- Місце запису: село Кинашівка Борзнянського району Чернігівської області;
- Дата запису: 09.09.2009р.;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Удовик Марія Федорівна, 20.07.1914 р.н., народилася в селі Кинашівка, Борзнянський району Чернігівської області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Кинашівка Борзнянський району Чернігівської області.
(Свідчення з фондів Музею Голодомору).
Цій бабусі 95 років, але вона має добру пам’ять, доглядає маленьке господарство, цікавиться подіями в селі. Про роки Голодомору згадує болісно, важко зітхає. Розповідає, що в сім’ї її батька було п’ятеро, але три хлопці і дві дівчинки у Гуньки Федора Петровича були кмітливими і працьовитими. Батько був добрим господарем: мав 4 гектарі землі, тримав волів, овець, кіз, поросят, різну птицю. Всі в сім’ї працювали з раннього ранку до самого вечора. Головним джерелом існування Гуньок були продукти, вирощені на землі, їх було достатньо для нормального харчування. Крім того, батько з синами вирощував тютюн, за виручені за нього кошти купував у місті необхідні для сім’ї господарчі товари. Мати завжди сіяла багато льону й конопель, з яких ткали полотно, а потім шили одяг для всієї сім’ї.
Проте, коли розпочалася колективізація, життя стало нестерпним. Землю відібрали в колгосп, залишили біля хати невелику діляночку. На ній вже не можна було виростити вдосталь хліба, льону, картоплі. В нашу хату з усіх кутків почав заглядати голод. Однак завдяки кмітливості батька ми все ж трималися. Сім’ю виручали ручні жорна, які Федор Петрович зумів зберегти, приховавши їх від всюдисущого ока сільських активістів, які вимели з господарства весь реманент хазяїна. Тепер люди йшли до нас, щоб змолоти на хліб зерна, і за це залишали нам мисочку борошна. До нього мати добавляла макуху, яку батько привозив із горілчаного заводу, що на той час працював у Миколаївці. Ще терли цвіт конюшини, липове листя, все це мати клала в тісто і пекла пампушки, їх називали «маторжаники».
Пам’ятаю, вулицями села примарами снували голодні чужі люди, вони заходили до нашого двору і благали їсти. Ми не знали, хто вони, бо тоді біженців багато ходило селами в пошуках якоїсь їжі. Вони просили хліба, і мати виносила їм отих маторжаників, ділилась останнім, що у нас було. Але пухлі, знесилені, голодні прохожі помирали просто неба, вони не мали сил далеко йти. І я ніколи не забуду тієї підводи, на якій звозили до ями мертві тіла, це жахливе видовище.
Найважче було харчуватись весною, коли запасів їстівного вже нічого не залишилось. Ми з сестрою рвали бруньки на деревах, з яких мати робила якусь затірку, так і вижили. А ще ж ходили в цей час на роботу в колгосп. Коли садили сад, нас посилали копати ямки під дерева, за день по нормі треба було викопать 18 ямок, за це давали 1 трудодень, а виконати цю норму було дуже важко.