- Місце запису: село Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області вулиця Калинівка, 62;
- Дата запису: 16.12.2019 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Недашківська Валентина Адольфівна, 01.12.1941 р.н., народилася у селі Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Кравчук Тетяна Володимирівна;
Під час Масового штучного голоду 1946-1947 років проживала у селі Мироцьке Києво-Святошинського району Київської області.
(під час розшифровки з відео матеріалу, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Мене звуть Валентина Адольфівна Недашківська. Я народилася 1941 року 1 грудня. Я народилася в Мироцькій торгартілі. Була торгартіль тут. Мій батько і мати з Хмельницької області. В 1935 році, батько як поляк був гнаний і він тікав, і втік на торгартіль Київської області. Втік в зв’язку з тим, щоб його не розтріляли. Тому що поляків на Україні в великій кількості розстрілювали, істіна правда. І мати моя тоже полька. Вони находилися у польських поселеннях Хмельницької області, але в різних. Із уст батьків, я дуже часто чула про Голодомор 1932 р. Часто вони говорили, якщо я і діти, мої брати і сестри не хотіли того їсти, того їсти, батько кричав, говорив «Вам немає Голодомору». І з розповіді матері, дуже мати, як я вже підросла, і вже після війни було, мати розповідала про цей Голодомор. Вона вийшла заміж за мого батька, станція Антоніни, Хмельницької області, де находилися дуже великі амбари, находилася там пшениця захована, в амбарах, у великій кількості, тому що урожай був надзвичайно великий. У цих роках у 32-му і перед 32-им Германія готовилась на повстання, таке як в нас революції. Усе, що там належало, лежало у тих амбарах, воно відправлялося поїздами, нагружувалось на вагони, тому що батько влаштувався туди гружчиком, в Антонінах, а мати пішла в колгосп робити, тому що ті, що працювали в колгоспах вони отримували пайки, які пішли в колгосп. Пайки які, там готовилися обіди і видавали їм на місяць там по літрі молока, по літрі сироватки, по літру ще чогось, отаке. Отаке давалося за заробітну плату. Но їх годували. Дід мій, Шиманський, дід мій працював там же ж, також на цій станції Антоніни, працював сторожом. І цю всю картину, де вивозилось це зерно, вони дуже скоректували на мене, що я навіть приїжала в Хмельницьку область і розповідала людям те, що говорили мені батьки. Тому що дід мій був сторожом, а батько гружчиком. Туди приїжав на кінноті сам Будьонний, який не допускав ті, які голодуючі сюда повзли, повзли голодні, не допускав, розстрілювалися прямо на місцях. Розстрілювали і це було на очах мого батька і діда. Істінна була. Це розстрілював Будьонний. У цьому році забиралося, у 1932-му і, можливо, і раньше трошки забиралося, але вражай був дуже великий, все у людей, які не йшли в колгосп і не підписували контракт, под чистую забиралось, залишали їх, як голі, босі, простоволосі. Нічогісінько ніде не було. Зрозуміли? Не хотіли кориться і йти в колгосп працювати, а їх заставляли, одбирали все і всі були голодні. Значить, під скірдами соломи чи що там де вбиралось, люди повзли мертвими були і їли своїх дітей. Істінна була, це розповідь моїх батьків. Наскільки був страшний голод, що передать не можна, не хватало їжі, тільки ті, шо пішли в колгосп так їх хоть годували. А які протестували проти колгоспів, бо колгосп почався в 24-му році, заснувався колгосп у тому місці. А це був 32-ий рік, ну мало йшло туди працювати, значить все ще були одноосібні господарства, у людей все відбиралося і їх хотіли знищити повністю. Голодні, вони не знали, що їсти і їли, що тільки могли. Зрозуміли? Якщо хто вижив. А то лежали трупи, де угодно, було під скірдами, на полях, скрізь валялись. А особливо, вони знали, що амбари в Антонінах, вони й зараз є, там находить пшениця, велика кількість зберігається зерно. Туди не можна було нікому попасти. Мій дід робив, так він зробив дирочку, таку в амбарі, батько був гружчиком. А у батька було троє менших сестер. І одна була – 7 років сестрі. І вона підповзувала під амбар і вона забирала земно. І так вони зробили жорно таке, крутили, і так вони, звичайно вся сім’я спаслася. А платить тоже, мало платили, хоть і батько мій гружчиком був, дід сторожом, платили дуже мало і ніде, нічо не продавалося, бо нічого не було. Зрозуміли? Була дуже страшна голодовка, Хмельницька область.
Так це станція Антонівка, а село?
Антоніни, село Малий Чернятин.
А який це район?
Старокостянтинівський район.
А в селі багагто людей померло?
В селі багато померло. І навкруг багато повимирало. Тому що не йшли в колгоспи. Це там навколо є Малий Чернятин і Великий Чернятин. І там голодовки були дуже страшні. По-перше там чорнозем, врожай був дуже високий, пшениця вродила була, все відправлялося в Германія, шоб відбулась нацистська, нацизму ше не було, все, Гітлер не прийшов до влади, поки був Курт і була Роза Люксембург, оці всі були. Вони хотіли створить, но прийшов Гітлер, все це вибив і не стали перевозить зерно, все зерно везлося за границю. Прямо з України, вивозили з цеї станції Антоніни масово, коли вже Будьонний приїхав туди і стеріг це зерно, так вже можна понять, шо це там таке було.
А місця масового поховання в селі є?
Я не знаю. Я за це не можу, тому шо мені не розповідали батьки, чи там масово єсть поховання.
А скажіть ці села, що вимерли, туди пізніше когось переселяли?
Ті, які пішли в колгоспи – вони позалишались. Я ж вам розповідаю, як ті, шо в колгосп пішли. От, наприклад, мати пішла, вона працювала на заводі цукровому там дуже далеко цукровий завод, 7 кілометрів. Вона, батько забрав її і зразу відправив її в колгосп. І вона пішла дояркою пішла працювати. Вона дояркою працювала і так платили їй: літер молока, літер перегону і літр олії там, може ше щось. І годували їх, кожен день варили казан їжі. Там вона їла.
А про торгсін мама нічого не розказувала?
Нє.
А про чорні дошки, про режим чорних дощок?
Нє. Цього нічо, тільки за голодовку.
А от вивозили все із колгоспу, забирали?
Забирали з цих амбарів, забирали все зерно, под чистую вивозилось, вагонами грузили і везли в Західну Європу.
Так, а по дворах хто обшукував, хто забирав?
Місцеві, власники ті, шо по дворах ходили і вишукували, забирали все і з погребів, чи з ям, де що заховано, все находили і все забирали. Залишали дітей, дітей з дітьми голодних, не було, де що взять. І вже нічо не продавалося, ніде. І де вони зароблять?
А коли перестали голодувать? Як це завершилось?
В 35-му році батько вже сюди втік. Сюди на Київщину втік. Оце наше село Мироцьке, а була Мироцька торгартіль, так під ліс, я там народилася. Там сім’я вся моя, мої сестри і брати. Він у 35-му вначалі втік, тому шо вже переслідувалися поляки. Я із родини поляків і сама я полька рахуюся. От, так що дуже переслідувалися. І не можна, його товариша були розстріляли. І в загальну яму вкинули і там він.
А як маму звали?
Євфімія.
А прізвище?
Шиманська вона. А по батькові Дашківські ми.
Батько не змінював прізвище?
Ні, залишився.
А після війни про голод розкажіть.
А 47-ий. 47-ий значить був неврожай. Уже я трохи пам’ятаю. Оцей період я пам’ятаю. Це я вже дошкільного, шкільного віку вже була, мабуть. Я 49-го пішла. А це дошкільного я віку була. Ну вже цей період я пам’ятаю гарно. На тогартілі не можна сказать, шо там голодовка була, тому що батько він був не учасник війни, а був в партизанах, він не зрадив своїй батьківщини, любив дуже Україну, ну в якій ми жили. Він не зрадив, а в лісі, ми були жили в лісі, там була заборона взагалі партизанам і це все пов’язане з партизанами, де випікався хліб на торгартілі, бо там було пекарня. І залишився він один на торгартілі муржского пола, йому білий білет був. І нас уже було троє дітей. Ну він за життя дітей дуже переживав. Але німці, якби взнав хто, шо він зв’язаний з партизанами, був би розстріл всій сім’ї. А так він нікому не говорив, лише залишили були на торгартілі директора, який до війни працював директором і зайшли війська на торгартіль, і він залишився на торгартілі, і організував партизанські загони, вся важ до Мірчі більше туди, там організовувалися, але торгартіль вони не залишали, тільки хто, що. Тут стояла в лісі пекарня і тут випікався хліб. Випікала полька, вона тоже із Хмельницької області, вона тоже по національності полька, приїхала була сюди на торгартіль працювати, вона випікала хліб, а батько супроводжував партизан із хлібом безкінця. Через ліси відправляв туди, де находилась організація. Значить, батько був міцно пов’язаний із партизанщиною і він отримав після війни медаль, хоть як поляк його ж ловили, хотіли застрелить його, а получилось шо він патріот країни. Отримав медаль за Велику отчизняну війну і він на торгартілі залишився і на торгартілі він був вже начальником участка великого, от. І він отримував там пайки, тому шо торгартіль отримувала пайки американські пайки і я пайки ці пам’ятаю, які отримувалися із Америки, бо був заключений договір, ці пайки присилали нам на торгартіль. В коробочках консерва, в коробочках повідло отакі, там сухе отаке в коробочках, це присилалось, я це пам’ятаю. Давали там по кілограму сала всім робочим, вся промисловість робила на торгу, а торг необхідний для держави. В 47-му році я пам’ятаю, ходили з торбами і я пішла в 49-му році в перший клас і ті учні, де батьки загинули всі на фронті, а вони ж були переростаками уже, вони дуже страдали. В їх не було батька, а мати працювала в колгоспі, в колгоспі тоді нічо не уплачували, ті дути дуже страдали, голодні, виснажені, ходили з торбами, їжу просили кругом, а в торгартіль уже регулярно ходили, приходили діти просить їжу. Так це я пам’ятаю, бо я 47-го не голодувала і не можу сказати, шо я з голодного краю. Ну були недостатки.
Ну у вас батько був, який працював, то було.
Ну да, працював, дітей кормив все таки можна сказать. А ці діти були голодні, я весь час згадую, як так радянська держава могла поступить з тими дітьми, в яких загинули батьки, матері в колгоспах нічого не отримували і ці діти не ходили в школу. От, наприклад, я ходила весь час у школу, а діти оці пасли корову до глибокої осені, а з весни знов начинали корови пасти. І так вони рік не закінчували, залишались на наступний. І вони, мабуть, по три, по чотири класи покінчали, так і вони не вчилися. Бо не було можливості їм вчиться. Я пішла 42 учні в перший клас, а вже 7 я кінчала було 22 учні, різниця велика, це все було відсіяно за ці всі роки. Вони не встигали з програмами, вони нічо, тому шо вони жили в дуже скрутних умовах. Після війни 47-ий рік був дуже тяжкий.
А податки які були?
Податки. Значить на кажду корову – 220 молока винести, 120 яєць виносити на кури і здати м‘ясо, шкуру здавали, шкуру здавали, усе здавали з свиней. Податки були великі і на дерева. В нас дерев там не було, а у селі навіть на кожне дерево накладалася дань і людина повинна була сплатити за кажне дерево, вирізували усі дерева. У селах садів не було, майже. Тому що все вирубували, бо не було чим платить, люди дуже страдали тим, що не могли даже ці податки сплатить. О, були облігації, наприклад, на торгартілі, облігації там на рік чи на п’ять років, о, видавали облігації, а гроші забирали за них. Так це і в колгоспах так було.
А мама вам розказувала в селі, ще в Хмельницькій області, церква була?
Вона не ходила вже в церкву, вона не ходила в православну церкву, вона сама католичка. Мої батьки католики.
Ну це вже як з батьком вона почала жити?
Да. І вона і не до батька, вона сама полячка.
Вона теж полячка?
Да. Із поселення польського.
Там і батько, і мати?
Ні, вони в різних. В різних селах, але обоє поляки. Так шо вони католики і вони не були пристосовані до православної віри. А католицькі церкви всі закривалися. Польська школа, моя мати пішла в перший клас, вона народилась в 12-му році, а пішла після 17-го року в перший клас і ще були польські школи, от, кругом були. І закривала радянська влада польські школи закривала, відкривала російські в добавок, і українські були тоді, російська мова в все це добавлялась. І значить її дід і баба не пустили, бо мій дід по матері був на фронті, він воював і Декікіним, і з Дедевичом, і з цим, з усіма воював даже, хто проти України йшов і Петлюра, і оце всі, які воювали із Україною і був він аж в 22-му році чи в 21-му прийшов мій дід от радянську владу захищав. Він хоть і поляк, а думав, шо буде прекрасна влада, так як і ми думали, шо Україна прекрасна, от так думалось і все. Те саме все повторюється.