- Місце запису: місто Бар Барського району Вінницької області;
- Дата запису: 25.03.2019 р.;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
- Респондент: Ковалишен Іван Андрійович, 1926 р.н., народився в селі Голодки Барського району Вінницької області;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав селі Голодки (нині Міжлісся) Барського району Вінницької області.
(під час розшифровки матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Ковалишен Іван Андрійович. Родився село Голодки, а зара Міжлісся, Барського району, Вінницької області. В сім’ї нас було три сестри і брат. Батько помер мені ше не було даже року. Я не помню батька. Ну зара проживаю місто Бар, Гагаріна 9. Може шось треба, бо вони дзвонять, з Інтера дзвонять. Ну за 33-ій рік, було в нас 5-ро дітей, три сестрі було, і я , і ше брат був. Брат тоже помер. Сестри, це голодовка 32-33-ій рік, я не знаю шо, ну нічо не було, буквально нічо не було. Абсолютно нічо. Сестри менші пішли сюди в Бар і десь тут служили в євреїв, вижили. А старша сестра Євдокія лишилася там, бо своя хата була, в Голодках. І зо мною лишилася, а я був маленький. Вона, це такий перший епізод буде, значить, шо вона пішла в ліс, принесла грибів і пішла води принести, бо в селі до кирниці ходили. А я сижу і ці на патичок беру і вона пєцу запалила, а я жару їх і їм. Мама мертва лежить на кроваті. А тоді ходили підводи по кажній вулиці ходили, бо люди вмирали пачками, ужас шо було. Приходе їздовий тей каже «Де сестра?», я кажу «Пішла по воду». А він подивився мама мертва. А колись не так як це зараз шо простинь, пододіяльнік, подушка, такі рядна були, самоткані, коноплі сіяли, оце робили, цего всьо і станки такі були, та якісь такі, шо виробляли і шили рядна, сорочки шили, відбілювали це полотно, от. Він каже «Ну я не буду сестри ждати», я склав цих чотири кінці, зав’язав і на плечі закинув, а вона, в неї було не більше як 25-30 кг, вона вихудла так. Бо як шось десь, то ви знаєте, як мами, мами десь старається дітям шось, а самі. Тей сестра приходе каже, кажу так і так, був, забрали, а тоді ці підводи по кажній вулиці ходила підвода забирали. Ну то це я вже з разговорів, бо люди приходять і розказують, приходять до неї, до сестри, значить, і цего всьо. Тей розказують, значить, шо на кладбіщі викопали здоровенну яму, отаку як ця комната, і з кажної вулиці звозять цих людей мертвих і туди кидають, і кидають туди, кидають. Ну я просто не понімаю, шо така голодовка сільна була, шо в нас абсолютно нічо не було, не то шо… ну ні крупи, ні муки, ні картошки, ні буряков, абсолютно нічо не було. Почався значить, це вже трошки тако, бурячки почалися і гичка. І це сестра піде, цеї гички врве трошки, зварить і хоче якийсь блін спекти чи шо. І треба, жиру ніякого не було не олії, ні сала, нічо не було. То треба, їй хтось сказав, бо вона тоже молода ше була в то время. Сказав шо треба сковородку розпекти так, шоб вона дуже гаряча була, чуть не закальона. І тоді кинути, значить, цей і тоді получається як бліни. То можна перекинути на другу сторону, а так воно пристало і тільки кусочки. І вона це тоже пішла, цього бурачиння нарвала, значить, цей робила такі бліни. Пішла вона в уралобазу «Хлєбпродукту» на станцію, робити, це временно, тако шо там склади були з зерном, тако шо там і шоб не портилося зерно і такі були лопати дерев’яні, широкі і ті стають дівчата жінки і звідти черпають, зерно перекидають, тако, шоб воно не портилося. То зразу там можна було, вибачайте за це слово, шось вкрасти жмню, а потом почали, охрана. І значить, цей провіряють, особено в карманах, то вони тей, шо, ну жінки всігда, в неї сорочка і цей, спідниця, спідниця підперезана, то вони тако робили. Допустім мішають горох цей, чи там пшеницю чи шо небудь, то вони шоб не було в їдном місці, шоб кинути в їдном місці, то вони тако за комір, возьмем жменю і за комір і кругом тако, і воно там, там зернинка, там зернинка, там зернинка, там зернинка. Приходе на цей, йдут з роботи, провірив охраннік, охраннік провіряв в основному кармани, в карманах нема, чи нема якоїсь торби чи шо-небудь, а це ж він не буде обмацувати тако кругом. То там горошина, там, там і вона приходе додому, розперезала цей спідницю і воно випало, значить, там на пол. Позбирає пів стакана – стакан цего гороху чи пшениці, чи шо небудь, от, зварили. Якийсь там був в нас сусід, хароший такий сусід був, бо ж сироти, нікого нема в нас, то він ці жорна робив. Такі камінчики робив, як тарілки, от маленькі такі жорна, як, бо були такі жорна здоровенні, значить, а це такі, шо рукою тако крутиш. То він нижній камінчик зробив і верхній камінчик, от. В нижньому камінчику, значить, такі пазочки зробив, а в верхньому камінчику дирка і кидаєш туди це зерно, і крутиш тако ручкою, і воно роздирає. Намеле, шо там мілке таке, мука чи шо небудь, а тако роздирає цей горох, роздере, роздере, роздере, кусочки тако навіть. І це вона принесе, і горох, то вона цей, не переробляла, а тако як пшениця, чи жито, то вона кине тако і рукою, значить, поверне і випадає така смєсь ні мука, ні крупа такего всьо, а потом вона воду кидає без нічого, на воду кидає, значить, цей зварить якесь таке, ну якби вам сказати ні суп, нічим затерте, чи там так як зараз, чи там олія, цибуля затерають, чи салом, чи шо, тоді тако, так ми їли. Ці сестри тут в Бару десь служили, а вот ця сама старша вона не хтіла мене покинути день, бо брат ше мій був, то помер. А ці сестри, то це Євдокія була, це сама старша, Анастасія була і Нюра була, от. Вони пішли в Бар і десь тут служили і так вони вижили, і в колгоспі, то це вона ходила, бо був колгосп і ходили робити. А це такі, перелопачувли там це зерно осінь, зимою, значить, шо воно стояло там тонами, відгружали там станція, приходили поїзда, вагони і грузили спеціально в вагони і відправляли десь, десь в Росію, цего всьо. І шоб воно не портилось, його перелопачували. А так, в такі дні, шо робочі дні, то полоть іди, а в колгоспі шо ж тоді, там записали якийсь трудодень, а вкінці року шо там вийде на цей трудодень чи 100 грам, чи 200 грам чи нічо не вийде. То так да. І я почав хворіти. Прийшли з, там медпункт був в селі, от. Прийшов не врач, я знаю, врач він чи хто він там, і бач каже він шо треба його відправляти в больніцу, бо пропаде дитина. А я ше маленький був зовсім. Це тако з розговору, я це не пережив сам, а з розговору я це знаю, як приходять люди, тай говорять між собою, то то, то то, то, а я тако, а в дєтстві, то воно всьо запоминається, шо говориш, от зара я пошті шо, забуваю вже, всьо забуваю, а тоді в дєтстві, то я всьо цей помню. От вже бачте вискочило з голови, шо я мав казати.
Що вас потрібно в лікарню везти.
А да, в лікарню. Прийшла підвода, бо тоді ніяких машин нема, і забрали мене в лікарню. То я в лікарні місяць пробув. А в лікарні трошки, кусочок хліба давали і якоїсь там супу чи шо небудь, я так і вижив. А сестра якось там тоже цего, шо це вона ходила в ту базу «Хлєбпродукт» тамо, десь шось якоїсь пшениці жменю возьме. Як вона возьме, тако, як я вам розказував. Бо так єслі десь помацав в кармані, висипай, бо ше штраф дадуть. Через місяць мене назад забрали. Вже додому от. Ну то я не представляю собі, бо от зара допустім, я думаю, от шоб зара голодовка, то всіїдно десь якась картошка, якийсь буряк є, якась морква є, понімаєте, якась закритий цей огірки, закриті помідори в банках, шо мона. А тоді шось нічо не було, я не знаю, чи діти не знали як робити, чи не було, я не знаю. Нічо абсолютно не було.
Дивіться, а ви кажете, що не було нічого, його не стало, можливо приходили якійсь до вас додому люди? Було якесь господарство, корова, кінь, можливо?
В нас нічо не було абсолютно. Ні курей, ні гусей, ніякої корови, ніякої, нічо. Були такі люди, канешно, так як зара, шо є багаті і середні, і бідні. Так само в то время були. А ми сироти, шо ні батька не було, ні мами не було, то шо, знаєте, полишались тей діти куди вчепишся. Бо от зара я такий анекдот розкажу, шо граються діти в дев’ятиетажках, тей так як держава нас поділила, шо багаті, середні і бідні, так само і діти кажуть «нас в мами троє і в кажного є свою комната», це ніби вони багаті. А ті кажуть «а нас в мами четверо, в кажного є свій велосипед». А ті кажуть «а нас в мами восьмеро і в кажного є свій тато». Нічого в них немає, но десь вона собі, каже «в мами восьмеро і кажного є свій рідний тато», чужі тати, от. Так само і зараз зробили шо багачі, середні, бідні, цего так. А діти вони ж від кого, від батьків десь чують, вони ж це не пережили, не знають, але десь вони чують і між собою говорять, дев’яти етажний дом отут. От і кругом так.
А можливо були, ви чули, хтось розповідав, чи з сусідів, чи вже потім як були дорослими, чи були в вас в селі випадки канібалізму?
В очі мені блимає ця лампочка. Шо-шо ви кажете?
Чи були у селі випадки канібалізму, людоїдства під час Голодомору?
Нє, я такого не чув тут, шо я не чув, то я не можу казати, шо. Казали, шо їли і собак, і котів їли, і дітей їли, нов нас такого в селі не було, я не чув такого, шоб шось казали. Тако біда була, всякими способами виживали, їдно другому трошки помагали, як сусіди такі дужчі були, шо заможні були більше, а шоб цего з дітьми, і з собаками, і з котами, шо їли. А каже шо було, шо їли і собак, і котів, і дітей. Я це не можу казати, бо я це не чув і не знаю цього. І про Голодомор, ше ви може шось запитайте, може я відповім. І сестра тоді як робила на цій уралбазі «Хлєбопродукту» і там сквозьняки відти брама відкрита і відти брама відкрита, вони перелопачують це зерно, пускають тако значить на вітер це. І одного дня, ввечері її прямо привели додому дівчата. Так її просквознило. А тоді ж ніяки не було, оце як зараз таблетки, якісь уколи, якісь капельниці, тоді ж нічо не було. ЇЇ сказали, значить, шо були дрова, тоді ж не було газу, не було цього, ні свєта не було, а лампи керасінові, розказали її як зробити. Сусідка взяла запалила п’єцу, пропалила в п’єцу, о. І для того, шоб вилічитися, пропалила, цей жар вигорнула, віничком це всьо замела, чистенько. Застелила цей п’єц, бо як вугля застелити, то пожар буде. Сестра бере залазе в тей п’єц, ногами туди, а головою туди, на цей, поклали подушечку і головою. Влізла туди. І за ніч, рано пішла на роботу. Пропарилася так там, голова тут на припічку, на свіжому воздуху, а вся вона там в печі, ноги, плечі, всьо там в печі. Оце таке ліченіє. А як зуби заболять, або шо, то дубову кору, дубова кора, піде, і люди так, і вона так возьме в те шось дубової кори. Закіп’ятить, шоб вона добре закіп’ятилась і накривається платком, і там над цем каструлю чи там тоді, горшки такі, чи, тоді каструль не було, а горшки такі, глиняні бідні робили цего. Зара он в газетах, шо дуже добре з них їсти, шо вони екологічно чисті, побула накрила голову на цей, над цим паром і зуби перестали боліти, от.
А чи багато людей, чи залишали село люди, що врятуватися 32-33-ій, чи виїздили вони з села десь?
Нікуди, а куди тоді. Тоді, це не зараз, шо їдуть, тоді як прийшла смерть, то тут вмирає, то тут тебе захоронять, і тут цего всьо. Ніхто нікуди не виїжджав, ніяких паспортів, ніяких. От забрали мене в армію, мені, ніякого документу в мене не було, тіко пофамільно список був, в Челябінський воєнно-танковий завод забрали, значить цей. Я потом розкажу дальше, як воно вас буде інтересувати. А тоді ніхто нікуди не їхав. Зара то можна десь в другу республіку поїхати чи заграницю поїхати, чи в друге село десь поїхати. Ну может бить, я цего не знаю, но может бить десь в другім селі хтось жив, то може пішов в то село, побув там, а потом вертався. Но шоб тако на постояне, так як зара виїжджають і в Америку, і в Польшу, і кругом в ці держави їдуть, і особенно ці молодьож, которі кончають вузи, і вони вчаться, то вони ж не хтять на Україні бути, виїжджають і там вже остаються, і там живуть. А тоді нічо не було, тоді таке було время, шо нічо, ніхто нічо, ніяких паспортів, ніяких документів, ніяких, нічо не було.
А чи велике взагалі село у вас було?
360 дворів було, не таке, середнє. Була школа 10-лєтка, на станції, вона й зара є, так і на станції вона є. Бо там там Голодки, Бонашівка, Пляцина, Полянівка, Злодіївка, це ці кругом села такі малі, всі-всі в цю школу ходили, від першого до десятого класу, бо тоді не було одінацетого, тільки до десятого класу вчили.
От дивіться 32-ий рік, це вам було 6 років, 26-го року ви народження, виходить у 32-му вам уже було 6. До школи ви не пішли? І взагалі 32-33-ій ходили тоді до школи діти чи не ходили?
Ну ходили, кому, значить, цей, було положено, а тоді в 8 років починалося в то время, в 8 років ходили до, це зараз зменшили, по-моєму зараз в 7 років йдуть, а тоді в 8 років. Так шо йшли, канєшно, хто міг, то посилали цих дітей в школу, бо ця школа хароша була, вона й зара, там вона на станції, вона щитається школа, но вона на станції Бар, ця школа. От, то ходили, но тоді не так як зараз, шо в школі якісь сніданки дають трохи, а тоді ніхто нічо, тоді прийшов голодний, пішов голодний.
Ви були наймолодшим, я правильно зрозуміла? Наймолодшим ви були у сім’ї?
Нє, і ше були.
Ви не найменший були у сім’ї?
Нє, були. 360 дворов, то там.
Нє-нє, у вашій сім’ї. Ви кажете, шо вас було 5-ро в сім’ї.
А, да. Самим молодшим. Був Михаїл, то він помер, і Євдокія, шо це зі мною була, і Нюра, шо це значить, пішла в Бар, Анастасія тоже пішла в Бар, вони десь тут служили і так вижили. А я самий молодший був, самий молодший був.
А чи не їли, от нам були розповідали, шо люди рятувалися їли, коли цвіла навесні акація, акація, бузина робили оладушки, сестра вам такого не робила.
Не робила, бо там в села не було цьої акації, були такі сьола, шо була акація, от дупустім, от у нас калина, куст тамо калини, то калину тоже можна її, як вона вже доспіває, можна її їсти. А так в нас не було цеї акації, потом уже садок був, я це, аж пізно вже ноябрь, декабрь, шо там яблука починали, значить, цего. А то зразу не було нічо. А той калина вона, а той, ви кажете акація, воно сладке, даже я колись читав в газеті, шо воно значить це полєзно, шо їсти цю акацію. Вона якось її варила, чи парять її і якось їдять.
А можливо ви ще пригадаєте чим рятувалися від голоду, що ще їли, окрім зерна, яке сестра приносила?
В нас нічо не було, кроме це шо вона принесе, витріпає це на землю, віничком замете на купку, там збере його в стакан, там стакан чи пів стакана є, в нас не було нічо. А в других людей я не знаю як, всякі були. Так як зара є всякі, шо бідніші є, бо от зара, там де син живе цей Міжлісся, було 36 корів на вулиці, а зара тілько їдна лишилася, всі унічтожили. Бо приходе староста, а це ж корова так як людина, треба подоїти її, треба почистити, треба їсти дати, напоїти, пасти і треба пашу найти всьо. І люди попродали нема. Нема зараз тоже, в нас там, де я. В других сьолах то є разні сьола, є багатші, є бідніші. Так само і люди, так само. А ця вулиця, де син, то 26 корів, а зара то тілько їдна. Молоді то там ше тримають цю корову, а так більше ніхто не тримає нічо. Кури то ше тримають, бо це ше хто в колгоспі робив, то має не субсидії, а якось там воно називається …
Якісь пільги?
Дают вкінці року, розприділили ніби землю…
Дають пай?
Пай дають, да.
А чи пам’ятаєте, яким був 33-ій рік, коли Голодомор уже завершився і як почало відновлюватися село?
Ну шось я цего не, тако, шоб конкретно сказати, як воно відновлювалося, як воно шо я шось не помню як воно, ну стало трошки, стало трошки канешно ж, осінь, вже хто там посадив городи, якийсь буряк був, якась картошка, якась морква, якась петрушка, якась може цибуля, може якийсь цей, ну шось таке було, то вже почали трошки люди виходити з цеї біди. А шоб тако, ну куди, я ше ж дитина, куди, я нікуди не ходив. Оце як зійдуться в селі, в хаті жінки, дівчата, жінки шось говорять, то я тоже слухаю, так як он вона слухає шо я кажу. То я понімав шо вони кажуть, а вона, шо я розказую, то вона дешо знає, а дешо не знає шо вона. Так шо я тоже, тако як воно, чи зразу влучилося чи, постєпенно влучилося, бо наверно в колгоспі робили, то був урожай то шось давали трудодень, бо тоді ж не платили грішми, трудодні писали, от, а там вкінці року, шо вийшло на цей трудодень 100 грам зерна, чи 200 грам, шось давали.
А чи були в селі от саме 32-33-ій можливо якісь наглядачі, якісь люди, які ходили з нагайками і відбирали їжу?
Я це не помню. В нас такого не було. Я тіко чув такий анекдот, шо як, ну це вже потом, як Лєнін вмирав, то Сталіну напутствія давав, бо Сталін після Лєніна став, шо він казав йому, шо забирайте в селяни шо є ізлишки. А були такі люди, шо мали, мали зерно, мали, понімаєте, цей, бо колгоспи тільки почали, а були свої поля ше раньше, то мали цего всьо. Закопували цего. А Сталін недочув тей забрав докришки. А в городі якісь пайки давали, так десь я слухав, шо пайок давали. Бо де там, всі б города були погибли. А в селі нічо не давали, ніхто нічо. Нема нічо, то неа нічо, вмирай. Я ж кажу підводи ходили, кажний ранок це йде підвода, забирає і мертвих звозе, кажний ранок, не цілий день вона ходе, рано. Бо обично всігда чогось ночью вмирали люди. І це ранок позбирали, позвозили, на другий день знов приїжає і знов вивозять. Скільки там їх в селі померло, я навіть не знаю, шоб толком як було 360 дворів, а це дворів було, а в кажнім було там і троє дітей, і двоє дітей, і чоловік, і жінка були. От я навіть не знаю скіко там людей було, і скіко померло, я це не знаю.