1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Тернівка Смілянського району Черкаської області;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Карпенко Марія Василівна, 1921 р. н., народилася в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області;

         Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Миколаївка Софіївського району Дніпропетровської області.

  1932-1933 р.р. … Ці цифри ховають у собі біль, страждання та муки українського народу. Голод, який пережили у ці роки не можна зрівняти із жодною війною, з жодним стихійним лихом, бо всі вони ніщо, порівняно з геноцидом. Мільярди людських душ забрано, мільйоне сімей скалічено… А ті, які дивом залишились живі, навіть не намагаються згадувати про те горе, що навіку поставило у їхніх серцях чорну болючу пляму. Нашому поколінню важко повністю зрозуміти людей, котрі пережили голод. Для нас – це лише епізод з минулого, який ми не пам’ятаємо, а для них – страшний спогад з дитинства чи юності. Боляче знову у них запитувати про ті події, але наш обов’язок- донести відомості про голод 1932-1933 р.р. наступному поколінню, аби дати їм зрозуміти, що хліб треба шанувати, бо він-святий…

   Про людяність у нелюдяні часи розповідає мені  Карпенко Марія Василівна, 1921 року народження. За часів Голодомору вона проживала у селі Миколаївці з батьком, матір’ю, двома братами і однією сестрою. На момент Голодомору їй було 11 років, тому більшість подій, які відбувалися, вона добре пам’ятає. З її уст я почула таку історію…

“Жили ми біля річки, а недалеко коло нас тітка Параска. Хароша вона була жінка: із мамою нашою дружила, і до нас приязна була. В самої у неї було двойко діток, чоловіка-нє, не знаю чого-може погиб де, а може… хто його зна? Коли голод прийшов, старались ми і наші батьки заховать хліба хоч якийся кусочок, ну ті «собаки» приходили і все забирали… Помню наш батько силою хотів забрать, шоб хоть крихту хліба дітям в рота положить, (бо в нас ще ж чотири душі в сім’ї), так вони його зі своєї гвинтівки застрелили, так і не стало у нас батька! Хуже тоді стало жить… Менше і з тіткою Параскою бачилися, тіки чули, що діти в неї повмирали… Но один раз прийшла вона дном: ми як глянули на неї-наче смерть побачили. Ноги були пухлі, глаза позападали… Вона обперлася об двері і протянула мамі кусь тряпочку з харчам і каже: «На ось, дітям дай! Все, що накопила для вас, бом мої хлопчики вмерли…!» Тоді впала і заголосила на порозі… Наша мама не їла кусочка, тільки тітку Параску заставила лободи вареної з’їсти, бо вона не хотіла – нас жаліла. Той платочок х їдою мама розділила нам аж на неділю, хоч їди там було «на палець»… А подумать тіки – якби не та горбинка, хтозна, чи прожили б ми ту неділю…”

    Згадуючи цю історію, баба Марія не могла стримати сліз. Її можна зрозуміти, бо не кожен здатен відчути і пронести через себе таке горе, а тим більше пережити його. Марія Василівна пройшла через це, за що поплатилась і морально, і фізично. Вона боїться згадувати голод, боїться згадувати історії, що траплялися тоді з людьми, боїться навіть тієї дати, а скільки ще таких людей, котрі не хочуть згадувати ті роки?! А скільки їх лежить в сирій землі?! Їх мільярди; тих матерів і дочок, батьків та синів, на братських могилах яких вічно горітиме огонь, і на яких завжди будуть класти колоски пшениці.

1. Місце запису: місто Кривий Ріг;
2. Дата запису: 18 вересня 2005 року;
3. Хто записав: Ковган Сергій Олександрович;
4. Респондент: Ковган (Омбиш) Любов Михайлівна, 5 серпня 1924 р.н.;

Під час Голодомору жила в селі Широке Широківський район Дніпропетровської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр?

Так, голод я запам’ятала добре.

Якими, на вашу думку, є причини голоду?

Основною причиною голоду було те, що влада забирала все зерно у людей, практично грабувала їх у власних домівках.

Хто відбирав у людей зерно?

У нашому селі цим займалися представники місцевої влади, чоловік і жінка, імен і прізвищ яких я, на жаль, не пам’ятаю.

Чи застосовували проти людей, які не підкорялися, якісь каральні заходи?

Так застосовували, тобто заарештовували їх і висилали.

Чи могли люди якось опиратися системі?

Практично ні, адже всіх непокірних карали.

Чи можна було приховати якусь частину урожаю?

Ні, цього практично не можна було зробити

Хто і як шукав заховані продукти?

Ці ж люди, яких призначали зверху – чоловік і жінка – шукали зерно, зазирали у кожну щілину, відбирали навіть останні крихти у багатодітних сімей.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Я точно не впевнена, але здається давали. Але ми туди зразу не вступили і жили за рахунок батьківського шахтарського пайка.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Так, у більш багатих родинах забирали й худобу і все інше, а їх самих висилали.

Що таке «закон про п’ять колосків»? 

Це закон, за яким людину могли засудити і розстріляти за ті ж самі “п’ять колосків” із колгоспного поля.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Категорично ні, адже діяв той самий “закон про п’ять колосків”

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Ні, добровільно йти ніхто не хотів.

В який час ходили забирати у людей зерно і продукти?

Ходили забирали восени, після збору врожаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Голодували практично всі, але ті, хто працював на виробництві і шахтах, отримували невеликий пайок, за рахунок якого багато людей і вижило.

Чи мали Ви якусь допомогу від родичів?

Ні, ніякої допомоги не було, багато моїх родичів померло в той час.

Які тварини, рослини і інше споживали у їжу?

Їли пасльон, різні трави, ловили в річці рибу, черепах. З хліба, який припадав на батьків шахтарський пайок, варили галушки.

Чи можна було щось купити у місті?

Так, можна, але ми не мали грошей для покупок.

Скільки людей померло в селі?

Дуже багато. Померли практично всі наші родичі. Дітей, які були у Широківському дитбудинку, закопували практично живцем, деякі навіть ворушилися, коли їх закопували.

Чи відомі випадки людоїдства?

Так, відомі. Один чоловік з жінкою поїли своїх дітей, а потім заманювали чужих, убивали їх і з’їдали. Колись гукали навіть мене з братом, але ми втекли.

Кого Ви вважаєте винним у цій трагедії українського народу?

Мені здається, що винна місцева влада і начальство, яке перестаралося у виконанні наказів зверху.

1. Місце запису: село Олексіївка Софіївський район Дніпропетровська область;
2. Дата запису: 9 червня 2005 року;
3. Хто записав: Мазира Любов Василівна – соц. працівник тер. центру;
4. Респондент: Бондаренко Марія Андріївна, 28 грудня 1921 р.н.;

Під час Голодомору 192-1933 років респондент проживала в селі Князь-Іванівка (нині Олексіївка) Софіївський район Дніпропетровська область.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр?

Так.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Забирала влада.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Влада – сільська рада.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховування зерна?

Не знаю.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Ніяких документів, направляла сільська рада.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?       

Висилали.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю, представник мав пістолет.

Як люди боронились?

Ніяк.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Знаходили все і знаходили навіть одежу.

Хто і як шукав заховані харчі? Як їх звали?

Не пам’ятаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходило по 2-3 чоловіки і бричкою забирали.

Де можна було заховати продукти харчування?

Ніде, скрізь знаходили.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Коли люди працювали, то в поле вивозили баланду.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

І корови, і свині, і реманент.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Ні, не дозволяли, тільки гнилу картоплю.

Хто охороняв поля і комори?

Не пам’ятаю.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Не хотіли.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Змушували йти в колгосп або тюрму.

Де переховували худобу?

У лісі.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень ходили.

Скільки разів приходили до хати?

Поки не вимили все.

Коли почали люди помирати від голоду?

В 33 році.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Не знаю.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто знає.

Хто зумів вижити?

Кому доля посміхнулася.

Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами?

Не знаю.

Які засоби вживали до виживання?

Їли акацію, варили клей.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Абсолютно ніякої.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Акацію, клей.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Листя вишні.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Ловили черепашки у воді і їли.

Чи можна було щось купити чи виміняти в місті?

Не було цього.

Чи був голод в містах?

Не знаю. 

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Багато.

Чи відомі випадки людоїдства?

Були такі випадки. Пам’ятаю, що мати поїла 2-х дітей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

На кладовищі.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Їжею платили.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Так, відомі.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Так.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Сталінський режим.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Тернівка Смілянського району Черкаської області;
3. Хто записав: правнучка Бабенка Марина;
4. Респондент: Бабенко Михайло Олександрович;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Тернівка Смілянського району Черкаської області.

У 1932 році почалося розкуркулення. За наказом Сталіна підготували списки дворів, які підлягали розкуркуленню. До цього списку потрапила родина мого прадіда, оскільки він мав коня лоша, корову, теля та двох поросят. Так як прадід мав трьох синів, а раніше на кожного сина давали землю, то годувати худобу було чим. Дізнавшись про список від голови сільської ради, який приходився двоюрідним братом прадіда, він почав думати про втечу. Саме в цей час в селі почався голод, в людей забирали все до останньої крихти. Продавши усе, родина, переховуючись, підводами добралася до станції і залізницею виїхали до Краснодарського краю. На новому місці родину чекали тяжкі випробування. Старший син Сергій, якому тільки виповнилося 18 років, знесилений від голоду, помер від туберкульозу. Іван та Пилип закінчили школу. Після навчання синів забрали в армію, а з армії (місто Омськ) на фронт. У 1945 році вони обидва повернулися на батьківщину, де їх чекав прадід Михайло із новою жінкою. Його дружина померла в 1942 році ( під час окупації Краснодарського краю вона тікала на бричці із харчами та двома мішками пшениці для партизанського загону і була розстріляна німцями)ю

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Н.О. Фіпка;
4. Респондент: Лисак Марія Трохимівна, 1927 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Я, Лисак Марія Трохимівна, 1927 року народження, голод 1932-33 року. Пам’ятаю дуже погано, а зі слів своїх родичів і знайомих знаю, що в селі дуже важко було жити і залишитися живим. Люди крали один в одного, ховалися, коли знаходили якусь їжу. Дітей збирали у ясла і підгодовували з колгоспу, носили дітей туди саме того, що удома не було нічого такого, щоб годувати малих.  За велике щастя мали грудочку сахарю. Його давали з водичкою зовсім малим діточкам. Куди дівалися зерно і продукти я ніяк не знала. А від мами пізніше узнала, що його здали государству. Ну здавали дуже багато, того і остались селяни без плати за трудодень. Почалось таке, що про хазяйство і не думали, а лише хотіли вижити у той страшний час.  Багато людей померло – так розповідали старші люди. Ну я про це не знала, мені казали, що то вони просто заснули. І я вірила. Голодали усі. 

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Чернанська О.І.;
4. Респондент: Бахмет Поліна Кирилівна, 4 травня 1923 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Бахмет Поліна Кирилівна, народилась 4 травня 1923 р., село Новоолександрівка, вул. Воронсилова, 13. Роки голодні 1932-33 запам’ятались тим, що усі геть шукали щось поживне, видобвували з землі якісь корінці і земляні горішки – цвітуть вони розовими цвіточками, а на корінні невеликі солодкуваті цибульки. Багато людей удивляли тим, що були товсті, але ледь ходили. То нам, дітям, пояснювали, що вони пили багато вони, замість їжі, якої не було і пухли від голоду, а не з жиру. А ще ми збирали по тернах дикий часник весною і їли його без хліба, без нічого, но він дуже гарно пах, хоч і був гіркий на вкус. Про магазини ми і не згадували, а з домівок нас гнав голод. Ми блукали як стадо по луках і полях – щось тай найдемо. Хлопці виловлювали ховрахів, розкопували їхні і  мишачі нори, там знаходили зерно і тоді несли все додому, хоч і клали в рот потрошку,  жували довго і хоч скрипіла на зубах земля, ніхто не плював, бо то був хоч і не печений,а хліб, збіжжя, як казали тоді старші люди. 

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Чернанська О.І.;
4. Респондент: Гуринова Тетяна Іванівна, 1922 р.н.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Новоолександрівка Синельниківського району Дніпропетровської області.

Я, Гуринова Тетяна Іванівна, 1922 року народження у роки Голодомору проживала у селі Новоолександрівці зі своєю родиною: батьком, матір’ю і двома сестрами. Я була старша і знаю, як було мамі і батькові нас прокормити. Мама працювала у колгоспі, а тато подався на заробітки. Казали, що на Донбас. Мама нас підкормлювала тим, що заробляла у колгоспі. А ще бабуся, мамина мама, нам допомагала. У неї на горищі був сушений терен, а ще яблука сушені, їх уже шашель побив, но все равно з них виходить узвар і ми його пили з радістю. Батько не часто привозив якісь продукти, но ми їх не бачили, нам не показували, щоб ми нікому не розказали, а то заберуть: мати на роботі, а ми самі. Були такі случаї, що людина йде-йде, впаде, і не піднімається, а через час-два її вже мухи обсіли -вмерла. Голодно було і бідно, а чому так було, лиш тепер говорять. Тоді ніхто не жалувався, терпіли.

1. Місце запису: місто Київ;
2. Дата запису: 06.03.2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Ткачук Поліна, 27 липня 1921 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

В якому році Ви народилися?

Народилася? В 21-му році, в 21-му році… 27-го липня.

А господарство яке у вас було?

Ну яке, я вам скажу, тоді до часів колективізації я не помню того господарства, яке там воно було. Мо були який кабанчик, мо була яка курка, корову помню, чорна стояла. А так більше ніякого.

А корову як звали, пам’ятаєте?

Не помню, не помню. Я була мала ще. Може мені було років 5. Помню хату будували нову. В нас була маленька хатинка, як сказати, тако піч, ліжанка, тако тапчан стояв і всьо, отака хата. А потом нас вже було троє дітей в сім’ї, то стали нову хату будувати. Я трохи помню, як будувалась хата. Вже ця хата стара як я, роз’їхалась і всьо. Ми були самі бідніші, в нас було мало поля. В мого батька було тільки 2 гектари поля, а 2 гектари це нічого не значить для хазяйства. Посіяти жита, на хліб зерно. А солома треба зробити сліпки, щоб полатати хату, бо зверху солома. От каждий рік підсівали, підробляли ці сліпки, підшивали хату, бо буде дощ йти. Трошки якогось проса, бо треба ж кури годувати, а сім’я.  Ну шо ж, хліб в основному, взяв кусок хліба, цибулину, то вже пополудняв. Бідно ми жили, бідно. Люди були багатші, але я їм не завідую.

Чому?

Вони попали до білих медведів, повиселяли десь на якісь Соловки. В нас була жінка, в неї одна дочка і вона, я знаю, чи така багачка була – нє, але вона торгувала – там купить, там продасть, тепер зветься бізнесмен, а тоді звався спекулянт. От цього спекулянта взяли і з тею дитиною малою і повезли. Десь вона була далеко, ні за що була. Потом ще сусіди, ну ті були багатші, в тих були і корови, і свині, і геть молотарка молотити снопи. Ну шо ж вони,тоже побули десь в тому засланні та й додому тікали. Чи їх там хто держав чи не держав, я не знаю. Но було таке, шо пішки йшли. В нас тут чоловік ше живе, каже: «Я з Сибіру пішки прийшов». Да… отаке ше було.

А люди знали, де той Сибір?

Ну я знаю, казали: «Сибір, Сибір». А де той Сибір хто там був? Петро був, бо він пішки прийшов.

А, кажуть, куркулі-куркулі, а у вас були куркулі в селі?

Це такі куркулі, шо я можу сказати. Які там куркулі? Трошки багатші… куркулі. Отак  іздєвалися над людьми. Забирали все, шо було, началась колективізація, позабирали все – хто шо мав. Хто хоче йти в цю комуну, а хто не хоче. Але мусіли йти, бо як жити.

А Ваші батьки пішли у комуну?

Мій батько був, як вам сказати, він був великий майстер, він був столяр. Він робив вікна, двері, шкафи, столи, тако-го. Він не йшов в цю комуну, не йшов. Стала колєктівізація, пройшла ця «червона мітла» по селу, о. І батько мій поїхав в Харків, каже: «Мо я там шо зароблю». І його довго не було, саме голод був великий, не було в нас батька, нас троє і мати. То ше ми, ми діти, якось не пухли були, а мама дуже пухла, аж по самий живіт ноги пухли. Так лопається шкура і вода біжить з ніг. Ходили на станцію, там замерзла картопля у вагонах, десь перевозили картоплю, намерзла. І ми вже ходили, вже не сварили нас, як ми ходили в ту картоплю, брали вже ту картоплю.

Як ви взнали, шо там ця картопля?

Як ми взнали? Люди, Господи, шо люди не знають? Шукали, хтось сказав з другого села. Ми ходили туди.

Ви пам’ятаєте як ви туди йшли, яка була погода? Як той вагон виглядав?

Було всього, хіба ми раз туди ходили. Ми ходили та й ходили, поки було. Її вивезли на поле, так вагони на поле здали по колії, а там викинули. Та ми ходили туди, брали. Далеко, кілометрів 7. Візьмем – я менше, мама більше та й позносим. А вона така вонюча, але така добра, смачні такі пампушки. Ми натрем її, пекли такі пампушки і їли. А потом їли, шо ми ше їли? Шо хоч їли. Вже як весна стала, вже картоплі нема, пішли в поле. А в полі шо є? Може квасолю якусь не зібрали, а ця квасоля померзла, стухла від сирості, не можна їсти. От картоплю мерзлу їли, можна було їсти, а от квасолю  не можна. Так на поле більш не йшли. Ходили ожереду трусили, купа соломи дуже велика. От як жнива зара не збирають солому, розкидають по полю і палят. А раніше клали ожереди – багато соломи, о та й люди ходили. Набереш соломи, на мішечок витрусиш, мо там впала якась зернинка. Цілий день трусиш, може стакан зерна натрусиш, то вже харашо. Вже прийшов додому, спражив, макогоном стер в макітрі і зварив куліш та й з’їв. Таке, Боже, голод – це дуже тяжка штука. Страшно геть згадувати. Люди… шо ж, нема шо… їли самі себе. У нас правда в колгоспі, вже був цей колгосп, позабирали в людей там коні, землю, ну все, шо було. А тоже ж їсти нема шо тваринам, вони здихали, їх вивозили на скотомогильник і то недалеченько, кілометрів три від села. Ходили туди, обрізали ці дохлі тварини, обрізали м’яко, приносили додому, порубали, котлети зробили, з’їли. І шо – і харашо, не вмерли, нє. Їли-їли, я сама їла таке, їли, батько ходив. Ми ще близько коло цвинтара жили, моя батьківщина. Та стояла капличка, така може як ця кімнатка. Туди, як хто вже помер, то де його діти? Не може ніхто викопати яму, то туди в капличку. То були такі люди, шо ходили обрізали геть цих людей мерших, тоже їли. Моя тітка, батькова сестра, то з’їла свого хлопчика, три роки було йому. Воно померло, каже, я не знаю. А вона прийшла до нас, а чи мама, чи батько питає її: «А де Саша, малий цей?». А вона й розказує: «Він помер» – «То де ти його діла, як він помер?» – «А я його порубала на куски, склала в ящик та й поставила в погребі» – «Та й шо він там в погребі?» – «А шо? Він вже помер, йому всьо равно, а я хочу їсти. Я звару собі кусочок та й з’їм». Але вона померла теж… Ну так вже як стало вже літо… але які люди не були, як тяжко не було, ходили на роботу, ходили і свої городи порали. Нема картоплі посадити – сіяли просо якесь. Сіяли, городи не пустували. А зараз скільки пустує землі, який росте бур’ян. Страшно і подумати. А тоді йшли. А в колгоспі шо платили… паличку, а шо паличка? Трудодень зветься. А на цей трудодень може в осінь шось там дадуть кіло якоїсь зерна. А колись, помню, ходили на буряки. Ну заробили, вигрузили, спололи, викопали, вигрузили, получилось сахар. Як ми його поділим? Ланка велика. Пачечкою від сірників, оце тобі пачечка ця, а це мені. Оце ми так заробляли.

А шо таке паличка, шо Ви кажете? Що це таке паличка, трудодні?
Ну це оплата за роботу, це звався трудодень. Ти відробив день, виконаю норму, шо тобі задали.

Я зрозумів, а шо таке паличка? Одну паличку дають тобі в руки?

На стіні висить такий табель,на стіні, всі люди виписані там. І от вечером чи на другий день ранком там є людина, яка ставе, що ти заробив за вчорашній день. От якшо повний трудодень, то палічка, ну а якщо не повни, то там вже на відсотки – ноль восємдесят відсотка чи скільки там. Це така палічка була. Та й тепер люди балакають, годи йдуть: «А шо ми тоді заробляли? Палички за день». Але ж робили, а сійчас, я вам скажу, дайте зара, шоб люди так ходили на роботу – не пайдут, дуже грамотні стали, не пайдут. Раньше йшли, трудились, прийде брігадір, каже жінка, в нас була така-во на зріст маленька… та й каже: «Ліза, йди сьогодні на роботу туди й туди» – «Іван, я така слаба, я йду в больницю» – «А ти… куди в больницю? Больниця замкана, жнива!». Немо чого в больницю йти. А зара шо –  не хачу і не пайду та й всьо. Красота-красота, зара добре жити, тільки вже нема коли.

В нас був такий хлопець, славний сусід недалечко. Ой, як зара його бачу, як він помер, від голоду помер. Та й шо… нести, а хто його донесе? Батько з матір’ю взяли на драбину поклали. Руки бовтаються, ноги бовтаються. Понесли Дмитра в капличку, а там може його хто з’їв. А бабка одна тоже, але це вже дальше від нас, через декілька вулиць, і ця бабка сидить на печі така як я, а може молодша. А виділяли з колгоспу одного чоловіка, шоб збирав трупи по селі, бо ж вмирали люди, то хто їх… засмердяться. Дали йому конячку, а він був без ноги, на костилях. Прийшов до цеї баби, но баба ше дихає, каже: «Аврам, куди ж ти мене тягнеш? Я ше ж дихаю» – «Це я ще за тобою завтра буду йти?». В той день забрав бабу живу до ями, але баба якось вона, я не знаю, чи він її одпустив, чи баба вибралась. Бо це ж так – накидають-накидають, сьогодні не засипають, бо ще завтра привезуть. Ну вона вилізла, десь сховалася, ше довго жила, да… Отакі були казуси всякі. А потом вже появився хліб. Бо ми нічого не хтіли, якби хоч хліб у нас був. Зара в мене сестра ця менша, вона нічого лишнього вам не купить, купить хліба, крупи, бутилку олії – всьо. Коли б мені, шоб хліб у хаті був, отак. А як брат у мене був такий малий, у нас жили на квартирі ( квартира була така величенька), там квартіранти були землеупорядчики і тей малий прийде під двері, стоїть жде, може йому хтось шось дасть. Вийде хазяйка: «Саша, шо тобі дати – хліба чи цукерка?». А він просить хліба: «Хліба дайте, хліба». Але помер, не дочекався. Ой, тяжко згадувати, хай більше такого не буде.

А як Ви думаєте, чого так сталося?

Ну я вам скажу, наче і врожай був, знаю, молотили і цього. Та й шо… приїжджали з сільської ради, там були такі активісти, як то кажуть, та й забирали, витрушували. Мо хтось десь сховав шось, мо мішечка закопав якого зерна, може хто… Знаю, там була бабка, ховала своє зерно у горщечках, (горшки були колись такі) у піч позакривала. Прийшли, забрали, висипали в мішок та й повезли. Зветься «червона валка» – хліб, заготовка хліба для держави. А люди остались без нічого. Каждий день, каждий… Уже вчора були, сьогодні знов прийшли.  То ви вчора були, чого ви вже сьогодні забрали, а мо дехто сховав.

А до вас приходили, Ви пам’ятаєте?

Приходили, аякже, приходили. А в нас не було шо ховати, не було. Шо в нас було… Добре, шо в нас батько поїхав, а тоді він приїхав.  А тоді була столиця Харков України, поїхав в Харків, привіз трохи продуктів. А потом прийшов до нас главний лікар нашої больниці , він строїв ту больницю. І він забрав батька на роботу туди. Там давали пайок, вже стали муки трохи давати, якоїсь крупи, зробили садік для дітей, ми там круглосуточно находились, вже нам було добре.

Баба Поля, а як Ви думаєте, то шо Вам помогло вижити? От Ви, троє дітей, мама…

Шо нам помогло вижити… сама не знаю, Господь Бог поміг. В нас не було ні знакомих, шоб нам могли хтось звідкісь підкинути, ні родичів. Та самі борсались. Я ж кажу, ходив батько на ту салатопка звалася, де звозили мерших, цих дохлих тварин, ходив, їли їх,ці тварини. Потом вже якось перелітували, а вже осінь, вже стала якась бараболя на городі, геть не бараболя, а просо ми посіяли, бо теї бараболі не було посадить. Отак якось вижили.

В школу Ви коли пішли?

Я пішла вовремя в школу, десь мені було років 8. Але шо, я  походила рік і не пішла. Я не мала в шо взутися, я не мала в шо вдягнутися. В нас були одні якісь чоботи на трох. Як я йду на двір, то сестра, брат сидять в хаті, бо вони не мають в шо взутися. Можуть вкрасти батька чоботи, як батько скинув. Та й покинула я школу.

А в батька які чоботи були?

Отакі ялові чоботи колись були, дьогтьом намащені, воняло на всю хату. Потом я вже собі подумала, я вже рік пропустила школу, ну думаю: «Ну всі ж ходять до школи, а я ж не ходю». Пішла осінню, почалося навчання, школа близько була. Нікому нічого не казала – ні батькові, ні матері. Пішла в клас до вчительки, кажу: «Я хочу в школу ходити» – «Хочеш, то ходи». В мене нічого не було – ні підручника, ні ручки. «То ходи». Ну я поседіла день, пішла другий, вона мені каже (була євреєчка така, Бася Євсєєвна звалася): «Як ти хочеш в школу, то треба ж мати те, те». Прийшла я додому, кажу матері, шо мені треба зошита, ручку, книжку. Мати каже: «Де я тобі візьму? Шо в мене гроші є? Я не маю за шо купити». Ну я думаю, як же мені купити. Пішла в погріб, набрала картоплі в торбинку. А  колись євреї торгували саме більше, пішла до одної, вона мала свою лавочку. Пішла, понесла цю бараболю. Вона мені дала зошита, ручку, шо там мені треба було, но книжки в мене не було, книжки. Це був другий клас. Я забула як та книжка звалася, знаю, шо буквар звався «До світла», а от читанка там звалась…

А чому «До світла»?

Ну, видно, із тьми до світла.

А малюнки пам’ятаєте, які були в букварі?

Вірші тільки помню з букваря, ше помню.

Які?

І так я ходила в ту школу…

А які вірші з букваря? Можете мені розказати?

Можу.

А розкажіть.

На якийсь празник ну нам роздають вірші казати дітям. Ну зараз же тоже роздают. Я собі получила такого в першому класі… Це я ше школу не кидала, не другий раз. Мені попався, пише «М’яч».  Ну стала на стільці: «М’яч. Мій дзвінкий веселий м’яч, тик уди подався в скач? Почекай, не тікай, каченяток не лякай! По двору женеш курчаток, аж пушинки з них летять. Ой, я з тобою у біду, мабуть, скоро попаду. Розіб’єш шибки в вікні, на горист тобі й мені». 

1. Місце запису: село Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
2. Дата запису: 07.03.2008 року;
3. Хто записав: Сергій Буковський, режисер;
4. Респондент: Клименко Іван Кирилович, 1923 р.н., народився в селі Красна Слобідка Обухівського району Киїської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав в селі Красна Слобідка Обухівського району Київської області;

У мого діда було 10 гектарів землі, а ще до цього… Дід народився у дуже бідній сім’ї, не так уже й дуже бідній… Була конячка, була корівка, там вони в центрі села сім’я жила. І прийшов сюди в прийми до дівчини у сім’ю… І дівчина роботяща, і він роботящий. В їх було півтора гектара землі.

Це багато чи мало?

Це мало, звичайно. Для Київської області для степного района це мало, звичайно.

Скільки це буде по нашому, ми не знаємо гектари, а по сотках скільки?

Ну півтора гектара, то це 15 соток, в гектарі 10 соток, а якщо півтора гектара, то 15.

 Да, це не дуже багато.

Обоє були роботящі – і дід, і його дружина. І десь вже у восьмому році у його було 10 гекторів, прикуповував трохи, господарював хорошо, господарство було хороше. І він розділив цю землю так: моєму батьку Кирилу – 4 гектари, другому сину Устиму – 4 і собі залишив 2. І Кирило, це мій батько, і його брат Устим тоже роботящі, і дружини в них роботящі були. Вели харашо хазяйство і добре жили. Наприклад, у батька була оце ця хата стара, тоді вже була стара під час колгоспу, він вже мав будівельний матеріал і збирався строїть нову хату. Вона, якщо звернули увагу, то неправильно стоїть. На Україні парадний вхід всігда або на південь, або на захід, а в даному разі, бачите, вона на північ. Він хотів повернути цю хату. Там була клуня, величезна клуня. Напевно знаєте, що таке клуня. Це збіжжя завозять туда – снопи жита, пшениці, ячмінь, овес… і там ціпом молоть усю зиму в цій клуні, вона закривалася. Сюди ближче до хати був сарай один, а ще ближче амбар. Оце ця хата, тут погріб і там сарай. Отаке хороше  хазяйство, можна було жить, хазяйнувать і було всього достатньо.

Що це значить «було всього достатньо»?

Ну я маю на увазі, шо був хліб і було до хліба. Якшо була корова і двоє поросят різали на рік, були коні, були овечки, даже овечки. До колективізації тут  було багато овечок в селі, або 10, або хоть одна овечка обов’язково. І в нас були овечки. Кури були, гуси. Було в шо одітись. Це по фотографії видно, яку я показував. Я вважаю, що ці всі повністю потреби були задоволені…

А дід ким працював, чим займався?

Сільським господарством – орав, сіяв, збирав, молотив, залишав для себе, для коней, для корів, решту продавав. Приїжджали сюди євреї із Василькова і це вже конкретно з Василькова, це основні покупці були з Василькова. Там було таке товариство, яке поставляло сільськогосподарську продукцію, вірніше сільськогосподарський реманент. От він їм давав овес, це в основному овес, а одержував від них…

А коли прокидались? Дуже рано? Коли йшли на роботу?

Пам’ятаю, дуже добре пам’ятаю. В 6 годин ранку, літом в 6 годин ранку.

То вже на поле йшли?

Да, це вже по хазяйству. Це називалося «попорати» хазяйство – почистити, винести звідти гній, нагодувати, напоїти і збиратися на поле. А поле було в мого батька 4 гектари на віддалі трьох кілометрів від села. І вже йшли на відпочинок десь приблизно в 10, пів 11, а то й в 11.

Сюди до хати?

Ні, уже на відпочинок, уже спать. Уже вечером попорали, приїхали з поля, попорали коней, видоїли корову, нагодували, походили по хазяйству все. В 10, під 11 вже можна йти спать.

 Так вони так все життя вкаливали. Чому Ви кажете, що це було хороше життя? Ні газет, ні розваг, ні телевізора, ніякого культурного життя. Цілий день пахати – це хороше життя? В чому ж воно хороше?

Повністю задовольнялись потреби на той час, я мав на увазі на той час, тоді ж не було телевізорів. Це сьогодні неможливо відмовитись від електрики, телевізора, тої ж кави. А на той час це вважалося достатнім.

А які у вас розваги були?

Отут бігали кругом хати, у цурки грали, на вигон бігали.

А шо таке «цурки»?

Цурки? Це битка й цурка. Креслили коло, били по цурці, цурка підлітала вверх, били її дальше (це один), а другий там її шукав і кидав, це треба було його в це коло кинут из піску. Якщо кинув, значить він бере битку і б’є цурку, а якщо не вкинув, то ще раз б’ю цю цурку. Він бігає, шукає її і ше раз кидає до того часу, пока не вкине. Оце така дитяча гра була на той час.

А дід добрий був?

Добрий дід.

Не давав Вам як слід?

Ні. Справа в тому, що дід не пив і не курив, і батько мій не пив і не курив, і його брат, що жив тут по сусідству, ми майже в одному дворі, не пили і не курили. Добре відношення були в них в сім’ї і в нас.

А Ви пам’ятаєте, що в селах не було замків і ключів? Ніхто не крав нічого.

Безумовно. І в нас не було замків. Це якщо треба було кудись піти, нікого біля  хати не залишається, то такий колочок у скобу ставили і йшли, і могли десь бути цілий день. Якщо, наприклад, ідуть до церкви, всі ж ідуть до церкви, то колочок там встромить оце в цій хаті і в тих дверях колочок.

І ніхто нічого не крав?

Та ні в якому разі.

 Злодіїв не було як зараз?

Були, були, але це надзвичайна рідкість, надзвичайна. Це якщо десь у нашому селі  хтось в когось украв, то говорять про це рік. А потім прийшов колгосп, цей витвір, збіговисько шарлатанів.

Шо в один день?

Ні, не в один прийшов. Це спочатку була агітація, а спочатку плакати вішали: «Здавайте землю до колгоспу!», «Будемо працювати разом, здавайте тяглову силу», «Корів здавайте!».

А де ці плакати були?

Біля сільської ради, біля магазину чіпляли.

А що там намальовано було?

Нічого не було намальовано, були слова «Вступайте в колгосп». Але бажаючих не було. Бажаючих було там з десяток то це в цьому селі, як говорили, комнезами. В них своєї землі не було, вони в руках не лопати не тримали, ні волей, ні коси. Ледарі, п’яниці, картяжники, уже такий осередок, вони називалися совбєди – спілка незаможніх селян, їх називали. Ну пізніше, коли стало зрозуміло, шо селяни не хотят іти в колгосп…

Ваші батьки хотіли чи не хотіли?

Ні, ні в якому разі… Сталіну потрібна була робоча сила, він будував комунізм. Уже під час колективізації в нас все забрали – і клуню, і сарай один, і амбар, і другий сарай, половину хати відірвали тут. Це мені було 6 років. І забрали корову, коні забрали, то я вже пас корову сусідську, Григора. Отам він жив, там зараз двоповерховий будинок, в ньому живуть вчителі, а на тому місці Григор жив, Грицько. Я його корову пас у 6 років і гонив її за 3 кілометра від села. І бігав за нею босяком по стерні цілий день. За це мені давали пляшку пів літрову молока вранці, яку я брав з собою на поле. І ввечері давали під літра молока, яку я брав додому. Ну а це колективізація, ви розумієте, я хочу передати так, як я це розумію. Якщо одноосібник, то  до одноосібника треба йти і хліб купити в нього. Я маю на увазі зерно, тому шо держава має мати зерно, треба ж годувати і армію, лікарів, учителів, всіх інших хлібом годувати. Де його взяти? Треба взяти у селянина, а селянину треба заплатити, для селянина це коштує грошей і заплати ціну, яку скаже селянин. Це хлопотно, безумовно. Щоб позбавитись від цього, то вирішили організувати колгоспи. Забирати хліб нічого не варто у колгоспі. Намолотила молотарка на току, купу насипали, приїхали машини, забрали. На кожній машині транспарант «Хліб державі» і повезли в державу. Перші роки – це 27, 28, 29-ий рік, то трохи давали колгоспникам, причому не жито, не пшеницю, а ячмінь і овес, тому що жито і пшеницю везли в Німеччину, в основному в Європу, в основному в Німеччину.

 А звідки ви тоді знали?

Бо колгоспнику давали ячмінь і овес, 400 грам на трудодень.

Звідки Ви знали, шо це везуть в Європу тоді? Чи вже потім узнали про це?

Нє, тоді не знали, безумовно, тоді не знали.

Це Ви десь прочитали вже?

Да.

А пам’ятаєте, як розкуркулювали Ваших діда та бабу?

Пам’ятаю, а чому ж ні.

А коли це було – взимку, восени, літом?

Це було напротязі трьох років.

Це було поступово?

Це було поступово, напротязі трьох років. Були організовані бригади, їх називали «червона мітла», командував цьою бригадою отой путіловець і був ще Іван Федорович Кабанець (він пізніше був герой соціалістичної праці, пам’ятник йому там стоїть в центрі села) –  це він був начальник оперативного штабу Голодомору і член основним бригади, або головою цього комбєда був Семен Білошапка, його внук зараз голова сільської ради.

Непогано, хороші хлопці.

То значить, я ранше говорив, що кожний селянин мав якийсь борг перед державою – не здав м’яса, не здав молока, не здав картоплі, не здав жито, шо виростив на пшеницю. Він же ж розраховує на те, якщо він зібрав там пів копи пшениці на городі, то він вже розраховує, шо це для сім’ї треба, це треба змолоть дерть і худобу покормити, він тримав для себе. Значить заборгувався, за счот боргу їздила ця бригада «червона мітла», там підвід 5 чи 6 було на селі тут. Їх називали «червона мітла» від слова, тому що це червоний колір подобався чомусь комуністам чи тому що вони всі були у куркульських таких чимерках (їх називали) і підперезані червоними поясами, які я сьогодні бачив, і п’яні. Це якщо появилася там «червона мітла», то ми, всі діти, бігли на городи і там ховалися, де тільки можна було. Оце вони приїжджали, в кожного з них була залізна колінка, загострена вкінці. Це вони ходили кругом хати, дивилися, де рушена земля, чи не сховав колгоспник зерно в землю. Отут во під припічком колупали, може там шо замуровано, щоб забрати у счот боргу. А якщо вони нічого з продуктів не знаходили, то зрували замок із скрині і забирали одежу.

У вас забирали одежу?

Безусловно. Моя мама – це дочка того Зважая, що жив у кінці села, у його було 22 гектари, то у мами були хутро, ми їх називали хутро, це значить дубльонка сьогодні.

Кожух.

Кожухи такі були у мами. І звичайно хороша одежа і в батька була хороша одежа – кожухи, були чоботи, черевики – це все забирали. Не залишали ніякої квитанції, абсолютно. Забирали, звозили в центр села до колгоспу, а там розбирали між собою.

А куди це все скидали, на гарбарку?

На цей самий віз, яким приїзджали, звозили.

Добре, ви сиділи там на городах. Як ви знали, що вони вже поїхали? Ви спостерігали за ними?

Мама дивиться у вікно і кричить (оце вам такий випадок), кричить: «Бригада їде!» І вхватила якусь одежуну і каже: «Тікай на город!» А там ще стожок соломи стояв у нас. То я побіг на город і цю одежину сховав у цій соломі. Стою, дивлюся, бригадир, члени бригади ходять кругом, виносять одежу з хати, сіли й поїла. Я по цю одежину, виносю в хату, а то генсек, знаєте, це безрукавка така жіноча, дуже красива, оздоблено і тут зібрано на спині. Оце таке, оце таке я сховав. А другий раз приїхали, то мама мені кинула мій костюм, це мені перший раз в житті купили костюм – штани і піджачок.

Це для школи?

Да, це вже я готувався до школи. Це цей костюмчик кинули, то я побіг на город, а замітив мене Іван Часник, туди на центрі села жив. Догнав на городі, вдарив, я впав. Він взяв мій цей костюмчик, приніс сюди, підвода виїхала з села (до цього ше шось в нас забрали), підвода виїхала з села. А на другий день я в селі, вигон у нас називався. В кожному селі єсть вигон, а «вигон» це від слова виганяли корови, а з вигона постійні пастухи гнали їх на поле. То я на вигоні побачив сина другого члена цієї бригади Василя Паламара у своєму костюмі, він хизувався моїм костюмом. Оце вам таке розкуркулення.

Іван Кирилович, скажіть мені, будь ласка, а як пізніше, після війни вже, в часи радянської влади, ставилися до людей в селі, які розкуркулювали? Вони ж серед вас жили, правда?

Стосунки були надзвичайно натянуті, надзвичайно. Справа  в тому, що багато з них і майже всі, вони залишилися в окупації, розумієте. Коли відступала червона армія, то вони поховалися в очереті, в ліску поховалися. Прийшли німці – вони вийшли, таким чином чи у них завдання було залишитися чи вони відмовилися від мобілізації в армію і поховались. Оце на це я не можу прямо відповісти. Можливо хтось з них був по завданнях райкому залишений, але вони загинули під час окупації, німці їх постріляли. Вони були даже поліцаями. В нас в селі було 6 поліцаїв, 4 з них були це колишні комсомольці. Усі вони, коли відступали німці, відступили усі з німцями. Один залишився Іва, ім’я такі цікаве – Іва, це дядько мого двоюродного брата, Іва Терешковець залишився. Зайшли наші, польовий воєнкомат зібрав тих, хто повернувся з полону, а були такі, хто за ці роки підріс до призивного віку. Зібрали цих всіх 46 чоловік. Тут у центрі села районкомат. І оце цією через наш двір, через городи вивели їх на поле до Cимонової могили. Там була могила, козацька могила, такими могилами вкрита вся Україна. І в нас на полі була могила, її називали Симонова, тому шо сільського нашого селянина поле було біля цієї могили.

Місце запису: село Морозівка Міловський район Луганської області;

Дата запису: невідомо;

Хто записав: Коробка М.В.;

Респондент: Куркіна Євдокія Леонтіївна, 9 лютого 1923 р.н., народилася в селі Морозівка Міловський район Луганської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент прожтивала в селі Морозівка Міловський район Луганської області.

Сім’я складалась з 10 чоловік. У неї були батько, мати, 3 сестри і 4 брати. Вона була передостанньою дитиною в сім’ї. В сім’ї була корова, тому з голоду не вмер ніхто. Батько ще заробляв продукти харчування, так як був плотник, робив скрині, сундуки. Всі старші діти і батьки працювали в колгоспі за “паличку”, їм нічого не платили. Одного разу брати взяли з  собою в поле ступу, і натовкли там зерна, зварили супи. За це їх виключили з комсомолу, викликали батька, були у нього великі неприємності. Власті забирали за облігаціїї молоко, яйця, кожу із свині. Продукти харчування доводилося ховати, навіть закопувати, але їх шукали представники влади, знаходили і забирали. Але м’ясо не забирали. Коли була маленькою (8років), ходила з мамою в поле. Вона працювала з іншими жінками, а Євдокія Леонтіївна няньчила немовлят, колиски яких були прив’язані до воза. Вона їм давала замість соски пожований хліб з цукром і слідкувала, щоб вони не подавилися. В полі людям варили затірку. Влада нічого не давала. Вони продавали молоко і купували продукти харчування. З дубка зривали листя, сушили, товкли його і пекли оладі. Вродили у них картопля і буряк. Цього не забирали. В них померли сусіди, бо були ледачі. Ні в колгоспі ні на полі працювали не хотіли. Сусід, пухлий від голоду, вкрав у них на горищі кусок м’яса, який мати приховала для того, щоб взяти у роддом, з’їв його і через два дні помер. Його закопали в заброшеному погребі, просто загорнули і все. Голод 1946-47 був не такий страшний, тому що в колгоспі давали по 300 г хліба. А продукти у людей теж забрилали. Помирало людей багато, але тільки ті, хто не хотів працювати . Людей, що ховали проукти харчування заарештовували і додому не повертали. Колоски в полі зриати не давали, були охоронці,я к їх називали їздчиками.