- Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
- Дата запису: 20 серпня 2018 року
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
- Респондент: Шаблінський Василь Трохимович, 23.12.1928 р. н.
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна.
Респонденту допомагає дружина ( далі Д.)
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Нестановичі Октябрського р-ну Гомельської області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Де народився?
Д.:Народився Білорусія Гомельська область деревня Нестановичі.
Старый адреса – Полескакя область Евангельский район Волосовичский сельсовет деревня Юркы.
Д.:Деревня Юркы.
Де проживали під час Голодомору 32-33 рр.?
Д.:В 32-33 році, де ти проживав?
Там же в Белоруссии, ходил у школу.
Д.:Ходив у школу.
Я только не помню в каком году ходил у школу.
А расскажите, вы говорили украинцы голодные приходили, расскажите?
Д.:Українці голодні приходили, розкажи.
А шо я расскажу, приходили «дайте кусок хлеба».
Багато їх було?
Носили подушки, рядна всякие.
Міняли, да?
На кусок хлеба.
Д.:На кусок хліба. А потім у вас жила женщіна, да?
У нас женщина з дитинкою, а потом через два года поехала на свою родину.
Д.:Поїхала на Україну.
А звідки вона була?
Д.:А откуда вона була, ти не помниш?
Понятия не маю. Знаю, шо дуже багато ходило голодных людей, оборваных, втикали от русских.
Д.:Тікали от руских.
А жінка може щось розповідала про життя в Україні, про свою сім‘ю, чому тікала?
Д.:Ця жінка про свою сім‘ю що-небудь розповідала батькові, або бабі, або кому не-будь?
Та жінка?
Д.:Да.
Казала осталась одна гола хата і ту розібрали по дровам.
Д.:На дрова.
Эта жинка была у нас, помагала робить канешно, дитина в нас була. Ще батько її не пускав «побудь іще год-два». Ну коли вже вона собралась , поехала узнала як там. Приїжає, каже «Дядько Трохим, моє дворище стоїть, але згорівше, а я так і буду строїтись там».
Д.:Тай поїхала додому, да?
Собрала дитину, дали її, дали її рядна там, мати, баба там у світку те то, вот ето там.
Д.:Тай поїхала?
Поехала, писала письма, а хіба знаю.
Д.:Ну да. Часто, часто розказує.
А що ще розказує? Писала листи, але не пам‘ятає він звідки?
Д.:Да, не пам‘ятає. Малий мій ще інтересувався.
А та жінка не казала, може в неї хтось помер від голоду?
Д.:Вона не згадувала, хто в неї помер від голоду?
Не згадувала.
Д.:Може він і не помне.
А у вас як батьки працювали, де працювали ваші батьки?
Д.:Де батько твій робив?
В колхозі.
Д.:В колгоспі теж.
В нас теж в Білорусії.
А в Білорусії в колгоспі там годували, давали щось за трудодні, може гроші платили за роботу?
Ой і зарплата була і в Білорусії такая по 100 грам проса на трудодень. Ну жили с своей земли.
Д.:С свого хозяйства.
А нічого в вас не забирали? Не було податків нічого такого? Не забирали, не приходили?
В нас?
Да, вдома.
Які подарки в нас забирали?
Податки.
Д.:Нє, нє. Налоги були? Ти казав були забрали, кого були забрали? Батька куди?
Так це ж вже куркулили нас, берорусов.
Д.:Куркулили, розкуркулювали.
Розкуркулення було і в вас тоді?
Да.
А в вас батька розкуркулили?
Називали куркульом, була корова, ще дєдова хата покрашена.
Але все равно батько арестовали, забрали, мы остались голые, голодные, последнюю картошку з-под пола вибрали тыхенько зварили, коли, я не помню, но чую, якась машина реве, раньше машин не було, а це трактора, трактора на дровах, а я, як пацан, первий вилітаю тай кричу «Приехали бандиты опять».
Д.:Батька, це вроді по батька, да?
Нас розкулачили геть, все забрали.
Ну после уже украинцев, после украинцев. Люди не хотели йти в колхоз. А батька мого з нової комуни забрали его вещь, те шо в людей, не віддав, то його арестовали, то в тюрму.
А як батька звали?
Трохим Петрович.
А прізвище теж Шаблінський?
Шаблінський.
Д.:Ти розказував, забрали скот і гнали до річки, до Прип‘яті, скот пхали в річку, вся річка була червона.
Комуністи, да?
Да.
Це мстилися люди, що люди не хотіли йти в колгосп, а він як голова комуни?
Да, да.
Що він не проводив роботу ніби?
Да.
Д.:Так вони оце, що осталися скот позавертали, не пустили туди в річку, позавертали…
Так це вже в третю світову войну, оце да, а тогда забирали скот у колхоз, а в войну уже пхали в реку скот, в Припять. Це я вже був ого.
А як ви жили, оце коли в вас забрали, батька посадили, хто вам допомагав?
Коли батька арестовали, забрали, забрали нашу хату і сарай, а там свинюшник оставили …
Д.: Це ж все дерев‘яне в Білорусії було, зруб…
То ми остались так, нас уже было четверо діток, две сестры и я третий был, бабушка была…
Д.:А мамка померла їхня в лагері.
В якому році?
А мамка померла в лагері.
Д.:А в яком году, Вася?
Померла?
Д.: Да.
А лагерь в яком году був, в войну?
З 41-45 рік?
Да-да-да…
А маму як звали?
Дамаха, Домна по-бєлорускі, а там то Тамара.
Д.:Домна, Домна.
А після вашого розкуркулення, як ви жили? Може хто допомагав?
Як наша сім’я називалася?
Ні, виживали як?
Д.:Виживали, після, як розкуркулили, як ви?
Батько сидел в тюрми, мы не знали, а выживавали кто як мог. Їли всяку гадость, вже доїдали такую картопельку. Як почув трактор, я вискакую шо таке. Трактор, шо я, не бачив трактора, не бачив машин, таке. Тут виходить кабіний мастер, прицеп був на тракторі, воз, обикновений воз, коли злазить, а я в хату влітаю та кричу: «Опять банда приехала». Думав, що нас заберуть.
Д.: Думав шо вас заберуть?
Я так думав. А то оказується приїхав батько. Батько в тюрмі сидів, то не було луче времені, а начальнік з тюрми. То через скіки днів привіз нам харчі, тряпок там разних. А тут узнали з района, шо приїжав куркуль, в кожаной одьожи був і якись начальнік. А батько був начальніком тюрми. Вобшем таке дєло, всьо прошло тихо. Батько всєх нас благословів, їсти привіз, одежу каждому привіз і в’їхали в ночь, дров привезли метери, прицепом трактоним цим і уєхалі ночью. Коли на ранок прилітає з райкома до матері: «Де Трохим?», а мати каже: «Я откуда знаю», «Но он же був в тебе вдома, був то контрох, і всі в однакових уровнях, а яка форма красниє шапки і хромові пальта, так от скажи де він?», а вона каже: «Я откуда знаю», а баба каже: «Ви ж забирали, куда ви його дєли», а ми сиділи в банюшніку, так вони таки узнали де це він, оказується, шо батько начальніком тюрми, в кожаной одьожи, поїхали його забирать, а там говорят: «Простите, он на 8 год здан и мы вам не отдамо», «А ви знаєте хто він такий?», каже «Ми знаємо хто він такий, він комуніст, а хто ви, шо посадили його і забрали хату».
Тай таке, як забрали його вже оттуда, перевезли в ту стару хату, шо розобрали, складають, а мати каже: «Шо ж хата була покрашена, утепльона», але шо зробили…
Д.:Це ж так розкуркулювали?
Це каже: «Не ми», але хто це зробив, ти, ти, а як це ти, ти. Ну той шо в райсполкомі був, а то судья, вот, а батько був багатий і їм нічого не давав. А кому ж він шо не давав? Ну як воли в нас були, то ми орали людям, ми помагали людям, отак батько і остається. І нам склали хату совсєм другую. Зробили хату і сарай і отдали три корови. Бо в нас вроді були пара волів та три корови, тай ці. Тай даже єдинолична, комуна була, тай людєй гнали в комуну, ніхто не хоче йти, то батько здав, і воли здав і тей. І поставили начальніком комуни. Але все равно забрали. І казали шо батько не винен, а винен ти. Потім вже ж стали рускі ці, то розкуркулювали геть до тла. Забрали в них всю землю, і дали їм сухого …
Д.:Кого розкуркулили, кого?
А тих, шо задали батька, таки написали шо він куркуль, так. Так наказали їх розкуркулити, забрали землю, забрали геть всьо.
Д.:Та хто шо хотів, тей робив.
Це я помню, добре, хорошо помню.
А післявоєнний голод був у вас? 45-47 рр.?
Д.:Після війни голодували ви?
Після війни?
Д.: Да.
Дуже голодували, особливо 47-ий рік. Ну я був в Ленінграді вже, я попав ще в блокаду…
Д.:То він їм трохи помагав.
Своїм?
Вони в Ленінграді посилки висилали, каже «Їду на 110-ий кілометр, за Ленінград і одправляю посилки сестрі», це Насті оці й шо я Вам казала.
А не можна було нормально відправляти посилки?
Д.:Ні-ні. З Ленінграда нічого. Їздили за 110-ий кілометр за Ленінград, а там уже…
Передавай уперед …
Д.:На любий адрес який написали і посилку одправляв сестрі крупи, тряпок яких там дітям, там таке.
Я попав вот в 44-45-му году попав в дєтдом, а із дєтдома нас забрали на Лєнінград, пацанів, востанавлювати Лєнінград в училище, я там одстукав 6 год в Лєнінграді, вот вже вижив, роблю самостійно. А потім таки на Родіну, в городє жить ми не привикші. А там була в городі дисципліна, а ми такі були розвратні, ну в школі воспітали канєшно правильно. І я відучився ше, вот, 4 года і попадаю на завод ім. Жданова судностоітєльний, робив я там 3 года і нас сирот зібрали, і спеціальна була група іспітатєлі…
Д.:На кораблі. Служив на кораблях.
А в голод 47-го, отам де сестра жила, хтось помер від голоду?
А де була сестра, я не знав, шо треба їй помочь.
Д.:Вася, а це 47-ий год, це голодовка була, помер хтось у вас?
У нас?
Д.: Да, у вашій сім‘ї.
В Білорусії померли від голоду двоє діток, дві сестри.
Д.:Померли двоє дівчаток?
А я з Ленінграда висилав їм, хоч секретно, але висилав продукти. З Ленінграда висилати було дуже трудно. Нєльзя, то я виїжав за город, подсказали люди добрі і за городом кілограм 10 крупи набивай і одправляй. То я кожну майже посилку, кожний місяць висилав крупи.
Д.:А померли у голодовку оці двоє діток?
Да, після войни.
Д.:В 47-му году?
Да.
А в 32-33-му голоду у вас не було?
А дві сестрі осталося у дитбудинку. А старша сестра осталась там, как ухажовала за дітьми…
Д.:Робила. робила.
А мене забрали, то в Ленінград пішов. Я вже був в дитбудинку, вот, думав так і буду в дитбудинку, коли потрєбували з дєрєвні 4 человека, де хочеш дай, на школу, ну то мене забрали з дитбудинку і я остался один, забирай і на Ленінград і я попав в Ленінград в 46-му году чи в 47-му єлі шоб я не збрехав вже лишній раз. В 46-му попав. В 46-му. Бо в 47-му там вже був голод і я вже помагав сестрі там, і двоє діток у неї і чоловік прийшов з фронту і каліка, помагав, вот. Одучився, відпрацював, а потом постали нас, як я казав, на каторгу. Іспитовалі кораблі нові, витягали із-под води корабль, вичищали, стали в сторой, вот, і я работал на воєнному заводі, нас була група небагато 80 чєловєк, група іспитатєлєй, при чом сєкретчики були, не письма, н6е дай Бог чого. І я ще був і на по болєзні…
Д.: По болєзні його вроді як комісували, предложили путьовку і він поїхав на Україну, так і остався. А в якому році ти приїхав на Україну?
В 53-му, в июне мєсяце. І поступив я в колсоз, сначала мене взяли в школу, преподавать дітям працю,а тоді голова колгоспу каже: «Ми год кормили безплатно, через воєнкомат», как воєнні люди считались, він каже: «Год кормили його, ми забираємо з школи, то ми забираємо його у колгосп». Я кажу голові колгоспу: «Який ж я колгоспник, я не знаю шо в колгоспі робити», «Нічого, каже, синок, научишся»…