- Місце запису: село Юрківці, Немирівський район, Вінницька область;
- Дата запису: 23. 09.2009р.;
- Хто записав: Шклярук Вікторія Сергіївна;
- Респондент: Дяченко Тетяна Костянтинівна, 1936 р. н., народилася у селі Юрківці, Немирівського району, Вінницької область. Розповідь ведеться зі слів матері Тетяни Костянтинівни – Дяченко Килини Василівни 1902 року народження.
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Юрківці, Немирівського району, Вінницької область.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).
Я, Дяченко Тетяна Костянтинівна, 1936 року народження – сільський бібліотекар с. Юрківці. Можу розказати про Голодомор 1933 року зі слів моєї матері Дяченко Килини Василівни 1912 року народження – безпосереднього свідка даного часу.
Моя мама розказувала таке, що три роки підряд 1931-1933 рр. були дуже посушливі, майже не було хороших врожаїв та ще й тодішня влада відбирала зерно у простих людей. особливо у тих, хто був розкуркуленим. Це такі люди, які вважалися багатими, але у них забрали все і вони стали найбіднішими, для них настав голод. Бо в них все позабирали і вони вже не могли випорпатися і не було сили прогодувати своїх дітей, бо нічого не було – був неврожай. Їх повиганяли з хати на вулицю, на сніг, хворих людей викидали на сніг – це так було з моєї родиною: паралізованого дідуся в рядні винесли на сніг, маленьких дітей (моїх братиків та сестричок) також повиносили на сніг, а хату замкнули на свою колодку і сказали діватися де хочеш.
Але люди єж всякі, більшість добрих людей. Бо хоч більшість було голодни і холодних, але і нас приютили. Це такі люди нашого села, що тоді жили по сучасній вулиці Шевченка, жили дід і баба і донька – Дворська Валентина Іванівна і вони забрали мого дідуся і дочку до себе в хату і ніколи не було ніяких нарікань, бо самі жили в бідноті і хотіли комусь допомогти. зараз і хата нова на тому місці і людей уже нема, та й моїх батьків уже немає. але пам’ять про ту доброту навіть мною небачену живе в моїй душі. Тоді між людьми панувало якесь добре почуття, жалість і повага.
Через деякий час батька забрали як репресованого, який із Сибіру і не повернувся.
Сама ж “голодовка” 33 року була страшна, не було нічого і нічого не родило, не встигало родити, бо його виривали і їли.
Як відомо, навіть їли своїх дітей: таємно ділось дитя і ніхто нікого не питав, де воно ділось.
Навіть такі випадки були в с. Юрківцях. Моя мама дуже рятувала своїх дітей, сама голодувала, а кожну кришечку їди берегла для дітей, але одного хлопчика не вберегла, у 2 роки воно опухше, без крихти хліба, лежало на печі і просило маму: “Мама, булі” (цибулі), бо в нас на городі сходила лише одна цибуля.
На світі різні люди є, але “голодовка” – це щось страшне, і доводила людей до вбивства. Наприклад, на моєму “кутку” був дід теж голодний, але коли в нього вкрав інший сусід картоплі, він його догнав в копанці і вбив колом. Один страх був!
Але ж не всі однакові: трохи дальше жили сусіди Миколенко Тодот і Дарія. Вони також були небагаті, але дуже добрі і щирі. Десь то Бог їм допомогав, бо вони були дуже молящі і щирі і жилося їм повно краще і може й так само, але їхні щирі серця не могли проходити коло гіршої біди. Бо мої рідні були дуже голодні і хлопчик помер і всі попухші були, майже лежачі, майже недалеко до смерті. Було і іншим та тітка Дарія допомогала багатьма різними способами. Був такий із моєю сім’єю, як розказувала мама. Одного разу ішли мої сестрички з села, ледве ноги волокли, бо дуже хотіли їсти. І от їм на дорогу виносить тітка Дарія буханку хліба… На той час це була рятівна буханка хліба… Хліб… Це все було тоді, це було найдорожче. І як же дякували плачучи ті діти. і мама за ту буханку хліба, за ту доброту…
Мама сказала дітям і сама стала на коліна і ревно (щиро) молилась за таку людину і так хотіли їсти, а стояли і молилися разом з мамою… а потім їли і плакали, ніби підсолюючи той запашний хліб… Може ой хліб і врятував їм життя. бо не одна така людина була на світі.
Добрим людям треба вірити і їх шанувати.