1. Місце запису: місто Харків;
  2. Дата запису: 25.10.2018 р.;
  3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
  4. Респондент: Ігор Федорович Маліцький, 12.02.1925 р.н., народився в місті Харків.
  5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в місті Харків.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, що ви пам’ятаєте з часів Голодомору 1932-1933 років.

Дві сторони цього часу.  Я ж казав, шо кожне літо мене відправляли до діда до баби в Андрусівку. Там я і навчився правильної української мови, бо тут весь Харків же російською говорили, правда до війни і багато української було. Потім воно якось так пішло.

Голод був і тут в Харкові, і там в Андрусівці. Ми, моя сім’я, тут в Харкові не голодували, бо батько воєнний, мама врачом, і так далі. Но прийшлося канєшно туго, бо вмирали там в Андрусівці родичі, і батько хотів якось допомогти, він хотів забрати бабушку і діда сюди в Харків, а там ще й тітка була моя. Дід сказав ні, ми якось будемо тут кочувати, а возьми свого дядька, брата діда, так оце брата Митрофана забрав сюди, бабушкину сестру, двоюрідного брата забрав сюди в Харків. Я тільки шо пам’ятаю, бо мати якшо готовила їжу, то була виворка і на виворку цього борща варила, такого другого нічого не було. На борщ ми заробляли батько й мати, і тоді ж ото стояли в очеріді камерчиский хліб, був в очереді, це для того, шоб прогодувати цих людей, родичів. Но то шо творилося в Харкові я ніколи не забуду, те шо я бачив, хоча стільки мені було вісім років.  І саме таке шо запам’яталося, оце в нас є Почтовий переулок, а рядом телєграф стояв, і там була столова для робітників телєграфа. Туда куча діток стояла, жінок з цими консервними коробочками і ото ж просили, шоб їм шо останеться, хто не доїв шо там видавали, а їх бідних виганяли, проганяли. Та ми хлопці бувало самі ходили, то заходили в столову там забирали, ми правда не боялися, бо їх міліція забирала і так далі. І шось таке запам’яталося бо утром встаємо це ж хлопці, пацани ми ж збираємося і ми боялися в підворотню зайти, чого? Там трупи лежали, мерли от голода люди, мало того ото бувало оце хлопці кричали, це ж допомагали, «тікайте бо облава», «тікайте бо облава». Оце міліція ходила, забирали оцих які понаїхали це ж з районів Харкова їхали, бо десь хоч шось тут достать можна було їсти, бо ж нічого немає, як в концтаборі. Я потом порівнюю з концтаборем, і от в концтаборі хоч миску чи півлітра баланди та двісті грам хліба давали кожний день, но це ж не наїсишся… А шо вони, у них же нічого не було, де шось достать, як ото якась птичка шо шось шукає. І ото в машину грузили і вивозили десь за Харков далеко, і всеодно звідтіля, хто дійшов, а хто там і помер. Оце таке було в Харкові. Харків був наводньонним як кажуть оце з округи, бо тут голод був страшний, і мертвих можна було бачити скрізь.

Ато шо в Андрусівці вимерло пів села, ну це я добре знаю вже. Я поїхав там одвезли мене в село. Після 34 чи 35-го вже стало жити боліє меніє, і ото як я приїхав, то рядом з нашою хатою була хата колишнього поліцейського, залізом вкрита. Її зробили під інтернат чи патронат я забув як його звали, ну тіпа дєдського дому. Там було повно дітей, які вижили, а батьки їх всі померли. І оце ж вони, як я помню, як я один раз їв хліб, баба намазала мені чи маслом чи я вже не помню і недоїв та й кинув собаці, а Ваня (це він там у Андрусівці) каже: – «Ігор не роби цього, хліб ніколи не можна бросать». Він ж от дитина йому стільки там вісім чи дев’ять років. ХЛІБ НІЛЬЗЯ БРОСАТЬ! Це саме так, як він сказав, життя чоловіче. Це хлопець 8-9 років, після тієї голодовки.

А тоді ж у мене був друг, їхня хата була в кінці нашої вулиці – Гидзі, батько його глухонімий був, чи глухий, но він коваль був. Я з ним дуже дружив, і ото  як приїхав кажу бабушці своїй, а Вася живий? «Ні, синочок, каже Вася вмер». Там на горі підеш там побачиш жилізний хрест – це батько йому зробив він і досі там… Оце я був в позапрошлому році там в Адрусівці, стоїть цей жилізний хрест. Ото після смерті каже батько його ще ходив туди, зробив із двух шпал рейок такий оцей хрес і носив туди васильки. І я тоді ходив збирати ці квіти васильки і класти Васі на могилу. Там просто як розказувала бабушка і в особиності дід. Як вони берегли корову свою, вона ж разом із телям в хаті у них ночувала, бо нільзя було нічого держать, бо люди розірвуть, вкрадуть. Там вони в хаті її держали, вона їх спасала, оце ж корова цим молочком вони жили коє як. Так він дід розповідав як заставляли запрягати оцю коровку, в сусіда тож була коровка і «безтарка» знаєте, шо таке безтарка – шо зерно возять, щоб не розсипалося. Оце каже їздять по селу збирають мертвих і звозять на гору. Це був Голодомор настоящий, хтось там противиться, каже це був голод на Україні, ні, голода не може бути його можна тільки зробити. Тут палку воткни вона росте на Україні. А якшо витрушували, як казала бабушка, даже квасоля в горшочку і то витрушували забирали всю їжу, конфіскували як вони кажуть, понімаєте? Так який же це не урожай, це щоб зібрати, а тоді вже тим же німцям продавати, нічим же було торгувати тільки хлібом.

Це було страшне, бо мені прийшлося бачити голод, а тоді пережити голод самому у Харкові під час окупації. Бо тут тоді ж кажу нічого не було. У мене ж мати майор медицинської служби, була поранена і лежала вдома. Дядько мій зайшов, брат її, тоже врач і каже: «Ігорьок, мати помре, вона дуже хвора, похорониш отам в скверику і шукай нас в Тагірі», вони туди евакуювалися. Отож я і остався з матір’ю тут. Розказав, які уколи давати, ліки. Їсти нічого не було. Висів у нас ковйор великий персидський, дядько колись подарував ото я пішов на базар і обміняв його за відро вівса, то хоч трохи кашу варили.

А багато людей померло під час Голодомору 1932-1933 років?

Із наших родичів з рідних багато померло – це і Митрофан, Микола, Василь, двоюрідні і троюрідні брати. З голоду я ж кажу померли багато, з нашої вулиці цієї – Набоків – 3, Призенків – 2, Гедзів – 3 Ваня, Василь і сестра менша, отак по хатам двоє, троє, двоє, троє, а то ж і вся сім’я.

Чи харчувалися під час Голодомору 1932-1933 років, можливо Вам бабушка розповідала?

Чим харчувалися? Я ж кажу, як наша сім я, то держали ж  корову, ато вопше оцю зелень, яка була, лобода, там кропива оце все шукали, різали, під снігом шукали, переривали, город перекопували ту мерзлу картошку, бурк, все шо можна було з їсти це все робили. Отак і виживали. Були і страшні випадки, одна жінка там було троє дітей, там два роки, п’ять років і десять, так вона зарізала младшого, шоб прокормити оцих старших отаке було. І в Харкові тож таке було. В Харкові було канібальство, м’ясом торгували. Чорт його знає яке воно, причом не свіжим шось робили, а ти розбереш його, яке воно, чоловіче, чи не чоловіче. Я то січас розберу все м’ясо, чоловічого не їв, собаку їв, кошку їв, крису їв, а ужа з’їв. Так шо голод –  це той, хто не пережив голод, він ніколи не розбере, що це таке.

Як ви гадаєте, чому нашу країну спіткала така страшна трагедія?

З моєї точки зору – це дві причини. Одна – Радянський Союз розпочав будувати комунізм, будують важку промисловість, гроші треба, станки треба, треба заграницею покупать. А де брать гроші? У нас же нічим торгувать окрім хліба. Це одна причина. Друга причина – де лутше брать в селі забирать. В колгосп же все забирали, і скот весь, і воно там було не в хазяїна, а там в колгоспі, і одбирали, по двом причинам придавить село і друге діло торгівля, і оце тільки така причина. Причому голод був не тільки у нас тут на Україні, на Кубані був голод страшний, і в Курській губернії, все село давали. Найбільше постраждала Україна, найбільше, бо я знаю, шо дід їздив дорожки мінять, вони самі ткали полотняні, міняли на хліб.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду
Пошук по області, району чи населеному пункту
Зв’яжіться з нами