1. Місце запису: село Іванівська Слобідка, Калінінського району, Вінницької області;
2. Дата запису: 19 вересня 2017 року;
3. Хто записав: Печінкін Андрій Віталійович, ІІІ к.;
4. Респондент: Ковальчук Меланія Іванівна, 1929  р.н. народилася в селі Іванівська Слобідка, Калініського району, Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Іванівська Слобідка (нині Слобідка), Калінінського району,  Вінницької області.

 

Склад сім’ї: чотири сестри і мати, батько загинув у війні.

Були дуже низькі врожаї на колгоспних полях і хліб треба було здавати государству, а решту ділити між селянами і трохи залишати на посів. Зерно везли в район на клеветор.

Їли: слободу, кропиву, щавель. Дуже раділи, якщо хтось пригощав маленьким шматочком хліба. Ніякої живності не тримали, бо не було чим кормити. В селі повирізали навіть всіх кішок, їли навіть собак. Траплялись випадки людоїдства. Вбивали маленьких дітей і робили з них пиріжки.

Сусіди: Гаврилюк Ніна Арсентьєвна, Савчук Варвара Петрівна. Сусіди теж жили бідно.

Режим був дуже жорстким. Заставляли працювати і за це нічого не платили. Хліб давали по картках.

Оцінка: Час був дуже страшним і багато людей загинуло від голоду. Навіть поховати як треба не було сили. Багато чоловіків не повернулись з війни і багато роботи поклали на плечі жінок.

1. Місце запису: село Устинівка, Малинський район, Житомирської області;
2. Дата запису: 26 липня 2003 року;
3. Хто записав: Павленко Ярослава Ігорівна, 3-й курс;
4. Респондент: Фещенко Євдокія Панасівна , 1923 року народження. народилася в селі Устинівка, Малинського району, Житомирської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в село Устинівка, Малинського району, Житомирської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Так, звісно пам’ятаю 1932-33рр. У 1946-47рр. я була в Києві вже.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Це нова власть таке добро нам зробила. Голод, щоб люди видохли, як криси в хліві від труйки (засіб проти крис).

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Це продрозверстка, сталінські підлизні (блазні) забирали в сиріт послідню свиту.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда?

Були, але небагато. Всіх, хто доносив чи не доносив, косили під одну мірку. Винагороди були їм, бо доносили просто так… мало б хто хотів. Були в селі в нас такі, кому ніхто нічого не розказував. З них деякі спеціально приходили до когось в хату і просили попоїсти, щоб глянути, що в хазяїв є вдома.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Мали документи, якісь листи. Приходило до хати коло десятьох. Один заходив в хату: бєла дубльонка, пояс, кубанця, галоши. Раз зайшов, а мати пекли коржи з жолудневої муки, а він викинув їх аж у двір на землю. Інші почали свіятись. Казали, що порубають всіх аж поки ми не віддамо, що маємо.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Били, вбивали, арештовували. Висилали в Сибір.

Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Мали зброю всі, хто приходив. Мали коней з возами.

Як люди боронились?

Ховали все, або зовсім втікали з села з хлібом. Не могли далеко втікти, вєздє знаходили.

Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Да ховали, хто хотів вижити, а не здохнуть, як собака в їхніх колгоспах, то ховали. Але вміло, бо якщо сховане знаходилось, то вже смерть на місці або в Сибіру.

Хто і як шукав заховані харчі?

Землю пороли дротами із заліза. Заглядали в погреби, обколювали дротами городину. Садок обривали повністю. Сховати в дворі було важко дуже. Люди в ліса, болота вивозили. Ховали в річці навіть.

Скільки їх приходило до хати?

По-різному. Не менше п’ятьох. Це сталінські собаки.

Де можна було заховати продукти харчування?

Де виходило, але марно. Батько виносив вночі буряки, зерно кукурудзу до кладовища і там закопував. Вночі ходили на те місце і потроху брали свідти. Варили і їли, щоб ніхто не бачив в темноті, нишком.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Давали. В нас давали. Батько ходив з братом до колгоспу, їм давали юшку з якоїсь крупи, то чи гречану чи горохову. Батько не їв, вічно нам приносили.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу, тощо?

Забирали все. Коли приходили до нас, заставляли скидати з себе одежу, забирали вишивку (мати гарно вишивали), рушники, полотно на сорочки, ?, глечики, і ті забирали. Багато посуду не нужного їм били. Прямо на плоті висів посуд, а один рушницею взяв і потрощив. Худобу забирали всю.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Так, чули. Хто ж не чув про закон «п’ять колосків». Колгоспне поле гарно охоронялось, вдень і вночі, охороняли. Коли сніг розтанув, мерзлу картоплю люди забирали нишком. А поля з викошеними колосками охоронялись, дай Боже. Дітей ніколи не посилали красти колосся. Ходили дорослі. Була тітка Марина – вдова, дітей не було, то її вбили на толі за те, що вона взяла колоски у мертвого, який видно збирав колоски, та й вмер з голоду і лежав біля поля. А вона підняла ці колоски, а солдат і застрелив її.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Колоски, Боже упаси,збирати. Це коштує життя. Городину теж забороняли і охороняли, але слабше.

Хто охороняв поля і комори?

Називали їх ланковими, хто охороняв поля. Комори від нашої хати були десь за 3-4 км, то я і не знаю, мати не дозволяли далеко від хатини відходити.

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Йшли примусово ті, хто мав за що жити. А бідняки, хто пух з голоду, то йшли в колгоспи за юшку з смердячим горохом.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Середняків змушували, бідні самі йшли. Погрожували висилати, забирали хату, майно. Навіть відбирали дітей. Так гнали матір і батька в колгосп, а нас, малих, казали, що заберуть до садку дитей, якщо мати не підуть в добровільно, то їх самих вишлють. Висилки всі боялись, як пекла.

Де переховували худобу?

Вбивали, а м’ясо закопували. У нас були вівці, багато, ми гарно жили, небагато, але їсти було що. То в нас їх всіх забрали. Наша бабця жила на окринах села (край села), а в неї була коза, батько зарізали її, а м’ясо затопили в колодязі у відрі і його не знайшли.

В який час ходили забирати у людей зерно?

Вдень і вночі. До нас до хати приходили десь 3-4 раза. У нас рідня з міста присилала посилки, а хтось наклепував на нас і «злодюги радянськи» навідувались до нас.

Скільки разів приходили до хати?

Скільки хотіли, по наклепу теж приходили.

Коли почали люди помирати від голоду?

А скільки треба було? Хіба багато. Десь через місяць у сусідів померло п’ятеро дітей, всі малі. Слава Богу Всевишньому, що мати, батько і ми залишились живі. Баба наша померла теж через місяців зо два. Мерли люди, лежало біля мосту біля с.Чопович  устеляно, як костриця (яглиця з сосен) в лісі.

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сироти помирали. Деякі брали чужих дітей до себе, хто міг, та й у чужих не виживали. Вдови брали до себе чуженьких діточок. А державі було начхати на сиріт, як і на всіх нас вмєстє взятих.

Хто не голодував в селі і чому?

Всі голодували. Даже голова колгоспу і в того діти померли: одне від хвороби, а інше – від голоду.

Хто зумів вижити?

Хто крав в людей останнє. Було багато банд, оті і вижили. Виживали ті, кому допомагали з рідні хто.

Чи допомагали люди одне одному виживати?

Да, помагали одне одному. Нам помагала баба, поки не вмерла. Сусіди помагали. Помагали сусіди красти колгоспну гречку, а потім варили і разом їли в їх хаті.

Які засоби вживали до виживання?

Їли все, що могли. Страшно. Їли даже мертвих тварин.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

З родні ми мали лише бабу, сестри померли материні малі. Баба лиш давала муку кукурудзяну, потім далі і жолудяну. Пекла з неї лєпьошки і ми раді були, коли ати посилають нас до бабці.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Багато їли ягід. Малину, смородину, чорні ягоди, всі ягоди їли, але недовго. Нас багато людей в селі було, а ще й чужі. Хто перший «в ліс», так це звалось. Коріння не їли. Рослини їли всілякі, перша їжа – лобода, особливо калачики (рослина), шипшину, глод.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Кору не вживали, листя теж не їли.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Заборонялось полювати на диких звірів. Їли миші польові. Брат ходив на рибу, ловив зайці. Якось пішли в ліс і знайшли схованки з м’ясом, а біля неї чоловік лежить мертвий. То брат тоді вперше побачив пухлого від голоду чоловіка. Більше в ліс не ходив, так перелякався. А далі мертві, спухлі від голоду, з болячками люди, які валялись прямо по селі не були несподіваними. Всі даже і уваги не звертали на них. Лежить мертвяк ну і що, хай Бог душу його прийме.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Не знаю. Ми не їздили. Як забрали коня і воза, не було чим.

Чи був голод в місті?

Був голод, страшніший, ніж в селі. Бачили багатьох з міста в селі. Казали нам, що прийшли до села, щоб не вмерти з голоду. Дай і повмирали тут, а кого забрала міліція.

Скільки людей померло в селі?Чи є такі відомості?

Всі померли, після голоду десь вже, мабуть, аж в 1934-1935рр. село наше стало поповнюватись. А тоді пусто було, мертво, нікого  і нічого: не людей, не собак, не тварин. Як у могилі.

Чи відомі випадки людоїдства?

Багато їли людей. Матері своїх дітей. Страшно і важко споминать, коли моєї сусідки дочку знайшли без рук, ніг і голови. Боже, невже могло бути таке. Сказали, що це її мати зробила таке з власною дочкою. Забрала міліція, її вели по селу в в’язану в верьовку, а люди плювали на неї, деякі ввибігали до неї, щоб розідрати, але охорона казала, що хто наблизиться до неї, то буде застрелений.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Хто їх хоронив… люди єлє ходили,сили не було з колгоспа прийти додому. Отак гнили і згнивали.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

Знаю, що в інших селах, то були. Свою бабу ми похоронили в дворі, бо до кладовища батько не зміг її дотягти.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Я поминаю і бабу свою, і матір, батька. Так і інші своїх родичів. Батьки батьків, діти батьків, бабів, дідів.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві?

Так само як і в інших селах в церкві поминають.  Радянська влада лише «хоронила», а не поминала. Піти в церкву тоді означало «зрадити родіну».

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Немає, їздио до с. Чопович.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Немає таких вже давно.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Я розповідала і своїм дітям, і онукам. Це було життя наше, хай знають, яку владу обирають і як можна жити, їсти власних дітей, дохлу худобу. Все було, а не вигадано.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Винні вони всі, ті, хто сидів в розкоші і сміявся над нами. Влада скинула панів і нам життя – за яке ми поплатились власними батьками, дідами. Інколи вночі присниться мені, що я їм коняче м’ясо, з мертвої кобилиці. Або згадаю, як ми ховалися, крадучі горох в колгоспі, то аж сльози на очах. А зараз ми б могли жити добре, казалось вже страшне пережили, так ось знову наступає те ж саме в селах.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

 

1. Місце запису: село Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
2. Дата запису: 10 серпня 2021 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Яценко Наталія Станіславівна, народилася 3 грудня 1958 розповідає про Голодомор зі слів її батька Сергієнко Степан Іванович, 1929 р.н., який народився в селі Устивиця, Миргородського району, Полтавської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав у селі Устивиця, Миргородського (нині Великобагачанського) району, Полтавської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)  

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Яценко Наталія Степанівна.

Якого року народження Ви?

58-го.

Ви хочете розказати історію вашого батька сім`ї під час Голодомору

Зі слів. Зі слів мого батька, те що він пережив, що він пам’ятає і те що йому розповідали його батьки.

Як Вашого батька звати?

Сергієнко Степан Іванович. 29-го року народження. У нашому селі як і по всій Україні у 30-х роках повних ходом ішла колективізація. Но не всі зразу ішли в колгоспи. Зразу найбідніші верстви пішли, а потім вже поступово, поступово. До колективізації зрозуміло шо люд жили одноосібно і жили багатше. Тому шо тримали і корови, і поросята, і кури. Потім усе це позабирали в колгосп і уже в 30-ті ці роки, 32-31-ий вже там гірше було жити. Бо вже такого господарства не було, робили трудодні. Ну, а потім в 32-му році ще ж ситуація погіршилася, тому що зібраний урожай, то хоч який небуть давали зерно на трудодні, а тоді вже зовсім перестали давати на трудодні. І люди цього ж не могли зрозуміти, ну як же так, як же треба виживати, якось дома, дома те шо посіяли трошечки такі діляночки як оце зараз у нас були ж, то ще з цього 32-й рік ще з цього якось трошечки виживали, смертність ще не така сильна була. Виживали з того що десь в когось шось десь залишилось з господарства, чи на грядці, чи шо. Ну, а потім уже ж дійшло до того шо почали таки вже ж масовіше мерти і зерна ніхто ж так і не давав, і понятно що найпершими збунтувалися в нас матері цей бунт… жінок відомий в історії цей факт збунтувалися жінки. І в мене дідусь мій це батька батько Сергієнко Іван Якимович, один із жителів села, можна сказати який був грамотний, ну якшо це вам хоть трошечки цікаво. Він був інвалідом дитинства в 3 роки він просто упав із того не втримався із воріт упав, і у нього перелом позвоночника, бо в нього не… ліва нога і горб утворився замість того шо позвоночник був поламаний. Він розумна дитина була, і закінчив за два роки він опанував до двічі на місяць ходив учитель додому, в школу він не ходив жодного дня, опанував грамоту за 2 роки. І от вони до нього ці жінки, як збунтувалися прибігли, пиши листа Петровському оцього факту, я читала цей бунт, ну оцього факта просто не було це сімейний факт можна сказати. 

Кожен день везли по 3-5 чоловік возом. Дідусь виглянув і побачив, що везе, дорога ж ту така… і випав, може дихав ще там, хто його знає. Він каже схвачується з того воза такий злючий «шо ти ще й впав» ногами його той труп нещасний б’є, кидає ж його на віз і везе на гору.

Ховали їх в одній ямі?

Ні, ховали не в одній. Ну оце ж по скільки їх там було. Якщо хтось з рідні міг дойти до кладбища, то ховали окремо. А так по 2-3 кидали так.

Іван Якимович, це ж дідусь – п’ятеро дітей. Цих двох дівчат посилали ж робити на трудодні і оце ж з бабусею моєю вони ходили. Оце ж якщо прополов рядок – галушка, пів рядка, то пів галушки. А оцьо ж третього хлопчика, що 14 років десь там в Мар`янське пристроїли на роботу. Ну вони спаслися оце каже тим, що шив чоботи. Він же керував сапожньою майстернею і він оце навчився шити. Каже дадуть з десяток картоплин. І отак перебивалися. Ну тоже і оладки з листя і з вишень листя вже з чого тільки не робили. Шо ви їли як могли вижити? Самі не знаємо. Він каже що дуже багато померло.  В нас тут було десь шість ще хуторів було навколишніх, то разом було десь 12 тисяч населення. Залишилося після того того, десь тисяч дві населення втекли, ну це такі шо сімей не було помогли кудись піти. Але тоже, яка їх доля, чи вижили, чи де померли з голоду. А ті що залишилися, то десь тисяч три померли з голоду. Ну прийшов час і помер уже мій прадід, а їхній дід Яким. Яким Іванович, оце ж мого дідуся батько. І дали телеграму, у мого ж дідуся ще одна сестра залишилася, а вона ж вийшла заміж і виїхала на Донбас. На Донбасі хліборобів не було і голоду понятно там не було.  І вона даже не уявляла, що тут таке може бути. Дали ж їй телеграму, що помер же ж батько прижай на похорон. Вона без задньої мислі торбинку якусь там зібрала. Взяла квиток доїхала до Полтави, а в Полтаві до Гоголево взяла квиток. А після цього покаро село не було в оциплєнії. А оце як голод відбувся, то оцепили повністю Устивицю. І заїхати чи виїхати нікому. Хоч хай похорон, нікому. І вона ж ото як на вокзалі стояла, то розговорилася і її питають «куди ви?» а вона ж в Устивицю. Їй кажуть, що ти туди ніяк не поїдеш.

« – Та я ж на похорон.

–          ну і шо шо на похорон? Там таке оциплєніє. Ти туди не зможеш пройти. Ти вставай в Яреськах, станція така шо лісами можна пройти. Якщо ти знає як пройти, то можеш пройти».

І вона стала в Яреськах. Ну вона ж тут виросла, 30 років ще не було їй. Вона пройшла тими лісами. Приїхала. І ото ж батько розказує сон, який ще сон. Лижемо, а ці ж такі ще на роботи ходили (діти), а ми ж такі ще на печі з сестрою лежали, ну вже нічкі просто. Ото ж зразу просив «дайте хліба» та немає хліба «ну, печіть коржі». Оце по сьоднішній день він настільки… оце ці коржі йому. Суп зварю, а він каже  «мені до супу аби коржа». Та нема вже з чого коржів пекти. І ми вже лежимо на печі зовсім ніякі. І прижає вже ця тьотя Даша. Приїхала. Як зараз оце помню хлібину таку велику привезла, крупів, сахару. Ну, шо могла те й вже довезла з собою. Питає каже нас «ви їсти хочете», «ні». Вже не понімали зовсім як це їсти, вже просто лежали на печі і все. І ждали смерті. І ото вона вже цими продуктами. По кусочку по малесенькому, не давали багато. То вони вже покуштували, шо таке хліб. Вже забули зовсім як їсти, не те шо таке хліб. І ото вона трошки їх підкормила.

Інтересний факт вам хочу розказати. Оце ж як оцепили село і ГПУшніки приїхали, тут же слідство вести в Устивиці і главного їх ГПУшника поселили на краю села в Перетятко Олексія на квартирі. Оцей період він в нього жив, він його харчував.  І пройшов деякий час ото вже й заганяли силою колгосп. І оцього ж Олексія теж в колгосп, а він не захотів. Ну його ж арестували і так як багатьох тоже погнали на далекий Схід. А вдома в нього ж залишилися жінка і двоє діток – Іван і Даша. Іванові – 6, а Даша трошки старша їй 7 чи 8. ну шо ж все забрали, вони були трохи зажиточні проти таких як ми. Забрали і все і шо ж вони… мама тоже померла з голоду і осталося двоє діток. І хтось підказав Іванові шо ти іди в Мар`янське там десь можеш на кухні стати. Він пішов туди, оце в шість років дитина пішла пішки в Мар`янське. Прийшов, а там такий охоронник стояв злючий такий чоловік, шо він цього хлопчика десь укинув в помийну яму. І так пацюків було повно, то хлопчик кричав уже не своїм гластом і люди почули і якось його звідти визволили. Вопшем ці дітки вони вижили якось, а батько ж їхній Олексій (це він вже в 90-х роках розказував це й факт) доїхав до далекого Сходу і от уже їх всіх построїли грузити на баржу і що ж ви думаєте. Приходить оцей ГПУшник і каже « а ти шо тут робиш» «та оце ж мене пригнали не захотів іти в колгосп. Будуть нас усіх грузити на цю баржу», а він каже «не сідай цю баржу сіх потоплять». І повів його, от яка доля, одна людина ж і спаслося… повів його на другий корабель чи баржу і каже «сідай осюди, це в Китай буде іти оця баржа». 

… А батько, вісімнадцять років йому було в 47 –му році . Ну воно понятно після воєнний рік, хто там його сіяв дуже. Скільки ж жертв, скільки інвалідів, а стільки ж з війни не повернулося. То тоже дуже важко було. І їздили ж в Західну Україну. Тут же нікде не могли, а товарниками… це казав уже жуєе ризковано було. Він один був молоди, 18 років, а то каже з мужиками 30-35 років. Треба було із машиністом домовитися, щоб проїхати туди і назад, щось там йому давав. І відділя, кажуть що «ми чули що на великій Україні голод». А тут же ніде не можна було підживитися, то привозив – зерна, картоплі.

Вам батько оце не говри, що коли село оточили, то його занесли на Чорну дошку?

Да, так і говорив, що на Чорну дошку.  Да, да, знали вже. І ото ж тоді Дарю придупридили, шо ти не прийдеш.

А ця сестра, що жила в Слов’янську,  вона працювала десь на виробництві?

Да. Вона десь техробітницею робила. Там життя таке більш-менш було. Ну, голоду не було.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: невідомо;
3. Хто записав: Вьюн Анатолій Афанасійович;
4. Респондент: Вьюн Анатолій Афанасійович, 1927 р.н.;
5. Оцифрування рукописів свідчень: Назарінський Руслан Олегович;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживав в селі Горянівське, Дніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Поверьте, дети, тяжело и не очень хочется возвращаться к этим трагическим воспоминаниям, которые пережил наш Украинский народ. Не хочу задавать риторические вопросы: Кто виноват? Что делать? На эти вопросы достаточно исторических и мемуарных документов и Вы должны их знать, чтобы понять кому это было нужно, и как это делалось на самом деле. В моих воспоминаниях нет ни одного момента выдумке, или художественного вымысла (не до того было тогда, да и сейчас нет нужды что-то искажать). И так, было мне к тому времени 5,5 лет, брату 4 года; Мы своими умами чувствовали, что надвигается трагедия голода, какого-то лиха, но как это будет выглядеть, не могли представить. И вот настал день, когда мы с братиком попросили кушать, а бабушка заплакав, сказала, что сейчас сварит кабак с бураком и даст нам покушать. Мы потребовали к кабаку и бураку положенные нам хлеб и молоко…  Но нам сказали, чтобы мы обождали, но нам опять вечером дали один кабак., бурак, две сушенных вишенки, но хлеба и молока опять не было. Наши требования, хотя бы о хлебе не были удовлетворены. Мы с братиком целую ночь прождали утра в надежде покушать. Прошла ночь, настало утро… Но было тоже… Мы так и не получили хлеб и молоко. Мы и не знали, что нашу корову забрали за несдачу мяса государству. А было так. Крестьяне не хотели идти в колхоз. Не отдавали свою землю, лошадей, коров, овец, свиней в колхоз, было жалко свою живность, а план поставок колхоз должен был сдать государству, а колхоз не мог этого сделать. Тогда государство обложило крестьян продовольственным налогом, т.е. каждое хозяйство должно было сдать государству мясо, молоко, хлеб, овощи и даже куринные яички. Кто этот налог не выполнял у того забирали всё это силой. Кто прятал зерно, овощ были спецотряды которые спрятанное отыскивали и забирали до зернышка без жалости.

Были частые случаи, когда приходил отряд по изьятию «излишков» продовольствия, а семья в это время кушала, то пищу выливали на пол, не щадя даже детей. Говорили так, что если сварили галушки или кулеш, значит у вас есть мука или пшено, здавайте нам, а то грузим вас в Сибирь. И грузили зимой полураздетых детей и женщин на сани увозили эшалонами в Сибирь тысячами, вернулись единицы. Если мать одевала две юбки, или лишний платок всё это без жалости с женщин срывалось, а детей вынимали с одеялец. О том, чтобы взять на дорогу продуктов небыло и речи. И вот, когда приходили к нам искать «излишки» продуктов, мы с братиком голодные и замершие мы не плакали т.к. боялись, что что за это заберут у нас маму или бабушку, кошку Мурку, которая утром и вечером приносила домой по воробью, а ночью спала между мной и братом, согревая нас, замерзших и чуть живых от голода. Уважаемые слушатели, взрослые и дети, очень много трудных и трагических моментов пережил я, и войну и потери родных и товарищей, много раз было и страшно и невмоту, но такого угнетающего страха за то, что у нас заберут маму и бабушку и некому некому нам будет давать кабак, буряк и топить печь больше у меня в жизни не было. НИКОГДА. Люди от голода ходили, как привидения, безразличные к своей участи. Дети, как скилеты – кожа и кости, небыло у них сил протянуть ручку за подаянием. Кусочек сырого буряка или кабака было фантазией, да и давать – то было нечего, в то время в кладовых колхоза был хлеб, масло, крупы, но выдавать это запрещалось, запрещалось под страхом расстрела, и стреляли председателей колхозов за жалость к голодным. Было съедено все: собаки, кошки, воробьи, вороны, ракушки в речке, бурьян, початки от кукурудзы без зерен, кора на деревьях, а зима стояла суровая. Кончились буряки, кабаки, о хлебе мы уже и не мечтали. Не плакали – бесполезно. И вот бабушка забрала нас и повела в поле выгребать из-под снега колосочки мышия. Есть такая трава. Мыши, чувствуя голод заготовили на зиму возле своих норок кучки этих колосочковю И вот люди отыскали и отрыли из-под снега и мышинную еду, но что это был за суп! Без зажарки на одной воде. Но очень вкусный. А потом было чудо! Мой дядя служил в Красной армии – и вышло постановление: семьям красноармейцев выдать по 4 кг. муки, 4 кг. крупы и 0,5 л. масла. Это было несказанное богатство. Пошла бабушка это богатство получить. Но нашлись чиновники, которые сказали, что не по 4 кг. муки и крупы, а по 4 фунта, а это = 0,4 кг. И никто ничего не доказал, а были очень рады. Был какой-то суп с маслом. А люди умирали десятками – сотнями их свозили на кладбище и зарывали в общей могиле штабелями, как солдат на фронте.

Голодом люди были доведены до иступления, и началось людоедство. Настоящее. Люди ели людей. Потерявшие от голода человеческий облик, родители ели своих детей. Я не придумал, нет придумать такое, смертный грех и святотатство. Недалеко от нас жила многодетная семья. Было у них то-ли 6, то-ли 7 детей, точно не вспомню и фамилий их не буду называть, но они сьели 6 или 5 детей и только девочка 13 лет Варя заподозрив неладное убежала ночью в камыш просидела там несколько дней, и когда замерзла и стонала её оттуда извлекли и отдали в колхозный детдом, был уже такой, для умирающих сирот. Варя выжила, но с ненормальной психикой. Работала почтальоном и во время войны имела обьязанность разносить родным похоронки на погибших на фронтах. Когда мы с братиком лежали в забытье, опять последовало чудо.  Отец заработал в совхозе 12 буханок кукурузного хлеба и передал семье, и мы увидели хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, то я сказал маме, чтобы она сдала продналог на хлеб, а нам за это разрешат сьесть по кусочку, а если не сдадим, то у нас всё заберут и мы будем голодные и будем болеть и в детдом не хотим идти, а если пойдем то заберем с собой кошку и она нам туда будет носить горобцов, а вы будете голодать. Мы так усердно просили сдать продовольственный налог, что бы нам оставили сьесть хоть немного хлеба и так нам хотелось, чтобы это сделали, что мама заливаясь слезами сказала, вот поедите вы и бабушка пойдет сдавать продналог. Но, вы верите, что мы не плакали, небыло слез. Была увереность в том, что мы сейчас что-то сьедим и не будет жгучей потребности что-то сьесть. Мы были взрослыми и серьёзными. Помогал продуктами изредка и дедушка, мамин отец, он был кладовщиком в колхозе, но за воровство стреляли. Приносили то суп, то стакан зерна. Рискуя жизнью ходил пешком в Днепропетровск 65 км., и там за золото покупал в магазине (торговля с иностранцами. (торгсин назывался магазин). Покупал какие-то продукты и давал внукам. Но всё это было крохи, а голоду не было конца, а люди от голода лишались рассудка, а государство во главе с коммунистами смотрели на это голодное безумие, а амбары были полны хлеба и других продуктов, а Кремль наказывал безвинный народ, детей. Мы уже не просили с братиком кушать, а тупо смотрели, как родители толкут просяную солому до «муки» и пекут из квашенной капусты лепешки обкатанные в этой «муке» без масла, горелые до угля. Ели молча. Люди откапывали с могильников павший скот, разлагающийся и ел. А потом нам повезло. Отец устроился на работу в ДН-ске. Начал получать продукты и забрал нас в ДН-СК. Был холодный январь 1933 г. 32 км. до станции нас нес с братом дедушка, а мы замерзшие, голодные, завернутые в какую-то одёжку (тогда дети носили старье, курток и свитеров не было) фуфайки старые, ботинок вообще и не видели. Попросились к людям переночевать, ели живые, а у людей ничего, ничего нет, и вот что врезалось (последнее) в мою память. Голодную, помутневшую от голода и холода. Сидит возле печки дедушка старый и весь седой, опухший от голода (пухлых мы знали) возле него двое деток, а он толчёт в ступе кукурузные кочаны, пустые без зёрен, мочит их в воде и даёт деткам, а они едят и смотрят на него безумными глазами. Расположились мы ужинать, т.к. отец передал нам хлеба и еще кое-что. А дети и хозяева не просят у нас ничего. От харчей таких, думаю, онемели. Была с нами учительница, подруга родителей, зав. Районо, и вдруг достает буханку хлеба и ветчину (парт. Паёк). Разрезает, ложит по кусочку на хлеб и всем раздаёт, а хозяева оторопели и боятся брать. А потом они упали ей в ноги и начали ей целовать ноги. Это незабываемая картина стоит у меня в глазах до сих пор и до сих пор я не ел ничего вкуснее. Фамилия этой учительницы Маслюк Лариса Александровна. Она жива ей 96 лет. Мы пишем друг другу письма до сих пор. Вот так и прошло всё. Прошел и кошмар голодомора, но нельзя забывать этого, хотя и минуло с того года 60 лет. Поверте, и безумие исскуственного голодомора, и людоедство всё это было и не в моих воспоминаниях надуманного и выдуманного. Всё это было и да минет Вас чаша сия страшная. Пусть Вам не приснится это в страшном сне.

1. Дата запису: невідомо;
2. Місце запису: село Нова Прага, Олександрійського району, Кіровоградської області;
3. Хто записав: учні Новопразької школи;
4. Респондент: Крижненко Ксенія Федорівна,  16 січня 1914 р.н., народилася в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області;
5. Оцифрування машинописних текстів та комп’ютерних роздруківок свідчень: Ангеліна Коцюбайло;

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Вільні Хутори, Верхньодніпровського району, Дніпропетровської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

У період Голодомору я навчилася на третьому курсі Дніпропетровського мукомельного технікуму. У 1933 році померли від голоду мої батьки, залишилося четверо дітей. Я так плакала і просила директора технікума, щоб відпустив мене додому. Він не пускав, а сказав: «Ні в коєм случаї. Учись, а дітей ваших оддадуть у дєтдом». Я училась і получала пайку – 400 грам чорного,, як земля хліба, економила і передавала додому братикам і сестричкам. Інколи нам давали остатки од вєса хліба продавці в продмагазинах (3 пайки). З технікума я тихенько втікала додому. А постольку була трохи грамотна, то якраз у 1933 году мене поставили комірником. Робить було трудно. Голова колгоспу, фамілія Чичка, як звать не помню, був дуже хароший. Сам помагать людям не міг, бо дуже слідили за ним, а через жінку свою допомагав голодуючим і пшоном, і мукою, і мені не запрєщав це робити. Багатьом людям допомагала і я. Може не одну душу врятувала од смерті. Боялася, що арестують у любу менуту, а помагала і малим, і старим. Бог одвів од тюрми. Допомагали і люди одне другому. Ділилися жаром із плити, бо не всі мали чим розпалювати. Помню іще, що рядом із коморою був амбар, де хранили поссівне жито і його охраняли. То те жито було вогке і згоріло, а люди трупами лежали коло цього амбаря і нікому до них не було ніякого діла…

1. Дата запису: 2 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Новоселівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Набатова Євдокія Миколаївна, 17 березня 1926 р..н., народилася в селі;
5.  Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Шандриголове, Краснолиманського району, Донецької області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Явдокія Ніколаєвна.

Фамілія Ваша?

Набатова.

Якого року народження Ви?

1926-го.

Число і місяць?

17-го марта. Як його по українського?

Березень.

Березнь.

Де Ви народилися?

Родилася у Шандригорові.

А розкажіть, будь ласка, про своїх батьків, як їх було звати, якого року народження вони були?

Папаша – Решитняк Ніколай Семьонович. А мама Киркач була, Киркач дівчача, а вже за папахою стала Решитняк. Решитняк Ульяна Яковлевна. Три сеситрички, я четверта була. Братік один був. Погиб у войну оцю, безвісті.

А як було звати братіка, якого року народження?

Братіка – Решитняк Павел Нікалаєвич , 14-го году.

А сестер як ваших було звати і якого року народження?

А сестру – Марія Нікалаєвна була 12-го году бала, а братік 14-го году. А місяця я не помню.

А ще одна сестра?

І ще одна сестричка – 29-го. Я четверта, а одна 23-го году була, Надя.  

А 29-го як було звати?

Дар’я Ніколаєвна.

А розкажіть, яке в батьків було господарство?

В батьків було господарство, оце ж сперва… Мамина сім`я була багатшою. У них наділи були, вони хліб сіяли, молотили. Даже я помню, мамин двір, батьків був тут в Новоселівці був тіко тут змазаний. Вони ж косили хліб і тут молотили. Знаю комора була здорова, сараї були, коні, пару коней держали вони. І свій хліб сіяли вони. Льон був, наділ був в Шандригорові. Отам. І вони вбирали все оце і прядява косили, тоді в’язали його в річку закопували, воно стільки там було. Тоді його витягали воно сохло, а тоді його рубали так.

А скажіть, будь ласка, як звали вашого дідуся цього у якого були надили, була комора?

Киркач Яков.

А рік народження не знаєте його?

Не знаю. Так у його комори були харашо дєдушка жив. Папаша бєдно, бєдно.

А що ще було в цього дідуся?

Два коника були. І вони ж ото хліборобом занімалися. Я помню як мама оце вийшла заміж, туда в Шандриголову. Ну ми були вже такі шо на горищі до нас приїхали. Ну, а хто розкуркулював – свої ж отут. Дали вказанія, іди й роби. Так лазили на горищі. Ми сиділи на печі, а вони ото там шастали. А папаша та мама ж були там коло них. Так вони там вимітали шо на горищі було, так позмітали й забрали.

Ми їздили. У Слов’янському там був соляний завод, і содовий завод був, і карандашний завод був. Так ми купляли сіль на базарі в Лимані. По 50 стаканів. Оце мені 50 стаканів, папаші 50 стаканів. Тоді дві тьотки мої вже тоже. Ото ми в чотирьох їздили мінять. Ми були і в Краснодарі і в Ростові були. На Кубані були і в Білорусію їздили – міняти сіль, соду. А тоді ще папаша умів паяти, отаке по желєзу вони слєсвр були. Тому те запая, тому те, а в селі знаєте там люди, нового ж не було нічого. Магазини ж не торгували нічого. І ото ми набираємо солі і їдемо на товарняку. І ото ж 60-км від жилізної дороги їдемо. І папаша зробив такі дерев’яні санки, і ото як зимою складаємо ці вєщі і тягнемо поперємені. І шоб за стакан пшенички (солі), от якби дали три стаканчика пшенички, а два це вроді маловато. І ото наміняємо, приїдемо додому оставляємо меншій сестрі і мамі. А ми продамо трошки і купуємо же ж соль. Соль купити шоб міняти ж обратно вже їхати. І ото безплатно сідаємо на вагон товарний і ото їдемо. Та було таке, ой-йо-йо-й, забулася на якій станції. Він же товарний до такої то станції дойде – став. Всьо. Нада нам тягти ці чували у другий вагон пересідати. А може він стоїть там у парку другому. Це нада все туди перенести, а тоді ж їхати шоб не остаться. А то так клунок буде, і там клунок буде, останешся без нічого. там таке як остановочка була, і ото кажен заходе хоч од дощу та вітру, снігу. І кажен на свій клуночок сіда, таке невеличке поміщеніє. І ото підойде, стане, а кажен бере свій клуночок на плечі і йде. Боже крик там упереді кричать, то в заді кричать.  Тож клуночок і кажен біжить та оглядається… ріжуть чінкою чи ножом чувал і сипить зерно додолу. І людина їде додому без нічого. Це вобще. А хто робив? Бог зна хто.

Це в якому році ви їздили міняти?

Ну вже як война кончилася.

В 47-му?

Да. Багато людей їде, кажен складає клунки, багато-багато клунок. Кожен знає, де його клуночок. Так стягали крючками. Робили крючки і ото ж підходе вагон, він застромля ключку, прорвав чувал, або стягне чувал. Чую кричать, то там, то там, то впереді, то в заді. То поки доїдеш і душа витягане. Одного мужика і стягли з чувалом. Так ми як поїхали туди і просимося ж ночувати. Я попросилася мене бабушка і дєдушка, ну такі пожилі – пустили  на квартирю. У їх коник, поїхав дєдушка міняти олію, зерно міняти на муку. І в бабушки руска піч, вона оладиків пече, млинці. Мене вгоща, вже мене за невістку оставля. Син у неї в армії. Серйозна, серйозна. Папаша сказав нє. Будем помирать, но вместі, не брошу. Так ми там наміняли і картошки і яєць перед Паскою, і муки, і привезли додому.

Скажіть, будь ласка, помирали люди в Голодомор?

Обізатєльно. Померали й дуже помирали. Дуже помирали. Здорово помирали. Голодна людина єслі тіки поїсть… воно ж голодне, їсти хоче. Наїсться, може померти. У мене тьотя, це була мамина сестра рідня, меншенька трохи. Так поки ми їзїдили туда міняти, так вони, а в їх коровка була… так вони, а в їх четверо дітей було. Так вони зарізали корову, чоловік, бо нічого було їсти. І уже доїли до того, шо смуг, кожу. Кожу ту шо зняли вони обсмалили, і ото ж різали кусками, мили, і варили. І він наївся оцього і вмер. Тьотка поки приїхала дядька вже там зарили сусіди.

А в якому році це було?

Ой, та я не знаю, ну наверно ж це тоді як ми їздили міняти.

В 47-му, не в 33-му?

Нє.

А в 33-му?

Ой, доточка я за 33-ій… казали шо, воно мені менше касалось це.

А не бачили Ви тоді в 33-му пухлих людей?

Да, пухлі були, аякже. Було йде людина, лягла одихнути чи хто його знає. Сил немає йти, і пропала, і пропала.

А у вас в сім`ї ніхто не був пухлим?

Нє. А якби сиділи так, то канєшно попухли б і пропали. Бо дуже-дуже бєдно. Оце папашина мати, так я помню, шо хатка, солома. Я не бачила ніде нічого. Полик такий, козли збивали, дерев’яні, а тоді на їх доски клали і тоді солома. І в хаті солома. В бабушки, ну не було нічого в хаті, нічого не було. І папаша женився 17-ть год було йому.  Мама трошки старша. А в папаші іще брат був один. І ото, мабуть, вони в голодовку… і бабушка пропала, а дєдушки я не знаю.

А як було звати бабушку не знаєте?

Івга, наче.

А як ви виживали в 32–33-му? Що тоді їли?

Ну, огородину навєрно.

Але зерна не було тоді?

Ну от не помню я чи було, Бог його знає. А тоді після того правда ми окрепли трошечки вже. Ми підросли, стали огороди брати. І кукурудзу, і квасолю, і бакшу садили.

Це вже після 33-го?

Ну да.

А можливо дітьми бігали колоски збирати в 32-му?

Було й таке. Так тоді ж за колоски ганяли нас. Ото ж колгосп у нас був там в Шандригорові. Ото ж позбирають повикопують картошку, кукурудзу вберуть, а люди ж узнають шо уже убрали і йдуть перекопують картошку, може де картошинку найдуть. А зерно ж ото як покошуть  ідуть собирають. А ми я помню ходили собирали по полях весною, як ото поорють… вони якось осіню орють чи весною. Чи я не пойму… шо ота картошка шо осталася в землі воно ж і померзала, і повисихала. Шо оцей крохмаль з картошки ми собирали…. З оцієї картошки ми варили кисіль. Коровка була, папаша держав коровку… уже до 37-го коровка була в нас. Так ото мама здоять молочка і оцього крохмалю картопляного. Буряк оце накришим сладкий, сахарний буряк садили, ріжим кусочками, одваримо і туди молока. І сладке оце отаке робили. А то і бур’ян їли, і свеклу, і жолуді товкли. Оце ж навєрно зерна позбирали в нас, ото отоді було. Страшне дєло. Тоді булотв карман візьмеш, хто робе отам в полі на току… у карман возьме зерна і судили…   

 

1. Місце запису: місто Житомир;
2. Дата запису: 2008 рік;
3. Хто записав: Сергій Буковський;
4. Респондент: Огородник Софія Іванівна, народилась в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області;
5. Розшифровка аудіозапису: Українська академія лідерства.

Під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років респондент проживала в селі Гутницьке, Олександрівський район, Кіровоградської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

І ви пам’ятаєте як ваша сім’я тоді жила?

Пам’ятаю. Пам’ятаю, усе пам’ятаю. Главне 33 пам’ятаю добре.

Ваша сім’я вважалася середняки чи куркулі?

Які вони куркулі, які середняки. Бідняки були. Але такі люди були неледачі і батько й мати. То як роздали вже землю, то вони собі її купили і плуга і культиватора і борони та й робили. Та якби ж не цей 32 та 33 рік… То може були б ще живі і хазяювали б, і щось мали б, а так все у 32 році  були у нас на хату матеріал виробляли і клуня ж була те як у всіх людей було. То прийшли, забрали матеріал, клуню розваляли, все забрали. Це пока брали та строїли колгосп, а тоді давай трусить. Що у кого є- все звозь у колгосп, даже насіння! Все позабирали. Ой, що вони думали, нащо вони оставляли людей голодними? Прямо голодні, нічого не було! Трусили… я помню як трусили у халяви у те, у халяви витрушували. В нас квасоля була на печі, така запічка була і там баба держала насіння, і там було трошки квасолі, і я вже голодна була, то я частенько ту квасолю розвя’зувала та витягну 2-3 та й з їм. Ой яка ж вона недобра, але ж як їсти хочеться. Ой то я скоренько бачу, що все беруть, то на ту піч візьму хоч квасолину. Ой то тут був один чоловік, такий сільський. В нього нічого не було, він ледачий був, то в нього нічого не було, то він ходив там в людей забирав. То як він лізе туди на піч, то я скоренько в рот напхала, повний рот квасолі. Думаю хоч останеться то що було в роті… Не дай Бог діти, щоб ви таке знали. Я не то що добрим людям, а даже й ворогам такого не желаю. Ой.. Не дай Бог.

А от скажіть будь ласка, бригади ходили по селу?

Ходили! Ходили, називалися вони “Активісти”. Чого вони активісти? На їх, чи так люди на них казали. Я не помню вже точно, але активісти оце заходять: ті в хлів, ті в комору, ті шпичками ходять шукають усе. Може й були такі люди, що й закопували, то трохи може й зберігали. Але в нас щось не було такої моди… Батько каже: “Аби здоров’я, та й будуть люди робить, то й ми будем робить, то і заробимо”. Я знаю? А є люди, що трошки поховали, то їх і самі пооставалися, або ті що в активістах були, то їхні діти не повмирали. А у нас вмерла в мене і сестричка менша, і старший братік, ох тільки я осталася…

Ой діти, а що я їла? Осталася… Ви знаєте, зараз уже говорять, всяк говорять. Що і Бога нема і того нема, а я не повірю, якась сила над нами є! Є якась над нами сила, яка помагала, щоб трохи люди вижили. У лісі оце ж у нашому цьому, то були, не знаю як воно називається те зілля, та люди казали, що то бугела. В’язками носили, воно таке зверху шуршавеньке коріння, але його обчистить, то серединка ще й солодка. І всі люди носили й їли оце. Глід у лісі був, як почали листочки, геть тільки колючки стояли, а листя геть люли пообїдали… Ой Боже, Боже…

Бабусю, а уполномочєні були  тут у селі?

Були росіяни, полномочені були. Казали і розказували, що це із Ленінграду робочих вроді, всіх розіслали на Україну уполномочених. То в нас Російський був, то він недавно приїжджав, ще брав ті, справку, що він тут робив, нащось йому треба було. Ох то ті старіші люди, то хтіли набить його, бо він же ходив шпичками колов.

А вот ви, вас у сім’ї було троє, так, у матері?

Троє дітей, батько й мати, були у мене. То батька ще й засудили в тім 33-му році. Не 33, а 32, бо він там, якийсь чоловік і треба було щось в колгосп везти, а вони десь там щось чи купили, чи де вони то взяли якусь скотину та зарізали, та батькові каже дай третю часть заплати, то ми тобі дамо м’ясо. То батько согласився. А тоді давай їх трусить, бо хтось сказав, що вони зарізали, вони сказали, що зарізали, бо вони прєдложилі третю часть. То мойому батькові дали год при браці, то він ще отробляв у Харкові на стройці. Цей 33-тій рік, якби був же батько, може б ми так і не голодували.

А багато людей з голоду в цьому селі померло?

Дуже багато. Я ще вам, осьо зараз, разом хата з нашою, то тут був батько й мати і баба була і було троє дітей, то одненьке остався, що 6 років, такий як я, його забрала баба, бо уже всі померли. Та його забрала баба у чуже село. Та баба його якось вигляділа, то він зостався. А так, сім’я, батько й мати і двоє дітей померли і, не батько, то син був, син цих людей, були на одному подвір’ї жили. То батьки його вимерли і він вмер і двоє дітей. Вмирали собі та й… А так в кого були більші діти, то ті діти ходили вже в колгосп, варили куліш, такий колгосп і там вже тарілку насиплють. То ті трохи ворушилися. То я знаю сусіди наші, чоловік, то вже померла мати його і син один умер, і жінка вмерла, а троє дітей ще осталося і він. А він ще й каліка. То він з тими синами пішов вночі, бо здохла коняка в колгоспі, то закопали десь там її. А вони самі її закопували, бо це робили так. То вони вночі пішли та вона вже розлягалася та коняка, вонь від неї така була. Але вони вночі її притягли додому, порубали, посолили, то вижили ті що уже осталися. А я сиділа на призьбі, мати пішла на роботу, а ті померли. А я на призьбі сиділа та й бачила, що вони щось викидали в ліс. То, думаю, піду, може щось знайду там. То я пішла, а там були копити із теї здохлої коняки, то я ті копити забрала у пелену. Прийшла та й сіла на призьбі, геть повигризала їх. Хоч воно воняє, чи не воняє, а їсти ж хочеться. Геть повигризала ті копити. Я як своїм дітям розказую, то вони прямо не вірять такому. Я кажу можете таке їсти. Але вже тоді, я вже була спухша, але мати ходила на роботу, та там попоїсть, додому йде. Оце я що хотіла вам сказать, що не вірю, що немає якоїсь сили над нами. Іде з роботи та залізе в болото сюди в річку цю, вона була вужча. Та наловить оціх, що це складаються ті черепашки такі. Ото знаєте, надвоє. Ножем їх повиколупує та на камінцях поставить сковороду та нажарить, пока вона вернеться, щоб підкласти щось, то я ті сирі, у рот, у рот та ковтаю. Як же хтілося їсти, Боже, Боже. А нічо так не можу забути як за свого братіка, він старший за мене на 2 годи і всігда мене за руку водив, бо мати казала, що не кидай її ніде, бо стали ж ловить дітей та різать, бо це ж таке було. То він мене всігда за руку водив, а тоді умер. А прийшов дядько мій, материн брат, та одірвав од тину 2 дошки та збив такого ящичка та туди його вклав та й заніс на кладбище, заніс у нас тут кладбище. Він несе, а я кричу, що куди ж ти його несеш, бо це ж мій брат, куди ж ти його несеш? І бігла за ним аж на кладбище. А тоді як перелізла на те кладбище, то вже боялася назад іти. Тут яма така була здорова та туди звозять оціх мертвих та не прикривають їх, трошки прикриють, а вони піна така. Руки виглядають, ноги, піна така, гниють там. Ой Боже. То він вже мене на руках приніс додому. Я вже не дивилася на того брата, що він його закопав. А то не понімаю, думаю, нащо це ж він його несе з дому. Ой Боже. А тут сусідка була, всі вже вимерли в неї, було два брати і сестра, і батько й мати, ще й баба була і вже всі вимерли, тікі вона осталася і мати. Та та мати уже не встає, до неї каже: “Дочко, як я вмру, то ти не заявляй, що я вже мертва, щоб не забрали, бо зайдуть в цю хату, а смердить же, люди”. А чого? Каже: “Може хоть що-небудь порубаєш мене, хоч ти виживиш”. Мати дочці так каже. Це ж… Боже, не дай Бог такого почути. Що вони робили, я не знаю, щоб так морочить людей, мучить. Отаке вам, діти. Не хочеться згадувать нічого.

А от що тоді казали, хто організував цей голод, чого він був?

Хто тоді хоч політикою занімався, тоді думали як попоїсти, хто тоді думав? Балакали старі люди, що це зробили спеціально, щоб вимерли, а ті не вірять, кажуть такого не може буть. Бо ще тоді і неврожай був, ще тоді і неврожай був, сильно ціле літо йшли дощі, що там покосили та ще й поросло, а те позабирали з дому. Але ж витрушувать уже все із халяв, із горшків, там уже деякі вузлики, все витрушують, то це вже ж явно щоб померли люди, це вже правда. І я вам кажу, це що вам хтіла сказать ще, що не вірю, що немає сили, за ці черепахи. Хто б міг залізти в болото, біля каждої хати купа оцих во було ракушок цих, купа, коло каждої хати. Де ж вони бралися?  Тільки якась сила над нами є, що давала такого. Або ця бугала, що у лісі люди їли. Вже діти мої підросли, вже діти мої підросли і хтіла їм показать яку бугалу їла. Ми обійшли з ними весь ліс і не знайшли того. Ну де вона бралась? Ну хтось же посилав його, щоб не вмерли люди з голоду, або ж ці черепахи. Тоді вже після голоду їздили під води та збирали і возили в Павло, тут є село таке. То там було цей гудзиковий цей завод, що виробляли більшенькі й меншенькі, всякі там, і розкрашували їх, то збирали тих черепах біля каждої хати. А зараз їх немає. Де вони подівалися, не знаю. А тоді було.

А тоді можна було говорить про те що був голод?

Ой нє, боронь Боже, боронь Боже, не можна було. Тоді таке діти було, що його сказать? В кого побачать образи застрелять. От у нас була баба, то вже, то були образи од дверей тако, навкруг полиці такі і стояли образи. Як оце вже почалося таке, то вона вже одного оставила, а ті винесла. То й то приходять, як є образ у хаті, то ти протів власті. Це ж таке, бо той образ, баба ставила – це батькова мати, то в хаті було, баба й не виносила його. То батькові ще й політіку пришили, то в 37 році забирали. Розстріляли в Житомирі.

А ясла були от там?

Були ясла, хто ходив на роботу, це вже не було ото зимою, чи коли, а як уже робота почалася. То люди ж слабі, сильної станиці, то вже хто може на роботу йти, то його дитину можеш у ясла завести, а мене хто буде водити, 6 год? А тоді ловили, в нас тоді в селі були 4 жінки такі, що різали дітей. Та усі їли: умруть батьки, то діти десь заявляють та обгризають батьків, а умруть ті діти, то батьки обгризають. Ой, хай Бог милує. Ну я ж вам кажу, оцеї сусідки мати каже, що дочь може ти обгризеш хоч що небудь на мені, може останешся ти жива. Їдуть на дорозі лежать люди, але цим, що вже возили то їм давали їсти, вони вже могли везти, людей цих скидать. Та я на дорозі дивлюся лежить дядько якийсь упав і так хоче головою підняться та знов назад падає, а підвода вже їде, збирає ці городи смерті. Під’їхала до цього дядька, а я ще хочу сказати, що він живий, що він ще ворушиться, а той дядько да й один до другого каже: «Він ще ворушиться», – один каже, а другий каже: «І я хочу сказати, що ворушиться, от», а той каже, що я по нього другий раз не буду їхать, він ж всьо равно йому уже кінець і на тих трупів викинув того, що ще ворушится та й повезли. Ой Боже, Боже. Не дай Боже я ж кажу ні добрим людям, ні ворогам, щоб вони таке зазнали, яке ми зазнали.

А скажіть, може, Ви пам’ятаєте чи хто Вам розказував, що ось цей голод, у когось трошки було і він поміг чи сусіду чи так невідомій людині у голод?

Ні, чого, були такі люди, були. Ділилися – були такі люди. Я знаю, що, ну в кого це, що цей, що не свої вже. У моєї матері 2 брати було і вони такі шо, вони ходили на роботу, але вони ходили сіяли січевцю, ще щось таке, то візьмуть десь там уже в пазуху прив’яжуть жменю якоїсь чекавиці, то вже баба з ними жила материна мати, а та баба вже принесе жменю моїй матері. Ну або кажуть один брат був не такий, а старший каже занесіть хоч жменю її, бо в неї ж ще одна дитина осталася, то як баба принесе, то мати вже зварить ету… що його називають? Воно одна вода і 3 зернини. Дивишся, дивишся де та зернина, ой… Та вже зварить, то брат приносить. Один не такий, він лучче сам з’їсть, а другий був хороший, то ще й посилав бабу, ще занесіть їй. А є тако люди дітей забирали. Там одна діти померли, а одна сирітка остався, то та баба вже весна почалася вже вона стала на роботу ходить, та й взяла ту сирітку. Та й те. То він всьо равно не вижив, пішов на воїну, та й не вернувсь… тей хлопець. А батьки його усі померли. Помагали люди знаєте, як сказать: були возньонни такі, що тільки себе вже гляділи, а були й такі, що ділилися послєднім. Були люди. Через це й виживали по-троху. Що я вам ще можу розказать? Наче всьо вже й розказала.

А церква була у селі?

Була церква в селі і вже вона була аж до 35 року. Ще була та церква. А тоді тут один чоловік Гірчицький – вивіз поскидав хрести. А ми ж всі ухкали та ахкали і я побігла тодь до церкви. Уже ж трошки була не голодна така. В 35 році вже ворушилися люди. Ой. Та скинув ті хрести і ви скажіть, що… шо він має над нами такої… я не знаю чи то Бог чи хто, якась сила є над нами. От цього чоловіка, він і сам не прийшов з войни і жінка на погану хворобу заслабла, померла. Осталося троє дітей: один утопився, а другий чимсь заразився, а дівчинка спилася та померла. І ніхто не остався. Тому всі баби кажуть не треба було лізти до тієї церкви і скидать. Ти її не ставив ти і не скидай. От і зробили клуба у тій церкві та ще й молодьож комсомольці називалася. Туди хліб возили та скидали зерно вже. Там вже співають й танцюють у тій церкві.

Скажіть, а комсомольці, вони були у голод у селі, коли був голод, були в селі комсомольці?

Я тільки одного знаю комсомольця такого, що він і тоді був. Може вони і були, та я їх не помню, я вам кажу, не помню. Таке що коли хати, оці хати, всю вулицю я знаю хто помер коли, хто за ким. А так, не знаю, не буду брахати.

А як ваших братиків, братика звали і сестричку?

Братик звався Слава ми казали, В’ячеслав. А сестричка – Ліда. Вмерла вона бідненька, мати заболіла, вона тоді ще й слабість якась ходила. Не крепкі люди, то й слабість якась чіплялась. А вона ще й заболіла – тиф казали. То вона 2 неділі лежала. В моєї матері така була коса, аж трохи не до колін, така коса була гарна. А як вона 2 неділі як полежала, то як устала та хтіла зачесатись, то й така коса та й вилізла, і заплетена була, то так і вилізла з голови. Якась ще й хвороба ходила, чепляється до слабих людей, то чепляється ще й хвороба.

А чи ви чули про Туросіни?

Про що?

Куди золото носили, ото в кого були обручки, сережки, щоб носили і міняли на хліб, чули ви таке?

А, ходили то то ще раньше, це ще раньше носили. І в моїх матері були, і кольца були, і сережки були, то міняли, возили туди до границі, в Шепетівку, казала мати, десь там коло границі з Польщою. Тоді ж Україна та була під Польщою. І всі люди знали, що в нас голодовка така, то мати уже там, ті що їздили, кажуть що ми йдем, як іде зза границі поїзд, то ми підходили до поїзда, то люди, ті що їдуть в поїзді, кидають куски хліба, там що є, картоплину, то кидають, а ці ловлять. А каже, стоять оці полномочинець, чи як їх називать, чи активісти, і хто підхватив той кусок, то б’ють по руках, до крові, каже, б’ють. Але мати одного разу кусок хліба привезла, бо зловила, кидають через вікна, а вона зловила і якось під пазухою сховала ще й додому привезла. А тоді вже як обміняли все, то вже їли хто що бачить. А то їздили туди до границі, в Шепетівку мати всігда їздила. Поміняла там уже, які були спідниці, які були юбки називались такі якісь, піджачки короткі ще кльошні. Все, намисто, тоді ще намисто носили з такими камнями всякими і те намисто, все позавозили туди, поміняли. Але це так казала мати, те що бачила сама, і сама ж хліба зловила, люди каже йдуть, а ті б’ють по руках і по чому бачать, що не підходили. А чого вже я питаю мати, то чого ж, мабуть, щоб не знали, що в нас голодовка або що, але люди знали, бо кидали через вікна, каже, що хто мав. Хто замотане, хто розмотане, все кидали, спасали людей. А деякі наші чоловіки пішли на Росію, кажуть, там вже не було такого голоду, то ходили туди, деякі поверталися, а ті на Донбас хлопці, на Донбас позаписувалися, то пішли на Донбас, то вижили, прийшли після, вернулись. А тут вот таке було. Якось переписували, моя дочка була, головою ж була, то переписували, ходили по хатах, хто помнить ще, скільки померло людей. То щогоду списки зачитують учні, стоять і зачитують і всі люди збираються і споминають. І хто йшов на Проводи, йшов на кладбище, то всі із дому брали грудочку землі, бо є ж такі, що й не знають де їхні поховані, то вони грудочку землі брали у торбочку і всі сипали сюди на могилу, сипали свою землю. Я вже втомилась.

А можна було розказувати тоді ще своїм дітям, чи потім?

Я розказувала дітям, але приказувала, щоб нікому не казали. Приказувала, щоб нікому не казаали. Я ж вам кажу батько оставив образа матері образа в хаті, то його ж пощитали, що він проти власті,от. То в 37 році його забрали та розстріляли, бо ми подавали вже,то приїжджала одна з Києва, дали  такий з гербом такий нам документ, що ребілізірований він посмертно, і з Житомира приїжджали, каже, що їх там на Булгуні якась називається, там такі яри і вночі вивозили,стріляли там по 7 штук, а трактор раз загортав, старий чоловік вже розказували, то вони розкопували. Каже може у вашого батька є якесь таке, що ви запам`ятали. То якісь кашкети такі були з таких силізовнийх, ці, козирки, вони не гниють, то каже такі кашкети були разнацвєтниє – чорні, коричневі, може ви помните; з пояса якась така знаменита брашка, то може треба поїхать, бо там усе порозкадуване в Житомирі. Вже ніхто не їздив і я не їздила, що вже знайдеш, стільки год пройшло, я вже й не помню, що там у нього було, чи в нього такий кашкет був… то це так нажилася на цьому світі,ой, сиротою осталася, без сетри й брата, отак

А ви як вважаєте, треба розказувати ?

Дуже важко його згадувать, але треба, щоб люди знали до чого воно дойшло, що мати їла своїх дітей.. тут у нас тоже одна жінка порубала своїх двоє дітей. Він пішов на радгосп, чоловік, та там звідтиля, бо другі батьки, супи з`їдять, а кусочки хліба давали, то вони вночі йдуть додому і дітям давали, пощипають по кусочку хліба, а цей пішов і сам собі їв все, а додому не вернувся, а вона що їсти, порубала обоє : хлопчика і дівчинку. Посолила в діжку, закопала, земляний пол був в хаті, вона закопала коло припіка, ще й змастила то, бо зараз як узнають, що їсть людей, то їх забирали і травили десь, не вертались додому. А вона запалила, а там сусідка бачить щось же варить, бо горить в печі. Я каже приходжу і кажу «оо, в тебе,щось вже вариш?», так вже надоїло таке. Вона каже я так нахилилась, а там ручка з баняка виглядає. Жива, але скрутилась так, я каже бігом з тої хати, бо думаю ще й мене зарубає. Та й вона комусь розказала. Каже «Я розказувала всім, що рука виглядає з баняка і приїхали ці активісти і забрали її десь, але одкопали, вона показала де, одкопали в дізці посолені своїх рідних дітей, бо ту  були такі, то ловили чужих, ловили таких, хто лучче живе. Якийсь активіст чи там дядько такий живе, що робив на желізній дорозі, там пайки давали, то діти не голодували, вона зловила хлопчика того чоловіка та своїх годувала, а ця своїх убивала, ой. Ви не вірите в таке, бо таке воно хіба повірить, щоб отако рідну дитину свою.. але навєрноє люди помєшана була уже, я не знаю. Я коли це діти були розказую, щоб цінили хліб, їжу яка є, бо це не голод, коли їси своїх дітей, цього вже немає. Ой, Боже,Боже

Дякую вам!

Поїли коти, собаки, ніде не було в селі, ні няв, ні гав, все поїли…

1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Литовко Віра Марківна, 30 вересня 1928 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондента проживала в селі Коровій Яр, Лиманського (Краснолиманського) району Донецької області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Як Вас звати? Представтесь, будь ласка!

Вєра Марковна.

А Ваше прізвище?

Літовка.

Коли Ви народилися?

28-го года.

А де Ви народилися?

Та в село Коровій Яр.

А якого району це село?

Красноліманського було, да?

І Донецької…

Я могу так і не сказать.

Донецької області?

Донецької області, Каровій Яр.

А про Голодомор Ви пам’ятаєте?

Пам’ятаю, канєшно, пам’ятаю.

У Ваших батьків зерно забирали?

Було всього. І забирали, і… воше, і галадува… голодували люди. Ну хто як, хто як.

А в Вашій сім’ї як було? Голодували? Пухли чи ні?

В нас в сім’я, можна сказать, не голо… не дуже голодувала. Був недостаток, канєшна, ну, шоб так голодні були – не були.

А як Вашу маму звали?

Маму?!Меланья… Яколівна.

А тата?

А тата Марк Борисович.

А пам’ятаєте якого року народження мама була?

Нє.

І тато?

І тата нє.

А Вашій сім’ї діти були крім Вас?

Були.

А як їх звали?

І Маруся була.

Сестра ваша. Вона старша за Вас?

Старша.

А якого року народження?

Хто його знає. Ну старша була. Я ж була з 28-го. А вона старша була.

А крім Марусі і ще були діти? Ще сестри, брати були в Вас якісь?

Були.

Пам’ятаєте як їх звати звати було?

Ой нє.

Не пам’ятаєте.

Не пам’ятаю.

А в батьків, яке господарство було?

Ну було. Було каровку держали. Ну врємєнами було таке, шо і держали і каровку і було таке, шо не було вазможності, не держали. Ну так, ну а так була каровка там.

А до Голодомору була каровка?

Навєрно, не було. А, може, була. Хто його знає.

А ще яке господарство було в батьків?

Та було. Шо огород такий був. Землі було багатенько. Я не знаю по стілько там було, но була земля. Було, шо робить.

А кури, там свині таке було господарство?

Ну врімінами, який год. Який як було, так шо там уроде шо там в огородє, там-там саджали ж і картошку, й буряк. По возможності, як було чим кормить, як то, то держали всігда, то поросьонка, то…

А як Ви вижили? Завдяки чому їли? Шо ви їли тоді?

Все підряд. І буряк, і картошку, і… і сажали там разне. Ну виживали как-то. Ну сажали в землі ж там. Робили і сіяли шо там, хто шо там і буряк, і картошку і таке ж само подсолнухи сажали сємєна.

А батьки пішли в колгосп?

Да, да. Дєдушка в нас такий був актівістом у калхозі, був. Були і мама, і… Ну мама не дуже в колхоз ходили, потомушо сначала ходили, потом заболіли. Як заболіли, так і тоді вже, то по-домашньому, а в колхоз уже не могли піти.

А батьки добровольно вступили в колхоз?

Ну, навєрно, канєшно. Навєрно, добровольно.

А Ви не пам’ятаєте? Нічого не розказували?

Я нічого не розказували. Розговору про це й не було. Тогда хто зна як воно.

А не розказували про активістів, про бригади, які ходили забирали зерно? Таке шось пам’ятаєте?

Таке точно не розказували. Такого как-бы не было. Никогда не расказывал. А где-то какое-то время был председателем колхоза, поэтому…

Коли це, в якому році було не понятно?

Ну, а в 40, ну в вас это 33-й. А в 47-м году она ездила на Кубань. Но все село от голода спасалось – уезджало на Кубань и вот она тоже ездила. Но поехала на Кубань, там сама чуть с голода не умерла. Приезджает сюда рано утром она домой. А на завтрак у них вареники с творогом, сметанка, поэтому Голодомора у них и не было, потому что огромный огород. Дед был здоровый, роботящий. Всегда было большое хазяйство. А детей было много. Там еще четверо детей было кроме мамы. Но они умерли… но они маленькими умерли, там была какая-то эпидемия.

А коли це було?

Не от голода. От какой-то инфекции. Она осталась вот одна.

А коли це вони померли? Ну в яких роках це було? Не пам’ятаєте?

Нє-нє-нє.

Ну приблизительно, сколько им лет было?

Скільки років було Вашим сестрам братам, шо померли?

Ну я… ну таких і ще малого возраста, не це…

Ну сколько? Лет 5?

Ну скільки років?

Ну лєт 5.

Вони менші за Вас були чи старші?

Да. Да.

Младше тебя были, мам?

Га?

Младше тебя были?

Да.

Младше, да?

Да.

Ты старша была?

Да. Були.

А коли це було теж не пам’ятаєте? Скільки Вам років було тоді, коли хворіли ці всі діти?

Хто знає.

Розказувала, шо малєнька була.

Ну це ше, ше я… Я тіко ше це так помню це ж дєтки вмирали. Там гробіки, один гробік був, другий, третій гробік був. А коли це вони померли чи вчора, чи сьогодні, чи як? По стіко їм год? Тоже ж я ше мала, тоже не-не такого, не знаю. А вобще так і ще ж в сім’є как-то не було так, шоб там ну рібьонок, шоб там как би добівался да, ну шоб узнать. Це такого как-то не було завєдєния, шо-шо, шоб я б оце спросла там у папи там, чи шо. А коли, а шо, а чого, как там… ну-ну не було такого ото. Ну вмер, то й вмер.

Не говорили про це, ні?

Ну говорили, ну по мєлочі так. Ну шо вмер, смерть прийшла, вмер і всьо. Оце таке було.

А батьки зразу пішли в колгосп, як тіки організувався він?

Ну за це не знаю, ну по моєму папа був такий актівний на счьот колхоза. Так шо, навєрно, вони сразу пішли, хто зна.

А чим він займався? Що він робив в колхозі?

Робив в колхозі і разноробичим, і бригадіром був, потом він как-то пішов у бригадіром робив. Хазяйствінніком таким, такой роботє как би, как би такой простой робочий, чи копав там чи шо – нє! А був ото руководітєльом якимся там. Ну бригадір там чи шо, но… Но людьми руководив там, ото ж таким оце. Як оце косять там… там жито, пшеницю, ну от всі, руководітільом був маленькім. Маленькім руководітєльом був.

А тоді в 32-33-му багато людей помирало від голоду?

Багато. Багато. Хоть я і не знаю так точно, но шоб, но умирали, помирали.

А хтось можливо там із сусідів чи з родичів хтось помер чи?

Ну Бог його знає, воно… Канєшно, канєшно вмирали не тіко родичі, там сусіди, а вимирали багатенько людей. І так, були ж такі люди дуже бєдні такі как-то, воно ж не доходило, представте ж как? А так ото ж бідно та була. Єсть такі сєм’ї, шо там дєток більше і така біднота була, і такіє ну…

А де оцих людей ховали, які помирали з голоду? Хто їх хоронив?

Дома хоронили, в каждому садку. У каждого садок, у садку і гробіки. Ото ж у нас, напрімєр, так я знаю, шо три гробіка було у садку. Садок у нас був такий, ну… величенький і там, і гробіки були.

Їх поховали всіх у садку, да?

Да. У садку поховали.

А в селі на кладовищі не ховали оцих, хто помирав від голоду?

Та хто де, хто де. Той дома поховав, той на кладбіще одніс, то ну хто зна як воно було, ну шо воно. Ну оце так було. Ну як оце діти, то дома ховали всі.

А Ваші дідусь і бабуся з Вами жили чи окремо жили?

Ой. Ні, окремо. Окремо.

Вони тоже в колгосп пішли?

Да, да.

Їх не розкуркулювали?

Та, по-моєму, нєт, по-моєму, нєт не розкуркулювали.

А Вас не розкуркулювали?

Та нє (сміється), нє. Не розкуркулювали. Нє ну нічого було розкуркулювати.

А як Ви думаєте, чого був Голодомор?

Бог його знає. Як воно було. Не знаю.

А в 46-47-му був Голодо-, голод? У 46-му і в 47-му після війни?

Після войни, по-моєму, був тоже голод.

А як Ваша сім’я переживала? Голодували?

Та не голодували, ну-у, канєшно, кусок хліба був. Ну, а так, шоб розкошелювалися там шось там покупались шось там такого не було, шоб там розкошелювались дорого.

А на Кубань по продукти Ви їздили в 46-47-му?

Їздила.

А чого, тут не було продуктів?

Та нє, я не за продуктами. Там родствєнніки були в нас, родствєнніки були і тот їздили туда.

А люди шось міняли: рушники, сорочки на продукти?

Міняли, міняли, це було, було це візьдє. На ринку, і на уліце, і по дворах ходили. Так ото ж називалися там, там: «Купіть оце, купіть оце» чи шо там.

І Ви тоже так ходили?

Та нє, ми не ходили, ми не ходили.

Не їздили кудись там помінять продукти? Ну речі на продукти?

Нє, нє. На Кубань їздили, там родствєнніки в нас були. На Кубані були тоже.

Все ж село їздило на Кубань.

Га?

Все ж село їздило, поїхало на Кубань воврємя голода.

Ага.

Маладьож. І ти ж поїхала.

І я.

І вчитєльніца твоя.

Так Ви всі організовано поїхали разом?

Да, канєшно. Ну хто зна, не помню.

Ну в їх сєлє, собствєнно не було такого, шоб кого то розкуркулювали. У них там по одной лінії был вообще не понятно для нас хто. У него дом приличный был такой панский и хозяйство было. Если даже кого то там трогали, роскуркулювалы, то его вообще не трогали. Вообще не понятно для нас.

А він, може, десь там при владі, при керівництві був?

Він чи офіцером був чи это. Дело в том, что, именно, в их семье никто ничего не рассказывал, вообще. Вообще никто ничего не рассказывал. В их семье это было табу. На этот… и так вот через кого то, однесельчан, кто то то слово скажет и если. А мы, ну лишь молодыми подростками, там что-то услышиш, раньше не обращали внимание, когда мы там бегали особо не… А так вообще, говорили вот, что то там по линии… Материнской линии.

По материнской линии там была Миланья Яколевна. Яков этот князь, князевы, по-моему, их не трогали в селе, когда явно, что они зажиточные…

Зажиточные были. Там всегда было бочками, вот она рассказывала, всегда, у бабушки у подвалах, всегда огромные бочки седой были, да?

Було. Було.

І хата желєзом крита…

Да.

Единственная была.

Да.

Так, а Ви це пам’ятаєте, яка в неї хата була? Яке було господарство?

Пам’ятаю, пам’ятаю.

Так розкажіть.

Хата, так, ну хата як жилізом крита така була як…

Дітей там було багато і…

Дітей багато, дочок, дочкі в них були і сини були. Сім’я такая була. І роботяча, роботящая сім’я такая була. Все…

Ну їх не розкуркулили?

Ні, по-моєму, нє, да? Нє-нє-нє, не розкуркулили.

Ну, це, це вони… це вони там були багачами в селі. І бо все в їх, дружнє було.

А як звали дідуся й бабусю?

Оцю?

Ага.

Бабусю Ївга, да?

Да!

Ївга, а дєдушкаЯкушка.

А прізвище як його було?

Фамілія?

Фамілія як була?

Фамілія? Навєрно, М’ясоєдови.

Нє. Сафоновы.

Сафонов, Сафонов. Сафонов оце був. Да оце вони тут.

То це виходить, батьки Вашої мами?

Да. Оце вони там, навєрно, на все село були.

Ну, а в колгосп не забрали їх? Худобу, реманент, може, вони це все здали?

Нє, нє.

Господарювали собі самі?

Да,да.

Пішли, ніхто не пішов в колгосп?

Ніхто не пішли в колхоз. Тут понятно, тут дед Марко, по этой линии, как бы был… Человек пройшел две войны. Такой был и умер в сто лет живя в сельском доме, топил, готовил сам себе в сто лет. Этот… И ну такой суровый был мужик.

Очень крепкий…

По-этому, и в Голодомор от у них была корова. Как была?

Це батько бабусі?

Батько бабусі. И этот, ну как то это о семье, они там этот такого не было. Если у деда рассказы доходят до нас, что было такое то. То в этом селе вот…

Дід нічого не розказував?

Не, не.

1. Місце запису: село Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 2 вересня 2009 року;
3. Хто передав: Цимбал Л.;
4. Респондент: Мусiєнко Володимир Iванович, 1927 н.р., народився в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав в селі Великодрюкове Бобринецького району Кіровоградської області. 

(при розшифровці матеріалу, збережено мову респондента)

Я народився в селі Велика Друк, Бобренецького району, 19 серпня 1927 р. Коли почався Голодомор мені було 6 років, я дуже все запам’ятав. Ми харчувалися здебільшого травами: сверіпа, лобода, козелики, корінь рогози. Навіть черепашок, ховрашків, горобців. Варили лободу, перекип’ячували 6 разів, бо дуже гірка і заливали коров’ячим молоком і був як кисіль. Ми врятувалися з допомогою корови. У мене було два брати. Коли буде готовий кисіль і застине, мати розріше на три куска і тільки один можна їсти. А як хочеться їсти. У нас через дорогу жили також родичі, ми їм допомагали з їжою, але вони всі померли. У мене помер дідусь, і виривали яму з метер і ложили по три трупи і покривали білою тканиною. Коли йдеш по вулиці лежали мертві люди, коли них були скільки мух, піна з рота, тягали голодні собаки. А іще коли помирали коні і їх їли. Було й таке, що матері їли своїх дітей. Малих дітей могли їсти сусіди. Колгоспи людям нечим не допомагали, не харчами ничим. Голод було защет 32-го року. В 1933 році був врожай. І на 1934 року люди стали получали хліб і стали краще жить. Після того я сім років був у армії. І іще шла война ми були в армії. І став учасником бойових дій.

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Поклонська Олександра Михайлівна, 6 листопада 1925 року, народилася в місто Лиман, Краматорського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Лиман, Краматорського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Представтеся будь ласка, як вас звати? 

Александра Михаловна Поклонская фамилия моя. 

А коли ви народилися? 

1925 год. 

А дата народження? 

6 ноября. 

А де ви народилися? 

В Красном Лимане. 

В Красному Лимані. Це місто було тоді теж? 

Да. 

А де працювали ваші батьки? 

Отец на железной дороге главным кондуктором, он водил поезда на Харьков, на Ростов, от главным кондуктором, тогда должность такая была, сейчас она называется начальник поезда, а тогда был главный кондуктор. 

А як його звали, якого року народження він був? 

Михаил Гаврилович, его фамилия Шепель, а родился он в 1903-м году, 1903-й год. 

А мама? 

А мама тоже в Красном Лимане ж родилась, но из третьего года, то есть из шестого года. Отец третьего года, из шестого, нет, с третьего отец, а мама с шестого. 

А маму як звали? 

Елизавета Яковлевна, Лиза. 

А мама де працювала? 

Нигде, домохозяйка. 

А крім вас ще діти були в сім’ї? 

Ну вот это ж ещё двое, это братик Виктор он в 32-м году родился, умер уже, его нет в живых. Он был в армии, потом сверхсрочно долго был, а потом он в Волгограде жил и там и умер. 

А крім брата ще були? 

Сестра у меня ещё Клава, она жила здесь в Лимане, она з 37-го года рождения, тоже умерла, нету. 

А в 32-му, 33-му ви жили в Лимані? 

В Лимане. 

І чи був тут голод, Голодомор тут був? 

Ну я не знаю, я не, я ж говорю мы не чувствовали и я слова такого не знала. Были одни лучше жили, другие хуже. Ну, как говорится, где больше работоспособных было в семье те лучше жили, а где детей больше было, а не кому было зарабатывать, те хуже жили, ну чтобы совсем голодали я такого не знаю. Я помню это против нас жила семья в них было много детей вот и так бедновато жили они. Ну так я ото, отец же привезет мне гостинцы это с Ростова или Харькова и были в нас всегда конфеты, всегда, я их хоть не любила, но они были. И я ото наберу и этих детей угощаю, они рады были такому. 

А папі на желєзной дорогі зарплату платили чи давали пайок? 

Зарплату, зарплату платили, 410 рублей помню, эту зарплату. 

Це в 30-х годах, в 32-му, 33-му? 

Да, 410 рублей у него ставка была от такая, а так. 

А у вас хазяйство якесь було у батьків? 

У нас лично не было, мы ж на частной квартире жили, а у бабушки у одной и в другой те держали много. По линии отца там же было 5-ть хлопцев и 2 девчонки по линии отца. И все хлопцы это шото делали, а помню это Ваня самый меньший тот кролей держал. А сарая не было, он выкопал яму здоровенную 2 на 2, наверно, такая широкая яма и глубокая, и ото там кролей держал и кидали с огорода то листья капусты, буряк там, морковка ото их так кормил и мясо было. А бабушка с дедом они и корову держали, и это курей держали, и свиней держали. А по линии мамы здесь тоже была большая семья, я ж говорила что это, эта бабушка вышла замуж муж умер ее, и осталось трое детей. И одна уже была замужем дочка, двое по меньше. Это моей маме было 9-ть лет она рассказывала, а ее сестре было 6-ть лет и старшая Маруся вышла замуж, у нее ну муж такой большой души, как говорится человек добрейший и это ребенок родился у них. А вот эта мама моя 9-ть лет и ее сестричка Таня, бабушка их забирала, она ж вышла замуж за другого, а у него тоже 5-ро детей и одна девочка Катя, и ещё мать была 100 лет ей было, вот это я хорошо заполнила уже с рассказов конечно. Так они возле озера жили, эти тоже большое хозяйство держали, и корова у них была, и барашек держали, утки, куры, поросят держали, у них еды было полно. 

А де вони працювали? 

Нигде, это дед тоже на железной дороге работал, а бабушка нигде, бабушка с семьей. 

А друга бабушка й дєдушка вони теж ніде не працювали? 

Не, дедушка на железной дороге работал. 

І той дєдушка, і той дєдушка? 

Да, да, да. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

На железной дороге работали вот. Тот дед, они там на колхозной улице жили и 7 километров ему на работу надо было ходить, сюда на железную дорогу и он всю жизнь проработал. Это бабушка рано вставала, готовила еду, тормозок ему, он поест и пешком это в депо. А это… ну и потом назад же пешком приходил, ото так они жили. А хлопцев много было, потом они каждый, как говорится нашел себе место в жизни. 

А не розказували там зерно в людей не забирали в 32-му, в 33-му? 

Рассказывали, забирали, забирали, вот и бабушка рассказывала мне, что забирали. Говорит это лазили по чердаках там это искали, забирали вот. Кто лучше жил, так более-менее материально обязательно приходили с обысками и шото дай заберут вот. И это бабушка рассказывала, что говорит пришел говорит мужик, залез говорит это на чердак, а у них там зерно ж было и тянет мешок зерна. А Валя дочка, она старше меня полезла говорит за ним тай за задницу укусила, он же тянет, а она его и говорит так укусила аж кровь пошла, он как заорал, ну дальше бабушка мне не рассказала, не знаю забрал он тот мешок или спрыгнул с чердака, вот это не знаю. Ну рассказывала бабушка так мы хохотали, он Валя говорит это, я говорю и не боялась он же ш мог ее ударить и все, та она говорит, как заорала, а мы шо исты будем, ото такие дела. Так шо где побогаче жили, тех конечно шныряли. А вот это я в санатории была у Трускавце и со мной в одной комнате женщина из Львова жила, это Ева Ивановна, я ее хорошо помню, такая благородная женщина. Они ж ото сначала к Польше принадлежали, а потом им предложили, когда обеднели это ж Украину, это присоединили западную Украину, так это самое говорит, что мы когда жили там так я и не знаю тоже говорит шныряли, забирали и говорит мама в печи это чугунок из фасолью это запрятала, так нашли говорит тот чугунок с фасолью. Ми говорит так плакали, это Эва Ивановна из Львова, а потом ото ж они, им же предложили или здесь оставайтесь или на западную Украину, это нам говорит и квартиру сразу дали двухкомнатную от. Это она рассказывала , просто мы в одной комнате с ней были так. 

А у дєдушки и бабушки тоже зерно десь було заховане, вони ховали зерно? 

Не, не было, ото на чердаке у них было ж только. 

А хазяйство не забирали в колхози? 

Не, не забирали, может у кого забирали не знаю, ну бабушка не рассказывала, и ни одна, ни другая. Я знаю шо молоко приносили, то одна бабушка, то другая бабушка. Я первая внучка была, то все ж ихние подростковые дети были, а я, это мой отец Михаил Гаврилович он был самый старший, а потом Андрей, а потом Максим, потом Иван, потом Алешка и это так он женился самый первый мой отец Михаил Гаврилович и я самая первая внучка была у них и в одной семье, и в другой семье. Так что я ж говорю я любимым ребенком была и одна бабушка приносит гостинцы это, по линии мамы бабушка любила печь пирожки с картошкой, ото напечет принесет тепленьких ещё, сметану принесет. 

І в 33-му пирожки були й сметана була? 

Да, и в 33-м, в 33-м это ж я говорю шо нам квартиру дали вот здесь на южной стороне, возле больницы в бараке, двухкомнатную квартиру. Это куда там расцвет какой был, это радости сколько, тож мы жили знаете такой земляной пол ну раньше как ото хаты. 

Це тоже зйомна була, цей зємляной пол шо ви кажете? Зйомна була квартира? 

Раньше до того как тут дали, а здесь от железной дороги дали бесплатно, бесплатно дали квартиру, ну как обычно ж давали квартиры. 

А ви казали шо тато не просив цієї квартіри, да? 

Он стеснялся, он не просил, я ж говорю мама пошла уже, допекло ее скитаться, а тем более там где мы жили хозяева пришли и сказали вы освободите, нам нужен домик, может для кого-то другого, я не знаю. А освободите куда на улицу и тогда бабушка вот эта по линии мамы забрала к себе, говорит, та переходите к нам, не смотря на то что у них семья 10-ть человек, ну  у них там к дому был типа флигель, эта пристройка и там печка стояла или кухня она у них была, я не знаю чем она служила. Ну комнатушка это как вот это наша комната, убрать шифоньер ,отак по шифоньер, помещалась только кровать и столик больше, и плита была. И ото бабушка тогда говорит, ну живите здесь, так поставили кровать, а мне то спать негде было, а родился братик, куда, так они там 2 стула поставили и корыто, и в корыте постелили и ото он спал в корыте, а меня бабушка к себе забрала, у них отож старые дома были знаете печка, а потом ото шо с этими рогачами туда как она называется не помню. 

Піч тоже. 

Ага, не помню, а там же закоулок такой был, там жарко было и ото мы там втроем спали, пока уже дали квартиру папе моему. А уже когда дали квартиру тогда хорошо было, я ж говорю, мы как на свет родились. 

Так а мама пішла попросила квартиру, щоб йому дали, да? 

Да, мама пошла, и там расплакалась и говорит, шо это такое говорит то он на работе, то он говорит общественными делами занимается вот уходит, а мы говорит ютимся, это ребенку спать негде, а маленький же родился, стулья поставили, в корыте спит рядом с ними, а прохода не было, вот малюсенькая комнатушка. А он никогда, стеснялся просто, ну как говорится ходил нарядный такой, как король, куда там, его очень он всеми уважаемый был в резерве. А квартиру видите ли он не хотел это, ну или стеснялся, или я не знаю по каким причинам. А уже мама как пошла, как дала там разгон, говорит это мы его дома не видим, то он на работе, то он общественными делами занимается, а нам жить негде, а начальник ихний так большие глаза сделал, то говорит нада же, говорит Михаил Гаврилович мы никогда не думали что у тебя нет жилья, шо ж ты молчишь ничего не говоришь, отругал его и тогда сразу нам дали квартиру. 

А оце ви розказували, шо бабушка розказувала приходили зерно забірать, от а хто ці люди були, хто це приходив? 

А кто его знает, откуда я знаю. 

А як їх називали? 

Не знаю. 

А розкулачували людей тоді? 

Ну кто его знает, бабушка ж что то говорила что раскулачивали вроде, кто говорит лучше жил у того забирали, то зерно, то продукты короче говоря. 

Тільки продукти? 

Та кто его знает, может еще что-то забирали, не знаю. 

Не знаєте. А чи були голодні люди наприклад, чи бачили може десь голодних пухлих людей, які їсти просили? 

Я не видела, у меня такого впечатления не было, обыкновенные люди были, как и все. Подружки мне, мы тоже самое у них, у меня это подружка была, у нее отец был председатель колхоза, тоже добрейшей души человек, он это, бабушка рассказывала и говорит, и это лошадь з бричкой давал если кому то надо подвезти, он говорит без проблем, до него обратишься он говорит всегда поможет всегда. И вот это с его дочкой я дружила, на скакалке прыгали помню. 

А вони жили десь поряд біля вас? 

Та нет, не рядом, а на другой улице жили. 

А колхоз десь тут в Лимані був? 

Да был в Лимане, в Лимане был. 

А людей колхоз не заставляли йти, як люди в колхоз сходилися? 

Та я не знаю, они сами ходили или заставляли я этого ничего не знаю. Ну с наших, с нашей семьи, от кого я знаю по линии отца, по линии мамы, у колхозе никто не работал. 

Всі на желізній дорозі працювали? 

Да, на железной дороге, ну там ну кто там особо, это дед и один дед, и другой дед и всё, а больше, это уже когда выросли, когда после войны ж у нас погибли, это Андрей он был в партизанах, его расстреляли, та рассказывали, тут ему даже хотели памятник поставить в Красном Лимане, выполнял он какое-то задание, его поймали немцы и заставили выкопать яму и расстреляли, это Андрея. А Иван, мы никто не знает куда он делся, никто не знает после войны, где он похоронен, даже где он, ну ничего не знаем, а это Максим, он был полковник авиации, он это вернулся с фронта, одной ноги у него не было, без ноги. 

А ви оце розказували, шо з подружкою познайомились, ви уже в школі познайомилися з нею? 

Та нет, ещё до школы. 

А коли ви пішли в школу, в якому році пішли в школу? 

Ну когда, когда тогда брали, тогда, по-моему, с 8 лет брали в школу. 

То, ви в 33-му пішли? 

Наверно. 

І там діти теж ніхто не голодував? 

Не. 

А було в школі харчування? 

Не, не было, тогда не было, никто никого не кормил, каждый, что мог брал с собой в тормозки. 

Кожен з собою брав, да? 

Да, с собой брали, а кто не брал, а кто брал, по-разному было. 

А люди помагали один одному тоді? 

Очень даже помогали, очень помогали, люди добрейшей души я знаю, я не знаю таких эгоистов, как сейчас. 

А от чи хтось з ваших ровєсніків казав, шо був Голодомор? 

Неа, никто не говорил. 

Ніхто не говорив, шо там голодували? 

Неа, я ж говорю, что продукты… одеваться не во что было, одеваться, как говориться полураздетые, полубосые. Я помню, Алексей этот, по линии отца, ждет пока дед придет с работы, потом это спрыгнет из печи и в его сапоги ускочит и бегает по улице доволен такой, зимой особенно. Дед как увидит, нет сапог: “Ах, ты Алешка, сукин сын, да я тебе сейчас…” – и давай это – “Чтобы не трогал мои сапоги.” Ну, короче, еды было полно, всё было и у это бабушки о которой я рассказываю по линии отца, а одеваться не было. 

А хазяйство ніхто не забирав в колхоз? 

Неа, нет и поросят резали, ну у них это, тогда ж холодильников не было, они у бочки засаливали, солонина, и сало, и мясо в бочке, и яйца лежат и всё такое  

А по лінії бабушки, ви казали, шо приходили зерно забірать, так один раз вони приходили чи нєсколько? 

Не, один раз, бабушка рассказывала, что один раз, я ж говорю, я не знаю, последствий не знаю. 

А в другой бабушки зерно не забірали, не казала вона? 

Не, ничего не говорили. 

А хо такі активісти ви чули? 

Активисты? Не знаю. 

А в полі зерно тоді можна було собірать, колоски можна було собірать в полі? 

Не, нельзя было собирать, это мне рассказывали, это бабушка рассказывала и одна, и другая, боже сохрани говорит, как поймают так это судили, нельзя было собирать. 

Це в 33-му таке було? 

Та я не знаю в каком году. 

А в 46-47-му голод був? 

Да, вот это я помню хорошо после войны, я демобилизовалась, приехала домой и в мамы тоже хоть шаром покати, ничего, ото если она кому-то шото пошьет, принесут, то она это разделит. Ну я сразу, взяли меня в больницу, я работала медсестрой в железнодорожный после войны в 46-ом году и помню, это один случай, я готовилась в институт, я в 46-ом не могла сразу поступить, а купила программу и выбрала себе институт куда я буду поступать, и по программе я это набрала книжки достала и это я готовилась в институт, а работала на 2 ставки у больнице, это в 46-ом году, ну тогда ставка медсестры была 375 рублей. А мама работала в столовой, кухонной работницей, у неё 330 оклад был, это я хорошо помню, это ж уже в более зрелом возрасте после фронта, я самая молодая была в это… 

В 46-му, 47-му тоді не хватало їди, да чи в чому була проблєма, були голодні люди, пухлі? 

Была карточная система, 400 гр. хлеба на человека и там, и крупа, сахар, по-моему, ну что то ещё давали, не помню. И к нам в больницу привели девочку, помню, такая истощенная девочка, мы её лечили, оказывается она ехала где-то из Харькова и у поезде у неё умерла мама, сказали, что она от голода умерла, а девочку сняли у нас в Лимане и вот это привели её в больницу. Она лежала в больнице, а потом начальник отделения говорит: “Сашенька, может ты возьмешь эту Верочку к себе?” А я говорю: “Я и рада взять, ну куда я ее возьму, я ж в институт поступаю, а у мамы кроме меня ещё двое, не могу.” А он: “Ну тогда мы оформим документы, отведи её в детский до.” А детский дом, вот это у нас за забором, ну это уже построили после войны это трехэтажное здание, а тогда там одноэтажное здание было и там был детский дом и я её отвела в детский дом, эту Верочку, я ее навещала пока в институт не поступила, она ко мне в гости приходила. А потом я ото поступила в институт и помню на каникулы приехала и пошла её проведать, на выскочила, так обрадовалась, на меня набросилась, я помню, я ж стипендию получала, я ей дала 5 рублей на конфеты, ой сколько радости было, это не передать. А потом я не знаю куда она делась, её куда-то вывезли и как говорится связи потеряли и я об этой девочке ничего не знаю. Так вот это я помню, она сказала, что мама опухшая вся была, говорит с голоду это. 

Откуда їхала ця дєвочка, звідки вона була? 

Со стороны… откуда она родом я не знаю, её сняли в Красном Лимане, а ехала она вот этим из Харькова. 

А скільки років її було? 

Ну может лет 8, может быть 9, Верочка помню зовут её, так это я помню. А у нас здесь так, чтобы пухли с голоду нет, ну недостатки были очень большие, другой раз до зарплаты не хватало денег, мама ж 330 рублей получала, тогда за квартиру заплатить, они очень дешевы, не то 3 рубля, не то 5 рублей за квартиру платили, я не помню сколько мама платила. А я поступила в институт, я ж это заработала деньги в больнице и на билет у меня было, ну тоже так как говорится перебивалась, а уже когда поступила, начала получать стипендию, уже мне легче было, у меня стипендия была 320 на первом курсе, в первом семестре, а у мамы оклад был 330, она не хотела, чтобы я поступала в институт, говорит, что ты с голоду пропадешь, помочь говорит я тебе не могу, а я говорю да ничего мама перебьюсь как-то. Но я старалась и повышенную стипендию потом получала, сдала экзамены на все 5 и мне повышенную стипендию платили, уже 340. 

А в якому році ви в інстітут поступили? 

У 47-ом.  

Тоді було трохи легче чи ще трудно було? 

Не, еще трудно было, в 47-ом году еще было трудно, легче уже стало где-то 48-49-ый, отменили ж карточную систему, то нам давали 400 грам на день хлеба, а нам студентам давали сразу за 3 дня, ото кило двести получим, помню буханка и полбуханки, и кусок, гну мы пока дойдет там от института все по буханки съели, потом с этого дня сидим один без хлеба, перебивались. Ну а так было дешевы, студенческая столовая была и можно было дешево, там где-то 30-50 копеек, можно и на 20 копеек поесть, я помню оладья стоили 11 копеек, там со сметанкой или с повидлом, чай 2 копейки стоял, ну кусочек хлеба копейка.  

А на вулицях не зустрічали в Лимані, не ходили люди просити, наприклад, там їсти? 

Та нищие были тогда ж, конечно, были нищие. 

Ходили просити? 

Нищие были, я помню, до бабушки приходили, бабушка у нас такая гостеприимная, она всех это, у них прызба была это шо раньше такой дом и это колоны, я помню, накрытие, называли прызба и она ото и накормит, и постелет, и уложит спать. Её это хлопцы, это шо ты это, ты бы всех собрала, а она та жалко, жалко. 

Та вона помагала? 

Ну да. 

Так це в 46-47-му було? 

Помогала, помогала. 

В 46-47-му було це? 

Та не, не, я в институте была в это время. 

А це уже пізніше. Ну дякуємо вам за розповідь.