- Місце запису: місто Київ, Національний музей «Меморіал жертв Голодомору»;
- Дата запису: 22.05.2019 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Кульчицький Борис Іванович, 20.02.1929 р.н., народився в місті Волочиськ Волочиського району Хмельницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Сопронюк Тетяна Михайлівна;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав у місті Хмільник Хмельницького району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофона збережено мову респондента)
Обставини нашої зустрічі зумовлені тим, що організатори цієї зустрічі сфокусували увагу, значить, на мені особливо. І тим якось виділили, що наче я якась особлива людина з особливими якимись якостями. Це неправда. Різниця між нами лише та, що я старший за віком. А хотів би поділитися спогадами дуже тяжкими про той час, коли мені було стільки років, примєрно як оце зараз вам, примєрно, значить. Я маю це на увазі, середина сорокових років.
Ведучи мову про голодні тяжкі роки в Україні, я хотів би застерегти від такої думки, яка мимоволі потрапляє, що, наприклад, голод, Голодомор тридцять другого – тридцять третіх років почався в ніч з тридцять першого на тридцять другий і закінчився тридцять першого грудня тридцять третього в ніч на перше січня тридцять четвертого. Це дуже помилково, дуже помилково. Справа в тому, що Голодомори, війни, епідемії, різні політичні репресії і до них, значиться, ще відносяться періоди психологічного зондування населення – вони не виникають раптом, значить, з якоїсь години по якийсь час. Вони плануються. І зараз вони реалізовуються, вони здійснюються по певному умислу. Наприклад, такий що показує, що було і в тридцять першому, і в тридцятому, і в двадцять дев’ятому… В двадцять дев’ятому почалася колективізація. Що це означало? Це означало примусове залучення селян до колгоспів, а хто не виявляв такого бажання, то в того забирали начисто все: їстивне і неїстивне. І висилали до далекої Півночі, в Сибір й таке інше.
Вчора я купив газету, називається «Тайни пришлого», російськомовна, а тут мій, як то кажут, ровесник, трохи старший за мене згадує. Я не буду всю цю статью… Подивіться, що він пише/ «На дворе стоял тридцать первый год. Разгар коллективизации. “Приглашение” поступить в колхоз поступило и отцу моему. “А семеро ртов чем я буду кормить?” – семеро дітей – “Лошадь-то и землю вы в меня отберете”». Тільки-но він це сказав, як «“Ага, ты не с нами – значит, против нас.” И Токарева обвинили в антисоветской агитации и отправили за решетку». А коли вже автор цієї статьї волею разних обставин попав уже в місто, де було трохи легше, бо селян не пускали в місто, то до своєї сестри – а вона разом працівниця тракторного завода – сразу йому і заняття «мне подыскали. На всю комнату я должен был получить пайки хлеба по талонам. Тогда за хлебом очереди такие были: в четыре утра встанешь, и только в четыре вечера получишь пайку».
Це я до того веду, що, значить, як то кажут, часові пояси. Якщо я тридцять другого – тридцять третього голоду не пам’ятаю, потому що я був малим і, як я там вижив, тільки нам моя мама розказувала і батько, але хотів би сказати, що з тих розповідєй я не буду розказувати, бо мені розказували, і так далі. Я торкнусь середини сорокових років.
А перед тим, як це сказати, я хотів би застерегти від хибної думки, іще, іще і ще раз про часові рамки голоду. Особисто для мене залишився той період гнітючою пам’ятью не про себе, а про своїх близьких, рідних, сусідів, товаришів. Через це свої особисті відчуття я постараюсь обминути. Я хочу сказати про тих, які були поруч зі мною.
Мій дідусь, учасник війни Другої світової з сорок першого по сорок п’ятий рік, вернувся з фронту ранений в кількох місцях, хворобливий. І коли вже в сорок шостому році, в кінці сорок п’ятого уже, війна вже закінчилась, помер від голоду. І я пам’ятаю, що прийшла моя двоюродная сестра, бо він жив поруч з нами, і каже, що дєдушка вмирає, приходь, треба щось буде зробити, там труну і так далі. То я прийшов, і зараз пам’ятаю, що дєдушка лежить, значить, на такому ослоні, не кровать, а дерев’яна така лавка, і каже: «Якби я випив стакан молока, то, може, б я ви здоровів». Це мене по сьогоднішній день пече, а його не було. І в нас не було, і в сусідів не було, розумієте. Ну це вже він в такому, такій уже прострації, можна сказати, говорив. Далі, через кілька годин буквально, він помер. Не буду розказувати про ті похорони і так далі.
Моя мама попухла. От людина від недоїдання худне взагалі-то в більшості випадків, а є така категорія людей, організмів, які, навпаки, розпухають. Ів неї розпухли ноги, такі як, поробилися, як колоди дерев’яні, вот такого об’єму. І коли я щось там коло неї возився і нечаянно, значить, тикнув пальцем в ногу сюди, то тіло, значить, так і остається оця ложбинка від пальця. Розумієте, не відтворює, не вертається тіло назад. І це дуже тяжко. Я не знаю, як сказати переживати, но дивитися страшно, це бачити.
Моя двоюродна сестра, молодша за мене на два роки, жила за вісім кілометрів від мене. І коли я прийшов, то я жахнувся. Я ж кажу, я був отакого віку, як ви зараз. Мені вже трохи сімнадцять було, вісімнадцятий рік йшов. Я прийшов, я жахнувся, коли я глянув на неї, то в неї тіло, значить, просвічується, і видно жилки і кісточки. Тоже якась така, значить.
О. В.: Внаслідок такого голодування?
В сорок першому році, коли вже почалася війна, але у нас у селі селяни вспіли закагатувати картоплю, тобто викопувалася яма в городі чи в полі, і картоплю спускали в ту яму, а зверзу накривали там соломою, а ще зверху – такий борт утворювали землею. Пройшло п’ять років, коли ми почали шукати ту картоплю. За п’ять років вона начисто згнила, начисто згнила, і получилась така, значить, рідка маса просто. Так моя мама брала деко, ну, протвінь, я розпалював вогонь, і ми виливали цю суміш на то деко, і воно там варилось і жарилось і так далі, і получався такий пляцик жовтуватого кольору. А тоді я особисто, бо мама, незважаючи на такий свій стан, не змогла, я закривав ніс отак пальцями, відкушував кусок того пляжика, старався його пожувати трошечки, не дихаючи, не дихаючи, затамувавши подих, це зробив, і проковтнув, і тоді вже видихав. Потомушо то такий був сморід, що від нього голова паморочилася. Но як бачите, вижив.
Лежу я в хаті, а мама поруч, значить, на кроваті лежить, а я – на такому, значить, ну, лавці лежу. Холод десь під тридцять градусів. Заснути не можна через те, що не дає голод заснути і холод не дає заснути. І я от крутився-крутився, і вже десь під ранок таке наче марення у мене, що все крутиться, де б щось поїсти. Так я згадав, що в нас, значить, в льоху, ну погріб так називають у нас на Поділлі, льох, згадав, що ми колись туди картоплю кидали. І я ще згадав, що я, щоб вона там не набиралася вологи, не так швидко гнила, то я найшов якісь уламки досок і застелив. І вот я лежу, і мені в голові: ага, це ж в щілини між досками могли проникнути якісь там картоплини. Це я собі так малюю собі в голові. Встаю я, вдягаюся, йду я в двір, під ногами таке, йдеш – а воно рипит від морозу. І я добрався до того погреба навпомацки – ніякого світла немає – я навпомацки там став, значить, так шарудіти руко. Шарудів-шарудів, натрапив на ті щілини між уламками досок. Я їх відкинув – це все навпомацки – і далі шурую. Я до чого це вам так довго і нудно розказую – і все-таки я під руками відчув, ну, такі маленькі бараболинки, картоплинки, які все-таки туди через щілини кинули. Взяв я їх, зібрав – ну це була пригоршня, не більше, а то така жменя. І нарости з картоплі. Бачили, на картоплі є такі сині нарости оті? Прийшов я в хату – мами вже не було. І я, значить, почав, розтопив я пічку, почав я варити ту картоплю, а… І зварив, і її, значить, макогоном потовк, бо я її не… ну, не чистив, там нічого було чистити. Так, з лушпайками. І, значить, почав я їсти і я з’їв кілька ложок, і там трохи оставив, що мама прийде, кілька ложок. І тут же почав лазити по стінах. То не художній вираз, а це реалістичний. В мене такі болі почалися в животі, що я не міг знайти, значить, собі місця. Я катався по полу, а потім дряпався по стіні, но це не осознанно, це рефлективно. І вже я чуствую, що вже я вмираю. А якось потім відпустило. З’ясовується, що перед тим, як кинути туди картоплю, там було скидано ізвість, вапно. От картопля напит… Оті бульбочки набралися тої вапняної рідини, ізвість, розумієте. І я з таким, значить, захватом його з’їв.
Голод страшний ще не стільки самою своєю фізичною суттю, як, хотів би сказати, що він, значить, спотворює духовні якісь засади людини. Ну наприклад, в мене такий випадок був, що, коли я вийшов вночі на вулицю, ішла людина, бігла якась жінка. Це пізня-пізня вже була ніч. І в мене, значить, зародилася така думка, що я б її вбив. Але не вбив, тому що я знав, що в неї теж нічого немає. Но такий порив… То я хочу вам сказати, що, як, значить, міняється духовна суть людини. Про останні випадки, яків довелося мені пережити й бачити, які спотворюють… Ну, були випадки канібальства. Знаєте зміст цього слова, да? Людоєдства і так далі.
О. В.: Ви, можливо, ще нам трішки розповісте, де Ви проживали в той час?
Народився й проживав на Поділлі, зокрема на Хмельниччині, бувший Проскуров, місто Хмельницький колись називалося Проскуров. Зокрема, в місті Волочиську – це на старій границі між Польщею й Радянським Союзом. Батько мій – коваль, працював на цукровому заводі, а мама працювала на підсобному господарстві. У нас троє дітей – в мене було дві сестри, померли ще малими. В тридцять сьомому році мого батька розстріляли як ворога народу – це вже, то що я вам казав, політичні репресії. Ну не тільки його, а лише в ту ніч, в другу зміну заводу, забрали одинадцять чоловік. Тільки в ту ніч. Маму теж заарештували. А нас віддали в таке містечко Сатанів, в дитячий будинок. Але маму з якихось невідомих до цього часу причин, не тому, що винна – невинна, бо всі були невинні, якось відпустили маму. А їй порадив там сусід один, що тікай, бо прийдуть другий раз. То вона нас обох – мою меньшу сестру і мене – викрала з того дитячого будинку і ми переїхали в Вінницьку область.
З тридцять сьомого по сорок перший рік ми поміняли біля чотирьох десятків місце свого проживання. Нас ніде не брали. Не через те, що ми такі зачумлені були, – боялися люди взяти на квартиру. Де вдалося пожити два місяці, три місяці, а де одну ніч, а ранком приходив хазяїн чи хазяйка і казав… і коли взнавав, хто ми такі, то казав, що в мене ж свої діти, ідіть, будь ласка.
О. В.: Ну це, виходить, була дружина ворога народу і діти?
Да, да, да.
О. В.: І через це постійно були переслідування? Ви боялися на одному місці навіть затримуватися?
Да. Війна, окупація. Чотири роки… Трохи менше. Три роки з лишнім я пробув разом з мамою в окупації. Моя сестричка померла. І вісімнадцятого березня тисячу дев’ятсот сорок четвертого року наше місто Хмільник (може, приходилось чути: не Хмельницький, а Хмільник в Вінницькій області є) звільнили вранці. Дуже була тепла зустріч з радянськими воїнами, бо то ж фактично були, ну, наші батьки, наші земляки і так далі. А вечером, коли мама витягнула з погреба речі, ну там пододі… еті.. простині, наволочки, білизна якась, одежа і так далі, з нього все текло, бо воно було там кілька місяців у погребі, в тому напиталося. Вона розвісила, я зайшов в хату, бо я гасав там кругом і всюди разом з своїми товаришами. І я прибіг в хату вечором, і вона мене з таким докором: де ти бігаєш? Сідай, щось поїж. І варит картоплю, ну, в етом, в мундирах, як то кажуть. І поїсиш – принесеш води.
В цей час, тільки-но я, значить, успів присісти – у хату заходить солдат і каже вже на порозі, мабуть, тому, що йшов ззаді, і нам ка’: «О, еще один солдат!» – звертається до мене. Від цих слів в мене і крила виросли, що мене назвали солдатом, що я вже такий, значить, дорослий, чи що. І він каже, значить: «Ну что, дорогой, надо армии помочь!». Це ще мене більше обрадувало, значить, що найшли за потрібне до мене так звернуться. І ми пішли, цих два солдати і я, вийшли. Коло церкви на вигоні я побачив іще отаких, як зараз сидят передо мною, хлопців зо два десятки. Ну, всіх я знаю, всі мене знали. І підійшов якийсь офіцер і, значить, так построїв нас, ну, поставив перед собою й каже: «Ти, ти, і ти, і ти – свободєн. Остальниє – за мной!». То я зразу сообразив, значить, собі так міркую, та й всі ми: підібрали нас не по віку, а тих, навіть і які були старші, я знав, що серед тих, яких залишили, то навіть і були старші на рік-два, но вони були більш хліпкі, розумієте? А такі більш-менш моцної статури – він відібрав (сміється). Значить, ми зразу зрозуміли, що щось маємо, значить, десь щось носити, перекидати, копати, виносити, піднімати і так далі. І таких зібрав. Так я, значить, но…
Ще радість була ще в тому, що нас взяли, що нас поставили на довольствіє – польова кухня була. А потом я попав в саперну частину, і так я опинився, значить, в армії. І в мене написано навіть і тут, в цій книжці, витяг з оригіналу, що такий-то такий-то, з архіву я взяв, бил нє мобілізован, а «привлечен из числа гражданских лиц». Ви мене зрозуміли? Не мобілізован, а прівлечон.
Ну а далі, значить, вже після тих років вже стало легше трохи, і воно потроху забулося. А щоб не забулося, я залишив своїм… Пробачте, де це мої окуляри? То я залишив моїй дочці Олені, онучці Тетяні, правнучці Нонні присвячую. Ця книжка видана, вона є і в Інтернеті. І я описую в цій книжці не стільки про себе, хоть називається «Листи до себе», скільки про той час і про тих людей, з якими я жив поруч, звичаї, характери, випадки різні і так далі і себе серед них. Через це я такий зробив епіграф, взяв у Моруа: «Якщо Ви маєте намір писати мемуари, – це я в нього взяв, – не розповідайте власну історію, нічого не змінивши, бо почуття сорому Вас паралізує. Нехай читач знає, що герой Ваш, – в даному випадку це я, – оте Ваше “я” – це все-таки не зовсім “я”, бо десь-таки оминув негідні думки, трохи додав романтики, трохи додав страждань і героїзму і не додав страху і мук сумління».
О. В.: А можна від мене запитання? Ви є очевидець подій голоду сорок шостого – сорок сьомого років. Яка причина його? Чому він був?
Дуже, дуже… Я тільки що казав, що війни, голодомори плануються, а не десь наче з якогось кутка випливають. Голод двадцять першого і двадцять другого року – це що таке? Продразвьорстка! Коли війська так називаємиє, значить, «чонівці», часті особого назначенія, забирали геть начисто все їстівне. Голод тридцять третього року постановою передбачений, постановою. Мається на увазі хлібоздача і примусове вилучення харчів тих, які не вступають в колгосп.
О. В.: І з колгоспу вивозили?
Да, да, от пажа…. А тепер вернемся до сорок шостого – сорок сьомого року. І ще раз попереджую, що продати… Так не буває, що в ніч з нового року на другий рік то було так все нормально, а тут тобі на. Нє, так не було. Сорок шостий – сорок сьомий рік да, був неурожайний такий рік. Але ж кожен день з нашої станції товарної у місті Хмільнику відправлявся ешелон хліба. Тільки з нашої, з маленької! А на Україні ж сотні тисяч таких станцій відправлялися у Східну Європу, в країни народної демократії, як тоді говорили, щоб їх задобрити.
О. В.: В той час, коли тут хлібороби голодували?
Тут не голодуют, а вмирают, можна сказати. Далі. В сорок шостому році американці запропонували нам, значить, допомогу. Всі країни прийняли, які потерпіли від війни, а ми горді! У буржуїв собственная гордость, кєпку ні сдірьом с віска. Ми отказалися.
О. В.: Податки були?
Податки були. Я як згадаю за ці податки… Іще перед війною тих сорок кілограм м’яса, двісті яєць… шість центнерів картоплі, і навіть на еті, на фрукти, на ягоди. Ви ж більше знаєте.
О. В.: Був податок на все?
На все. Люди вирубували яблуні, груші, вишні, тому що тре було з них сплатити певний податок. Так щоб не було причини платить податка, то вирубували, бо не завжди вродить і так далі.
О. В.: Будь ласка, там ще запитання. Про харчування під час Голодомору. Ви нам дещо вже розповідали про ту картоплю, а от який раціон? Що кожного дня Ви їли? Де Ви брали їду? Можливо, якісь трави, рослини і так далі? Як виживали?
О Господи… Я не можу вам відповісти на це питання по дуже простій причині. По-перше, щоб не набрехати вам, а по-друге, значить, що я й сам толком не знаю, як я пережив це. То знайшли, значить, овес розсипаний на етом… на бувшому току. То, значить, кору мололи. Ви чули таке, да? Особливо дубову. Да, читали, мабуть? То, значить, з річки щось. Ну я, наприклад, ці, ракушки… В мене товариш, Іващук Микола, то їв їх, а я от не міг подолати в собі огиду. А він їв, при мені їв і так, значить, ще й мене запрошував.
О. В.: Ще, будь ласка, запитання. Для чого був вчинений цей голод? Яка мета?
Да, це добре… Значить, мета була дуже… В тридцять другому і в тридцять третьому, і в двадцять першому і двадцять другому роках – це роки піків голода, це не обмежені рамки, а піки голода. Вона була, щоб покорити, щоб примусити в даному випадку, значить, в роках двадцятих, це ж накормити, як то кажут, всю Росію, весь Радянський Союз і, кроме того, і ще й, значить, експортирувати зерно, хліб, за границю. А в сорокових роках – то же самоє була мета. То іще в колєктивізацію, щоб зламати опір людей до вступу в колективні хазяйства. Зламати опір. Це прямо в документах. Перед вашим приходом вони отут публікувалися.
О. В.: В тридцять другому році так Сталін до Кагановича і пише, що Україну потрібно втримати будь-якою ціною. Тому ми не можемо допустити, щоб цей опір на Україні, він зростав, і щоб цей народ, який почувався все-таки окремо, як український народ, виступив за те, щоб вийти зі складу Радянського Союзу.
Зламати його, зламати опір людей духовний, фізичний.
О. В.: Тому що дійсно, коли людина голодує, то знищуються навіть якісь духовні цінності, моральні цінності. Нам дуже складно навіть уявити, які це відчуття, коли людина голодує, але оцей страх голоду, він залишається після. Тобто люди, які пережили ці події?
Переб’ю Вас. Ви знаєте, яке в мене зараз відчуття? Людини, значить, яка їсть на сьогоднішній день в свою потребу. Я сам не вірю в те, що було! То як можна переконати?.. (сміється) Ви розумієте, воно забувається, воно відходить десь. І наче в мене таке враження, що я брехнув, а потім сам повірив в ту брехню і починаю її отстоювать. От така психологія людини така.
О. В.: А якщо ще десятиліттями говорили, що голоду не було, його заперечували, то людина вже сама повірить, що було чорне, що було біле?
Що голоду не було… Ви тоже знаєте, і можу послатися до вас, щоби… От пишеться – сім мільйонів, пишеться. Насправді точної цифри, більш-менш точної, не знає. Пата.. тому що в тридцять… голод був, значить, пік – тридцять другий – тридцять третій, а в тридцять четвертий, тридцять п’ятий і так дальше – всі начальники статистичних районних управлінь, не обласних, не центр… районних, були розстріляні. Чого? Бо вони були носіями інформації. Всі начальники районних, обласних, республіканських статистичних управлінь після голоду сорок шостого – сорок сьомого року дали підписку, що до кінця свого життя, в органи НКВД, до кінця свого життя не будут ніде ділитися тими відомостями, які вони не те, що на бумагах, а то, що в них голові, понімаєте? Бо то, що на бум агах, то вже ясно, що засекречене. От так ставилося питання.