1. Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області
2. Дата запису: 10.2018 р.
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна.
4. Респондент: Стусенко Петро Іванович, 15.12. 1926 р.н. народився в селі Тіньки Чигиринського району Черкаської області
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Тіньки Чигиринського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Прийшло чоловік чотири чи п’ять, а ми лежимо, я і мій братуха на печі, печі ж були. А вони увійшли давай в тебе є хліб? нада помоч державі. Чим? – Хліб, так у мене ж самого немає, чим я допоможу. А ми ось найдем, то ще тобі поможим. Ну і давай під піч, ну ви якшо бачили в хатах печі, то там піч, а під печею підпічя, туди сміття збирають, дрова підносять та пхають у піч. А ми лежимо на печі з братухою тридцятого году. А вони давай штрихати такими піками під піччя. Потім один поліз на чердак на горище, а там батько понавиносив полови житньої, ще як жито молотили, а там же були садиби шоб тепліше було в хаті. Вони його наносили на горище шоб було тепліше поліз він туди, ану став драбину. Батько виніс перед тим, шо оце таке робилося, трусили хліб виніс туди мішок проса, це просо вродило, він туди його в ту полову висипав. А він поліз туди один, ковирявся там ковирявся, шо ж воно це просо дрібне, а полова це вже з колосків одлітало сміття те зерно одбивалося. А втепляли ж стелі тією половою, а він висипав те просо не найдеш його, перемішав там вилами він подививсь, подививсь злізь і каже немає там ніякої, одна полова. А потім давай під піччю шукати, штрикать лягає там така плішня з проволки, такі як оце ножки шукають хліба, чи не закопаний, ну вони подивилися, подивилися та пішли. А це батькова, хто ж вона приходиться ну це материна сестра та чоловіки її іде Іван. Ти мене піддерж, бо сім’я вже каже Мотька вмерла, оце вчора закопали та чо ж ти не сказав?? Та воно каже немає чим ми так закопали і без людей. А ше ж Пріска осталася і Андрій, а ти мені дай оте кукурудзиння, що під сараєм стоїть кукурудза посохла, а потом же зрізали її, качани видовбали, вони наламали тієї кукурудзи, а шо же ти з нею робитимеш? а він обчухрав при мені, обдер те листя з кукурудзиння, а тоді взяв ножом чи топором порізав стовбур показує, шо він з нього робитиме. А це каже висушимо та я натовчу, ступи була такі товкли їх, борошна насію та буде пекти Оляна оладки з кукурудзяних стовбурів. Ходили ото з тими піками трусили у когось є хліб забирали, підвода стоїть грузили на ту підводу, де воно на Росію перли…

Пригадайте, будь ласка, як боролися у вашій сім’ї з голодом, що саме їли?

А шо ж їли? У нас ото просо було, кашу варили, картопля була, картоплі ж ото не відбирали, зерно ж тільки відбирали, а то таке картошка борщ, олієї зажарювали, олія була, а колгоспи вже були, земля була як оце зараз давали землю

Яким був той день коли стало зрозуміло, що голод нарешті минув?

А він не закінчився, де ж він закінчився? я не знаю як воно коли він кінчився. Це вже ж колгоспи начали строїти, а хто в колгосп не записався, ото ходять по хатам забирають хліб, єслі найшли зерно забирають. А батько ото тоді сів та написав заяву та подав ато одберуть і коня, а да кінь ше ж був, і землю заберуть. Та написав заяву ото після тієї катавасії, шо ото ходили по хатам – комнізами звалися. Та тоді подав заяву і каже треба йти бо ше посадять в тюрму. Та пішов ото в колгосп і став їздовим та записали, якщо цілісінький день десь там робиш, то запише трудодень, а до обід, то пів трудодня, а на той трудодень це якщо вродить хліб, зерно, то тоді дадуть там по 100 чи 50 грам на той трудовий день зерна.

Ви казали, що  у батька забрали коня, а ще в когось по сусідстві щось забирали, можливо курочку, гусочку?

Кури то таке, їх не забирали, коней забирали у кого були, якщо він іде, то він іде з конем на роботу та кінь уже остався, а він ходить на іншу роботу поставили їздовим, колективне хазяйство ідуть на роботу люди. А там робота така оброблять землю треба на степу, тракторів не було кіньми орали землю, кіньми, коровами, зараз корови у нас тільки дояться, а тоді орали, запрягали в ярма такі, плуг і пара корів, один веде, а один за плуга держеться оброблять землю в колгоспі, колективна земля, колективне хазяйство, колхози.

Чи багато людей у селі померло?

Тоді? А хіба їх зараз спінеш пощитати, тоді як мерли ніхто їх не щитав, і не бачив, і не знав. Повмерали їх виносять позакутують, а ми пацанами біжимо дивитися як закопують, а юбки такі старі суконні умотала його, обіклала на підводу понесли повезли, яму викопали по коліна вкинули та пішли. Тоді не було похоронів, мерли ж люди. Це ше такі як неразвиті, ледаченькі сім ї були, то вони собі нічо не придбали, а їсти хочеться ноги пухнуть, руки пухнуть, умирають.

 

1. Місце запису: село Гонтів Яр Валківський район Харківської області
2. Дата запису: 10.2018 р.
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна.
4. Респондент: Кальницький Леонід Михайлович, 05.04.1928 р. н. народився в селі Гонтів Яр Валківського району Харківської області
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Гонтів Яр Валківського району Харківської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, скільки Вам було років коли розпочався Голодомор?

Як почалося розкулаченння, що це з 30-х років, так і не прикращалося. Жилося? Колгоспи як же загнали, їх же заганяли в колгоспи, то вже в людей хліба не стало, млини позакривали, почали ламати вітряки, стільки же було вітряків, а тоді не стало чого молоти. В кологспі же млин поставили, колгоспний млин поставили так мірчук же треба, то як підеш ти молоти туди, допустім 20 чи 50 кг змолоти, то мірчук там стіки називається мірчук за мливо заплати  зерном. Скрізь кожна зернину учитували. Діди мої, одного розкукрулили, повезли в нас туди на Приуралля – станція Конуша, а один тут був у колгоспі, йому 73 роки було, робив тут, кожного дня ходив на роботу, був шорником – це хомут кінський, ремонтував хомути – кінську зброю. Но був людиною, як це вам сказати – сільським інтелігентом – газету постійно виписував, районку, тоді сперва була газета «Соціалістичний Штурм». Читав газети, знав обстановку, і приходе і каже вдома батькові – «Михайле, каже починаються важкі часи починаються» та «чого?» каже батько. Об’явлена партією – побудову індустріалізації, починають закуповувати машини, виробляти свої, строїти заводи для цього беруть хліб за хліб Англія бере, Швеція була, хліб скрізь чого то тугий дуже був, дуже з хлібом трудно було, і за хліб усе вимінювали, а хліб же де? на Україні. Каже «Михайло (дід) будуть важкі діла, будуть збирати на все». До кого ж знають де трошки хліба є, то починають шукати, починають шукати по серйозному, садибу всю проходять, накладають налог, податок на тебе, як ти не здав чи 20 пудов, чи 10 пудов, предполагають, що у тебе вони єсть, як ти не здав накладають налог. Як ти не заплатив податку, налогу, тебе розпродують, беруть у тебе розпродують усе, починаючи з хати, сарая, і той сарай, і все продадуть, продають комусь, хто купує, дерево, жилізо, шоб не було, одежу, подужки, ложки, кружки усе, поки на ту цифру, яку ти налогу, не виплатимв податку, виплатили вже все конець. А тоді у нього вже нічого не осталося, голодний вже йде, діти починають вмирати з голоду. І так обібрали цими налогами податками хлєбними, що начав ото народ вимирати, буквально мруть кожен день. Їздить бригадир, йому давали шось ну не бригадир, а їздовий на підводі шось кусок хліба якийсь давали, він ото мертвяків по хатах заходив, метрвяків забирав, і складав на підводу та візе, біля школи, ой біля кладовища, де зараз Зайчиха хату построїла, там було глинище, оте глинище в те глинище скидали, бо копати ями нікому, всі голодні, пухлі ходять, ото в той ярок. Та тільки тут скидали своїх, а ше на Посунька, де церква була Посунківська, то там був діддом вже устроєний, то вони там тож голодні були, то вже везуть метрвяків з дідома пацанів у те глинище, вони і досі там його тільки відкопати, там і яма видна, де воно там те глинище. Обібрали це все зерно пачався голод страшний, ходять люди пухнуть, перед двором у нас умерає один із Сніжкова в піджачок положив проситься до нас, а дід каже – чоловіче йди в сільраду, там тобі лад дадуть, відправлять тебе у лікарні чи куди, іди, а він же баче, що він скоро вмре, а він ліг на піджачку і помер. Тонька йде, дівчина десь так годів 16, забрали увессь хліб який був, а у них млин був, таке підкулачення, підкулачники були, хату забрали з хати вигнали, поселили переселенців, тих що прислали де оце Чорнобиль, з відтілля з рибного краю, там рибалили, пережили, хліба ненакладали, вони їх сюди перевозили, на Сніжки багато, до нас, ото голови сільрад поназначали їх тут, хати подавали, кожна хата під жестю покрита.

Далі починає масово вмирати пухлий народ ходе, їдять усяку всячину, нище нашого переліску, буду казати, нашої вулиці здохла кобила, бешенство було, покусана собаками, вовками, чи ще чимось бешеним, від бешенство здохла кобила, її треба спалити, поки приказу не було палити, то той край вулиці, де Валінтіна Шевченко живе вийшли люди та з Корсунівки, оті хто вже доходять нарубали того м’яса з бешеної скотиняки, і понаїдалися на них не стільки те бешенство подіяла, а та груба піща, вони понаїдалися, 16 душ зразу вмерло на Корсунівці від того м’яса. Виділяються активісти шукати штрикачки такі, шпичаки, і скрізь перештрикають, де є підозріле місце, таке, шо лежить порушане шось, штрикають, шо може отут закопане зерно, люди в колодязі кидали, в посуду насипали, в бутилки кидали, даже в якусь таку другу тару грузили і кидали в колодязі, в колодязях посилали навіть шукати. Збирали. Потім шо пішло, де повідбирали все шо тільки можна було, вимирає народ, хто тікає у місто, город, дівчата стараються нянічками найнятися, хто висиліше. Приказ іде, шо знають вони вже ж навчені цим голодомором, хто не буде здавати хліб вони переживуть пока собак забиватимуть їсти, а хліба не віддаватимуть. Прийшов приказ вибити собак, а кажу не те що ти це з голоду будеш їсти, а кажуть для красної армії на потребувалися полушубки на зиму полушубки нада кожево знімать. Голодомор встроїли людям, а потім і собакам уже прийшла смерть, смерть прийшла й собача, перебили всіх собак, а чим же годувати їх раз нічим ніхто їх уже дуже й недержав. Мишей така сила розвелася, зерна ніде немає, зерно поховане, миші така тьма розполодилася, що ми вийшли отам солома була за хутором скраю, там убивають пацани мишей, знаю, шо ми 40 штук вбили отих шо зверху лазять, а скільки там усередині, солома рушиться, убивали їх, скільки їх розвелося, вбивали. А де в кого батько робив чи на пошті чи в МЗС, то там давали ж пайок, то ті сім’ї пооставалися живими, а ті кого загнали у колгосп, то ті сім ї повмирали.

Як рятувалися від голоду, все таки з чого готували їжу?

Липові ці молоді пагони веточки брунька, почки липові пережовує жує, понаривають тих почок товчуть і перемелюють вроді білий хліпчик такий печуть з липи. Весною було як поля очистилися, де картошка була, що вибиралася, то пооставалася та що позамерзала, то ту мерзлу, шо зимувалася на полі, перемерзла, висохла його висушували, перетопчували, і ото пекли матожаники – це називалося блінчики. З отієї картошки, шо мерзла, перезимувала, поїдали ще траву, верхушки поїдали, щавель, пасльони їли, коли пасльони поспівали, ну всяку гадость короче говоря їли.

А як Ви гадаєте, чому в Україні розпочався Голодомор?

Відібрали хліб, розкулачили усіх людей хліборобів, повіддавали цю землю в колгоспи. Відібрано все шо можна було їсти, бо тому шо Україна должна повинна була здати Постишев, чи хто там ше казав вожді були. Шо вони поховали хліб, кроме України хліба більше ніхто не може здати хліба індустріалізацію нам треба робити, на нас хвашизм нападе, на нас імперіалізм нападе ну це лякали страшенна сила, шо нас поїдять живйом, а ми самі себе поїли.

А були у селі випадки людоїдства?

Були, були, були. Мене не боялися, шо мене з їдять, бо я таким скаженим був хлопцем, і битися йшов, і ножик усіда був у кармані. Льонька тебе хвой мене не візьмуть, а я заріжу  у мене ніж в кармані, отакий пацанячий. А Тоню берегли, сестричку, берегли її не пускали. І на базарі бувало ловили, продавали катлєти продавали з людського м’яса, колбаси, такі колбасники находилися. В Заміському я знаю тоже піймали сім’ю, одни дитину там обрізали  м’ясо.

 

1. Місце запису: село Валки Валківський район Харківської області.
2. Дата запису: 10.2018 р.
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна.
4. Респондент: Прищепа Катерина Сергіївна, 24.01.1929 р.н. народилася на хуторі Молодецьке Маньківского района Черкаської області.
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна.
6. Під час Голодомору 1932–1933 років проживала на хуторі Молодецьке Маньківского района Черкаської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, якого року народження Ви?

Я 1929 року 24 января. І ото все время з батьками їздили на поле, три десятини було від землі, і ото прив’яжуть коника, а коник був, овес їв. І ото коник на вішках, наче я помню, 5 год мені було, а мене прив’язали під возом, і друг прибігає мама ж в’язали зерно, а я на сонечко вилізла і заснула всігда було в мене отут запечене ну нічого хліба тоді добули дуже багато, а тоді як наїхала комсомолія з горища позмітали усе. А тоді ж батя, шо робити як же дальше жити??? Ну тут я дальше не помню, но він здав свій робочий інвентар, шо в колгоспі робив, у колхосп, шо буде начинатися со времінєм, і дали йому документи, шо він і здав і коника здав. З отакими ковіньками ходять шукають хліба. Батю забрали в тюрму, він же все здав і документи є у нього, і вдруг со времінєм, хтото мамі сказав – шо ж ти сидиш, ви ж усе здали?, со времінєм ваш товар буде у колхозі, должні були начинати колхози. Мама каже, шо ж робити, немає нікопійочки, каже я піду пішком у Москву, вона довго йшла в Москву і добилася до начальства. Де ж ті документи шо зробили та прийшла вона до баті, каже кричав начальник на того, шо зробив документи, ти ж каже бачив, шо все оформлено, все здано ну каже кричав на того начальника і батю отпустив додому вони прийшли, а вдома побиті вікна й двері вони з ковіньками ходили і ото начнуть – чим же ви живите? а квасолі було багатенько і зі мною заховали у буряні. Снігу було отак, я помню було ліземо, і бурян отакий та наламаємо трошки буряну приволочем, топили ним, тим буряном. І тут біжать, йде комсомолія з тими ковіньками, а мама ж недоварила квасолю і нам у пазухи понасипали, ми кричимо печеее на піч позалазили, но нічого дав Бог вижили, ото такі діла були, а тепер все є та немає здоров’я.

А чи пам’ятаєте Ви як рятувалися від голоду, що їли?

Уже пройшла весна стало тепло ходили по полю і картошечку собирали, коєде люди не вибрали ж повністю, вона перемерзла, передавиш, а там мукичка і на полях у бурянах росли такі морщуни то тоже обчистиш і їсниш, а вона таке як гриби і ото з тією картошечкою мішали і пекли ландьошк, і ото як мама собиралася в Москву, то наготовила вузочик оцих ландьошок, отак, дєточка було.

А Ви тут у Валках і народилися?

Я народилася, ну як це його… хутір Молодецьке.

Під час Голодомору 1932-1933 років Ви ж були у Молодицькому, як там преживали Голодомор, чи багато померло, чи виїздили взагалі?

Дуже багато померло, і були такі вже люди, шо вона вже з’їла свого синочка, сосєдка наша не стало дітей там, де ж діти дівають, а потом розоблочили, шо вона свого прибрала і чужого хлопчика, це так як січас, то розшукують, а де ж він дівся, шо таке, а раньше було поїздом везли отих попідбирали мертвих і тіліпалися руки отак, то я бачила як це робилося, стільки погибло…

А в 46-тім році голодовка була, то там уже був неврожай, тоже багато людей погибло. Їздили на вагонах, де у кого яка одежинка є, то їхали на Запад і міняли хлібця.

 

1. Місце запису: село Заміське Валківського району Харківської області
2. Дата запису: 10.2018 р.
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна.
4. Респондент: Дорошко Ольга Кузьмівна, 16.12. 1925 р.н. народилася в селі Заміське Валківського району Харківської області.
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Заміське Валківського району Харківської області

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Якого року народження Ви?

25-го

Число і місяць?

В кінці года, 16 грудня 1925 року народження.

Скажіть, будь ласка, чи пам’ятаєте Ви як розпочався Голодомор?

Пом’ятою, пом’ятою.

Коли значить началися колхози, то мої родітілі їх боялися, а чого вони боялися, де вони ділися? Вони б пішли зразу в колхоз, як всі ішли там давали пайок, там давали хліба 450 грам, сіміна давали, тоді ж уже пішло уже то сіяли. А колхози це колхози, ідуть люди в колхоз іди і ти я своїх родітілів я вже коли стала понімати, шо воно не так получилося шо я попала в дідом, шо нас розкоркулили. Хто йшо в колхоз, того не розкоркулювали, а мої родітілі боялися бика привезти в колгос, тоді ж зводили, ідіть ж ви у колхос, ідіть на роботу, а вони тільки шоб собствіность була, а тепер собствіность дожили до собствіності, шо ми бачимо???

А чи пам’ятаєте можливо до Вас приходили якісь люди і забирали продукти харчування?

Баба така була, ходила вимітіла на горіща, або і мужик ще був. Та мужик як полізе вимітати віником на горищі зернечко так він шукає не зернятко, а шоб то випити  там самогоночка стоїть у коє кого.

А як Ви гадаєте чому Україну спіткав Голодомор, чому він взагалі розпочався?

33-ій год він був урожайним, а 47-мий год це вже вам може не нужно, но сюди входить. 47-мий год був не урожайним, дощу не було за все літо. А я ото в 47-мім завербувалася в Харків, щоб спасти від голоду маму, сестру і себе. В 33-ій год мені було 9-тий год, а Марусі мої сестрі десь годи, мабуть, 3, вона, мабуть, 31-го. Ну коли ж не хочуть мої батьки іти в колхос, воно таке, то колхоси, то совхози. У Іванівці совхоз відкрився, а у нас в Заміському колгосп, а там совхоз, отаке воно робилося, хто його. То якби мої батьки пішли у колхос, то вони не хотіли іти, і дєдушка Вовк Семен Єврахович мій, і баба Пріська дуже протистувала не йди, а комсомольці своїм ділом займалися, вже началося піонерство, комсомол, повісили на галстуки це вже комсомоли і хто шо хотів те й робив. Із моєї бабушки стягнули кожух, ну тягнуть кожух комсомольці, дубльонка така на меху, тягнуть із бабушки кожух. Хто захотів, то той і пішов в колгос не страдав, робив гарно, скверно, а хто не хотів, то той конешно і розкоркулювали і все, а єслі б пішли мої батьки у колхосп, то чого б я була в дідом і страдала, правда? там тож не мед було, було б все харашо не пішли в колгосп самі пострадали, батько втопився в колодязі в Кантакузівці – Кузьма – я Кузьмівна. То утопився батько в колодязі чого? непереніс такої жизні, шо ото переворот такий стався. А нас троє дітей, я середуща, Маруся найменшенька, Віра старша. Маруся вмерла в дєдомі, Віра вмерла годами в Валках, а я ось ще танцюю.

А пам’ятаєте як рятувалися від голоду, що їли в 32-33-му роках?

Що їли? Їли черепашки, мама ходила собирала по полю вже сіявся буряк, і ото ж осінню вже собирали колхози, совхози, той буряк собирали, а хвостики оставляли, десь бурячок там мерзлий, мама ходила і оце нас годувала. А тоді тьотя моя жила на Олюхівці, де Кантакузівка і та Олюхівка, там черепашки і оце як сонечко вони повилазять черепашки, а здорова черепаха то може вона і не така вкусна, а оті маленькі мама так гарно нажарить їх і  ми їх їмо отак і повиживали.

У дитячий будинок як Ви потратили?

У дитячий будинок, ото ж коли батько Кузьма втопився у колодязі в Кантакузівці, мама ж осталася з трьома нами дітьми сама. Сестру забрала тьотя, вона ж старша і там вона й вмерла і там у Валка і похоронена. А я ж ото осталася з Марусею, і шо ж мамі робити вона забрала нас і веде. Не хочу таке казати неприятне діло, вроді каже «сама утоплюся і дітей потомлю», но це мені вже розказано, ну цього вона не робила. У неї там була знакома женщіна була, бездітна та й каже, куди ти Настю Митрофанівна та й каже «чого ти так будеш робити, не роби так, так гріх робити», «а шо я каже буду робити із цими дітьми». «Ходім каже я іду на Валки, у Валках вже там був дідом, уже там насобиралося таких дітей. У Полтаві був такий дідом бездомних і голодних, і тут у Валках.  Мама її правда послухала, ідемо, я знаю, шо це був март місяць, я вже босенька така ішла, воно хоть і холодно, але йшла боса, а мама несла Марусю на руках. Доходимо до дідома, а ворота закриті, открила мама ворота, а там пеньок такий зрубаний один та другий, мама тайком нас завела посадила на той пеньок Марусю і мене, дала нам по грудочці сахару, тоді такий порізаний був, а сама в оті ворота і побігла бігом. Ну а коли ж у діддом, то там переодягають у своє зняли з мене плаття.. я плачу оддайте мені моє плаття. І в Марусі такі платячка вишиті, тут такі круги і з цвітами,  а поле таке було як ото шоколад тепер, як чоколад красівий матеріал, я плачу віддайте мені моє плаття, а вони переділи і в гурт. Я втекла у вікно, а думаю, а шо ж з Марусею я втекла у вікно, а вони мене зловили і туда обратно, а там діти лежать, хлопчик один лежав такий, чи він живий лежав, чи неживий, нари такі, не кроваті, а нари, а нари це доски такі називалися, застелені такі, а чи є там подушка чи немає я вискочила та втекла, коли я кинулася до Марусі, а її немає вже. В Марусі дізінтерія открилася – кров яний понос і її забрали, у дворі де дідом був такий інфекціонний домік там із поносом, або там екзема ходила, лишай тоді ходив. Маруся ж умерла в дідомі, і вмерала вона так шо я бачила, і бачила куди її кинули, там був погріб такий як оце у нас хлів, відкриті двері, тут пересипали хлоркою ото так Марійку плаття розрізали, одна за голову, друга за ноги і фук туди, а я тоді начала плакати біля того морг його називали, і день сиділа плакала і цілу ніч, все плакала за тією Марусею.

А мама вже була в Харкові робила, вже вона поїхала в Харків на строїтільство. Хата ж та розкуркулена, там жила одна женщина така ледаща, така гуляща, запустила те хазяйство. Ну коли мама там же в Харкові, а я ж у дідомі, але мама мене таки забрала, відкупила хату розкуркулену за 200 рублів, свою хату розкуркулену вона заплатила в сільсовет у наш 200 рублів, тоді ж гривні не були рублі. І тоді забрала мене, а Марійка вже не було, Марійка вже вмерла.

Часто згадую, іногда почну плакати, но оце трохи успокоїлася, а оце вас і вже у мене сльози біжать, я вже його згадувала конечно нада забувати його вже, но воно не забувається, хороше скоріше забудеться, а плохе дуже довго забувається, дуже довго.

Так це ж усе правітєлі наші, оті правитєлі, не теперішні, ні, а ото, шо були правітєлі, вони дивели оце до цього, а тепер шо, ми тепер слухаємо готове.

 

1. Місце запису: село Гонтів Яр Валківський район Харківськоїобласті
2. Дата запису: 10.2018 р.
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна.
4. Респондент: Кіндрацька Парасковія Марківна, 12.10.1925 р.н. народився в селі Гонтів Яр Валківського району Харківської області
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі  Гонтів Яр Валківського району Харківської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Помню як я із сестрою йшла в дідом весною це було, цибуля вже така була. Помню як мама казала – я вас не держу, і не посилаю, хочте, як хочте, сестра була десь на года два за мене старша. І ото ми пішли у Валки і осталися там. Помню мене там покупали, оділи мені сорочку, полотняну якусь дліну не по росту, а мою одежу забрали, я не знаю, шо вони там з нею зробили. Сестра моя там на кухні вроді робила. І все харашо тоді заболіла і тоді вона вмерла, а я осталася там, ну поки вже як ото там збирали колоски, то мене батьки потім забрали.

А вас у сім’ї було двоє, тільки ви та сестра?

Ні, нас було семеро. Мальчик один умер ще змалку, ато всі взрослі. Було три брати і три сестри.

А чим займалися ваші батьки мама тато?

Сільським свої господарством. У нас в тата був двигун – молотарка. То вони молотили, заробляли там ото зерно. То поки ще не розкуркулювали.

А можете пригадати, будь ласка, що ви їли під час Голодомору 1932-1933 років? З чого готували їжу?

Я вам з цього не скажу нічого. Я пам’ятаю як ми йшли в дідом і цибуля така була і дєд казав і бабка і дорога така була на Валки, то і йшли ми туди через садок із сестро, то я вирвала кущик цибулі і дорогою йшла, то її поїла, а дома шо готовили я не помню. Що ми їли..?

А чи не приходили до Вас люди, які шукали зерно, можливо забирали якісь продукти?

Ну я цього всього не помню. Я пам’ятаю як у нас кінь був у нас, коня забрали, а там була бабка Надєжда, так вона не давала цього коня, вони її пихнула вона упала, а коня цього таки забрали.

Можливо пам’ятаєте як мама чи тато їздили до Харкова або ж у якесь інше місто і чи не обмінювали речі на їжу?

Я не знаю, я не знаю…. Батька ж розкуркулювали, а чи він був дома чи де він був. Я не знаю як ми виживали як та мама із нами була. Нас із хати вигнали, а де ми були я не помню, а тоді в нашу хату поселили там ну молоді женаті були, оце по сусідськи живе з нами Микола, його мати колись там жила, то вони нас тоді пустили до хати, а як ми жили чим ми питались я не помню.

А чому ви в дитячий будинок пішли?

Їсти видно нічого не було. Коли ж у мене було три брати, один пас коней, вже він взрослим був, то казали він кружечку носив доїв кобилиць і пив молоко і тим мол вижив. А менший брат Прокій був, той пас овець в колхосі, той тож з кружечкою ходив і то вони доїли овець і пили молоко це. А шо вдома було у нас я не знаю, мама вроді скала, як хочте ви самі бачите, шо можете вдома пропасти значить видно шо вдома їсти нічого було, і то через це ми і согласились самі вже. Це в мене сестра старша годів на два мудь від мене була і ото ми вже пішли самовольно.

Можливо ви пам’ятаєте яким було село у роки голодомору 1932-1933 років. Чи виїздили люди десь, чи багато померло?

Хтозна, оце ж в мене ці хлопці і старший він помер, і менший Прокоп, Прокоша і Мітя, вони померли в голодомор, і сестро ото вмерла, але сестра вмерла в приюті. Ходили вроді з такими піками, оце сестра у мене була Оля вона була так вона була, ми пішли в дідом, а вона була, ну кацап тут жив дядько, ну жінка у нього наче руська була – кацапка, їх так і звали Михайло Кацап і Килина Кацап. А Михайло оце наш був, то він оце ходив по хатах там якісь там, ну я не знаю чи я їх бачила, чи чула, десь шукали то, а люди вже знали шо шукають, то ховали скрізь, а вони находили скрізь. Знаю, шо у мене дєдушка був мамин батько, він прийшов до нас, а у нас ж то їсти нічого, він пішов друга дочка на Перепеличиці жила, він пішов туди, а там тоже таке він вертався додому і по дорозі десь і вмер. А так… мерло багато.

А як Ви думаєте, чому в Україні розпочався Голодомор, що стало причиною?

Вопше жили неважно, а раз ходили, раз забирали всіх підряд, то ходили забирали не минали нікого, то розкуркулювали, то той причина ж.

Багато ж людей помирала, і в основному вони залишалися, там де впали, біля тинів на подвір’ї, чи забирав потім хтось цих людей кудись?

Я не можу сказати, не можу я не бачила. Я навіть ото своїх, як помирали, то не бачила, де ото Ліду поховали, то я зовсім не бачила. А хлопці тоже я не знаю,  цей Прокій менший, де він похований я досіх пор не знаю. Тоді, мабуть, ні за що було хоронити, ніде та й нічо. По розговорам, хто ішов, ішов упав і …

1. Місце запису: місто Харків;
2. Дата запису: 25.10.2018 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Ігор Федорович Маліцький, 12.02.1925 р.н., народився в місті Харків.
5. Розшифровка аудіозапису: Гоцуляк Любов Богданівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в місті Харків.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Розкажіть, будь ласка, що ви пам’ятаєте з часів Голодомору 1932-1933 років.

Дві сторони цього часу.  Я ж казав, шо кожне літо мене відправляли до діда до баби в Андрусівку. Там я і навчився правильної української мови, бо тут весь Харків же російською говорили, правда до війни і багато української було. Потім воно якось так пішло.

Голод був і тут в Харкові, і там в Андрусівці. Ми, моя сім’я, тут в Харкові не голодували, бо батько воєнний, мама врачом, і так далі. Но прийшлося канєшно туго, бо вмирали там в Андрусівці родичі, і батько хотів якось допомогти, він хотів забрати бабушку і діда сюди в Харків, а там ще й тітка була моя. Дід сказав ні, ми якось будемо тут кочувати, а возьми свого дядька, брата діда, так оце брата Митрофана забрав сюди, бабушкину сестру, двоюрідного брата забрав сюди в Харків. Я тільки шо пам’ятаю, бо мати якшо готовила їжу, то була виворка і на виворку цього борща варила, такого другого нічого не було. На борщ ми заробляли батько й мати, і тоді ж ото стояли в очеріді камерчиский хліб, був в очереді, це для того, шоб прогодувати цих людей, родичів. Но то шо творилося в Харкові я ніколи не забуду, те шо я бачив, хоча стільки мені було вісім років.  І саме таке шо запам’яталося, оце в нас є Почтовий переулок, а рядом телєграф стояв, і там була столова для робітників телєграфа. Туда куча діток стояла, жінок з цими консервними коробочками і ото ж просили, шоб їм шо останеться, хто не доїв шо там видавали, а їх бідних виганяли, проганяли. Та ми хлопці бувало самі ходили, то заходили в столову там забирали, ми правда не боялися, бо їх міліція забирала і так далі. І шось таке запам’яталося бо утром встаємо це ж хлопці, пацани ми ж збираємося і ми боялися в підворотню зайти, чого? Там трупи лежали, мерли от голода люди, мало того ото бувало оце хлопці кричали, це ж допомагали, «тікайте бо облава», «тікайте бо облава». Оце міліція ходила, забирали оцих які понаїхали це ж з районів Харкова їхали, бо десь хоч шось тут достать можна було їсти, бо ж нічого немає, як в концтаборі. Я потом порівнюю з концтаборем, і от в концтаборі хоч миску чи півлітра баланди та двісті грам хліба давали кожний день, но це ж не наїсишся… А шо вони, у них же нічого не було, де шось достать, як ото якась птичка шо шось шукає. І ото в машину грузили і вивозили десь за Харков далеко, і всеодно звідтіля, хто дійшов, а хто там і помер. Оце таке було в Харкові. Харків був наводньонним як кажуть оце з округи, бо тут голод був страшний, і мертвих можна було бачити скрізь.

Ато шо в Андрусівці вимерло пів села, ну це я добре знаю вже. Я поїхав там одвезли мене в село. Після 34 чи 35-го вже стало жити боліє меніє, і ото як я приїхав, то рядом з нашою хатою була хата колишнього поліцейського, залізом вкрита. Її зробили під інтернат чи патронат я забув як його звали, ну тіпа дєдського дому. Там було повно дітей, які вижили, а батьки їх всі померли. І оце ж вони, як я помню, як я один раз їв хліб, баба намазала мені чи маслом чи я вже не помню і недоїв та й кинув собаці, а Ваня (це він там у Андрусівці) каже: – «Ігор не роби цього, хліб ніколи не можна бросать». Він ж от дитина йому стільки там вісім чи дев’ять років. ХЛІБ НІЛЬЗЯ БРОСАТЬ! Це саме так, як він сказав, життя чоловіче. Це хлопець 8-9 років, після тієї голодовки.

А тоді ж у мене був друг, їхня хата була в кінці нашої вулиці – Гидзі, батько його глухонімий був, чи глухий, но він коваль був. Я з ним дуже дружив, і ото  як приїхав кажу бабушці своїй, а Вася живий? «Ні, синочок, каже Вася вмер». Там на горі підеш там побачиш жилізний хрест – це батько йому зробив він і досі там… Оце я був в позапрошлому році там в Адрусівці, стоїть цей жилізний хрест. Ото після смерті каже батько його ще ходив туди, зробив із двух шпал рейок такий оцей хрес і носив туди васильки. І я тоді ходив збирати ці квіти васильки і класти Васі на могилу. Там просто як розказувала бабушка і в особиності дід. Як вони берегли корову свою, вона ж разом із телям в хаті у них ночувала, бо нільзя було нічого держать, бо люди розірвуть, вкрадуть. Там вони в хаті її держали, вона їх спасала, оце ж корова цим молочком вони жили коє як. Так він дід розповідав як заставляли запрягати оцю коровку, в сусіда тож була коровка і «безтарка» знаєте, шо таке безтарка – шо зерно возять, щоб не розсипалося. Оце каже їздять по селу збирають мертвих і звозять на гору. Це був Голодомор настоящий, хтось там противиться, каже це був голод на Україні, ні, голода не може бути його можна тільки зробити. Тут палку воткни вона росте на Україні. А якшо витрушували, як казала бабушка, даже квасоля в горшочку і то витрушували забирали всю їжу, конфіскували як вони кажуть, понімаєте? Так який же це не урожай, це щоб зібрати, а тоді вже тим же німцям продавати, нічим же було торгувати тільки хлібом.

Це було страшне, бо мені прийшлося бачити голод, а тоді пережити голод самому у Харкові під час окупації. Бо тут тоді ж кажу нічого не було. У мене ж мати майор медицинської служби, була поранена і лежала вдома. Дядько мій зайшов, брат її, тоже врач і каже: «Ігорьок, мати помре, вона дуже хвора, похорониш отам в скверику і шукай нас в Тагірі», вони туди евакуювалися. Отож я і остався з матір’ю тут. Розказав, які уколи давати, ліки. Їсти нічого не було. Висів у нас ковйор великий персидський, дядько колись подарував ото я пішов на базар і обміняв його за відро вівса, то хоч трохи кашу варили.

А багато людей померло під час Голодомору 1932-1933 років?

Із наших родичів з рідних багато померло – це і Митрофан, Микола, Василь, двоюрідні і троюрідні брати. З голоду я ж кажу померли багато, з нашої вулиці цієї – Набоків – 3, Призенків – 2, Гедзів – 3 Ваня, Василь і сестра менша, отак по хатам двоє, троє, двоє, троє, а то ж і вся сім’я.

Чи харчувалися під час Голодомору 1932-1933 років, можливо Вам бабушка розповідала?

Чим харчувалися? Я ж кажу, як наша сім я, то держали ж  корову, ато вопше оцю зелень, яка була, лобода, там кропива оце все шукали, різали, під снігом шукали, переривали, город перекопували ту мерзлу картошку, бурк, все шо можна було з їсти це все робили. Отак і виживали. Були і страшні випадки, одна жінка там було троє дітей, там два роки, п’ять років і десять, так вона зарізала младшого, шоб прокормити оцих старших отаке було. І в Харкові тож таке було. В Харкові було канібальство, м’ясом торгували. Чорт його знає яке воно, причом не свіжим шось робили, а ти розбереш його, яке воно, чоловіче, чи не чоловіче. Я то січас розберу все м’ясо, чоловічого не їв, собаку їв, кошку їв, крису їв, а ужа з’їв. Так шо голод –  це той, хто не пережив голод, він ніколи не розбере, що це таке.

Як ви гадаєте, чому нашу країну спіткала така страшна трагедія?

З моєї точки зору – це дві причини. Одна – Радянський Союз розпочав будувати комунізм, будують важку промисловість, гроші треба, станки треба, треба заграницею покупать. А де брать гроші? У нас же нічим торгувать окрім хліба. Це одна причина. Друга причина – де лутше брать в селі забирать. В колгосп же все забирали, і скот весь, і воно там було не в хазяїна, а там в колгоспі, і одбирали, по двом причинам придавить село і друге діло торгівля, і оце тільки така причина. Причому голод був не тільки у нас тут на Україні, на Кубані був голод страшний, і в Курській губернії, все село давали. Найбільше постраждала Україна, найбільше, бо я знаю, шо дід їздив дорожки мінять, вони самі ткали полотняні, міняли на хліб.

1. Місце запису: м. Київ, вул. Лаврська, 3
2. Дата запису: травень 2019 р.
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна
4. Респондент: Шияненко Катерина  Михайлівна, 01.03.1929 р. народилася в с. Пироговичі Іванківського району Київської область.
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Пироговичі Іванківського р-ну Київської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Був голод у 1932-1933 роках?

Був такий голод, що їли листочки, лушпаєчки. На дереві не було листочка – всі цвєточки, листочки об’їдалися. Не було й такого нічого. (показує рукою) Я оце дєдушку отут в серці ношу з чотирьох років, він мені живенький. І я бачу, закрию очі, що він стоїть, я прибіжу до нього, а він держить кусок чорного, як земля, жовничка (називався тоді жовник – там листочка, полова, лушпаєчка, там таке) і він мене вже вгощає на чотири дочки. Нас семеро було без батька, батько ще в голодовку помер. Я прибігаю раненько, мама пішла корівку доїть, а я біжу вже – дєдушка той жовничок держить. Я прибігаю, тут стоїть мітла, що замітає двір. А вже ж чотири рочки було, може ще менше, я не помню, я за ту метелочку хватаю. Оце вже знала, що треба заробить, щоб він їсти дав. За метелочку, а я якраз як віничок той. Бо мітла із ручкою. А дєдушка стоїть на порозі та й каже: «Донечку, як ти позамітала чистесенько», а я ж тільки стала. Кидаю ту метелочку і біжу до нього, бо бачу, що держить лепешечку чорну як земелька. Я хватаюсь з рук і в рот запихаю. Воно тріщить там з пісочком. І біжу назад. Це я пам’ятаю його, коли мені 4 рочки було.

Якого Ви року народження?

29-го.

А дата?

1-го апреля.

Які, на Вашу думку, причини голоду?

А я шо бачила, я вам розкажу шо… це в голодовку було, це ж було таке що розкуркулювали. Ви чули таке? Розкуркулювали по-нашому, я ж по-своєму де росла. У нас дід був багатий, мій батьків батько. Хату його забрали. Хата була гарна – забрали. В нього була клуня, землі багато, корівки, воли, коні – в общем все було. У селі два багатих було, на все село. Но я другого того не знаю. На кінець села, кажуть, він млин держав. Розказували, бо я ще ж малой була. А це ж я свого діда знаю, шо багатий був дід. Забрали хату з усім. Все, що в його забрали… Він пішов у світ, хто його знає. Він скитався. Німці тільки прислали по мєсту житєльства. Робив десь. Оце дороги строїли, дєдушка розказував. Мости строїли – земельку возили, насипали насипи і строїли мости. Оце дєдушка мені розказував маленькою. Це батьків батько. Про маминих… мо був розумніший, як бізнесмен (це і зараз так). А цей такий був хлібороб і сильно землю любив. Ліс купив, землю купив – все забрали. Він пішов у світ. Узяв бабку і пішов у світ. А нам оставив… Його хату забрали, а нас було 4 дєвочки, це його меншого сина, ну батько мій. Хатку таку оставив, де він мед оставив і яблука, і все там в саду. Туди ми пішли сімйою. Бо куди ж нас четверо? Оце ми осталися в цьой хатинці, пока ми і порозходилися, батька на фронт забрали. Слухайте, оце в цій хатинці ми жили… Прийдуть із мішками, казали, комунари чи якось так. Комуністи з мішками приходять… Було оскілечки зерняточок, де в глечику (показує руками)  –  висипали й те, уже все позабирали. Усе де хто закопав – все завозили (може бачили у фільмі) підводами. У нас в хатинці в дерев’яній пол зірвали і шукали, що закопане. Остались тільки  де лави по досточці от полу. Так прийшли з мішками, шукають скрізь – в комору, на чердак лізуть. Де в глечику зернинки якісь – квасолі чи зерна – висипають у мішок. Я це бачила на свої очі, як вас бачу. Тоді шукає, один ломом поре під ту досточку, а другий стоїть ( 4 чи 5 їх було, я не пам’ятаю, чимало, підвода біля порога стоїть). Той поре – немає. Як порнеш ломом, так щось  знайдеш закопане. Каже: «Нічого немає» – «Нє, ти не так, зривай!» І тії досточки позривав, це при мені було, ломом перекололи все, не знайшли нічого. Оце, що оскілечки знайшли, висипали в мішки. І ми оце дітки, чотири нас, остались і мама. Поїхали, забрали, то це  послєднє до зернинки і оце голод зробили.

Це коли було? Восени?

Я вже не помню, сонечко, чи восени. Я вже не можу цього сказать. Що це я бачила, то це я вам розказую. І оце як я бігала до того дідочка. І слухайте, і оце ж голод тей. Оце ж в діда мого, в нього все ж забрали… А оце що я прийшла – Попов Василь і  жінка Лукерія, і в його четверо діток було. Рядом жив у селі брат рідній. Цей багатий, а той бідний. То таке як зараз. В мене ось тут 5 сестричок, вони бізнесмени, а я з кравчучечкою. Вони мені звонять все время і дуже миленько, але я їх розумію з пів слова. Вони думають, що в же вижила і недопонімаю нічого. Вони кричать, що не виживем. Машини, маршрутки, дворци построїли за городами, квартіри тут пустують, нема нікого. Не нуждаються. Кажуть, не виживуть. Вони мене не можуть зрозуміть. А мені рай на землі. А я нуждаюся, щоб комусь в ручечку подать, щоб помогти кому, щоб узять на квартіру –у мене дві комнати, а я однесенька, а нуждаються багато тепер. А я боюся, бо за три рублі вбивають тепер. Правду кажу? …

А якщо відбирали те, що вирощували в полі і в городі, то хто це робив?

Я вже цього не знаю. Це ж виращували, то забрали все повністю.

А хто забирав?

А вот еті виконавці – голова сільради, голова колгоспу – комуна.

А сусіди доноси робили?

Сусіди? Так слухайте, що я не доказала вам. Хто пішов у колгосп, того не розкуркулювали, хто в колгосп пішов. А дід мій не пішов в колгосп, бо він не вірив владі цій. Не в совєти, а в Бога вірив. Труженик, своїм мозольом. Розказували люди, що він женився з бідненькою, а він сам з багатих. То батьки не хотіли дуже, то він сам ото з мозолика розжився сам. Робив день і ніч, все купляв потрошки та так розбагатів. Так оце таке було. Хто в колгосп пішов, так того не розкуркулювали, це тільки ті, хто пішов в колгосп. А було половину в нас в селі, бо я з 47-го году в Києві. Не пішли в колгосп, то оце була хатинка допустім, хлів. Одрізали хатинку, оставили тільки одну комнату, ну як домік. Оставили тільки одну частинку, аби було де переночувать, усе забрали. Це при моїй пам’яті ще, бо я питала маму (ще ж мала була): «Мамо, а чого в них нема нічого – ні синець, нічого? Двері відкрий і сніг в хату йде». А це ж вона каже: «Це ж вони в колгосп не пішли, так їм оте оставили. Корівку забрали, все забрали, а оце їм оставили, щоб не викинуть на двір». Це я з тими дівчатками ще, вони старшенькі мене, то я їх знаю. І Таня, і Галя, і маму знаю. І їх отака хатиночка була на городі, ні сінець, ніде нічого. Дітки цієї мами потом їздили в Пущу-Водоцю, там село Горенка, там клубнікой занімалися люди. Так вони все туди їздили підроблять, літечком роблять, а зимой вже вони вдома. Кормились цим, в колгосп не пішли. Вони може в Бога вірували, не знаю, за це я нічого не знаю, бо я ж мала була. Но це все, що я бачила.

А це все зробили, бо то все забрали. І люди пішли, ті що порозкуркулювали, вони пішли в світ, десь шукать долі. А ми вже осталися, ми в колгосп. Мама пішла в колгосп пізніше, як вже все забрали. Бо треба жить, чотири дєвочки. А батька посадили в тюрму. Не тюрма була, а як тепер п’яниців садовлять. Ну скільки там штрафніков? Бо в районі в нас тюрми не було, так батька забрали і посадили туда… як воно там звалося, то я вже забула. Чотири дівчатка, маленьку, біжим на шлях, були далеко од шляху жили. До стовпа прибіжим, що телефон, а він гуде, а ми : «Татку-лебедику, ми їсточки хочемо! Як тобі там? Приходь, бо нам трудненько. Скучаємо за тобою!» Ну гуде в стовпу, слухаю, так розмовляю.

То у Вас всі вижили?

Усі вижили, всі вижили. Було ж чотири нас – всі вижили. Усі трудяги. Три сестрички, крім мене, були. Усі дуже хорошиє, але всі до землі привикли.

Сестрички старші чи молодші?

Я третя, меншенька мене. Нема вже нікого. Я одненька осталася, середульша. Двоє старшеньких, я – третя і маленька. І хлопчики були ще, молодими повмирали ще. До 50 год самий старший не дожив ще. А один 34 на крайньому сєвєрі – Красниє Крести, Зелений Мост.

Це рідні брати були?

Ріднесенькі. Три братікі були. Та це самий старший завербувався туди, поїхав та попав під шторм, та загинув. 34 йому було рочки.

А в голод забирали тільки продукти?

Мілєнька, я приїхала в Київ в сорочці, в якихсь рваних… може боса, а може ні.

А в якому році в Київ приїхали?

В 47-му. Так я ще в Западну їздила. Документів нікому ніяких не давали- не справки, ні метрики. Ми ж нічого не мали, не могли нікуди поїхать, щоб шукать собі, щоб спастися. Не пускали нікуди, а без документів куди ти поїдеш? Ніде ж нікуди.

А в 33-му забирали документи?

Паспортов не було в нікого, метрики не було в нікого.

Як Ви квитки купували? Як Ви добиралися в Західну?

Товарняки. Оце уголь везуть, рейки, колоди везуть. Мілєнькіє, ви ж мої діточки. Якби ви бачили те, що я пережила… Мені зараз не віриться, мені кажеться, що сниться. Як оце йде состав з вугіллям, то там як вугілля, скільки вуглинок, то стільки людей сидить з клуночками у Западну. Кажуть, бандери, а вони нас спасли з голоду. Оце в Западну цю Україну в 47-ім. Була така засуха, що вигоріло все, як пожар. Усе вигоріло, нічого, травинки ніде не бачили літо. Така була засуха. І осінню ми стали копать, бо посадили ж на весні, отакий як брунічка. Надовбали і ту збирали.

Це після війни Ви туди їхали?

Це ж ми в 47-ом голод був в Києві. Чули? Я їздила всю Україну Западну об’їздила.

В яких містах Ви були?

Усю Западну Україну, в Білорусії була. Білоруси сильно не любили нас, ми як приїдем туди з клуночками мінять, а діти біжать за нами селом і кричать: «Совєти! Совєти!» Бо ми як приїдемо туди, а в сільраді голова дає нам бумажку і направляє до вас на ніч, потому що на дворі не будемо спать із клуночками. І люди нас приймали, хароші були люди. І Білорусія, і Западна Україна спасли нас. Я молюся і буду молиться скільки життя мого. Ходимо і отак просимо: «Поміняйте! Поміняйте!» А ми ж тут що, що в нас було спочатку, тряпочки якиє – поміняли. А тоді як ми везем трошки – в Києві, половинку додому. Це ж в нас вдома сім’я велика, привеземо додому половинку, оставляємо половиночку продать, щоб назад знов їхать, бо це ж зімой нема ніде нічого. Так це мама, чавун води такий закипить, а житечко привеземо чи якийсь ячмінь, драч. Не знаєте що таке жорна? Дві колодочки набиті як в млині, що крутимо, а воно передирає. На полам те житечко передеруть, перекрутимо і мама отако жменьку візьме в чугун, всипле, помішає, закипіло і наливає нам. Похлєбали і оце ми вижили, оце я перед вами.

А скажіть, будь ласка, ті що в 33-му забирали хліб, була в них зброя з собою?

А я не знаю… Канєшно ж була.

А як люди боронилися?

Ніхто ніяк не захищався. Нікого ж не вбивали. І ніхто не міг протів слова сказать, всі ж без оружия. Може в кого з багатих і було оружиє, я ж того звідкіля знаю. А які ж люди? Прості всі, без оружия.

А де ховали продукти?

А де заховаєте? В землю. Ніде не могли заховать, все забирали?

То забирали, а люди ніде не ховали?

Де хто не ховали, то заберуть.

А де шукали?

Я ж вам казала, що ломом все перепорють кругом землю, де закопане. Ви ж мої дітки, ви не розумієте цього. Пройшла це все, то я знаю, що де закопають, то земля свіжа. Не обдуриш. Я ж не можу обдурить вас, бо ви умні і грамотні, розумієте, що правильно і неправильно. Ви цього не зрозумієте, а я например пройшла це все. Земелька вот, закопали це все – тут уже свіжа земелька, значить тут щось є. Уже ж не могли утаїть.

А давали їжу тим, хто ходив у колгосп?

Була якась комуна, але це не в нас. Я розкажу те, що я бачила і пережила в нашому селі. Я ж маленька була. Голод був не только в нашому селі, це ж страшнєйший Голодомор.

А що в інших селах Ви чули за комуни?

А комуна… Хто пішов в колгосп, то тії хатки осталися, вони робили в колгоспі і було нормально. Це тільки тиє повмирали з голоду, коториє не пішли в колгосп і бідниє повмирали…

А скажіть, будь ласка, а коли забирали продукти харчування, то інші речі теж забирали – рушники, одяг?

Забирали все. У нас, допустім, у голови сільради (то це ще мама казала, а я була виконавцем в 10 років), в сільраді було таке, що секретарю треба визвати когось (чи должен за щось, чи як), то виконавців признача двоє на все село. От допустім я з вами на сьогодні, секретар посилає і тобі треба піти.

А пам‘ятаєте як сусідів звати? Хто помер?

Но вони живиє. Я пам’ятаю тільки це од діда Василя, я їх не бачила.

Як прізвище діда?

Діда, що це я знаю… Якименко Василій, а по батькові я не знаю.

Він помер від голоду?

З голоду.

А скільки йому років було?

Не знаю, не бачила його. І його дружина померла.

А як дружину звати?

Дружина Лукерія.

А чули Ви таке «закон про п‘ять колосків»?

Я таке чула, у мене в селі чоловік пішов, назбирав, нарізав кілограм… Це вже я від мами чула, у селі знаєте як – що случилося, все село знає. У його було п’ятеро діток. Поймали, кілограм зважили, дали йому п’ять років тюрми. Це всі знали у селі і я чула од всіх людей. А п’ятеро діток у його було. За кілограм колосків дали п’ять років, а він же у колгоспі робив.

Скажіть, будь ласка, а дідуся, бабусю пам‘ятаєте?

Дєдушку, бабушку? Ще й бабку пам’ятаю.

Вижили вони в голод?

Вижили, усі вижили. Оце окрім дєдушкін рідний брат і жінка померли з голоду. Це Василь і Лукерія.

А діти їхні?

А четверо діток їхніх забрали в дєтдом. Там 20 кілометрів від нас був. Як тепер усе, організували той дєтдом. Забрали діточок в дєтдом. Я їх усіх пам’ятаю.

А в кого магазин забрали?

Дєдушка, мамин батько.

Він в колгосп потім пішов?

Нє. Він поїхав у Новоград-Волинськ. І там вони робили і вже хатку построїли. Розказував, що скрізь по хатах по чужих жили всьо время, бо не було за шо руки зачепить. А потом уже купили чи построїли хатинку. А німці коли заступили, то усіх на родіну – де родився. То дід приїхав, то ще малюсіньку хатиночку збудував собі, там дожили віку.

А скажіть, худоба була у них?

У їх було все, забрали домік і магазин. Все забрали. Пішли в світ так – в чом стояли.

А худоба у вас була?

А в нас корівка була одна.

І була вона під час голоду?

Була. Так ми ж після того як батька випустили, так в колгосп же пішли.

А корову не забрали?

Нє, не забрали… Мівлєнька, я тоді не помню, я знаю, що пізніше корівка була. А в той час може і не було нічого.

А скажіть, будь ласка, а скільки разів приходили продукти забирати?

Покамісь все вичистили до послєднього, усе повністю вигребли.

А коли почали помирати з голоду?

Коли не стало їсти нічого.

А масову смертність бачили?

Не бачила, я ж маленька була.

А розповідали? Може вдома говорили про це?

Нє, це я тільки читала про Голодомор, а цього я в селі не чула. Я ще вам розкажу чим ми спаслись. Моя мама ходила… Бородянка там 20 кілометрів… чи 20, чи 40.  Так мамочка ходила із жіночками, діточки оставляли. Батько я вже не знаю де був, вдома не було батька. А мати ходила у ліс в Бородянку, там збирала квіточки, травки всякиє і на базарі продавали, і приносили нам кірпічний біленький хліб. І оце спасли з голоду оце я, чотири сестрички. Таня сама меншенька. Послухайте, я ж бігала до діда, ще кудись побіжу… Запомнила тільки ж цього діда, що він мені такий  пиріжок давав. То ж не всі помирали, той хто в колгосп пішов, то остався… А цей же дід тоже старесенький, він в колгосп не пішов. Його в тюрму забрали перед війною, то він тоже не вернувся. Так ждемо маму, хто що дасть нам. Голодниє. А сестричка Танічка меншенька (її вже нема, на тому світі пухом їй земля) уже була така, що сиділи на печі (оце як вас бачу) уже не говорила нічого. Уже шо там з неї вийде і присохне, і вона не піднімається. І вона вже не говорила. А ми вже бігали – хто шо дасть. А помню мама прийшла і принесла ж оце їсточки. І жіночки прийшли ті, що з мамою ходили. Нам уже ж дали, ми запихаємося, їмо цей хлібчик, а Танічка сидить на печі. А сусідочка каже, що треба дать і Тані, а друга каже: «Їй вже не треба, вона не говорить, сидить тільки як манячок сухенька, одні косточки». А мама каже: «Треба дать їй». І цю кірпічинку мама виймає з торбинки і подає їй. Вона так хватає ручками і чує, їла-їла (оце як вас бачу, ні одного слова не збрехала). А тоді хлібинка впала і вона каже: «Мамо!» Крикнула і вижила.

Скільки їй років було?

Вона 31-го року. 2 года було їй.

Скажіть, будь ласка, а чи допомагали люди один одному?

Та яке хто! Чим? Оце як дітки побіжать, то дасть якого жому… Ходили там, розказують ( я не ходила), хто сильнішинький  то 15-18 кілометрів завод був – так жом, якусь макуху. Я ще помню, макуху принесуть, так гризем її, гризем, смокчем. Знаєте, що таке макуха? Так я пробувала її. Тільки я пам’ятаю, що кусочок пробувала. Макуха – це був празник, гостинець якийсь. А мама оце так спасла з голоду. Мама розказувала, що нарвуть нам корінчиків, збирали ж, а продавали ж на базарах. Каже, такі кульочки муки, вони насипають туди пісок, а потім бумагою, чимось білим обшивають так плотненько. Купують мука, зверху потрусять, а додом привезли, а то пісок. Не чули такого?

Чули, що обманювали і вапно насипали.

Це мені мама розказувала, я ж маленька була.

А дитячий будинок був десь в селі? Де двоюрідні сестрички і братик були?

Будинок був 20 чи 18 кілометрів, но був дєтдом, но вже як воно встановилося. Так оцих сиріточок, що батьки померли, четверо було – три дєвочки і хлопчик.

А скільки їм років було?

Я не знаю точно.

Старші за Вас?

Зовсім старшиє, три сестрички старшиє і самий меншенький Мітя він на фронті погиб. У війну його на фронт забрали, був у цьому вже в Київ забрали не знаю.

А ті, хто були в дитбудинку, Ви з ними спілкувалися потім? Не розказували як вони там жили.

В інтернаті? Було їм там дуже добре. Почему я знаю? Тому шо Марія маму дуже любила мою і приходила з того інтернату. І з інтернату того приносила свою одежу. Їм там давали форму, видно рік чи два а тоді міняли форму, а вони ту приносили,  бо ми бідненько жили. Так я ще пам’ятаю це. Це мамау дуже любила ця Марієчка, вона заміж вийшла в Ірпінь.

А скажіть, багато в селі людей померло?

Багато.

Скільки приблизно?

Нічого не знаю, мені ж було 4 рочки.

А були випадки людоїдства в селі?

У нас не було.

Де і хто ховав людей, які померли?

А ції, що жили.

А платили тим, хто займався похованням?

Не знаю, я за це нічого не знаю. Яке там що поховання було? Згорнули там у якусь ряднинку та вкинули в земельку і все, ні хрестика ніде не було. Например, бабушка покойна, батькова мати, як приїхала після війни. Їздили-їздили по світу, а тоді купили хатку, де знесли, і доживали віку…

А Ви знаєте, де були ці місця, в яких ховали?

Аякже.

А можете розповісти? У Пивовичі кладбище. На кладовищі?

На кладовищі хоронили, тільки ніде ніякого не пам’ятаю. Нікому діла не було, коли голод. Саме страшне – голод, а саме легке – як замерзає людинка, бо я це іспитала. Замерзаєш і вже пече-пече вогньом все як будто ти згораєш, а тоді засинаєш і всьо.

А скажіть, будь ласка, голод був в 46-му, то чому він був.

А засуха була дуже сильна.

Тільки через засуху?

Засуха, висохло все – нічого не було.

Скажіть, а поминають тих людей, що померли в голод?

Хто їх поминає тепер? Ви ж нічого не знаєте.

А поминали раніше?

Ніхто нічого.

А згадують про померлих від голоду в церкві, записки подають?

А я не знаю записочок хто чим подає.

А взагалі згадували про голод, розказували своїм внукам?

Аякже, розказувала своїм, а чужим – і слухать не хотять.

А сусідам розказували?

І слухать не хотять.

А кого Ви вважаєте винними в тому, що стався голод?

Я не знаю, я ж не маю права судить.

Як Ви думаєте?

Усі кажуть, що виновата власть. Забрали все од людей, а люди з голоду повмирали.

А скажіть, будь ласка, де Ви народилися – місто, область.

Село Пироговичі, Іванківський район, Київська область.

Назвіть своє ім’я, прізвище.

Теперішнє? Моє дівоче – Якименко.

Ні. А зараз яка?

Шияненко.

 

1. Місце запису: м. Чигирин Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Юрченко Палагія Степанівна, 22.05.1930 р.н. народилася в с. Суботові Чигиринського р-ну Черкаської обл. (сьогодні проживає в м. Чигирин);

5. Розшифровка аудіозапису: Захарчук Анна Олексіївна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Суботові Чигиринського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Оповідач, представтесь, будь ласка. Як Вас звати?

Палагія .

А прізвище?

Юрченко.

А коли Ви народилися?

22-го травня.

 А якого року?

Тридцятого.

А де народилися?

В Суботові.

В селі Суботові Чигиринського району Черкаської області.

Да.

Розкажіть, будь ласка, що Ви пам’ятаєте по розповідях батьків? Що розповідали Вам?

Шо вони мені розповідали… як мені три годи було! Ніхто мені нічого не розповідав.

 А що Ви бачили?

Ото ж таке бачила: на місточку вмер чоловік і все.

Побачила і пиріжок йому дала. І він ковтнув його і кричить: «Їсти, їсти!». Та, до вечора він вмер. Та приїхала підвода, забрала його, тай…

Але їздила підвода по селу забирала?

Ану! Тай!

Їздила підвода, забирала трупи померлих людей, тих, що на вулиці були. То люди помирали прямо на вулицях? А де їх ховали? Ви, потім, знаєте те місце, куди їх звозили? А кладовище ж, мабуть, десь, да?

Ну, це я не знаю.

А в Вас була, що Ви їли, у Вас був, кажете, був пиріжок, у Вас було що їсти?

Було.

 Ага. І корова в Вас була?

Да, корова була і молоко було, і було в нас шо їсти.

 А батьки де працювали?

Батько в мене чоботи шив дуже добре і зароблював.  А мати дома була робила дома і в колгоспі.

А як батька звати?

Степан.

А прізвище?

Пономаренко.

Пономаренко Степан.

Да.

А матір як звали?

Явдоха.

А дітей скільки в сім’ї було?

Одна я була.

І це він шив чоботи і їх продавав? Продавав?

Нєє!

Тільки для себе?

Та! Для себе… Людям шив, а люди платили. Грошей же ж не було.

Ага, вони давали якісь продукти харчування за чоботи?

Да.

А в 46-му – 47-му роках, після війни, відчували Ви у сім’ї в себе?

Ми, батька вбили на фронті. Ми з матір’ю осталися вдвох, то ми не голодували. В нас гарний город коло хати – 32 сотки коло хати тільки. І ми половинку сіяли пшениці, а половинку картоплі. І ця половинка не померзла пшениця на війні, бо вона, дерева були. І молотили. Та в нас же уже підем та намелем, тай коржі печем, то.

А податки були на фруктове дерево, там, на кущ?

Ой! За податки й не балакай, там страшні податки були. Мати була, оце, прибіжить: «Ой, Тоник іде, кривдник!» Оцей фінагент по податках. А я, каже: «То шо, шо іде?» «Ой! Я ж того й того не отдала ще  я того й того.»  Було і крашанки, і молоко, і бубну і, ну такі податки, страшне, шо було тоді!

А якщо не сплатили податки, то що?

То шо, то в колгоспі робить? Робить, а тоді піде та паличок на столи, та й усе, не получить нічого.

 А, тобто навпаки не поставлять палички за трудодні, якщо не здасть податок. А не було Вам якоїсь пільги, що  в Вас батька вбили?

Та! Яка пільга, як тоді поголовно в нас як кили били тоді, в нас тіки на вулиці на ножі тіки чоловіків вбили і поставили сім’я одна, а є й осталися і по троє, і по двоє. Та як вони віддволи…

Але ніхто не помер від голоду, як податки, можливо, дуже високі були тоді? Голодували чи ні?

А голодували, від голоду багато померло. А в 47-му – ні, не померли.

Було важко, просто, да?

Да.

А «закон про 5  колосків» Ви чули? А на полях були охоронці? На колгоспному полі охороняли?

Аякже!

А люди не йшли збирать колоски?

Та! Ішли доганяли же…

А якщо впіймають, то що буде?

Та шо! Ні впіймають, то і б’ють, і шо тікі не було.

А в тюрму могли посадити, якщо впіймали на полі, там, чи тільки били?

Та одна жінка, ще й родичка якась на, та збирала колоски. Її впіймали та засудили, і вислали аж у Бодайбо, чули Ви, таке місто? В Росії, аж за…

За полярним колом?

Да, у Бодайбо. І двоє дітей.

Це в 32-му − 33 роках?

Ні! У 47-му. І двоє дітей їх сусіди ото доглядали усім гуртом, їсточки їм носили і ми ходили там, гуляли отам, збиралися.

А дитячого будинку не було в 46-му – 47-му?

Та який там!

А в школі, в школу ходили?

Да.

Багато дітей було в школі?

Багато було. Ми ж ходили переростки вже. Я сім класів кінчила – мені 17 год було.

 

1. Місце запису: с. Тіньки Чигиринського р-ну Черкаської обл.
2. Дата запису: 08.2018 р.
3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент:  Швиденко Єфросинія Сакіївна, 10.02.1925 р.н. народилася в с. Тіньки  Чигиринського р-ну Черкаської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в с. Тіньки  Чигиринського р-ну Кіровоградської обл. (сьогодні Черкаської області)

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка.

Фроська.

А прізвище?

Швиденко Єфросинія Сакіївна.

Коли народилися?

1925 року.

А число, місяць?

10 лютого.

А де народилися?

У Тіньках.

А як звали батька, матір?

Матір звать було Харитина, а батька – Сакій. Я його почті не знаю, бо він вмер зараннє, мені було мабуть год 5.

А прізвище батька?

Попович.

А брати, сестри рідні були?

Рідні? Марія ось… була, однієї матері ми. Батька не одного, а матері одної.

Мати другий раз заміж вийшла, у Вас був вітчим?

…

А батьки в колгоспі працювали?

В колгоспі.

Вони добровільно туди пішли чи їх примушували?

У колгосп… Усі йшли, бо не було куди діться, то треба було йти робить у колгоспі. І робили не так як сійчас, а робили так, що і спина мокра була.

А чому Ви кажете, що не було де дітися?

Ну, на проізводство ми не ідемо з села – ми не грамотні, а в колгоспі… беруть туди робить, то йшли в колгосп.

А вдома у вас був город, корова?

Був город і корова була.

А як колгоспні поля, вони взагалі охоронялися тоді? Чи не було такого, щоб охорона, щоб об‘їздчики були?

Було, і об’їздчики… так: «Ти будеш ходить, сьогодні підеш, а той завтра піде, отам по степу походе».

А охороняли від кого, від людей просто?

Ну кукурудза, наламає кукурудзу, гонили, не давали.

Голодуючі може ходили на поля? Може хтось інший голодував? З інших сіл може хто приходив голодний?

Ну свої як ходили… це тих, що близько коло мене жили, то знаю чи вони голодні, чи ні. А чужих не…

То Ви ніколи не голодували?

Так щоб дуже голодували, то ні.

А може сусіди хто голодував? Чи всі в той колгосп ходили працювать?

У колгоспі варили їсти, якщо вдома нема нічого. Варили обід, давали обід тим, що ходять на роботу, всім давали.

А куркулі в селі були?

Та куркулів розкуркулили. Які вони куркулі були… Мій дід був куркуль, його вивезли на Урал.

Коли це було? Чи Вам скільки років тоді було?

Год може 6, може 7… ну в якім куркулили.

Вам тоді приблизно 6 років було, коли розкуркулили дідуся і вислали на Урал? А дід з бабусею поїхали, чи в них ще діти були менші?

Що таке?…

А вони потім повернулися з Уралу?

Ні, нема вже год скільки нічого, видно вже повмирали.

А ще кого вивезли з села?

Із села багато вивозили.

А прізвища Ви знаєте цих людей?

То вернувся тільки один дядько, той що вивозили. Вернувся і його вже нема, він вмер. А ті люди, що вивозили… Я вам не скажу.

А взагалі бачили, щоб раз хтось голодний може з іншої області приходив? Тоді ж багато ходили по селах, шукали їсти.

Ходили.

Т.: Розкажіть, що і ви їли оладки з берестка, що хлопчика знайшли під горою.

Ну там жінка ходила… Мені було ну скільки – 5 год, воно мені не дуже там щось інтересне. А так дитина, воно собі грається. То казала мати, що ходила жінка з хлопчиком. А з якого села? В общем не тіньчанська. Якась з хлопчиком  ходила вперед просила чи їсти, чи ходила собі. А тоді мати вийшла вранці, а ми жили так під горою, прям під горою отак стежка, а тоді й гора. А тут такий сарайчик був і там берестки росли – дерево таке густе. Плаче дитина, та де ж це вона плаче? Де вона взялася? Вийшла. Просланий піджачок, ну жакетик, і хлопчик сидить плаче: «Мами нема, мами…» А у торбинці в його сухариків трішки, видно чи хліба десь дав, та висушила. Воно його не їло, як вона мабуть, то його годувала. Та тоді що ж робить? Мати жила в одній хаті – отак половина, а в другій – жінка. Жили вони ото дві. Та пішла та: «Валько, оце ж хлопчик лежить, плаче, мати покинула. А що ж робить? Я заберу його і понесу в колгосп». Забрала вона того хлопчика і занесла в колгосп в кантору. Там забрало начальство, вони його чи в Чигрин одвезли, чи може далі куди повезли. Но в Тіньках він дуже малий був. В нас були патроновані діти.

У вас були, в колгоспі?

Да.

А батьки чому померли, що ці дітки залишились без батьків?

Ну, у Вєрки повмирали, вроді нікого не було. Тільки брат Коля якийсь менший, то вона його і не знає. А жили вони коло діда, коло якогось… А тоді, як вона попала ж в дєтдом, чи в той… патронат. То була вона в Тіньках і вмерла в Тіньках.

А взагалі дитячий будинок був в Тіньках?

Був. У колгоспі хата була і їм давали – людина, що їсти варить, ну хазяйнує, бо вони ж – те більше, те менше. Були дівчата відкілясь, не знаю, чи вони з Білорусі якісь дівчата були. Такі здорові вже дівчата, а чого вони – чи мо повмирали і нема нікого, чи вони так приїхали.

А в школу Ви коли пішли?

Я точно не знаю чи я в сьомім годі, чи вроді начало восьмого.

А в 46-47 роках, після війни, був голод?

Був, тільки не дуже великий у нас. Бо я знаю мати полотно ткали, рядниня таке, ну в селі ж пряли і ткали. То мати їздила на полтавську сторону, міняла брала то полотна клапоть, то ряднину якусь. Міняла не пшеницю, а пшінку міняли і просо, а пшениці не давали чого-то, чи її не було. То мати наміняла ото.

Т.: Бабо Фросьо, Ви мені розказували,що в діда Музенка були буряки та тоді просили в 31-33 роках, та просили буряка, щоб їсти. Міняли в нього.

Ну, люди що в кого було – те мисочку, те якусь чашечку і ложки носили міняли. «Дай жменю насіння за миску. Нате вам миску, а мені дайте». А то було в діда буряків грядка, він кажного году продає буряки. Людина несе що там : «На тобі, діду, а мені дай хоч вкусить буряка, поїсти хочеться».

То це в 32-33 роках люди просили, міняли на харчування?

У кого як – в когось щось було поїсти, а в кого не було нічого.

Виходить, що інші люди голодували, а ви їм міняли продукти харчування.

Да…

Був вітчим у мене, батько ж умер, та у його брата діти старші були, а то годів 3, невелика дівчина. І вони голодували. А хліба ще не було, жито посіяне було. Там земля ще така піскувата. Колоски висіли такі, спіли, но ще зелені косить. То не було. То вони нажнуть тих колосків та поміняють та таку кашу варять. Що-небудь з’їсти. А то та дівчина найменша, нема щось такого всунуть в рот. То вона вже пухла лежала… до смерті.

А як її звали?

Галя Попович.

А в нас була корова, то прийшов та каже: «Галька мабуть помре». Кисляка, чи шо… жменя того, жменя того та почали її одгодовувать потрошку, то вона ожила. Потім поїхала в Кіровоградську область і там померла вже старою.

1. Місце запису: с. Костянтинівка Смілянський район Черкаської області
2. Дата запису: 20 серпня 2018 року
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Артеменко Лариса Олегівна
4. Респондент: Шаповал Олександр Савович, 14.10.1925 р. н., народився в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.
5. Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в с. Попівка Смілянського р-ну Черкаської обл.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Шаповал Олександр Савович.

Коли народилися?

14 жовтня 1925 року.

А де народилися?

У селі Попівка були тоді, там я проживав.

А село Попівка це який район?

Смілянський.

Помню, дуже добре який совєція проходили інтелегенти, значить, пройшла революція, у селі мітинги, толовки. Я був малий, але на мітинг, рано тітка, там моя і все. І ми … [нерозбірливо], я помню те постояли, постояли, тоді дали мені коло школи. З трибун, із туда, а там виступали, вот.  І я ж з своїми тітками підійшов до їх. А вигін людей, людей тако багато, це ж була система наче проповідувалась після революції.  Бо тоді так, це панське, бий, ламай і розбирай. Це дуже канєшно шкода, такі постройки були у селі Попівка. Козацьке було, було коня, копито, подарований Катериною.  То шоб мене піднімали дівчата, шоб я побачив, а людей, як мож, і каждої людини такий прапорець, держать прапорець, там наступають, розкладують тошо, і шо то те наше, наше, вобшем, то. То сперва розділили землю на кажну душу одінаково. Була даже в деяких селах, от, наприклад, в нас у Попівці, трошки більше людей було, як на душу населення, а в котрись не хватало, то од нас одділяли їм, шоб їх подідити, шоб рівномірно главне землю було розділить між людьми. Люди взялися до роботи з ентузіазмом таким, обробляє, ше були колишки, то шо шо робить це вручну і все скотиною тягнули. Земля родила, доглядали за ню, от. Мені приходилося, значить, моя сім’я, четверо, земля отділена на полі, оце таке время, як оце виживали. То вдень ми не відсівали жарко, а сил, то на ніч люди виходили і старалися собрать урожай, собрать. Так дуже. Ну і значить, коли так звідти убрали поля, зерно і наче зерна в населення багато, там уже люди порозбирали, помолотили вдома ціпами такими, от. І тоді начали, це років два так розпоряжалися, а потом виходить були новий порядок шо треба в коморі, казать таке?

Так, все розповідайте.

В коморі того багато молодих людей таких, юнаків, дівчат. Поступали в комору, там єсть Комунарська була, то там вони склад отой робили і це все здавали в державу. Людям же наведи розпорядок шо хто, скільки здавав хліба то, то, вобшем стали казать, шо здавайте, от. Ну коли сказали здавать хліб, його забирали десь і увозили, а тут все менше хліба ставало, між людьми стали всякі заготовки, ховали, вот. Але така строгость була, хто як ізмінився, то не той, то викликали, називалися такі штаби і то вночі там представник із міліції, із КГБ чи шо воно і стукне таких актівістів і оці на кутку, значить, виживають, признавайся і здавай їх, до зернини, бо тіки найдемо шо в тебе, то на виселку. Ну люди боялися, тікали, ховалися, а тут уже, коли хліб уже в руках держали, а ці люди, то вже хто не наховав собі, то уже з голоду начали, уже старі нікудишні, о, ну і уже начали у людей, то там, то там уже до того дотрусилися, шо не було чого, ну ходили по хатах, писали, шукали і кругом хати і все, може в кого десь сховане, то там , щоб забрать і це, шоб не стали на мєсносці зерна ніякого. Вже люди приходилась, значна більшість людей, начала голодувати, де ж брать, отакі наші комуни були, воно похоже на колгоспи. То там де чи морква там десь в когось була, чи якісь буряки, то вже люди голодні, їли вже шо попало. Стали більше умирать, на дорозі десь, іде, іде, дивись під тином лежить і нема. Ну правління організувало такого дядька і він з конякою і хто вмер, то звозили на кладбіще.

Тобто було місце, де всіх разом закопували?        

Були. Коли ше зразу шо свої закопували, черговий санітар ше довженький, то прикопували. А вже було до того шо по селі дядько і там і викопає, і там от, і дві, і три, то так ховали.

А було таке, що яма одна глибока, а туди багатенько кидали людей? Коли от вже дуже багато людей помирало?

Багато людей помирало, то вже не бачили де вони дівалися. Дуже шо страшне, шо начали людодєйством заніматись. Начали тако люди вже ловити тако, із нашого села опасалися,  як той кажуть, людожери. Їли скіки, шо той. І по скіки вкидали людей, такого учоту не було. А так дітей захватить, вулицю цілу … [нерозбірливо], должно їх бути скіки мільонів, бо большенство умовляють таке. Ну тоді, коли вже хліб зачистили, отут же ж начинається, діти-сироти остаються, батьки помирають, а діти такі безпризорні. Тоді, значить, були приказанія, шо якесь товариство, в якого товариства, якась організація така, шо вони цих людей брали як то людей, раз їсти шо мали, як послали буряки сапать, це вже з весни начинається. То було, і мені таке було. Ну а де, намняли бур’янів там і варили їсти там. Він же ж вредний, то багато дітей було, як то кажуть, знекровленими. Це товариство, тих, хто вийшов на роботу, давали триста грам локшини якоїсь, суп. Той такий оце прожиття, в началі зелень всяку, потом переспіла акація, начала вже цвісти, тоді так … [нерозбірливо], тоже сидять їдять собі, хто де на роботі там, то чи буряки в складах були, чи то старалися як не-будь вже здобуть. Бо і не давали цього, шоб. Ну і, хто мог, як ішли до них на роботу в це товариство, і вони так вдержували робочу силу. А такі пожилі там, хто не зміг себе наче десь шось найти, от, то …

Помирали?

Помирали. Хліб вивезли до їдиного. Хто, які дядьки там заможніші були, то ше спеціалісти на машині молотили, должні були, вміли шось робить, чось їх на виселку, в куркулі, шоб не бунтували вони. То їх, то на станціях, на Кам’янку і десь відправляли у Сібірь, на Соловки, тай таке.

Багато таких сімей було?

Було багатенько.

А ви прізвища пам‘ятаєте?

Га?

Прізвища, фамілії цих родин?

Головані, Головані, така крупна родина була, потом Сверибі, наче спеціальність таке, тоже вивезли їх на, таке бува поїзд як до населених, так потрошку його, той десь, десь їх вивозили, вони вже дехто поприїжав вже аж, як началась война ця, от.

А вони підбурювали людей проти комуни оці куркулі?

Вони ховали хліб, а ціх люди на їх дивляться, вони як вже власть отак, отак, вобшем … [нерозбірливо].

А проти влади вони повставали?

У селах в основному це шо в очі, а організатори в городах, от. А села, вони входили, не було їм кого, шоб хто так піддержав, енергійно, задержав в руках, або шо, то такі обісилені люди, дуже обісилені. Це ж я вже казав, шо вночі йдуть називався «штаб», до когось в хату і визивають, виходь, ти здав увесь хліб, а ше те, те, те должен був. Не має, то ходили шукали в селі. Хто сопротівлявся, то висилали, а потом…

А як звали батька вашого?

Сава Пахомович.

Сава Пахомович?

Так. Шапавал.

А матір, як звали?

Матір – Шаповал Ганна Федотівна.

А вони в колгосп вступили чи в комуну, працювали?

Тоді в колгосп геть усі сразу йшли і записалися і вони.

А ваші батьки вони добровільно записалися чи їх примусили до цього обставини?

Нє. Це ж вони як заходили, як оце після революції, після мітингів, того, то вони розказували і таке розпорядження взяли, дітей підбирать в такі приюти, там десятеро чи п’ятнадцятеро дітей і з чужих сіл, і з. У цих приютах їх підкормлювали, а хто такі мєсні, то, як не було кому його десь устроїть, шоб він, то мерли таки то…

Це в 32-33, під час Голодомору?

Да. В 32-33.

То батьки в колгоспі працювали, а їх щось давали в 32-33, під час Голодомору, щось давали за трудодень?

Нє, тоді не давали нічого покамісь, поки стоївся цей колгосп, колективне господарство.

А годували в колгоспі їх, батьків?

Раз їсти давали, а то так.

А брати, сестри у Вас є рідні, були?

Були.

А скільки?

В мене велика сім’я була. Це я 25-го, сестра 27-го, брат 30-го, потом 34-го, сестра 35-го, а то ше вобшем всього семеро нас.

А ви найстарший?

Да, я найстарший.

А оці, шо меншенькі, шо до 32 народились, вони вижили в голодовку оцю?

Батько і мати, потім на роботу оціх де колективне господарство, то і батькові, і матері 300 грам борошна, а мати варила, коли вони там кончались, приходять, а ми вдома лежимо на печі і незружащі, то мати в такому казані топте нам юшки такої оце зварить, оце так. Це хто, виходив на роботу, тому стали давать 300 грам борошна.

А це коли, коли почали давать по 300 грам борошна? Після 33-Го?

Як начали сапать буряки, солодкі, це товариство воно якесь не держава, а хто зна, шо воно, шо магнати чи як. Вобшем вони спасали людей, шо як буряк солодкий, його проривать, густо, треба було. Дуже важка робота.

Тобто в 32-33-му була недержавна якась установа, 33-го весною, оце товариство, воно недержавне було і хто там працював, давали по 300 грамів борошна, да?

Да.

За трудодень, так наче?

День проробив, то той.

То так і вижили, виходить?

Так виживали, як кажу, шо сильно стали, то бур’янів всяких.

А корова була?

Була, тільки у те, уже як началася голодовка, то не стало.

Забрали корову?

Да, коні, у кого коняка, то заставили, шо на зв’яжіть і на господарство, там, де панський маєток був, туди звозили коні, людей навіть заставляли робить, кіньми там шо робили, то вони як робочими, от і оце пооброблять на місці, хто, хто змог.

А жорна були в вас у сім‘ї?

Нє, в те врємя не було. Не були, не були, а, вже й кончилася голодовка, то ше строгий учот зерна вели і забирали, давали на трудодень хто, шо там трошки давали там, платить в канцерну, тіки виходили, всі вже корови, указанія із верху, шоб корову забрали, да тоді корови такі робили, такі і для корови, і для коней. І начали вже все по-трошку налажуватись, так привикли ми, ну тай такий був, такий був період. Так приходилося виживать.

А активісти до вас приходили додому, або там із сільради, щось забирали, конфісковували, особисто до вас у сім‘ю? От батьки наче все здали, вступили до колгоспа, а приходили додому, щось забирали?

Ну вже під кінець голоду, то ше всякі якісь приходили, забирали, вимінювали, хто дасть кожуха чи перстня, чи шо не-будь даси, то дадуть борошна.

А де це ви вимінювали?

Вони з своєю конякою, в каждого свої коні були, вони як не в колгоспі, а міняли. Наші люди поскакували дядьки такі, шо аж в Чечню, там не було голоду, в того корова, то дядьки. Потом поїхали, кілограм по сорок з каждої округи і тоді верталися назад, дехто вертався, а дехто не вертався, бо там ограблять.

А куди ще ви їздили? В Чечню, ви кажете їздили мінять, а ще куди?

Нікуди вже.

В Білорусію, туди в ту сторону не їздили?

Нє, може там ближні то. В Білорусії казали, шо їздили, шо там можна розжитися картоплею. Ну це треба, шоб було в дорогу. А як там то, то не в состоянії, шоб привезти його.

А таке слово як «торгсін» вам відомо?

Чув.

А що чули?

Шо міняли дорогі вещі, чи хрестики, кожухи, перезаглядали, в скрині там заглядали, чи немає там дорогоцінних вещей. То там давали розпорядження таке, шоб там.

То це вони їздили по будинках, заходили і пропонували, що давайте нам золото, а ми вам обміняємо на продукти?

Вони, люди самі здавали в комору.

А куди їздили здавати, в Черкаси? Чи куди?

Чи в Черкаси, чи де, базар якесь чи шо таке.

А от торгсіни, ви не пам‘ятаєте, куди їздили в торгсіни?

Це якась така організація.

В місті десь.

От кажуть, куди, в торгсін, я перстня здавав в торгсіні.

А що отримували за перстня?

Яку там ціну ніхто ж не контролірував, скільки хто везе, за їжу все отдавали ми.

Давали їжу за перстень чи за хрестик.

Так уже аж із 35-го года вже наладилися ці настоящі колгоспи, то тоді вже давали за трудодень хоча б трошки чогось. Не платили, а писали такі трудодні, щиталися. Тоже шо вони там пишуть, куди 25, один 50 шось темп великий, отак писали. А тоді вкінці на цей трудодень, шо його написали тобі, рішили дать на каждий трудодень там чи 200 грам, чи 300 грам, тай таке.

А щось чули про «закон про 5 колосків»? Таке чули поняття?

Був. Чув, не то шо, знаєте, це було, не давали вони нічо, твій хліб вези тільки у коператив, в млин, шоб здавав тільки сюди. Ми оставляли хліб, коли уже кончився голод, таке було.

А колгоспні поля охоронялися?

Охоронялися.

А що було, якщо хтось там із голодуючих з колгоспного поля там колосків кілька зірве?

Якшо такі шо вкрав із колгоспу, то тоді за крадіжку не дай Бог.

А що було за крадіжку?

Було два, три, п’ять год, смотря яку. Даже не давали шоб. В мене тоже куло куча всього, так мало давали на цей трудодень, все забирали, шо не було шо, шо на городі там де трошки. Якшо взнають шо в ступу, шо не давать відшука, державне майно обязане, а нишком люди робили ступи, в хаті вкопували відро там, той тако і туди натовкували тієї крупи, шоб тільки менше хто знав. Гиначе ше колгоспи, но свого те шо ухилялися. А за те шо колосок, то це в Сибірь.

Тобто не можна було вдома ні жорна тримати, ні ступу зробити, це не можна було?

Геть усе робилося крадькома.

А церква була? В 32-33 діяла?

Церква була. Церква в нас гарна, велика була і посадила там, підбила копитами, копитами князя била копитами, підданий часом, сміялась там це.

То діяла вона під час голоду?

Да.

Ходили туди?

Після того призирали, а потом шо, бо я знаю, шо я вже у школу ходив, то баба мене віддала в церкву, шоб посповідав, то я оце перший раз був у церкві, а церкви, і править там, релігія наша піддержувала, а хто шо сильно за релігію, то прививали мантійство, потом поїздить, дзвіниця висока, тяне дзвін, на все село дзвонили, всі інші були, от. Дзвін називався. То оце комсомольці організували, полізли і того дзвона скинули з дзвіниці, шоб церкву ліквідувати. Узялися до церкви уже, то вже церкви начали конвої робити, отаке все.

Зерносховище.

То ми крадькома, у людей, у хаті десь дітей старались похрестити, таке там. Така боротьба, а власть презирала нас.

А пам‘ятаєте може прізвище сімей або людей, які померли від голоду в 1923-1933 рр.? Може сусіди, може родичі якійсь далекі хтось помер від голоду?

Я їх так знаю, шо …

Кажи як їх звати.

Одородьки.

Одородьки?

Да, Хведір. Одородько Хведір, це знаю. Потім Лисуцькі, а хто вони, шо вони.

А дід, баба пережили? Вижили ваші під час голоду?

Мій прадід по батькові помер в 33-му від голоду.

А як його звали?

Пантелімон.

А прізвище?

Шаповал.

А прізвище може згадаєте, може людоїдів або, тих кого з‘їли?

По дорозі із Попівки яром, як іти, то там наче жило три сім’ї, таких, знаю, шо там. То ті люди там померли, там їх їли, кажуть. Туди опасно було йти, бо людоїди там. Боялись, ми туди йти.

А не чули такого поняття, шо колгосп в чорний список, на чорну дошку заносили? Таке не чули, у вас не заносили колгосп, де батьки працювали на чорну дошку?

Нє, шось таке було, шо хто харашо працює, то на червону доску, а то тако як крали щиталися то чорну. Там  фотографії, шо селянин. Не дай Бог, шоб остався і не пішов на роботу, оце коса, серп, це все вже на машини, тай там багато було, тай одібрали в колгосп, воно в колгоспі було тойго люди молотили зерно, тоді все в державу, всі ми оставляли.

А з сусідніх сіл не заносили на чорну дошку, не чули ви такого?

Та в усіх так було заведено, шо так сказати, ледачих отоді на чорну доску, а як харашо працювали, то…

А ви не пам‘ятаєте, хто тоді був головою комуни?

Я помню, такий голова колгоспу там все наче, таке визивали в район, шоб казати їм шо робити. Голова колгоспу в нас перший був начальником – Петренко Андрій.

Петренко Андрій.

І тоді бригадіри, бригадіри були назначені вже, все село розділене на бригади, кажда бригада свій участок, то передову бригаду.

А бригадири були хазайова такі? Чи хто це були за люди?

Нє, кого попало брали. Создалі і самого такого живішого дядька бригадіром, шоб він загадав і сказав де, шо робить і куди шо то, завели бухгалтерію, квитанції ставили, шо робили, то видавали. На станції видавали квитанції.

А голову колгоспу не змінювали під час голоду? Чи комуни? От треба було ж план виконати, часто було якшо не виконували, то міняли того голову, ніби він не виконує план.

Тоді все виконали.

Виконали.

Виконали, ніде, нічого не оставалось, це хтось десь у яму сховав, а шоб десь отако, я ж кажу в ступі десь там і то боялися. ага, не здаємо ми, должні здать, здать зерно, обезкровлювали.

А післявоєнний голод пам’ятаєте 46-47 рр. після війни, як тоді жилося? Був голод після війни?

Ну голод, оце ж в 32-33-му, а раніше голод, попередній такий голод щитався 21-23-ій, оце, оце. А тоді, як це мене питалися, от імено в той голод, як показали, забунтували десь там, то тоді як посипались виселки, то боялися і слова сказать.

Це бунтували коли?

Ну в 33-му, 32-му, оце ці люди шо 22-му, то вони сильніші, то вони самі оборонялися і сопротівлялися і людей підбурювали. От, то вони в перву очерідь, тіки чучуть тоді їх висилали.

Переживили голод виходить в 21-23-му і як побачили, що знову голод, почали бунтувати?

Да.

А їх виселяли, зрозуміло. А 46-47-ий не було голоду?

47-ий голод був.

А податки були, от податки в 46-47-му на фруктове дерево там, на курей, яйця, шоб здати скільки було?

На все це, податки на все були.

Здавала сім‘я ваша податки?

Здавали. Оце ж вже в 37-му вже мали свої корови, то було таке шо ти корову маєш, ти должен здать 350 літрів молока, обязатєльно.

Це в рік 350 літрів молока?

Да. І кажний должен здавать туди. Порося, хто видержить, то ету шкуру должен здать. Вобшем така  … [нерозбірливо]. Послєдня война 37-ий чи 47-ий.

А люди помирали від голоду в 47-му?

Та умирали, но менше. Причому у 47-му, в 40-их, то голод був, їх же в руських властях, Курська, Радянська, Воронежська, їх спас од голоду Західна Україна. Їх ше не було колгоспу, нас забрали із поля, а там ше індивідуальне їх освободили, то вони хліб ше свій. А робить треба було, то студаго хмари людей, о, і з нашого села, і Воронежська, і Курська, їх пороблять, помолотять, помолотять, їм давали зерно, вони назад і той. То наші такі як Черкаська там, Київська область, то тоже ж там женилися, поїхали, поробили шось, набрали клунок там чи шо зерна і додому. А Воронежській, Брянська, то ті на поїзд обліплять прямо, хто на скіки, але вже…

А пересуватись можна було, да, на поїзді? Давали квитки на поїзд в 46-47-му?

Це я вам кажу, шо на ці товарні вагони і даже не вагон, а та, площатка, зверху така, то всі наліплять і дивиться, шо сидять. Я вже цей момент в армії був, прийшлося там служити Славута, Шепетовка, кажна станция Славута, Старобрянск і видно як оці люди в вагони загружалися, то помагали в вагони вже нас знали на станції, вот. Послали, шоб із вагона перегрузить в державний вагон ночью, із вагона, з складів, уже я ж кажу, шо Західна Україна спасла. Тоже як начали з клунками їхать, причепиться, обліпляли прямо ці плащадки і їхали, із клунками. А тоді вже начали, після цього там укреплювати колгосп, коровники великі, свинарники. Я на роботі, усі на роботу.

Може ви знаєте, під час Голодомору в 30-их роках у місті теж голодали чи в місті краще було, може вам розповідали, хто в місті працював із села?

Вде вся, два-три годи, вже то, то багато брали хлопців в ВЗО, вищі заводські училища, то там і одівали, і годували, і як школи. Отакі хлопчаки геть усі, одіті геть усе, о, понаучувалися.

І годували їх, пайки давали?

Їм усе повністю, там де там. В якомусь інтернаті, де безпризорні, то звозили в одне, то з трьох, з чотирьох сіл в одне, по 20, по 30 і там їх доглядали, і вчили.

А в школу ви в якому році пішли? В скільки років?

Та я знаю.

Після голоду вже, да?

Ну да. Через рік чи два.

А однокласників багато в вас було? У класі дітей багато?

У нас у класі було тридцять з лишнім душ. Первий клас тридцять душ тоже, дойшли до 60 душ.

А батьки ваші пережили виходить, ще той голод, що 21-22 рр.?

Да, вони пережили.

А вони вам не розповідали про Американську адміністрацію допомоги або про американську допомогу благодійну, не говорили, що їх там годували, польові кухні?

Нє, я не знаю. Про Америку тоді не балакали. За Америку…

Враги були?

Да, да.

А що батьки розповідали про голод 21-22-го?

Те шо великий урожай, хароший був, зерно, а тоді сильно щухло, вишукали.

Забрали?

Да, забирали. Не дивились, шо це треба оставити на сім’ю там, нічого.

А в сім‘ї може хтось помер тоді в 20-тих роках, під час того голоду, їхні брати, сестри?

Дві тітки моїх, Пріськи, то вони не дуже, але під час голоду.

Дві тітки, дві Пріськи, ви кажете, так?

Да. А так багато у нас їх.

А забирали продукти, то говорили, що кому, куди? Голодуючим Поволжя?

Нє.

А як казали, навіщо забирали?

У державу.

Просто в державу здавали?

Да. Я кажу, шо як я служив в армії, на старій границі, то то в вагонах, на складах там була пшениця, то нас вночі і з складу нагрузили в вагони і десь отправили.

А це як був голод 20-тих років, то ще комуни не було, ще кожен собі окремо був господарем, да?

Да.

Одноосібниками. І було гарне господарство у вашої родини?

Нє, середнє.

Середнє?

Ну да, у хароших, то пара коней, віз це саме главне, реманент, там ше той. А так одна конячка, шоб тіки, конячка і той. Треба було зимувать і мене забрали на поле, так місяць світив, а люди як удень. Жнуть. Всі заінтересовані у своєму, шоб у своєму хазяйстві господарювать.

Землі багато було?

Нє. Півтора чи два гектара. А були такі шо по 5 гектарів.

Ну це вже багаті вважалися, так?

Да.

А в середняків десь півтора?

Да.

І одна конячка?

Правильно, якшо була конячка. А тоді розхазяйнувалися, а тоді тільки раз всьо здать у колгосп, всьо і конячки, і вози, всьо і ходи туди на роботу. Тільки прийдуть, подивиться на господарство, коні стоять, а їм ніхто не дає їсти, батьки шо це, скотина голодна, ставить треба. Так він же ж завив, тоді вже начали, тоді вже дали розпорядження, шоб годували її, скотину держали. А потом уже здали у колгосп, шо не було в чому йти на роботу і по морозі дітей з школи вели. А тоді два первих класи, два других.

А в селі приблизно скільки померло в 32-33 роках, багато людей? Половина села десь чи третина?

Нє, менше.

Менше третини?

Багато розбіглося, поспасалися у города на роботу, то це вони, то тоді багато на роботу брали, давали гроші. А сільське хазяйство нічого не давали, писали трудодні, а на трудодень бувало так, шо нічо, не виконали план, нема шо, вобшем так голодували.