- Місце запису: село Любовичі Малинського району Житомирської області;
- Дата запису: 05.08.2002;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Нечипоренко Олександра Михайлівна, 1913 р.н., народилася в селі Любовичі Малинського району Житомирської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Любовичі Малинського району Житомирської області.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).
Що Ви можете розповісти про голод 32-33 років?
В 32-му пожали хліб люди, вони не дали з поля даже колосочка, все забрали в колгосп. Тілько в кого коло хати було, а то те вбрали. Да вже бачать люди, то вже голод буде, давай жалоб носить. Жолудь варили, а тоді лупили, а тоді сушили його, той жолудь, да в ступах товкли. Де такий хліб пекли, добовляли трошки муки. У картоплю з поля везли в двох з батьком, далі додому не довезли. Усю забрали тільки: дрібненька осталася. А тоді ж ще ж мало було шо з поля забрали чемоданами. Батьку наклали до пудів, а де його взять, продавали останнє. Порося і гуся продали. 12 гусей батько продав, да поїхали в Радомишель, де купили ми 30 пудів хліба, да оддали в сільраду на здачу. Хто в колгоспі був, до тим лутше було. На Роздво привіз батько з Радомишля, дай зозвіз на другий день. А сами той жили із жолобом хліб їли. Давай кидаться — нема чого їсиш ти тей хліб з голоду, да пошов батько на базар, да купили лошака молодого, да вбили його, да розділили на двох, да варили, да їли м’ясо коняче. Свої коні були — вже виходу іначого не має. Батько продав одного коня, це вже поїде на Білорусію привезе хліба. Як поїхав достав тої муки, то міліція знов одняла — приїжджає батько так. Приїхав батько так, да пошов у базар, де купить пуд муки вже в базарі. Да кидає мене з дітьми. Нас було четверо. Мати вмерла в 32-гому, а це вже 33-й, да кидає мене, а сам на заробітки їде на Вкраїну. Поїхав батько, і в нас кончається, шо той пуд муки вже й жолоду не було — вже вмирать треба було. У нас була корова, я вже зраділа, коли вона отямилася, я на третій день вже за молоко. Тоді ходив поїзд Дрест на Київ, да виносили люди молоко до поїзда, він усього три мінути стояв на Ірші. Я тоже подскочила — сама продала четверть: це три літри, вечірня осталась, а поїзд пошов уже, але я вже довольна шо хоч одне продала. Купила повтори палянички хліба я за те молоко. А та четверть, шо осталась, прийшов начальник з лісхоза каже: «Я заберу в тебе молоко»,— це кажу беріть, я на те принесла, щоб продать. Тілько підем у кантору, гроші при мені нема, пошла я у кантору з їм. Він тоді виходить, молоко вийняв, і каже: «нНма гроші, я вам квітанцію випишу»,— кажу: «Пишіть». «Мож получиш шо-небудь», — або каже: «Бери в нас капусту квашену, набиванку або помідори»,— подумала мож, мені ти помідори, давай капусту мені. Він каже хазяйці, йди набери їй у ведро дерев’яне. Боже мій, вона натоптала повне відро дерев’яне — 15 літрів ведро набила вона мені. Отак я розжилась: несу хліб, а ту капусту не можна у руках нести важелене. Хліба повтори паляниці, капусти як вже не приходилось, але дотягла додому. О боже, а не картоплини нечого. Принесла я додому, коли вже тут пісьмо од батька вже батько обозвавсь. За пісьмом і батько сам приїхав через день. І привіз кукурудзяной муки і яшної пуд, той повпуда й той. А картоплі поїхав батько на Бучу купив три пуди картоплі привіз, бо садить треба, да нема ж чим. А борщ варили: квасолі жменю всипеш і можна пшона і капусти — це такий борщ. Дід Федь приніс торбу шпаків, я їх попарила, да борщ вариш. Щоб не норова, да ми померли були. Тут треба орать а в нас ще ж кінь один був, да й каже вкрали в батька. Ше батько у багаж здав п’ять пудів кукурудзи, да прийшла та кукурудза. Так я цю кукурузу ціми руками перетовкла і годувала сім’ю. А в кого не було нічого, да вмирали люди, да їздиш пуд во до сільради, да забирали їх ще вони живеш тим люди, а їх на могілки везли і так і кидали їх, кидали в яму де закопували живими. Люди … їсти, а вони закопували живими. Ну дай так ми вижили, якби не корова до й ми були б на могилках. Кожну неділю купляла хліб повпалянички. Ще пошла на Іршу, де буряків за молоко купила, де на собі несла з Ірші. Тоді вже дождали жито, ще недоспіло, я й собі давай жать, де біля печі сушили, тоді вже пом’яла руками у хаті перечистила, де тоді пошла в Білий Берег, де змолола. Так остались живи ми усі. Боялась за дітей, за себе не боялась.
А що ви можете розповісти про голод 46-47?
Хармов не робить де міняли. Була засуха, неврожай. Макуху привозили 46-47, ми вже колгоспниками були. Получили стоколос одходи. Але ж картопля була вже. Картоплю терли, да з тим стоколосом, з тоєю мукою хліб пекли. В 46-47 з голоду вже не мерли люди. В кого макуха, квасоля, так і переживали. Коней уже не їли тоді. А тоді вже стало лутше і лутше. В колгоспі став хліб. Тоді вже й дуже добре стало. Да вже люди довольни були.