1. Місце запису: село Юрківці, Немирівський район, Вінницька область;
2. Дата запису: 23. 09.2009р.;
3. Хто записав: Шклярук Вікторія Сергіївна;
4. Респондент: Дяченко Тетяна Костянтинівна, 1936 р. н., народилася у селі Юрківці, Немирівського району, Вінницької область. Розповідь ведеться зі слів матері Тетяни Костянтинівни – Дяченко Килини Василівни 1902 року народження.

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Юрківці, Немирівського району, Вінницької область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я, Дяченко Тетяна Костянтинівна, 1936 року народження – сільський бібліотекар с. Юрківці. Можу розказати про Голодомор 1933 року зі слів моєї матері Дяченко Килини Василівни 1912 року народження – безпосереднього свідка даного часу.

Моя мама розказувала таке, що три роки підряд 1931-1933 рр. були дуже посушливі, майже не було хороших врожаїв та ще й тодішня влада відбирала зерно у простих людей. особливо у тих, хто був розкуркуленим. Це такі люди, які вважалися багатими, але у них забрали все і вони стали найбіднішими, для них настав голод. Бо в них все позабирали і вони вже не могли випорпатися і не було сили прогодувати своїх дітей, бо нічого не було – був неврожай. Їх повиганяли з хати на вулицю, на сніг, хворих людей викидали на сніг – це так було з моєї родиною: паралізованого дідуся в рядні винесли на сніг, маленьких дітей (моїх братиків та сестричок) також повиносили на сніг, а хату замкнули на свою колодку і сказали діватися де хочеш.

Але люди єж всякі, більшість добрих людей. Бо хоч більшість було голодни і холодних, але і нас приютили. Це такі люди нашого села, що тоді жили по сучасній вулиці Шевченка, жили дід і баба і донька  – Дворська Валентина Іванівна і вони забрали мого дідуся і дочку до себе в хату і ніколи не було ніяких нарікань, бо самі жили в бідноті і хотіли комусь допомогти. зараз і хата нова на тому місці і людей уже нема, та й моїх батьків уже немає. але пам’ять про ту доброту навіть мною небачену живе в моїй душі. Тоді між людьми панувало якесь добре почуття, жалість і повага.

Через деякий час батька забрали як репресованого, який із Сибіру і не повернувся.

Сама ж “голодовка” 33 року була страшна, не було нічого і нічого не родило, не встигало родити, бо його виривали і їли.

Як відомо, навіть їли своїх дітей: таємно ділось дитя і ніхто нікого не питав, де воно ділось.

Навіть такі випадки були в с. Юрківцях. Моя мама дуже рятувала своїх дітей, сама голодувала, а кожну кришечку їди берегла для дітей, але одного хлопчика не вберегла, у 2 роки воно опухше, без крихти хліба, лежало на печі і просило маму: “Мама, булі” (цибулі), бо в нас на городі сходила лише одна цибуля.

На світі різні люди є, але “голодовка” – це щось страшне, і доводила людей до вбивства. Наприклад, на моєму “кутку” був дід теж голодний, але коли в нього вкрав інший сусід картоплі, він його догнав в копанці і вбив колом. Один страх був!

Але ж не всі однакові: трохи дальше жили сусіди Миколенко Тодот і Дарія. Вони також були небагаті, але дуже добрі і щирі. Десь то Бог їм допомогав, бо вони були дуже молящі і щирі і жилося їм повно краще і може й так само, але їхні щирі серця не могли проходити коло гіршої біди. Бо мої рідні були дуже голодні і хлопчик помер і всі попухші були, майже лежачі, майже недалеко до смерті. Було і іншим та тітка Дарія допомогала багатьма різними способами. Був такий із моєю сім’єю, як розказувала мама. Одного разу ішли мої сестрички з села, ледве ноги волокли, бо дуже хотіли їсти. І от їм на дорогу виносить тітка Дарія буханку хліба… На той час це була рятівна буханка хліба… Хліб… Це все було тоді, це було найдорожче. І як же дякували плачучи ті діти. і мама за ту буханку хліба, за ту доброту…

Мама сказала дітям і сама стала на коліна і ревно (щиро) молилась за таку людину і так хотіли їсти, а стояли і молилися разом з мамою… а потім їли і плакали, ніби підсолюючи той запашний хліб… Може ой хліб і врятував їм життя. бо не одна така людина була на світі.

Добрим людям треба вірити і їх шанувати.

1. Місце запису: місто Умань Черкаська область;
2. Дата запису: 20.08.2009р.;
3. Хто записав: Глухінчук Павло Васильович;
4. Респондент: Глухінчук Анастасія Карпівна, 1923 р.н., народилася у селі Барвінкове Погребищанський район Вінницька область;

Під час Голодомору 132-1933 років проживала у селі Барвінкове Погребищанський район Вінницька область.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте ви голод 1932-1933 років?

Так! Пам’ятаю ходили з такими залізними прутами, били, ями шукали: зерно де є,  бо забирали даже аж лушпайки з хат, не давали, щоб нічого не доставалось, щоб здихали люди.

У нас була коло хати закопана яма, закрита лядою і закладена вальками, та ми тоді хоть трохи виживали тоді замастили, зараз дорошки на полах, а тоді біла земля застилили соломою, то вони в нас нічого не знайшли.

Мені тоді було 7 років, слаба була, спухла була. Батько тримав на руках мене і думав, що помру наверно. Та добре корову забрали, та ще навели в хлів корів з всього села, бо в нас був великий сарай, то мама доїла ноччю, та так виживали. Приходилось домовлятися зі сторожем, щоб не розказав.

З району організували  людей, котрі вивозили мертвих і кидали в яму, і їм за кожну людину давали пайок. Людей багато здихало, забирали не тільки мертвих, а й живих, котрі не могли ходити, бо завтра прийдеться знову забирати. Якось нашого сусіда теж кинули  в яму, коли він ще був живий, і він викарапакався  десь знайшов сили для цього і прийшов додому. 

Хтось допомагав вижити людям в той час ?

Все село маленьке, було всього 60 хат, таке село у нас було. Не було кому помагати.

Хто із вашої сім’ї помер в роки Голодомору?

Нас в сім’ї дітей дітей було п’ятеро. Сестри: Оля, я; брати: Альоша, Василь та Ваня. Ваня був наймолодший і він помер в 1 рік під час Голодомору. Я пережила дві голодовки, війну і відбудову після війни, але Голодомор 1933 року був найстрашніший.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент:  Костюченко Віра Федорівна, 1928 р.н., народилася в селі Нова Маячка Олешківського району Херсонської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Нова Маячка Олешківського району Херсонської області;

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Коли вже почали грабувати, ми маленькі були, я не пам’ятаю з чого. Но знаю, шо і корову забрали, і коняку забрали, а нас вигнали. Ми ходили якимись селами. Вона каже «Йди попроси, йди он в ту хату попроси шось, хоть кусочок чи сухарика, чи чогось», а я не можу, а я не можу просить, не можу просить і стою. Кажу «Я не можу», «Ні, йди проси, люди дадуть». Я піду, тільки глянула, трошки одійшла, вона швидко, швиденько, шоб мене залишить, шоб може хтось мене візьме і я не помру з голоду. Я бігом тоді за нею біжу і кричу «Не кидай мене, мамочка, не кидай мене, я просить не можу, я не буду просить ні в кого нічо». Так я з нею мучилась тоді, а вона зі мною. Братики зранку встали пухлі, так вже опухли, шо вже не могли ходить, они лежали. Спочатку помер братік старший, Сашенька, поховали ми його. Ой а коли, а Маруся, сестра значить, у наймах була, то вона тим і врятувалась. Коли вона принесла на похорон бутилку молока, то я в свої дитячі роки не відчувала цього болю, а тільки хвасталася цим діткам, шо з нами жили. Казала «Ага, а в нас є молоко». А шо братик помер, я не могла зрозуміть. Для чого це його в яму поклали, для чого його заривають. А потім через деякий час і менший братик помер. Но тільки сама велика біль була, коли менший братичок просив в мами «Дай мені, мамочка, хоч листочок капусти». А вона сказала «Не дам, бо ти не встаєш і не ходиш, он дивися сестричка твоя ходить по смітниках збирає і приносить, хоть якусь їжу, а ти не ходиш нікуди і не дам тобі». Він ледь не сказав «Дай мені хоч водички напиться». Вона дала йому водички, він захлипнувся і вже й помер.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Пенязєв Петро Копитонович, 1928 р.н., народився в смт. Горностаївка Горностаївського району Херсонської області;

 Під час Голодомору 1932-1933 років прожив в смт. Горностаївка Горностаївського району Херсонської області;

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Школьники, їх ганяли по Горностаївці, розкуркулювали, а ми кричали отут «Куркуль Пелипейко, оддай хліб державі». А який він був куркуль, був я щос як заповню, хатка була на курячих ножках, не полів не було, груби довбали, у ямах такі піки були, довбали, а ми ж як діти «Куркуль Пелипейко, дай хліб державі». Даже помню ту вулицю і, де оце було. Вивозили з Горностаївки, тут був у нас, я прийшов з армії, хароший мужик такий був, я не знаю, був він куркуль і оту сім’ю, тут Каїрка була, вал, так туда вивезли. Ну сім’я померла, він якось остався живий і дві дочки.

1. Місце запису: Хмельницька область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Пшенична Ольга Яківна, 1923 р.н., народилася в селі Жаглівка Городоцького району Хмельницької області;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Жаглівка Городецького району Хмельницької області;

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифруваня аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Під ногами корові випали яму, дві мішки тула накидали, і зарили. Прийшли буксірна, чоловік 20, шукали, шукали, не найшли. Каже «не найдуть», каже до мене, а ми, мама тільки, і мама больна. В 55 год  мама вмерла. І батька не було вже. А він, голова сільради, до мене каже: «Признайся є в тебе закопане?». А сусідка заявила, ну вони кругом, а ми затоптали, вони мені так половкою, а тут гній, нема. А він каже Тоєнко, він помер Царство йому небесне, каже. Я не можу розказать, сироти дві, «скажи не возьмемо, ні одної зернинки, тільки скажи, є?», а я кажу «Є». Він по-сусісдсві там був. «Хлопці, а де?», «А отут», корову підняли. Як я кричала, як копали ті, криком кричала. І забрали, ні, хлопці давайте доски якісь, там дрова туда, сюда. А як він заставив зробити лавку в сараї і поставити мішки в сараї.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Паролова Віра Андріївна, 1921 р.н., народилася в селі Буцівське Великоолександрівського району Херсонської області.

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Князе-Григорівка Великолепетиського району Херсонської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Це в гражданськой войни мого батька забрали і маминого брата забрали і розстріляли оці актівісти десь тут, коло Береслава, десь. В 31-32-му році почалась розкулачка, коли у нас все чисто позабирали, ну коли все чисто позабирали, то нас, мама і мене, маму, бабушку, прадєдушку і прабабушку, вони звідтіля вивезли на свалку за 3 км од села. Через день приїжджають ті активісти із села і трусять кругом. Шукають і в печі, і в плитки, кругом. Шукають, де там який вузольчок найдуть і забирають. Тоді, коли вони стали вже все забирать, позабирали, нема чого вже їсти, совсєм, одну щирицю їли. То перве прабабушка і прадєдушка, їм було по 90 год, вони померли. Це весною, в 33-му годі. І їх ото вивезли з землянки, витягли, на снігу вони лежали ше сніг був весною, помню. Бабушка померла, а послє бабушки мама померла і там ще люди повмирали. І так лежали на снігу. На моїх глазах людина йде, впала і померла. Або там коняка впала, біжать скоріше, бо це ж якогось м’яса одрізати. А потом вже, коли вони вже всі повмирали оці, вже я осталась одна. А там по путі, до одного дядька забігли, а вони такі були багатенькі люди. Забігли і там скільки морквинок вихватили ми, вирвали. А пристав за нами гнаться і ті потікали, а я була слаба, я не могла тікати. Він мене догнав, побив мене. І зняв з мене плаття, оставив в одній рубашкі, тоді я пішла до знакомих, там мені дали плаття, я наділа і тоді пішла вже я.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Чебанова Ксенія Семенівна, 1925 р.н., народилася в селі Князе-Григорівка Великолепетиського району Херсонської області.

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Князе-Григорівка Великолепетиського району Херсонської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалів збережено мову респондента).

А коло нас жив сусід Гурко Хведор. І я вкрала, як я їсти не хотіла, а він виліз, дід Хведор, на вулицю і така морда пухла, руки отаківо, ноги отаківо, трави хоче ротом піймати. Я дивилась-дивилась тай собі пішла, коржика цап, за пазуху і побігла на вулицю. Тай дядько побачив, шо я ж коржика принесла, витягаю з пазухи та й ломаю, я його нагодувала, а він вмер. Він же ж нічого не їв. Ненечко, моя мила, шо ж мені тепер робить? Я пошьол до батька. Тато, ідуть там дядько Хведор. А він «Де?», «Отам», пішов, вже ж вмер. Підтяг тачку, на тачку зволокли, батько тачку тягне, а я ззаді за ноги, ведержую і на гробки. Так прикотили, батько звалив його з тачки туди, а там лопатка стояла, лопаткою прикидав його, тай пішли додому. Отак годують.

1. Місце запису: Одеська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Трач Дмитро Пилипович 1923 р.н., народився в селі Вільшанка Савранського району Одеської області.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Вільшанка Савранського району Одеської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалів збережено мову респондента).

Було шестеро дітей. Коли настав голод, то в нас вмерла саме перво, сама менша дитина – Ваня, звали його. В колесі помирає тоже мальчик. І помирає вже четверта Поля це. Тому шо був такий голод, шо не то шо не було шо їсти там шкаралупи з картошки, і цього даже не було. Я удівляюсь сам, сам з себе, чого я не помер. І ми ходили, шо небудь рвати, якийсь бур’ян, лободу чи жито вже було, таке діло. Рвали його, на плиту падали і їли. І коли прийшов я рвати бур’ян, а в нас в сусідів була отака лащинка, як бомба вирита. І коли я заліз, то вилізти я вже не міг, виснажений абсолютно. Я там лежу і думаю тут, напевно, я тут помру в оцій ямі. Коли ні, ходять два хлопці, ну це село вони знають чий я син, чи де живу і так далі, далі. Вни ці хлопці стали надо мною і кажуть: «Давай, – кажуть, – заберем і однесем додому, хай дома помирає, а то тут, – каже – його собаки з’їдять». І це собак випустили. Вони мене взяли, принесли, положили на кроваті. І це все, шо я помнив з цього куска жизні. Я ходив до школи, тіки нам давали оце літрова банка концерви, повна кандьон таку там галушки, суп давали тако. Для цього тільки ходили в школу. А ми цей кандьон додому, а мама значить це все в казан галушки там чи шо, тоді лободи накидала туди. Кажу: «Шо там ше?» І варила такий кандьон. Якби ми знали, шо ми виживемо. Каждий день ходили спічками землю кололи, шукали пшеницю, де захована. І де шо ше було, все позабирали.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Бондаренко Катерина, 1925 р.н., народилася в селі Князе-Григорівка Великолепетиського району Херсонської області.

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Князе-Григорівка Великолепетиського району Херсонської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Ну у роді було так, шо чи папаша не хотів в колгосп йти, чи шо. В нього одна коняка була, він спрягався там із людьми. Тоді прийшли, забрали коняку і папашу осудили сидіти в Караганді 5 год, в Караганді. Він як одсидів, він нас туди, мама приглашав. Каже: «Їдьте». А нас було я і брат, двоє. А мама грамотна, а куди, тоді ж не таке як сійчас було. Папаша прийшов додому. Хати нема, ми по квартирах ходили. А тоді вони облюбували на вулиці там, там стіни стояли, одні стіни. Ну будем строїть хату. Там отака, одна хата. І стали строїть, сам папаша і грубу клав. І половину глуби склав, пішов коней просить, води вивезти, мазать там чи класти грубу. Та чи поматюкався, йому пришили «політік» і забрали, це в 37-му, забрали папашу. Та коли мамі не сообщили, що його розстріляли. А вже тоді, коли почалась оця перестройка, я двоюрідній сестрі у Херсон написала, кажу: «Надя, іди в НКВД і взнай за папашу, він пропав». Вона мені з НКВД це все привезла і написано там все, і шо розстріляли. Так чо ж ви нам не сообщили, мама осталась вдовою в 30 год і так протіліпала вік. А я папашу, а ми оце хату в 57-му построїли. Так хата ж не така як папашу розкуркулили. Да, в 33-ій, оце ж голодовка була. Папашу забрали, а ми ж на квартирі жили. Мама, я і хазяйка одна була, а вона як піде у «Маяк», її брат робив на еліваторі, принесе відро кукурудзи, а через неї прийдуть і трусять і її, прийдуть і заберуть ту кукурудзу. Мама ж ходила у плавню, копала корінь, копала траву разну та рубала акацію, цвіточки їли. Прийшли, уперед кричать, продавали мамині платки, рушники, отаке. «Скільки стоє», а вона кричить: «Три рублі», на. Подушка скільки, на, Тоді полізли на горіщє витягли той мед, позабирали із тими, з макітрами. А ми без нічого, нема нічогісінько, тоді мама ходила в колхоз на хлопок, там її давали матерію, обратно прийшли і ту матерію забрали. Я вийду бува на ворота і виглядаю, от аби це папаша прийшов та подивився як я живу, а не як він жив, та його розкуркулили.

1. Місце запису: Херсонська область;
2. Дата запису: інформація не збереглася;
3. Хто записав: Віктор Іванович Кисіль;
4. Респондент: Анастасієнко Ганна 1923 р.н., народилась в селі Кардашинка Голопристанського район Херсонської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Кардашинка Голопристанського район Херсонської області.

Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна

(під час розшифрування аудіо матеріалу збережено мову респондента).

Батько в колгосп не пішов, а його прийшли В Водяне вивезли, все забрали попереді, там шо було. По второму приїхали додому, викопали картошку з ям, це ж весною було, розстелили у нас у хаті, і сказали: «Не трогай ні картоплини». А матір, нас же ж багато там дітей, їх же ж раньше дітей багато було. Там картоплину взяла, там, свою картоплю ніби як краде, шоб зварить шось. А тоді приїхали картошку ту забрали. Потом забрали в хаті, шо коли там одежа яка, оце за це третій раз. Четвертий раз приїхали кабаки лежали під кроват’ю послєдні кабаки, і корову ж, і коня забрали,і  корову, оце забрали. Осталось те, шо в хаті, приїхали – забрали. Остались одні кабаки під кроват’ю, а нас п’ятеро чи шестеро сидить на печі, малі. Три приїхало викачують кабаки, один каже: «Огляньтеся назад, на піч, давайте не брати оці кабаки». Він матом послав нас, хай, кажуть, вмирають. Тай викачали кабаки, забрали. Вже нєт, нічого. А тоді у ту ніч п’ятеро дітей померло. Було в одну ніч Марія, Дуня, Єля, Коля і Паша, і Вася, шестеро померло. Дідо пішов на кладбіще, викопав яму, комишом застелив і комишом їх рядом.