1. Місце запису: місто Вінниця;
2. Дата запису: 27.03.2019 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданіна;
4. Респондент: Денесик Антоніна Павлівна, 1925 р.н., народилася в селі Горбанівка Вінницького району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Горбанівка Вінницького району Вінницької області.

(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, скільки вас було у сім’ї, у мами, чи були брати, сестри?

Було четверо двоє померло, і нас осталося з братом тільки двоє, а померли вони в 29-му році, малі. Тільки нас двоє, було четверо в сім’ї.

А чим батьки займалися саме в 32-33-ій роки? Ходили до колгоспу чи ні?

Батько був в колгоспі, мама тоже. А я з 14 років, то це скільки це мені було, в 39-му році вже робила учьотчіком в бригаді.

Скажіть, будь ласка, виходить, що на початок Голодомору, саме на 32-ий рік, вам було 7 років?

7 років.

Чи ходили тоді до школи, чи не ходили?

Ходили до школи, ходили до школи.

І навіть під час Голодомору, так?

Я в 6 років пішла в школі, в 6. Мене спитали «Як твоя фамілія?», я кажу, я не знала, шо таке фамілія, а спитали «Чия ти?», то я тоді сказала, шо Шевчука. В 6 років пішла в школу. Ходили тоді, ходили. Кормили нас один раз після третього уроку, давали нам суп пшоняний, такий шо там три штучки в мисочках там попадало. Так пережили Голодовку. Ходили діти.

А була в вас, як власне рятувалася ваша сім’я від голоду? Чи була корова, було господарство?

Була, в нас корова була, в нас лічно корова була. А так, так як всі, голодували тай всьо.

А що їли? З чого готувала мама їсти?

Ну десь в маю місяці як вже начала розморозитися земля, то ми бігали по городах і там десь лишилася якась бараболька, то вона вже в маю місяці вона вже стала водичкою. То ми тоді тако брали цю водичку, тож не соображали шо взяти з дому якусь тарілку або, а брали тако водичку брали і несли, кидали на плиту і воно так зажарювалось. Це були такі бліни, так ми їли.

А можливо готували цвіт акації чи з цвіту липи?

О. Цвіт акації, цвіт липи це була саме вкусніше. Вона во-пєрвих мягкая і солодка. А вже пізніще берізка була трошки, трошки жорстка. А так ми цим, особєно липою, дуже, дуже цей, їли її, липу.

Велике село у вас було?

Село велике, але ми як в’їжджати в Вінницю, то нас Буг Південний ділить село пополам, то ми якраз живем в цій половині, де до Вінниці їхати. А вже за річкою, вже велике село, наше село велике.

А чи багато людей у селі померло і чи, власне, коли люди помирали вони ж були обезсилені, де їх застала смерть там вони і падали. Чи ховали тоді, чи не ховали людей?

Їздила підвода з одною конячкою і в нас тако вот, значить, хата, дорога і другі хати. І чоловік упав, а це цей, шо їзде конячкою збирає лежачих, тей бере його, а люди кричать «Куди ж ти його береш, він живий!», а він каже, шо він до вечора все одно помре, а я вже більше не маю сили вертатися за ним одним, шоб забрати його, це таке було протів нас, це я помню.

То цих людей, їх десь звозили в якусь спільну яму?

Да, в спільну яму. Кидали в яму тай всьо. Не було кому ні ховати, нічого.

А чи намагалися люди виїздити з села, десь у міста?

Ну я тут не помню такого, не можу сказати.

А можливо висилали десь на заслання, до Сибіру?

Ну до Сибіру це вже були 30-ті рр.

А під час Голодомору не пам’ятаєте?

Не помню такого.

А от зараз часто згадуєте 32-33-ті рр.?

Да. 30-ті роки я згадую лічно такі як я вже взрослою тоді. Згадують як люди помирали. Страшно, но наше село, ше трошки було більш чи Бухоники допустім там, чи Горбанівка, чи Медведвеже Вушко, тому шо 3 км було до Гнівані і там був сахарний завод, і всі працювали на сахарному заводі. Ми напрімєр, я лічно, крали, як возили з Бухоників, з Медвежого Вушка, Горбанівки возили буряки на сахарний завод, то ми кожний день крали буряки, з тої підводи колгоспної, шо возила. Так от крали буряки, викидали, а потом підбирали. Це було наше пітаніє.

А чи були у селі випадки людоїдства?

Я такого не можу сказати.

Із розповідей батьків?

Нє-нє-нє, я такого з нашого села не помню, не було. Може було, но я не знаю.

А чи ходили на поле збирати колоски?

О, ходили. Це було наше єдине спасєніє. Збирали колоски, голі, босі, ноги поколоті цим стерньою, да. А ми кожний колосочок собирали, да.

Але ж тоді за це ловили, могли покарати?

Я ж кажу, да.

А як почало відновлюватись село, який був 34-35-ий рр., уже після Голодомору?

Ну як тоді вже создавали колгоспи, создавали колгоспи, то вже шось трошки заробляли, трошки крали, трошки крали, в полном смислі цего слова. Це ж мій батько мав коні, то він всігда під прикладом, шо він там для коней шось там тримає в цій, в цій торбі, шоб вони кормлять, то він крав зерно те котороє возив. Крали люди, так спасали себе.

А чи приходили до вас якійсь люди, які забирали їжу, чи можливо забирали шось з господарства?

Оце тільки стемніє, тей вже стукають в вікно «дай стільки-то бараболі, дай стільки-то яєць, стільки-то молока, бо», щодня носили молоко, носили здавали молоко, то ше задолженость по молоці, по яйцям, по бараболі, щодня ходили, тільки стемніє, вже стукають «давайте». Всьо врємя брали, да.

А якщо, до прикладу, хтось з людей не міг дати, шо з ними робили?

Даже не знаю, забирали останнє, забирали подушки. Я помню, у жінки було четверо дітей, вона правда, по ту сторону, цего річки, Бурковська, в неї було шось шестеро дітей і одна подушка на печі. І цю одну подушку забрали. Бо в неї не було нічо, ні взяти, нічого, а вона не може заплатити нічим. Отаке було.

А чи ховали десь, от ви кажете, шо у вас була корова, так?

Да.

Якшо ж приходили ці люди, то вони могли її забрати, ви її десь переховували?

Нє, вони не забирали. Нє-нє. Тако я не можу сказати.

А їжу десь вдома ви, чи до прикладу, сусіди, де переховували їжу, її ж постійно забирали і шукали, де зазвичай ховали?

Ну то ховали, закопували буквально під порогом, а в нас був великий камінь такий якийсь, то тако сховаєш туди і тим камньом прикладали, шоб не, прямо під порогом, переступати треба було.

1. Місце запису: село Іванівці Барський район Вінницька область;
2. Дата запису: 26.06.2019 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Десик Ганна Спиридонівна, 22.09.1922 р.н., народилася в селі Іванівці Барського району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Іванівці Барського району Вінницької області;

(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)

Виходить вам було 9 років, коли розпочався Голодомор, які в вас спогади, що запам’яталось?

Ну отако нас було 8 душ, ми були, так як одно бачте маленькі дів нас. І дуже голод був, і мама таке як ше хуже жили, таку калтушку насипали, шо курам ці грис, і такі ці всілякі, ну шо курам давати. А потом мама нам варила бурачиння, кропиву і тим замутювали і такі бач, ніби маленькі і ми саме по мисці їли. Хлопці нам поробили на подвір’ї горшки, шо ми так сиділи, і ми такі маленькі і по мисці їли того, того бурачиння. То це я добре знаю. А потому вже через дорогу вмер єден хлопець на голод, вмер другий хлопець, туди трошки далі баба вмерла, а тамо двоє вмерло. А ми вижили на тім бурачинні, на тім. 8 нас душ було. Було шестеро дітей і ми, і нас дві маленькі, як це ви бачте.

У Вас було дві сестри рідних?

То ми всі були рідні, тато й мама, було два брати старших, і сестра старша, а ми дві нас маленьких. Це нас було шестеро дітей і двоє батьків тей вісім нас було душ. І так ми їли то бурачиння, і так жили. Тато з мамою ходили на роботу, а ми маленькі були, ну малі ше були, були вдома тамо гралися.

Дивіться, а вам було 9 років, тоді ж ходили до школи починали з 8?

Да.

Ходили до школи?

Да. Було 8 років, чи 7 років. Ну чекайте який це. В 30-ім році я пішла в первий клас, 30-ий певно, ну да. Наверношо в 30-ий. То тоді вже трошки було лучше, тоді вже я була в первім класі, ну ходили спочатку до церкви мене водили мамо з мамою, нас обох маленьких таких. І так тоді вже повиростали, кончила я 7 класів і пішла в колгосп на роботу. Тей так. А потом забрали мене в Германію вже, тей 3 роки я відбула в Германії.

А от дивіться, в Голодомор, от саме в 32-33-му ви ходили до школи? Якщо ходили до школи. То вас там чимось кормили чи не кормили?

В ше 33-ім, то це навесні, то ми ше, школа закрилась, бо всі голодні були, пухлі, такі знаєте. А вже як, вже на другий рік, то вже ми ходили до школи. Вже трошки було, ну картохля вже вродила, гарбузи такего. Вже тоді ми дужчі були і, а вона ше не ходила тоді до школи, я ходила, тей я знаю добре. А так дуже бідили, дуже. Мама, тато ноги їм дуже були попухли, цим дішлям, а ми малі, я чось не знаю, чи мені пухли ноги, чи нє, я не пам’ятаю.

А що ви ще їли, окрім цього бурачиння?

Ага, їли кропиву, бурачиння і це такий шо пшоно товкали, цей грис такий навіть, м’якими, і гречку, крупи робили, коли ше жили. І мама цее всьо всипала в кадр і ми курам, а потому таке візьмуть черпак того і на те бурачиння всиплять нам баняк такий великий. І ті хлопці поробили нам лавочки такі і ми такі малі їли отаке і так жили.

А чи була в вас вдома, можливо, корова якась, кінь, господарство?

Тоді саме розкулачували вже, то забрали від нас корову, забрали коні, всьо на світі. Казали робили колгосп такий, а потом вже прикінці аж якусь стару корову були купили, то це аж така, ну вже як картохлі дочекалися, всьо, то тоді купили якусь стару корову. То вже там забаламутювали ото баланду таку. Бурака терли на тертку і трошки того молока, і так таке робили, і так ми їли.

Тобто до вас приходили додому чужі люди і забирали з господарства якісь речі?

Га?

Ну ви кажете, що забрали корову?

А да-да, розкулачували. Такі, ну як вам сказати, якісь ці зайшли, шо той колгосп робили, а це всьо забирали коні, воза, це всьо чисто позабирали, а ми вже лишилися без корови, без нічого, голодні самі. А потом вже, я ж вам кажу купили якусь стару корову, то вже трошки було, на 34-ий рік, трошки вже було таке, баланду цю варили трошки, а потом вже так, луче вже, картохля вродила, бураки на городі. Вже так трохи натирали, мама на тертку такий крохмаль робили, трохи бурачиння, тай таке, так і їли.

А чи були в вас в селі випадки людоїдства? Чи їли дітей?

Шоб дітей їли нє, тільки шо багато вимерло, знаєте, помирали багато, тако їх вже закопували без трун, без нічого, тако так, де там, хто так може, то трошки яму там виграбає, тей закопали, закопали, а дітей ніхто не їв нє.

Тобто похоронів тоді не було?

Нє-нє, який похорон, дитино моя, тако, хто трошки дужчий, ноги всім попухли дуже, отак татові ноги дуже вже попухли, от ці хлопці помирали, йдіть трошки, просить, вигрібайте трошки якусь ямку хоть невеличку, тей там ше цей чоловік, цей чоловік, там трох їх, штирох підуть до тої ями, тей так загарбали як небудь, без нічого, тако як є воно, тей так кинули в яму, тей так присипали, тей так. Ніхто, ніхто не, ніхто, шо могли, тоді як голодні, як цю кропиву їли і бурачиння, тей всьо. То дуже, дуже було тяжко, дуже було тяжко.

А чи часто зараз ви пригадуєте Голодомор? От зараз вам буде 97 років, ви згадуєте 32-33-ій?

Да-да. Ми розказуєм своїм цим дітям шо таке, як ми бідили дуже, як попухли, як і шо скільки людей вимерло. Кажу їм тако, а вони кажуть «А я ви не вмерли?», так ми не вмерли, так як мама варили нам такего, так ми і їли.

А як потім почало відновлюватися село, після Голодомору? 34-35-ий?

Колгосп, пішли в колгосп. А там вже давали ці шо робили, де цю роздирали пшеницю, там горох і те в котлах варили цей їм такий суп, і вони їли і робили. А ми, ше ось через дорогу була дівчинка, її тато варив це всьо нам, а ми, я цю малу за руку і тягну її. І ми туди ходили на той котьол. І там, тато нам за хатою всипе, шоб ніхто не бачив, тей ми з’їли, тей пішли додому. То ми щодня ходили туди на хазяйство, шоб нам там дав той тато їсти. Ото таке.

Мама з татом також поправилися?

Да. В нас в сім’ї ніхто з голоду, в нас в сім’ї не вмер. А осьо два хлопці вмерло, єден старший, а другий. То цей так кричав, малий, штири рок йому було, то він тако сидів озьдо на пеньку, в нього була хата через дорогу, і всьо говорив «Ой, я хочу дуже їсти». Тей це моя мама цего самого бурачиння тей йому в мисочку занесуть, йому дадуть, бо його мама з татом попухли ше гірше були, і в неї були малі діти багато, сім’я дуже, то вони дуже вже бідили. Тій ці мама занесуть йому, він з’їсть, а потом уже як були жнива, пішла вже його мама в колгосп на роботу, трошки втеребила колосся і зварила там вже йому шось, тай каже до него, він називався Семен «Семеню, вставай, вже є всьо тобі їсти». Він сказав, тако махнув рукою, шо поклади і кончився. Не кушав вже. То тут два хлопці, їдному було 15 років, а другому було так 5 років, малий ше. А то тоже трохи вижило дітей, діти. А ми, ця мала їдна була, то ми її на гойдалці гойдали і листя рвали з вишні і нагодовували. І воно такигой живіт зробився в неї, в цеї малої, і вони вижила тоже.

Сестра ваша?

Нє-нє, ця через дорогу. Сестра моя, то це бурачиння, мама це нам варили, і ми це вижили. А це вони так дуже бідили. Дуже вже, мама вже не могла, дуже діти, в сім’ї дітей було так багато. Так вони й. Ну дуже був великий голод.

І в селі померло багато людей?

Да. Да, багато, багато померло.

А можливо ви чули щось за сусідні села, можливо хтось розповідав, чи були випадки людоїдства, чи їли дітей, чи не їли, можливо чули?

В нас не чути було.

І за інші села, ви також не чули такого?

Я не, ну ми шо ж малі були, шо ми тоді, нічо не розуміли. Но не чути, шоб дітей своїх їли. Казали, шо в Херсонській області там десь, то там їли дітей багато всьо, а в нас не чути, я не буду казати, нє. Тако попухли, померли багато, а шоб хто їв дітей, я не чула, я не буду казати, бо нема.

А чи ходили ви можливо на поле, коли були жнива, не збирали колоски?

Збирали. Збирали, ходили. Потом уже ходили, як вже колись руками жали, знаєте? І там, де який колосочок загубився, то ми збирали. Так ця мала ні, бо вона ше дуже була мала, я більша. То ми збиралися свейого сусідів, 5-6 навіть дітей, то ми ходили збирали, то такі були жорна, роздерали ті колосочки, потеребили, тій вже тоді, ну баланду варили. Тій їли тоже.

І вас ніхто не сварив і не виганяв за то шо ви збирали ці колоски?

Нє, виганяли, сварилися, бити хтіли, тако доганяли, а ми тако закрадалися, знаєте. Це так, це гонили дуже.  То тоді дуже було. І так було, шо в нас було в мами цибуля в горшкові, під припічком і найшли забрали. І було скілька, ну там такі були гладущики, якісь крупи трошки шось, шо висипали забрали. Шо було всьо позабирали, і корову забрали, і свині забрали, ну всьо чисто позабирали, а нас голих і голодних лишили.

А от вони це забирали, як вони це пояснювали? Чому вони це роблять?

Ну чо, як будеш кричати, то заберем в тюрму. Не можна було нічо казати. І це такі, приходжують такі, бо я ше мала була, не дуже пам’ятаю, прийде, стукнув, в цей, в стіл, відчиняй скриню. Колись скрині були такі. Забирали шо є. І це гляділи, наб’є ту п’єцу, всюди перевертали тако. Взяли нашу, тако як вже дочекалися цего, ну шо вже, вродили, а ше трошки, то вони там якось, я там знаю як вони, десь ходили чи як вони, то в льох, в мішку, в льох пустили і замастили це віко, і вони найшли і забрали до грами. Нічого не лишили, геть того зерна. То це я добре, це всьо пам’ятаю.

Це ви в себе в льоху таку зробили?

Да.

А де ше ховали їжу тоді?

Де хоч ховай, закопували, все одно найдуть. Найдуть і забирали всьо. Подчисту. Нічого не лишили, я ж кажу геть цибуля була, в такому великому горшкові, під припічком, і то вони найшли і забрали. І ще було трошки гладущечко трошки якихось круп і забрали, і лишили нас голих і всьо, і голодних. То це я добре знаю, це не то шо якась брезня, це всі добре знають. Яка розкулачка була, а то потом на виселку забирали.

1. Місце запису: місто Бар Барського району Вінницької області;
2. Дата запису: 25.03.2019р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Турчиняк Михайло Стапанович, 02.10.1927 р.н., народився місті Бар Барського району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у місті Бар Барського району Вінницької області.

(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)

Вам виходить було 5 років, коли розпочався Голодомор, ви 27-го р. н.?

Да-да, бо я вже помню. Цеї акації, бо я скільки наївся її, і лободи, і акації цвіта, коли цвіла акація, їли, ой мила. Пацан був, но помню харашо.

А як, ви акацію просто їли, зривали самі?

Рвали цвіт, і є такі шо варили, і юшку пили, і їли, шо попало їли.

А оладушки, можливо, мама робила якійсь з акації готувала?

Да. А бурачиння, цей шо буряк росте, то бурачиння, вже потом шо. Цю гичку зривали і варили, це хотів сказати, як суп, борщ і тоже їли, все і гичку, і цю юшку.

А скажіть, будь ласка, де ви народилися. В якому селі, коли розпочався Голодомор, в якому селі ви проживали, ви проживали тут у м. Бар?

Нє-нє. Село Верхівка, це Барський район, село Верхівка, о.

А скільки вас було у сім’ї дітей?

Скіки, так зара отвєчу. Одна сестра сама старша і нас чотири хлопці.

Вас було п’ятеро?

Да.

Мама, тато?

Нє. П’ятеро дітей і мама, і тато, це сім душ було.

А кажіть, будь ласка, давайте розпочнем не з самого Голодомору, а якогось яскравого спогаду про дитинство? Якогось приємного, яскравого спогаду, що найбільше запам’яталося з дитинства?

Та то я та помню шо, то шо ну як з дитинства, дитина і є дитина, ножа в школу, як пішов тоді. Ше й перший, перший вірш я помню, в первім класі «Ось і школа, ось і клас, він давно чекав нас, і прийшли ми всі сюди, шоб учитись і рости». Це в первім класі я, вірш такий був в Букварі.

Скільки пройшло часу, а ви ще його пам’ятаєте.

Пам’ятаю харашо так як.

Скажіть, будь ласка, велике село у вас було? Як власне змінилося життя села, людей, коли розпочався Голодомор 32-33-ій?

Ну як це, ну як сказати. Ну шо я можу тут сказати.

Що пам’ятаєте.

Діти бігали по вулиці, тай всьо. Потом як ця окупація вже, німці, ой була, життя.

Коли розпочався Голодомор 32-33-ій, в вас було вдома господарство?

Була, о. Корова спасала, корова, молоко спасала, це великий плюс. Бо це самий основний продукт був. Була корова, да.

А чи не ходили тоді по будинках якійсь люди, чи не забирали у вас тоді їжу, чи не хотіли забрати вашу корову?

Тоді в других селах і забирали корови, було таке, но в нас ше покамість їди не було, дали. Ну шо зерна, провіряли, шоб зерна не було і всьо, шоб не ховали, не закопували, бо були ж же ж шо закопували такі дядьки, от. В горшках була, там ладушки, зерно витрашували до кришки, всьо.

Ви кажете, шо витрушували, це зерно забирали, а ці люди, які забирали це зерно, вони пояснювали для чого вони це роблять, для чого вони залишають вас цього зерна?

А тоді шо, скажи, то ше дасть, як той казав по плечах і, тей кажний боявся народ.

А чи були в вас в селі випадки людоїдства, чи їли, коли був Голодомор, чи їли дітей?

Ні, не було в нас, в селі не було цього. То було б, то знати, не було цього.

А можливо вам хтось розповідав, чи десь в інших селах були такі випадки?

Я тоді не чув такого. Це спасало, хто мав корову, це великий плюс був тоді, шо мали хоть цю ложку. А в других селах і корови почали тягнути. Таке.

А дивіться, крім акації і лободи, що ви ще їли?

Я помню вже шо я їв? Отаке шо жувати попадали, їли, діти малі, шо попаде те їсть. Багато погибло одно, шо ж тоді. Каждий таке їсти може, которий організм крепший видержував, которий туди – гибли.

А ви кажете люди помирали, а ті люди, які помирали, їх хтось ховав, були тоді похорони?

Ну яке там похорони, на шо небудь там, на тачанку. Там послали шоб яму. Тей в яму, тей присипали земльою, ше якоюсь. Які там похорони були, кажний голодний.

Тобто їздила по селі якась підвода, яка збирала людей?

Ти думаєш, я помню. Ну, канєшно, на плечі ж не носили цих покойніків.

Можливо зі спогадів, вам хтось так розповідав історії про Голодомор?

Ну шо, є таке, я помню, шо казали, шо були такі магазіни в Голодомор, торгсіни називалися. Там була вся продукція, крупа, там разна, вот, тільки за валюту, за золото. Спеціально шоб ше людей тако, шоб забрати.

А де були ці магазини? Вони були десь у містах, чи у селах також?

А в селах я не помню, шоб були. Тіки у містах. Чув, но я не бачив і так чув коли.

А чим тоді мама з тато займалися?

Ну як чим в колгоспі, колгосп всьо. Поробив день, ми казали коли, от один це трудодень. А трудодень ше, хто заробить за день, а хто ше й менше, ше 50 соток, половина трудодня.

І давали там у колгоспі, виходить, шо давали якийсь пайок, шось їсти давали?

Ой там давали, Боже мій. Вже потом, потом уже почалися жнива, це було. Ми тоді врожай був зерновий, був хароший. Убирали всьо, вивозили, всьо вивозили, контроль ше такий був. Тоді співали «Ціле літо проробила – кіло проса заробила, кіло проса й два ячменю, журуся де я змелю». О, поробили свої млинки люди, жорна. Це там, це зерно розтовче на три, на чотири часті. І то шоб ше воно було, було б добре. Колосся збирати запріщоно було. Судили ужасне діло, тюрма. Зловлять, шо колоски собирають всьо. А ідти, шо піде збирати, тоже дітей били, ганяли, шоб на полі нікого не було. Спеціально, шоб народ унічтожити. Такіго времена були.

А ви не ходили збирати колоски?

Я не ходив. Не ходив, потому шо був малий, шо ше, отак. Вже тоді в нас ріка, в нас ставки ці, в ставках багато було ціх скойки називалися вони, такі закриті. Потом їх розіймається, там якийсь як не рак, а скойка, то це люди добували, то де ж той сторож був гонив, шоб до ставу ніхто. Не до ставу, шоб риби не довили. Всьо запрет був.

Тобто тоді створювали такі умови, шоб винищити український народ?

Ну то канєшно, тільки так, з такою політікою, шоб унічтожити народ.

В вас же ж були старші брати, правильно?

Да.

Коли розпочався Голодомор 32-33-ій, вони ходили тоді до школи чи не ходили?

Тоді, та тоді яка там учьоба була. Той пішов, не було вдягнуться шо, взуться не було. То молодший прийшов, скидай там які капці, той надіває його одежу і йде. Той до обіду йде, а той з обіду йде в ту школу. Той пішов, той не пішов. Там школа була. А вже, канєшно, як началися ці черешні, вишні, тоді діти вже да, вже. Ти шо думаєш, шо їли, з кістками тако не вибрасували кісток, не дрелювали, як зара спеціально, а з кісткою ліш би тільки було.

А чи дуже багато людей в селі померло під час голоду?

Багато-багато померло. Ну дітей малих таких, ну которі вже таке старе, таких як я, то я таких і не помню шо там, шо тоді помню пацаном був. І діти, і болєзні були разні, вимирали. Шо ліченіє, яке там, ніякого ліченія не було. Хто за цей народ дбав, так як. Такоє було.

А село велике, багато дворів було у селі?

Дворів було поверх 300. А долина там на городи і звідти і там річечка тече, з тої сторони друге село рядом, Пронушаниця, називалось. Це де я жив Верхівка, а то Пронушаниця, от. Там народу, а сільсовєт один був. І два колгоспи, там колгосп був і в нас колгосп. Два колгоспи, а сільсовєт один. То там не знаю, в нас лічно, в Верхівці, де я жив, поверх 300 пошті дворів було. А там в тому селі, я не знаю скіки, там тоже село не мале. І називалося, в нас Верхівка, а то Пронушаниця.

А можливо ви пам’ятаєте, чи можливо зі спогадів хтось розповідали чи мама, чи бабуся, чи виїздили, зрозуміло, що люди намагалися врятуватися, чи виїздили з сіл люди, чи залишали села в 32-33-му чи виїздили десь у міста?

Я тоді шось не помню. Хто як міг. Багато взрослі їхали на Западну Україну, там жили індивідуально ше. Україна Западна ше була під Польщею. Ми тут з Советським Союзом. І їздили у Польщу і там за шо небудь міняли хоть якусь жменю зерна, шоб привезти, шоб прохарчуватися. А може, хто мав яке золото, хто ше, хто привезе, то скільки на плечах принесе, поїздами. На поїздах тоже, було таке, шо там скинули, не раді цего, от везе, а це хлопці скидають, це брашка, ці злодії були крутом. Раз забрали, мішає скинули з вагона. На кришах їздили. Шоб привезти. Таке було.

А чи відправляли тоді людей десь до Сибіру, на якісь роботи?

Я такі не помню. Не відправляли, нас, напрімєр, не відправляли.

А як взагалі почало відновлюватися село, виходить, шо в 32-му вам було 5, а в 33-му, вже коли завершувався Голодомор, було вам 6 років, чи пам’ятаєте, як почало відновлюватися село після Голодомору? Що тоді уже починали їсти, чи засаджували городи?

Ну городи садили большенство, з городів, і я ше раз говорю, корову, хто мав, городи то вже має, особєно зимою. Насоле огірців, не закручує, а в бочки, капусти, помідорів, огірків, а картошка в погрібах. Тей так харчувалися, большенство на картошкі.

1. Місце запису: місто Бар Барського району Вінницької області;
2. Дата запису: 25.03.2019 р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна;
4. Респондент: Ковалишен Іван Андрійович, 1926 р.н., народився в селі Голодки Барського району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав селі Голодки (нині Міжлісся) Барського району Вінницької області.

(під час розшифровки матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Ковалишен Іван Андрійович. Родився село Голодки, а зара Міжлісся, Барського району, Вінницької області. В сім’ї нас було три сестри і брат. Батько помер мені ше не було даже року. Я не помню батька. Ну зара проживаю місто Бар, Гагаріна 9. Може шось треба, бо вони дзвонять, з Інтера дзвонять. Ну за 33-ій рік, було в нас 5-ро дітей, три сестрі було, і я , і ше брат був. Брат тоже помер. Сестри, це голодовка 32-33-ій рік, я не знаю шо, ну нічо не було, буквально нічо не було. Абсолютно нічо. Сестри менші пішли сюди в Бар і десь тут служили в євреїв, вижили. А старша сестра Євдокія лишилася там, бо своя хата була, в Голодках. І зо мною лишилася, а я був маленький. Вона, це такий перший епізод буде, значить, шо вона пішла в ліс, принесла грибів і пішла води принести, бо в селі до кирниці ходили. А я сижу і ці на патичок беру і вона пєцу запалила, а я жару їх і їм. Мама мертва лежить на кроваті. А тоді ходили підводи по кажній вулиці ходили, бо люди вмирали пачками, ужас шо було. Приходе їздовий тей каже «Де сестра?», я кажу «Пішла по воду». А він подивився мама мертва. А колись не так як це зараз шо простинь, пододіяльнік, подушка, такі рядна були, самоткані, коноплі сіяли, оце робили, цего всьо і станки такі були, та якісь такі, шо виробляли і шили рядна, сорочки шили, відбілювали це полотно, от. Він каже «Ну я не буду сестри ждати», я склав цих чотири кінці, зав’язав і на плечі закинув, а вона, в неї було не більше як 25-30 кг, вона вихудла так. Бо як шось десь, то ви знаєте, як мами, мами десь старається дітям шось, а самі. Тей сестра приходе каже, кажу так і так, був, забрали, а тоді ці підводи по кажній вулиці ходила підвода забирали. Ну то це я вже з разговорів, бо люди приходять і розказують, приходять до неї, до сестри, значить, і цего всьо. Тей розказують, значить, шо на кладбіщі викопали здоровенну яму, отаку як ця комната, і з кажної вулиці звозять цих людей мертвих і туди кидають, і кидають туди, кидають. Ну я просто не понімаю, шо така голодовка сільна була, шо в нас абсолютно нічо не було, не то шо… ну ні крупи, ні муки, ні картошки, ні буряков, абсолютно нічо не було. Почався значить, це вже трошки тако, бурячки почалися і гичка. І це сестра піде, цеї гички врве трошки, зварить і хоче якийсь блін спекти чи шо. І треба, жиру ніякого не було не олії, ні сала, нічо не було. То треба, їй хтось сказав, бо вона тоже молода ше була в то время. Сказав шо треба сковородку розпекти так, шоб вона дуже гаряча була, чуть не закальона. І тоді кинути, значить, цей і тоді получається як бліни. То можна перекинути на другу сторону, а так воно пристало і тільки кусочки. І вона це тоже пішла, цього бурачиння нарвала, значить, цей робила такі бліни. Пішла вона в уралобазу «Хлєбпродукту» на станцію, робити, це временно, тако шо там склади були з зерном, тако шо там і шоб не портилося зерно і такі були лопати дерев’яні, широкі і ті стають дівчата жінки і звідти черпають, зерно перекидають, тако, шоб воно не портилося. То зразу там можна було, вибачайте за це слово, шось вкрасти жмню, а потом почали, охрана. І значить, цей провіряють, особено в карманах, то вони тей, шо, ну жінки всігда, в неї сорочка і цей, спідниця, спідниця підперезана, то вони тако робили. Допустім мішають горох цей, чи там пшеницю чи шо небудь, то вони шоб не було в їдном місці, шоб кинути в їдном місці, то вони тако за комір, возьмем жменю і за комір і кругом тако, і  воно там, там зернинка, там зернинка, там зернинка, там зернинка. Приходе на цей, йдут з роботи, провірив охраннік, охраннік провіряв в основному кармани, в карманах нема, чи нема якоїсь торби чи шо-небудь, а це ж він не буде обмацувати тако кругом. То там горошина, там, там і вона приходе додому, розперезала цей спідницю і воно випало, значить, там на пол. Позбирає пів стакана – стакан цего гороху чи пшениці, чи шо небудь, от, зварили. Якийсь там був в нас сусід, хароший такий сусід був, бо ж сироти, нікого нема в нас, то він ці жорна робив. Такі камінчики робив, як тарілки, от маленькі такі жорна, як, бо були такі жорна здоровенні, значить, а це такі, шо рукою тако крутиш. То він нижній камінчик зробив і верхній камінчик, от. В нижньому камінчику, значить, такі пазочки зробив, а в верхньому камінчику дирка і кидаєш туди це зерно, і крутиш тако ручкою, і воно роздирає. Намеле, шо там мілке таке, мука чи шо небудь, а тако роздирає цей горох, роздере, роздере, роздере, кусочки тако навіть. І це вона принесе, і горох, то вона цей, не переробляла, а тако як пшениця, чи жито, то вона кине тако і рукою, значить, поверне і випадає така смєсь ні мука, ні крупа такего всьо, а потом вона воду кидає без нічого, на воду кидає, значить, цей зварить якесь таке, ну якби вам сказати ні суп, нічим затерте, чи там так як зараз, чи там олія, цибуля затерають, чи салом, чи шо, тоді тако, так ми їли. Ці сестри тут в Бару десь служили, а вот ця сама старша вона не хтіла мене покинути день, бо брат ше мій був, то помер. А ці сестри, то це Євдокія була, це сама старша, Анастасія була і Нюра була, от. Вони пішли в Бар і десь тут служили і так вони вижили, і в колгоспі, то це вона ходила, бо був колгосп і ходили робити. А це такі, перелопачувли там це зерно осінь, зимою, значить, шо воно стояло там тонами, відгружали там станція, приходили поїзда, вагони і грузили спеціально в вагони і відправляли десь, десь в Росію, цего всьо. І шоб воно не портилось, його перелопачували. А так, в такі дні, шо робочі дні, то полоть іди, а в колгоспі шо ж тоді, там записали якийсь трудодень, а вкінці року шо там вийде на цей трудодень чи 100 грам, чи 200 грам чи нічо не вийде. То так да. І я почав хворіти. Прийшли з, там медпункт був в селі, от. Прийшов не врач, я знаю, врач він чи хто він там, і бач каже він шо треба його відправляти в больніцу, бо пропаде дитина. А я ше маленький був зовсім. Це тако з розговору, я це не пережив сам, а з розговору я це знаю, як приходять люди, тай говорять між собою, то то, то то, то, а я тако, а в дєтстві, то воно всьо запоминається, шо говориш, от зара я пошті шо, забуваю вже, всьо забуваю, а тоді в дєтстві, то я всьо цей помню. От вже бачте вискочило з голови, шо я мав казати.

Що вас потрібно в лікарню везти.

А да, в лікарню. Прийшла підвода, бо тоді ніяких машин нема, і забрали мене в лікарню. То я в лікарні місяць пробув. А в лікарні трошки, кусочок хліба давали і якоїсь там супу чи шо небудь, я так і вижив. А сестра якось там тоже цего, шо це вона ходила в ту базу «Хлєбпродукт» тамо, десь шось якоїсь пшениці жменю возьме. Як вона возьме, тако, як я вам розказував. Бо так єслі десь помацав в кармані, висипай, бо ше штраф дадуть. Через місяць мене назад забрали. Вже додому от. Ну то я не представляю собі, бо от зара допустім, я думаю, от шоб зара голодовка, то всіїдно десь якась картошка, якийсь буряк є, якась морква є, понімаєте, якась закритий цей огірки, закриті помідори в банках, шо мона. А тоді шось нічо не було, я не знаю, чи діти не знали як робити, чи не було, я не знаю. Нічо абсолютно не було.

Дивіться, а ви кажете, що не було нічого, його не стало, можливо приходили якійсь до вас додому люди? Було якесь господарство, корова, кінь, можливо?

В нас нічо не було абсолютно. Ні курей, ні гусей, ніякої корови, ніякої, нічо. Були такі люди, канешно, так як зара, шо є багаті і середні, і бідні. Так само в то время були. А ми сироти, шо ні батька не було, ні мами не було, то шо, знаєте, полишались тей діти куди вчепишся. Бо от зара я такий анекдот розкажу, шо граються діти в дев’ятиетажках, тей так як держава нас поділила, шо багаті, середні і бідні, так само і діти кажуть «нас в мами троє і в кажного є свою комната», це ніби вони багаті. А ті кажуть «а нас в мами четверо, в кажного є свій велосипед». А ті кажуть «а нас в мами восьмеро і в кажного є свій тато». Нічого в них немає, но десь вона собі, каже «в мами восьмеро і кажного є свій рідний тато», чужі тати, от. Так само і зараз зробили шо багачі, середні, бідні, цего так. А діти вони ж від кого, від батьків десь чують, вони ж це не пережили, не знають, але десь вони чують і між собою говорять, дев’яти етажний дом отут. От і кругом так.

А можливо були, ви чули, хтось розповідав, чи з сусідів, чи вже потім як були дорослими, чи були в вас в селі випадки канібалізму?

В очі мені блимає ця лампочка. Шо-шо ви кажете?

Чи були у селі випадки канібалізму, людоїдства під час Голодомору?

Нє, я такого не чув тут, шо я не чув, то я не можу казати, шо. Казали, шо їли і собак, і котів їли, і дітей їли, нов нас такого в селі не було, я не чув такого, шоб шось казали. Тако біда була, всякими способами виживали, їдно другому трошки помагали, як сусіди такі дужчі були, шо заможні були більше, а шоб цего з дітьми, і з собаками, і з котами, шо їли. А каже шо було, шо їли і собак, і котів, і дітей. Я це не можу казати, бо я це не чув і не знаю цього. І про Голодомор, ше ви може шось запитайте, може я відповім. І сестра тоді як робила на цій уралбазі «Хлєбопродукту» і там сквозьняки відти брама відкрита і відти брама відкрита, вони перелопачують це зерно, пускають тако значить на вітер це. І одного дня, ввечері її прямо привели додому дівчата. Так її просквознило. А тоді ж ніяки не було, оце як зараз таблетки, якісь уколи, якісь капельниці, тоді ж нічо не було. ЇЇ сказали, значить, шо були дрова, тоді ж не було газу, не було цього, ні свєта не було, а лампи керасінові, розказали її як зробити. Сусідка взяла запалила п’єцу, пропалила в п’єцу, о. І для того, шоб вилічитися, пропалила, цей жар вигорнула, віничком це всьо замела, чистенько. Застелила цей п’єц, бо як вугля застелити, то пожар буде. Сестра бере залазе в тей п’єц, ногами туди, а головою туди, на цей, поклали подушечку і головою. Влізла туди. І за ніч, рано пішла на роботу. Пропарилася так там, голова тут на припічку, на свіжому воздуху, а вся вона там в печі, ноги, плечі, всьо там в печі. Оце таке ліченіє. А як зуби заболять, або шо, то дубову кору, дубова кора, піде, і люди так, і вона так возьме в те шось дубової кори. Закіп’ятить, шоб вона добре закіп’ятилась і накривається платком, і там над цем каструлю чи там тоді, горшки такі, чи, тоді каструль не було, а горшки такі, глиняні бідні робили цего. Зара он в газетах, шо дуже добре з них їсти, шо вони екологічно чисті, побула накрила голову на цей, над цим паром і зуби перестали боліти, от.

А чи багато людей, чи залишали село люди, що врятуватися 32-33-ій, чи виїздили вони з села десь?

Нікуди, а куди тоді. Тоді, це не зараз, шо їдуть, тоді як прийшла смерть, то тут вмирає, то тут тебе захоронять, і тут цего всьо. Ніхто нікуди не виїжджав, ніяких паспортів, ніяких. От забрали мене в армію, мені, ніякого документу в мене не було, тіко пофамільно список був, в Челябінський воєнно-танковий завод забрали, значить цей. Я потом розкажу дальше, як воно вас буде інтересувати. А тоді ніхто нікуди не їхав. Зара то можна десь в другу республіку поїхати чи заграницю поїхати, чи в друге село десь поїхати. Ну может бить, я цего не знаю, но может бить десь в другім селі хтось жив, то може пішов в то село, побув там, а потом вертався. Но шоб тако на постояне, так як зара виїжджають і в Америку, і в Польшу, і кругом в ці держави їдуть, і особенно ці молодьож, которі кончають вузи, і вони вчаться, то вони ж не хтять на Україні бути, виїжджають і там вже остаються, і там живуть. А тоді нічо не було, тоді таке було время, шо нічо, ніхто нічо, ніяких паспортів, ніяких документів, ніяких, нічо не було.

А чи велике взагалі село у вас було?

360 дворів було, не таке, середнє. Була школа 10-лєтка, на станції, вона й зара є, так і на станції вона є. Бо там там Голодки, Бонашівка, Пляцина, Полянівка, Злодіївка, це ці кругом села такі малі, всі-всі в цю школу ходили, від першого до десятого класу, бо тоді не було одінацетого, тільки до десятого класу вчили.

От дивіться 32-ий рік, це вам було 6 років, 26-го року ви народження, виходить у 32-му вам уже було 6. До школи ви не пішли? І взагалі 32-33-ій ходили тоді до школи діти чи не ходили?

Ну ходили, кому, значить, цей, було положено, а тоді в 8 років починалося в то время, в 8 років ходили до, це зараз зменшили, по-моєму зараз в 7 років йдуть, а тоді в 8 років. Так шо йшли, канєшно, хто міг, то посилали цих дітей в школу, бо ця школа хароша була, вона й зара, там вона на станції, вона щитається школа, но вона на станції Бар, ця школа. От, то ходили, но тоді не так як зараз, шо в школі якісь сніданки дають трохи, а тоді ніхто нічо, тоді прийшов голодний, пішов голодний.

Ви були наймолодшим, я правильно зрозуміла? Наймолодшим ви були у сім’ї?

Нє, і ше були.

Ви не найменший були у сім’ї?

Нє, були. 360 дворов, то там.

Нє-нє, у вашій сім’ї. Ви кажете, шо вас було 5-ро в сім’ї.

А, да. Самим молодшим. Був Михаїл, то він помер, і Євдокія, шо це зі мною була, і Нюра, шо це значить, пішла в Бар, Анастасія тоже пішла в Бар, вони десь тут служили і так вижили. А я самий молодший був, самий молодший був.

А чи не їли, от нам були розповідали, шо люди рятувалися їли, коли цвіла навесні акація, акація, бузина робили оладушки, сестра вам такого не робила.

Не робила, бо там в села не було цьої акації, були такі сьола, шо була акація, от дупустім, от у нас калина, куст тамо калини, то калину тоже можна її, як вона вже доспіває, можна її їсти. А так в нас не було цеї акації, потом уже садок був, я це, аж пізно вже ноябрь, декабрь, шо там яблука починали, значить, цего. А то зразу не було нічо. А той калина вона, а той, ви кажете акація, воно сладке, даже я колись читав в газеті, шо воно значить це полєзно, шо їсти цю акацію. Вона якось її варила, чи парять її і якось їдять.

А можливо ви ще пригадаєте чим рятувалися від голоду, що ще їли, окрім зерна, яке сестра приносила?

В нас нічо не було, кроме це шо вона принесе, витріпає це на землю, віничком замете на купку, там збере його в стакан, там стакан чи пів стакана є, в нас не було нічо. А в других людей я не знаю як, всякі були. Так як зара є всякі, шо бідніші є, бо от зара, там де син живе цей Міжлісся, було 36 корів на вулиці, а зара тілько їдна лишилася, всі унічтожили. Бо приходе староста, а це ж корова так як людина, треба подоїти її, треба почистити, треба їсти дати, напоїти, пасти і треба пашу найти всьо. І люди попродали нема. Нема зараз тоже, в нас там, де я. В других сьолах то є разні сьола, є багатші, є бідніші. Так само і люди, так само. А ця вулиця, де син, то 26 корів, а зара то тілько їдна. Молоді то там ше тримають цю корову, а так більше ніхто не тримає нічо. Кури то ше тримають, бо це ше хто в колгоспі робив, то має не субсидії, а якось там воно називається …

Якісь пільги?

Дают вкінці року, розприділили ніби землю…

Дають пай?

Пай дають, да.

А чи пам’ятаєте, яким був 33-ій рік, коли Голодомор уже завершився і як почало відновлюватися село?

Ну шось я цего не, тако, шоб конкретно сказати, як воно відновлювалося, як воно шо я шось не помню як воно, ну стало трошки, стало трошки канешно ж, осінь, вже хто там посадив городи, якийсь буряк був, якась картошка, якась морква, якась петрушка, якась може цибуля, може якийсь цей, ну шось таке було, то вже почали трошки люди виходити з цеї біди. А шоб тако, ну куди, я ше ж дитина, куди, я нікуди не ходив. Оце як зійдуться в селі, в хаті жінки, дівчата, жінки шось говорять, то я тоже слухаю, так як он вона слухає шо я кажу. То я понімав шо вони кажуть, а вона, шо я розказую, то вона дешо знає, а дешо не знає шо вона. Так шо я тоже, тако як воно, чи зразу влучилося чи, постєпенно влучилося, бо наверно в колгоспі робили, то був урожай то шось давали трудодень, бо тоді ж не платили грішми, трудодні писали, от, а там вкінці року, шо вийшло на цей трудодень 100 грам зерна, чи 200 грам, шось давали.

А чи були в селі от саме 32-33-ій можливо якісь наглядачі, якісь люди, які ходили з нагайками і відбирали їжу?

Я це не помню. В нас такого не було. Я тіко чув такий анекдот, шо як, ну це вже потом, як Лєнін вмирав, то Сталіну напутствія давав, бо Сталін після Лєніна став, шо він казав йому, шо забирайте в селяни шо є ізлишки. А були такі люди, шо мали, мали зерно, мали, понімаєте, цей, бо колгоспи тільки почали, а були свої поля ше раньше, то мали цего всьо. Закопували цего. А Сталін недочув тей забрав докришки. А в городі якісь пайки давали, так десь я слухав, шо пайок давали. Бо де там, всі б города були погибли. А в селі нічо не давали, ніхто нічо. Нема нічо, то неа нічо, вмирай. Я ж кажу підводи ходили, кажний ранок це йде підвода, забирає і мертвих звозе, кажний ранок, не цілий день вона ходе, рано. Бо обично всігда чогось ночью вмирали люди. І це ранок позбирали, позвозили, на другий день знов приїжає і знов вивозять. Скільки там їх в селі померло, я навіть не знаю, шоб толком як було 360 дворів, а це дворів було, а в кажнім було там і троє дітей, і двоє дітей, і чоловік, і жінка були. От я навіть не знаю скіко там людей було, і скіко померло, я це не знаю.

1. Місце запису: місто Бар Барського району Вінницької області;
2. Дата запису: 25.29.2019р.;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна
4. Респондент: Адасюк Андрій Григорович, 10.05.1926 р.н., народився в селі Маньківці Барського району Вінницької області;
5. Розшифрувала: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у селі Маньківці Барського району Вінницької області.

(під час розшифровки відео матеріалу, збережено мову респондента)

Давайте розпочнемо з самого дитинства, з народження, Ви народились у селі Маньківці?

Да.

І до цього часу там?

Да, до цього часу.

І Голодомор Ви також пережили у селі Маньківцях?

Угу, так, Голодомор в Маньківцях пережив, да.

Шість років Вам тоді було, правильно?

Шість років, да.

Чи пам’ятаєте, як розпочинався, власне 32-33-ій?

Ну як-як, я малий був. Нас була сім’я велика. І цей, ну їсти не було шо. Шість чоловік було в сім’ї. Дід робив на залізній дорозі. О, і в місяць приносив під картошки. Тій нас мама по картошці і давала на цей. І по стакану молока. О, так вижили зиму. Це вже 32-33-ій. А весною вже цей, трошки начало вже трошки травки появлятися. Сніг зліз і ходили по полях, збирали де бурячок якись мерзлий, якась картошка. Приносив додому, тай мама вже їх пекла вроді пончиків. А їли шо, шо росло. Разні буряни. Береза появилась, листя березове їли, ці бруньочки. Бурян разний, це в лісі появилась ця, квіточки ці, їли тоже їх, збирали. Зацвіла сірєнь тоже, це вже квіточки разні, разні збирали, шо попало. Акація вже начала цвісти. Вже начали цю акацію їсти. І листя, ну всьо. А пекла шо. Вже як на городі шо появилося, то який бурянець туди, кропиву їли. І так вижили 33-ій рік вже.

А ви кажете, що мама давала вам по стакану молока, у вас була корова?

На трьох одна коровка була. На трьох одна. І тримали в хаті, бо крали. А це єден день тримав єден, на другий – другий. На третій – третій. Це вона тримала, мама, тамо десь молоко, шоб випили по стаканчику дати. Ну то там який блінчик був, бур’янець спече, то це шоб по стаканчику молока дати. І так вижили. А коровку тримали на трьох одну.

На три сім’ї?

На три сім’ї. Да. Ну це дядьки там нас. О, і так вижили 33-ій рік.

А ви кажете сім’я було шестеро? Шестеро дітей було в сім’ї?

Да, шестеро дітей було в сім’ї.

Ви були наймолодші? Хто був, брати, сестри?

Була сестра старша мене. Потом брат був старший мене, він погиб на війні. Потом я був і ше два брати коло мене, після мене. І сім’я велика була.

І мама, тато?

Да. І мама, тато. Тато робив в колгоспі, тоді вже колгосп організували. О, тато робив в колгоспі. Ветеринаром робив, да. Мама полола, як обично, буряки, городину там, в колгосп ходила.

А чи давали тоді в колгоспі якійсь пайки, от саме 32-32-ій, люди ж працювали?

32-33-ій рік я ж не працював. А пайок давали там. Я не знаю, не помню, шось давали. Там якісь принесе з пів кіла чогось і стовче, ну пісна рада була така їжа, стовче в тій їжі і так дешо зваре до бур’яну. Ну бур’ян зварити і цей так. Вролді і заб’є ті очі чи шо. І так жили.

А можливо ви пам’ятаєте, чи приходили до Вас додому якійсь люди?

Ох. Приходили не раз. Ми цей, на п’єцу з братом і кричали: «Шо прийшли вже за татом?». Забрали всьо підряд шо появилось. Дивився в горшку де, шо є. Там шо якоїсь фасольки було, якась жменя, чи гороху, чи шо, забирали всьо підряд. І де шоб картошка появилась ого, тямболіє. Забирали всьо підряд.

Як забирали вони пояснювали для чого вони це роблять, куди вони його забирають?

Нічо, каже: «Треба в зарстку, всьо».

Бо вони голодне?

Да. В зарстку тре і всьо. Таке було.

А село було велике, скільки було дворів у селі?

В селі ого, було дворів, ну я не помню, велике село було. Даже таке було, я прийшов, збирав картошку, ходив весною по полях. В Матіївці був, куди всі, туди ми, кругом по полях ходив. Прийшли і вечером тако, апрель місяць, я помню, як зара. І трошки начали, там лужайка коло нас, і начали гратись. Виходе, чую з жінкою кричать, шо, до дитини, до свої, шо «Йди сюди, йди сюди, йди сюди», ми бігали. А це вона пішла, дивимось, її зарізали. І на подвір’ї, ми тако дивимось, подвір’ї вогонь розклали і в каструлі варать дитину цю свою. Порізали, таке бачив даже. То тоді батьки не пускали нас, дивіться кажуть, бо Гончаруки були такі, поріжуть, каже і поїдять. Таке було. А в 33-ім році в мене сусід був, в нас. Я же ж такий було 7 років, то я вже тако, як знаєте, як діти, як зараз, зараз діти розумні, нема шо сказати. Тоді шо забиті були, як цей. Я шо десь шось знав чи понімав, кроме тамо гуси пасти. І цей з голоду йдуть находу. І шо ше, в мене був, в нас, впав він тоже голодував, не мав шо їсти. Неживий пошті. Його вивезли на кладбіще і в канаву кинули. А вже весна була і тако йшов цей буран вже, а там в рову посіяно біля кладбіща. А не ховали, так кидали в канаву і всьо, котрі рухалися. А котрі, то присипали земльою, котрі вже не рухалися. А котрі вже не рухалися, то прикидали, а потом приходили, то котрий вже помирав. А він ше рухався. Кинули його, а він ночью ця трошки шось розчув, бо весною це сонце. І переповз канавку і в горосі, цей горох вже зійшов і в горосі. Він цей горох начав-начав їсти і так, слухайте вже, піднялося раз в місць, вже піднявся вже стручки появилися, приходе додому. Такий заріс, всі боялися. Такий заріс, шо, ожив. Казали, шо нема-нема, десь дівся, а він ожив, і прийшов, і додому вже. Таке було.

Тобто випадки канібалізму в селі були?

Да, оці тоже, шо дитину свою зарізали, з’їли. Їх, шо вони, зарізали доню і поїли, рано їх, правда, десь приїхали і забрали. Так їх в селі і не було більше. Таке було.

А чи ходили, от 32-33-ій, в вас же були брати чи сестра, чи ходили до школи?

Ходили. Школу вже організували. Я вже 33-34-ий рік пішов пасти там поросята в школу були наймали, сірі гуси там пас. То вже організували школу. То я був пішов тоже в первий клас. Хлопці ходили. Прийшов з школи, ну літо босий йду, аж до самого снігу. А зимою сніг впав, тай в школу занесли єдного, в школу, взули і занесли єдного. Принесли обувь, тоді взувают другого, другого ведуть в школу, а того забирають з школи. Так вчилися. А потом вже, коли я вже пішов, вже в 38-му році, пішов пасти вже корівку, то вже там пас в їдного діда, то вже там він пляшку молока дасть, то вже так. І так виживали, бо сім’я була велика.

А от зараз часто згадують за ті роки? Чи взагалі пригадують Голодомор?

Пошті, пригадую часто. Зара діти, ондо в мене троє внучат є, чи правнучат. З коли принесе то колбаски, то то, то то, ше не хотят їсти. Я не раз кажу, шо, не знаєте біди. Принесе дітям ондо зварити даже. Зара можна жити, шоб не було гірше главне. То говориш, але дітвора, знаєте, своє.

Розбещені, бо все мають.

Розбещені, нема шо казати. Я в таких роках дивився, а вже як цево, в 33-му році появилися ці яблучко десь, грушечка, то вобше не знав дома, шо там поїсти, вобше не знали. Там вишня появилась, там то, там то до самої зими. Там дешо на городі, там посіяти шо вже збирають на зиму. А то понятія не було. А буряни, на буранах жили і всьо. Даже не думали за хліб. Бо його не бачили. Не тіко шо думали, а його й думати не було на шо, бо не бачили. Таке було.

А чи багато людей в 32-33-му в селі померло?

Ого. Бачте я, в мене десь було там, но я не помню трошки. Но багато людей, я даже колись, в бібліотеці я робив рік, то я знав даже, но забув. Шо це було в 50-му році я робив, як з войни прийшов. А то вже й позабував.

А люди, виходить були обезсилені, і йшли, хто біля дворів падав, шо з цими тілами робили?

Хто, де впав підбирали вивозили на кладбіще їх. Хто неживий, то так, кинули в канаву, присипали землею. А хто живий ше рухався, то лишали, потом на другий, на третій день, хто погиб, то присипали. І всьо. Таке було. А цей, а потом вже, як я вже пішов трошки в школу. Вже пішов перший клас. То вже сіяли в 33-ім, 34-ий рік на полі ті, де горох сходив, то ловили малих, били, шоб не, а то приглашали в мисочки попилички збирати і ходити по гроші цего всьо. Горох їли, а його давали по тарілці супу, шоб главне ходили. Наваре по тарілці супу шоби, ти вже йдеш зараді того. Вже й, ходили, вже й той, корівку пасти по очереді, гласне шоб піти на поле, шоб поїсти того тарілочку супу.

А був же, тоді ввели в 32-му «закон про 5 колосків»?

Ооу. Він ше був, тоді вобше не знали, шо це, шоб найшли 5 колосків, то катували б я не знаю. То після войни і то вже 5 колосків, хто взяв і то давали по 3 роки. Після войни вже. Не треба було вже до войни. Таке було. Голодали, дуже голодали, нема шо казати. Йде, йде чоловік впав і всьо. Як йде, йде, повзе, шо міг ходити. Таке було. Шо зробим.

Було поставлене завдання винищити український народ.

В нас було таке, прийде, та каже даже сусідстві «Ти враг народа», забрали чоловіка. Жінка шось пішла в сільраду, тай там шось говорили «ти така сама як він», забрали і її. Зара прімєрно в нас є такі чутки, шо як Купчик, він в Вінниці десь є, його батька забрали, дєда і бабу, десь вони в Вінниці вроді, туто де парк Гагаріна, де ліс цей, площа Гагаріна, то відтоді їх розстрілювали. Це вже такі чутки. А то шо найшли, то сходу, даже прийшли, цей з наради, даже як там якийсь колосок найшли на полі, шоб цей, шоб розтовкти його, шоб цей їсти шось зварити. Найшли цей снарядик, забрали, розбили і всьо.

Це ви про жорна зараз кажете, правильно?

Да-да. Отаке як жорна. Два камінчики ого. То робили такий як цей, дупляночки з дерева і зверха таку і казали ступа. І там якогось зерна кинуть туди і потовчуть, потовчуть, вибирають і так.

А чи бували в селі випадки, коли свій йшов проти свого. Я в тому плану, що була радянська влада і були люди з села, які були?

Були. Був в нас Крукошенко такий, ходив, забирав, вимітав в людей всьо. Женя Костильов ходив, був, був такий. А де він дівся, я й не помню даже. І це ми все кричали на нього «Шо на возі за татом прийшов?». Це він ходив по хатах і шо хто скаже, а вдень до него, а вдень ходе, а ввечері прийшли і забрали.  Всьо і більше не приволікся. Прийшов каже «Йдете протів власті» і всьо.

Тобто свій проти свого ішов?

Да. Були-були. Нема шо казати, були. І багато. Кажу, отаке було.

А який найяскравіший спогад з дитинства, але перед початком Голодомору? Перед 32-им? Щось дитяче, що запам’яталося? Було дуже добре, а тут раз і все різко змінилося. Як же ж в один прекрасний момент, просто не стало їсти, до 32-го було же ж що їсти?

В 30-ім році ше тако якось було. Тато тримав коні ше свої, ше там на двох корівка була. А в 33-му вже і поля не було, і коней не було, і корівка вже на трьох їдна була. Це вже 31-ий рік, 32-ий це вже всьо. Зачищали підряд, шоб селяни, як казати, погибали. Не давали нічого. А вже як визивали, виживали, той, хто десь, як сказати, як зара, ходили крали людей, отак виживали. Хто сильніщий, а хто бідував, так і погибав.

А чи намагалися люди виїздити десь з села у міста тікали, чи були такі випадки?

Нє, нікому не було. Забирали, висилали сем’ї, висилали. Хто тако чуть крав, а не хотів йти в колгосп, висилили, а де вони дівалися. Тіко знаю, шо в нас, на нашій вулиці, їден, то чоловік появився, був в Москві, їх висилали в Сибір, а як він появився в Москві. А то приїхав шось був вже після войни, я прийшов. І його еті плємянік, чи хто продав цей дом, постояв, тай шо там дом такий був, корчі одні. Таке.

А чи пам’ятаєте, можливо батьки розповідали, чи ви пам’ятаєте, як почало відновлюватися село і люди після 33-го, 34-35-ий, які були роки відновлення?

Ну  тоді вже пішли, шось там трошки начали вже робили в колгоспі, то начали там давати якісь там 200 грам, 300 грам на трудодень. А це робиш день, це 200 грам дадуть шось поїсти, зерна давали, 200 грам на їдин день. І таке виживали. Пошті.

1. Місце запису: село Безуварово Веселинівського району Миколаївської області;
2. Дата запису: 18.06.2009 р.;
3. Хто записав: Нікольчук Любов Василівна;
4. Респондент: Нікольчук Любов Володимирівна, 1927 р.н., народилась в селі Безуварово Веселинівському районі Миколаївської області.

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Безуварово, Веселинівському районі Миколаївської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

У сім’ї було троє дітей. Найстарша — Женя, потом Коля, найменша — я. Різниця між нами була 3 годи.

Дядя Ваня (татів брат) робив мастіром на заводі (в Ніколаєві). Сушив хліб, ділився з нами. Сказав, щоб йому привезли Женю, щоб нам було легше.

Год тяжкий, сильний голод, а на другий год сильний врожай. Тато забрав Женю і повіз в Ніколаїв. Мама дала пальто, щоб поміняв на хліб. Сіли вони на пароход, і там якось замотало пальто, не було, що продать. Він приніс тільки сухарі, а за пальто нічого, бо сильно потріпалось. Тато й мама поспорилися, і він пішов до бабульки. А ми остались самі.

Піду в яслі, там дадуть їсти. Я шо поїм, а то заховаю і мамі, і Колі. Няньки стали шукать, не давать. А вони ж були голодні. А я сильно плакала.

Ходила мама збирать колоски на гору. Через дорогу жили Тихони, він був кладовщиком (жили крепко). Мама нагору, смерком наріже колосків, піджаре, і наче їх варила, чи замочувала. А тоді ми їх їли. Тихониха почула запах і заявила. Приїхала міліція, і забрали маму. Суд був в Покровку. Держали з тиждень, привезли Женю з Ніколаєва. А мамі готовили вже годи. Хтось сказав Жені коли суд, і побігла вона бігом в Покровку. Женя забігла в суд, впала, хватала за ноги, сильно плакала і просила, щоб пустили маму. Суддя спитав: “Це вам хто?”. Мама каже, що дочка. Суддя: «Та що ми не люди?».

Мамі дали призов отроблять в колхозі і отпустили.

Суддя: -А скіки їх у вас?

Мама: -Троє.

По селі ходили і міняли подушки на хліб, мама замінила одну подушку. Хліб заперла в сундук. Отріже по куску того хліба і наказує не трогать, щоб хватило до врожаю. А Коля открив і отрізав. А вона обнімала нас і сильно плакала.

А тоді був сильний врожай, розвозили бистарками пшеницю.

1. Місце запису: село Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області;
2. Дата запису: 09.09.2009 р.;
3. Хто записав: краєзнавці Сергіївської ЗОШ I-III ст.;
4. Респондент: Мироненко Олександра Терентіївна, 1914 р.н., народилась в селі Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Олександро Терентіївно, ви старійшина нашого села, неодноразово ділилися своїми спогадами про всі події, які відбувалися в нашому селі за ваші, вважай, сто років. Відбувалися зустрічі з школярами нашої Сергіївської школи, молоддю нашого села, на яких ви розповідали дуже багато цікавого. Розповідали і про жертви Голодомору 1932-33рр. Але чомусь мало розповідали про людей, які не втратили людяності, доброти в ті голодні роки. Їх що, не було в нашому селі?

Чому ж, завжди знайдуться добрі, чуйні люди, готові прийти на допомогу, хоча ця допомога, або необережне слово, може обернутися для них лихом. Неврожай 1932 року і жорстокість керівників, які боялись втратити свої теплі місця, призвели до того, що люди тухли і вимирали цілими сім’ями, а голодна жорстокість не мала меж. Всі боролись за виживання. І все ж, серед цієї жорстокості, були люди, які не втратили своєї людяності, доброти, чуйності. Проживала в ті роки в нашому селі жінка і мала вона вісім доньок. Дві — Даша і Ганна проживали в с.Федорівка, три — Наталя, Ганна, Маша в с.Вербове, а Ївга, Дарина і Ксенія разом з мамою, в нашому селі. Звали жінку Мунтяш Ганна Йоганівна, але дорослі і малі Сергіївці звали її бабуся Ополонша. Була бабуся Ополонша цілителькою. До неї приходили і приїжджали хворі, немічні. Всім давала раду. Очікувала, вишіптувала, рятувала від голоду. Все, що приносили люди, як вдячність за допомогу, хто кусень хліба, пригорщу борошна, крупів, яєчко віддавала жителям села, особливо дітям. Пекла коржики, хліби, варила каші, супи. Дітки шикувалися в чергу до бабусі Ополонші, щоб отримати коржик, пиріжок, тарілку супу, або просто кусень хліба. Вона вірила в Бога. Хрестила діток, пекла проскурки, роздавала людям. Її доньки Ївга і Дарина, які перейняли дар матері, також лікували і допомагали жителям села. В тяжкі 1932-33 роки прихищали в себе опухлих від голоду людей, дітей, лікували їх, потихенько відгодовували, повертали до життя. Дарина ще й обмивала односельців. А донька Ксенія навчала діток грамоти, була вчителькою і годувальницею своїм учням. Кожен кусок хліба, який давала їй мама віддавала своїм учням. Вона плакала разом з ними. А коли дітки дивлячись голодними очима на свою вчительку, запитали чому немає хліба, вона не стрималась і відповіла, що погано працює наша влада на селі.Через декілька років приїхала міліція та й забрала Ксенію Ополонівну. Відбувся суд і вислали її на Урал, де була вона до 1958 року, коли її реабілітували приїхала до Сергіївки, де і прожила до кінця свого життя. Так ці чотири жінки своїм добросердям врятували життя поколінню Сергіївців, а їхня віра в Бога спасла самих себе. Я,живий свідок діяння цих жінок тому, що бабуся Ополонша моя рідна бабуся, а її донька Ївга Ополонівна — моя мама, а Дарина Ополонівна і Ксенія Ополонівна мої рідні тіточки. Мені в 1932 році виповнилося 19 років, тож все пам’ятаю дуже добре. Я надіюся, що жителі с.Сергіївки, вшановуючи 25 листопада, в День Пам’яті і Скорботи жертвам Голодомору, вшановують і тих жителів села, які в страшні нелюдяні часи залишалися людьми.

1. Місце запису: село Березівка Олександрійського району Кіровоградської області;
2. Дата запису: 27.08.2009 р.;
3. Хто записав: Бабич Олександр Володимирович;
4. Респондент: Тригубенко Павло Семенович, 1918 р.н., народилася в селі Березівка Олександрійського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживав в селі Березівка Олександрійського району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я народився в селі Березівка у 1918 році, в багатодітній сім’ї, де було 9 дітей. Батьки Лукія Іванівна, Семен Андрійович. Коли почався голод ми ще не усвідомлювали. Найбільше люди боялися спеціалізованої бригади активістів, які кожного дня ходили по дворах. Селяни злякано дивилися на них, а вони робили свою справу, металевим щупали, шукали в землі, під стріхами заховані продукти, виводили худобу, ловили курей. Одного разу зайшли до нас до хати і в хаті перекопали долівку, шукаючи зерно. Батько дізнався, що будуть шукати продукти, висипав мішок пшениці на піч, намостив всякого трап’я й притворився, що він хворий і ліг зверху. Дякуючи батькові нам було, що поїсти. Від голоду постраждала родина моєї старшої сестри Немазаної Євдокії. Її чоловік Митька та двоє малолітніх дітей Пашка та Іван померли. Трапилося це взимку 1933 року. Всі інші мої братти та сестри вижили завдяки батькам. Не гребували ми нічим. Ловили ховрашків, мишей, вужів, розкопували мишачі нори у пошуках бодай жменьки зерна.

1. Місце запису: село Бандурове Олександрівський район Кіровоградська область;
2. Дата запису: 26.11.2005 р.;
3. Хто записав: Задирака Олександра Юріївна;
4. Респондент: Сродня Агрипина Трохимівна, 19.02.1914 р.н., народилася в селі Бандурове Олександрівського району Кіровоградської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Бандурове Олександрівського району Кіровоградської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Чи пам’ятаєте ви що був голодомор 1932-1933р?

Пам’ятаю, що був. Вся моя сім’я голодувала, а батько помер в 1933р. 

Які на вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки чи забирала урожай влада?

Урожай був нормальний, а представники влади (місцеві активісти) відбирали всі запаси продуктів (зерно, огородні продукти, квасолю і ін.)

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, то хто це робив?

Місцеві активісти (свої люди з села) все відбирали з продуктів. 

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Ніяких винагород не було. 

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Документів не пред’являли. Заходили і забирали. 

Чи застосовували до людей покарання, побиття, арешти, висилання?

Не застосовували у нас в селі ніякого покарання. Приходили й приходили багато разів доки не заберуть усе. 

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Зброї у тих, що відбирали продуктів не було. 

Як люди боронились?

Люди закривались в хатах і не відчиняли дверей, але ті що відбирали продукти приходили знову і знову. Стукали у вікна, двері, ламали двері, били шибки.

Чи можна приховати якісь частину зерна, продуктів, овочів?

Нікуди не можна було нічого приховати, все знаходили і забирали.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Пам’ятаю одну особу – Давніченко Фрося Панасівна, що відбирала продукти. 

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

Приходили по 2, 3, 4 чоловіка. Свої люди. 

Де можна було заховати продукти харчування?

Ховали, але даремно. Дехто закопував. Але все знаходили.

Чи давали їжу тим хто пішов до колгоспу?

Давали. Варили робочим в колгоспі похльобку з трави. Називали «зеленкою». 

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу?

Крім продуктів нічого не брали. 

Що таке закон про «п’ять колосків»? Чи чули ви про нього?

Чула. За кражу колосків на ниві засуджували й карали. 

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишені городними?

Не дозволяли нічого брать.

Хто охороняв поля, колгосп, комори?

Не пам’ятаю. 

Чи люди хотіли добровільно йти у колгосп?

Основна частина селян не хотіли йти в колгосп, але під тиском влади (залякування, висилання) йшли. 

Чи змушували людей іти до колгоспів і як?

Залякували. 

Де переховували худобу, щоб не забрали в колгосп?

Приховувать худобу не було де. Але після того, як її забрали, люди вночі худобу приводили назад у свій двір. Бо корова годувала сім’ю.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти?

Забирали і в день і в ночі.

Скільки разів приходили до хати?

Приходили по декілька разів на добу, поки не заберуть усе. 

Коли почали люди помирати з голоду?

Помирали в кінці 1932 і весь 1933р. 

Що було з малими сиротами, чи ними опікувалась держава?

Сиріт опікали родичі, сусіди. Не держава. 

Хто не голодував у сім’ї і чому?

В основному голодували у селі всі. Трохи менше ті, що мли корову. 

Хто зумів вижити?

Всі намагались вижити. Я, наприклад з братами молодшими ходила за 10км до скирти мішія (бур’ян) і набирали його в мішки, а дома з зерна мішія варили кашу.

Чи допомагали люди один одному, чи ділились продуктами?

Ніхто нікому не допомагав. Кожен намагався вижити. 

Які засоби вживали до виживання?

Якщо не могли вижити, від’їжджали кудись, шукали кращого життя, але голод був кругом. 

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Всі голодували. Чим могли ділилися (маю на увазі родичів). 

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Листя з бур’яну (лободи), кропиви, ягоди з пасліну. 

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Не знаю. 

Яких диких тварин, птахів вживали в їжу?

Їли ховрашків, горобців. 

Чи можна було щось купити у місті, чи виміняти?

Не було грошей купляти. Помню батько в місті виміняв і привіз додому картопляні лушпайки. 

Чи був голод у містах?

Був.

Скільки людей померло у селі, чи є такі відомості?

Померло людей багато, вимирали сім’ї. Але точних відомостей нема. 

Чи відомі випадки людоїдства у вашому селі?

У нашому селі випадків людоїдства не було. А в сусідньому – Дяківці були такі випадки. 

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Померлих хоронили родичі і сусіди. З великими зусиллями викопували неглибоку яму.

Чи платили тим, хто займався похованням померлих?

Ніхто нікому не платив.

Чи відомі у вашому селі місця захоронення людей від голоду?

В селі є досі цвинтар, горбик до горбика, без пам’ятників та хрестів, де захоронені жертви голоду.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Родичі померлих в 1932-1933 поминають й досі на «гробки» весною кожного року. 

Чи згадують і поминають померлих від голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

У нас немає церкви. 

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Не встановлені.

Чи знає сучасна молодь села про 1932-1933р, зокрема чи розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Я часто розповідаю молодим, сусідам, дітям, внукам та правнукам про той страшний голод, який ми пережили.

Кого ви вважаєте винним у загибелі багатьох людей?

Я вважаю, що влада винна.

Чи ви знаєте, що таке Торгсін?

Не знаю, не чула.

1. Місце запису: село Сергіївка Березнегуватський район Миколаївська область;
2. Дата запису: 09.09.2009 р.;
3. Хто записав: краєзнавці Сергіївської ЗОШ I-III ст.;
4. Респондент: Мироненко Олександра Терентіївна, 1914 р.н., народилась в селі Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживала в селі Сергіївка Березнегуватського району Миколаївської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Неврожай 1932 року і жорстокість керівників, які боялись втратити свої теплі місця, призвели до того, що люди тухли і вимирали цілими сім’ями, а голодна жорстокість не мала меж. Всі боролись за виживання. І все ж, серед цієї жорстокості, були люди, які не втратили своєї людяності, доброти, чуйності. Проживала в ті роки в нашому селі жінка і мала вона вісім доньок. Дві — Даша і Ганна проживали в с.Федорівка, три — Наталя, Ганна, Маша в с.Вербове, а Ївга, Дарина і Ксенія разом з мамою, в нашому селі. Звали жінку Мунтяш Ганна Йоганівна, але дорослі і малі Сергіївці звали її бабуся Ополонша. Була бабуся Ополонша цілителькою. До неї приходили і приїжджали хворі, немічні. Всім давала раду. Очікувала, вишіптувала, рятувала від голоду. Все, що приносили люди, як вдячність за допомогу, хто кусень хліба, пригорщу борошна, крупів, яєчко віддавала жителям села, особливо дітям. Пекла коржики, хліби, варила каші, супи. Дітки шикувалися в чергу до бабусі Ополонші, щоб отримати коржик, пиріжок, тарілку супу, або просто кусень хліба. Вона вірила в Бога. Хрестила діток, пекла проскурки, роздавала людям. Її доньки Ївга і Дарина, які перейняли дар матері, також лікували і допомагали жителям села. В тяжкі 1932-33 роки прихищали в себе опухлих від голоду людей, дітей, лікували їх, потихенько відгодовували, повертали до життя. Дарина ще й обмивала односельців. А донька Ксенія навчала діток грамоти, була вчителькою і годувальницею своїм учням. Кожен кусок хліба, який давала їй мама віддавала своїм учням. Вона плакала разом з ними. А коли дітки дивлячись голодними очима на свою вчительку, запитали чому немає хліба, вона не стрималась і відповіла, що погано працює наша влада на селі.Через декілька років приїхала міліція та й забрала Ксенію Ополонівну. Відбувся суд і вислали її на Урал, де була вона до 1958 року, коли її реабілітували приїхала до Сергіївки, де і прожила до кінця свого життя. Так ці чотири жінки своїм добросердям врятували життя поколінню Сергіївців, а їхня віра в Бога спасла самих себе. Я,живий свідок діяння цих жінок тому, що бабуся Ополонша моя рідна бабуся, а її донька Ївга Ополонівна — моя мама, а Дарина Ополонівна і Ксенія Ополонівна мої рідні тіточки. Мені в 1932 році виповнилося 19 років, тож все пам’ятаю дуже добре. Я надіюся, що жителі с.Сергіївки, вшановуючи 25 листопада, в День Пам’яті і Скорботи жертвам Голодомору, вшановують і тих жителів села, які в страшні нелюдяні часи залишалися людьми.