- Місце запису: село Заливанщина Калинівського району Вінницької області;
- Дата запису: невідомо;
- Хто записав: Туча Ольга Антонівна;
- Респондент: Михальчук Ганна Лук’янівна, 1918 р.н., народилася в селі Заливанщина Калинівський район Вінницької області;
Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Заливанщина Калинівського району Вінницької області.
Почалося 1932 року. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горщиків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод. Вже зимою люди мерли. За день помирало по 9 – 10 чоловік. Мій чоловік Лук’ян робив тоді на шляхбуді з конем. Давали за день дві буханки хліба і висівки. Він мені наказував, щоб я приходила до нього, бо він не міг витримати, щоб той весь хліб не з’їсти, а вдома ж – діти. Ще й чужі приходять, просять, лементять помогти, і ми мусили ділитися. Люди вижинали колоски, але зерно ховали в пазуху, щоб не видерли. Вдома скоренько на жорнах роздирала і варила казан супу. Діти виїдали, але вони були виснажені, ще хотіли їсти, шкребли казан. Здохлі коні люди роздирали, йшли з ряднами, приносили і їли. О, дочечка, пригадую, на кутку села жив Харитон з жінкою. Лишилося двоє дітей: дівчина й хлопець. Хлопець помер, то дівчина його, поки прийшли, об’їла. (Зітхає тяжко). Одна з жінок, потвора, а не жінка, розказувала, як зарізала свою дитину: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: Що ти будеш, мамо, робити? – нічого, нічого». Сусід через вікно побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли – вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналася чоловікові, він не захотів її бачити. Господи, як наголодувались. Люди пухли. Я не пухла. Я висохла на тріску, але на роботу ходила. Буряки сирі їли. Ще вирвати треба, щоб не бачили в радгоспі. Треба піти вночі вкрасти, то ще знайдуть сторожі, то ще й бити будуть або заб’ють. Ой, людоньки! Не знай Боже! Чого була голодовка? Бо згонили до того колгоспу, а люди не хотіли. Поле у нас це саме, тепер родить, а тоді ні. Хати розбирали, висилали людей десь на Північ чи на Сибір, Господь їх знає. Вони й не поверталися.
А ще в нас були сусіди Білоуси. Вони з «комнезамами» зв’язалися і ходили у людей видирати. Але вже, як не стало що видерти, то й вони стали голодувати. Тоді вони з’їли своїх дітей. Але все рівно вмерли.
Активістки Дарка Шепель і Марва Горохівська вже так знущалися з людей, що й розказати не можна. Що видеруть у людей, зберуться, з’їдять, вип’ють, а тоді знову по людях ідуть. Коли вже нічого забрати, то ці дві шльондри справлялися людям у кваснину (здригається).
Але це все пройшло і дай Боже нікому пережити такого страху, як довелося нам.