1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Олійник Гаврило Олександрович, 22.07.1921 р.н, народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Олійник Гаврило Олександрович, народився 22 липня 1921 року, житель і уроженець села Щасливе. Мені було 11-12 років, добре пам’ятаю, що було в згадані роки.

Батьки мої до 1930 року жили одноосібно, за період НЕПУ (Нової економічної політики з 1917 по 1928-29 роки) одержали на кожного члена сім’ї по одному гектару землі, сім’я складалася з 10 чоловік. Батько прибув з війни в 1919 році, а був мобілізований в 1914 році. Як спеціаліст коваль робив все, що просили жителі села по кузнечній роботі. Заробляв мізерну плату.

Купили одного коня, потім другого, пароконий плуг, сівачку, борони, гарбу та інше. Спрягалися з половинщиком і обробляли свої землі 10 гектар. Працювати буле нелегко, але це було для себе. Був хліб пшениця, жито і інші культури. Обробляли поля старші сестри.  На сім’ю мали корову, 15 голів овець, двоє свиней, кури. Хватало для харчування всієї сім’ї. Жили в цей час бідно, сім’я велика не вистачило взуття, одягу, а думалось, що згодом буде краще.

Та не довелося жити довго так, як хотілося всім людям, село наше було багате на жителів, сім’ї в основному складалися з 7-9-10 членів, хоч і бідно було та вулиці села були наповнені дітлахами, як літом, так і взимку. В цей час в селі була лише початкова школа до 4-го класу. Всі навчалися весело. Як грім з неба, розпочався в країні «Великий перлом» – колективізація всієї країни.

Після одноосібного господарювання нікому із жителів села не хотілося розорятися, віддавати коней, сільськогосподарський інвентар і землю. Та треба було покорятися місцевій владі. Коней відводили в Бригадній конюшні, інвентар також. Розпочалася викачка зерна в населення, все це робили місцеві активісти з бідноти за вказівками уповноважених від району. Для чого все було зроблено нам не відомо, та згодом виявилось: уведений режим будівництва соціалізму. Почалися розкуркулювання, висилки із села багатих. Приступали люди до колективної праці в колгоспах своїми кіньми, плугами, сівалками, жатками. З раннього ранку до пізнього вечора в полі працювали за трудодні. Домашні продукти харчування вичерпались, кормили на бригадних кухнях.

Пам’ятаю, пішли з братом в поле ловити ховрахів капканами. Я зловив, в брат бігав по полю, ховраха не піймав, та мені дали на кухні черпак баланди, а братові ні, він заплакав, поїли або випили баланду, від якої брат пішов додому із сльозами, захворів, згодом помер. Не було чим харчуватись.. Ще коли він був живий, нас запросила сестра, яка працювала в радгоспі «Більшовик». З дому йшли по залізничній колії, збирали недоїдки, головки з риби. Прийшли до неї, вона віддала нам свою пайку хліба і борщу, там поїли. Залишили сестру без обіду і тих 600 грам хліба якого вона віддала нам. На роботу в радгосп нас не приймали що далі. Батько працював на два колгоспи: «Червоний Путіловець», «Перемога» майже без оплати, за винятком 10 кг посіву березки і деколи давали буряків, а цим продуктами накормити сім’ю не можна було. Помер братик Саша 2 років від голоду, помирає сестра Паша 1917 року народження, поховали добрі люди. Ще було з чого збити труну. Мати плаче гіркими слізьми. Ще далі набили сухих качанів з кукурудзи змололи в млині напекли смерть для себе, поїли, після чого створилися закрепи, почали опухати ноги, руки, обличчя. Уже коровка розтелилася, було молоко, та нічого не допомогло. Передає комірник з контори, щоб батько ішов одержувати вальцову муку по 16 кг на душу. Пішли, одержали наварила затірки один казан, другий, поїли, а не знали, що жде велике горе – помирає братик Антип 1923 року, сестра Раїса 1926 року народження, залишився я один. Ходжу по городах в балку, збираю гірчками і їм. Це мене врятувало від смерті. Вижив батько, мати,  я та сестра, що в радгоспі була – Оляна, а ще одна сестра поїхала на Дон, тікала від смерті, вижила аж в Дагестані. Згодом привикали до колективної праці, всі працювали на полях і городах, люди виживали, хоч були бідні.

Для подолання труднощів в колективному господарстві треба мати розумного господаря, і ось він, наш селянин – Кочерженко Іван Хресанович взявся за цю роботу: в 1935-38 роках закотив штани до самих колін і пішов по полях вивчати сівозміни. Перший рік видався урожайним, одержали на трудодень пшениці стільки, що хто мав багато трудоднів, завозили машинами по дворах, з кожним роком господарство міцніло, за високі врожаї одержували 3 грузових машини, як премію. Тоді Іван Хресанович показав, як треба господарювати, щоб мати. Видавав премії передовикам, зажили весело, ідуть жінки, жнивують співають пісні. В Україні все були задоволені, і ось знову з’являється рушійна сила – політичні репресії: забирають його, як голову, заступника голови Тимченка Івана Михайловича, головного бухгалтера Колісника Андрія Федоровича, комірника Соломку А.І. їздового-голови Івана Дмитровича, то дали їм по 10 років «колими», які вони повністю відбули. Двоє не повернулись, там загинули. Після цієї трагедії колгосп став занепадати.

Ось так будувався соціалізм. Один слідчий говорив своїм підсудним так: «Соціалізм в білих перчатках не побудуємо, а збудувати мусимо». Ось будували його 75 років, і пройшло – 75 від дня голоду, а кінчилось повним розвалом. Отак буде з незалежною Україною. Бо вона будується для міліонерів депутатів і уряду.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Колісник Григорій Дмитрович, 1928 р.н., народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років  проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

Я, Колісник Григорій Дмитрович, в роки голодомору мав лише 5 років, але в пам’яті назавжди закарбувався той страшний час. В сім’ї були батько, мати та семеро дітей. П’ятеро дітей були батькових, а двоє спільних. Тяжко жилося, але що поробиш. А коли настав 1993 рік, то зовсім стало голодно. Батько і мати день при дні на роботі, старші хто цим міг той тим і займався, а Григорій, найменший, сам по собі. Як не вертілись батьки, але голод з кожним днем все міцніше стискав горло. Таня, Катя та Іван ходили пухлі. Одного разу Таня пішла, може щось розживеться поїсти, по дорозі спіймала мишу, наколола на стержень, спекла на вогні і з’їла. Другого дня знову зібралися до тітки, та дійти їй до неї не пощастило – померло по дорозі. Катя була також слабка, пухла, через декілька днів померла на погребі. Мама і старша сестра поклали на її двері і віднесли на її кладовище. Через декілька днів біля колодязя помер Іван. Так протягом кількох днів померло троє дітей.

Їли що було на землі. Пам’ятаю, як одного разу батько притяг аж із села Куколівка дохлу коняку. Сусіди і вся сім’я її з’їли. Менша сестра рвала листя вишні в корзину і діти їли це листя. Один раз дали в колгоспі дві пригорщі борошна мама наварила галушок смачнішого я ніколи нічого не їв. Козельки паслін калачики були щоденною їжею сім’ї. Так підтримуючи одне одного вдалося чудом вжити. До цього час перед очима односельчани які помирали щодня. Підводою їх забирали і відвозили їх на кладовище.

Голодомор

Голодовка по Вкраїні так встелила путь,

Що село наше Щасливе не могла минуть.

Люди Сталіна кляли всюди й без кінця,

Не казав ніхто про нього путнього слівця.

Десь пів сотні літ тому, як примара лазив,

Найстрашніший людоїд, каганович Лазар.

По дворах валялись мертві, по два і по три

І з’їв Лазар і у мене брата й дві сестри.

Біля станій мерли люди, гинуло село,

А Берії і Сталіну весело було.

Реготалися вожді аж кругом гуло,

Що із каторги, із тайги ніхто не втекло.

І не дивно що тепер згадуємо їх,

Тих невільних трударів, прадідів своїх.

Підпис очевидця – Колісника Г.Д.

1. Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Капеляха Марія Купріянівна, 1919 р.н., народилась в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.

“В 1933 році мені було 14 років вік, коли хочеться жити так, щоб було всього доволі. Дітей в сім’ї було четверо. Батько й мати працювали не покладаючи рук, але жили бідно, а іноді й голодували.

Дівчата Марія й Марина вже були підмогою як вдома, так і в полі. Та 33 рік ніколи не забудуть. Батько працював то комірником, то охоронником. Було принесе в пазусі зерна, а іноді наловить горобців, то це було свято. Їли лободу, козельки, гірчаки, коржі з опилками. Ноги були такі пухлі, що ранком не могли ходить, аж вода сочилася. І так день за днем. На вулицю було страшно виходить, бо під тинами лежали або мерті або напівмертві дорослі і діти.

Діти були напівголодні, ребра аж світилися. Здається, коли торкнешся  пальцем, то ребра розсиплються. В кого буде яке майно, то ходили в Кременецьке і міняли на жменю пшона чи якоїсь крупи, а в основному на будяки. Про ті роки страшно навіть думати, і не дай Бог дожити ще до такого. Наша сім’я вижила, але майже в кожній сім’ї нашого села були померлі”.

1. Місце запису: село Заливанщина Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Туча Ольга Антонівна;
4. Респондент: Михальчук Ганна Лук’янівна, 1918 р.н., народилася в селі Заливанщина Калинівський  район Вінницької області;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Заливанщина Калинівського  району Вінницької області.

Почалося 1932 року. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горщиків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод. Вже зимою люди мерли. За день помирало по 9 – 10 чоловік. Мій чоловік Лук’ян робив тоді на шляхбуді з конем. Давали за день дві буханки хліба і висівки. Він мені наказував, щоб я приходила до нього, бо він не міг витримати, щоб той весь хліб не з’їсти, а вдома ж – діти. Ще й чужі приходять, просять, лементять помогти, і ми мусили ділитися. Люди вижинали колоски, але зерно ховали в пазуху, щоб не видерли. Вдома скоренько на жорнах роздирала і варила казан супу. Діти виїдали, але вони були виснажені, ще хотіли їсти, шкребли казан. Здохлі коні люди роздирали, йшли з ряднами, приносили і їли. О, дочечка, пригадую, на кутку села жив Харитон з жінкою. Лишилося двоє дітей: дівчина й хлопець. Хлопець помер, то дівчина його, поки прийшли, об’їла. (Зітхає тяжко). Одна з жінок, потвора, а не жінка, розказувала, як зарізала свою дитину: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: Що ти будеш, мамо, робити? – нічого, нічого».  Сусід через вікно побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли – вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналася чоловікові, він не захотів її бачити. Господи, як наголодувались. Люди пухли. Я не пухла. Я висохла на тріску, але на роботу ходила.  Буряки сирі їли. Ще вирвати треба, щоб не бачили в радгоспі. Треба піти вночі вкрасти, то ще знайдуть сторожі, то ще й бити будуть або заб’ють. Ой, людоньки! Не знай Боже! Чого була голодовка? Бо згонили до того колгоспу, а люди не хотіли. Поле у нас це саме, тепер родить, а тоді ні. Хати розбирали, висилали людей десь на Північ чи на Сибір, Господь їх знає. Вони й не поверталися.

А ще в нас були сусіди Білоуси. Вони з «комнезамами» зв’язалися і ходили у людей видирати. Але вже, як не стало що видерти, то й вони стали голодувати. Тоді вони з’їли своїх дітей. Але все рівно вмерли.

Активістки Дарка Шепель і Марва Горохівська вже так знущалися з людей, що й розказати не можна. Що видеруть у людей, зберуться, з’їдять, вип’ють, а тоді знову по людях ідуть. Коли вже нічого забрати, то ці дві шльондри справлялися людям у кваснину (здригається).

Але це все пройшло і дай Боже нікому пережити такого страху, як довелося нам.

1. Місце запису: село Гацьківка Хорошівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 14.08.2003 р.;
3. Хто записав: Дворецький Максим;
4. Респондент: Люлько Магдалина Іванівна, 20.08.1910 р.н., народилася в селі Гацьківка Хорошівського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гацьківка Хорошівського району Житомирської області;

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932 – 1933 рр. або у 1946 – 1947 рр.?

Я все пам’ятаю.

Які, на Вашу думку, могли бути причини голоду – неврожай, засуха, податки?

Все забирали, була тоді посуха.

Якщо відбирали в людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Комуністи забрали, продали і лишили людей голодувати.

Як це відбувалось? Чи ті, що відбирали, мали якісь документи на збирання продуктів?

Тоді ніхто цього не казав.

Чи застосовували до людей покарання: побиття, висилання, арешти?

Виселення, били, але рідко. Хтось чогось скаже і все люди пропадали.

 Чи мали зброю ті, хто ходили відбирати хліб у людей?

Не бачила.

 Як люди боронились?

Хто як міг.

 Чи можна було приховати якусь частину зерна, продуктів, овочів?

Хто міг, той договорювався з головою, бо він був присланий. Хтось заховував у землю. А що робить було?

 Хто і як шукав заховані харчі?

Робили таки шпики, штири і кругом ними дивились .

Скільки їх приходило до хати?

Багато.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Так, давали соєву муку, давали ще якусь макуху.

Збирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники,  худобу, тощо?

Все.

 Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Хто п’ять, хто вісім получав год.

 Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Хто пішов – той получав по закону.

Хто охороняв поля і комори?

Свої местные (місцеві).

Чи люди хотіли добровільно йти в колгосп?

Силою і тільки силою. Були хто й вільно. Але силою.

Чи змушували йти людей в колгосп?

Так.

Де переховували худобу?

А де ти її сховаєш, вони, паскуди, все забирали .

Коли почали люди помирати від голоду?

За зиму померло з 1 десяток.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто збирав, той і не голодував. Зараз все вертається. Все-все.

Хто зумів вижити?

Той і вижив.

Чи допомагали люди одне одному  виживати?

Ні.

Які засоби вживали до виживання?

До ніяк, хто як міг.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Хто їх мав, то може і мав, а як сам, то так і сам.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Липу, корінці, та все таке, що їлось.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Більше не пам’ятаю.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Що ловили, то й їли.

Чи можна було купити чи виміняти в місті?

Таке було, міняли на цінні речі.

Чи був голод в місті?

Мабуть може і був.

Скільки людей померло в селі? Чи є такі відомості?

Померло багато малих дітей.

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ховали на цвинтарі.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей, померлих від голоду?

За селом старий цвинтар.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Інколи, залишилось нас тут скільки, хто там буде згадувати.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Церква є.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Ні.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр.? Зокрема, чи

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам?

Ні.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Щоб не та страшна війна цього ніколи не було.

1. Місце запису: село Лизник Новгород-Волинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Назаренко Надія Марківна, 27.08.1925 р.н., народилася в селі Лизник Новгород-Волинського району Житомирської області;
5. Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Лизник Новгород-Волинського (нині Хорошівського) району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Я тоді була ще дуже мала, але багато що помню. Найбільше мені вспоминається один случай (почала плакати). Моя рідна тітка по-батькові тоді десь пропала. Її не було десь два тижні. А тоді до мого батька приїхали з міліції і сказали, що тьотя Дуня в тюрмі. Мені батьки не хотіли нічого казати, а про це я взнала від сусідських дітей. Вона (плаче) порізала свою маленьку дочку, засолила, положила в кошик, замотала і заховала у кар`єрі. Люди говорили, що знайшли її п`яною і вона гризла собі руки. Всі подумали, що вона помішалася. Тоді визвали міліцію, а вона повела їх в кар`єр і показала корзину. А коли її забирала міліція, вона почала цілувати куски своєї дитини. Що з нею случилося потім, ми так і не взнали. А що люди говорили: що вона її вбила не через те що хотіла їсти сама, а через те, що дитя просило їсти. Мені зараз не віриться, що я змогла тоді вижити, бо багато моїх одногодок померло ще в кінці 32-го року.

1. Місце запису: місто Малин Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: 2000 р.;
3. Хто записав: Студентка Чумак Марина;
4. Респондент: Калько Ірина Вітолодовна, 1923 р.н., народилася в місті Малин Малинського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в місті Малин Малинського району Житомирської області.

  (Свідчення з фондів Музею Голодомору).

Тяжело було людям. Було виривали картошку, яку только посадили, а брат Ярослав стеріг, щоб не виривали. Меньший братік Владік рвав акацію на дереві, й мама блінчіки пекла. А ще з акації суп варили.

Ходили по городам, шукали, де можна шось з’їсти. Тяжело було в 32-м году. Мама їздила по лушпайки дуже далеко. І їли їх.

Пухли з голоду люди. Мені розказували, як на ноч заманювали людей, ті, шо приїхали. На вокзалі їх шукали. І заманівали їх в якийсь дім, і там катлєти з них робили.

В 47-м году люди їздили в Западную, купляли там крупу, і я мама їзділа на товарняках. Міняли тряпки на їжу, на муку, на крупу. В Западной лучше жили.

1. Місце запису: село Шевченкове Малинського району Житомирська область;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: Хоменко Юлія;
4. Респондент: Іваненко Паша Василівна, 1918 р.н., народилася в селі Шевченкове Малинського району Житомирська область;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Шевченкове Малинського району Житомирська область.

Ви щось пам’ятаєте про Голодомор 1932-1933 рр.?

А чого ж, я все пам’ятаю. У 29-30 рр. організовували колгоспне господарство чи хозяйство. Хто з людей подали заяви, тих і не чіпали, хто впирався – все забирали, даже радюжки. Це в моєї сестри таке було, бо чоловік у колгосп не пішов.

Десь були схованки їжі чи зерна?

А ховали тільки куркулі, а куркуль – це у кого хати були покриті жестею і була молотарка, запрягали три пари коней і мололи зерно. То вони ховали у хаті, виривали там яму, накривали і насипали.

Люди помирали у селі чи хтось Вашій у сім’ї?

Вмерла дядина (жінка дядька), а в дядька було 6 дітей і 1 померла дитина, а інших посадили на поїзд і вивезли. Не знаю, де вони й ділись ті діти.

А у селі мало помирало людей. У 33р. було дощове літо, колгосп говорив копати канави, бо вода скрізь стояла, а за 1 метр канави давали 1 кілограм зерна.

А хто забирав майно і як пояснювали?

Приходили з колгоспу: бригадир, комірник, голова сказав їм, вони і забирали, говорили, що треба в колгосп. А як пояснювали? А чого у тебе є, а у другого немає.

Що ви їли?

Сушили полову і льон, листя з ліщини і липи та товкли його, мішали з водою і пекли такі коржі і пили з молоком, бо в нас корова була і вона видержала. А у селі одні і собаку малого з’їли. Я ходила в школу, то там давали росольнік якийсь. Тоді організовували школи для малописьменних – Лікнеп, і у нас у селі були, у хатах (для взрослих)

Допомагав хтось?

Чоловік сестри їздив у Білорусію, міняв на барахло кукурудзу, пшеницю. Ми знали, коли поїзд буде їхати і приходили до поїзда і він складав, а ми забирали ті мішки. А ми молоко сестрі давали.

Є в селі пам’ятки жертвам Голодомору?

Нє, немає.

Ой, трохи коржів поїли та полови і пережили, не дуже страшно було.

1. Місце запису: місто Малин Малинського району Житомирської області;
2. Дата запису: невідомо;
3. Хто записав: невідомо;
4. Респондент: Голотюк (Зарицька) Галини Кирилівни, 1930 р.н., народилася в селі Зорокові Черняхівського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Зорокові Черняхівського району Житомирської області.

(Свідчення з фондів Музею Голодомору)

Із розповідей матері Олександри Іванівни я пам’ятаю, що на початку 30-х років на селі стало як у пустелі: хліви, комори, стайні сільрада вивозила до міста і продавала на паливо. Коней люди ловили, різали і їли. Кури, вівці позабирала влада. Якщо в когось була одежа чи інші речі, продавали майже задарма: за буханець хліба, за пару склянок гороху.

Люди сушили гречану або просяну полову, товкли її в ступі і пекли коржі. Ступи та ручні жорна влада забирала або знищувала.

Ми мали корову, тримали її в хаті та жили самим молоком. Коли настала весна, старші мої братик із сестричкою рвали кропиву, варили її, та їли.

Люди вмирали, а ще живі ходили чорні. У нас вмер дядько від голоду. А в сусідньому селі, мати розповідала, що їла людей ціла сім’я. Їх заарештували, і більше про них ніхто не чув.

Коли в полі стало наливатися зерно, ми, малі діти, що залишилися живими, ходили рвати це зелененьке колосся, сушили його, варили і їли. Але потрібно було бути обережним, бо за те ловили, могли і покарати, навіть в тюрму посадити.

Під час голоду у нашому селі вимерло багато людей.

1. Місце запису: село Радулин Баранівського району Житомирської області;
2. Дата запису: 25.07.2003 р.;
3. Хто записав:Захарчук Володимир Ігнатович;
4. Респондент: Андрощук Ольга Тихонова, 24.01.1925 р.н., народилася в селі Радулин Баранівського району Житомирської області;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Радулин Баранівського району Житомирської області.

Чи пам’ятаєте Ви, що був голод у 1932-33 роках або у 1946-47?

Був голод.

Які на Вашу думку могли бути причини голоду: неурожай, засуха, податки, чи забирала урожай влада?

Які забирали податки? Ну хліб ми зібрали і платили, ми хлібом платили.

Якщо відбирали у людей вирощене в полі, городі, то хто це робив?

Як тобі сказать? Ну хто робив? Начальство робило.

Чи були винагороди від влади за донесення на сусіда про приховання зерна?

Я чогось не знаю.

Як це відбувалося? Чи ті, що відбирали мали якісь документи на забирання продуктів?

Не було в них ніяких документів.

Чи застосовували до людей покарання, побиття, висилення, арешти?

Висилали вони, причиплювались за шо-небудь і висилали ціх людей.

Чи мали зброю ті, що ходили відбирати хліб у людей?

Не було в них зброї не якої.

Як люди боронилися?

Як прийде забирать, чим ти будиш обороняться? Нічим.

Чи можна було приховати якусь частинку зерна, продуктів, овочів?

Ховало багато їх, а з шпичками ходили і шукали, шпичками такіми, і налапали, де шо сховано, і забирали його.

Хто і як шукав заховані продукти? Як їх звали?

Ну як же їх звали? Це люди заховували лічно свої продукти. То я знаю, як же їх? Я не знаю.

Скільки їх приходило до хати? Хто це був?

По трьох у нас ходили в хаті.

Де можна було заховати продукти харчування?

Як їх можна було заховать, як вони вскрізь шукали? І в печі, і під піччю, і де хтіли. В нас з печі і з-під печі повигрібали.

Чи давали їжу тим, хто пішов до колгоспу?

Хто пішов до колгоспу, то давали хліб по кілька там грам на душу.

Забирали лише продукти харчування чи й інші речі – одяг, рушники, худобу?

Худобу забирали. Худобу, все шо було в хазяйстві. Хто не йшов у коглосп, то забирали усе: манєжи були, цієї січкарні, барабани, що хліб молотили таминьки. Коні, худобу – усе.

Що таке «закон про п’ять колосків»? Чи чули Ви про нього?

Закон такій був, що судили по 5 по 10 років.

Чи дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини?

Збирали, а люди збирали, з торбами ходили.

Хто охороняв поля, колгоспні комори?

Комірник. Хто ж?

Чи люди хотіли добровільно йти в колгоспи?

Були такі. шо йшли добровільно, а хто не йшов у колгосп, то позабірали все, тай всьо.

Чи змушували йти людей до колгоспів і як?

Шось я не поняла. Заставляли. Заставляла йти до колгоспу.

Де переховували худобу, щоб не забирали в колгоп?

Я сама коні була аж у ліс завела до одної баби і хтось доказав, і прийшли забрали коні.

В який час ходили забирати у людей зерно, продукти? Скільки разів приходили до хати?

Я знаю скільки вони приходили до хати, скільки поки не забрали, скільки поки як в колгосп не йде, то скільки мучили людей шоб я знаю.

Коли почали люди помирати з голоду?

Коли начали люди? Не було не чого їсти тай пухли, тай умірали з голоду.

Хто не голодував в селі і чому?

Хто голодував? Як позабірали все, той голодували.

Хто зумів вижити?

Ну, як хто? Хто, як зумів.

Чи допомагали люди одне одному  виживати, чи ділилися продуктами?

Ділились, ми самі ділилися.

Які засоби вживали до виживання?

Я не поняла цього.

Чи мали якусь допомогу від родичів, які менше голодували?

Ну чого, як в родичів було шось, той допомагали.

Що споживали в їжу з рослин, ягід, коріння?

Ну як? Чи споживали? Споживали, я сама ходила в ліс по ягоди.

З яких дерев, рослин вживали листя, кору в їжу?

Липове листя вживали, за кору я не знаю, а липовий лист, бруньки рвали, і листочки товкли, і коржі пекли.

Чи можна було купити чи виміняти?

Іздили в Польшу мінять.

Яких диких тварин, птахів, плазунів вживали в їжу?

Горобці. Хто шо. І ворони брали. Ми самі, мати піде в стрісі горобців наловить і варили з їх юшку.

Чи був голод в містах?

Був він вскрізь.

Скільки людей померло у Вашому селі? Чи є такі відомості?

Не знаю скільки їх, багато повмирало.

Чи відомі випадки людоїдства у Вашому селі?

Я шось не поняла цього

Де і хто хоронив померлих від голоду?

Ну хоронили.

Чи платили тим, хто займався поховання померлих?

Ти знаєш, шо я і не знаю.

Чи відомі у Вашому селі захоронення людей від голоду?

Я не поняла цього питання.

Чи поминають їх на «Проводи», «Гробки», «Зелені свята»?

Поминають.

Чи згадують і поминають померлих з голоду в церкві? Тепер і за часів радянської влади?

Повинні поминать, я думаю.

Чи є у Вашому селі церква? До якого патріархату вона відноситься?

Є ж в селі церква. Зараз в кожному селі церква є.

Чи встановлені в селі хрести, пам’ятники померлим від голоду?

Навєрно є.

Чи знає сучасна молодь села про голод 1932-1933 рр? Зокрема, чи 

розповідали Ви про це своїм дітям, онукам, сусідам?

Розповідали, як же не розповідать. Як теє.

Кого Ви вважаєте винним в загибелі багатьох людей?

Хто винен? Не знаю. Начальство винне, хто ж винен.