- Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3
- Дата запису: травень 2019 р.
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна
- Респондент: Шияненко Катерина Михайлівна, 01.03.1929 р. народилася в с. Пироговичі Іванківського району Київської область.
- Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Пироговичі Іванківського р-ну Київської обл.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Був голод у 1932-1933 роках?
Був такий голод, що їли листочки, лушпаєчки. На дереві не було листочка – всі цвєточки, листочки об’їдалися. Не було й такого нічого. (показує рукою) Я оце дєдушку отут в серці ношу з чотирьох років, він мені живенький. І я бачу, закрию очі, що він стоїть, я прибіжу до нього, а він держить кусок чорного, як земля, жовничка (називався тоді жовник – там листочка, полова, лушпаєчка, там таке) і він мене вже вгощає на чотири дочки. Нас семеро було без батька, батько ще в голодовку помер. Я прибігаю раненько, мама пішла корівку доїть, а я біжу вже – дєдушка той жовничок держить. Я прибігаю, тут стоїть мітла, що замітає двір. А вже ж чотири рочки було, може ще менше, я не помню, я за ту метелочку хватаю. Оце вже знала, що треба заробить, щоб він їсти дав. За метелочку, а я якраз як віничок той. Бо мітла із ручкою. А дєдушка стоїть на порозі та й каже: «Донечку, як ти позамітала чистесенько», а я ж тільки стала. Кидаю ту метелочку і біжу до нього, бо бачу, що держить лепешечку чорну як земелька. Я хватаюсь з рук і в рот запихаю. Воно тріщить там з пісочком. І біжу назад. Це я пам’ятаю його, коли мені 4 рочки було.
Якого Ви року народження?
29-го.
А дата?
1-го апреля.
Які, на Вашу думку, причини голоду?
А я шо бачила, я вам розкажу шо… це в голодовку було, це ж було таке що розкуркулювали. Ви чули таке? Розкуркулювали по-нашому, я ж по-своєму де росла. У нас дід був багатий, мій батьків батько. Хату його забрали. Хата була гарна – забрали. В нього була клуня, землі багато, корівки, воли, коні – в общем все було. У селі два багатих було, на все село. Но я другого того не знаю. На кінець села, кажуть, він млин держав. Розказували, бо я ще ж малой була. А це ж я свого діда знаю, шо багатий був дід. Забрали хату з усім. Все, що в його забрали… Він пішов у світ, хто його знає. Він скитався. Німці тільки прислали по мєсту житєльства. Робив десь. Оце дороги строїли, дєдушка розказував. Мости строїли – земельку возили, насипали насипи і строїли мости. Оце дєдушка мені розказував маленькою. Це батьків батько. Про маминих… мо був розумніший, як бізнесмен (це і зараз так). А цей такий був хлібороб і сильно землю любив. Ліс купив, землю купив – все забрали. Він пішов у світ. Узяв бабку і пішов у світ. А нам оставив… Його хату забрали, а нас було 4 дєвочки, це його меншого сина, ну батько мій. Хатку таку оставив, де він мед оставив і яблука, і все там в саду. Туди ми пішли сімйою. Бо куди ж нас четверо? Оце ми осталися в цьой хатинці, пока ми і порозходилися, батька на фронт забрали. Слухайте, оце в цій хатинці ми жили… Прийдуть із мішками, казали, комунари чи якось так. Комуністи з мішками приходять… Було оскілечки зерняточок, де в глечику (показує руками) – висипали й те, уже все позабирали. Усе де хто закопав – все завозили (може бачили у фільмі) підводами. У нас в хатинці в дерев’яній пол зірвали і шукали, що закопане. Остались тільки де лави по досточці от полу. Так прийшли з мішками, шукають скрізь – в комору, на чердак лізуть. Де в глечику зернинки якісь – квасолі чи зерна – висипають у мішок. Я це бачила на свої очі, як вас бачу. Тоді шукає, один ломом поре під ту досточку, а другий стоїть ( 4 чи 5 їх було, я не пам’ятаю, чимало, підвода біля порога стоїть). Той поре – немає. Як порнеш ломом, так щось знайдеш закопане. Каже: «Нічого немає» – «Нє, ти не так, зривай!» І тії досточки позривав, це при мені було, ломом перекололи все, не знайшли нічого. Оце, що оскілечки знайшли, висипали в мішки. І ми оце дітки, чотири нас, остались і мама. Поїхали, забрали, то це послєднє до зернинки і оце голод зробили.
Це коли було? Восени?
Я вже не помню, сонечко, чи восени. Я вже не можу цього сказать. Що це я бачила, то це я вам розказую. І оце як я бігала до того дідочка. І слухайте, і оце ж голод тей. Оце ж в діда мого, в нього все ж забрали… А оце що я прийшла – Попов Василь і жінка Лукерія, і в його четверо діток було. Рядом жив у селі брат рідній. Цей багатий, а той бідний. То таке як зараз. В мене ось тут 5 сестричок, вони бізнесмени, а я з кравчучечкою. Вони мені звонять все время і дуже миленько, але я їх розумію з пів слова. Вони думають, що в же вижила і недопонімаю нічого. Вони кричать, що не виживем. Машини, маршрутки, дворци построїли за городами, квартіри тут пустують, нема нікого. Не нуждаються. Кажуть, не виживуть. Вони мене не можуть зрозуміть. А мені рай на землі. А я нуждаюся, щоб комусь в ручечку подать, щоб помогти кому, щоб узять на квартіру –у мене дві комнати, а я однесенька, а нуждаються багато тепер. А я боюся, бо за три рублі вбивають тепер. Правду кажу? …
А якщо відбирали те, що вирощували в полі і в городі, то хто це робив?
Я вже цього не знаю. Це ж виращували, то забрали все повністю.
А хто забирав?
А вот еті виконавці – голова сільради, голова колгоспу – комуна.
А сусіди доноси робили?
Сусіди? Так слухайте, що я не доказала вам. Хто пішов у колгосп, того не розкуркулювали, хто в колгосп пішов. А дід мій не пішов в колгосп, бо він не вірив владі цій. Не в совєти, а в Бога вірив. Труженик, своїм мозольом. Розказували люди, що він женився з бідненькою, а він сам з багатих. То батьки не хотіли дуже, то він сам ото з мозолика розжився сам. Робив день і ніч, все купляв потрошки та так розбагатів. Так оце таке було. Хто в колгосп пішов, так того не розкуркулювали, це тільки ті, хто пішов в колгосп. А було половину в нас в селі, бо я з 47-го году в Києві. Не пішли в колгосп, то оце була хатинка допустім, хлів. Одрізали хатинку, оставили тільки одну комнату, ну як домік. Оставили тільки одну частинку, аби було де переночувать, усе забрали. Це при моїй пам’яті ще, бо я питала маму (ще ж мала була): «Мамо, а чого в них нема нічого – ні синець, нічого? Двері відкрий і сніг в хату йде». А це ж вона каже: «Це ж вони в колгосп не пішли, так їм оте оставили. Корівку забрали, все забрали, а оце їм оставили, щоб не викинуть на двір». Це я з тими дівчатками ще, вони старшенькі мене, то я їх знаю. І Таня, і Галя, і маму знаю. І їх отака хатиночка була на городі, ні сінець, ніде нічого. Дітки цієї мами потом їздили в Пущу-Водоцю, там село Горенка, там клубнікой занімалися люди. Так вони все туди їздили підроблять, літечком роблять, а зимой вже вони вдома. Кормились цим, в колгосп не пішли. Вони може в Бога вірували, не знаю, за це я нічого не знаю, бо я ж мала була. Но це все, що я бачила.
А це все зробили, бо то все забрали. І люди пішли, ті що порозкуркулювали, вони пішли в світ, десь шукать долі. А ми вже осталися, ми в колгосп. Мама пішла в колгосп пізніше, як вже все забрали. Бо треба жить, чотири дєвочки. А батька посадили в тюрму. Не тюрма була, а як тепер п’яниців садовлять. Ну скільки там штрафніков? Бо в районі в нас тюрми не було, так батька забрали і посадили туда… як воно там звалося, то я вже забула. Чотири дівчатка, маленьку, біжим на шлях, були далеко од шляху жили. До стовпа прибіжим, що телефон, а він гуде, а ми : «Татку-лебедику, ми їсточки хочемо! Як тобі там? Приходь, бо нам трудненько. Скучаємо за тобою!» Ну гуде в стовпу, слухаю, так розмовляю.
То у Вас всі вижили?
Усі вижили, всі вижили. Було ж чотири нас – всі вижили. Усі трудяги. Три сестрички, крім мене, були. Усі дуже хорошиє, але всі до землі привикли.
Сестрички старші чи молодші?
Я третя, меншенька мене. Нема вже нікого. Я одненька осталася, середульша. Двоє старшеньких, я – третя і маленька. І хлопчики були ще, молодими повмирали ще. До 50 год самий старший не дожив ще. А один 34 на крайньому сєвєрі – Красниє Крести, Зелений Мост.
Це рідні брати були?
Ріднесенькі. Три братікі були. Та це самий старший завербувався туди, поїхав та попав під шторм, та загинув. 34 йому було рочки.
А в голод забирали тільки продукти?
Мілєнька, я приїхала в Київ в сорочці, в якихсь рваних… може боса, а може ні.
А в якому році в Київ приїхали?
В 47-му. Так я ще в Западну їздила. Документів нікому ніяких не давали- не справки, ні метрики. Ми ж нічого не мали, не могли нікуди поїхать, щоб шукать собі, щоб спастися. Не пускали нікуди, а без документів куди ти поїдеш? Ніде ж нікуди.
А в 33-му забирали документи?
Паспортов не було в нікого, метрики не було в нікого.
Як Ви квитки купували? Як Ви добиралися в Західну?
Товарняки. Оце уголь везуть, рейки, колоди везуть. Мілєнькіє, ви ж мої діточки. Якби ви бачили те, що я пережила… Мені зараз не віриться, мені кажеться, що сниться. Як оце йде состав з вугіллям, то там як вугілля, скільки вуглинок, то стільки людей сидить з клуночками у Западну. Кажуть, бандери, а вони нас спасли з голоду. Оце в Западну цю Україну в 47-ім. Була така засуха, що вигоріло все, як пожар. Усе вигоріло, нічого, травинки ніде не бачили літо. Така була засуха. І осінню ми стали копать, бо посадили ж на весні, отакий як брунічка. Надовбали і ту збирали.
Це після війни Ви туди їхали?
Це ж ми в 47-ом голод був в Києві. Чули? Я їздила всю Україну Западну об’їздила.
В яких містах Ви були?
Усю Западну Україну, в Білорусії була. Білоруси сильно не любили нас, ми як приїдем туди з клуночками мінять, а діти біжать за нами селом і кричать: «Совєти! Совєти!» Бо ми як приїдемо туди, а в сільраді голова дає нам бумажку і направляє до вас на ніч, потому що на дворі не будемо спать із клуночками. І люди нас приймали, хароші були люди. І Білорусія, і Западна Україна спасли нас. Я молюся і буду молиться скільки життя мого. Ходимо і отак просимо: «Поміняйте! Поміняйте!» А ми ж тут що, що в нас було спочатку, тряпочки якиє – поміняли. А тоді як ми везем трошки – в Києві, половинку додому. Це ж в нас вдома сім’я велика, привеземо додому половинку, оставляємо половиночку продать, щоб назад знов їхать, бо це ж зімой нема ніде нічого. Так це мама, чавун води такий закипить, а житечко привеземо чи якийсь ячмінь, драч. Не знаєте що таке жорна? Дві колодочки набиті як в млині, що крутимо, а воно передирає. На полам те житечко передеруть, перекрутимо і мама отако жменьку візьме в чугун, всипле, помішає, закипіло і наливає нам. Похлєбали і оце ми вижили, оце я перед вами.
А скажіть, будь ласка, ті що в 33-му забирали хліб, була в них зброя з собою?
А я не знаю… Канєшно ж була.
А як люди боронилися?
Ніхто ніяк не захищався. Нікого ж не вбивали. І ніхто не міг протів слова сказать, всі ж без оружия. Може в кого з багатих і було оружиє, я ж того звідкіля знаю. А які ж люди? Прості всі, без оружия.
А де ховали продукти?
А де заховаєте? В землю. Ніде не могли заховать, все забирали?
То забирали, а люди ніде не ховали?
Де хто не ховали, то заберуть.
А де шукали?
Я ж вам казала, що ломом все перепорють кругом землю, де закопане. Ви ж мої дітки, ви не розумієте цього. Пройшла це все, то я знаю, що де закопають, то земля свіжа. Не обдуриш. Я ж не можу обдурить вас, бо ви умні і грамотні, розумієте, що правильно і неправильно. Ви цього не зрозумієте, а я например пройшла це все. Земелька вот, закопали це все – тут уже свіжа земелька, значить тут щось є. Уже ж не могли утаїть.
А давали їжу тим, хто ходив у колгосп?
Була якась комуна, але це не в нас. Я розкажу те, що я бачила і пережила в нашому селі. Я ж маленька була. Голод був не только в нашому селі, це ж страшнєйший Голодомор.
А що в інших селах Ви чули за комуни?
А комуна… Хто пішов в колгосп, то тії хатки осталися, вони робили в колгоспі і було нормально. Це тільки тиє повмирали з голоду, коториє не пішли в колгосп і бідниє повмирали…
А скажіть, будь ласка, а коли забирали продукти харчування, то інші речі теж забирали – рушники, одяг?
Забирали все. У нас, допустім, у голови сільради (то це ще мама казала, а я була виконавцем в 10 років), в сільраді було таке, що секретарю треба визвати когось (чи должен за щось, чи як), то виконавців признача двоє на все село. От допустім я з вами на сьогодні, секретар посилає і тобі треба піти.
А пам‘ятаєте як сусідів звати? Хто помер?
Но вони живиє. Я пам’ятаю тільки це од діда Василя, я їх не бачила.
Як прізвище діда?
Діда, що це я знаю… Якименко Василій, а по батькові я не знаю.
Він помер від голоду?
З голоду.
А скільки йому років було?
Не знаю, не бачила його. І його дружина померла.
А як дружину звати?
Дружина Лукерія.
А чули Ви таке «закон про п‘ять колосків»?
Я таке чула, у мене в селі чоловік пішов, назбирав, нарізав кілограм… Це вже я від мами чула, у селі знаєте як – що случилося, все село знає. У його було п’ятеро діток. Поймали, кілограм зважили, дали йому п’ять років тюрми. Це всі знали у селі і я чула од всіх людей. А п’ятеро діток у його було. За кілограм колосків дали п’ять років, а він же у колгоспі робив.
Скажіть, будь ласка, а дідуся, бабусю пам‘ятаєте?
Дєдушку, бабушку? Ще й бабку пам’ятаю.
Вижили вони в голод?
Вижили, усі вижили. Оце окрім дєдушкін рідний брат і жінка померли з голоду. Це Василь і Лукерія.
А діти їхні?
А четверо діток їхніх забрали в дєтдом. Там 20 кілометрів від нас був. Як тепер усе, організували той дєтдом. Забрали діточок в дєтдом. Я їх усіх пам’ятаю.
А в кого магазин забрали?
Дєдушка, мамин батько.
Він в колгосп потім пішов?
Нє. Він поїхав у Новоград-Волинськ. І там вони робили і вже хатку построїли. Розказував, що скрізь по хатах по чужих жили всьо время, бо не було за шо руки зачепить. А потом уже купили чи построїли хатинку. А німці коли заступили, то усіх на родіну – де родився. То дід приїхав, то ще малюсіньку хатиночку збудував собі, там дожили віку.
А скажіть, худоба була у них?
У їх було все, забрали домік і магазин. Все забрали. Пішли в світ так – в чом стояли.
А худоба у вас була?
А в нас корівка була одна.
І була вона під час голоду?
Була. Так ми ж після того як батька випустили, так в колгосп же пішли.
А корову не забрали?
Нє, не забрали… Мівлєнька, я тоді не помню, я знаю, що пізніше корівка була. А в той час може і не було нічого.
А скажіть, будь ласка, а скільки разів приходили продукти забирати?
Покамісь все вичистили до послєднього, усе повністю вигребли.
А коли почали помирати з голоду?
Коли не стало їсти нічого.
А масову смертність бачили?
Не бачила, я ж маленька була.
А розповідали? Може вдома говорили про це?
Нє, це я тільки читала про Голодомор, а цього я в селі не чула. Я ще вам розкажу чим ми спаслись. Моя мама ходила… Бородянка там 20 кілометрів… чи 20, чи 40. Так мамочка ходила із жіночками, діточки оставляли. Батько я вже не знаю де був, вдома не було батька. А мати ходила у ліс в Бородянку, там збирала квіточки, травки всякиє і на базарі продавали, і приносили нам кірпічний біленький хліб. І оце спасли з голоду оце я, чотири сестрички. Таня сама меншенька. Послухайте, я ж бігала до діда, ще кудись побіжу… Запомнила тільки ж цього діда, що він мені такий пиріжок давав. То ж не всі помирали, той хто в колгосп пішов, то остався… А цей же дід тоже старесенький, він в колгосп не пішов. Його в тюрму забрали перед війною, то він тоже не вернувся. Так ждемо маму, хто що дасть нам. Голодниє. А сестричка Танічка меншенька (її вже нема, на тому світі пухом їй земля) уже була така, що сиділи на печі (оце як вас бачу) уже не говорила нічого. Уже шо там з неї вийде і присохне, і вона не піднімається. І вона вже не говорила. А ми вже бігали – хто шо дасть. А помню мама прийшла і принесла ж оце їсточки. І жіночки прийшли ті, що з мамою ходили. Нам уже ж дали, ми запихаємося, їмо цей хлібчик, а Танічка сидить на печі. А сусідочка каже, що треба дать і Тані, а друга каже: «Їй вже не треба, вона не говорить, сидить тільки як манячок сухенька, одні косточки». А мама каже: «Треба дать їй». І цю кірпічинку мама виймає з торбинки і подає їй. Вона так хватає ручками і чує, їла-їла (оце як вас бачу, ні одного слова не збрехала). А тоді хлібинка впала і вона каже: «Мамо!» Крикнула і вижила.
Скільки їй років було?
Вона 31-го року. 2 года було їй.
Скажіть, будь ласка, а чи допомагали люди один одному?
Та яке хто! Чим? Оце як дітки побіжать, то дасть якого жому… Ходили там, розказують ( я не ходила), хто сильнішинький то 15-18 кілометрів завод був – так жом, якусь макуху. Я ще помню, макуху принесуть, так гризем її, гризем, смокчем. Знаєте, що таке макуха? Так я пробувала її. Тільки я пам’ятаю, що кусочок пробувала. Макуха – це був празник, гостинець якийсь. А мама оце так спасла з голоду. Мама розказувала, що нарвуть нам корінчиків, збирали ж, а продавали ж на базарах. Каже, такі кульочки муки, вони насипають туди пісок, а потім бумагою, чимось білим обшивають так плотненько. Купують мука, зверху потрусять, а додом привезли, а то пісок. Не чули такого?
Чули, що обманювали і вапно насипали.
Це мені мама розказувала, я ж маленька була.
А дитячий будинок був десь в селі? Де двоюрідні сестрички і братик були?
Будинок був 20 чи 18 кілометрів, но був дєтдом, но вже як воно встановилося. Так оцих сиріточок, що батьки померли, четверо було – три дєвочки і хлопчик.
А скільки їм років було?
Я не знаю точно.
Старші за Вас?
Зовсім старшиє, три сестрички старшиє і самий меншенький Мітя він на фронті погиб. У війну його на фронт забрали, був у цьому вже в Київ забрали не знаю.
А ті, хто були в дитбудинку, Ви з ними спілкувалися потім? Не розказували як вони там жили.
В інтернаті? Було їм там дуже добре. Почему я знаю? Тому шо Марія маму дуже любила мою і приходила з того інтернату. І з інтернату того приносила свою одежу. Їм там давали форму, видно рік чи два а тоді міняли форму, а вони ту приносили, бо ми бідненько жили. Так я ще пам’ятаю це. Це мамау дуже любила ця Марієчка, вона заміж вийшла в Ірпінь.
А скажіть, багато в селі людей померло?
Багато.
Скільки приблизно?
Нічого не знаю, мені ж було 4 рочки.
А були випадки людоїдства в селі?
У нас не було.
Де і хто ховав людей, які померли?
А ції, що жили.
А платили тим, хто займався похованням?
Не знаю, я за це нічого не знаю. Яке там що поховання було? Згорнули там у якусь ряднинку та вкинули в земельку і все, ні хрестика ніде не було. Например, бабушка покойна, батькова мати, як приїхала після війни. Їздили-їздили по світу, а тоді купили хатку, де знесли, і доживали віку…
А Ви знаєте, де були ці місця, в яких ховали?
Аякже.
А можете розповісти? У Пивовичі кладбище. На кладовищі?
На кладовищі хоронили, тільки ніде ніякого не пам’ятаю. Нікому діла не було, коли голод. Саме страшне – голод, а саме легке – як замерзає людинка, бо я це іспитала. Замерзаєш і вже пече-пече вогньом все як будто ти згораєш, а тоді засинаєш і всьо.
А скажіть, будь ласка, голод був в 46-му, то чому він був.
А засуха була дуже сильна.
Тільки через засуху?
Засуха, висохло все – нічого не було.
Скажіть, а поминають тих людей, що померли в голод?
Хто їх поминає тепер? Ви ж нічого не знаєте.
А поминали раніше?
Ніхто нічого.
А згадують про померлих від голоду в церкві, записки подають?
А я не знаю записочок хто чим подає.
А взагалі згадували про голод, розказували своїм внукам?
Аякже, розказувала своїм, а чужим – і слухать не хотять.
А сусідам розказували?
І слухать не хотять.
А кого Ви вважаєте винними в тому, що стався голод?
Я не знаю, я ж не маю права судить.
Як Ви думаєте?
Усі кажуть, що виновата власть. Забрали все од людей, а люди з голоду повмирали.
А скажіть, будь ласка, де Ви народилися – місто, область.
Село Пироговичі, Іванківський район, Київська область.
Назвіть своє ім’я, прізвище.
Теперішнє? Моє дівоче – Якименко.
Ні. А зараз яка?
Шияненко.