Ваш чоловік тоже пішов на роботу, потім вернувся? Скільки йому років тоді було?

Скільки йому років? Він був 13-го года.

Йому було 19-20 він пішов тоже на роботу?

Да, мені було 14, а він був старший.

А у вашому селі розкуркулювали, ще другі сім’ї? Тих кого багаті були розкуркулювали, чи могли й небагатих розкуркулювати?

Були бідні, були бідні

І їх тоже розкуркулювали?

Да. Всіх підряд вони грабили.

А оце грабили були свої місцеві чи приїжджали?

Сільські, свої. А тоді вже, як оце все кончилося, пішли вже колгоспи, їх усіх репресірували, усіх чисто ту банду всю. Сірих були три брати, усіх три забрали брати. Вони були в банді. Ото хто був у банді тій, їх усіх репресірувалі. Забрали і не повертали, там вони погибли. Приїдуть оце, сьогодні приїхали, три вхватили – нема й нема. От приїжджають днів через 10 от вхопили два і нема. І так вибрали до єдіного. Ні один не вернувся. Репресіровали, їх усіх забрали. І не єдин не вернувся.

А от коли вони ходили грабили людей, вони самі були багаті чи бідні? Оці, що були в банді.

Оці, що грабили, вони канєшно шо багаті, вони ж грабили. 

А до цього поки не грабили, вони в селі гарні господарі були?

Жили вони так як люди жили. Були там такі, Каменшинський був такий, ні чорта в них не було. Бо прийшов тоді як у тої Юлі Томашевської, наше барахло забрали, а він входив тоже у банду, там ходив. Забрав то все чисто з собою і носив з собою ото барахло наше. І ось заходить до нас і він держить, а я дивлюся, що то моє він носить. А там одна жінка, тоже зайшли так ограбили сильно… забрали в неї даже спіднички позабирали, а потім вже остановились трохи. А вона ця жінка оділа спідницю, а вона познала даже спідницю на її та здерла. Та здерла свою спідницю і забрала, а вона ходила.

А люди якось старалися боронитися від них, десь шось заховать, щоб не забрали?

Ну, трохи заховали. Я ж кажу, шо ми трохи там подушки та шо в нас… Ми біля поля так жили і рів був глибокий аж до берега, а ми його повиносили аж у берег. То вони ту, правда, у рів аж не ходили. Отаке. Позабірали в нас січкарня була, така, що різать січку. Люди приїжджали січку різали. Забрали. Машинка була така молотарка, маленька така. Собі молотили машиною. Хлопці були такі, що самі все робили і машина була…і все. Все чисто позабирали.

Все забрали в колгосп? Там користувалися цим всім?

В колгосп позабіралі, туди вже, в колгоспі все лагодили. А послі того вже пішло трохи… Я вже в колгоспі робила, трохи колгосп розжився вже, скотини стали розводить, розвели вже скотини, трохи були корови і тоді вже люди трошки вже прожили, корова вже була. А в мене не було ще нічого. Вже тоді колгосп дав мені телятко малесеньке, малесеньке телятко дав і сказав: «Глядіть».  І так у кого не було, то колгосп помагав уже, стали людям бідним помогать вже. То я вигляділа вже телятко собі, вигляділа вже корівку собі… А тоді вже война пішла.

Скажіть, будь ласка, а церква в селі була?

Церква була, була церква, а тоді розламали, розкидали церкву.

Розкажіть як її ламали, хто ламав її?

Хто його знає, не знаю я, це було давно. Були якісь хлопці поламали цю церкву. У нас була дерев’яна церква, рознесли і не було.

Забороняли в церкву ходить людям?

Ні, не забороняли, хто хоче то йди, як була в кого церква. А в нас не було. Зламали, рознесли її, вона була дерев’яна і рознесли, забрали церкву, поломали церкву. Є й церква в нас гарна, є все.

Як був Голодомор люди один одному, продуктами ділилися?

Нє, а в кого воно шо було, вони пограбили все чисто скрізь. Там тоже один, одна хата була, то считали їх тоже куркулями, то пішли до неї, нема нічого, в їх нема нічого. Два хлопці були і батько слабий лежав, то вони с краваті витягли, винесли на двір, поставили. Ше тоді з хатів виганяли, з хатів виганяли, виженуть і замкнуть хату: «Нема нічого, не даєш нічого!» Замкнули того, хлопці два повтікали, а батько оставсь слабий, в кроваті лежить, матері не було, то винесли з кроваттю на двір, поставили, хату замкнули і всьо.

А що ж тоді люди, де вони жили, де вони ночували?

Де ночували? Ішли десь, де ночували десь. Шукали щоб десь прожить. Десь по хатах ходили.

Просилися до людей?

Шукали десь, уїжали десь. Мій чоловік, як батьки його померли, а чоловік мій остався, він був старший, старший був, то він остався. Пішов сам зразу пішов, шукать десь, не кинувся вмирати, а там радгосп у нас і він пішов устроївсь на радгосп. І там пішов, і став проситься: «Дайте мені якусь роботу, я буду тут робить, я не буду плати, тільки щоб попоїсти мені». Вони його там прийняли і він там став на радгоспі робить, дали коні йому і кажуть: «На тобі коні і будеш цими кіньми їздить». А там люди робили на радгоспі, робочі  були ж люди розвозили то їжу, то шо, і він через то остався живий, його взяли таке на радгоспі і спасли там його, і він остався.

А були такі люди, які взагалі не голодували? Які взагалі не зазнали голоду?

Які не голодували? Канєшно, шо бандіти (сміється), оті що грабили, вони ж жили, в їх було шо їсти й пить, усе було. Багацько ж таких було.  Я ж кажу, то їх репресірували всіх, забрали, там жінка сусідка в нас була, три брати забрали.

Це всі місцеві були, чужих не було, ні?

Ні…Нє, чужих не було, свої всі!

А куди вони дівали те, що вони в людей награбили?

Собі забирали.

А якусь одежу, сорочки вони там забирали, рушники…

Подушки, все.

А куди його потім дівали?

Забірали. Де вони його потом дівали? Забирали все.

Не продавали, вони його?

Ні. Я ж тобі кажу, шо спідницю жінка познала на одній жінці, що носила спідницю її, забрали.

А в місті в городі, ситуація краща була, там був голод чи не було?

Та чого, було і в городі, тільки там пішли трошки роботи, там були роботи пішли. Я ж кажу, що пішли два брати моїх і там вони пристроїлись обидва, і вижили. То один устроївся, той що вікна робить.

А як його звали?

Семен

А другого?

Пантелеймон. А той, що їхав в Росію, Григорій.

А вони розказували, в них був там голод, якісь там продуктові затруднєнія чи нічого не було, з їжею в Росії?

В Росії харашо було там. Після того як це все там кончилося. Будто би Сталін сказав: «Я ж нічого не знав про цей голод, я ж нічого не знав, що це голодовка така». Він не знав, знав то добре, вони взялися за те, щоб людей затягнуть в колгосп, ото все робили, щоб зробить колгосп. Ну зробили, зробили. Скільки народа погибло тоді, попадало, мерло.

А в селі Вашому багато померло людей?

Багато, да мерло. Боялись вони, не хотіли йти у колгосп.

А ті, хто пішли в колгосп, то всі вижили?

Там молодші, то може десь повтікали, а старі такі пооставалися, що ж воно, куди воно піде, то вони всі погибли. Не хотіли вже йти в той колгосп, боялись люди.

А чого вони боялися?

Чого вони боялись? Боялись. Вони боялись, боялись, ось ці вже батьки мого чоловіка, четверо пішли. Котрі старші – розбіглися зразу, побігли, пішли, вони поустраювались десь у Києві там і пережили ті, а ці померли.

Щоб якісь продукти знайти, обмінювали там на одежу чи на ще щось, можна було у місті щось обміняти, чи не можна було?  Обміняти щось, чи не було такого?

Може і було, хто його знає?

Ваші ніхто не ходив?

Нє. На другий год уже трошки ішло вже пішов в колгосп, то почав появлятися комерчеський назначили хліб, каже, це комерчеський хліб, пустили трохи, а очереді…Я ж  тоже поїхала вже в той Київ, почула, що там вже якийсь появився комерчеський хліб. Поїхала і ж я, скільки ж мені було? Ну повернуло уже на 15 год. Поїхала і я, зайняла вже я ту очередь, а очередь там треба сутки вистояти, щоб достать той кусочок хліба. То я вже там  лежала і цілу ніч, і день. І там вже достала, купила, такий був довгий хліб, така була довга маленька хлібина. І по такі хлібинці дадуть тобі хлібинку, а сутки вистоїш там в очереді.

То я там лежала днів два і три та ж трошки дістала, хоч три кусочки, та й приїхала привезла мамі, тій сестрі. І була та положила в хаті, а мати нема десь, вони щось там ходили по городі, та й пішла до їх туди, як я вертаюся у хату, а того хлібу немає, хтось украв. А Михайла Процького, сусід, хлопчик був такий, ускочив, хата була відкрита, він ускочив, захватив, забрав той хліб і пішов  був аж до берега. І він тим ровом аж до берега, і сів у рові, і вже той хліб напорює. Так ми прибігли туди, то ще він оту одну хлібинку трошки вже почав, але трошки одібрали ми од нього, одібрали. Отаке було. Та й знов давай я їхать, та й поїхала та думаю, заїду я до брата, то може мені брат той що дасть.

Приїхала я до того Сєні, Семена. Зайшла, а він так гуртожиток і він робить, він же робить оці вікна. Мучиться, робить, їм не платять нічого, вони роблять тільки щоб попоїсти дали, щоб пообідать дали їсти. Прийшла я, а в мене немає нічого в світі, я прийшла до нього і грошей же тих нема. Була десь крапелька на поїзд, на електрику, на електричество. Ой, пройшла я до його та й кажу, а він каже: «Нема, нема в мене нічого в світі, копійочки немає. Що ж я тобі дам, як в мене й копійочки немає» –  «А що ж мені робить тепер, а чим же я додому доїду, чим? В мене ж нема тоже й копійочки, ну що ж мені робить тепер? Немає»,  – заплакала я та й пішла.

Та й вийшла на базар, а в мене мішечок був такий, нічого мішечок, а я стою на базарі і держу той мішечок, щоб хто купив, щоб дав мені на дорогу, чим доїхать. І плачу стою, люди підходять, питаються, але якась одна жінка підійшла, та взяла того мішечка і дала мені на дорогу гроші, на тобі каже. То я додому приїхала, без нічого так приїхала. А вдома сидять ждуть, що я принесу щось. А я прийшла, нічого не принесла. (плаче) Коли знов я їду.

О.Ф.: До станції, до залізниці 18 кілометрів, пішки треба було йти.

Де ті гроші взять, як не було?  Довго не було нічого.

А хліб оцей комерційний за гроші давали?

Аякже, за гроші. Не знаю, де я вже ті копійки взяла в Київ. А тоді вже знов, та я вже думала як вже приїду, то привезу вже 3 кусочки, 4 достану. То тоді ж продавала, ще продам 2 кусочки, а 2 останеться їсти їм, а 2 продам.

Там на базарі продавали?

Ні,  людям сільським, в селі. Люди куплять, немає ж в каждого. 2 кусочки продам, а 2 оставлю їм, та піду молока куплю бутлів 2, в людей корови були ж. І то молока візьму та винесу продам, то вже перелізло мені трошки. Та й знов я пішла, хліба того купила. Та вже й тюлючки купила якоїсь, та додому привезла. І так як все время я ходила, все время їздила, ночувала на асфальті, прийшли їхать додому, а поїзда немає, кажуть, аж рано буде поїзд. Весь народ отак збились на купу, бо дуже крадуть, крадуть, тягнуть з-під тебе. Та ми каждий взяли клуночка, попритулювали до себе, переночували там на асфальті рано.

У Києві?

У Києві, Києві, сказали не буде поїзда до ранку. І ми ночували на тому асфальті, переночували уже і тоді вже рано прийшов той поїзд, ми поїхали. Поїхали, привезли, я там знов трошки їм дала. А хлопці в Києві вже там робили, дальше й дальше, трохи вже стало лучше. Так я їздила, я їздила все время.

Коли на полі урожай зібрали, прибрали урожай на полі, можна було колоски збирать на полі?

Колоски збирать? А-а-а, не давали.

О.Ф.: Це вже я пам’ятаю. Я ще пацаном був. Моєї тітки чоловік був обєжчиком, то він нам дозволяв. Ми ходили і збирали.

Не давали збирать.

А поля хтось охороняв? Обєжчик був?

Обєжчик гонив і бив даже. Не давали. Вони загрібали в слід, такою гребкою і загрібали гребкою, щоб люди не збирали.

А якщо хтось зумів зібрати? Карали за це? Наказували?

Отбирали.

А як Ви думаєте дітям треба про Голодомор дітям треба розказувати?

Да. Діти знають оце все.

Так треба це розказувати, щоб всі знали?

Треба. Да.

Як Ви думаєте для чого треба це розказувати?

Не знаю для чого.

Раніше ж про це не говорили. Замовчували, можна було про Голодомор говорити?

Та розказували, ніхто нічо не боявся. Бандітів всіх вивезли, тих бандітів, що поробили то їх же репресірувалі всіх чисто, не було вже їх, забрали їх усіх, унечтожили.

 

1. Місце запису: с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Воскобойник (Писаренко) Ганна Василівна, 25.05.1923 р.н.

народилася в с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл. (сьогодні проживає в с. Медведівка);

5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Медведівка Чигиринського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Будь ласка, представтесь, як Вас звати ?

Воскобойник Ганна Василівна.

Коли народилася?

23-го року.

А місяць, число?

25-те мая.

А де народилися?

У Медведівці. Ото хата моя, моя батьківщина, де я в тій хаті народилася.

Як звали батька, матір?

Матір – Варвара Свиридовна Писаренко, батька – Писаренко Василь Олексійович.

А де батьки працювали?

В колгоспі, діточки.

Вони добровільно пішли чи їх примушували?

Примушували, примушували, діточки. Батько мій до колективізації дуже добре жив. В моєї матері був сундук. Знаєте, мєсто шкафа давали молодій дівчині, купляли не шафу, сундуки тоді були. Бо тоді ще шкафів не було. І ми, мої батьки, жили тоді дуже добре: кінь був, він хазяїн був, 6 десятин землі було. І оце в час колективізації забрали все, забрали коня і плуга, і все ремесло, те що для сільського господарства – реманент. Забрали у колгосп. Благодаря тому, що батько жив, цей сундук був повний добра. А як прийшов 33-ій рік, то з цього сундука… якби не цей сундук повний був, то ми б з голоду померли. Бо я і старша сестра – геть пухлі ноги вже були, а оце добро брала мама і у сусіднє село Головківка, були там такі люди, хто його зна, що може в них не забрали, якісь дружніші люди були. За це добро мама міняла, принесе нам чи оладочків, чи коржі пекли. І оце ми кажний вечір виглядаємо… оце наша вулиця, а центральна веде на Головківку. І оце йдемо на угон туди, а четверо йдемо і виглядаємо матір, щоб вона принесла нам по оладочку за це добро. І мама усе на світі попромінювала. Навіть були рушники такі красіві в мами, забрала ті рушники, постірала і погладила, і проміняла їх за оладочки. Канєшно деякі люди не були такі голодні, а деякі були голодні страшне. Дітки мої, в нашому селі з давніх-давен була лікарня.

С. (Воскобойник Тарас Павлович – син респондентки): Заснована ще… Це тільки зараз нема лікарні вже, це тільки фельшерське, а то при німцях лікарня була, хірургія була, роддом був і все таке… Але тоді в лікарні була конячка, віз був.

 І це дітки, які вже бачать, що вмирали, віддавали в лікарню і в лікарні вони вмирали. А в нас завхоз був, знаю що Петро, а як прізвище…

С.: Хекало, це по вуличному.

Хекало, а як прізвище, то забула. І він тих діток на віз складав… Ну, начальство було у селі…

С.: Був голова колгоспу Айзенберг.

Нє, він був пізніше, він ще добрий чоловік був. Це вже після голодовки він був.

А під час голоду хто був головою колгоспу?

От забулася діточки… Мені вже 96 років… І він складав на воза і на кладовище вивозив. І там у його був помощник, що складуть до гроба… до ями і з воза перекинуть у яму і засиплять земелькою – і все. То тоді багато діток померло, а чиї дітки? Не тільки з нашого села, бо з сусідніх сіл.

З сусідніх сіл звозили сюди?

Да.

 А з яких сусідніх звозили сюди діток?

Із Мельників, Худоліївки, з Івківець, а з Головківки не знаю, не буду казать.

С.: Із Головківки теж. Розумієте, тут такий ньюанс єсть, Головківка – це село віддалене від Черкас і Чигирина і там переважно жило місцеве населення, вони з покон віків знали один одного, батьків, дідів і вони були більш дружні ніж у Медведівці. Медведівка – це село, де прийшлих людей море було, дуже мало залишилось чисто медведівських людей.

А все рівно ми чули ж усе про ці дітки, то знаємо усе. Я, наприклад, скільки тоді мені було років – 10 років, то шо я… А тоді діти хіба були як тепер діти? Тепер діти розумні, а ми були… Із Черкас ішов хлопець, в якого був товариш у нашому селі, не міг дійти вже додому і в Івківці зайшов до цього товариша переночувать, бо він уже не міг дійти, бо вже голодний і стомився. Це ж з Черкас 40 кілометрів до нас і він зайшов до нього переночувать, і він його зарізав. А хтось же із сусід… А тоді було таке время що колективізація, то тоді сексотів отих страшне, скільки заставляли, щоб доносили один на одного. Визивали їх, бо мене тоже як я з Германії вернулася… мене заставляв…

С.: Пінкін? Сербин?

Ні, раньше. Заставляв мене, щоб я була сексотом. А я сказала: «Я не можу, бо в мене мала дитина». А в мене якраз була мала дитина, я отказалася. І він не заставляв дуже мене так, а просив. Але я як сказала, що вже не буду, то він мене не заставляв, щоб я була сексотом. Я тільки сказала, що я не можу і все, я не покину дитини. А це як сексотом, то треба… Зарізав,  а мій бувший чоловік, покійний, хлопчиком же був (16 років),  як заявили, що цей Манджура зарізав товариша, то вже по селу побігло і дітки такі, як і мій чоловік був, бігали ж узнать. То міліція якраз прийшла до нього, а він жарив це м’ясо і показував дітям. То це мій покійний чоловік бачив і знав. Вопше, цей Манжура був якийсь подозрітєльний.

С.: Його потім забрали і все.

А як звали його?

С.: Як звали його?

Не знаю. Знаю, що казали «Манжура».

С.: І це точно не відомо чи звали Манжура, чи це по вуличному.

Відколи це перейшло, а я досі не забула як його називали. Оце діточки таке. В час колективізації забирали. Даже як прийшли до нас, то був печений хліб, то і хліб забрали, все забрали.

А приходили один раз чи багато разів?

Один раз.

 А мали з собою документи або зброю?

Хіба ми, діточки, про це знали щось – нічого ми про це  не знали. Знали тільки, що це забирали комуністи чи, я знаю, хто воно такий.

А це місцеві були – Ви їх бачили,  знали?

Ні, ні. Оце таке, діточки. А більше я нічого не знаю.

А скільки їх було чоловік?

Два, два.

А може пам‘ятаєте хто від голоду помер? Може сусіди?

Не знаю, діточки. У нашім селі…

С.: Мам, там, де тато жив, де була дідівщина, там невеличка вуличка – метрів 300, то батько порахував, що на тій тільки вулиці від голоду померло 12 осіб.

А прізвищ ви не пам‘ятаєте?

С.: Не буду обманювать… Синющуки жили, хтось з них, Кадети.

Дісканти.

Тобто, із цих сімей як мінімум одна людина померла?

С.: Ну да.

А загальна кількість людей, скільки померло?

Не знаю.

С.: Мама не знає, це я цьою справою займався. Не можу точно сказать, бо зараз вже дуже мало залишилось тих людей.

Півсела чи третина?

С.: Ні-ні, значно менше.

А яке населення тоді було в Медведівці?

С.: В 33-му році приблизно 3 тис. чоловік…

А представтесь, будь ласка як і Вас звати, бо Ви займались цьою справою, як місцевий краєзнавець.

С.: Воскобойник Тарас Павлович, 1953-го року народження. Я працював не по першій професії, а довелось другий раз закінчувать університет, історичний факультет і я тут працював у школі істориком. Діти в мене працювали по збору інформації про Голодомор, там дуже багато було рефератів, але я певне що залишив їх у школі. І я не знаю чи вони збереглися.

Але в будь-якому випадку ви теж досліджували цю тему  і знаєте. В 1933-му році 3 тисячі осіб тут проживало і чоловік 100 тут померло з голоду?

С.: Якщо не більше.

Розкажіть нам більше про місце поховання і встановлення пам‘ятного хреста.

С.: Мій батько, він був учителем теж і він був дуже активною людиною, не був байдужим, його дуже поважали в селі і він багато зробив для села, для історії села. Він ініціював збір коштів на дзвони на церкву, ініціював побудову пам’ятника у селі Максиму Залізняку і ініціював на місці поховання жертв Голодомору – насипали горб такий великий і поставили хрест. Воскобойник Павло Захарович.

На тому самому місці, де поховання були?

С.: Може не зовсім точно, але на тому районі.

А в якому році хрест встановлено?

С.: Дев‘яносто перший, по моєму, десь так.

Так що я хочу сказать, оце по черкаській дорозі  в нас було там озеро і це коло цього озера людей різали у час Голодомору. А моя сестра училася тоді в Черкасах і вона не могла іти додому, бо боялася іти, щоб не зарізало. Вона там училася у технікумі і якусь там маленьку стипендійку получала.

Це в 32-33 училась в технікумі і отримувала трошки грошей як стипендію?

Гроші-гроші. І вона за цю стипендію жила, щоб не йти додому, щоб не зарізали коло цього озера, бо балакали, що дуже різали там людей у час 33-го року.

А де це озеро, біля якого села?

Тарас, ти не знаєш?

С.: Між Чернявкою і Леськами, на цьому проміжку. Там зараз немає озера, це озеро – степове блюдце, воно відірвалось від грунтових вод і висохло.

Там і жаб ловили та поїли люди.

А щось пам‘ятаєте про закон про п‘ять колосків?

Чула. Судили, по 7 років давали.

Може пригадаєте якийсь випадок?

С.: Мамина сестра приїхала на заробітки у радгосп у сусідню область і вкрала відро, не відро… сім кіл цієї кукурудзи і качанах.

Ні, пшениці.

С.: Може пшениці, а мені щось пам’ятається, що кукурудзи. Але її піймали і заставили висипать. Вона приїхала додому вже із тим, що заробле , і її тут…

Забрали і засудили на сім років! Вона бідна осталася калікою на одну ногу.

Як її звали?

Ніна, Писаренко Ніна Василівна. Ой, діточки, як згадаєш те життя, то бодай не казать. Колгоспи ті зруйнували все у селі!

А дідусь, бабуся Ваші вижили в роки Голодомору?

Вижили. Но мій дідусь утік у Середню Азію, бо його хотіли розкуркулить. А він втік у Середню Азію, але вже він боявся їхать додому, бо виселили б у Сибір. То він уже голод як пройшов, зібрали врожай і він приїхав, але голі стіни вже були в нас. То він як приїхав та як побачив… то він так плакав, так ридав…

А бабуся?

Бабуся вижила-вижила. Це ж вона це добро носила у сусіднє село Головки і міняла на…

Куркулі ще були в селі? 

С.: Це були просто роботящі люди, підприємливі.

Оце сільська рада – це моєї рідної тітки була красива хата. Її вже нема, але якби ви бачили яка… То вигнали тьотю із дитиною, на двір вигнали серед зими із дитиною. І вона зібрала своє збіжжя… А дядько Данило був десь на заробітках, бо та ж колективізація, вона багатьох людей розігнала, десь тікали. І він знав, що його будуть розкуркулювать, виженуть із цієї хати, то він утік десь, устроївся на заробітках. А тьотю з дитиною забрали мої батьки, то вона в нас жила. Год прожила, а потом поїхала на Кавказ десь, я вже забулася.

С.: Вона поїхала в Крим…

Нє, то вже вона пізніше поїхала.

С.: Потім приїзджала її дочка… а-а-а, внука.

А може пам‘ятаєте таке слово «Торгсін»?

Чула, бо мої батьки проміняли золотий хрестик у матері був, проміняли. Не знаю, що вони там, скільки…

Нє, хліб давали, зерно якесь давали.

А про торгсін Ви не доказали де був торгсін – у Черкасах чи в Головківці?

Мабуть у Черкасах.

В 32-33-му ви дійсно свої речі продали, найдорожче – хрестики.

Все в Черкасах.

 А що принесли, геть трошки продуктів харчування?

Не пам’ятаю, дочко. Якби не той хрестик, то ми б з голоду померли. Під час голоду  вже начало жито наливаться  і мама, аби не померти з голоду, нажала сніп такий здоровий і у хату унесла діжку і ми об діжку оце жито молотили. І очистили, щоб воно чистеньке було і тоді у макітрі макогоном м’яли, і оладочки пекли, щоб з голоду не вмерти. І якби жито не поспіло, то ми б точно з Марусею померли.

А жорна у вас були?

У дядька мого були жорна.

А у вас не було в сім‘ї?

Не було, доцю.

С.: Та тоді ж забирали.

У дядька мого були жорна. Жито як поспіло, то ми їздили на жорна і мололи вже, ожили трошки.

А в дядька забрали жорна чи ні під час Голодомору?

Ні, не забрали.

А в інших людей не знаєте?

Не  буду казать, бо не знаю.

А може пам‘ятаєте  назву якоїсь страви під час голоду? Може щось специфічне виготовляли, випікали, замішували щось таке цікаве?

С.: З акації, на весні із акації.

Акацію білу. Як зацвіте акацію, то ми акацію їли, щоб не вмерти.

А що ще їли?

С.: А що таке затірка?

А-а-а, таке – мука з водичкою, покрапає мати і тоді такі кружаличка і варить, і дає, розділяє вже нам.

А батькам платили в колгоспі, харчі якісь давали?

Не платили, паличку ставили, трудодень. А за той трудодень по скількись там грам давали – жито давали.

С.: Але було щось таке… моя тітка, батькова сестра старша, то вона із чоловіком працювала в колгоспі і будувалась в цей час. В колгоспі доводилось то те, то те брать з комори, виписували, то вона за рік ще винна залишилась, не те що заробила.

Ну тоді виходить за один трудодень скількісь давали грам жита?

300-700 грам .

Це в під 32-33 років?

А-а-а, тоді нічого не давали, нє-є!

Годували тільки в колгоспі?

Хто там? Нє.

А врожай хороший був?

В 33-ім врожай добрий був, тоді дуже добрий врожай був.

А в 32-му?

В 32-ім – нє, не було такого врожаю, а в 33-ім прямо дуже бравий урожай був.

С.: В 32-ім недорід був.

Але вивозили все з колгоспу?

Да, вивозили все.

С.: Так от із тих 4-ох братів залишився тільки мій дід Писаренко. І він дуже зрадів, коли мій прадід виїхав, вся ж земля залишилась йому і почав господарювать, підприємливий такий – він скупав свиней, продавав. Інколи золото міняв на паперові гроші, щоб не дзвеніли в кишені, бо в нас тут одна місцинка є по дорозі на Головківку, там ліс поряд і перестрічали інколи людей. Так і називається це урочище – Погибельна, бо там перестрічали бандити людей. То щоб не дзеленчали монети, то він паперові гроші – червонці, тверда валюта була, то він міняв золото на паперові гроші.

А люди ховали продукти харчування?

Канєшно ховали. Я ж кажу в нас був печений хліб, то і хліб забирали.

А де ховали?

Не знаю.

С.: Скрізь де могли.

В землю закопували десь?

Закопували люди, да.

От ви кажете, що звозили людей з сусідніх сіл у лікарню, а не було дитячого будинку чи патронату при колгоспі?

Не було.

С.: Нє, яслі були пізніше,дитячі яслі.

Да, бо Колю і Ніну забрали. Ми були пухлі з Марусьою, а Колю і Ніну забрали. Колі було 5 років, а Ніні було 7.

Це в 32-33-му  їх забрали?

Да.

А куди їх забрали?

У ясла, при колгоспові зробили ясла.

А в них батьки живі? Це сироти були?

С.: Це її брат і сестра менші, рідні.

А як же відбувався відбір? Це ж усі голодували. А чому вас не здавали нікуди?

Малі.

Маленьких могли взяти і підгодувати?

Да-да. Там якусь бурду варили їм, аби з голоду не вмерли.

Тобто, для маленьких були яслі, де їх годували. Це до трох років там приймали?

Нє.

С.: Дошкільного віку.

Бо вже братові було 5 років, а Ніна на 2 роки старша.

А як Ви пам‘ятаєте, багато там дітей було в тих яслях?

Не знаю. Шо ж мені, діточки, 10 років, куди я ходила?

А чому хліба не було, як Вам пояснювали?

Не буду казать, чи забирали його. Не буду казать, бо не знаю. А  в 47 тоже, ну не така голодовка була як в 33-му, хай Господь милує, але тоже були люди, що умирали з голоду. Це в нас і цім селі вмерли Шевцови. Чи всі вмерли, не знаю. Але помню, що ця племінниця крала 7 картоплин, але однаково вони вмерли.

С.: Племінниця жила в нашій сім‘ї, бо її мати рано померла, то вона жила в їхній сім‘ї.

А взагалі можна було говорити про голод, обговорювати цю тему чи це був секрет?

Це в міліцію зразу попадеш.

1. Місце запису: м. Чигирин Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Михно Тодора Несторівна, 01.1918 р.н. народилася в с. Трушівці Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Трушівцях Чигиринського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Михно Тодоря Несторівна.

Коли народилися?

18-го году,  1918 года.

А якого числа?

10-го, наверно, я б сказала.

А місяць?

А місяць… я скажу… Десь хотіли різать січку… на святки на різдвяні, та  тоді щось перебило…

10 січня?

Да.

Як звали Ваших батька, матір?

А батько мій Нестір, а мати – Текла.

А прізвища їхні?

Михно.

В якому селі ви народилися?

В Трушівцях.

А під час Голодомору в Трушівцях проживали?

Так. То шо ж я тоді була мала.

А брати, сестри у Вас були?

Були, були. І брати були – два брати було і третій, то померли всі. І дівчата померли. Голод, як голод забрав усіх.

Від голоду померли?

Да.

А розкажіть як їх звали, скільки років?

Одна – Килина, одна – Явдоха…

Килині скільки було років як померла?

Мабуть вже 6-ий год.

А Явдосі?

Явдосі вже було 7.

А ще хто помер?

Хлопці  ще. Це був один… диви, як воно побіжить з голови…

Може потім згадаєте як братів звати.

Гаврило один, а один Іван.

А Гаврилові скільки було?

Мабуть уже 12 год.

А Івану?

Іван ще був малий.

А Вам скільки було?

Я ж 18-го году, то мені вже…

Ви найстарші були?

Да.

А як сім‘я взагалі жила – бідно чи багато?

Бідно-бідно.

А що мали? Корову мали в господарстві?

Ну держали. Жили трудно, дуже трудно. Бо воно ж голод як настав, то це вже считай шо каюк.

А батьки в колгоспі працювали?

Да-да.

Їх там годували?

Годували, тільки ложок не дуже давали.

А додому щось давали, як заробітня плата? Чи тільки там щось годували?

Так, їли. А давали, коли вже стало родить в колгоспі, то тоді давали ж зерна, пекли хліб.

Це пізніше вже, після Голодомору?

Да-да.

А під час Голодомору як було, що їли?

Шо прийшлося… і кропиву їли, і лободу, і всяке-всяке. Все їли, що було.

А якийсь рецепт пам‘ятаєте? Може якісь оладки пекли?

Пекли-пекли. Батькові давали (уже колгосп начався), то батькові давали там якогось зерна. Я не знаю якого. Одходів якихось. Та вони його мололи та скотові мішать. Але ми візьмемо  савочок  і собі сипнемо, і ми оладки печемо. А шо ж… нема ніде нічого.

А ще помер хтось від голоду? Може сусіди?

Усім море померло.

Може прізвища пам‘ятаєте?

Знаю я прізвища –і Тарануха Марія і Тетяна.

А Тарануха Марія в скільки померла? Це молода була людина?

Та вона була ще молода.

А в Тетяни прізвище яке?

Тетяна ця Тарануха.

А ще хто помер від голоду?

Там ще Гарбузи.

Сім‘я?

Да.

Там були батько, мати і діти? А скільки там дітей було?

А четверо.

Дівчатка і хлопці були?

Да.

А ще хто помер? Дідусь і бабуся померли від голоду?

Баби не було, баба моя молодою вмерла.

А дідусь?

А дід 20 год служив у Польщі.  Що то за служба в його була?

То його не було?

Приїзджав в год раз.

А хто допомагав сім‘ї? Продукти може хтось давав?

Оце ж батько приїде раз в год та поможе матері – і помолотить ціпом, і таке щось зробить, построїть. То ж і помагав.

А «закон про п‘ять колосків» чули таке?

Було-було.

Не можна було після збору врожаю колоски збирать?

Да-да. Було-було.

А люди ходили?

Збирали-збирали та гонили їх та й штрафували. Ой, яке воно було погане в ті годи.

А куркулі були в селі?

Були ж були. Були розкуркулені  й були  ще сиділи. Тільки тоді вже їх повиганяли з хат, пішли вони собі. Пішли собі, хто куди зумів – той в Черкасах чи біля.

А хотіли люди йти в колгосп чи змушували?

Та примушували ж. Раз вже колгосп закунились, то всі в колгосп. Та в колгосп йшли люди, в колгоспі тоді давали таке зернечка трошки там.

А худобу забирали по людях?

Та по коровці було.

А продукти харчування забирали там? Зерно, картоплю забирали?

А це було, ви знаєте, я так заболіла дуже – головою дуже заболіла. Та й лежу на грубі. А на грубі в нас в кутку вимурувана ямка. І хтось уже з сусід продав нас. Підійшли до мене, той з того боку, той з того та підняли мене і на піл поклали. Койок тих і не було. На полу рогіжка. Поклали, а самі туди. Мати як підскочила та як ухватила одного за шкірку та коло порога опинився. «Я тебе заберу, суча душа! Мене заставила, щоб я ходила, старцювала, а ще й дітей моїх угрожаєш!» В мене квасолі було трохи та відро пшона. Там нічого не було в грубі. То вона його ото виштовхнула та пішли вони, не дала нічого.

Це свої були люди?

Та які ж? Свої. А вони йшли, бо їх посилали оце ці сільради: «Йдіть, требуйте! В їх всіх є…»

Один раз приходили?

О-о-о. Вони ходили краю-конця не було.

А вони по двоє приходили чи може більше людей?

І п’ятеро їх є, компанія ціла цьої бригади.

А вони показували якісь документи?

Не показували нічого.

А зброя в них була?

Не було зброї.

А люди опиралися, може хтось не давав?

Опиралися люде, опиралися і просилися,  і всяке. І батьками, матерями – всяк звали: «Ми ж голодні. Нема в нас чого їсти».

А якщо люди опиралися, то карали якось?

Та штрафували.

А в тюрму забирали?

І в тюрму забирали. Чоловік двох забрали туда аж в Кіровоград.

А сироти де жили?

А сироти по людях – там у людей, там дитина… А кому воно нужне, коли воно без батьків?

Сільрада не опікувалась?

Нє-нє, сільрада не брала вніманія. Це діло… тут воно родилось, тут воно повинно десь жить.

А випадки людоїдства були?

Бувало-бувало.

Було у вашому селі?

Було.

А можете розповісти?

У нас там було… А як їх було звать? Дві сестри жили. В тої – дві дівчат і в тії двоє. То вони собі жили-жили, а тоді надумали одну дівчину зварить і з’їсти, бо нема ж ніде нічого. Ніде нічого нема.

А Ви не пам‘ятаєте їх прізвища чи імені? Що це за сестри?

Не знаю, забулася вже тих дівчат.

На вулицях збирали трупи померлих?

Ну аякже.

А хто збирав?

А такі люди як ми оце, такі бідненькі люди і старенькі.

Хто мав силу? А організовано підводою збирали?

Нє.

А де ховали їх?

На кладовищі.

В одній ямі?

Та нє. Коло мене там кладовище близько було, то копали ями і закопували.

А закопували всіх разом, в одну яму?

Та нє. Каждого окремо закопували.

І там сьогодні є це місце?

Да. Закопували окремо. Та не дуже було жить.

А скільки людей померло – 100-200?

Дуже багато. Пожалуй, що там з 500 душ.

А село велике у вас було?

Село в нас 12 кілометрів, село велике. Мерли і вішались – всяке було.

А коли закінчився голод?

34-ий год.

Хліб з‘явився, краще стало?

Появився хліб, хоч і дорогенький.

А що гроші були?

Та які там гроші! З дому таке – може курка знесеться, а хлібину купили.

А в голодовку в місто ходили?

Та ходили.

А взуття, одяг було у вас під час голоду?

Було-було.

Не забрали у вас одяг?

Нє. Та в нас такий одяг був, що воно ненужне було – недоноски всякі.

А голод 1946-1947 років теж був?

Був, ще й тоді був голод. Так чогось я його не замічю, я була в Сибірі.

А чому Ви були в Сибірі?

З батьком поїхала туди на виписку.

Це після голоду ви туди поїхали?

Да.

Десь в 35-му році?

Да.

Ви там жили?

Жили і хата в нас була.

Вас відправили чи ви добровільно поїхали туди?

Добровільно.

А коли повернулися назад?

Повернулася я назад… ше не дуже давно. 12 год жила там.

А як приїхали сюди, ви про голод згадували?

Згадували ми і тут. Ну тільки ми вже тут не бачили його.

А не боялися, що хтось почує з представників влади?

Нє-нє, такого не було. Ми собі дома. Приїхали в Трушівці до свого дому.

1. Місце запису: місто Чигирин Чигиринського району Черкаської області;
2. Дата запису: 15.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Лук’яненко Ганна Андріївна, 26.01.1926 р.н., народилася в селі Мельники Чигиринського району Кіровоградської області (нині Черкаської області);
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мельники  Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

Ганна.

А прізвище?

Лук’яненко Ганна Андріївна.

А коли народилися?

26-го січня.

А якого року?

26-го.

А де народилися?

В селі Мельниках.

А в Мельниках Ви і під час Голодомору проживали?

Да-да. В мене батько репресірований.

Його забрали, бо він не здав якісь податки?

Тоді брали за безневинно людей. Директора були школи, попи, батюшки, матушки і всіх. Це хтось як огризнеться з кимсь, то, хто зна, що то його за слово. А то просто забирали, репресіровали,  іздівались із людей, страшне діло. Батька забрали, то з нас іздєвалися. А мати больна, мені 12 год, а брат старший (хлопець як хлопець).

Я оце умирать буду вже скоро, но я не забуду! Іде бригада. Та їх 12 душ, а мати одна. А вона не мовчить їм, гризеться. Як каже: «Батька, мого чоловіка, забрали, бо вроді він бандіт, а ти ж з вікна вилітав … жида різав, я ж стояла і дивилася на тебе. Ти ж … чого  ти прийшов?». Так він тоді її к стєнки поставив. А я ж кричу, хватаю: «Мамочко, що ж я робитиму?» Я ж дитина, геть дурна. Кричу. А вони 12 душ. Той її … Той її (показує рукою удар) . Впала і нема матері. А я кричу : «Рятуйте! Ой Боже, що ж я робитиму!». А він розкриває книжку та: «Репересівона сім’я…» Та в могилу піду, а не забуду!

Діточки, такої жизні набралася – репресіцію цю бачила, голод бачила, все в життя бачила. Доки я ще житиму… Щоб це три хати підряд репресіровані були. Іздєвалися з нас, страшне що робили! Оце так було не можна сказати нікому нічого. Я ж кажу: «Ви знаєте, що батька забрали» – «А ви ж отаке кажете і вас заберуть». Ну шо ви робите, вже плачу просю, хай заберають… А воно ж молода, а больна, жить хочеться. Він  (батько) і недалеко, в Черкасах… Кажуть що він скоро повернеться, так гарно робить, співає.  Якби не война, война ж помішала. Тоді дуже багато людей забрали. З одной сім’ї пішли два сини і чоловік, батько. То до їх поїхав брат, то вже вони були забиті, тут залізо на вікнах, то один брат тільки показав руку без пальців. Один одного їли, бо вони голодні були.

Це після війни було?

До війни.

Оце 32-33-ій?

Да-да. А тоді вже як война заходила, то забили-закрили. Оце вже здєлали цей Голодомор. І нічого туди не приставляли, замкнуті були і грати ті поставлені на вікнах. Ото поїхав брат до братів побачить там, а він показав у вікно руку без пальців. А він такий зростом високий і здоров’я було. То той, которий сильніший, їли іншого, задавлять… Знаєте що, діточки, горе було велике. Це страшне!

А батька Вашого як звали?

Андрій Степанович, Лук’яненко Андрій Степанович.

А маму як звали?

Лук’яненко Степанида.

А сестри, брати були у Вас?

Був брат, помер.

Недавно чи тоді ще?

Нє, відвоював-відвоював, прийшов, оженився і помер.

А від голоду хтось помер, пам’ятаєте?

Наша сім’я, не померла, ми держали, дітки, корову. То нас корова спасла. Молочко було і ми людей спасали. Те просе сировоточки, те просе молочка, а те кисленького, а те …ж бо кінчається. То давали людям і спасали людей. То мабуть нас Господь держить на світі за те, що ми людей спасали.

А хтось може в селі помер? Прізвища пам’ятаєте?

А Боже, скільки ж там померло! Боже та Боже! Все згоріло, геть чисто, нікде ж нічогісенько не було. Село Буда –  хутір такий був. Як же там красіво! А яка ж там страшно дуже велика могила нагорнена, бо туди тікали люди звідусіль, даже з Києва, Олександрівки, звідусіль бо таке ж місце у лісі таке, не видно нічого. Думали може спасуться, а вони ж тих людей і там знайшли.

Це під час війни тікали туди чи під час голоду?

Вони під час голоду вмерли. Три хазяйки нас було, то вони позабирали з погребів кваснилю забрали, тикву і все позабирали. Голодна смерть була.

А вас забирали продукти?

Да-да.

А це були свої, місцеві, чи чужі?

Та свої собаки, свої ж собаки. Я вже як вийшла заміж… Довго не виходила, бо я больна людина. Я й родилася больною, але прийшлось мені заміж вийти. Тоді розбивку робить. Хто мені ту розбивку зробить? Мати каже: «Це тільки до Бориса йти, він зробить». А Борис бив мого батька. Та такий хароший, наче не знає ніде нічого: «Піду, піду, дочко, зроблю!» Та його тоді у скорості, коли в сестри погріб копали люде, а він увійшов та: «Такий гарний погріб, пішли полюбуємося». Увійшов туди, а земля впала і вбила його. Оце таку смерть Господь дав за те, що він багато дуже людей поїв.

Поїв, це під час голоду поїв?

Та повидавав, поїв, репресірував. А сам пролазив-пролазив в це управління, в начальство.

Він доносив на людей, а потім їх репресували?

Да-да.

Що Ви їли, що готували?

Дитино, білої вакації не було, бо ми лазили  цвіт рвали і листя чухрали. Свеклу з буряків ми не бачили, бо де тільки випнеться, то ми її рвемо. І мати молочком розколотить  і напече таке, наче кізяк коров’ячий, зелене. А воно таке добре.

А назву якусь давали таким стравам?

Ні. (сміється) Не було коли давать, тут тільки аби, хто пекли його.

А батьки в колгоспі працювали?

Да, батько… Подавали заяви тоді, то батькова третя заява в колгосп подана. І він в колгоспі бригадіром робив і все.

І мама в колгоспі була?

І мати, тільки що мати не робила. Бо мати весь вік больна була. Їй треба було комісію пройти, вона в Черкаси їздила і вони її провірили і сказали: «Вам нада провести таку комісію, щоб Вам платили. Їдьте додому і всьо».

А батьку платили, давали додому якісь продукти харчування?

Що ж у нас тоді було? Робили ж за палички.

Його там годували в колгоспі?

Да, варили. Котьол був чи казан великий, або й два. Якоїсь бурди там варили людям, бо люди голодні, нема чого їсти. Та тоже і вакація плавала, і всього було… Ой діточки, я вам кажу, що сійчас добре. Є в магазінах усьо, є якась копійка в людини. Так само цим старим людям дають пенсію. Тому, діти, горе, січас в кого нема здоров’я.

А батько добровільно пішов в колгосп, чи примушували?

Добровільно. Він був сиротою – не було ні батька, ні матері, був він найменший у сім’ї. Він добровільно пішов. Люди подавали заяви і він подав.

А він додому нічого не приносив з продуктів харчування? Що ви їли?

Нє-нє. Тоді було горе, діточки.

А город був у вас?

Город був і гарний, садок був. Яблуні і груші, сливи – все було. Панський садок у нас. Така попала батькові садиба. Оце приїзджали мужики з великої дороги рибу мінять у нас та кажуть: «Ой, який садок, які фрукти гарні». То нас ще Бог милував.

Так а фрукти забирали?

Нє, продавали ми і сушила мати – різала і  сушила в печі.

А під час голоду забирали ці сухофрукти?

Ні, не брали фрукти. Із погріба позабирали, картоплю забрали, хліб позабирали, усе забирали. А грошей тоді не було. Міняли. Хлопці тоді привезли рибу та міняють на фрукти чи на що там. Одежі тоже не було де дістать. Оце не було, що в магазині січас лежить оце повно.

У вас була бідна сім’я, а були куркулі?

Та вони на нас дивиться не хотіли.

 А коли пройшла колективізація, розкуркулення, то що з такими людьми робили?

Я ще тоді не була, батько був ше парубком, як воно того… Довго велося це діло, крутилося довго. Мати понарозказувала  як партія якась приїде, друга приїде та все до людей – годуй їх, а ні, то самі беруть. Ми ж німців не годували, а стоїть мати, корову доїть, а він узяв та налив бокали молока. А мати каже: «А що ж я дітям даватиму?»

А про закон про п’ять колосків щось чули?

Нє, не чула.

А на колгоспному полі дозволялось збирать колоски?

Ні! Судили! Судили за колоски. Моя мати назбирала колосків і намняла мішечок пшениці. Мішечок невеличкий такий. То забрали.

Але ж матір не забрали?

Матір не забрали, бо куди її брать, як вона больна. А пшеницю забрали, бо у всіх людей брали. Дуже обіжали людей. Одне на одного, просто страшне діло. Оце як почую я, що заведуться баби і кажуть всяке…

А Вам відомі місця поховань масових? Оце як помирали від голоду масово.

Да-да. Я знаю де мати похована, де мій син похований.

Від голоду?

Нє-нє, тоді вже голоду не було як моя мати вмерла. А від голоду, то тоді  хіба ми дивилися? Переступали покойників.

А хто збирав трупи померлих?

А збирали, видно вже когось заставляли, бо таки убирали. А дорог не було, болото було. А там повно кісток – там рука стирчить, там нога.

А хто збирав? Ви бачили?

Ні, не бачила я, дитино.

А імена людей померлих від голоду знаєте?

Ой… Оце ж наш сусіда, кажеця, Литвин. Якилина і чоловік її каліка був, не брали його нікуди. Син Петро був, дочка Наталка. Дочка така здорова, брава така дівка була, за мене набагато старша була.  Померли з голоду.

Теж Литвин?

Да.

Це померли з голоду Литвин Петро, Литвин Наталка.

Вперед тоже Деркач Параска. Юхима забрали, репресіровали чоловіка. Деркач Параска – це оббирали, обіжали її все время, страшне діло.  Що їй тільки не робили!  Коло нас ото зразу ж вони жили, то мати каже: «Ганю, понеси сироватки. Понеси бабі Парасці молочка». Рятували людей, бо треба було рятувать.  Продать – не продаси його. А самі може б поїло, но треба ділиться. Горе було.

Може ще хтось помер?

Ой, багато їх померло. Тільки я, дитино, забула. Та хіба я згадаю?…  А один у нас учитель був, а його дочка отут вчителює тоже. Він знає геть усе, що в Мельниках робилося, що на хуторі Буді робилося. Все знав.  Він розказував усе. Казав, що одна жінка мельничанська казала, тільки я не скажу, хто. Пішла жінка з дитиною в ліс, а дитинка малесенька плаче і їсточки просить. А вона рве таке наче цибулька з листочками широченькими. Рве та йому дає, а воно їло-їло та плаче, кричить страшне. А він це все чув та бачив. А вона його переломила та з’їла ту дитинку. Та прийшла додому та сама впала і вмерла.

А скільки приблизно померло? Половина села?

Да, пожалуй. Да. Щитайте це ми од колгоспу жили 3 кілометри. То до нас із села йшли люди по сироватку, під Медведівку. І мати ділилася. Там не було чим геть спастися.

Я вам розказую, а в мене все труситься. Страшне, страшне, діти. Господи, аби ви вже не чули і не бачили такого…

1. Місце запису: село Будки Смілянського району Черкаської області;
2. Дата запису: 14.08.2018 року;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Борщ Ольга Василівна, 13.04.1929 р.н., народилася в селі Будки Смілянського району Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Будки  Смілянського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка. Як Вас звати?

Борщ Ольга Василівна.

Коли народилися?

25 (року) 6 ноября. Це мені вже 92 рік. Так шо я Голодомор знаю, це без брехні.

Де народилися?

У Будках, тільки туди далі. А це вже я вистроїла хату при чоловікові. Вийшла заміж і вистроїли хату. Було-було Голодомор.

А як звали Вашого батька?

Гончаренко Василь Дементійович.

А маму?

Гончаренко Ольга Йосипівна.

А були у Вас брати, сестри?

Були, вони виїхали в Америку.

А скільки братів, сестер?

Три брати були. Не знаю їх, бо і фотографії нема. Сім’я перейшла в другу хату, то вже не знаю де фотографія. Брати були дуже грамотні і вони виїхали в Америку.

А де працювали Ваші батьки перед 32-33-ім?

Батько мій працював в лісничестві, в лісничестві… Ну як тобі сказать… Чи пекарем, чи як… бо він оце людям роздавав хліб. Печуть хліб, він його ламав. Я ще була дитина, в школу не ходила. Він було покладе оце в торбинку осельодок, хліба кусочок і в лісничество гонила я пасти. То якісь були підслідили мене, перекинули мене, хліб і те забрали. А корова була  і все не трогали. І я гонила пасти і вони мене вже не чіпали.

Це під час голоду вони так зробили?

Да-да, після голоду, в голодовку. Но ми не голодували, бо в нас була корова гарна, доїлася і ми жили харашо.

А мама де працювала?

Мати була дома.

А ніколи до вас не приходили, нічого не забирали?

Нє-нє. Ніхто не крав ніколи, не забирав. Но раньше  було в голодовку… Ви знаєте була жінка і вивалили стіну, забрали телицю. Та крадіжка була в цю голодовку. Заводили прямо в кладовку все – і корову, і порося. Кладовка така була у хаті пристроювалась. І там ми заводили. То я вже забула чи це во время голодовки, чи во время войни. Крали-крали…

А батько в партії був? Комуніст?

Нє-нє, в партії він ніякі не вступав, бо йому наче ніхто не предлагав. Та тоді в голодовку хто там, яка партія була. Тоді, дитино, не було нічого.

А колгосп був у селі?

В голодовку? Не пам’ятаю. Обично при совєцкій вже власті був. Я робила, а було вже мені скільки год, не помню. То я було сама, жали ми з сестрою жито, пшеницю, молотили. То була в мене накидка така – прорізаний карман, то ми було намнем-намнем  і то було принесу зерна чимало. Таке було жорно, намелем, то вже так і жили.

Ви кажете, що інші голодували. Розкажіть про сусідів.

Ну я ж кажу, що вона сиділа на лаві, ноги попухли. І вона вмерла. А за остальних я не знаю.

А прізвище Ви не знаєте?

Нє.

А ім‘я?

Я не знаю. Її кажеця Палажка було звати. Їй-богу не помню даже. Це ж давно було.

А батьки може розповідали щось там?

… Я ще ж в школу не ходила, коли був цей Голодомор. В лісничестві, я кажу, батько робив чи продавцем там, чи ким, то давав мені сельодок і хлібину. Якісь там хлопці перекинули мене і забрали, то я вже більш туди пасти не гонила.

А на вулиці не бачили, щоб якісь чужі люди приходили і просили там їсти?

Нє-нє, не помню.

А не помирав ніхто на дорозі?

Нє-нє, не бачила. Не було такого.

А церква була в Будках?

Нє, в Будках не було, а в Костянтинівці була. Це вона і сійчас там є. То було ми туди ходили, а тепер баба вже нікуди не ходе, бо вже 90 год з гаком.

А куркулі в селі були?

В голодовку?

Або перед голодовкою.

Були. То ж їх забирали при совєтах. Як оце началася формувать власть, то  забирали. Куркулів позабирали, в їх була велика сім’я… То є ще живі дівчата, в їх була велика сім’я. І в них позабирали геть хліб, зерно позабирали  і вони голодували. А в їх була велика сім’я. А все зерно забрали… Бо я знаю, мати сховала горщок  з зерном.

А чули щось таке «закон про п‘ять колосків»?

Був, дитино. Був. Брали за п’ять колосків, саджали людей в тюрму. Було-було.

А про торгзін чули щось?

А що воно таке?

А про чорну дошку чули?

Ну це при німцях вже було, це при німцях як ішла война. Це була дошка і оце стоїть німець переводчик. І оце на дошці такі кругленькі значки вроді і вони накидані на дошку. Було все таке.

1. Місце запису: місто Чигирин Черкаської області;
2. Дата запису: 26.08.2018 р.;
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Горова Павліна (Паша) Леонтіївна, 1927 р.н., народилася в селі Мудрівка Чигиринського району Кіровоградської області (село Мудрівка затоплене водами Кременчуцького водосховища, населення переселено в селі Топилівка Чигиринського району Черкаської області)
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мудрівка Чигиринського району Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

Паша Леонтіївна Горова.

Коли народилися?

1927 року .

А де народилися?

Село Мудрівка. Народилася і до цих пор я там… де там пошлють на роботу в радгоспі.

А як звали Ваших батьків?

Леонтій Іванович Онопрієнко і Ганна Кирилівна Онопрієнко.

А де працювали?

У колгоспі.

А сестри, брати у Вас були?

У-у, канєшно. Нас п’ятеро було, я сама старша. Варя була, вона вже померла. Маруся була. Коля… П’ятеро дітей було. Ще хтось.

А пам’ятаєте як у вас забирали продукти харчування? Хтось приходив до Вас чи батьки самі поздавали все до колгоспу?

Ні, вони дивилися якщо сім’я така, що дітей багато, то давали більше там. А то давали 300 грам на хату, на двір.

Вас питають як голодовка почалася, то що ви їли?

То це було в 33-му годі…

Про це щось пам’ятаєте?

Земля була роздана людям. Якщо в мене менше землі на стопу, то я буду бідна. А дітей багато, то я буду бідна.

Як голодовка була, то що Ви їли в голодовку?

Нам непогано. Ви знаєте, в нас ото річка, в общем, у берег ідемо… Мати зробила самоткан виткала та ловили риби. Щоб не риба, то подохли б. Ох, виручала нас риба.

А ще шо їли? Зерно, хліб? Не тільки ж ловили рибу. Чим Вас мати ще в голодовку годувала?

То ж насаджали ми кукурудзи та качанів наламали, налузаємо. А батько зробив драчку таку, а тоді надерем, а тоді мати варить кашу нам у печі. А тоді борошно – та оладочки печуть з того борошна. То те, то те, то те… Нам непогано було… бо така мєсность. Нас риба виручала дуже.

У вас нічого не забирали з дому, не приходили?

Ні, не було чого брать.

А чули Ви таке – «закон про п’ять колосків»?

У степу нільзя… колгоспне нічого не бери. Якщо буде кусочок що посадиш – ото твоє, а більш не займай  нічого. О, штрафували! Бо я була ланковою, яка я там ше була, але поставили ланкувать, а то всі баби були. То сказали, предупредили… Вибирали, викопували картоплю, ідемо і упала із воза картоплина – возьми ту картоплину і поклади на место, бо тільки ти не покладеш, то зразу засідання правління і зразу штрафували тебе. Так тебе наказують, наказують. Даже цього не було, щоб збирали, що впало з воза.

А батьків годували в колгоспі?

Давали вони по 300 грам борошна.

А на дітей щось давали?

Оце ж дивляться – більше дітей, то більше дадуть борошна. А якщо менша сім’я, то менше дадуть.

А взагалі пам’ятаєте, хтось помер від голоду під час Голодомору?

У нас ніхто.

А в селі хтось, родичі якісь?

Ні-ні, ніхто в голодовку не вмер. Я ж кажу, що нас виручала рибка.

А про післявоєнний голод щось пам’ятаєте? В 46-47 роках.

Оце підождіть… Оце який це год, що після войни. Война кончилася в 45-му…

Як жилося після війни?

Та жили… не вмерли з голоду і не було такого, щоб ходили та плакали. Не було поганого такого нічого. Я правду кажу. В 33-му була голодовка, то вже була голодовка.

А в інших селах як було? Не помирали люди з голоду?

Ні-ні, я ж кажу, що в нас мєстность така, що можна було прожить. Козельки нарвемо, а вони такі добрі.

А Ви де жили, працювали після школи? В колгоспі працювали?

Да. У нас п’ятеро дітей було, то ми з сестрою зараннє пішли на роботу. А ще на степу їсти варили. Баба хароша така була наварить  цілий катьол галушок, а тоді на вільху повісить на дрючок та каже: «Дівчата, осьо вільха та йдіть бігом, бо то галушки перекиплять». А ми йшли бігом з макітеркою та з мисочками. Вона нам налила, наїлися ми.

Це скільки Вам тоді років було?

То 12 чи 13… Щоб не риба, а то стій в березі… то було хорошо. Шовковицю їли!  А мати… одежу ж не нема купить за що і не продається воно. То мати нарвуть шовковиці, натрусять, надавлять, а тоді пошиють спідницю та у тій водичці. Та така спідниця, що йду та всі парубки на мене дивляться. (сміється)

А може в місто ходили за продуктами, за одягом? В Чигирин може ходили?

Та були такі люди, що в Київ чи кудись їздили, де крам був – матерія. То ото було возьмуть, привезуть, а ми їм трошки за дорогу дамо, те що вони проїздили. Та жить можна було. Я ж кажу, то шовковицю, то груші, що понасаджували діди та баби. Та рибка ще була. Не пухлі були, харашо ще було.

А коли ви відчули покращення?

Я не помню.