- Місце запису: місто Бар Барського району Вінницької області;
- Дата запису: 25.29.2019р.;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна
- Респондент: Адасюк Андрій Григорович, 10.05.1926 р.н., народився в селі Маньківці Барського району Вінницької області;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Маньківці Барського району Вінницької області.
(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)
Давайте розпочнемо з самого дитинства, з народження, Ви народились у селі Маньківці?
Да.
І до цього часу там?
Да, до цього часу.
І Голодомор Ви також пережили у селі Маньківцях?
Угу, так, Голодомор в Маньківцях пережив, да.
Шість років Вам тоді було, правильно?
Шість років, да.
Чи пам’ятаєте, як розпочинався, власне 32-33-ій?
Ну як-як, я малий був. Нас була сім’я велика. І цей, ну їсти не було шо. Шість чоловік було в сім’ї. Дід робив на залізній дорозі. О, і в місяць приносив під картошки. Тій нас мама по картошці і давала на цей. І по стакану молока. О, так вижили зиму. Це вже 32-33-ій. А весною вже цей, трошки начало вже трошки травки появлятися. Сніг зліз і ходили по полях, збирали де бурячок якись мерзлий, якась картошка. Приносив додому, тай мама вже їх пекла вроді пончиків. А їли шо, шо росло. Разні буряни. Береза появилась, листя березове їли, ці бруньочки. Бурян разний, це в лісі появилась ця, квіточки ці, їли тоже їх, збирали. Зацвіла сірєнь тоже, це вже квіточки разні, разні збирали, шо попало. Акація вже начала цвісти. Вже начали цю акацію їсти. І листя, ну всьо. А пекла шо. Вже як на городі шо появилося, то який бурянець туди, кропиву їли. І так вижили 33-ій рік вже.
А ви кажете, що мама давала вам по стакану молока, у вас була корова?
На трьох одна коровка була. На трьох одна. І тримали в хаті, бо крали. А це єден день тримав єден, на другий – другий. На третій – третій. Це вона тримала, мама, тамо десь молоко, шоб випили по стаканчику дати. Ну то там який блінчик був, бур’янець спече, то це шоб по стаканчику молока дати. І так вижили. А коровку тримали на трьох одну.
На три сім’ї?
На три сім’ї. Да. Ну це дядьки там нас. О, і так вижили 33-ій рік.
А ви кажете сім’я було шестеро? Шестеро дітей було в сім’ї?
Да, шестеро дітей було в сім’ї.
Ви були наймолодші? Хто був, брати, сестри?
Була сестра старша мене. Потом брат був старший мене, він погиб на війні. Потом я був і ше два брати коло мене, після мене. І сім’я велика була.
І мама, тато?
Да. І мама, тато. Тато робив в колгоспі, тоді вже колгосп організували. О, тато робив в колгоспі. Ветеринаром робив, да. Мама полола, як обично, буряки, городину там, в колгосп ходила.
А чи давали тоді в колгоспі якійсь пайки, от саме 32-32-ій, люди ж працювали?
32-33-ій рік я ж не працював. А пайок давали там. Я не знаю, не помню, шось давали. Там якісь принесе з пів кіла чогось і стовче, ну пісна рада була така їжа, стовче в тій їжі і так дешо зваре до бур’яну. Ну бур’ян зварити і цей так. Вролді і заб’є ті очі чи шо. І так жили.
А можливо ви пам’ятаєте, чи приходили до Вас додому якійсь люди?
Ох. Приходили не раз. Ми цей, на п’єцу з братом і кричали: «Шо прийшли вже за татом?». Забрали всьо підряд шо появилось. Дивився в горшку де, шо є. Там шо якоїсь фасольки було, якась жменя, чи гороху, чи шо, забирали всьо підряд. І де шоб картошка появилась ого, тямболіє. Забирали всьо підряд.
Як забирали вони пояснювали для чого вони це роблять, куди вони його забирають?
Нічо, каже: «Треба в зарстку, всьо».
Бо вони голодне?
Да. В зарстку тре і всьо. Таке було.
А село було велике, скільки було дворів у селі?
В селі ого, було дворів, ну я не помню, велике село було. Даже таке було, я прийшов, збирав картошку, ходив весною по полях. В Матіївці був, куди всі, туди ми, кругом по полях ходив. Прийшли і вечером тако, апрель місяць, я помню, як зара. І трошки начали, там лужайка коло нас, і начали гратись. Виходе, чую з жінкою кричать, шо, до дитини, до свої, шо «Йди сюди, йди сюди, йди сюди», ми бігали. А це вона пішла, дивимось, її зарізали. І на подвір’ї, ми тако дивимось, подвір’ї вогонь розклали і в каструлі варать дитину цю свою. Порізали, таке бачив даже. То тоді батьки не пускали нас, дивіться кажуть, бо Гончаруки були такі, поріжуть, каже і поїдять. Таке було. А в 33-ім році в мене сусід був, в нас. Я же ж такий було 7 років, то я вже тако, як знаєте, як діти, як зараз, зараз діти розумні, нема шо сказати. Тоді шо забиті були, як цей. Я шо десь шось знав чи понімав, кроме тамо гуси пасти. І цей з голоду йдуть находу. І шо ше, в мене був, в нас, впав він тоже голодував, не мав шо їсти. Неживий пошті. Його вивезли на кладбіще і в канаву кинули. А вже весна була і тако йшов цей буран вже, а там в рову посіяно біля кладбіща. А не ховали, так кидали в канаву і всьо, котрі рухалися. А котрі, то присипали земльою, котрі вже не рухалися. А котрі вже не рухалися, то прикидали, а потом приходили, то котрий вже помирав. А він ше рухався. Кинули його, а він ночью ця трошки шось розчув, бо весною це сонце. І переповз канавку і в горосі, цей горох вже зійшов і в горосі. Він цей горох начав-начав їсти і так, слухайте вже, піднялося раз в місць, вже піднявся вже стручки появилися, приходе додому. Такий заріс, всі боялися. Такий заріс, шо, ожив. Казали, шо нема-нема, десь дівся, а він ожив, і прийшов, і додому вже. Таке було.
Тобто випадки канібалізму в селі були?
Да, оці тоже, шо дитину свою зарізали, з’їли. Їх, шо вони, зарізали доню і поїли, рано їх, правда, десь приїхали і забрали. Так їх в селі і не було більше. Таке було.
А чи ходили, от 32-33-ій, в вас же були брати чи сестра, чи ходили до школи?
Ходили. Школу вже організували. Я вже 33-34-ий рік пішов пасти там поросята в школу були наймали, сірі гуси там пас. То вже організували школу. То я був пішов тоже в первий клас. Хлопці ходили. Прийшов з школи, ну літо босий йду, аж до самого снігу. А зимою сніг впав, тай в школу занесли єдного, в школу, взули і занесли єдного. Принесли обувь, тоді взувают другого, другого ведуть в школу, а того забирають з школи. Так вчилися. А потом вже, коли я вже пішов, вже в 38-му році, пішов пасти вже корівку, то вже там пас в їдного діда, то вже там він пляшку молока дасть, то вже так. І так виживали, бо сім’я була велика.
А от зараз часто згадують за ті роки? Чи взагалі пригадують Голодомор?
Пошті, пригадую часто. Зара діти, ондо в мене троє внучат є, чи правнучат. З коли принесе то колбаски, то то, то то, ше не хотят їсти. Я не раз кажу, шо, не знаєте біди. Принесе дітям ондо зварити даже. Зара можна жити, шоб не було гірше главне. То говориш, але дітвора, знаєте, своє.
Розбещені, бо все мають.
Розбещені, нема шо казати. Я в таких роках дивився, а вже як цево, в 33-му році появилися ці яблучко десь, грушечка, то вобше не знав дома, шо там поїсти, вобше не знали. Там вишня появилась, там то, там то до самої зими. Там дешо на городі, там посіяти шо вже збирають на зиму. А то понятія не було. А буряни, на буранах жили і всьо. Даже не думали за хліб. Бо його не бачили. Не тіко шо думали, а його й думати не було на шо, бо не бачили. Таке було.
А чи багато людей в 32-33-му в селі померло?
Ого. Бачте я, в мене десь було там, но я не помню трошки. Но багато людей, я даже колись, в бібліотеці я робив рік, то я знав даже, но забув. Шо це було в 50-му році я робив, як з войни прийшов. А то вже й позабував.
А люди, виходить були обезсилені, і йшли, хто біля дворів падав, шо з цими тілами робили?
Хто, де впав підбирали вивозили на кладбіще їх. Хто неживий, то так, кинули в канаву, присипали землею. А хто живий ше рухався, то лишали, потом на другий, на третій день, хто погиб, то присипали. І всьо. Таке було. А цей, а потом вже, як я вже пішов трошки в школу. Вже пішов перший клас. То вже сіяли в 33-ім, 34-ий рік на полі ті, де горох сходив, то ловили малих, били, шоб не, а то приглашали в мисочки попилички збирати і ходити по гроші цего всьо. Горох їли, а його давали по тарілці супу, шоб главне ходили. Наваре по тарілці супу шоби, ти вже йдеш зараді того. Вже й, ходили, вже й той, корівку пасти по очереді, гласне шоб піти на поле, шоб поїсти того тарілочку супу.
А був же, тоді ввели в 32-му «закон про 5 колосків»?
Ооу. Він ше був, тоді вобше не знали, шо це, шоб найшли 5 колосків, то катували б я не знаю. То після войни і то вже 5 колосків, хто взяв і то давали по 3 роки. Після войни вже. Не треба було вже до войни. Таке було. Голодали, дуже голодали, нема шо казати. Йде, йде чоловік впав і всьо. Як йде, йде, повзе, шо міг ходити. Таке було. Шо зробим.
Було поставлене завдання винищити український народ.
В нас було таке, прийде, та каже даже сусідстві «Ти враг народа», забрали чоловіка. Жінка шось пішла в сільраду, тай там шось говорили «ти така сама як він», забрали і її. Зара прімєрно в нас є такі чутки, шо як Купчик, він в Вінниці десь є, його батька забрали, дєда і бабу, десь вони в Вінниці вроді, туто де парк Гагаріна, де ліс цей, площа Гагаріна, то відтоді їх розстрілювали. Це вже такі чутки. А то шо найшли, то сходу, даже прийшли, цей з наради, даже як там якийсь колосок найшли на полі, шоб цей, шоб розтовкти його, шоб цей їсти шось зварити. Найшли цей снарядик, забрали, розбили і всьо.
Це ви про жорна зараз кажете, правильно?
Да-да. Отаке як жорна. Два камінчики ого. То робили такий як цей, дупляночки з дерева і зверха таку і казали ступа. І там якогось зерна кинуть туди і потовчуть, потовчуть, вибирають і так.
А чи бували в селі випадки, коли свій йшов проти свого. Я в тому плану, що була радянська влада і були люди з села, які були?
Були. Був в нас Крукошенко такий, ходив, забирав, вимітав в людей всьо. Женя Костильов ходив, був, був такий. А де він дівся, я й не помню даже. І це ми все кричали на нього «Шо на возі за татом прийшов?». Це він ходив по хатах і шо хто скаже, а вдень до него, а вдень ходе, а ввечері прийшли і забрали. Всьо і більше не приволікся. Прийшов каже «Йдете протів власті» і всьо.
Тобто свій проти свого ішов?
Да. Були-були. Нема шо казати, були. І багато. Кажу, отаке було.
А який найяскравіший спогад з дитинства, але перед початком Голодомору? Перед 32-им? Щось дитяче, що запам’яталося? Було дуже добре, а тут раз і все різко змінилося. Як же ж в один прекрасний момент, просто не стало їсти, до 32-го було же ж що їсти?
В 30-ім році ше тако якось було. Тато тримав коні ше свої, ше там на двох корівка була. А в 33-му вже і поля не було, і коней не було, і корівка вже на трьох їдна була. Це вже 31-ий рік, 32-ий це вже всьо. Зачищали підряд, шоб селяни, як казати, погибали. Не давали нічого. А вже як визивали, виживали, той, хто десь, як сказати, як зара, ходили крали людей, отак виживали. Хто сильніщий, а хто бідував, так і погибав.
А чи намагалися люди виїздити десь з села у міста тікали, чи були такі випадки?
Нє, нікому не було. Забирали, висилали сем’ї, висилали. Хто тако чуть крав, а не хотів йти в колгосп, висилили, а де вони дівалися. Тіко знаю, шо в нас, на нашій вулиці, їден, то чоловік появився, був в Москві, їх висилали в Сибір, а як він появився в Москві. А то приїхав шось був вже після войни, я прийшов. І його еті плємянік, чи хто продав цей дом, постояв, тай шо там дом такий був, корчі одні. Таке.
А чи пам’ятаєте, можливо батьки розповідали, чи ви пам’ятаєте, як почало відновлюватися село і люди після 33-го, 34-35-ий, які були роки відновлення?
Ну тоді вже пішли, шось там трошки начали вже робили в колгоспі, то начали там давати якісь там 200 грам, 300 грам на трудодень. А це робиш день, це 200 грам дадуть шось поїсти, зерна давали, 200 грам на їдин день. І таке виживали. Пошті.