- Місце запису: місто Київ, вулиця Маршала Гречки, 24б;
- Дата запису: 12.04.2019 р.;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
- Респондент: Богатиренко Мотрона Тарасівна, 19.11.1935 р.н. народився в селі Шамраївка Сквирського району Київської області;
- Розшифровка аудіозапису: Шкорупінська Анна Олексіївна.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Під час Гододомору 1932-1933 років проживала у селі Шамраївка Великополовецького райони (нині Сквирського району) Київської області
Ви нам назвіть прізвище, ім’я, по-батькові, повне.
Мотрона Тарасівна Богатиренко.
А якого Ви року народження?
35-го.
А число, місяць, коли Ви народилися?
19 листопада.
А де народилися?
В селі Шамраївка Сквирського, тоді ще не Сквирського, а Великополовецького району Київської області.
Зараз це Сквирський район, так?
Це зараз Сквирський район, це за Білою Церквою.
Село назву не змінило?
Ні-ні, село в нас красиве, велике, по обидві сторони – річка, а річка Ростовиця, притока Росі.
А батьки Ваші хто були, чим займалися? Як їх звали?
Батька я майже, не то шо майже, а не пам’ятаю. Він загинув. Хотя я повинна була його пам’ятать. Батьки були хлібороби. Мати моя була засватана ж з другого села, з Матюшів. В матері сім’я була така бідненька, бо батько був кучером, тоді ще в графіні Браніцької. Графіні давним-давно не було, але ж її потомки були в Білій Церкві. Там є й до сіх пор парк Алєксандрія. Оце було їхнє там помістя, всі окружні землі: це Білоцерківський район, це й Шамраївка в тому числі, були землями оцих графів Браніцьких. То материн батько, моєї матері батько був кучером і возив їх. Але ж вони такі вже роки предреволюціонні, і він мав своїх коней, і мама казала, пока батько був живий, то в нас був достаток. Мати, то єсть, моя баба, материна мама, вона не працювала, вона була домохазяйкою. У їх було семеро дітей, п’ять дівчат і два хлопчика. І це обєспєчував батько. А як оце наступили такі роки. Мати 903 року, мати моя. Наступили роки, це 17-й − 18-й, то було наказано, у кого є коні, щоб приїхали з кіньми, з кіньми в Київ, от він й поїхав. А була зима, якихось там розпоряджень вони ждали. Ну, словом, він прождав троє суток і захворів, захворів так, шо вернувся, їхав із Києва, єслі їхати із Києва на Білу Церкву, там єсть таке село Гребінка, знаєте, да? Так от, в тому селі йому на стільки стало погано, що фельдшер забрав його до себе і лікував дома. Він уже його вилікував, поставив на ноги. То за, собирався додом, він ще його не пускав, а він каже: «Ні, я повинен додому». Ну, приїхав додому і дома помер. І от після того як він помер, то 7 сирот осталось, правда вже одна була, сама старша вже була заміжня дочка. А коні, все хазяйство взяла у руки моя мама, вона така була бойова, вона, вона була дуже любила коней. То ті дівчата, которі по дому, вони все там помагали мамі, ну там по хазяйству. А вона у поле.
В якому році батьки одружилися?
В 25-му.
А як їх звали, Ви не сказали?
Маму звали Якилина, а батька Тарас.
Якилина, а дівоче як прізвище?
Глевацька. Ну а потім почалися оце такі незрозумілі речі в селі, появилися активісти, стали агітувати до колгоспу, стали заможних селян куркулями називать, кого забирали, кудись висилали, у кого речі забирали, ну, словом, я так не знаю, чи це було перед голодовкою, чи після. Хронології не знаю, но знаю, шо мама говорила, що був дуже спекотний рік, дуже спекотний, бо вони в полі, і особливо ну як жнива, то й ночували в полі. А то по всьому вона говорила, по всьому було видно, що, мабуть, буде рік голодний, ну так і сталося, був дуже неврожайний рік, а тоді ж податки треба було сплатить, незавісімо од того, який врожай, а от того, скільки маєш землі. То він, каже, возив, возив скільки, шо де було, даже торішні запаси уже і ті трохи по одвіз, мало собі мало шо оставив. Так шо, каже, хватило до нового, до Різдва , вона говорила, ще хватило, а після Різдва уже обходились – жолуді, квасоля, аж, я кажу: «А як же жолуді?». А вона жолуді товкли і була така чорна, коричнева мука, ну туди добавляли всякої травки, всього, ну та мука була гірка, але як пекли, млинчики пекли. Уже як напечуть млинців то гіркі, але, каже, тоді їсти не хочеться, уже вони тривкі, було. Ну, словом, вимучились вони, пережили вони голодовку. До цих пір було уже в неї було двоє дітей. Уже було двоє дітей, перше померло, а двоє ще було. Дуже тяжко, пережили, але таке пережили, але, коли вже дождали нового хліба, ну, село стало виживать. Бо це ж тільки батько, батьки були заможні, то вони єлі-єлі вижили, а другі ж і помирали, і всяке. Но вона за других мені ніколи нічого не говорила, вона говорила за себе.
Куркулями не називали батьків, батька?
Так от, слухай, ну це ж як уже стали в селі ці активісти, то я ж кажу, одних висилали, у других речі забирали, майно, ну і в колгосп агітували. Батько в колгосп не йшов. Батько й дядько Денис, брат його, не йшли в колгосп, у них були свої коні, своє поле обробляли і все. Але настав такий момент, шо вже не в змозі обробить землю через те, шо забирали коней. І в батька забрали коней у колгосп. І в батька забрали коней у колгосп, і батько, шоб могли обробить, половину землі – 2 гектари оддав у колгосп, а половину оставив. От вони і обробляли все.
Але закрили церкву, поскидали дзвони і хрести з церкви, і забрали попа, і закрили церкву. І стали ж забирать цих заможних селян кудись. А тут біжить сусідська дівчинка: «Тьотю, ідіть, бо вашого дядька повели в сільраду!». Мама хватає мене, це я вже третя була, хватає мене на руки і біжить у сільраду. Прибігає – народу багато, ше й сільрада була невелика, ну, багато людей і гамір – стоять аж на ганку. Батько стоїть крайній, – видно, тільки шо привели. Мати як крикне: «Тарасе!», а той хто їх, цей, чи вартовий, чи коморний, хто він такий, матері закриває рота рукою, а на вухо шепче: «Нехай він тікає!». І так від натовпу його відділяє і батько втік. Ну де він? Скільки його не було? Мати не знає… А тут уже вітер гуляє – розвалили хату, позабирали все, шо можна було. Ну. Худобу й поле – то до колгоспу. А то шо з віку, від діда-прадіда було нажито, то шо подарували – ну, словом, все забрали. І забрали-погрузили на підводу і повезли. Там, до сіх пор стоїть ця будівля, котору тоді назвали чогось «Накази». Позабирали, а потом через деякий час маму знов визивають в сільраду. Мама забрала дітей і пішла. Говорить: «Я вже була на все готова, шо зо мною будуть робить – мені все одно, куда вже мене дінуть. Прийшла, за столом, – каже, – сидить комісар, хрест-навхрест ремнями». І (він) каже, ну питав хвамілію і каже: «Вас неправильно розкуркулили, з вами поступили неправильно, ви – середняки, ви наймитів не мали, то в вас вини немає». Мати каже, ну не каже, а думає: «Оце так помилка! У нас була така крепка, міцна сім’я і в один час стали жебраками, бо нічого ж, все ж забрали, все!». Каже, ти од цих слів дитя чуть не впустила. Спазми горло перекрили, сказать – не сила. А він каже: «Ідіть додому – живіть спокійно». Вона каже: «А де ж дім мій, де ж я, мати, маю жити, знову, де прийдеться?»
А воно, шоб я Вам не голослівно, ось мені є, як реабілітірували, то ми шукали свідків, то я запрошувала сестру мою, шоб вона мені сказала, хто, шо вона знає. І вона мені пише, ага, ось, якраз: «Так мама відповіла. Що в чужу хату не піду, добре мені було з дітьми поневірятись по чужих хатах, а може й сих людей неправильно вигнали. А пішовши на склад вона знайшла лише швейну свою машинку, а він же сказав, шо, хто взяв ваші речі, нехай повертають. У вас вини немає, шо ви не… Так оце ж вона пішла на склад, ну і нашла ж там швейну машинку, шо їй подарували на свадьбу та отой її червоний кожух, він був дуже великий, мабуть, тому ніхто й не брав. Правда, вернули корову, у когось на болотах була. І ще така деталь врізалась в пам’ять, коли прийшли розкуркулювать, якась жінка прямо з вух давай в матері сережки виривати, то мати зняла й сама їх віддала. Це як мама замуж виходила і була даровизна. То її мама подарувала золоті. З червоного золота сережки, плисковаті циганочки, це вона мені розказувала. А як батько Тарас подарував їй на даровизни червоного золота хрестик отакої величини. Я той хрестик іщо сама пам’ятаю – це в війну, в жнива мати його згубила десь у полі. Но я його пам’ятаю, бо вона його ніколи й не скидала. Так от, сережки. Мама каже: «Не рви, сама віддам!». І оддала. Коли розваляли всю садибу, від хати залишилася ще піч. Мама на другий день затопила піч, поставила варити шось у горщику. Побачили, що в’ється димок із димаря – розкуркулити! Прийшли і розваляли й піч, куркульське гніздо. Із плачами повернувшись з цієї сільради додому мама на садибі вирила землянку, та у ній і жила до лютих морозів із дітьми. А потім дядько Денис пустив жити у хлівець, колгосп же коней забрав. Оце, серденько моє, все, шо я знаю.
В батьків була пара волів, пара коней, ну це вона перечисляє. Це як ми посилали пісьмо в реабілітацію, то шукали свідків, ну найшли людей, підтвердили, реабілітацію нам зробили. Але все по порядку.
Значить уже, тепер мати одна з дітьми, а батька ж немає, де він, шо з ним, вона ж не знає. Але через деякий час він, оказується, він на залізниці шпали клав, ну як робочий, його ніхто ніде не тривожив. І по ярках, по лісках добрався додому, шо аж, хоч шо ж з нею? Він же ж нічого не знав, ну як узнав, то можеш собі уявить. Така міцна сім’я була, така крепка, міцна, господарство. І тут нема нічого, кроме трьох дітей. Ну дядько Денис, як забрали коней, він хлівця оддав. Там, у тому хлівці, ну невеличкий зробили піч і лежанку, прорубали віконечко, і оце в таком… А, ще ж мати й батько, уже ни пішли до колгоспу. Як можна, ну як можна працювати на тий землі, як уже у нас своя уже не своя.
А під час 46-47-го Ваша сім’я не голодувала?
Поля були необроблені за цілі воєнні роки, позаростали. А піднімать же їх, худоби ж тоже не було, все ж було розрушено, все було, ой, це ж страшне було! І все було тільки вручную, в основном. І от ми лягали спать – мами вже нема, вставали – мами вже нема, і лягали – вона ще не прийшла з роботи. Все, шо тільки треба було, все, ой, і косить, і в’язать, і грузить, і все, що все, все, все… Ну а за цю роботу трудодні щитались, ну в завісімості от яка робота, хто там ето само. В 47-му році був дуже жаркий такий рік і мама вже відчувала, що це прімєрно те, шо в 32-му році, о. У нас як були німці, то в останній день отступали, то в нас у дворі, двір сусідський, сусідський город. Сніжна ж дуже зима була і стояв цілий обоз. Попривозили прямо бочки залізні, бочки чогось там ще, ну словом, ящики, чого я за ці ящики заповнила, бо там були ручні гранати, отакі з дерев’яною ручкою. Тих ящиків море, і в послідній день, як вони відступали, то усе це покинули. А тоді бочки вже селяни розбирали, ящики ті приїхали забрали у сільраду. А нам осталась там пара тих бочок залізних, якийсь наш там сусід одрізав такий, вирізав пройом збоку, мати ту бочку розкалювала, каміння до красна. Я ніколи не думала, що камінь може накалиться так, як червоний. Ото вона наливала туда води, кидала туди камінь і там такий був шкварчання, пар, випарювала ту бочку шоб вона не пахла бєнзіном. І от вона тако бочку приготувала, викопала яму, при чому яму викопувала десь вночі, щоб ніхто й не бачив. Тоді всі боялися друг друга. Викопала яму. Постелила туди житньої соломи, а ми жито постійно сіяли, то в нас солома ця була. І насипала в цю бочку 2 відра жита – зерна, спустила ту бочку в цю яму, знов житньою соломою засипала, засипала яму і даже в’язанку соломи там положила, шоб не видно було шо. Це восени. А ранньою весною, десь у квітні, а може ше й раньше откопала ту бочку, взяла те зерно і в нас був такий самодільний дерун, на ньому шпичаки так ета, а одівався другий такий же чучуть ширше між цими всипалося зерно, крутили і крупа була. І оце цю крупу мати звечора намочувала, вранці варила, а ще ж корова доїлася, ще з молока каша, то це ж хліб щитайте. Це ж тої каши поїси – їсти ж не хочеться, хоть ми раз в день ту кашу їли, то все рівно, всернівно, то ж не то, шо ніхто нічого не їв. Або їли там висівки ті. І тоді мама й говорила, шоб ви у мене пухлі не були. Це іменно 47-й рік.
А інші сусіди як жили?
Так-от я й кажу, а сусіди хуже через те, шо у нас був, ми його називали кацап, росіянин. Ну він пристав до жінки, в которії троє дітей і вона така хвора. Постійно вона хвора. І от він взявся, працював на кар’єрі, одержував все ж таки, там платили, цей, хліб давали і ще якісь пайки. Шо він це приносив імєнно на єтіх троіх дітей. І мати-таки, таки ця жінка померла, вона хворіла. А тих трьох дітей він підняв…
А були й такі, в кого не було дітей, у кого були, ну я не знаю, потому шо я в основном тоді корову пасла. І це гоню корову вже додому. Іду і молюся Богу, хоч би хто-небудь що дав поїсти. Це зараз смішно, а тоді було так…