1. Місце запису: село Тіньки Чигиринського району Черкаської області;
  2. Дата запису: 16.08.2018 р.;
  3. Хто записав: Артеменко Лариса Олегівна, Вигодованець Ольга Василівна;
  4. Респондент: Палієнко Євгенія Харлампіївна, 10.03.1934 р.н. народилася в село Бужин (село затоплене в 1958 році) Чигиринського району Кіровоградської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Вигодованець Ольга Василівна;

Під час Масового штучного голоду 1946–1947 років проживала в селі Бужин Чигиринського району Кіровоградської області.

 (при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

І фамілію, і прізвище? Палієнко Євгенія Харлампіївна.

Коли народилися?

В 34-му.

А число і місяць?

Березень, 10-го березня.

У якому селі?

Село Бужин. А тоді ж була Кіровоградська область.

А зараз затоплене  водами Кременчуцького водосховища.

Все рядом – Бужин і Тіньки. Я в Тіньки в школу ходила, бо в нас початкова тільки була.

Про своє дитинство розкажіть, про батьків. Як звати їх? Як батька звати?

Харлампій. Федосія – мати.

А прізвище батьків?

Несолоний.

А де батьки працювали, коли Ви маленькою були?

У колгоспі. Батько був бригадиром, а мама на різних роботах.

Як вони розповідали, вони добровільно пішли в колгосп?

Добровільно.

А сімя була до колективізації бідна чи багата? Яке господарство було?

Ну, батько з багатодітної сім’ї, мати з багатодітної сім’ї. В мами сім’я була дуже бідна, бо батько від тифу помер (мамин батько) і вони осталися шестеро з мамою. А тоді ж ні пенсії, нічого не було.

В нас пристань була в Бужині, пароплави приставали. І ото бабушка ходила туди. Що вона продавала, перепродувала? І ото кормила тих дітей. У батька тут більш такі заможні були. В общем голоду вони не відчували і мамі, батьку моїм допомагали. А тьотя моя жила на Полтавщині і потім їй купили, як то сказати, розкуркулювали і осталася хата куркульська, казали. І мама викупила одну частину хати, а тьоті другу. І вона переїхала з Полтавщини і вони дуже бідували, голодували.

Тобто, вони в Бужині голодували?

Да-да, тут голодували. Дядя, тьотін чоловік, нічого такого не їв, то був пухлий. А тьотя рогіз в болотах рвали та їли. Шпичаки казали в нас. Від кореня біленьке, м’яке. Козельки. В нас такі кургани, то козельки копали та їли. То тьотя каже: «В мене був такий живіт (показує) і ноги такі, як палички повставлені. То так від голоду.

Від голоду помер хтось із ваших знайомих і рідних? Батьки не розповідали?

Ні. Даже в селі не пам’ятаю, щоб хтось помер. Може хто й помер, то казала моя мама, то такі чи ледачі люди, чи бідні – вже такі, що не було ні корівки. А в наших була корівка, піддержка була. Болота були, батько мій ятері плів, то ловили рибку. Так що в нас може голодували, але щоб так помер (знизує плечима) в нашому селі не було.

А в якому році затопили села? В якому році почалося переселення сюди, в Тіньки?

Тетяна Дмитрівна – місцевий краєзнавець (далі Т.Д.): 1958-1959 роки.

В 59-ім році ми переїхали сюди. А практично я жила в Суботові. Сюди переїхали, чоловіка направили в суботівську школу.

В Суботів коли переїхали?

В 59-му.

Дитинство все одно Ви в Бужині провели? Тобто, вся інформація про село Бужин. Тоді це була Кіровоградська область. А район який був?

Чигринський.

А в Суботові, по розповідях знайомих, не було теж такого страшного голоду?

За Голодомор… Ну які такі випадки були, то вже після Голодомору.

А про післявоєнні роки і голод?

У післявоєнні роки ми не голодували. У нас практично не було такого голоду, як ото пишуть. Я даже не знала, що люди голодували і даже вмирали.

А Ви кажете, що ви в Казахстан переїхали?

Да.

А в якому році ви переїхали?

Ми виїхали по переселенню, шукали долі кращої.

Но ви добровільно?

Да. В 41-му.

В 41-му переїхали в Казахстан. А в якому повернулися?

В 44-му в листопаді. Оце ж якраз святкували 7-8 в Харкові. В Харкові пересадка була.

А Ви все життя в колгоспі працювали?

Я? В мене такої спеціальності нема. 7 класів кінчила, то у Тіньках діловодом в школі я працювала. І там пішла в декрет, в декретну відпустку і переїхали ми в Суботів. Тоді ж народився в мене синок. І село – не було де працювать, не знаю скільки років я не працювала. А так працювала в буфеті шкільному. Колгоспний стаж не защитувався, я не старалася йти десь туди на роботу в колгосп. А потім я стала працювать у сільській раді бухгалтером, то я там 9 років пропрацювала. Открилась должность така, бо раніше не було. А тоді ми переїхали в Тіньки, а тут я тоже працювала в школі і лаборантом, і друкувала. А потім чоловіка перевели в навчально-виробничий комбінат в Красносіллі. І я перейшла туди.

Тобто, в 46-47-му ви в Суботові жили?

Ні, в Бужині.

І там теж не відчувалося голоду?

Ну голодувать, то голодували частина. Я ж кажу, що тьотя голодувала, хоч в них і дітей не було. Но щоб помирали від голоду… Тоді ж тьотя кажу, що підспіло жито, глевкі шморгали колоски. Оте молочне зерно варили і оту похльобку їли, поки воно доспіє. Оце в 32-32-му голодували,  а в 47-му році такого голоду…

То в 47-му взагалі не голодували?

Ну може недоїдали, але ж голодувать – не голодували. Там майже в кожному дворі була корівка, а в кого, такі бідні були, то кози були. А в основному корови. Ото ж так виживали. Я ж кажу, мама моя (гроші ще залишились) купляла на пуд зерно, в основному жито, і  пекла хліб, і називались перепічки. Знаєте яка перепічка? Це такі коржики на сковороді. Тоді тільки була піч, всьо – більш ніякої топки не було. Тільки піч і грубка. І плити ніякої не було. Я не знаю, як ми жили. І ото мама напече тих перепічок і мене мати посилає на пристань торгувать. Я ото попродаю (вона скаже ціну) наторгую за тиждень, мама їде і знову купля. Оце виторговувала гроші і нас підкармлювала.

В Казахстані. Про Казахстан, по моєму, цікаво дуже. Я оце скільки читаю і такої правди. Це дуже цікаво, я хотіла про це розказать.

Розкажіть.

Їхали ми в 40-ім, нас 15 сімей. Були росошенські, бужинські були і все. Колективу дали хати. Оце такі дошки роблять, тоді туди заливають глину з соломою і топчуть-топчуть, вставляють на вікна, двері. І це з весни до осені половину хат обладнали. Цілу зіму жили по дві сім’ї. Це уявляєте, по дві сім’ї. Хатка і кухня. В хаті піч, як обично, лежанка називалася. І це дві сім’ї – в їх одна дочка була, а в нас четверо дітей і четверо дорослих. Як ми жили? Я вже не пам’ятаю хто де спав. Як ми пережили зиму? Ото весною добудували.

В 41-ім в нас війна? Бо я пам’ятаю, що ми, дітвора, грались в лісі, там такі березові околки, ліски, ліски. Ми там в якийсь бліндаж, грались. Война. Ми не знали, що таке война. То батька зразу ж в понеділок (це в неділю війна) повєстка. В понеділок вдосвіта мама збирає. Під Ленінградом батько загинув.

Це був хутір. Руські люди жили і казахи, бо була Сєвєро-казахстанська область. То там мішані були – російські в один ряд, а казахи в куточок жили. А в казахів які були хати? Оце з дерна викладена, там прикрито. Меблів тоді ніяких не було. Оце пол, а тоді підвищення, тоже пол, і ото вони там їдять. Обувка в їх була – сапожки із калошами. Калоши скидають, а в тих чобітках сідають і їдять.

А казахи не розповідали про 30-ті роки? В них теж був голод.

Нє, одна казашка ходила в мою школу. Я шо хочу сказать. Тоді ж кримських німців виселили з Криму. Оце не пам’ятаю в якім році. Оце в 42-му война, то мабуть їх на зиму виселили. Значить так… Шо іздєвалися над людьми, шо там робилося. Значить об’явили евакуїровать – 20 кілограм вєсу з собою і всьо. На дорослого чи на дітей тоже, я не знаю. 20 кілограм вєсу. Що вони могли взять отам? Худоба реве, собаки виють. Ужас! Що воно таке робилось. Все покидали. І оце до нас поселили сім’ю: батько, Роза – матір було звуть і в неї два сина, і дочка, і невістка Ліда. Пам’ятаю, що Ліда звуть, сина – Роберт, а старшого – Степан. Прожили в нас зиму, а тоді на шахту в Алмату. А остальні, такі бідні, то ті землянки покопали. Значить в нас так було розташоване: по одну сторону од руських до озера ряд хат, а сюди до озера городи, наші українці построїлися в два ряди і огороди були. То ото там ті німці порили землянки і жили. Нічого їм не давали – ні землі, ні за роботу не платили. Йдеш на роботу – похльобка і кусок хліба. Оце так вони жили. А зима прийшла, то вони вимерли з голоду. Ото страшне.

Багато їх було?

Ну я знаю, сімей 10 жило. Хто заможніший, то барахло міняли на продукти. Ті повикладали хатки собі, а ті землянки. І оце в нас такий город і лісок. І понад тим ліском городи, а за ним кладовище. То нам оце видно у вікно – повезли возиком, од голоду вмер хтось. Повезли возиком і саночками, ото прорили якусь ямку.

Хтось допомагав із місцевих?

Понімаєте що допомагали, але воно як – у мами моєї троє дітей, а в колгоспі не платили нічого. Така мама в нас була, що вміла могла розвернуться, ото виживала тим. То поваром робила, то розживалась пшонця – вкраде. То хліб пекла оце ж тим німцям, то видадуть борошна там 10 кілограм, то ти повинен дать хліба з припьоком. Припьок не знаю скільки там. То мама мене заставить натерти картоплі. Я натру картоплі, вона ото начиняє картоплю, тоді припьоку багато. І ото нам хліб – хлібинку чи дві оставить. То ото так мама виживала. Тоді я не знаю чи там комбайни косили і в тій полові там зерна оставалися. То ходили і на решета трусили. Тоді мама моя міняла на м’ясо в казахів. За кілограм м’яса – два кілограма зерна. Притом мама табак сіяла. І знаю таке коритце завширшки, такий топорик і ми його січемо оті стебла. І мама казахам продавала той табак. А казахи, у їх були коні, вони кіньми працювали в колгоспі. То мама домовилася, що вони на кладовище викинуть клуночок, а тут рядом наші городи. То так мама викручувалася.

А рядом така сама сім’я через дорогу, то ті голодували. Там такий хлопчик найменшенький таке худюсіньке – такі ножки, такий животик. Було піду, а воно картопельку сиру гризе. Однакові умови, однакова земля. Ми сіяли на городі просо – було пшоно, кашу варили. Ну в общем мама так викручувалась, що ми не голодували. Ото ж той Ваня бідненький в такій сорочечці прибіжить, то мама вгостить його.

Т.Д.: Ваша мама була більш підприємлива, ніж ті батьки. Що можна посіять, як можна копійку вторгувать.

А тоді… Це вже точно не знаю в якім році, так в основному ці німці виздихали. Де такі, то повиїзджали в Алмату, що там майже не осталося.

Це приблизно 42-ий рік.

А потім ще чеченці, що наших десь вирізали. Що, кажуть, річка текла красна. Падлєци такі. Чеченців приправили туди. Ті чеченці жили там, тоже не знаю скільки сімей. То ті крали. Німці були культурні. За німців ви кажете, що не допомагали. Допомагали. Моя мама така жаліслива була. Ну картошку давали-давали. А вони, хто дає, то не закривається хата. А вже ж не було чого давать. То ми защіпалися і мама сказала нікому вже не давать.

А городу не було, бо їм не дозволяли?

Я ж кажу, землі не давали, за труд не платили. Ото їх виморили голодом. Оце ж при моїх очах. Це мені зараз плакать хочеться. Прийшов такий багатодітний, він на гармошку грав, то може десь заробляв трошки. Вся сім’я в нього вимерла, тільки він остався. Він прийшов просить шось. Мами не було дома, я знаю, були двері откриті. Корові було наварено лахапка, шаплик –  дерев’яна така з ручками. І ото мама лушпиння наварить, кормила коровку. Стояло в кухні оте корито. А він уже нездатний зайти в хату, на чотирьох поліз. І худюсіньке таке, як кісточка. Боже мій, то він отако пригорщами те лушпиння тако ковтав. І ото він наковтався, і на другий день помер.

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду