- Місце запису: село Іванівці Барський район Вінницька область;
- Дата запису: 26.06.2019 р.;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
- Респондент: Десик Ганна Спиридонівна, 22.09.1922 р.н., народилася в селі Іванівці Барського району Вінницької області;
- Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Іванівці Барського району Вінницької області;
(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)
Виходить вам було 9 років, коли розпочався Голодомор, які в вас спогади, що запам’яталось?
Ну отако нас було 8 душ, ми були, так як одно бачте маленькі дів нас. І дуже голод був, і мама таке як ше хуже жили, таку калтушку насипали, шо курам ці грис, і такі ці всілякі, ну шо курам давати. А потом мама нам варила бурачиння, кропиву і тим замутювали і такі бач, ніби маленькі і ми саме по мисці їли. Хлопці нам поробили на подвір’ї горшки, шо ми так сиділи, і ми такі маленькі і по мисці їли того, того бурачиння. То це я добре знаю. А потому вже через дорогу вмер єден хлопець на голод, вмер другий хлопець, туди трошки далі баба вмерла, а тамо двоє вмерло. А ми вижили на тім бурачинні, на тім. 8 нас душ було. Було шестеро дітей і ми, і нас дві маленькі, як це ви бачте.
У Вас було дві сестри рідних?
То ми всі були рідні, тато й мама, було два брати старших, і сестра старша, а ми дві нас маленьких. Це нас було шестеро дітей і двоє батьків тей вісім нас було душ. І так ми їли то бурачиння, і так жили. Тато з мамою ходили на роботу, а ми маленькі були, ну малі ше були, були вдома тамо гралися.
Дивіться, а вам було 9 років, тоді ж ходили до школи починали з 8?
Да.
Ходили до школи?
Да. Було 8 років, чи 7 років. Ну чекайте який це. В 30-ім році я пішла в первий клас, 30-ий певно, ну да. Наверношо в 30-ий. То тоді вже трошки було лучше, тоді вже я була в первім класі, ну ходили спочатку до церкви мене водили мамо з мамою, нас обох маленьких таких. І так тоді вже повиростали, кончила я 7 класів і пішла в колгосп на роботу. Тей так. А потом забрали мене в Германію вже, тей 3 роки я відбула в Германії.
А от дивіться, в Голодомор, от саме в 32-33-му ви ходили до школи? Якщо ходили до школи. То вас там чимось кормили чи не кормили?
В ше 33-ім, то це навесні, то ми ше, школа закрилась, бо всі голодні були, пухлі, такі знаєте. А вже як, вже на другий рік, то вже ми ходили до школи. Вже трошки було, ну картохля вже вродила, гарбузи такего. Вже тоді ми дужчі були і, а вона ше не ходила тоді до школи, я ходила, тей я знаю добре. А так дуже бідили, дуже. Мама, тато ноги їм дуже були попухли, цим дішлям, а ми малі, я чось не знаю, чи мені пухли ноги, чи нє, я не пам’ятаю.
А що ви ще їли, окрім цього бурачиння?
Ага, їли кропиву, бурачиння і це такий шо пшоно товкали, цей грис такий навіть, м’якими, і гречку, крупи робили, коли ше жили. І мама цее всьо всипала в кадр і ми курам, а потому таке візьмуть черпак того і на те бурачиння всиплять нам баняк такий великий. І ті хлопці поробили нам лавочки такі і ми такі малі їли отаке і так жили.
А чи була в вас вдома, можливо, корова якась, кінь, господарство?
Тоді саме розкулачували вже, то забрали від нас корову, забрали коні, всьо на світі. Казали робили колгосп такий, а потом вже прикінці аж якусь стару корову були купили, то це аж така, ну вже як картохлі дочекалися, всьо, то тоді купили якусь стару корову. То вже там забаламутювали ото баланду таку. Бурака терли на тертку і трошки того молока, і так таке робили, і так ми їли.
Тобто до вас приходили додому чужі люди і забирали з господарства якісь речі?
Га?
Ну ви кажете, що забрали корову?
А да-да, розкулачували. Такі, ну як вам сказати, якісь ці зайшли, шо той колгосп робили, а це всьо забирали коні, воза, це всьо чисто позабирали, а ми вже лишилися без корови, без нічого, голодні самі. А потом вже, я ж вам кажу купили якусь стару корову, то вже трошки було, на 34-ий рік, трошки вже було таке, баланду цю варили трошки, а потом вже так, луче вже, картохля вродила, бураки на городі. Вже так трохи натирали, мама на тертку такий крохмаль робили, трохи бурачиння, тай таке, так і їли.
А чи були в вас в селі випадки людоїдства? Чи їли дітей?
Шоб дітей їли нє, тільки шо багато вимерло, знаєте, помирали багато, тако їх вже закопували без трун, без нічого, тако так, де там, хто так може, то трошки яму там виграбає, тей закопали, закопали, а дітей ніхто не їв нє.
Тобто похоронів тоді не було?
Нє-нє, який похорон, дитино моя, тако, хто трошки дужчий, ноги всім попухли дуже, отак татові ноги дуже вже попухли, от ці хлопці помирали, йдіть трошки, просить, вигрібайте трошки якусь ямку хоть невеличку, тей там ше цей чоловік, цей чоловік, там трох їх, штирох підуть до тої ями, тей так загарбали як небудь, без нічого, тако як є воно, тей так кинули в яму, тей так присипали, тей так. Ніхто, ніхто не, ніхто, шо могли, тоді як голодні, як цю кропиву їли і бурачиння, тей всьо. То дуже, дуже було тяжко, дуже було тяжко.
А чи часто зараз ви пригадуєте Голодомор? От зараз вам буде 97 років, ви згадуєте 32-33-ій?
Да-да. Ми розказуєм своїм цим дітям шо таке, як ми бідили дуже, як попухли, як і шо скільки людей вимерло. Кажу їм тако, а вони кажуть «А я ви не вмерли?», так ми не вмерли, так як мама варили нам такего, так ми і їли.
А як потім почало відновлюватися село, після Голодомору? 34-35-ий?
Колгосп, пішли в колгосп. А там вже давали ці шо робили, де цю роздирали пшеницю, там горох і те в котлах варили цей їм такий суп, і вони їли і робили. А ми, ше ось через дорогу була дівчинка, її тато варив це всьо нам, а ми, я цю малу за руку і тягну її. І ми туди ходили на той котьол. І там, тато нам за хатою всипе, шоб ніхто не бачив, тей ми з’їли, тей пішли додому. То ми щодня ходили туди на хазяйство, шоб нам там дав той тато їсти. Ото таке.
Мама з татом також поправилися?
Да. В нас в сім’ї ніхто з голоду, в нас в сім’ї не вмер. А осьо два хлопці вмерло, єден старший, а другий. То цей так кричав, малий, штири рок йому було, то він тако сидів озьдо на пеньку, в нього була хата через дорогу, і всьо говорив «Ой, я хочу дуже їсти». Тей це моя мама цего самого бурачиння тей йому в мисочку занесуть, йому дадуть, бо його мама з татом попухли ше гірше були, і в неї були малі діти багато, сім’я дуже, то вони дуже вже бідили. Тій ці мама занесуть йому, він з’їсть, а потом уже як були жнива, пішла вже його мама в колгосп на роботу, трошки втеребила колосся і зварила там вже йому шось, тай каже до него, він називався Семен «Семеню, вставай, вже є всьо тобі їсти». Він сказав, тако махнув рукою, шо поклади і кончився. Не кушав вже. То тут два хлопці, їдному було 15 років, а другому було так 5 років, малий ше. А то тоже трохи вижило дітей, діти. А ми, ця мала їдна була, то ми її на гойдалці гойдали і листя рвали з вишні і нагодовували. І воно такигой живіт зробився в неї, в цеї малої, і вони вижила тоже.
Сестра ваша?
Нє-нє, ця через дорогу. Сестра моя, то це бурачиння, мама це нам варили, і ми це вижили. А це вони так дуже бідили. Дуже вже, мама вже не могла, дуже діти, в сім’ї дітей було так багато. Так вони й. Ну дуже був великий голод.
І в селі померло багато людей?
Да. Да, багато, багато померло.
А можливо ви чули щось за сусідні села, можливо хтось розповідав, чи були випадки людоїдства, чи їли дітей, чи не їли, можливо чули?
В нас не чути було.
І за інші села, ви також не чули такого?
Я не, ну ми шо ж малі були, шо ми тоді, нічо не розуміли. Но не чути, шоб дітей своїх їли. Казали, шо в Херсонській області там десь, то там їли дітей багато всьо, а в нас не чути, я не буду казати, нє. Тако попухли, померли багато, а шоб хто їв дітей, я не чула, я не буду казати, бо нема.
А чи ходили ви можливо на поле, коли були жнива, не збирали колоски?
Збирали. Збирали, ходили. Потом уже ходили, як вже колись руками жали, знаєте? І там, де який колосочок загубився, то ми збирали. Так ця мала ні, бо вона ше дуже була мала, я більша. То ми збиралися свейого сусідів, 5-6 навіть дітей, то ми ходили збирали, то такі були жорна, роздерали ті колосочки, потеребили, тій вже тоді, ну баланду варили. Тій їли тоже.
І вас ніхто не сварив і не виганяв за то шо ви збирали ці колоски?
Нє, виганяли, сварилися, бити хтіли, тако доганяли, а ми тако закрадалися, знаєте. Це так, це гонили дуже. То тоді дуже було. І так було, шо в нас було в мами цибуля в горшкові, під припічком і найшли забрали. І було скілька, ну там такі були гладущики, якісь крупи трошки шось, шо висипали забрали. Шо було всьо позабирали, і корову забрали, і свині забрали, ну всьо чисто позабирали, а нас голих і голодних лишили.
А от вони це забирали, як вони це пояснювали? Чому вони це роблять?
Ну чо, як будеш кричати, то заберем в тюрму. Не можна було нічо казати. І це такі, приходжують такі, бо я ше мала була, не дуже пам’ятаю, прийде, стукнув, в цей, в стіл, відчиняй скриню. Колись скрині були такі. Забирали шо є. І це гляділи, наб’є ту п’єцу, всюди перевертали тако. Взяли нашу, тако як вже дочекалися цего, ну шо вже, вродили, а ше трошки, то вони там якось, я там знаю як вони, десь ходили чи як вони, то в льох, в мішку, в льох пустили і замастили це віко, і вони найшли і забрали до грами. Нічого не лишили, геть того зерна. То це я добре, це всьо пам’ятаю.
Це ви в себе в льоху таку зробили?
Да.
А де ше ховали їжу тоді?
Де хоч ховай, закопували, все одно найдуть. Найдуть і забирали всьо. Подчисту. Нічого не лишили, я ж кажу геть цибуля була, в такому великому горшкові, під припічком, і то вони найшли і забрали. І ще було трошки гладущечко трошки якихось круп і забрали, і лишили нас голих і всьо, і голодних. То це я добре знаю, це не то шо якась брезня, це всі добре знають. Яка розкулачка була, а то потом на виселку забирали.