- Місце запису: село Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: невідомо;
- Респондент: Олійник Гаврило Олександрович, 22.07.1921 р.н, народився в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Щасливе Олександрійського району Кіровоградської області.
Я, Олійник Гаврило Олександрович, народився 22 липня 1921 року, житель і уроженець села Щасливе. Мені було 11-12 років, добре пам’ятаю, що було в згадані роки.
Батьки мої до 1930 року жили одноосібно, за період НЕПУ (Нової економічної політики з 1917 по 1928-29 роки) одержали на кожного члена сім’ї по одному гектару землі, сім’я складалася з 10 чоловік. Батько прибув з війни в 1919 році, а був мобілізований в 1914 році. Як спеціаліст коваль робив все, що просили жителі села по кузнечній роботі. Заробляв мізерну плату.
Купили одного коня, потім другого, пароконий плуг, сівачку, борони, гарбу та інше. Спрягалися з половинщиком і обробляли свої землі 10 гектар. Працювати буле нелегко, але це було для себе. Був хліб пшениця, жито і інші культури. Обробляли поля старші сестри. На сім’ю мали корову, 15 голів овець, двоє свиней, кури. Хватало для харчування всієї сім’ї. Жили в цей час бідно, сім’я велика не вистачило взуття, одягу, а думалось, що згодом буде краще.
Та не довелося жити довго так, як хотілося всім людям, село наше було багате на жителів, сім’ї в основному складалися з 7-9-10 членів, хоч і бідно було та вулиці села були наповнені дітлахами, як літом, так і взимку. В цей час в селі була лише початкова школа до 4-го класу. Всі навчалися весело. Як грім з неба, розпочався в країні «Великий перлом» – колективізація всієї країни.
Після одноосібного господарювання нікому із жителів села не хотілося розорятися, віддавати коней, сільськогосподарський інвентар і землю. Та треба було покорятися місцевій владі. Коней відводили в Бригадній конюшні, інвентар також. Розпочалася викачка зерна в населення, все це робили місцеві активісти з бідноти за вказівками уповноважених від району. Для чого все було зроблено нам не відомо, та згодом виявилось: уведений режим будівництва соціалізму. Почалися розкуркулювання, висилки із села багатих. Приступали люди до колективної праці в колгоспах своїми кіньми, плугами, сівалками, жатками. З раннього ранку до пізнього вечора в полі працювали за трудодні. Домашні продукти харчування вичерпались, кормили на бригадних кухнях.
Пам’ятаю, пішли з братом в поле ловити ховрахів капканами. Я зловив, в брат бігав по полю, ховраха не піймав, та мені дали на кухні черпак баланди, а братові ні, він заплакав, поїли або випили баланду, від якої брат пішов додому із сльозами, захворів, згодом помер. Не було чим харчуватись.. Ще коли він був живий, нас запросила сестра, яка працювала в радгоспі «Більшовик». З дому йшли по залізничній колії, збирали недоїдки, головки з риби. Прийшли до неї, вона віддала нам свою пайку хліба і борщу, там поїли. Залишили сестру без обіду і тих 600 грам хліба якого вона віддала нам. На роботу в радгосп нас не приймали що далі. Батько працював на два колгоспи: «Червоний Путіловець», «Перемога» майже без оплати, за винятком 10 кг посіву березки і деколи давали буряків, а цим продуктами накормити сім’ю не можна було. Помер братик Саша 2 років від голоду, помирає сестра Паша 1917 року народження, поховали добрі люди. Ще було з чого збити труну. Мати плаче гіркими слізьми. Ще далі набили сухих качанів з кукурудзи змололи в млині напекли смерть для себе, поїли, після чого створилися закрепи, почали опухати ноги, руки, обличчя. Уже коровка розтелилася, було молоко, та нічого не допомогло. Передає комірник з контори, щоб батько ішов одержувати вальцову муку по 16 кг на душу. Пішли, одержали наварила затірки один казан, другий, поїли, а не знали, що жде велике горе – помирає братик Антип 1923 року, сестра Раїса 1926 року народження, залишився я один. Ходжу по городах в балку, збираю гірчками і їм. Це мене врятувало від смерті. Вижив батько, мати, я та сестра, що в радгоспі була – Оляна, а ще одна сестра поїхала на Дон, тікала від смерті, вижила аж в Дагестані. Згодом привикали до колективної праці, всі працювали на полях і городах, люди виживали, хоч були бідні.
Для подолання труднощів в колективному господарстві треба мати розумного господаря, і ось він, наш селянин – Кочерженко Іван Хресанович взявся за цю роботу: в 1935-38 роках закотив штани до самих колін і пішов по полях вивчати сівозміни. Перший рік видався урожайним, одержали на трудодень пшениці стільки, що хто мав багато трудоднів, завозили машинами по дворах, з кожним роком господарство міцніло, за високі врожаї одержували 3 грузових машини, як премію. Тоді Іван Хресанович показав, як треба господарювати, щоб мати. Видавав премії передовикам, зажили весело, ідуть жінки, жнивують співають пісні. В Україні все були задоволені, і ось знову з’являється рушійна сила – політичні репресії: забирають його, як голову, заступника голови Тимченка Івана Михайловича, головного бухгалтера Колісника Андрія Федоровича, комірника Соломку А.І. їздового-голови Івана Дмитровича, то дали їм по 10 років «колими», які вони повністю відбули. Двоє не повернулись, там загинули. Після цієї трагедії колгосп став занепадати.
Ось так будувався соціалізм. Один слідчий говорив своїм підсудним так: «Соціалізм в білих перчатках не побудуємо, а збудувати мусимо». Ось будували його 75 років, і пройшло – 75 від дня голоду, а кінчилось повним розвалом. Отак буде з незалежною Україною. Бо вона будується для міліонерів депутатів і уряду.