1. Дата запису: 3 серпня 2021 року;
2. Місце запису: смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Торохтій Василь Порфирович, 1925 року, народився в смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у смт Петриківка (Могилів), Петриківського району, Дніпропетровської області;

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Так, звати мене Василь Порфирійович. Прізвище Торохтій. Народився я в селі Петриківка, Петриківського району в 1925-му році. Батько в мене між іншим, один з перших петриківців отримав вищу освіту. Став учителем. І його послали  на роботу в Зарічанський район, директор школи.  Я за ними, нас двоє, сестра і я.  І ми жили весь час село Могилів Зарічанського району. І там я почав  ходити в школу в перший клас. Пам’ятаю вчительку першу. Мені тоді було 7 років. Це 32-ий рік. 32-й, 32-й рік я був хлопчиком, бишкитуватим трохи. Нас було в класі двадцятеро діток, двадцять п’ять чи тридцять… я сидів із дівчинкою рядом Ліда звать. Вона була дочкою хірурга, Могильов лікарня. З голоду не помер ні я, ні батько, ні мама, ні сестра. Потім я дізнався, що батько отримував нібито щомісяця борошно. Мама пекла якісь оладочки пополам із… вони були такі не смачні, але ми їли з великим задоволенням. Пополам шось перемелювала там. У березі виривала як же воно звалось, таке ростєнія вона перемелювала і ми їли. А в мене в Петриківці був дід. Це мого батька значить мій дід. Кузьма Петрович Торохтій. Отака борода (показує на собі), худий, високий, но трудяга, він був багатий, ні він не “куркуль”, ні. Його називали селянин середняк, середняк. У його було двоє коней, корова, великий двір. Він був дуже майстровитий дід. У його була велика майстерня. Він робив двері, вікна для людей. А трудяга був. Великий садок у його був. Декілька гектарів землі він обробляв. У його було четверо дітей дві дочки і два сини.

Прийшов цей 32-й рік і батько відправив нас до діда в Петриківку. Бабушка нас… ну видно у діда було трохи зерна, короче ми з сестрою голодні не були. Шо ми їли я не пам’ятаю. Єдине пам’ятаю для мене цікаво було… ми сідали обідать, круглий столик такий невеличкий і коло нього маленькі стільчики це дід усе творив своїми руками. Сідали обідать посередині велика миска і ложки дерев’яні, сидимо хлябаємо. Коли мене по голові хрусь ложкою, каже «бери з свого берега» я думаю, шо? А тепер я зрозумів, шо я туди побільше гріб де м’ясце, а треба брать скраю. Такий дід у мене був цікавий. Пішов 46-год, тоже голод. Не було нічого їсти. Тоже ходили якусь рибку виловлювали. Но у нас вже була корова. А за діда сказав… прийшли до нього, а він каже: «Я здам коні, оставте мені корову, бо в мене внуки. Я буду працювати у колгоспі». І він пішов у колгосп і працював до самої смерті. Кузьма Петрович. А я його згадую, згадую його з великою повагою. Як він любив Бога, які в його були красиві ікони, іконостас. Ну, це не передать. Ну, що в 46-му році сяк так була посуха. Ну, я б не сказав, шо люди мерли, ні, шось було, шось ми їли.

Скажіть, будь ласка, якого року народження була Ваша сестра?

Сестра?

Так.

26-го. Катерина Порфирівна. Її давно нема.

А Ви казали, що пізніше уже дізналися, що батькові давали пайок, а хто йому давав цей пайок?

А я не знаю. Сільська рада відімо. Це там в Могильові. Який пайок давали? Мені наче казали пуд, пуд зерна чи борошна. Оце я не знаю. Ну, казали щомісяця, нє, не щомісяця. Ну я пам’ятаю, що давали батькові.

А ким він тоді працював у Могильові ще раз скажіть?

У Могильові він працював учителем.

 У школі?

У школі, да. Був директор школи Лисенко Іван Кузьмич. А він чи заучем, ну я вже не пам’ятаю, но знаю, шо в школі. Мама працювала вчителькою, но дуже мало нас же двоє діток – сестра і я. Тоді садіков не було.

Тобто, Ваші батьки вони були інтелігентами?

Як?

Ваші батьки виходить були інтелігентами?

Да, можна так сказати. Батько у мене був дуже інтелігентний, красивий, я за нього вищий майже на голову я в маму… мама висока, красивіца була Ніна. А батько невисокий, но такий цікавий мужчина. Завжди акуратний.

З татом ніколи не обговорювали той період. Що мруть люди, немає чого їсти.

Не чув ніколи, що вони між собою таке обговорювали. От не чув. Я не цікався тим нашо воно мені. Я знаю ми ходили по ставкові якусь рибку виловлювали приносили мамі. Вона там ще з чимось мішала. Ну, не чув. Ну шо я може брехати. Я чув, шо десь хтось умер, десь у когось їсти немає нічого. Ну я шось їв не знаю, якусь похльобку. Жили ми в Могильові. Хата, хата була велика, красива хата. Як оказалося пізніше шо то була хата сільського попа, батюшка. Отец Владімер. Церква була прекрасна. І того батюшку з тієї хати випроводили, де він дівся не знаю.

Чому тато вирішив переїхати до Могильова і чому ви жили в будинку батюшки?

А його послали туди.

А хто послав?

По презначеню. А відки я знаю. Тут не було роботи, мабуть, це раз. По-друге, він один із перших, хто закінчив вчительський інститут. Знаю, що ми переїхали і жили в поповому домі.

А цей будинок Ви не знаєте його батько Ваш купив чи…

Нє, нє. Поселили як квартира вчителям була у кого не було свого будинку. А потім той будинок згорів до тла як німці відступали. Поліцаї його спалили. Красіва хата, велика.

А дітям в школі в 32-33-му давали щось їсти, якийсь пайок?

Нє.

Нічого не давали?

Нє, нє-нє. У кого був шматок хліба в кармані приносив. Не було, не було.

А Ви кажете, що в 32-33-му хтось приніс із собою кусочок хліба. Тоді діти між собою ділилися, хто мав?

Я знаю… зі мною сиділа дівчинка, я ж вам казав дочка хірурга. Я ще по дитячому був закоханий у неї. Вона, мабуть, голодна не була. Батько… одягалася харашо не так як усі дітки, а ми всяк так. Портфеля в мене не було, а була торбинка через плече туди книжку вкинув. Ну як би там не було, то було цікаво перший клас.   

Скажіть, будь ласка, а у батьків в 32-33-му було яке господарство? Корова чи кинь були?

Да, да. Мама покинула роботу була корова. Вона так за нею ухажувала. Корова нас рятувала. Огородик був невеличкий, корова.

Ви кажете, що у вас була корова мама її доглядала, то в 32-33-му вона її доглядала у вас була корова і вона вас рятувала?

В 32-33-му, мабуть, тоді корови не було. Корова стала у нас як ми жили в Плавещині.

Аааа, уже після 33-го?

Ага, точно.

А в 32-33-му не було господарства ніякого?

Не було.

Батьки просто ходили до школи і працювали у школі?

Не було, ну було. Не пам’ятаю, а уже там пам’ятаю була корова.

А Ви каже Ваш дідусь мав корову і коні. Коні у нього забрали…

Коні він віддав, а сам пішов працювати, а корова залишилася, бо в його діти. Корова залишилася, пам’ятаю.

І корови не забрали. Його послухалися і корови не забрали.

Ні, ні-ні, не забрали. Знаєте тоді, може ви пам’ятаєте який був перегиб даже Йосипа Віссаріоновича стаття була «Головокружение от успехов». Були такі примурки шо ходили заглядали кругом, забирали до останньої зернини. Служаки. І Сталін написав статтю таке «Головокружение от успехов». Ходили по двору і такими (показує) шукали ями, де зарите зерно. Та яке в діда там зерно було. Може який мішок був. Дід трудяга був страшно. В нього руки як подивлюся, як шкуратки. А тепер важко згадувати, но досить приємно.

Тобто, у Вашого діда обшуки робили, правильно? Приходили шукали?

Да. Шукали, шукали, но ж вони нічого не знайшли. Шо ж вони знайшли коли у діда нічого не було. Може була якась торбинка, но вони ж бачуть діти… не знаю. Я тобі пацаном був, ну шо воно мені нада було. Я тоді по двору з хлопцями мотався.

А Ви каже, що у дідуся Вашого були красиві ікони, а де вони потім поділися?

У колгоспі трудилися вони. Може дід на них і працював у колгоспі я не питав. Коні забрали, бричка й коні.  Ше був коток ви не знаєте, шо це таке? Воно із цементу такими зуб’ями…

Мгг, знаємо.

Тоді робили серед двору тік. Утрамбовували отак, утрамбовували. Тоді як приходив урожай скошував дід, то жито чи пшеницю у ці снопи звозили на тік. Так кругом тік. Тоді брали ціп. Ви знаєте шо таке ціп чи не знаєте?

Знаємо.

Знаєте. Брали ціпи – так-так, так-так. Дід, баба, батько мій чи хто там. Обмолютювали те зерно, потім солому в сторону перевіювали, но насушували там того зерно на хліб. Но це вже не пам’ятаю. Я пам’ятаю шо на току молотили.

А в 33-33-му ви не ходили з хлопцями на поле збирати колоски?

Нє. Не ходили, не ходили, бо колосків не було. Де ж ті колоски як нічого не вродили. То колоски були як уже судили за те що колоски збирали після війни, мабуть. Пам’ятаю сусідку засудили за відро колосків. Ну то безпрідєл. Чи по українському свавілля? Чи як? Я правильно переклав?

Так, так. А Ви кажете засудили, а як звали цю жінку, яку засудили за колоски?

Мотря звали. Вона через дорогу жила. Но вона не довго… в неї діти, ну це по зверськи за відро колосків. Мотря як зараз пам’ятаю. Но вона не довго… вернулася вскорость.

А Ви знаєте, що таке «Торгсін»?

Хто?

«Торгсін»?

Чув, чув. Це шось торговоє предпріятіє? Да?

Обмінювали золото і срібло на їжу.

Да, да. Не знаю у нас золота не було. У батько не було і у мене нема.

 Ви ж тоді у місті проживали, то виходить, що у місті не так голодували як у селі? Петриківка це ж тоді було село, де жив Ваш дідусь?

Да. 

Ви до нього у 32-33-му приїздили сюди?

Щас я скажу. Нас привозив батько, бо тут бабушка і дєдушка любили дуже нас. Шо не будь шукали давали гарненького. Коровка була і бабушка якісь бур’янці находила давала, шось там перетирала. Борошном чуть присипле. Оладки, оладки це було красота така.

1. Дата запису: 31 серпня 2021 року;
2. Місце запису: село Круподеринці, Вінницького району Вінницької області;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Коваль Олена Никонорівна, 6 квітня 1921 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в селі Круподеринці Вінницького (нині Погребищенського) району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Коваль Олена Никонорівна.

Коли Ви народилися?

1921 року.

А число, місяць?

6-го квітня 1921 року.

А батьків як Ваших звали?

Никонор і Марія.

А прізвище?

Бутенко. А прізвисько Корчаки казали.

Але офіційно прізвище Бутенко?

Угу.

А у Вас були брати, сестри?

О, в мене було 8 братів і 3 сестри. 11-ро дітей було.  Звали їх Женя, Даша і Оля.

Це сестри, а брати?

А брати — Никонор, Гнат (Гнат був поваром у панів), і Трофим, і Никіфор, і Харитон, і Павло, і Владимір, Мітька.

Скажіть, будь ласка, а батьки чим займались?

Землеробством. Хліб збирали.

Мали землю?

Угу.

А скільки землі мали?

А я не знаю. Шо не знаю, то не знаю.

Але ви вважалися як середняками чи такі заможніші? Скільки?

Ну шо діда цього розкуркулили. Того хтіли, а там був інвалід. Так схватив сокиру, так біг за ними.

Ваш дід був куркуль. Його розкуркулювали. А як цього діда звали?

Давид.

А прізвище?

Його розстріляли.

Це батьковий батько?

Да.

Бутенко?

Да.

І коли його розстріляли?

Приїхали ноччю чорною волгою, забрали і на другий день розстріляли. Це вже потом в архівах найшли.

А в якому це році було?

А я вже й не знаю

Це було після Голодомору?

Да.

А в нього було багато землі, велике господарство чи чому його?

Яке в нього там господарство?! Їдна корова на дванадцять душ сім’ї. Соломки постелят потрошку та й так, хто піджачка, хто якусь свиточку – так спали. Заходиш в хату, повна хата, так як дим, мороз іде. Коло дверей стояла діжка з водою замерзало кругом, шо страшно.

Так а чому його розстріляли? За що?

А хто знає за шо?! Отако приїхали, забрали і все. Кажуть, шо вказували кого забрати. Вроді то, баби Ксенії, батька сказали, шоб забрали, це вже в архівах знайшли.

А баба Ксеня це хто?

Цього дядька Гната, шо був поваром у панів, жінка, невістка їхня.

То це вона на свекра вказала чи як?

Хто її знає?! Ну сказала, а чи вона перша чи вона яка, я не знаю.

А в селі інших людей теж забирали так як діда?

Забирали.

Були ще куркулі в селі, так?

Які вони там куркулі були. Коли куркулі були? Як має єдну корову – та й вже куркуль.

А Вашої мами батьки?

А тут жили осьо. Ну ці трошки заможніші були.

То в них теж забрали їхнє господарство?

Нє, не забрали, бо той інвалід був. Хата під бляхою була, хотіли бляху зняти. То він як вхопив сокиру, то біг за ними.

Це хто? Активісти приходили?

Угу.

А як цього діда звали?

Захарко.

А прізвище?

Ну та фамілія була Панасюк, а Захарко звали. А прізвище я не знаю як.

То він не захотів віддавати бляху і їх вигнали?

Це вже син його.

Син його вигнав, да?

Да.

Ваш дядько?

Да. Я знаю, коли я пішла в школу, а батько зробив нового воза і покрасив чорною краскою. А я дуже тішилась, бігала, шо мій віз самий кращий.

І шо потім було з цим возом?

Та й то де він там в тому колгоспі там розбереш було.

Його забрали до колгоспу?

Да.

А шо ще забрали у вас із господарства?

Корову забрали, свиню забрали.

А батьки хотіли вступати до колгоспу?

Зразу не хтіли, а потом пішли.

А чому пішли?

Га?

Чому пішли?

Ну всі люди пішли, то й вони пішли. Де ж дінешся?

А батько не розказував, шо його заставляють в колгосп іти?

Нічого не розказував.

А в колгоспі за роботу батька шось давали зразу?

5 копійок за трудодень, у кінці году. Я ше Раї купила пальто осінне. За год получила шось 17 гривнів чи рублів, а ше доклала та й купила їй осіннє пальто. Вона ходила в школу.

А Ваша сімʼя голодувала?

А чого ж нє? Всі голодували, а ми шо особі були?!

А чому почався голод?

Бо не пустили нікуда, ні в Западну, нікуда людей. Обступили, шо та й люди поздихали. Ноги попухли, порепали, тече з ніг. О такий Голодомор був.

А як це обчепили?

Га?

Як це обчепили Ви кажете, не пускали?

Не пускали ні в Росію, ні нікуда. Я не бачила теї границі.

А люди хотіли покинути село?

Ну та їздили. Я знаю, шо батько поїхав… Кожуха взяв, щоб заміняти якоїсь зерна. Та й приїхав без нічого. Розрізали, витягли, а ти спи.

А куди це він їздив?

Десь до Києва чи куди, я знаю, чи до Москви… Показує Лєнін рукою їхати в Москву за мукою.

То в нього по дорозі забрали те, шо він обміняв чи як?

Нє. Кожуха того витягли й забрали і він остався без нічого. Приїхав додому.

І нічого не привіз?

Ні.

А потім їздив ще раз?

Нє вже, більш… не їздив. Картоплю мерзлу копали на городі… шукали. Перекопают всенького города – не треба було орати, бо шукали, шоб шось найти зʼїсти. З мерзлої картоплі картопляники пекли, а вони вкусні такі.

А картопляники ці як пекли?

Ну картопля ця мерла вона ж оббирається харашо. Оббирали, терли та й пекли. Такі картопляники.

А шо ще їли, крім мерзлої картоплі?

Якийсь чай варили. Котла такого на полі поставили. Все люди, згонили людей на роботу і так того чаю, той котьолочок дадут.

І Ви теж ходили туди чай пити?

Я ше мала була.

Це батьки ходили?

Угу.

Скажіть, а до вас приходили оці активісти, буксирники їжу забирали?

Кого?

Їжу у вас забирали? Обшукували вдома?

Да. В клуні, знаю шо трошечки може з пів пуда жита було, то не знали де його діти, де його сховати?

То кудись сховали?

А я не знаю чи сховали, чи його зʼїли.

Тільки пів пуда було?

Угу.

А квасоля, кукурудза, картопля – таке було, чи забрали?

Позабирали все, нічого не було.

А де шукали їжу?

Гу?

Де ці активісти шукали їжу?

Геть скрізь —  і на горі, і в хліві, скрізь.

А Ви памʼятаєте цих людей? Хто це приходив?

Вже я… вони ж старші мене. Шо я там знаю їх.

Але це були сільські люди?

Да.

А не було з району, такого уповноваженого, шоб ходив з ним?

Чом ні? Був. Були.

А як на нього казали «уповноважений» чи «комуніст»?

Уповноважені.

А він при собі мав зброю?

Я не знаю. Чи в нього була, чи в нього не була.

А вони до Вас один раз приходили чи декілька?

Та ті через день на ремєнь, через два на сутки.

І нічого не знаходили?

А шо вони знайдуть?! А самі як собаки були голодні.

А в Погрибище ходили?

Ходили босими ногами по тій же росі, то ноги печуть, підошви, шо не мона. Вишні носила у відрі продавати. В нас так як продасиш, замурзаєшся, поприлипає, вітер віє, а ти з тим стаканом, руки липкі… пооблипаєш, шо страшно дивитися.

А чим ще Вас мама годувала? Може, яку траву збирали чи рибу ловили?

Липу терли, пекли з малясом такі мілясники. Шо, шо тіки не їли. Хто шо бачив.

А цей міляс, де Ви брали?

На заводі, на заводі. Це вже кінчається ряска, то шо завод стає, то в ті чани влазили і брали люди той міляс.

А їм не забороняли?

Та вже хто, треба було чани чистити, то хто їм заборонив.

І це так багато людей туди ходило?

То мало.

А люди їли, наприклад, кінь або корова здох, таке мʼясо їли?

Чом нє, їли.

А в колгоспі були такі коні? Чи де вони брали цю дохлятину?

Кого?

Де вони брали цю дохлятину, шоб їсти?

Я знаю, шо двоюрідний брат прийшов та й кинув мішка в хаті. Та й каже: «Шо це ти?». Каже: «Коняка здохла та я пішов нарубав мʼяса».

І шо мама його варила?

Та не він ніс додому, він не до нас ніс. Зайшов побачив борака з борщу та й за цього борака давай гризти.

А до Вас приходили чужі люди просити їсти? По вулицях ходили?

Як вони ходили як вони не могли. В каждого свій голод, в каждого не було нічого.

А було таке, шо на вулиці помирали люди?

Ого, ше й скіки. Поїхав батько та й каже цей  голова, голова села, шо бери його сьодні, сіравно його довеземо та й здохне. Та й ше живими людей везли, хоронили.

А хто їх хоронив, хто займався цим?

То ше, шо не дійшло до кондіції, то їх заставляли та й робили.

І де вони їх потім ховали?

На кладбіщі. Там же такі могили були.

Копали одну могилу чи кожному окремо?

Та нє, звозили їх, в кучу скидали, як собак, та й хоронили потом.

А скільки людей померло в селі?

А Бог його знає. Я знаю, шо я була в церкві, то приїхала ше одна, Танька чи казали на неї. То підійшла кажу: «Пішли, Таня, до мене». «Нє я піду, тут у мене є знакомі та я піду».

А на цвинтарі, на цьому місці, де ховали людей, там зараз шо? Там є якийсь хрест чи памʼятник?

Нічо там немає, могила та й усе.

Але видно, де ця могила?

Мабуть видно, я не знаю, я не бачила.

А це на якому кладбищі?

Тут, де зараз хоронят. Там було позаростало усе, але найшлася, шо там вирубала, все спалила.

А у Вашій родині всі вижили під час Голодомору?

Чом нє.

А хто помер?

Тітка померла, дядько помер.

А як їх звали? Як їхні прізвища, імена?

Ганна… я забула як він звався.

Никифор?

…

Це мамині сестри чи…

Батькові.

То Бутенко…

Никифор Давидович.

Це брат батьковий.

Це батьків брат.

А Ви говорили ще тітка померла. Як її звали? Це теж батькова?

Да.

Тітка не померла. Дядько помер.

А так всі вижили?

Да де діда розстріляли, забрали, а баба ше трохи пожила та й тоже померла. То вже не було голоду. Якраз там у тій хаті стелю плели як вона померла.

А Ви ходили до школи під час Голодомору?

Ходила. Я дуже любила карандаші. Карандашами писали. То я як візьму, то це обізатєльно згублю.

А під час Голодомору в школі Вам щось давали їсти?

Тоже чай варили, картопляники давали, вони такі добрі з мерзлої картоплі.

А діти в школі були пухлі? Хтось помер з голоду?

Були пухлі. Я їх, вони ж з усенького села, я їх всіх не знаю.

А було таке, шо в школу не приходили діти?

Було, чом нє. Журнал… хто при… зачитує… приходив, вчитель зачитує хто є, кого нема.

А з однокласників хтось помер під час Голодомору?

Чом нє, померли.

Ви пам’ятаєте як їх звали?

Знаю, шо Марія… Петре-Петренчиха і ше там повмирали.

А скільки дітей було в класі вашому?

Ну 30 душ. Дєтдом був. З дєтдому діти приходили в школу сюди.

Дєтдом у селі у Вас був?

Да. Я ше в дєтдомі в бібліотеці була, такий здоровий Сталін і Лєнін, Лєнін чорний така була партєра, а на Сталінові червона… партєра. Знаю, шо під час цього вже почали німці заходити, то люди тікали, а якраз Ганю Щепиху хоронили. Музика грала духова, бо в нас в селі духова музика була. То це я дуже помню, шо грали. Ще хоронили.

А оці діти, шо були в дєтдомі це в них батьки померли з голоду?

Та збирали сиріт з усього світа та сюди везли.

А патронат був або ясла в селі?

Ясел не було.

А якшо батьки працювали в колгоспі, то діти де були?

Отак удома там, бігали як…

А церква була відкрита?

Була. Знаю, шо ше Грицько на тому кутку жив, батька покійного хоронив, бо вже тютя вже хоронив цей батюшка, шо з 95 років йому вже.

А під час Голодомору церква була відкрита?

Була.

Ходили батьки до церкви?

Угу. Ходили.

А комуністи не забороняли?

То там вони стояли хіба. Отак коли приїдут. А то вже були ануліровали. Я знаю якийсь батюшка казав: «Ми завойовані», то його зразу забрали і десь діли.

Це у Вашому селі такий батюшка був?

Угу.

А як його звали?

А я не знаю. Тут у діда був на квартірі.

А Ви знаєте що таке закон «про п’ять колосків»?

Гу?

Закон «про п’ять колосків»?

Я знаю, шо тут на низу була хата і в неї була невістка. Ішла та йшла через пшениці, хотіла поставити букет. Вирвала скілька колосків, то її посадили, то вона сиділа.

А Ви не бігали на поле збирати колоски?

А чом нє. Бігали.

А не охоронялося поле?

«Тікай, тікай Гаркін їде!»

Це об’їздчик?

Да. Без руки на коняці їздив.

Це пізніше було?

Да.

А колись хіба було взуття чи якісь чулки, нічого не було. Такі позагониш стернюху цю всенькі ноги у вавках.

А хто був головою колгоспу в 33-му році?

В 33-му… Павлюченко був. І я ще пішла, як вже Рая ходила до інтернат, то я пішла в тої. Вона була вчителькою. Я кажу: «Саша, я тебе помню як ти матір’ю, з матір’ю ішла». А оце як вдінеться ше паненя, а тепер цього дрантя хватає, а колись його не було. Латали.

1. Дата запису: 1 жовтня 2021 року;
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області;
3. Записувала: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Брусь Ганна Михайлівна, 4 лютого 1926 року, народилася в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Малий Хутор, Чернянського району, Курської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати?

Брусь Анна Михайловна.

Коли ви народилися?

4 фівраля, 26 года.

А де ви народилися?

Купська область. Еее. Купськая область, Чернянський район. Поссовєт… Больщанський поссовєт. Село Малий Хутор. 

Ага. Ее. А як звали ваших батьків? 

Михайло. А Пілагєя – мати. 

А якого року народження вони були? 

Ну, батько вмер… Мати вмерла у… У 90… У 85 году. 88 було. 

Ага.

А батько вмер… на 92 году. 

А можете розказать про свою родину. Чим вони займалися, ваші батьки. 

Ну чим. Землю обробляли. Землю обробляли і ті, і другі. Мати була там з села, за 15 кілометрів родилася. А батько тута це в цьом хуторі. Ну а тоді ж так, як… як от тепер познакомились там. Начали розкулачувать, і ту… мать… мати сюди переїхала. Чоловіка її первого вбили. Война була. Вона переїхала до сестри. І туточка це з батьком познакомилася, жила. І ото вона вийшла замуж за його. Ну вона… Вона старша на 6 год од батька була. Батько… батько наш на 92 умер. А мати на 88-м. Ну 88-м. Мати… Мати родилась в село Окуні. Курська область була. Окуні. Це ж Окуні. Роєвка. Роєвка тоді, і ще село там. І тоді Окуні. А там тоді вже Старий оскол. 

Ага. А ви казали, шо розкурку… розкуркулювали там людей? 

А як же! Розкуркулювали. У колхоз шоб уступали. Шоб уступали в колхоз, розкуркулювали. Діда 9 душ дітей було в його і їх двоє. Самі робили. Наймичків не було. Дві коняки було, корова була, вівці були, ну порося. Ну 9 душ дітей. Батькові вже 13 год було, він начав уже з короней. Дід орав, а батько скородив. А вязать уже, вже за батьком сестра була Наташка, ото в’язала. Бабушка храме… Храма була. Вона не той… Дома була. А вони робили. Наймичків не було. А дом тіки хароший був. І ото жалізом укритий. Через це розкулачили. А тепер он по дві машини. В машину того курлака все ж не влізе. Чи влізе. І з усім тургом. Отак розкулачили. 

А тільки дідуся розкулачили? Чи ще когось із родичів розкулачували? 

Батька. Батько тіки построїлись. Хату тіки обмазали. Ше не поновляли. А нас уже четверо було. І ото там построїли тоже хату, там вимазали. А батькові родичі дали тоже винбару, шоб построїли хату. І ше й не… не помазали. Ну свиня хароша була. Корова… Це брат материн дава харошу корову. Вона давала 35 літрів молока! Оце ми жили нею тіки. Ага. А тоді мати так уступила, ну записалась в колхоз. А батько… Чо він, я не знаю, чо він мєдлів, чи шо… І прийшли й забрали. Коня забрали, свиню, 20 поросят… Я дивилася, стояла на скамейці, і дивилася в вікно, як поросят… 20 штук поросят кидали… Така велика кашолка, а свиня на всю повозку лежала. Тоді віз називався. Віз. Ага. І забрали коня того, і все, і лати. Одна хата була покрита жалізом, а друга соломою. А воно ж холодно вже було. Забрали жалізо там, і лати забрали, все заб… Як курлдацький син. Як курлацький син! 

Угу. 

І ото його забрали. І ото він 5 місяців… Той… Ну тоді одпустили. Там один, видно із родичів… Діда сестра вже не була, а він коріспон… Чи шо… О. Ну ото як кажуть, шо передає там чи шо там. Так по… Він поміг! Ото його одпустили. А тоді він вже в колхоз уступив. І ото робили в колхозі. Ну, ми то коровою жили. А то люди вмирали! Люди вмирали! У кого коров не було. Ну мама і помагала. За 9 кілометрів мати на коромислі носила молоко. А кушени ж тоді були по 3, 3,5 літрів. На коромислі. 9 кіломєтров. І вона купи ото… Мукички на стакан продавали. Є ж же… Робили ж по заводах… То шо… Може крали, може получали там, чи шо… Ну продавали на ринку. А вона купе то пшона і ето… А спориш той на захват. Коров пасти, а ка… Скариш… Спариш! Їли ліпьошки із паришу. І ото мати насуше. Тоді стакан… по стакани, просіє, а тоді трошки мукички, шоб держалося. Трошки мукички. А то молочне варила. Казали рябчик. Трошке затр… Затірка. Ви ж знаєте. Затірка. А трошки пшонця. Рябчик, каже нам. І ото сиру нам, ото… То ми так жили. А які уступили в колхоз. А бідні ж. Так тим пом… Тих одкр… одбирали, а тим помагали. 

Одбирали в багатших і помагали тим, хто вступив у колгосп? 

Да. 

А як помагали? 

Ну давали там стіки харчів там чи шо там. Як помагали. Шоб не вмерли з голоду! Шоб робили в колхозі.

А які були це харчі в колхозі? 

Га? 

Які це були харчі? 

Ну… Я… Ну це я вже помню. Це вже більша була. Там котьол варили на цьому… На …. на полі. Катьол варили там. І ото в миски насипали. І ми там ото тоже туди той і нам там трошки давали. Ото така…. така. Ну єслі одбирали там, напрімєр, хліб одбирали, чи шо там таке… Чи муку чи шо там. Ну потрошки давали там, пом… Шоб не померли. І в кого коров не було. А чо коров не було, я не знаю. А в нас карова хароша була, то мама…

У вас корову не забрали? 

Нє. Корову не. Уступили ж у колхоз.

Ну свиней же в колхоз забрали? 

У колхоз забрали. І нічого не дали. Коня забрали, і повозку… Забрали все. Нічого не дали, й копійки. І лати, і жилізо забрали. А діда на 10 год одправили на Вацов десь. 10 год сидів.

А за шо йому дали 10 год?

Розкулачили.

Як куркуля його одправили? 

Да. Як куркуля. А дітей пов… У нас вони жили. І тоді оце де мати жила. І тут розкулачили материну сестру. І ці в нас. А вони ж ходять, та тої материне барахло забирають… Та це ж каже моє. Нє, каже, це курлацьке. Курлаки і там вже. П’ятеро дітей було робочих… Не держали, нікого не держали. А.. А.. Ну хата хароша. Ну робили ж! Трудилися! Як і тепер. Хто трудиться – той живе. А хто не хоче робить – той вже бідно живе. І пєнсію таку заробив. Я в колхозі жила. Ну я, канєшно, пєнсію малу получаю. 

А коли розкуркулили діда, то їх із хати всіх вигнали? 

Вигнали. Хату забрали. Вінбар у колхозі поставили. А вони у нас жили… тинялися по.. по тих… Де в нас нікого… Материна сестра – там сім чоловік. Діда погнали. А материної сестри чоловік на Донбас утекли. На Донбас утекли. Тут у шахту поступили, робили. На Донєцку. А тоді і… уже через три годи і їх забрали туда. А дід 10 год одсидів. 

І повернувся? 

Повернувся. Ну він не довго жив. Вже… Я вже його знаю. Тоді я не знала, я ж мала була. Ну. О. І ото так. І хату забрали. Все розкулачили. А тоді, оце батько, тоді сестра, тоді брат Гришка, і ото як розкулачили, а він йому 17 год, як поступив в конюшню, пока й война началась, в конюшні. І ото він там хатку построїв, поганенбку, з бабою жив. А так усі порозходились. Повис… Повиходили заміж ото. Ну в колхозі ж робили. 

А в колхозі ви казали там їсти давали, а гроші платили? 

І копійки не давали! Було оте єслі трудодень заробить, шоб стіки там зробила, назначили – тоді трудодень запишуть. А то й трудодня не писали! Отак. 

День одробив і не запишуть? 

І не запишуть. Єслі не… не виповниш… ну на… на… на цей… на трудодень. На цілий день – трудодень. А на трудодень кур… кукульку давали. Де шо од війки, то од віялки йшло. То чечевицю, то війку. А війка – це свиняча їда. Отак давали. Урожаї які були, страшні урожаї були. Це вже я вже знаю. А де вони дівали? Де вони шо дівали? 

В 32-33-му були урожаї?

Були урожаї. Хароші. В нас там урожаї. Не поливалось, нічого. От тіко од Бозі, од дождя. А врожаї були. Ну в нас там більше жито сіяли. Жито. Житній хліб був. Пшениця там мало сіяли. А так усе: й просо, і гречку. Усе сіяли. І ото, коров не було в колхозі. А свині були, вівці і коні. Коней 80 голов було. Коней було в колхозі.

А коли оце ви казали, ходили по хатах і розкуркулювали – до вас тоже приходили? 

Приходили. Сіки раз, я знаю. У нас був, це він 4 брат, 31 года. А мати… Батькову підйовку називається… Ну костюм. Він же раньше був шерстяний. Щиталися це празничні. В церкву ходили. І вона під голови поклала Вовки. Уже нема нікого, я одна осталася це з родні.  Ага. І… Вона підклала під подушку, колись кацака тож гойдалася, на вірьовках. 

Ага.

Отака колиска.

Колиска.

Колиска, да. Колиска. А вони ходять і скрізь шукають. Мати вже позаховувала, де корова, у ясла позакопувала, де шо єсть своє. А це ж у курлаків усе забрали. Оце матину сестру як розкулачували… 5 дітей. А вона платки хароші були, шо вони багатенько жили. Тоже ж робили, землі багато було.  А в кого землі менше було, ті бідніше жили. Ага. Так вони і платки познімали з дітей. І платки познімали з дітей.  Холодно в дікабрі місяці було. І платки познімали з дітей. І они то прийшли до нас. А шо ж. А мати своє ж ховала, бо заберуть же. А брат прийшов, каже: “Поліна, уступай у колхоз, бо все заберуть. Усе заберуть”. І вона поступила в колхоз, а тоді і батька випустили. Ну він каже, шо… Він каже: “А це врємєнно буде?” То не вступав. Ото ше і  його забрали все. А тоді і він уступив. Куди ж діватись? Нікуди діватись. А колхозі шо? Косарка була, та коси. Голі і босі ходили. Не було ні матерії, не було нічого. Ее… Бу… Жінки в’язали. Нада нав’язать двінацять ків… Сімсот два… Сімсот дванадцять снопів нада зв’язать, шоб трудодень записали. 712 снопів нада завязать. А вони ж коли в’язать? А ми ж… Яка я була? Ну вже, як война началась, мені 17… 17-ть год було. Як война началася. Ага…

А у 32-33-му, коли ви казали забирали все, у вас одежу і там рушники – тоже забирали? 

Забирали. Вони ж каже – це кулачка. Материне забирали. А вони ж у нас жили, як їх розкулачили. Забирали. І рушники, і… чуть машинку заб… Швейна машинка у матері була. Так вона закидала тряпками, такими нашими. А той і машинку б забрали. Отак. А ті розкулачували. Які? Сутички, так їх звали їх, сутички. Не робили нічого.

А хто це був? 

Такі… Такі, як січас. Комуністи.

Комуністи? А це місцеві були, чи приїжджі?

Місцеві! Місцеві. Із того там, із Труда був. Один, розкулачував. А другий… А другий  з Кріпака. Клипак – це Крипацький був. У нас село було. Оце Юрївка називалася. До, до… Тоді малих було. Це Юрївка називалася. А через двір, участок називався. Там два ряда хатів. А в нас один ряд був. Од… Хатів 24… 26…

Це вулиця? Куток?

Ага. Вулиця. А через зєрок – участок. А колхоз один. Ворошилов називався. А в Красной армії – Крас… Красна армія. А то Труд, Веселий труд. Там третє село. Там церква була. То… Все. Це три села. А… Оце так було. А Крипак – він крипацький був, так і Крипак. Куди? В Крипак пішли. Крипацьку… Усе. Бо…

Аа… А одежу люди міняли на продукти харчування? 

Ходили, міняли. За… За 80 кілометрів на санчатах їз… мати їздила, платки возила. Собі ж юбки, ото такі великі юбки були… Похо… Ото же поховала. Яму вирила, так вона пів скрині. У неї дві скрині баразла було, як заміж вийшла. А тоді ото розк… Так вона вози… ходили там якось луче було. Во… Волочево називалось там. Воно далеко. А вони по санчатах отак грузли у снігу. І ото оддавали ні за шо. А шо нада? А як нада. Копійки не давали. Нічо не платили, і 20 копійок не платили. Це ше я вже знаю. І… 

А шо робили з тією одежею, шо забирали? 

У магазін, продавали тоді. У магазін здавали. Магазін такий проділи… Продавали. Оту одежу продавали. Ето платки, які по той… Усе. Одежу…

Оцю одежу розкуркулених продавали? 

Продавали. Продавали. Магазін зробили такий там, і продавали цю одежу. Я тоже… Іпдуть у магазін, кажуть – наші платки лежать. мати каже: “Мої там два рушника я бачу”. А то вона заховала то, де корова. Бо корову ше не забрали. Аби би корову забрали, то ми б померли. Ото вмирали. Один крову пас. А вже ж ну ж як… А хатів… Батько вмер уже, а мати така слаба була. А він хароший парінь такий був. І корову пас. Хартівся по… по хатках. Люди ж… Нічого їсти вже давати… Як він умер. І мати була, Кулина звать його була. Колега. вона сиділа на печі, хатка поганенька така була. Та каже: “Дайте мені хоч ліпьошечку. Дайте мені хоч ліпьошечку”. А ми пішли туди, а те приходим, те кажем: “Мам, дайте, Кулина просить ліпйошечки”. Вона каже: “Діти мої, я дам. І три ліпйошки”. Ото вона ліпила нам, а ми їли. Вона дала 4 ліпйошки. Ми понесли її. А вона сидить, отак зігнулася і кае, і ми й не бачили, коли вона їх поковтала. Оце як січас бачу, у мене на глазах. А мама каже: “Діти, вона завтра всіравно вмре! Вона ж тепер голодна, вона ж не поїсть там, чи шо там таке. Мені не жалко”. Ну, каже, молока я оддала, каже, я б молока пів літру налила . Продавала. Вона давала бідним тоже, як єсть лишнє. А то ж нам сир робила, сиру намасте і каже: “Діти, їжте”. Хліба ж нема. Хліба не було. А то оці ліпьошки із той… із чого? Воно ж лікарствіне тоже. (сміється, – ред)

А із чого ліпьошки? 

Спориш жали. У пі… У… На верстах у печі топили… Пліток вже не було, а пєчі були. Усушили на листах. А тоді в стакані товкли, сіяли. А тоді оце мати там мукички жменьку, шоб держалося, шоб ліпилося. Шоб же ліпилась ліпьошка. І ото вона так пекла. А корова ж була, масло було. Ше трошки масла зільє, шоб укусніші були. Ото ми оце їли. Це хліб був. А хліба не було. А тоді вже над… це.. це літо. Дали там, я… я не знаю по стіки, дали там зерно. Ну кажуть, хіба це зерно? Це ж одвійки! Віялку знаєте? 

Знаємо.

От. Крутять віялко, оце шо йде у одход, оте дали. А те куди? А один, його розкулачили, а він тутечка там був… Ке… керий називався. Ее… Керий фамілія. Сидять біля винбара, а хлопці кажуть: “Сказали, із Синянки приїхали, та каже, собранія, каже. Хто вперед убере, тому… ее… ну дадуть… перве зерно”. Убрали, а косілка… Усі мужики латані рубашки і той, ніде було купить. Не було ні матерії, нічого. Раз у місяць як привезуть там десять метрів – так по головах лізуть. Таке, як марля, як марля таке. Таке було. Ну а матері там ото знакомий був, кум він, так матері три метра через голову кинув, так вона собі пошила. Мені, кажу, плаття. А вона ж нам шила. Полотно в неї було, а вона розшиє отут тим… ну з вівці ото, тим… І кармани пришиє, і там розріже… Це наше бул… той… А матерії не було, ніде купить було. Хоч би і гроші були. І…

А скажіть… А скажіть оце в 32-му, коли зерно забирали, то в вас тоже шукали зерно? Знайшли шось? 

Зерна не було в нас. Зерна не було в нас. Я… я не знаю, як свиню забирали… Коня оце, свиней забирали, оце лати забирали, а зерно – я не знаю. Чи було? Навєрно ж було. Ну хліб ми їли, я знаю. 

А може батьки заховали десь? 

Може й заховали. Я цього вже не скажу, не хочу брехать. 

Ну ви не знали, як…

А це… Є же ж були такі хамли. Усе роздивлялися. Оце ж материну сестру розкулачили, а в їх картошки багато було. Хароша картошка. А вони привезли до нас. І за сараєм викопали яму, а.. а ті колі… не робили ні в колхозі, ніде, сусіда. І бачили. І передали. Так вони прийшли, викопали ту картошку. Заявили. Каже, це кулацька картошка. Всю картошку забрали. Ага. А тоді її оце брат в поссовєті був. Голодранці. Нічого не робили, нічо, ні в колхозі, нічо не робили. Крали та ворували тіки. Та й січа судили їх. Отак. Були отакі. Ага. Та каже: “Полько, ти до мене принеси”. А мати, в неї ж полотна було багато, каже, сундук цей, і каже, п’ять шматків. Знаєте шматки? Полотно. Шматки. Як оце в матерія скручена.

Угу.

І ето полотно таке. А хароше ж таке, льоне. І вона 5 шматків їй однесла. А вона не оддала нічого. Кеже: “Це кулацьке”. Понятно? Отак. Отаке було. А то умер. Це Воронка, поховали. І там на участку на тому ховали. У садках ховали. Без гроба, без нічого. І це Воронку цього, і в його… Ну він із кріпака був, а почіняли хати, крили хати соломою, а тоді ж люди уже платить нічим – і вони померли. Так ми бігали, а вони за… Такі здорові були мужики. І Митро називався. У його 6 дітей було. І вони померли. Я знаю, ми йшли рядом, а вони на… на ряднуху їх поклали, викопали яму не глибоку, викинули, ряднюгою прикрили і закопали. А ми оце все бачили. Ну діти остались живі. Бо мати вступила в колхоз і їм помоч давали. Ну корова в їх була. Бачиш, а він умер. А діти 6-ро диві остались, не хочу брехать. Бачиш. А на вчастку там багато померло. Но я фамілії вже забула як їх. Я знала. Ну у садках ховали.

Усіх у садках ховали? 

У садках. Сади хароші були. Яблуні, груші чи шо там. Там не садили нічого, так садок. Ето як ото туди підеш, так я боялася було ходить! Хрести же стоїть, і там, і там хрести стоять. Каже, це шо вмирали, каже це ховали їх. На грибки не носили. Нікому ходить, носить було. 

А на кладовищі нікого не ховали? 

Ховали, чо, ховали. Хто ближче. Ховали на кладовищі. 

А не було підводи, яка б збирала померлих? 

Нє, такого не було. А я вам розкажу. Це я чула сама лічно своїми очами. Пока й умру не забуду. У Полтаві, одна розказувала, там сестра її жила. А вона тутечка. Ну її чоловік робив на заводі, там у Чернянському районі. Район Чернянки. І там у їх хлів був, усе. А вона прислала та каже: “Сестра, помираємо”. Двоє дітей і він, помираємо. Каже, забрали все, нема ніде нічого, їсти ні, забираємо. Умираємо. А вона начала сухарі су… судить… сушить. Картошку сушить начала. Сиру шо ж ти повезеш. А сиру. Пок насушила, пока оце поїхала. Це вона лічно розказувала. Мама шила на машинку, а вона приїхала розказувала, плакала. Як приїхала туди в Полтаву, в село. І де нема нікого, каже, нікого. З роду не забуду пока й умру. Каже, не видно нікого, пусті хати. Увіходю, каже, нема нікого, нічого. Він лежить на… чоловік. Ну же сестри чоловік лежить на печі, каже, а шо таке? Злазить і каже, такий, каже кожа одна на йому. І каже, а сестра де? Каже, та я її з’їв! Як зів? Каже, мене, каже, мороз по тілу пішов. А діти де? Ми дітей поїли. Каже, сначала вмерла та, а та вмерла. Ми поїли. І жінку, каже, я з’їв. А тут іще, каже, оди увіходе. Да, каже, дивись, каже, свіже… Свіже м’ясо. Свіже м’ясо прийшло. Чужий зайшов. Каже, такий високий, каже, та ше й. А я, каже, злякалась. Ну вона сестрі забірала, корова була, і сальця узяла, все виладає, каже, нате їжте, ось, каже, їжте, я кладу і кладу. А, каже, а в вас дрова єсть? Каже, єсть от там на дрова лежать. А я, каже, їм розкладаю, вони вже за там… за… еее… їсти стали. Хліб… Сухарі ці дала. Не хліб та взяла там дві буханки хліба. І сухарі узяла. Картошка сушана там. Ну всього, сіки… сіки могла донести на собі. Ага. А сама каже, тоді вийшла, каже, як дьорнула. Каже, тікать. А там, каже, сіляжина. І така, лоза така красна, каже, а тут каже з другого села ідуть ще двоє. А я каже, уся вспотіла, бігла, каже, старшне, каже, не знаю, як я добігла і не оглянулась, каже, ні разу. Каже, а як ви не боялися сюди, каже, йти, тут каже, один одного поїли вже давно. А ви, каже, де були? А ми каже, в рожиті були… Не поступили в колхоз, і, каже, їм дали помочь. Хто вступив колхоз, каже, давали помочь. І ми, каже, привезли їм. Та й койка які хати, які поступили в колхоз, каже, так то живе. Це ми, каже, їм одвезли. А ви, каже, не боялись. Тут, каже, самі себе поїли всі. І я, чо каже, нічо не сказала… Я… скіки мені було. 8 год. Чи 9 уже. На другий год це уже. Ага. І ото я зроду не забуду, як вона розказувала. Такий голод був. В нас такого не було. Умирали. Ну такого не було. 

А яке це було село на Полтавщині? 

Не знаю. Не хочу брехать. Не хочу брехать. Шо я знаю, те я вам кажу. вона то казала. Но я забула. Воно ж усьо в голові отут не вкладаєця. А тут я знаю. По тому… По… От знаю Большой Хутор і Большанський сільсовєт був. І там друге… Там Роєвка, тоді Бородіно… Це все там знаю. Туди, до… до Вороніжа. Туди, на сторону Вороніжа. Оно ж діти рідненькі. Оно ж Україна була. Половина Купської, половину Воронєжської. Оце Україна була. До 37-го года. І жили. Було… Це ж батько розказував. Я ж то не знаю. Но я знаю, як перемінили. До 37-го года Україна була, числилася. А тоді уже стали… перемінили. Перемінили це ж… Стало в Росії все.

Забрали цю територію? 

Да, забрали. Забрали цю територію. А тоді, в 52-м году стала Бєлгородська область, по… тоді Чернянський регіон, Больщанський польсовєт. І село Малий Хутор. Не Юрйовка, а Малий Хутор. А Больщанський сєль… польсовєт оце був там. Оце так. А там у Полтаві оце вона тоже розказувала, каже, так я зроду не забуду, каже, поїли, каже, всіх. Там, каже, поїли один одного всі. Отак. А в нас такого не було. Бачиш, батько вмер, а тоді той пастух пас, і мати вмерла. А… а не їли. 

А в вашій сім’ї хтось помер? 

Нє, з нашої сім’ї ніхто не вмер. І дідови ніхто не вмер. А, нє, дві… Ну то не од голоду. То ше не розкулачували. Двоє вмерло. Двоє дівчаток. А ми то жили. І мати помагала. І цих із родні – померли, тіки вже пожилі… Той… ее… свекор і свекруха вмерли, материної сестри. 

А чи змогли десь батьки зерно заховати тоді в 32-33-му? 

Ну я.. Ото я знаю, шо у яслах у корові… той… І в нас був грамафон, ото такий грав грамафон і хтось казав, шо в їх грамафон є, чи шо там таке – так вони шукали. І туди заглядали. Мати думала, шо вони на сіно там і накидала там усього. І землею прикидала. Шоб, каже, шоб хоч це не забрали. Отак глибини усе… усе закрила. Де шо своє. І юбки там, і платки. Тоді ото возила… Ну міняла на хліб. А є село там… як… у Волотові… Забула, як село тоді… Новий Мір, тоді Маслівка, тоді Приліпне.

То це вона вже в Росію ходила мінять? 

Нє. Ну да, воно російське було, да. Російське. Волотове – це туди, на восток. 

Да. І там не було Голодомору. 

Там не було. Там оце ж міняли. На санчатам їздили, так по снігу. Не було там голоду. А я ж у не знаю, як там, ну міняли, їздили… Не було голоду. І у тому… Новомірі не було. Міняли. І це ж… Це тоді в Росії. Не на Вкраїні вже. 

А шо було з дітьми-сиротами? Батьки помирали, шо було з дітьми? 

Аа… А отутачка. Отут я знаю, в нас не здавали. У нас як батьки вмирали, то родичі забирали. Родичі, ще які живі, забирали. А тутечка, уже мені кажуть, це я… я тут не жила, так і здавали. Я там… чи дітдом був, чи там де. В Славянську. Знаєте Славянск? 

Да.

В Славянск одвозили. Оце Нюриной… Нюрина мати двох одвезла. Нюру оставила. А чоловік умер. А двох одвезла. І тоді ще тут одна, баба тут. Суботиха була. Вона трьох одвезла. Ну а тоді не оформляли ж там, фамілія там, якого года, батьки і шо таке… Не оформляли цього. Та баба суботиха одну взяла. Чужу. Не своя, каже… Не своя, каже. Ну, було. А двох так і не… Десь одвезли, перевезли десь. 

А для чого вони одвозили в дитячі будинки?

Нічим кормить було. Голодовка ж була.

І вони думали, шо так врятують дітей? 

Ну взяли, десь одвезли може… Ну не знаю, чи врятували, чи нє. Нюра може знає. Можеть вона знає. Ну каже, ходили вже, й мати ходила. Мати її вмерла, вже я знаю. Я тут була я. Я із 47-го году тут живу. 

А Нюра ція жива ще? 

Нюра? Ви ж були в неї. 

А. Ну це Люба мабуть туди поїхала. Ага. 

Ага. Жива вона ще Вона на три года старша од мене. Вона 23 года. Ото мати двох здала, а її оставила. І ото вона ото живе так. Їй уже скоро 100 год буде. Ну їй 96-й, а вона на три года старша од мене. 

А оці активісти, які забирали в людей продукти і одяг – вони могли його собі забірать? 

Забирали. Забирали. Бачили, шо жінки юбки носили, платки носили. Чи купували, чи так забирали. Не скажу. Но це, шо магазін забирали. Оце. А люди ж бачили. Каже, он платки, каже, наші, юбки наші, каже. Отак.

А дідові вашому хату не повернули коли він вже вернувся? 

Хто то повернув! Ото… Винбар построїли з його із хати. Винбар у колхозі построїли. А дядько Гришка вже, конюхом робив, йому там один старший конюх Андрій помог йому, там хоч і такі, із колхоза трошки виписали. Постраїли вони двохкомнатку, хатку. І ото він там жив із бабою удвох. Уже вдвох жили. А то всі вже. І… Нє. брат ще не жинатий був, із 22-го года. Із… Із 22-го года він. А Гришка цей… Ну було 17 год йому… Я забула. Ну їх 9 душ було. Ото таке. І ото вони …. І ото вони… ето… жили. Ну ніхто не вмер. Ніхторт не вмер. Мати… Ше я то вам таке скажу… Матипіде мінять, баба в нас жила, а корова хароша була. Ну вона здоє, а її ж ті… дочки прийдуть, а їм молоко подає. А нам попалам з водою зваре. Баба це така була. Батька вже мати. А ми… Она зваре собі, а ми її поїми. Чавунчики такі ото, рогачі ж були, та кочерга була, та лопатка, хліб сажали. Ага. А ми… Це ж добріше. Ми поїмо. А дядько ж прийде, та й обідеця. Ну шо ти, каже, поїли. Поїли все. А своє стоїть. Наше ж хуже, а це добріше. Ото таке, таке було.

А чи можна було колоски в полі збирать тоді? 

Колоски не давали збирать. Сумки одбирали. Пока свій обїжчик був, то ше можна було. І оце тут буряки, і отут анави ж рили… де буряки були. І ми… мати… Із тряпок помиє сум… пошиє сумку через плече, а ми ж уже убрано. Нема ні… ні копнів. Копни знаєте? Це ж копна. Я… мати… Батько косе, а мати в’яже. А шоб вона заробила трудодень, а я копни кладу. А брат з 28-го, а сестра з 27-го году, а вони носять сно… А мати невеличке в’яже, шоб ми підняли. А я копни кладу. А клопна – це чотири христя, по 15 хлопів. 4 христя, копна називається. А тоді оце копни звозять, у… у стіг. У стіг кладуть. А кла… клали такі старіки, ше возможні були. Мужиків вже повбивали, це ж після войни вже. Мужиків повбивали. Так вони… еее… ото, складали ті снопи. А тоді каже, хто вперед помолоте, тому авансом дамо. Всі, і я участвувала там. Віяла, удвох. Сама не покрутю віялку, а вдвох. Та відтіль, а та відтіль, і крутили віялку. А старші носили, то де зерна хароше, носили туди. І оце на тачки, тачки зробили такі, воєнні називалися. Воєнні коні стояли, не їздив на їх. І тачки ці… Ці тачки і накладалися мішки. А дороги не було. Пісок такий… Там оце. У нас тут був же чорнозьом, а туди до Чернянки – там пісок. І оце коні, колеса загрузають до половини. Коні страшне. Як до… Вони каже, то туди, то туди. Не хочуть, вже знають, шо там нізя. Ну все стаують… Усе… Возили. Ото возили. 

А після збору урожаю можна було колоски пособірать? 

Та їх уже не було. Пустили вівців. Вони зразу пособирали. А то сумки однімали. Ее… Пока свій був, то можна, каже, ховайтеся, каже, бо аж з Чернянки сюда… Були ж такі, шо каже, собирають колоски там і се… А ми тоді, хто куда. Хто в канаву, хто в буряки. Буряки, канєшно, свекла така була, і канави такі. У канаві. Так одний ліг у канаву, заничив, так чуть кінь не задавив його. Гнався за ним. І сумки одбиралися із колосками. Так ми тоді сумки… Мати каже, скіки сумок… Як ми тоді оце пучок наберем, пучок наберем та зав’яжемо так, та прив’яжемо, а в нас платічко було, шо… Ага. Прив’яжемо поворозкою. Ага. Другу… У другу. У сум… У той… Поки можете, ще запхньом туди. Пока. А як об’їжчик – тоді вже тікай. Воно ж не без сумок, він же баче, шоб без сумок. І тікаємо. І ото на городку. На який попало город, аби ближче. Аби втекти, шоб у картошку ту впали, то шо там таке. Отаке. А як тіки оце звезуть, і звезуть копни, оце по… молотілку привезуть і молотять. І… а тоді у другий колхоз. А тоді в третій. Одна молотілка на шесть колхозів була. 

А якшо це із цими колосками ловили, то шо було?

Колоски ці мати сушила, а тоді обминала. А тоді були такі… ногами, ці штуки були, знаєте? Ви не знаєте…

Знаємо. 

Знаєте?

Да.

Отакі ногами… той… І топтали, і крупу робили. 

А чи судили людей за те, шо оце вони крали колоски? Якшо когось спіймали.

Нє, не судили. Ну діти були. Зрослих же не було. 

Дорослі не ходили? 

Дорослі нє! Ти шо! Дорослі було возьме свекли і буряк у карман. За буряк і судили. В карман насіння возьме, молотять соняшники…. В карман насіння – судили. У Валуйки… Знаєте Валуйки? Отуди. То ново… тоді Валуйки. А тоді придумали судить на місці, на місці. Посудять на місці, шоб робив задурно в колхозі. Судили так. Шоб задурно робив. Скандали такі були. І так ночю, чи ночю, чи в полуночі, яка хужа робота – ето, стукають в вікно, іди там роби. Іти там роби. Отак робили, так судили. Думали. то в Валуйки там. А то оту  на мєсті судили. Отак робили. 

Чи чули ви про чорну дошку? 

Чорна… Нє, за це не чула. Шо це чорна доска.

А чи можна було з села кудись виїхати? 

Нізя було. Не давали паспорта. Не давали. Ми вже взрослі були, уже це ж послє войни, не випускали с колхоза. 

А в 32-33-му можна було получить паспорт і виїхати? 

Я за це не знаю. Ніхто не виїжджав. А ті утекли, ото ж я ж казала, шо материної сестри чоловік утік на Донбас сюда. На шахті робили. А як вони втекли, чим вони поїхали – я ж… до мене це не доходило. Отак. До мене не хо… А чо чорна доска, а я… я це не могу сказать, не могу, не буду брехать.

А чули ви про торгсін? 

Про шо?

Торгсін. Золото можна було на продукти харчування в місті обмінять? 

А в кого золото? Я не знаю. Тоді я не бачила, не чула, шоб золото було.

Хрестики, наприклад, сережки. Не міняли на продукти?

Не знаю. Оце я не бачила. Ми носили хрестики, пока в школу не ходили. А як у школу – то і запрітили носить хрестики. То мати їх поховала в скриню. То мати поховала їх у скриню. 

І в Голодомор їх не поміняли? 

Нє, не поміняла.

Вони були золоті чи обичні? 

Не знаю. Ну ближчали. Жовтенькі були. А не знаю, чи золото, чи мєдь. Чи шо… шо там було. Воно ше мєдь жовта. І блистить. 

А як ви думаєте, чому був Голодомор? 

Ну, чого був го… І врожаї були. Вони забирали, шоб в колхоз не йшли. Коліктіві…. Коліктівізац устраїли. І шоб робили задурно. Задурно й робили. За… Я ж тобі кажу, шо… сємдісят… сємдісят двінацать снопів нада звязать, шоб трудодень записали. 

712?

712 снопів. Це 12 кіп нада женщін нав’язать. 12 кіп по… по 60 снопів. От щітайте. 10… 10… це по 60… і ще. Ото ж бачиш. Тоді трудодень запишуть. Ото ше я клала копни, а барт і сестра… А босі, нічого. І оце ж мати тряпками по… пообкутує, а воно ж оце під косточки, а косою ж косять низько, косою низько косять. А це косточки аж у кров. В кров. Інчим обуваця було. І купить ніде. Хоть… Хоть би копійка була. Ніде було купить, нічо не було в магазінах. Не було нічо в магазінах.

А як ви думаєте, хто винен в тому, що був Голодомор? 

Правітєльство! Хто?! 

А хто тоді був у правітєльства? 

Ну Сталін був. Сталін був. А там і Бєрія був. Він же тоже шкоду робив людям. І Сталін же так.

А як ви думаєте, можна було уникнути голодомору, шоб люди не помирали від голоду? 

А чом нє? Як… Як забрали. Урожай був, люди повбирали все, а вони ж позабирали. Чо ж не можна вникнути. Конєшно можна. А як позабирали! Як… у нас же ж шукали, а як там, де… де люди померли, так розказували, які отак утекли, якось там – у це село, де… де вже осталися живі – там їх сохраняли. Так вони тепер розказують, я чую. Так кажуть, шо закопували в землю, так ходили ширяли і чавункчики, де зварено, де шо. Усе ширяли. І корову, свиней, усе забирали. Нічого шоб не оставалося. Каже, скрізь собиралося. Чо ж нізя уникнуть? Уникнуть можна. Все врожай був. Забирали все. Спіціально це робили! Шоб ішли в колхоз, задурно робили. А люди не хотіли йти. І вот і розкулачували, і це голодомор зробили. 

А як ви думаєте, дітям потрібно розповідати про Голодомор? 

Аякже! А я своїм кажу. А він каже… А вони кажуть: “То давно було”. То давно було. Як другий раз, ото мняса нема, чи шо там таке, кажу, а ви, кажу, ліпьошок, кажу, не чули? Не бачили. Каже, за то лікарствіннє, каже, то лікарствіне. Но, каже, ну їли, кажу, поїли б лікарство, кажу. А ви кажу, ше жизні… Хліб, кажу, 

Вибачте, ви в кадр знову зайшли… 

Тепер, кажу, погана жизня. Кажу, хліб, кажу, бери… 

Ідіть до нас сюди. 

А тоді ми, у колхозі нічо не давали, а ми соберемся у Чернянку там, конем привезуть будку, і такий, хоть коники ліпи. Привезуть у магазін, а ми прийдем… 13… 9 кілометров, три часа йдемо, шоб у нас взять. А по кілу давали тіки. По кілу давали. І прийдемо, нема нікого, двоє-троє. Ми займем в одном магазіна, в другім, а вони – один займа, два займе, а тоді своїх же. Так як у селі. Так і в Чернянке там. Яка Чернянка район там був тоді. Один завод масляний був, більш нічого. Тоді вже і кирпичний построїли, і сахарний построїли. Тоді вже більше людей, і більше продуктів було. Ага. А ми тоді, якби тепер – очі повибивали, а тоді ми забиті були. Ага. І от нас усе становляця, а ми назад, і назад, і назад. Уже й хліба нема. А брат лізе туда, без очереді. А продавець каже, шо вони ж були тут, я ж, каже, прийшов, вони ж були тут. Куди ж каже, пихаєте. Не пихайте хлопця. А він у піску, оце плаче, грязний, оце грязь скрізь. Так він одрізаний кілограм. Каже, одойдіть отсюда, вони каже тут були діти. А вони кажуть: “Там вам у колхозі дають!” Ідіть у колхозі там дають. Якби давали, ми б сюди не прийшли. 

А в яком уце році було? 

У яком році? 

Угу.

Ну, уже брат був… Я ходила у… Я з 9 год пішла. Бо первого два года не було, так я з 9 год. Ну він у первий клас ходив. Із сіми год. От і з 28-го года. У яком году? Щитайте. 

У перший клас пішов? 

У первий клас пішов.

Це вже 35-й мабуть. 

Навєрно. Мені три… А вже у нас 5 був, 5 був. Це вже сорок сє… Із 37-го года. 

Угу.

Нє, з 36-го. На 10 год од мене менший. Самий менший був, Оліксєй. Самий менший.

А оце ви казали…

А він… А він тоді возьме ото той кілограм і ні сам не їсть, ні нам не дає. І прийде що я взяв. Шо я ж узяв, прнесе ж додому. Отак було. Отак. Він каже, одойдіть, каже, вони були тут. Я вже прийшов, вони вже, каже,  тут були, каже. Безсовісні ви, каже, дітей одганяєте. А вони, каже, там у колохозі, каже, ану аа… Одна казала, каже: “Якби нам давали в колхозі, ми б сюди не прийшли з вами скандалить і тут у очіріді стоять”.  Отак. А будкою привезуть, скіки там привезуть…

А скажіть, будь ласка, дітям і онукам треба для чого розказувати про Голодомор? 

Шоб жили мирно, шоб жили злагодно. Один одного любили. Один одному помагали. І все. І… Ну, канєшно, тим правітєльству не підкажеш, не підскажеш, шо нада так і так. Вони по своєму роблять. А це шоб вони, шоб вони знали, шоб вони сокровенно жили, скромно жили, не переводили як попало. А шоб скромно жили, умєрєнно. Для чого ж нада. Нада… Кажуть, каже, на… На… На… На все… На все і на довше нада на довше терпіть нада.

А скажіть, будь ласка, чи був якийсь спротив? Ви розказували, шо відбирали худобу, забирали речі, розкуркулювали. Чи люди якось повставали? 

Як, шо вони… Шо вмерли, то встали… Чи як?  Я не поняла…

Нє, нє. Чи вони сопротівлялися? 

А чо ти будеш спротивляця? От приїхали до нас, запрягли, самі запрягли і свиню ви… вивели. Сіки їх, не знаю, сіки їх там по… на всю повозку свиня була, 20 штук поросят було. А хто сопротівлявся? Батька вже не було, забрали. А мати буде сопротівляця? Як сопротівляця? 

А всі разом об’єднатися, піти забрать свою худобу. Такого не було? 

Не було. Куди там! Куди там… Мати така у нас ше була, а зяїн такий був, не поси… не посиїн заїм, хоч шо, а підписуйся. Скіки сказали на 800, а чим платить. От батька визвали. Ага. На 600 рублів. А тоді гроші були. На 600 рублів. Де взять? Ага. Ти курлацький син, ти протів совєцкой власті, чи шо. А він де трошки сидів, 5 місяців, і підписався. І приходе, а мати каже: “Ти підп… підписавсь, каже, так на коромці будеш носить молоко і, каже, будеш платить. А я підписуваця не буду”. Ага. От визивають її, вона така, не боялася. Визивають її, з поссовєта ж приїхали. Каже, сопротівлялася. Каже: “Я підписуваця не буду! У мене 5-ро дітей”. А вони кажуть – то ваше удовольствіє, шо 5 дітей. Так, каже, шо, ти протів тоді сам совєцкой власті? Я, каже, Сталіну напишу, шо ти протів совєцкой власті. А хто буде защіщать страну, каже, як ми не будем рожать. Сталін плоте, каже, по тисячі в год у кого 10 дітей, по тисячі плате. А ти, каже, протів, каже, Сталіну напишу. І так мати не підписалася і прийшли їй більше нічо не сказали. Отак мати сопротівлялася і не підписалася. Це я вам кажу, це шо знаю. Було сопротівлєніє. А як брали, а шо ти можеш… 

А заставляли цю позику підписувать? 

А як же! Заставляли. 

А облігації були? Підписували облігації? 

Були. Були облігації. А… а той… а плати, хоч не плати. Хоч шо… А той. А налоги які були. Держиш, не держиш курей – 100 яєць оддай. Чітири… 44-ри кілограми м’яса оддай. Три… 260 літров молока оддай. А як…

Навіть якшо корови немає? 

Ну корови нема, молоко не… А курей нема, а оддай всьо равно 100 штук. А корова, 20… 260 літров. А єслі там роблять таке, знаєте, приймають, то і триста, то і 300 вносять. Отак було. Аа… А… те у садках було… У нас було за городом там 80 соток. 80 соток було города. Там садили. Картошка хароша, говорит. А тут садки були: яблуні, груші були. Ага. А вони на кажде дерево, роде не роде, а три рубля оддай за каждий год. Чи роде, чи не роде. А три рубля оддай за каждий… той. Ну і люди начали рубать. Начали, шо ти… Гроші то нема ні ко… Тому ж не платять. Грошей нема. Ага. 

1. Дата запису: 01 жовтня 2021 року; 
2. Місце запису: село Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду; 
4. Респондент: Ларіонова Ганна Макарівна, 30 червня 1923 року, народилася в селі Брусівка, Лиманського району, Донецької області; 
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Миколаївка, Слов’янського району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Як вас звати – прізвище, ім’я, по батькові?

Ларіонова Анна Макаровна. 

Коли ви народилися? 

23-го года 30 іюня.  

Де народилися? 

Ну та тут родилася, Брусовка.  

А розкажіть за ваших батьків, як було звати вашого батька, вашу матір? 

Матір – Дар’я Івановна, а батька – Макар Іванович.  

Фамілія Ларіонов? 

Фамілія Тарасенко їхня була, це моя уже Ларіонова. 

Яке господарство було у ваших батьків, пам’ятаєте? 

Ну господарство було тут таке, вони тут занімалися, такі робили повозочки, ото таке робили. Ну роблять, а потом везуть на базар, продають на базарі. І були ото у мого… ну ото вони жили мій батько уже зі своїм батьком, у діда були воли, ну я не знаю, я то їх не бачила, мала була, ну знаю, шо були воли і була тьолка ото, ну ото якісь там уже я не знаю хто вони, ну вони в них позабирали тих волів, ту тьолку, тьолка та, шо уже родила б теля, молоко було б. Ну і вони отож так і жили, я не знаю, ну я так предполагаю, шо ми ото майстрували робили, а волами може де кому шо там підвезуть, зароблять, ну хто шо держав тоді тут, село ж мале, кругом ліс і землі тут мало, воно там так садовили для себе, ну не так як ото люди, здорові села, великі там поля, хліба, отож сіяли і все багото всього садили, тут зажиточних дуже людей, то не було, таких шоб дуже зажиточні. Ну ото у їх це позабирали, ну я то мала була, ну і таке отож началося, тоді ж ото голодовка та началася. Я помню, шо батько з якимось там мужиком, вони дружили, вони десь поїхали, видно ж на заробітки, а мати мене тоді ото до свого батька повела і я там ото у дєда жила, ну маленька, скілько мені там чи 8 год було. Я жила і там у дєда ото було 2 дочки, в одної був маленький синок і вони ходили каждий день ото в колхоз на роботу, а ми ото із дєдом були дома, дєд ото варе їсти, я ото, шо він скаже я поможу там, то позамітать, то одежу поскладать, то пошле в садочок мене. Там в їх садок великий був, це дом у їх і протів дома ото сарай, там коровка в сараї, ну не знаю, шо там ще, я забула, шо ще там з хазяйства було в нього, туди посажена картошка, в краю там вишнііів, я їх як зараз бачу, висять вишні видно не старі, а вишнііів тих, я прибіжу, нахилилась, подивилась, нема нікого, в їх там садок великий і груші, і абрикоси, і сливи, і яблука, там все садок великий-великий був і і їх там, це мати уже розказувала, у полі городів багато було. Ну так я оце ж, ну дєд було отож їсти варе, ну я помню, шо молоко було, а картошка ота дрібненька, ото таке їли, ну коржики ті як прийдуть там спечуть коржиків, а ми отож гляділи того братка маленького із дєдом, оце я все таки помню. Ну і уже як я підросла, ну як уже кончилась ця голодовка, тоді уже і батько звідкілясь приїхав, я його не питала де він там був, а мати сама, вона мене до дєда відвела, а сама поступила там моркву у Славінському убирали, ну люди і вона, і вона там і жила ото, то прийде вишень нарве, поторгуює ж, мабуть, а кончилась, то тоді вже стали вони дома жить, уже дєда того не стало, бабушка ще була жива, вона в дочки жила. Ну шо вам розказать, ну так по людях як я уже підросла, то страшний голод, люди і собак їли, і кішок їли. І оті шо оббирали, як їх називали, забула як їх називали, шо страшно оббирали, то забирали зерно і людей, шо люди собі надбають ото, ну люди там конєшно, ну у нас шо воно кругом ліс, нема таких, шо у нас зажиточні були, шо було я вам розказую. І ото стали ми тоді вже дома жить, ну а по людях я чула, шо здорово оббирали людей, де у людей шо вони жили поля там ото такі ж, шо вони дбалили зерна, все ото, таих здорово оббирали, це я чула, кажу і вам, уже як я підросла. 

А як звали вашого дідуся з яким ви були? 

Як звать дідуся? Іван Лук’янович було його звать. А бабушка – Настя Никанорівна. 

А братика, цього маленького хлопчика? 

Звать Леонід, а як по батькові шось я забула. 

Це вашої тітки був син, правильно? 

Да, моєї тьотки, я ж вам казала їх було 2, ото вони в колхоз кажень день, а ми з дідом, дід водички принесе, нагріє, обмиє як він там закакається, я йому, як мала була, я йому пельонки стірала, а дєдушка воду носив. Він наче як Алєксєйович було, наче Алєксєйович. 

А ви не пам’ятаєте ваш батько, він поїхав перед голодовкою чи в 32-му коли уже голодовка почалася? 

Ну оце таке ж шо нас, мабуть, обобрали і ото так не стало заробітку і вони отож десь поїхали, десь в другі міста, може десь, ну живий же, батько остався, мати на моркві там спаслася. 

А коли батько повернувся, в якому році? 

Ну це як кончилася, оце ж уже не так стало воно. 

Після голодовки, після Голодомору? 

Ну да. 

А мама, мама приходила до вас, до діда чи не приходила? 

До діда? Та, ну вона каждий день там робила, ну приходила, ну її ж ніколи, приходила, то вишень нарве, та продасть, провідає і ото так, вона там видно жила у тому общежитії, шо ото морквою вона і спасалася, жива ж осталася. 

А вам вона не приносила з дідом цієї моркви? 

Моркви? Та вона, там же, навєрно, красти нізя її оту моркву, ну так трохи там принесе. 

А ви кажете, шо були вишні, був красивий садок – вишні, груші, то в 32-33-му ці вишні і груші також були? 

Вишні уже були, а те воно ще не поспіло, то таке ото яблука, груші і оте, те нічого ще, було, но дерева, а ще не поспіло воно тоді, а вишні уже поспівали. 

А не приходили з села люди не просили цих вишень, хто немав взагалі, не у всіх же був садок, не всі мали вишні ці? Чи не приходили люди з села до дідуся прости цих вишень, чи не крали їх? 

Ні, ніхто не крав їх і ніхто не просив, ніхто їх не просив, ніхто їх не крав і не просив, вони їх, якось вони їх розстеляли там, шоб вони, так же тоді не закривали їх, а так розстеляли, шоб вони ото сохли, якось попілом помню посипали їх, ото таке я помню, раньше ж їх не закривали, помню шо попілом якось присипали.  

А ваш батько з вашим дідусем… Дідусь то був мамин папа, да? 

Да. 

І виходить, що ви жили разом з дідусем? Ваша сім’я і сім’я дідуся жили на одному подвір’ї чи різні хати були? 

Ні, ну це ж воно за Донцем те де я у дєда жила, де я у дєда жила це ж воно за Донцем. 

Народилися ви у Брусівці? 

Ну да. 

А як звалося то село, де ви жили у діда? 

Ну у діда. 

А як звалося то село? То був Лиман чи якесь інше? 

Це Ніколаєвка звалося. 

Село Миколаївка? 

Да. 

Також Лиманського району? 

Слов’янського району, раніше і ми були Слов’янського, а це уже потом перейшли. 

А ви кажете, що дідусь варив вам їсти, було молоко, тобто корову у вас не забрали у Голодомор? 

Ну у їх не забрали. 

У діда не забрали, а у ваших батьків забрали? 

А в нас осьо тут бачите, же забирали, де не забирали хтозна, було так. 

А шо вам ше дід варив їсти, окрім молока, шо ви ще їли? Ці вишні їли, да? 

Та і вишні їли, я помню, шо дрібна картошка  в їх така була, тай їли. 

Дід ваш ховав цю картошку дрібну, молоко? 

Ну помню картошку, молоко помню, ну помню шо ото пекли там якісь коржики, а хліба не помню, де він там той хліб не було, хліба не було.  

А дід їжу не ховав? 

Нє, нє, не ховав дід тоді, там нічого ховать було. 

А зерна не ховав? 

А хто знає, не знаю я, ну воно тепер ви уже знаєте, раніше по колхозах люди робили і зерна їм багато не давали, їм не давали багато того зерна, хто його знає, я мала була, я не придивлялась.  

А ви кажете шо ходили якісь люди, які робили обшуки, активісти ці да? Активісти ходили і робили обшуки по хатах? 

Та ну, я забула, як їх називали. 

Активісти, комуністи, буксери, комсомольці, не пам’ятаєте як? 

Ні, я ж мала була, воно ж мене не касалося, я ж мала була. 

А ви цих людей, які приходили з обшуками, ви особисто їх не бачили, до вас приходили так, щоб ви їх бачили? 

Я ж не бачила, я ж мала була, я з хати не здорово виходила. 

А люди в селі помирали? 

Га? 

Люди в селі помирали в голодовку? 

Ну у селі одна я знаю на том краї, де бабушка Галя живе, там умерла одна, умерла женщіна. 

А як її було звати не знаєте? 

Та кажеться Катя її звать було, Катя. 

А фамілія? 

А фамілію я не знаю, помниться мені, шо її Катя звать, а як вона, з ким вона ото я не знаю тоже, з ким жила чи сама жила, чи хто його знає.  

А ви в сім’ї в батьків були одна? 

Та одна була. 

А потім коли закінчилася голодовка, повернулися ваші батьки і ви з села Миколаївка вернулися назад у Брусівку, да? 

Ну да, уже у Брусівку вернулися, у школу уже стали ходити. 

А батько не розповідав де він весь цей час був? 

Не помню я, оцього не помню, не помню де він був, ну живий остався. 

А ви не бачили пухлих людей? 

Нє, я ж до дєдушки як мати ото повела мене, а сама ото там стала ту моркву з людьми там ото, там вона в общежитії, це так я думаю, жила там в общежитії, сюда вона намориться, видно ж гне хотіла ходить, а там в общежитії видно була, ну я ж мала була, якби я більша була, я б її розпитувала, шо де ж ти там живеш чи шо, а то ніякого вніманія. 

А ви своїм дітям, онукам розповідали про Голодомор?  

Конєшно, розповідала, хоч я у діда, якось же я такого страшного не бачила, хоч шо небудь та їла, а люди ж погибали зовсім, та не дай бог той голод. 

А ваш дід він не пішов до колгоспу, не працював у колгоспі? 

Тут же не було його тоді колгоспа. 

Не було колгоспа? 

Да, не було, колгоспа тоді не було, був колгосп уже ото опосля, опосля тут був і ми як, були школьниками, ходили на ту сторону, то ж через Донець там перевозили нас ото школьників туда, нас перевозили, там же Донець ото проходе і там шо нада було ми ото робили, це уже як я підросла. 

А з вами був тільки дідусь чи була ще бабуся? 

Нє, не було, уже бабусі там не було. 

Ви були тільки втрьох? Ви, братик цей Льоня і ваш дідусь? 

Ага, дідусь і отож ці дві дочки його в одній і оцей же хлопчик був, це ж мій братік був він двоюрідний. 

А ці дочки це ж ваші тітки, правильно? 

Га? 

Ці дочки 2, це одна з них ваша мама, а інша її сестра? 

Ну це ж сестри моєї мами. Та їх там було я не знаю, мабуть аж 6-ть душ. 

А то ці 2 дочки, які там жили з вами, то вони були менші, да? 

Да. 

А як їх було звати? 

Одну Орина, а другу Женька, мати ж його Женька була. 

А якого року народження вони були не знаєте? 

Нє, цього я не знаю. 

Але тоді вони були дівчатами, да? 

Ну, конєшно, тоді ж вони ще не старі були. 

І не одружені були? 

Ну оця була, шо оцей уже мальчик, так він умер, оцей його батько, а в нього мати була сліпа, вони ще і не одружилися, ну він десь робив на якоїсь роботі там і він умер чи простудився, чи шо. А мати в нього, він як то болів казав, шо іди сюди до мене і будеш жить із матір’ю, бо він здорово заболів і він умер, а вона тоді не схотіла до матері, бо мати його сліпа була, це я знаю точно і ото тут у батько оц жила з дитиною, ну а друга та сама була ще. 

А ця Женя вона ходила до колгоспу? А колгоспу не було 

Ну, конєшно, ходила. 

Ні-ні, в 32-33-ій, ви кажете, шо у вас там колгоспу в Голодомор не було? 

Ну перебивалися уже як небудь, шоб уже так як ото люди зовсім у них нічого не було, ну я не знаю як там люди, як було мені в діда я вам розказую. 

Ваші тітки, вони з мамою на моркву не ходили? 

Хто? 

Ваші тітки, ця Женя тітка і ще інша, ці 2 сестри вони з вашою мамою не ходили на моркву? Тільки мама була? 

Нє, нє, вони ж у колхоз ходили, у колхозі вони ходили на роботу. 

А де був цей колхоз? 

Га? 

Де був цей колхоз? 

Ну в їх же там, у Ніколаєвці, ну а тутечки у нас же не було. 

А дід ваш ходив до колгоспу в 32-33-му? 

Який? 

Оцей з яким ви жили, в якого ви жили? 

Отут шо в Брусівці? 

Ні-ні, в Миколаївці? 

Там, в Миколаївці? Ну він, я ж вам розказую, шо він дома був, дома був. За раньше я не знаю як він там жив, а оце шо я помню, шо вони ходили на роботу, а ми ото із дєдом були дома і гляділи того малого. 

А їм давали в колгоспі якийсь пайок, вони щось приносили звіти додому їсти? 

А хто його знає, я не помню чи давали, чи не давали, ну єслі би я була більша, взросліша, а я шо помню. 

А на поле колоски ви не ходили збирати? 

Нє, нам ніколи було, глядіть малого нада було . 

А скільки йому було років цьому хлопчику тоді коли ви за ним дивились? 

Та він у люльці був, малий був, маленький був. 

А шо йому їсти давали, ви не знаєте, цьому хлопчику як не було нічого? 

Хто його знає, не помню я, ну не знаю, шо ж хтозна, я якби взросліша була я б, а то шо як я сама дитина. 

Але ви кажете шо було молоко, можливо це молочко давали йому? 

Мабуть же, дєдушка він же уже знав шо йому там вони може приказували хто його знає, шо я там помню, я ж тоже дитина була, якби я взросліша була.  

А розкажіть дідусь, який жив у Миколаївці це був дідусь вашої мами, да? 

Да. 

А тут у Брусівці був дідусь вашого тата? 

Да. 

А як його було звати? Розкажіть про нього. 

Про діда? 

Да, який тут був у Брусівці? 

Я ж вам казала, шо занімалися ото повозочка, тут багато людей тоже так занімались, то повозочками, у кого там коровки були, там молочко та ото тай спасалися, а хто його знає. 

А воли, в нього були воли, в цього діда? 

Да були і воли, я ж мала була, я їх… якби знала, шо буде хто спрашивать, я б їх подивилася які вони були ті воли, бики кажу я знаю які, а то і не подивилася які вони там були, отож, мабуть, вони волами возили, кому шо привозили та ото так жили. 

А як звали цього діда? 

Діда? Дід Іван. 

В Голодомор в нього цих волів не забрали, вони лишилися? 

Та ну де ж, позабирала, а хто їх забирав я ж їх не знаю хто вони були чи комуністи, чи хто вони такі були. 

А в селі когось розкуркулювали? 

За це не знаю, я ж мала була, хіба воно мені касалося, їсти хотілося, а не було уже, мати повела і сама отож собі хоч на моркві найшла, та спаслася. 

А було таке, щоб хтось ї якусь траву, лободу? 

А хто знає, ну помню, шо мати, шо вона нарвала лісову цибулю і на базар возила, оце помню як ще ото була дома. 

Це в голодовку вона це возила? 

Ну да. 

А на базар куди, в яке місто? 

Та ну, мабуть же, чи в Лиман, де ближче, Лиман же був ближче, а Славінськ це далеко.  

А ви не чули, щоб ці люди, які забирали, які приходили обшукувати, щоб вони, можливо, сварилися з цими людьми в яких забирали? 

Ну так, я забула як їх називали, не вспомню я. 

Яких людей, ці шо забирали чи в цих в кого забирали? 

Ну та оці шо забирали як їх називали. 

Активісти, ні? 

Та ні, забула, прямо з голови вибросилось. 

Буксирники, ні? 

Ні, довго помнила і уже ж забувається все, то ж воно давним давно було. 

А оця жінка, яка померла, ви не знаєте де і хто її поховав? 

Хто не знаю, та хтось же поховав, лежать же не буде.  

А в селі окрім цієї жінки чи тут в селі, чи, можливо, там в Миколаївці  люди отак масово не помирали? 

Ну Миколаївці наче так не помирали. 

А тут, в Брусівці? 

Ну у Брусівці так то, конєшно, голод то терпіли, ну повиживали, а ото одна умерла, а одна це я помню, шо її звать Катя було. А хто його знає, може ще хтось помер, я за те время, шо там була у Миколаївці, може хто і помер, я ж не знаю. 

1. Дата запису: 25 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Світловодськ, Олександрійського району, Кіровоградської області;
3. Хто записав: Сопронюк Тетяна;
4. Респондент: Прокоп`юк Ксенія Гивівна, 31 січня 1927 р.н.;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Танське Уманського району Черкаської області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як Вас звати?

Ксеня.

А по батькові?

Гивівна. Прокоп’юк Ксеня Гивівна.

А коли Ви народилися?

27-го року.

А дата?

Тридцять первого січня.

А де Ви народилися?

У Танському.

Ну називай Черкаська область.

Це де саме?

Ну Черкаська область, Уманський район, село Танське.

А батьків Ваших як звати?

Мама звалась Параска. Фомілія була Сивак Параска Андріївна. А тато Гива. Сивак Гива Денисович.

А у Вас були брати і сестри?

Брат був, то на войні вбитий. 

А з якого він року?

25-го.

Мг.

Старший на два годи.

А звати як його?

Іван. Сестри були. Ганя вмерла, менша за мене, а Ніна 35-го року ше в Умані живе.

А ця, яка вмерла, то з якого вона року?

28-го.

А яке у Ваших батьків було господарство, коли Ви була ще маленька?

Була корова, коняка була, то її, як тоді в колгоспі, то забирали. Були і корову забрали, але тоді корови віддали. А тоді була корова, як настав вже голод, то корова у хаті з нами разом була, коло столу в’язана, бо так крали, витягали зовсім, хто шо міг. Крали сильно. Їли ми шо? Кропива у нас спіла. Голод два года підряд був, год, то було б легше, а так дуже було важко. То в нас це корова була, то там яке масло збирали, то всьо носили в Умань, там продавали і там купили крупи 100 грам чи шо, і тоді та кропива, я її ше помню в роті, як я її не хтіла їсти і треба ж їсти, бо крупинка де-не-де з кукурузи була, а вона шелепає. Тепер згадаю то-то, ой кропиву, там, листя кульбаби їсти – я не довольна. Кажу, я так наїлась, шо мені хватає тої кропиви. Ну вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми то листя рвали і глей, то з вишні дерли, і ліпили вареники з того листя. Їли цвіт і оці бруньки, які попадались. З вишні вони не кислі, бо слива то та шей кисла, але всьо їли підряд, хто шо де побачив. Дуже були. Була тоді в нас не звали садік, а майдан, там були здоровані, які вже батьків не було, а, може, в кого й був, а в нас столи виставили і там насипали, яка їжа, я не помню, а ті здоровані прийшло, отак рукою шерп – випив, пішов, з другої тарілки, а в них, каже, корова є. Це на нас з Ганьою, бо Іван вже ма’ть корову ту пас. Була в нас родичі на за нас в татів перед в брата дочка брала його із п’яти год пас корову, о. То той, то вона його бере на плечі, несе в поле, – він пасе корову. В них корова є, значить, нам їсти не дадуть. 

Одного разу, но давали по сто грам хліба, такий кусочок. Чогось мені, мого тата хресного жінка робила там, і мені таких кусочків тако важат, і так одрізали кришки, вона мені хотіла більше дати, вона мені дала мою пригорщу, а я як побачила, шо мені дрібненьке, а всім кусочки я об землю, вона каже, шо з’їла? Діти збіглись, як ті курчата і мені нічо не попало. Всьо ми будем в хаті сидіти, но ми шей з братом сиділи. Ми не хтіли в ті садіки, ми сиділи в тій хаті замкані, то тато на обід, ну кузнец був. Прийде на обід нам насипить, того, кропиви, ми поїли. 

А як були ми не замкані, то активісти ходили провіряли, шо в нас в хаті є. Тата й мами нема, вони на роботі, а ти, а ми ж самі, прийшли, витягнув з печі те горня, подивились – там нічо нема, тіки кропива. Одного разу, де в нас того було жита, я не знаю, скільки на печі вистелили і нас усіх трьох положили ми на край головами і ті активісти зайшли, і нам сказали, шо не ворушаться, ні одне, діти слабі всі троє, ми лежимо слабі, бо як ворушнеся, то те жито зашелепає. Значить, ті активісти вийшли, всьо, ми вилізли, ми не грались, ми сиділи так під грубою, но ми не пухли, а були ж такі, шо попухли зовсім. То дуже погано було. Но як уже настав бур’ян, там та така пшінка кругленька, тут якось гіначе його звуть, листочки. На березі, в нас беріг був, там вже травичка, значіт всьо, вже пішли на ту траву. 

Десь-колись тато десь достав, де, не знаю, буряків, тіки не оцих рябих червоних, а жовті кормові. Зварили ми всі їмо, о, каже, їдять діти, значить виживуть. Ми поїли раз, другий день воно протівне, воно буряк кормовий, запах має кормового буряка, бо цей простий, цей добрий, він пахне, а кормовий, то тіки скотині, але ж ми раділи й тим. То в нас, а то мама пекли ше блинчики з либоди, то вже пішла лобода. Як вони їх ліпили, я не можу придумати, на сковороді жарат той бур’ян, і ми їли, вкусне-вкусне. Куди ж воно, як його нічо не було. А була в нас ше баба жива Маріна, татова мама, тий каже: “Ба, дайте хліба”. Баба: “Під стіл впав”. Ми шукаєм той хліб, а його нікде немає. Тоді баба десь на роботу ходила, десь на свинарник, бо тут у неї спідниця і тут пришита така кишеня, і вона туди макуху ховала, і тоді  прийде, і по жменьці нам усім дала, всім трьом. Шо ж тої жменьки? І дядько був живий, татів брат, то в Рудці ловив. В лежанці якось очмале їх, а тоді зварив, і нам по грубцю видавав. А тоді він умер. Вперед баба. Нє, в нас хлопчик ше був, а якого він году чи тридцять первого, чи 33-го, но маленька дитина, мама його скупала, ми на печі його купали, нать зима була, о, скупали. Мама мені дала в руки я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: “Не траси”. Я, кажу, я не трасу його, він, кажу, гикає, тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось. І чого, і шо? Ми ж його молоком напували. Чого воно, з чого вмерло, то не знаємо. Десь тут вже пішло, сусід, то це в нас три було похорони. То як дядько вмер, тато зробив йому дубовину, бо ховали без дубовини. Копали великі ями, там вони є на цвинтері, де поховані ці, шо помирали, то на купу складали, складали поки не повна і всьо. А дитину ту сховали, мама ходила з татом, нас не брали, бо ми ж малі, куди нас тягнути? Після пішли ми на кладбище, а мама, кажут, отут коло тину поховали, там зрита вся земля і не знали, де маленька. А ше як ми ходили в садік, там була Наташа, дівчинка така повненька, вона була сама меншичка у родові, там були брати і сестра була старша, і двоє її рідних були мала і не рідних. Тої Наташки не стало в садіку. Не стало Наташки. Сусіди, радом жили хати, а чи вони родичі, чи нє, то я не знаю. Вони її зарізали і зварили. А ті стали шукати. Він, дядько, звався Олександр, а жінки не помню як звати. Бо всі Олександр, Олександр, о. То вони в горняток вже найшли варану, ту, дитину і було ше м’ясо, то воно поховане там, так кладбіще заходити, на Танському, то тако на лєву руку і там пам’ятник великий батько поставив. Шо ти, зарізали і похована. Так з горнятом і ховали, те м‘ясо і всьо. Страшно було. То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось – не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо. То ми боялися, бо це ж, я ж ту Наташу знаю. Бо батьки… Чо я її знала, то я не знаю, на це вніманія… В садіку тому були. Сусід чоловік вмер і сестра вмерла, стара була дівка. Тоді друга хата – вмерли там чоловік і жінка померли, діти всі остались живі…

А Ви прізвища пам’ятаєте цих людей?

Тодось цей дядько звався, а та жінка Легера. А фамілія Тодося, то Музика.

То це вони двоє померли?

Нє, він десь жив з жінкою в хаті, а то сестра жила окремо. Така маленька-маленька хатиночка була в неї. А через дорогу – дід помер, Архип, Музика тоже фамілія. Павло Музика і Митя, хлопчик 28-го року. Я понесла молоко йому. Несли, бо просили, шо принесіть молока. Я понесла молоко, а він на столі вже нарадяний. Я ж кажу молоко принесла тобі, чого ж ти, кажу, ліг тут, а вони всі дивляться на мене. І ше менший хлопчик там помер, то четверо в цій хаті. А через дорогу, назад них, жінка жила з чоловіком, дітей в них не було. Бандіти, злодії її зачинили в скриню, ну як вона вижила, то я не знаю. Корову забрали, а ліс недалеко за городами, там, я знаю скільки там перейти, не дуже далеко, лісочок. Зарізали, розтягнули, а хто її випустив, то я не знаю. То вона жила десь вісімдесят з чимось год ше сама. То-то наче всіх знаю, а тоді на заді, туди були татові хароші, вони дружили з ними всі. То там хлопець умер здоровий уже такий був і двоє таких, як я, а одно меншечке.

А фамілія як їхня, пам’ятаєте? 

Чеженко. Чеженко, той, Гнат звався, Чеженко Гнат Григорович і Петро Григорович, і Марійка Григорівна. Це ці діти. То це я, я їх добре знаю. А через дорогу дальше двоє дівчаток Петренко. Була Галя, така як я, і Поля. Та 29-го году, та 27-го. Ну, померли. Ну, а в тітки нашої, це татової сестри чоловік, три хлопці.

А як їх звати було?

Коваль. Коваль, це Іван був, 26-го году, бо він ставший за мене на год, а ті меншичкі, то я не знаю з якого году.

А батька їхнього як звати було?

Андрій. То він тоже помер. Чотири душі в хаті. Страшно мерли люди. То цей дядько наш, то ж тато зробив дубовину, ці, шо підвода їде, підбирає мертвих, заходе до хати, взнав, шо є мертві – забрали, бо хто там за кого хотів казати комусь там. То він три дні лежав. Два, ці шо їздять, удвох не могли дубовину на віз покласти, бо якби без дубовини, він лекший, його потягнули за ноги, за руки, тай всьо, а з дубовини візьми його, о. Дуже, дуже. І ше в мами вмерли батько, це мама з Косенівки була, не танська, косенівська мама, то батько, мати, брат, жінка і двоє дітей. Це Бурлаченки був Самійло і Федор – брати. То діти померли у того, Самійло, а жінка осталась жива. То ми родались з нею доки були живі вони. Осталася Медоша, мама, наче, тоже наша нивістка, але ми родались з нею. Хароша була людина. То, то я ж кажу, а тут де вже я вийшла замуж, то тут цей дід, його дід помер, то тіки вже сусіди казали, шо отут, у цій ямі, там їх бог його знає скільки сховали. 

А це Ви в яке село заміж вийшли? Там же в Танському?

Да. А тут вже в сусіда вибігла, Маруся, вона вже була Франко. Вийшла на вулицю:

 – Ой, дічата, шо в нас случилось.

– Шо таке?

– Володя братик умер.

Ніхто не плакав, нікому не шкода нікого, умер і всьо. Тоді вмер шей батько, тут вже за батька не знаю. Як вмер і всьо, бо не всьо ж знаєш, шо на вулиці.

А як його звати було?

Франко Федір, а хлопчик Володя. Тоді в неї був другий чоловік, то вона хлопчик був, то вона назвала, тоже, Володьою його. Я кажу, то всьоровно ж того братика не заміниш, бо він був, вона 28-го, а він меншечкий, десь 30-го, якого року, но малий хлопчик, ми ж на вулиці, там в кажен хаті четверо, п’ятеро, як вибігли, тий юрбою всі. Но вже дальше, то, но вмерли здоровацько, вже дальшечко хата була жінка, Дарка звалась, но фамілії я не знаю, то чоловік, казали, вперед вмер, а вона вмерла, ше була чуть жива, то її стягнули в свиті була вдягнута, з печі стягнули на віз поклали, пока довезли, то вона й кончилась. Так, шо таке. А тут, де ми тоді поставили хату, вже вжились в селі, то батько й мати вмерли, дівчинка лишилась, то вже тоді після вже цего, то зробили інтернат, вона була в інтернаті. А ті в Германію брали, забрали в Германію і вона не вернулась. Хоч вона до нас і ходила, ми її знали, а чо вона? Красіва така жінка, мати, дівчина білява була, а вона чорнява, кучерява, красіва. От, я її шось запомнила, та й вона каже до неї: “ Ганю, ти знаєш шо я, ма’ть, умру, бо в тебе завелись воші в голові. Я, ма’ть, умру.” І вона, коли вмерла, не знаю, но Ганя осталась сиротою. То тоді їх позабирали, хто сироти, був інтернат окремо в нашому колгоспі, і через вулицю, через річку другий колгосп. І там вони були.

А багато там дітей було?  

Багато. Скільки, но, багато. Вони всі вже були такі великі. Дівчата виходили замуж, хлопці в армію. То великі, то я тих не знаю, то великі.

Скажіть, а братика Вашого, який тоді тоже в голодовку помер, як його звати було?

Коля. Коля. Хароший хлопчик. Такий і не худий, повненький, шоб таке. А чо воно вмерло? Вмерло і всьо.  

А в..

Тоді ж, кажу, шо підвода їде збирає і всьо, і ніхто не плакав, ніхто не біг, ніхто горілки тої не ставив, як уже почали, як умер тепер, то й весілля роблят. А тоді тій, тоді ніхто, нічо. Забрали, повезли, на цему кінець. Но кропива мені надоїла.

А були в селі люди, шо не голодували?

Хіба може оці активісти, як оті, шо були до партії тулилися, бо вони ж активісти, то вони розкуркулювали людей, забирали всьо, ну, в нас в коморі поставили, з тих хатів валили і коморі поставили, свинарник зробили з тих хатів. А в тих людей там усьо ж було: корови, свині, коні. Всьо забрали. Коні ті почті виздохали в колгоспі, бо тоді коровами вже, мама шей ходила з коровою, волочити там сіяли, то, шо робити, снопи возити, то тіки з коровами. Корови вдвох, ярмо – й пашол.

А ось ці активісти вони з Вашого села були?

Да. 

А був там якийсь уповномочений з района?

Нє. Там вони самі командували, а хто ними командував, хто його знає? Знаю, голова сільради був, ну такий, шо в них вся сім’я вижила.Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили. І ці шо вони як свині брали, корови, там на полі зробили хферму з цих хатів, шо тоже вистроїли такий, як гуртожитки хатки, там вони й садок посадили. Це ти знаєш де ферма? Там садок був і черешні, і ну вопшем садок, то вони там жили пока ці свині їли, то вони там жили, а хати в селі держали, а тоді як переїли, нема, тай давай в село вертатися всі, всі покинули там.

А багато цих куркулів було, кого розкуркулили?

Нє, не дуже багато, но були.

А шо з цими людьми, з цими родинами розкуркуленими сталося?

Ті, ті десь пороз’їжалися. Є такі, шо не вернулися в хати, так вони осталися і до цеї пори, ті хати, бо не було чо вертатися – обіжені були. Був ше Пугач – це голова сільради був і тоже великий активіст, а на старість вже зробився такий як і ми. З нами вместі. Вже ми грузили машини, а додому хочеться вкрасти качанів, хоть би з десіт, а шофер каже: “Так, Якович, оберніться, оберніться, бо дівчата грузяться на машину”. То ми хоч по десятку в сумку, бо більше може, ше другий якийсь схватити видерти, або штрахувати. 

А тоді плата в колгоспі, яка була? Повів корову парувати – відщитали. Грошей, може, якісь копійки той були, то десь діти попасли корову, десь корова вскочила хтось побачив- записали, оштрахували. Ніколи, ніхто й копійки не мав зовсім. Нє, там не було. А тоді, шо там дали, не знаю. А родило, тоді в 34-му році, такі врожаї були сильні вже, но всьоровно ж не дали такого, шоб люди свободно жили. На городі сіяли кусочок жита, там, градочка соняшника, кукурузи радочків три, штири, бо там можуть пиняти, там нє, нельзя взяти.

А як була голодовка, Ваші батьки в колгоспі працювали?

Да. Тато в кузні, а мама з коровою ходила, а тоді вже на бураки на площу, шо вони там робили? Ходили, а ми…

А годували їх у колгоспі? Шось давали?

Нє, нє. Хто там дасть? Нє, нє. А вдома така була велика ікона – портрет святого Миколи, той тато, кажут, дивіться він баче куди ви повертаєте, шо ви, не робіть збитків у хаті. Ну як ти? Ваня, ж той, самий старший, виліз на стіл, як шилом виколуп зрачки тому святому, каже, тато переступив поріг: 

-Тату, а вже святий Микола не бачит, шо ми робимо. 

– А чо? 

– А там зрачки виколов.  

Ну шо ж, тато обернув голову, смішнувся і всьо. 

Не сварився?

Заперечно махає головою, сміється.

Так нельзя, нельзя. А друга така ікона, там тоже багато святих, а він каже, а цих ви ше не подерли? Нє, кажем, ше не вспіли. Бо ми ж не вилізли, бо ми ж малі, а він самий більший.

А тоді у вікні сидимо, ми вже з Ганьою вдвох, пішла коняка тако під гору, бо ми на нищій ленії, якийсь такий горб і вище ленія, і нище ленія. Та коняка під гору йшла, така кара коняка ішла. Збіглись люди, які нам за тину чуть було не видно, ту коняку збили з ніг і тіки остались, геть і кишки забрали, всьо. Збили, а ми тіки дивились у вікно. Приходе тато, тато вечері приходе пізно і мама пізно, а досвіта, брегадір був вредний-вредний, а вікна, оті штири шибки була хата, о, як затарабане – ми всі посватівсь. То мама, з ним тато сварився, що ж ти тарабаниш? Ну постукай.  Тато в кузні, то він кузнєц, то він собі знає свою роботу. То тоді, а люди коняку ту пиняли, збили, тай шо? Нішо. Ми не знаєм, шо там осталося. Ну, каже, тато там нічого не осталось. І всьо забрали, шо було.

А ці ікони у Вас не забрали з хати?

Нє, нє.

А ці активісти вони тільки їжу забирали чи ше шось забирали?

Вони тіки заглядали, шо в тебе в печі є і всьо. Я ж кажу, то..

А вони один раз приходили чи багато разів?

Нє вони ра… багато, а тоді, як нас замкнули вже в хаті, то вже всьо. А ми як уже ми були більшечкі, уже ця голодовка кончилась, то ми, тоді в ту хату, де була, де корова стояла, бо хліви мабуть, на дрова спалили, не знаю, де ділись, то в тій хаті ми в цій жили, а через сіни корова стояла. Там грати тато поробив і ті грати ми пролазили, які ми там були, но ми пролазили і ми могли на двір побігати. А тоді назад в хату, а там ключ був желізний такий отсунеш, отсунеш, то ми вміли. То в сінях нам давали їсти, а хата замкана, бо тоді багато ходило. Ми казали – старці. Вони всякі можут до хати ввійти, а шо там було брати? Там брання ніякого. Нікде нічо нема. Шось там було, то тато десь їздив, а куди він їздив? Десь проміняв на шось.

А шо він проміняв?

На якесь зерно міняв. Привіз..

Одяг він міняв?

Нє, ну да. Якісь черевики, мамине намисто, хустка. Ну там таке, шо було, то те всьо тоді поміняли. А шо вони наміняли, то я не знаю. Но нам привезли карандаші червоні, голубі, то ми ними малювали. Малювали, малювали, а тоді межі дірку в сіни прорили і їх туди заклали. І мама замастила, і всьо. А я кажу, там олівці наші.

Багато розуму було.

Даа. А вже 47-ий рік, то ше краще було. Я вже на роботі була. І який голод був.

А розкажіть.

Я там в газеті читала про той голод. Обше, 46-тий рік суш була. Дощів не було. Був, ми сіяли, я ходила коні водила в сівальці – грудки. А босі, бо взутись не було в шо, це ж вже після войни, 46-тий рік. А всоровно ж, лазь по тих грудках, то.. 

Їздила в Білорусію…

Ви їздили?

Да. І товаришка була така сама як я і дядько сусід, і ше сусіди, два дядьки. Ми з ними поїхали. Нашо татові штани, сорочка, моя хустиночка, мама купила мені, я її забрала якось. Купили нас спідничку, то я тоже її забрали, якась скатерка, якісь рушник був такий домотканий, ше старий. Завезла двацит штирі кілі жита з ячменем, привезла, то ми там три ниділі лазили. Там тоже вони ше… Но вони, в них тіки хліб був, а в хату зайдеш, там пісок у хаті і холодно ше було, бо ми були вже мороз, розтавало вже, як ми вже додому приїхали. Ходим, ходим, ходим, дадут шось таке рідке їсти, таку миску велику черепняну. Воно вода, но воно салом затерте чути і де-не-де крупина гороху, і картопля така здорова-здорова до неї в мундірах зварана, покладяна – бери їж. А хліба, як міняєш у кого, то тоді дасть тобі кусочок хліба, а так тобі не дадуть, то ми ходили просили, шоб міняйте шось, беріт і дайте нам їсти хоч, шо-небудь, хоч тої води. Та я кажу до тої, то вона тоже, я Ксенія і вона Ксенія. Кажу, Ксеня, то чого ж ці ії картоплі та не кинути сюди? Чого вона її варе окремо? За чого окремо? Я ж кажу, в хаті і теля можут бути, і козенята, і кури, а чого це в хаті? І пісок. Нема, шоб там Білорусь, Білорусь! Там такі самі злидні, як і в нас, тіки ше в них, видно хліб був, о.

А де Ви саме в Білорусі були, пам’ятаєте, ті міста чи села? 

Нєа. Ми до станції Ліди не доїхали, а яка ця станція, ні за шо не можу спомнити. Знаю, шо таке Бі-ло-ру-сь ми в’їхали, а станція Ліда десь дальше. 

А чим Ви їхали?

На якомусь уже поїзді. Десь їхали, якесь є Криворучча. Воно десь під границею, десь воно, мабуть, ше було совецьке. Бо як білоруська, то там був стовб, отой шо на тому, на границях, перекинутий, то ми, то там ми зайшли туди в станцію, кудись там їхати, ну дядьки командували, а ми ззаду хвости. Тий, кажуть люди тікайте звітси, тут самі бандіти, тут нема таких. А в мене мішок, той з тими вещами, грубий твердов’яний. Чую, дрр по ньому бритвою пішов. Я оглянулась, стоїть хлопець, кажут: “Йой, атдайся – різне по очах.” То ми з тими дядьками давай тікати, десь утікли. То вони командували, як, куди, шо. 

От як ми приїхали туди, Беларусь там написано таке, допись така, зайшли ми, дев’ять кілометрів до низу пішли, так пішли прамо, і там шастали. Ну там вони хуторками живут, там не так, як в нас село, та й зайшов, та й йдеш, о. Там хуторки. Всюди там родичі чи шо, хуторками?

То це Ви в 46-му чи в 47-му?

В 47-му.

А в 47-му були активісти, які оце їжу забирали?

Нє, тут вже не заглядали.

А чого тоді голодовка була?

Не вдались, неврожай був, шо було – вивезли, а тоді як ми вже приїхали, то ми в Умань приїхали, де станція Козятин, тоді ми сіли на Умань, то вредняк якийсь, а вона заболіла, подружка, а дядьки там ше остались. А ми вдвох поїхали. Поїдем, кажу, і всьо. Нам нема чо тут шлятись. Три неділі не роздівались нікде, нічого. То це ми з Козятіна сіли на ту Умань. Приїхали в Умані, а там уже наші підводи, та брали зерно на посів, то воно ж було, його ж вивезли. Но в колгоспі стали варити їсти. Нам, я на фермі вже була коло телят, привезли, у нас уже корова доїлась, у нас була корова, о. То льон варений, а він зелене, таке мутне, таке гидке, шо страшно дивитись, його люди їли. А я порцію свою брала дома теля напували, а молока йому не давали. Нам молоко, а тобі і те хвате. А одна мати вмерла з голоду.

Ваша?

Нє, сусіда, там на хфермі була дівчинка, Ганя Цегельна. Хоть гуще. А наш сусід був захфермою, а молоко телятам, на перегон вже, з ферми, грузили з села. Перегон, сметану забрали, а перегон давали телятам. І він покладе на драбині високо, те кисле молоко, тай каже: “Іди, Гань, на горі воно підійшло, і їж скільки хоч, шоб вижила, бо ти ж вмреш з голоду”. А вдома ше братик був і менша сестричка. То як вона, но вижила? В нас ж вдома корова, молоко, та й мама продадуть, та й куплят якоїсь крупи, шось. А той, ми не голодні. Я ж, кажу, то я той льон брала свою порцію, а мама в полі, і Ганя тоже на пустині коло телят менших, а я коло старших. Нас по трицит трудоднів в місяць – це ціла уйма, а мама ж напоє всі площі. І в мами є трудодні. То тоді зародила пшениця і по три кілі на трудодень дали, то ми пшениці тої получили, але ж пшениця пшеницею, а хочеться ж убратись, бо голий. То мама, мололи ми. В нас млин в селі був, тепер вже нема і места того не найдеш. То моломи, пекли такі калачики невеличкі і носили в Умань, продавали, і нам купляли, то на кофточку, то на спідку, то хустиночку. І так ми забагатіли.

А колосочки Ви ходили збирати?

Збирали.

А можна було?

Треба ше тікати, дитись добре. Збирали. Стерня поколить тобі руки, і ноги, бо босі. 

А в 33-му ходили люди колоски збирати?

Нє, нє ми малі були. На поле не підеш, нас не пустять. 

А батьки Ваші, може ходили?

Нє, нє. Де там, там мак підняли б – задушили б.

А скажіть, а Ваші батьки, вони самі в колгосп пішли? Добровільно чи як?

Як добровільно? Усіх заставили.

А вони хотіли туди йти чи не дуже?

То як? Якесь у них поле вже було своє. Я знаю, шо десь було поле і мама, я заснула, мене мама покинула, побігла додому, а я плакала, шо кричала, боялась, шо сама вийшла в поле. Куди глянь – поле. То десь було поле. А ті забрали всьо в всіх. А не хтів, не приймали в колгосп і не маєш права нікуди, ні до чого. Та й хто міг куди тікав. А то всі сідили молча. Дуже погано. 

А шо у Вас забрали в колгосп? Це Ви казали, коня забрали, землю..?

Коня забрали, корову забрали, а тоді корову вернули.

А як вернули? Мама забрала ту корову?

Нє, прямо сказали – забирайте.

Мг.

Чия корова, йдіт – забирайте. То забирали. А ті, шо розкуркулювали, то тим не вертали. В одного там сусіда, через дві хаті наперед нас, то вона десь у Грузію втікла. Вона багата була. То вона втікла в Грузію із синами. Два сини було. Один Пилип був, а один не знаю як звали,а менший, я знаю, шо ми з ним Пилип, Пилип, Пилип, Пилип, тай ми малі були, дурні, а він за нами біжить доганяє бити, а ми тікали. То це я знаю, шо Пилип він звався. 

А ці куркулі вони багаті були ці люди?

Мабуть багаті були.

Ну, а шо в них було, може, знаєте?

Нє, не знаю. Вони багаті, ну шо їх розкуркулили. Ну один, він вже був, його син, вже мою саму меншу сестру взяв, то в нього була машина ця, шо молотити. Хата без піддашків. Жінка перша вмерла, осталось двоє дітей: Тинько, а як той, шо Ніна їздила до них?

Володя? А, я не знаю до кого вона їздила.

Де Ніні жила в Росії.

То я поняла. Я не знаю як його звати.

Андрій і Мехтуд. То Мехтуд оженився, а тих два, той був в Германії – його забрали. А тоді за шо його судили? Дали десят год, то він в Мотійську був і там він оженився, і там жив. 

А в якому році його судили? Як голодовка була чи пізніше?

Нє, нє, тоді ше, як з Германії вони вертались, тай хтось, шось на нього сказав і він безневинно десять год получив.

А скажіть, а жорна у Вас були?

Були. Вони, матіше, там каміння вдома є.

А в 33-му можна було на жорнах молоти?

Як на жорнах молоти, одне на вулиці стоїть, шоб ніхто, хто буде йти, шоб не почув ніде. А внизу там, на жорнах мелиш..

Бо забирали ці жорна, да?

Нє, бити, бити могли, побити.

Мг.

То вони так і остались, ті жорна. Так на них і за німцями мололи. Ну в млин не було шо нести, то на жорна.

А шо Ви в голодовку на жорнах терли?

Ну там яке, як за німцями збирали тоже колоски, о, бо ше на роботу, то я ходила в садогороднє з жінками..

За голодовку питає.

А ті..

А скажіть іще, в голодовку, Ви казали, шо дружина Вашого хресного тата вона десь працювала  і вона Вам помагала, а де вона працювала?

А в садіку..

В майдані.

Ага.

Чи кухаркою, чи нянькою. Но вона там була. А сусідня дівчина була, вона комсомолка, мама казала, вона активістка, то вона ж тоже мені хтіла добре дати того хліба кришечок більшечко, бо її тато просив, давай їй, бо вона погано їсть, то шо можеш поможи їй. Але ж як я, як я кинула. Вони збіглись, як ті курчата, з’їли, ті кришечки. Ну такі ж кришечки. Ну чомусь їм по кусочку, а мені кришечки. 

А Ви в школу пішли вже після голодовки чи ше..? 

Ну да, в 35-му. Ця, сама менша, родилася в Маю, а я в осіню пішла в школу, в перший клас. 

А розкажіть..

А Іван вже в третій ходив. Іван старший, то він в третій клас ходив. 

А розкажіть церква в селі була?

Церква була, а в 40-му році її розібрали. Така красіва-красіва церква, дерев’яна, здорова, но дуже красіва була. То в ній зробили клуб, то був клуб, а тоді повалили в 40-му і зробили клуб, там він і є.

А коли її закрили?

Церкву?

Да.

Десь тоді, десь після голодовки. Вже тих, вже в голодовку там шось, казали тато, шось там горіло, вже підпалили, але погасили. Кажуть, це комуністи палят. Там тако було іконів, бо я ходила з бабою в церкву. Баба мене брала. Хтіла шей причастити, а там два дядьки, бороди такіго, той звідти сидит, той звідти, а тут якесь чорненьке таке, який воздушок воно зветься, держат. Батюшка вийшов, я як глянула на них: “Вааа. Не хочу меду, я не хочу.” Баба мене підняла, я ногами топаю. А баба кричит, сердиться. Баба віруюча була. 

То так і не причастилися, да?

То де ж там, як.. батюшка не треба їй, вона може виплювати, нельзя. Десь, то розуму багато було, шо верещала та тікала. 

А ше за 47-й скажіть. Багато тоді людей померло, в 47-му вже?

Багатенько.

Більше як в 33-му?

Нє, менче, менче. Там на Бабанці в тітки Ваня помер і в другої тітки, Івана баба вмерла, і там ше з кілька хлопчиків в сиріт. Батьки померли, не було, то вони самі жили, то, то не дуже багато. Була дівчинка-сирота її назвали Дуньою. Її найшли десь, в голодовку, в картоплі, в полі, а де там, та картопля була? Знаю, шо в полі. Назвали її Дуньою. Весела фамілію зробила. То вона була в інтернаті, а тоді як, вже ця голодовка 47-ий рік, в інтернаті, ті всі повиходили, а вона лишилась одна, ні туди ні сюди. І вона десь з голоду і померла. То казали, шо Дуня вмерла. А де вона?

А в 33-му з Вас хтось, із родини, був пухлий? Пухлий з голоду хтось був?

Нє, в нас, наче, в нашій хаті не було.

А так, по людях, були люди, шо пухли?

Да, а це мого вже чоловіка, сестра, то казала, була така спухша, шо страшно було дивитись. А в нас, в сім’ї нє, ні Іван, ні Аня, я тоже. Ми не пухли. Мабуть, шо молоко було. Я ж кажу, корова коло столу в’язана і цілу ніч діжурат тато й мама. Бо корова встане..

Ну і їсти ти казала, шож однаково давали всім. 

Да.

Шо ділили однакові порції. 

Тато сказав, шо всім однакові, шо ми, шоб всі вижили. 

А скажіть, Ваш тато він же ж, да, коваль був? То він ше до колгоспу був коваль? У нього своя кузня була?

Да. Він кузнєц був. А в нього був товариш майстер. Вони вози робили, ну, він вивчився, я не знаю, де він вчився, но ми шей книжки, ті татові, шо як коняку кувати, як шо робити, то, то вже ми грались порвали їх. Спеціалісти. Була дощечка така, і на ній ми вчились писати. Тато: “Гайда, пишіт, вчіться”. Бо тато ходив в школу. Громади якісь там кончив, а мама одну громаду, то вони вміли читати, но так, по складах. 

А в нього забрали оцю кузню, як в колгосп він пішов?

Нє, вона, кузня, така маленька була, то він мабуть, оте шо кувадло, те своє, туди в колгосп пішов з ним. Тай там робив.

А ця кузня в Вас так і осталася, при хаті?

Нє, він забрав її в колгосп. 

Мг. 

А тоді, колгосп той, став промартіль, і тато перейшов в промартіль. Там кар’єр у нас в селі був великий, за селом. І тато там жеш пунти, таке вже всьо, вже всьо на цегельні робив. Ну коня покувати, то це він біг, а то всьо вже робили. 

А як Ви думаєте, чого була голодовка в 33-му?

Ту, бо забрали, казали, шо це вже, ну це вже 47-го казали, шо машина з пшеницею з Германії їде чах-чах, а звідти чурки, чурки, чурки. Ха-ха. Таскали. Бо не дали, хіба не можна було шось дати? Який? 47-ий. Хай воно погано вродило, но ж таки вродило. В Умані на складах всьо тріщит, бо там такі великі ж ті сховища, а люди з голоду здихають. Де йшло, там впало.

А в 33-му чого була голодовка?

Бо не.. бо всьо ж забрали, кажу, ж він в торбинці шукає того зерна і в горшках шукає, то як жеж? Де ж та людина візьме шо?

А Ви фамілії цих активістів знаєте?

Нєа. То дядьки чужі, не знаю. В нас у хаті ше якась сходка була. Чоловіки повно, жінок там не було. А вони курят, мама сердиться: “Раді Бога хай, діти почадіють”. Вони ж курят, курят, аж в хаті нічо не видно. 

А шось, шось були зарізали чи маленьке порося, чи шось, а я татому дядькові обняла його, вилізла за стіл, обняла того дядька, дід, він вже мені дід Семен, о. Обняла і: “Дідо, а в нас м’ясо є.” А це ж нізя, бо другі ж почує, то дід той, татові кивнув: “Забери її”. Тато: “Гайда”. 

То це як голодовка була, то це ці сходки були, да?

Да. Якісь сходки. А тоді мама сказали, шо куди хочте, туди сходьтесь, но курити, шоб в хаті мені не курили, бо, каже, діти почадіють від цего диму. То десь перенесли. А тоді вже, то голосувати за Сталіна, то вже нас кликали у поріг. Була хата тоже велика, то туди вже жінки всі сходились, на ті сходки. І лєктор приходив. Шось там читає, шоб йшли ті голосувати тіки за нього. А за кого ж там? Тіки одна фамілія. Там же ж нема списку.

А мама з Леніна портрет триколом в печі прибили дергачі класти, шоб стіна не стукалась. Взяли прибили його поперек і всьо. Активіста жінка, вони виїхали з села, в друге село переїхали чогось, о. Каже: “Параско, шо Ви думаєте? Це ж, каже, оштражают, вижинут, в тюрму заберут чоловіка.” А шо? Мама: “То я його гоберну очима до стіни, а сюди буде бумага, і всьо”. Обернули і всьо, а він, ай..

А було таке, шо людей з села висилали?

Тоді в нас забрало, вже в 37-му, то там брали підряд. Там, на Бабанці, дядько пожилий, тоді другий, тоді коло нас близько, він на одне око сліпий, і не грабаний зовсім, і нікому нічого не винен, і того забрав, ніхто їх нічого не бачив. І Лєни поварихи батька вчитель тоже ж не понравився деректора школи – пішов, тоже. І ше багато-багато, то два-три вернулось через десять год.

А тоді, в 33-му, забирали людей? Чи ви не знаєте?

Нє, не знаю, то я не знаю. Но тоді боялись говорити голосно. Даже брат брата боявся. То тато з цим, з своїм первим братом, там шо говорят, а в нього рідний брат, то вони і не родались, і до смерті.

А чого?

Той пішов в активісти, а той пішов в робичі. Той жив пропиваючи, а ті робили. 

Їздовий був, такий, як усі люди. І з нами тіки: “Здрасті, здрасті”, а більше нічо. 

Шо Ви нам ше, може, за голодовку шось не розказали? Ви дітям своїм розказували за голодовку?

Розказувала, як ми, які ми були голодні. .

А не боялися?

Нє. А в 47-му одну жінку, вона взяла сім буряків з поля – сім год дали. А сусіда, то чи триста грам було, чи чотириста ячменю, в карман взяла, то чотири годи.

То це в 47-му вже?

Да. Це ше тоді, а одну я не знаю шо, Івана Дякова мама, год примусовий дали. Вона десь, десь отробляла.

А за шо?

Чи не виплатила налогу? Ну нічого не було тільки одна дитина і хатина. Ну нікде нічого.

А налоги були високі?

Да. Налоги дуже-дуже були. Двісті п’ятдесят штук яєць здати, курачі, шо були. Як корова є, то я не помню скільки того молока, вопшім, ціле літо носили, на пункт туди носили. А налоги: сорок одно кіло м’яса, то це держали королі. То це вже виручка, шо здав королі тай платиш і штраховка, то це штраховка невелика. А позика: мама підписала на п’ятсот, а мене заставили на сто. Я кажу, то мама ж підписали, а голова колгоспу дядько хароший, каже: “Слухай, там на Бабанці вітер яблуню зломив в саду, поїдеш, зебереш, тіки підпиши, бо мене з’їдять. Я нічого не можу зробити”. Та я, а я була тоді їздовою тоді, я шей їздовою була. Кіньми їздила, аж драньтя сапило. Тепер посадив би мене на коня. То тий, то ми поїхали, пилка в нас є – роздробили, погузили і раді. А те одроблю, але так і виплатили. 

А на фруктові дерева були налоги? На яблугі, на грушки?

Були, були. А тоді, шось прийшов приказ, шоб в городі не було дерева, о, за кажне дерево треба заплатити. Стали вирубувати в кого шо було. Ну за вишні, то нічого не казали. В нас усадьба була, то ми на тій усадьбі вишні держали. А в хаті чи колохати одна груша, чи одна яблуня. І таки ми не рубали її, о.

А люди рубали?

Повирубували великі садки. Був налог. Дуже-дуже угнітали народ, а нашо це мучити людей? А як получати нема шо, ну, а де ти його шо візьмеш?

А скажіть ще, Ви казали, шо коли була колективізація забрали коней і коров. Коров повернули, а Ви сказали, шо коні, там подохли, а чому вони там подохли в колхозі? [оператор]

А чим, а чим їх кормити було? Їх ж треба було кормити чимось.

То через то потім оце коровами боронували?

Там корови забили, там в кого великий хлів, тоді в ті хліви, а тоді повіддавали. Сім’ї, діти, то повіддавали. В кого одна корова, а як більше, то шей… А це в хазіїв, то було більше, а в таких бідних, то по одній.

То, в голодовку, в колгоспі взагалі худоби не було, виходить?

Тоді ше не було, а тоді вже почали, ті хферми робити, почали стягати, ну й там які де, а тоді трактували. “ У вас є корова, теля? Є? Значіт контрактація.” Не маєш права ні продати, ні зарізати. І всьо –  колгосп. Ну там, шось тоді ше давати, шось там зерна давали..

За корову?

І налогу шось там платили, шо менше налогу платиш. 

Це як теля контрактують, да?

Да. А так не маєш права, контрактація і всьо. Ми за німця виховали теля. Була корова, а дядько був такий, шо він і брегадіром був, за німця, но він такий  не вредний був, куди послав, туди пішов. Ми ту корову в нього держали і якось так получилось, шо теля ми сховали, о. Тоді він держав, тоді ми, і на переменку. І в нас вижилось теля, і кончилось оце всьо, і те теля підросло, і ми поділились. Йому корову віддали, і теля контрактація, він забрав, а нам теличка ця осталась. Тільна, значіт, ми вже в 47-му з коровою. То так получилось. 

А так… А то були нагнали овець. Повно. Звідки їх десь нагнали? Десь німота та нагнали. Повні отари. То були у нас в колгоспі. А тоді, як наші наступили я пішла тим вівцям їсти давати, бо це Іванова мати посилала на роботу. А шоб Іван не робив, тато сказав, на німця не роби, то мене посилали. Тоді ми на дорогу ходили, десь у Брозові робили, Добровода село, там робили німці десь дорогу, не тут де тепер центральна, а десь дальше. То Іван туди ходив, мама, він і на сніг я ходила за нього. Він там шось робе, а коло нас стоять, там німці з тими автоматами, шоб нікде не.. А наші плєнні женуть, а ми дивимось, плачемо, і дивимось на них. Ну шо ми Вам поможемо, як коло нас стража стоїть. Шо кинути хліба хот чи нє? Але ж не кинеш, бо тебе кине з пуля в лоб.То там гонили. То я за Івана ходила, і там ті, вівці гляділа. Тоді приходь, а їх немає. Їх розтягнули всі, хто поблище. Бо наші вступили, а їсти нема, шо дати. По домах розібрали, а тоді вже наші прийшли, вже всьо. Ті вівці зігнали до, до весни додержали вдома, тоді зігнали, в нас, в колгоспі вівці були, то я пасла. Аш пока в школу не йти. Я шість класів кончила до войни. Пішла в сьомий. В вересні ми не ходили, бо багато роботи в колгоспі було:молотити жнива, ми вже кончили убрали, ше тіки молотити. То багато роботи і вже бурак був посіяний, то мама на буряках. Бураки копали в ручну, то було по сємсят соток на жінку, о. Там плата мала була – сахару дали. Не знаю, в торбнці принесли, кіло, може, півтора, хто його знає? То мама в базар занесла. Дали нам покушати і забрали. То тоді ми.. шось ше мала сказати за це, за ті вівці. Попасла – пішла в школу. Цілий місяць ходила в сьомий клас. Так я цю.. а любила як на іспитах. Я  всі ответи ті важкі, задачі – всі зробила полностю. А тут ше вчителька стоїть і каже, шо ж ти стоїш думаєш? А я кажу, думаю, чи мама вспіли до обіду була коло машини, після обіду мама піде до машини, чи мама вспіли, чи нє?  А ти, каже, не думаєш  за задачу? Я, кажу, в мене думка одна: чи вони вспіли, чи нє? Шо буде як не вспіли, то оштрахують. Отут, кажу, вопрос. 

Походила місяць. Тепер ж, шо робити? Понесла в сільраду якісь гроші, якийсь налог, а дівчина, шо за мною, ми вместі ходили, каже: “А я вже встроїлась “. Я кажу, а як? Тридцит трудоднів, ну бігати будеш день і ніч, але ж, каже, а шо з тої школи як нам зошит десят рублів. Ганя пішла в школу в четвертий чи п’ятий клас, Ніна – в перший клас. І треба тридцит рублів тіки на, на, по зошити. Книжок нема. На кажну книжку треба зошит, то де ж їх набрати? Де ж мама сама виконає на нас трох? Нє, кажу, мама, я кидаю школу. Но, кажу, шо тато хтіли, шоб я вчилась. Тато не прийшов, от тобі і всьо. Іван вбитий, тато не прийшов. І ми остались – штири жінки в хаті. Чотири хустинки треба мати. Оо, життя було тяжке. 

А розповідав про бабусю, дідуся, ну тобто батьківських, чим вони займались?

А розкажіть нам за батьків свого тата, хто вони були?

Тата я не знаю, татового, бо він вмер, якась пошесть ходила, він вмер. Давно. Шо вони остались троє дітей з бабою. А баба була простенька баба-жінка сільська. І всьо.

А в них якесь господарство було?

Це, знаю, шо брат татів і сестра остались. Я не знаю чи в них шо було. В нас була корова, а шо в них …

Ну вони ж вмерли в голодовку.

Мг. 

То я не знаю.

А мамині батьки?

Мамині батьки, то в них було, там було п’ять дівчат і там хлопців було куча, но два вони колись померли. Шось вони ніколи не розказували за них. А три, то в голодовку два вмерло, один – на войні вбитий.

А як їх звати, тих, шо в голодовку померли?

Федир і Самійло.

А фамілія?

Бурлаченки.

Ага, це Бурлаченки були.

Бурлаченко Андрій – це батько, а мати – Катерина. Мамина. Тож померли. Це з голоду.

А ще не знаєте, може, чули, де люди в селі їжу ховали від цих активісті? Як, ну, тобто шось знаєте про, Ви розказували про свою сім’ю, а може, ще про когось знаєте, нє? [оператор]

Нє.

Нє, не знаєте?

Не знаю. Ми, ше як в нас то в селі піч, а тут є кончається, в печі така наче колбочка, о. Тоді забили доски, замастили білою глиною і туди всипали зерно. А коли брали, не помню. І то ми ше качались на тому житі, а тоді просо чось сушили. Була, там в сусіда була, таке товкти просо на пшено, о. Бо в нас, я не помню, може, і в нас було, то тий, то ховали. І закопували, то ті активісти шукають, де гній, отак коло гною, баче, шо розгарбано, значит, вони подивились. Тут скрізь вони ходили. То якісь комсомолки ходили, ганчірки збирали. То якісь п`ятисотниці – туалєти чистили ходили. То ми малі були. Мама: “Аа, порозпирало б їх”. Вони геть і всьо забирали. 

То люди не любили цих комсомольців?

Нє, нє.

А були якісь конфлікти між людьми і комсомольцями в селі? Не знаєте такого?

Ну я не знаю. Мале, малеча, шо ж.

Аці активісти вони потім далі в Вашому селі жили?

Да.

І всі знали, шо вони активісти?

Ну да, всі знали, всі знали, хто і шо. Тіки шо, я тіки це знаю, шо Пугач – ту фамілію і це, Івасюк був. Вредний-вредний дядько. Був голова сільради, шо його всі боялися. То казали, як розкуркулювали, там коло нас недалеко, дівчинка була, як це? Чи її Марусьою звали, чи як звали? Шо мати не бачила, де вони її діли і вбили, чи де зробили? Вона не найшли її. Вона цілий рік шукала, а тоді вже, як після войни, вони десь з Донбасу, де вони поз’являлись, то приїхали в село. Все одно, каже, не добилась вона, де та дівчинка її ділась. То вже в неї друга дівчинка була, Маруся, то вона вже цю гляділа. А ту, каже, не знаю, де. А то, там була сільрада посеред села, чиясь хата була розкуркулювали чи вигнали, о, то в тій хаті сільрада була. І там такий підвал, і батюшкове обійстя було. Тут ж дальше і церква була, то там був великий льох, то казалось, шо туди того батюшку запхали, то він там і вмер. А то… 

А це в якому році його туди запхали?

Десь у голодовку тоді. Десь тоді, в ті года. Каже, шо ці, туди його заперли і куди, то ніхто його там не найде, смітьом засипали тай всьо.

А знаєте як того батюшку звали? Як казали якось?

Фамілію?

Ну чи ім’я просто.

Ім‘я не знаю. Фамілію знала, но зараз забулась я. Бо його син за німця правив у церкві. 

А він тоже священник був, да, виходить?

Да, він син був. От забулась як він. Забула. Як? Не придумаю… То він був у церкві хароший такий батюшка. А то як наклали великий налог, та й він десь дівся. Тей…

Десь в голодовку пропав, да?

Нє, нє. Це вже після голодовки, після німця.

1. Дата запису: 28 вересня 2021 року;
2. Місце запису: смт Нижня Дуванка, Сватівського району, Луганської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Тарашевська Марія Петрівна, 14 березня 1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в смт Нижня Дуванка, Сватівського району, Ворошиловградської області (нині Луганської області);

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Марія Петровна.

Прізвище ваше?

Тарашевська.

Якого року народження ви?

1924-го, 14 марта.

Де ви народидися?

Нижня Дуванка.

Розкажіть, про своїх батьків, як їх було звати та якого року народження вони були.  

Не знаю. Я знаю що мама не то 10, вопшем 114-ть рокій мамі було. Каюкова вона по дєвічій фамілії. Каюкова Просков`я Івановна. А батько Татарка Петро Устимович із Преображенне родом. Із посьолка Преображенне, сім кілометрів од Дуванки.

Скажіть, будь ласка, яке було  батьків господарство?

У батьків господарство, я не дуже… чучуть помню. До того поки не добрали хазяйство у колхоз, у їх була корова, коняка і пару волів. За порося даже не помню було чи не було. Оце з хазяйства було. Землі тоже не знаю скіка соток, а була земелька і огород.

А техніка яка була?

А техніка тоді ніякої не було. Плуг, тамочка борона, таке було.

Ви каже було, а потім де це все поділося?

А потім колхози як стали організовуваться, усе у колхоз поздавали. Корову… корову вдома оставили, пару волів, коняку з усім бричка, плуг, оце все, і пару волів, і коняку. Оце все ми здали і віз, віз тоже ж.

А венбар?

Ааа, венбар в нас тож був хороший. Тільки папа построїли венбар. Новий новісінький був, такий іще нічо туди і не клали. Якраз отягли в колгосп. Дерев’яний був, рублений хороший венбар. Оце тоже в колхоз здали. І самі в колхоз уступили. Батя ще не вступили вони були, вони в 29-м году уже вмерли. Батя вже вмерли, ми ще не вступали в колхоз. І він ще не вступав в колхоз. А це все вже позабирали.

А ваш тато помер в 29-му році?

В 29-му году помер папка.

А він від чого помер?

Від болєзні. Була якась водяна болєзнь. Я вам не скажу. От болєзні, бо лежали боліли вдома. Не в лікарні, вдома, вдома й померли.

І це все мама уже занесла до колгоспу? Тата вже не було коли це все забрали?

Ні, ще папа був живий, тільки лежав у постелі. Папа ходив, водили його тільки пома леку ще в колхоз. Тільки контору поставили… тоже хату чиюсь привезли і була вже кантора. Так папа ходив… а ми жили якраз перед канторою. Перва бригада, колгосп «Промінь». І так вони ходили. Вони сначало собирали імущество, яке в людей, а потом хочеш поступай в колгосп, а не хочеш, то як хочеш. Добровільно вступали, а потом, хто не добровільно значить я могу поступить в колгосп, а чоловік ні. Ну він не колхозник, а я колгоспниця була. А потом усі оформилися в колхоз той да пішли всі в колхоз той.

І виходить, що це в 29-му році у вас почали забирати?

Да, да. З 29-го году. Забирати, да. І батько в 29-му в январі місяці помер.  

А чим займалися батьки до колективізації?

До колективізації по дядьках робили. Дівчата… нас було дуже багато – дев’ять душ було нас у мами. Ну всі вже взрослі були, ну це нас двоє самих менших були, братік і ще я, а потом все старші, старші, й старші. Нас було шестеро з дівчат, одна вмерла вже більшою, а ми всі залишилися, всі були живі. Де вони? Ходили по дядьках полоти, косити, в’язати все. Один так платив, другий іначе, один  двадцять копійок, другий п’ятнадцять копійок. Тоді такі були гроші. Двадцять копійок за день, п’ятнадцять копійок за день. Корм як договориться із хазяїном. Чи хазяїн покорме, не покорме, то ти своє кушаєш, якщо є що кушать. Оце цим вони занімались. А такички вдома ж усе. І сіяли пшеничку собі, ну це ж земля була у нас. це все сіяли, це все вбирали і кушали, і сіяли прядіво. Із прядива уже робили полотно, із полотна шили все. А тако по магазінах, я не помню… може вони були десь, но я ше мала була, я не знаю чи було воно шо по магазинах, чи ні. А обшивали це мама полотном самі. Самі сіяли, самі рвали, самі ткали, самі все робили, і самі… у їх станок був той шо ткать. Оце все мам робили сам, хоч і не мама, а всі такички, і сусіди такички.

Ви каже вас було у мами дев’ятеро, пам’ятаєте, як їх було звати і якого року народження вони були?

Якого року не помню, а так оці що живі були помню стільки, по скільки годів померли. Сама старша Оксанка була із сідьмого году, ото я її помню. Друга була Галя. Третя була Вєра. Галя, Оксанка, Вєра. Оксанка, Галя, Вєра. Три?

Так.

Даня, Дашка, і я, і Коля хлопець, і хлопець Миша, і Ваня тоже братик, це вже 27-го года, самий менший.

А Оксана з 1907-го?

Оксанка з сьомого году, померла в 85-ти годів. Ну, а в яких годах померли дівчата  я вам не при повню.

А Галя якого року пам’ятаєте?

Дев’ятого.

А Вєра?

11-го, кажеться. А Даня 16-го.

Ви 24-го. А Коля?

А Коля я й не знаю стільки годів він умер. Помер він в 33-му году, вже в голодовку. Він 18-ми годів. А помер в 33-му од голодовки. Вопшем предсідатєль винуватий. Він возив зерно із Сватове осінню посівне, холодно, дощ страшне було. А він же полу вдітий їздив по те зерно. Приїхав на расвєті, ну здав зерно і прибіг додому. Тіки прибіг, мокрий же все. В хаті холодно. І поліз на піч. На піч поліз. А тут і прідсідатєль приходе. «Коля, не роздівайся поїдеш поять». А він же голий, мокрий весь і ні в шо передітися. «Та я хоч обсохну», нічого. Він гукнув свого їздового, а він приїхав з їздовим. Його стянули з печі і повели в колхоз. Повели в колхоз і кинули в погріб. Там їх пообирали багато і ночу пішком прям поглани на Покровськ. На Покровськ погнали, тамички повністю забита тюрма була. Аношкіно, Аношкіно там було село, туди їх послали. А ночу пішком послали по направленію Куп’янська. А там ігнали прямо по полю їх, а там вони в полі побачили буряки. Такі невбрані із зіми, понакришувані були. Весно їх гнали. Вони підішли до тих буряків начали їсти і Коля вмер на тих буряках. А це прийшов один стільки там одбув у тюрмі. Харашо знав Колю, і він його поховав. Оце все розказував мамі. А розказував прямо у нас в хаті і ми чули. І він ото там умер і все. І ми не знаємо де, на якому полі, на яких буряках. Оце так Коля погиб наш в 33-му.   

А Міша якого року народження був?

А Міша – 18-го.

А Ваня був 27-го?

А Ваня був 27-го. Він всьо время був вдома. Він був трактористом, а їх не брали в армію. І так він всьо время був у колхозі, все время робив трактористом.

А скажіть будь ласка мама ваша пішла до колгоспу саме в 32-му, 33-му?

Да пішли пішли пішли всі всі всі, батя не знаю чи вже вони, чи хоч оформились в колгосп не знаю за батю. Чи вони оформились, чи вони вмерли не колхозником, не можу сказать за батю, за батю нічого, а мама пішли в колхоз і все время робили в колхозі на постійних роботах, на тяжолих тяжолих роботах. Робили і ото кормили нас.

А старші сестри ваші?

Сестри всі тоже були в колхозі, всі сестри були колхозники і їхні чоловіки були колхозниками і ото тоже довгенько. Саме ну я скажу ниже 70-ти годів не хто не вмер, усі померли чи маленько жили, всі по-багато, а робили в колхозі.

Скажіть, будь ласка, в селі розкуркулювали людей?

Усе розкуркулювали, повню я дві сім’ї у нас у селі і по сусідському. Один сусід через дві хати, ну як їх, ох забула як їх фамилія, жив, а другий чучуть дальше. І їх оце дві сім’ї. Один ну як то кажуть, як би так сказать, так по закону мабуть би розкуркулювали чи мало, багатьший був і погано з людьми обходився все. А цей як, Бондарь, Бондарь цей хароший дядько і причом і досі одного куркуля і досі хата стоїть, хоч не стоїть, а живуть там у тій хаті, а того нема вже ні подвір’я нічого не має, нічого нема, а того і досі хатка люди живуть. Колхоз пользувався садік був і шо там тільки не було, а тоді дядькові одному оддали чи оддали, чи продали, чи як там і вони і щас живуть тамечка.

Це стоїть хата того шо добрий був?

Шо добрий був, шо добрий був в цього дядька. А вони виїхали у Харків і їх чуть довгенько було, довгенько було чуть шо вони живі все, а потом не знаю може ще хтось живий ну шо вони старші мене і все таке не знаю, а так довгенько їх чуть було. І їх приймали вони приїжали у Дуванку, люди приймали і довольні ними були. Ну він хароший, харашо кормив, харашо платив як робили оце, ну пішли полоть дівчата значіть там по 20-ть копійок плате, а він може дасть і 30-ть копійок, і кормив всігда всіх, ніхто не кушав свого, а він кормив, в поле давав їсти, в полі варив давав їсти. Ну вобщем хвальоний був, а хто зна може так нам доходило так, а він може кого й обіжав нічого не знаєм ми.

Це до 32-го року він так жив?

До тридцять, да до 32-го, там тоді їх ото перед тим перед колхозом їх порозкуркулювали. Ще не було колхоза, а їх порозкуркулювали. Отож отож у од їх тоже все.

Все в них забрали?

Все забрали, колхоз забрав усе на своє подвір’я там шо яке було. Ну, а шо на місці хароше, чи там конюшні були все, то там на місці.

А з хати їх вигнали?

А як же їх вопше не стало, їх вопше кудись повивозили, чи вони самі повиїзджали не знаю як там на якому основанії вони виїхали. Ну їх нікого нікого тут не залишилось тих шо порозкуркулювали, нікого у Дуванки не було, нікого не було, шо порозкуркулювали людей таких не було у Дуванки.

А оцей шо ви кажете Бондар, шо хороший і шо потім вони вже після Голодомору вони сюди приїздили, їх приймали?

Дівчата приїзжали, молодші вже, старі уже не було не знаю чи вони були живі, чи нє. Старих не було не разу в Дуванки, а мо… дві дівчат у них було харо… ну таких як у нас оце дівчата були. Так дівчати приїзджали, дві дєвочки, хоч дві дівчини.

Це діти їхні?

Їхні діти, уже їхні діти приїзджали дивитись де, бачили свою хату все бачили де вони жили, ну казали шо ми харашо в Харкові живимо, а як вони де вони жили шо вони там робили не знаю нічого.

Але вони не розповідали про своїх батьків коли там в 32-му їх як вигнали куди саме?

Нє нє нічого, тай я нічого з ними не бесєдувала, даже не бачила.

А оцей який був інший, який…?

А як інший як ото розкуркулили його ніхто нічого ні слова не знає і не чув і не бачив не чого. А цих оце чуть було, чуть було і казали шо ми робимо харашо в Харкові. В Харькові а де там саме хто-зна.

А оці які приходили з обшуками до вас до будинку приходили, обшукували, шукали зерно?

У нас не шукали, шо сказали тей оддали мама, щей батя лежали хворий так забирали забирали зерно. А так шоб вони десь лазили чи ходили, ні не лазили.

А оці які забирали, ну яким мама віддала, це були якісь свої місцеві чи чужі, приїжджі з району якісь?

Та тоді ж района не знала нічого, а чії вони, чи наші, чи районні не можемо сказать, я особено не можу, потомушо я було восім годів, восім годиків було всього. Шо чула, а потом з розказов оце, все з розказів оце ж шо приїжджали це я це все мама розказувала або дівчата…

А особисто ви в 32-й, 33-й, що вам запам’яталось, що…?

Що запам’яталося? Голод запам’ятався. Голодні були страшні голодні, не возможно як, який голод був, не передать вам. Запам’яталось те шо мама здорово ж ну робили і коло нас нас, нас же багато було. Хоч вони ті й старші були ну, голодовка є голодовка, ніде не зарабить ні не взяти нічого. І вони, і ще були, і ще були дівчата всі живі, всі, ще ніхто не був замужом у 33-му. Да в 33-му не був іще замужом ніхто. І голодовка весною. Основном багато буряків осталося колхозних. Оце гора, отутички на горі були буряки посаджені, а ми ж жили аж у первій бригаді там якраз на краю Дуванки у ту сторону. І мама з того місця аж, ну тут чотири, п’ять кілометрів од нас осюди на гору, вони із сусідською ходили туди по буряк по мерзлий, мерзлий буряк із зіми остався. Він був у кучах накритий, ну не вспіли убрать у колхозі, і вони туди ходили по буряк. І пішли по буряк, а ми з Ваньою ну самі менші були в нас хата вже мама, хату тіки построїли ну бо строїли як, а в хаті нічого не було, а вікна були великі великі так прімерно як оце тіки вузенькі таких широких не було, а такички отак, і такі були підоконніки і ми стояли у вікно дожидали маму, а мами були з сосідською за цим буряком ходили. Дивимось сусідка проходить значіть наш двір ми вискочили. Тьотя, а мама де? А мама там, а вона половінь була річка та розливалася здорово, багато заливала хат заливала і так вода було не можно. І вони оце о тут ішли скрізь і там через ярок нада було пока на… ярку упала із мішком у воду і все і не знаю шо вона там жива чи ні. Ми розкричалися, я за руку Ваню і вискочили бігти ж туди, до того якраз воно тако вулиця наша кончається тоді ярок. Ага, дивимося мама йде, іде з мішком, іде мама уже от того ярка, з того ярка, мама начали ото балакать за ручки забрала нас і прийшли. Оце дуже здорово заповнилось, дуже повню, повнимо здорово це повнимо голодовку оцю 33-й. Оце 33-й а такечки отож братік у 33-тім ото тоже таке ж горе було ж, шо ж це у 33-му.

А розкажіть, будь ласка, ще от саме за брата, він пішов працювати до колгоспу, цей що Коля який помер в 33-му, він пішов працювати до колгоспу?

До колхозу, пішов до як обично ходив на роботу, а він уже ж здоровий був, вже послали за посівним. Посівне тоді брали в Сватово. В Сватово посівне привозили, осіню ж туда одвозили, а весною везли на посів сюди. І він пішов же ш на роботу з’їздив, а їздили волами це дуже довго двадцять кілометрів. Це їдуть з вечора, а приїжають на слєдующий вечір і з утра на той приїжають. І був дощ, і сніг весна, весна холодна була і був дощ, і сніг був, і мокрий приїхав. Приїхав і яка тоді одежка була, светина тамочки якась, ну вобщем мокре хоть би яке воно не було, ну двадцять кілометрів дощ мочив усе і полуголодні ж. Голодні тоді ж самі настоящі голодні. Якись коржиків із, із листя якогось наліпили та все їли все, ага. Ну, а він тіки прийшов, тіки увійшов у хату і як хотів обігріться. І у хаті плитка чуть гнойом топилася горіла ше і було на… на печі було тепло, і він туди проліз хотів же ш обігрітися. А він прийшов каже: «тобі їхати щас, щас же нада їхати по зерно туда ж обратно в Сватово», а він «та я обсохну», прєдсідатєль…

Як його звати?

Парасунько, Парасунков, а звать не знаю як, а фамілію заповнила Парасунько. Був злий такий поганий-препоганий дядько був і бив людей, і страшне страшне був і оце тако. А він ще нічого був ото гукнув свого їздового, витягли із печі Колю і забрали. Ну думали в колхоз, або пошле ж опять на роботу. А він на роботу там, там чи цей може не поїхав, ну куди їхать мокрому, а у кинув… а багато таких. Хто провинився, вони у погріб укидали. Погріб стояв у дворі контори і повен погріб він туди їх накидав, а тоді їх ви ночую узяли й погнали на Покровськ. Погнали на Покровськ…

У колгоспі вашому братові давали якийсь пайок?

Да, у колгоспі годували. Оце підуть мама на поле, мама ходили на поле. Мама багато разів готовила їсти цим людям, шо полять тамички на полі. І одні мама, ну колгосп же був побитий на бригади. Ховрашки ж тоді були і мама їх ловила. Скине юбку, возьме відро води, найде нору вляє води. Вони накриють юбкою своєю, а він височить, вона тоді раз бере. Посмалять і варили. Із кохозу, із району, із області приїжали і кушали те. Таке хароше було та добре. Так оцим здорово ж мама піддержали нас. Так наловить і приносить додому, і готовила нам. Хароше, хароше, як щас помню, яке воно на вкус. І жирні, вони ж тільки хліб їли. Де вони щас, чи їх вже немає, не знаю. І мама багато-багато разів варили. Ото так вони брали й мене в поле шоб поїсти, додому ж не возьмеш з поля. Красти мама не вміла, ніхто із нас не вмів красти.

А мама ви кажете варила їсти тим на полі, хто працював?

На полі, на полі. Тоді були казани здорові, і садки були. У полі багато, і частьо-часто, і довго-довго оце у колхозі. А хліб по 200 грам давали. Тоже якось виборочно не знаю, чи хто робе, чи хто не робе. Помню, шо давали 200 грам хліба.

А це давали в 32-му чи уже після? Чи під час голодовки?

Ну, наверно під час глодовки. Вона ж довго длилася голодовка. Та ні, це по-моєму в 33-му хліба ще не давали. Муку да, сами пекли. І в колзозі хліб пекли. Ото в 33-му не було ще хліба цього государстевного. Це я вже забула. 

А скажіть, будь ласка, багато людей в селі померло?

Багато-багато померло. Мерли на ходу. Вийшов скікась пройшов, вже нема. Кладбища не знали. Хоронила і на городах, і в кого садки є в садках хоронили, і такички край дороги хоронили людей.

Масово не хоронили людей?

Масово? Ні. Не було цього похорону. Де, хто вмер тамички… змогли з кимсь, такий живіший хто. Кудись перетягли щоб не на дорозі, не в хаті, не коло хати, не в дворі.  А масо тако ні. Чують десь там умерала, поховали, поховали.

Скажіть, будь ласка, може хтось по сусідстві помер, то ви знаєте як було звати?

Не знаю, не знаю. Із родичів не знаю, хто вмер з голодовки. В нас ото Коля, і то через тюрми, якби не тюрма може б вижив якось би.

Скажіть, будь ласка, на поле не ходили колоски збирати?

Ходили. Ходили збирати. Ходили, ходили колоски збирати Боже сохрани. Мама і при місяцю ходили вже, як ото хліб тільки начав появляться. Та й ругали шоб не собирали.  Вони й при місяцю ходили. І всяк ходили.

Не дозволялося тому вони ходили вночі?

Ну та, вони не дозволяли, а люди ходили. Кучами находили, а само вискоче де поле не дуже далеко…

Хтось охороняв це поле?

Їздовий був. Об’їжджав їздовий. І довго були в колгоспі їздові. Охороняли і об’їжджали поля, і дивилися шоб робили хорошо, шоб ніхто не шкодив.  Були їздові і довго були їздові.

А за колоски когось садили?

За колоски не садили, а за хліб садили. Подружка моя вісім год отсиділа. А в колхозі вже робили, голодовки були ще. Вона в бутилку набрала пшениці, а другий дядько продав її. Сказав і її взяли восім год давали, восім год одсиділа – Гайворонська Маруся.

А в якому році це було?

Це вже в 40-му году, після войни. Тоді ж тоже голодовка була. Так оце в ту голодовку її осудили на восім годів. А потом ше в 33-му я не помню шоб когось осудили. Мала я ще була не знаю. А це ще ж в 46-му була голодовка велика.

А чим ви ще рятувалися, окрім ховрашків, бурячка?

Буряка. Оце весною, літом – трави. Оце бересток. Бересток оце в нас перший хліб був.  Бересток замісюють, помнуть його, помнуть . А то ступи були, у ступі поточвуть і ото з самого листя замісють на плеті напечуть. І ото таке їли. Тоді трави всякі придумували лапша. Ну бурян якийсь такий слався. Ту траву рвали і тоже замісювали, і  з водою варили як лапшу. Так ми її і звали лапшою. Оце така була трава. Її тепер немає і не знаю чи вона було довго, чи нє. Оце  така лапша росла на полі, де по горах.  В низе ніде, а в основному по горах. На цю гору ходили (показує рукою вбік) і рвали ту лапшу, і їли ту лапшу.

А чи були в селі такі люди, які не голодували?

А хто ізна чи вони були. Я ж мала була. Не зна чи були такі шо в їх було їсти. Ну це кого знав, каждий був голодний. І каждий був голодний. І каждий намагався у другого отняти. Несеш буряк, а вона їстки хоче іде шось шукать. Ти з буряком ідеш, вона може отнять, чи вона, чи він, чи хто.  Отнімали один в одного.

Скажіть, будь ласка, а у вас ніхто пухлим не був?

Одна я була пухла. Я старалася Вані дать. Ваня же менший. Ваня їсти хоче, а я не хочу. Хай цей коржик Вані, або пів коржика я з’їм, а йому пів коржика дам. Або мамі понесу шоб ніхто не бачив, шо я мама одтала коржик той. Вони не хотять «бери ти кушай», або отщепнуть кусочок і поділяться. А то заховаю і несу мамі, хто зна… шоб одтають мамі шоб ніхто не бачив. А то мама пожаліють і їм одадуть. Чи Вані, чи ще комусь з дівчат, хто ще нічого не їв. Хоч би, яка голодовка була, а дівчати ходили до їх робить, ну хто живіший. За кисляк підуть, зароблять кисляка там глечичок. Або як дадуть їм їсти, то вони там поїдять. Або кажуть давайте нам ми додому понесемо, шоб з’їли діти в нас, або мама, мама їсти хотять.

А не ходила ваша мама десь до міста міняти одяг на їжу?

Ми не ходили бо в нас нічого не було мінять. А так люди ходили мінять і кофточки, і платтячка, то за зернячко міняли. «дайте, дайте, як у вас є зернячко…», стаканчик чи два. 

Як ви вважаєте майбутньому поколінню треба розповідати про Голодомор?

Яка була голодовка? А чого вона була? Оце якби знать. Не знаю на сьогодні чого вона була така голодовка. Мала була… канєшно нада шоб люди знали. Берегти нада хліб. Зароблять шо в тебе там є. бо голодовка це страшне діло. Бо робить нада шоб зароблять, шоб було шо їсти. Голодовка це страшне діло, страшне діло. Багато вмирали, непередать вам як багато.  Факт в тому шо із западної прийшлося пересилять сюди людей, бо нікому було вправляться біля землі. У нас же землі тут багато, а люди дуже вимерли, дуже багато вимерло. Бувало сім’ями цілими померали.

Тобто у селі було багато пустих хат?

Було багато пустих хат.

 І потім у них когось заселяли, так?

Заселяли із западної. Із западної це вже в 35-му году. Вже людей побільшало, було кому загружать. Привозили на вокзал, а з вокзалу привозили в село. 

Розкажіть, будь ласка, про після воєнну голодовку 46-47-й рік.

Цю я харашо помню. Ну шо, тоже ж голодовка, тоже голодовка. Ваня вже маленький, а вже робив на тракторі. Та як маленький, у 41-му вже чималенький був. А їсти було… коровка, то була, но шо ж молочко було, ну голодні були. Давали нам отак по 200 грам хліба, а нам на пошті по 300 грам. Ми ж як воєнні щиталися тоді, ті поштовики. І я получала хліб на всіх, а тоді розрізала, розрізала по 200 грам. А тоді накладаю руку сюди… кому? Раї оддають, який кусок попав, той її. А тоді ж кончила розрізати, а я розрізала, то на столі, то крихотки єсть. Я зберу, ті крихотки, раз і поїм же ж. Нікому не оддаю, сама ж, па цей хліб заховаю та держу – Вані та мамі. Ваня ж на тракторі робе, йому нада хліб їсти. Так вони ніхто не був пухлий, а я була пухла.

Це в 47-му ви також були пухлими?

Да-да. Да, оце ж у 46-47-му году. Була тоді голодовка. Була тоді голодовка, але не така як тоді. Листя не їли, такого нічого. ну в натяжку було все.

І в 32-му ви також були пухлим?

Да, була пухла. Ну я ж ото берегла мамі та Вані. Усі ці ж уже були здорові.

А в 46-47-му померали люди?

Померали.   

Але не так як в 32-му?

Не так, не так. Ріденько, но помирали.

1. Дата запису: 30 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Лиман, Краматорського району, Донецької області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна;
4. Респондент: Козулько Антоніна Семенівна, 28 грудня 1917 р.н.;
5. Розшифровка відеозапису: Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала в місті Лиман, Краснолиманського (нині Краматорського) району, Донецької області.

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Жирний – репліки Юлії Коцур

Звичайний – репліки респондента

Курсивом – репліки доньки

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Меня зовут Антонина Семеновна Козулько.

Скока лет Вам?

Сколько лет? Уже много. Я вже не знаю скока. Много. 1917 года. Отсчитайте скока мне уже лет. Багато вже.

А про Голодомор Ви пам’ятаєте?

Ну мы не голодали. Папа работал. Поэтому нас голодом ми не… ми не голодали. 

А Семен Егорович, Ваш тато, де працював?

Шофером. Да, Валя?

Шафером. А жили Ви де? Де Ви народилися і де Ви жили?

Де я родилась?

Да.

Подожди, а где я родилась? В России здесь я родилась. Орловская область, Покровской район, село Вышей Туровец. Оце я там родилась, а потом родители переехали на Украину. И я тут училась, в школу ходила.   

А в 32-33-му де Ви жили?

По-моему, вже тут на Украине. Я вже точно не знаю. 

А мама Ваша де працювала?

Она нигде не работала, папа работал. У нас было трое или четверо детей. Я уже забила скока нас было, много.

Четверо. 

А папа работал, а мама нет. Мама за детьми смотрела. Куда там работать трое детей.

Соседи голодали? 

Соседи? Я не помню, шоб хто то у нас голодал. Я-то помню, что мальчик один голодали, я его накормила, а он отошел и умер. 

Плаче.

И я очень плакала…

Це в 33-му було?

Да.

Почему переехали на Україну?

Тут дядя жил…  нас сюда и позвал. Папа приехал устроился на работу, и мы тута в школу ходили.

А національність яка у Вас?

Га?

Національність яка у Вас? Вы русская или украинка? 

У меня? 

Да.

Я россиянка. Я ж в России родилася. 

А батьки родом з Росії?

З России. Орловская область, Покровской район, село такое какое то Вышей Туровец. 

А її батьки? Батько й мати з Росії?

Мама русская, а папа, тут бабушка вышла замуж за шофера. Вообще-то они ехали, шо тут шахты. Там нечего в России было кушать, ну не то шо кушать – бедно жили или не было работы. Они приехали сюда и за шахт.

Но вже в 33-му вони в Україні були?

Да, да.

А на полях можна було колоски збирати?

Можно шо?

В полі колоски собирать?

Колоски?

Да.

Ну люди собирали, а мы нет, мы не собирали колоски.

А разрешали?

Разрешали. Ну мы никогда не собирали, потому что папа работал.

Обищика не было?

Кого не было?

Обищика.

Обищика?

Да.

Та что то такое я слышала. Точно определить не могу. Вроде гоняли там, чтоб на поле не брали. Что такое помниться, но это так давно было. 

Зерно прятали.

А зерно прятали?

Закапывали даже. Они шукали. Ну такое в них было ходили проверяли, шукали где запрятано. Це все было в голодовку. 

Находили?

Ну так прятали, что мало кто находил.

А раскулачивали людей? Раскулачивали?

Раскулачивали, высылали в Сибирь. Вот, а потом уже сами в Сибирь стали люди ехать.

А за чем?

Ну в Сибирь холодно. Отсюда з Украине выслать на Сибирь это наказание было. А потом уже люди привыкли строиться начали. Так что Сибирь уже не страшная была.

А Ваши родители тоже прятали зерно?

Ну наверно. Я та еще маленькая была. Я не знаю может и прятали. 

А в 33-м тоже хозяйство было? Не забирали хозяйство?

Папа работал. Никакого хозяйства у нас не было. Не знаю, может, что и было.

А колхози в Лимани били?

Кто?

Колхозы.

Колхозы?

Да.

Били. В колхоз загоняли в колхозе работать.

А люди хотели идти?

Ну сперва не хотели идти, а потом так получилось, что надо было идти. Как бы работать вместе, или как я не знаю, чего туда идти. 

А заставляли идти в колгосп?

Заставляли. Потому что надо было работать. А если не пойдешь в колхоз свое собственное хозяйство ты держать не будешь. Так шо.

А хозяйство в колхоз забирали?

Я не помню такого, шоб шото забирали в нас. Та в нас хозяйства никакого не было. Ну корова в каждого была. То шо надо было кормить детей. Все. Папа работал на производстве так шо я еще совсем маленькая была даже не знаю.

А в соседей хозяйство забирали в колхоз?

У соседей...

У соседей в колхоз забрали хозяйство?

Я не помню, чтоб забирали, я не знаю. Ну я помню, шо загоняли в колхоз, люди не хотели идти. Но потом шо ж так было, шо надо было идти.

А Вы помните кого то, кого раскулачили?

Нашей бабушки, моей бабушки, из родственников кого то выгоняли в Сибирь. Кого то выгоняли. Я уже точно не помню кого, но было такое. 

А бабушка Ваша где жили?

Там где и я в Орловская область, Покровский района, село Вышей Туровец. Там мы жили и папа, и мама, и бабушка все мы там были.

Это мамина мама?

Я даже не знаю. Какая это бабушка. Мамина мама или папина мама, не знаю, не помню. Это так давно было, шо из памяти уже вышло, да.

А люди не сопротивлялись, когда в колхоз шли?

Жизнь была не радостная, потому что, гнали, в колхоз не хотели люди идти.

А люди сопротивлялись чтобы не идти в колхоз? 

А люди да, не хотели идти. Так сделали, что сами пошли после.

А почему был Голодомор?

Голодомор, по-моему, урожай был хороший, а выгребали все из человека. Придут домой всё заберут, все харчи, а люди одни оставались. Вот и Голодомор. Нечего было есть – отобрали. 

Много людей умерло в Голодомор?

Много. Детей, в особенности, нечем было кормить, они умирали. Много людей погибло. И всё это сделали нарочно. Отобрали, забрали, придут, отберут – останешься ни с чем. Искали, где, кто спрятал. Но у нас папа на работе работал, то у нас голода не было, не голодали. А люди очень даже умирали от голода. Дети умирали. Все было, страшно жить…

А где их хоронили?

Жизнь была…

[Плаче].

Как людей заставляли в колхоз идти?

Да, заставляли. И шли в колхоз, работали. Ну как вам сказать, люди уже привыкли в колхоз идти.

А в колхозе кормили? В колхозе кормили, кушать давали? 

Ну что-то давали. Я уже забила. Что-то давали. 

Мам, а забастовки были? От в колхоз не хочешь иди, допустим, а надо.

Да, были, были. Не хотели сперва в колхоз, никто не хотел идти, а потом уже стали насильно загонять в колхоз. А потом уже люди волей-неволей шли сами. Вот такая жизнь была тяжёлая. Ну у нас папа работал на производстве мы этого не ощущали.

1. Дата запису: 29 вересня 2021 року;
2. Місце запису: місто Старобільськ, Старобільського району, Луганської  області;
3. Записувала: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітниця Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Вагін Іван Семенович, 1 червня 1927 року, народилася в селі Новопсков, Старобільського району, Луганської області;
5. Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна; 

Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживав у селі Новопсковськ Старобільського (нині Новопсковського) району Луганської області.

(при розшифровці матеріалів збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка. Як вас звати? 

Иван Семенович Вагин.

Якого року народження ви?

1927-го года. 1 июня.

Де ви народилися?

Село Новопсково. Луганской области. 

Якого району?

Новопсковского району.

Розкажіть, будь ласка, про своїх батьків. Як їх було звали? Чим вони займалися?

Мама была портнихой у меня. Она очень хорошо шила. А отец – рядовым рабочим у колхози. Занималися до 32-го года… Тода землю давали на едока на одного… Ну на человека. Нас было у семье 4 детей – две сестры и два брата. Сестры… Самая старшая была с 23-го года, вторая, за ней шла, Полина – с 25-го года, я третий шол с 27-го года, и четвертый – с 32-го года. От Это состав семьи был у нас такое. Ну… Я еще помню тогда разрешали по Украине на… на дели земли… А раз на дели земли… значит, у отца было две лошади и два быка. Это пахать землю. Сами пахали, сами убирали и сами сдавали государству. Зерно. Ну до этого… Ще до 32-го года терпимо было. С 32-го года был указ такой… Ще но тогда царя убрали, появилися коммунисты… Вот. И Сталин был избран, значит, в 17-м году, первым секретарем Украины. Начали организовывать колхозы. Кода колхозы начали организовывать – начали скот отбирать у жителей… Ну все в селах начали владеть землей, хозяйством своим заводить маленьким. А приказ уже коммунистов появился – начали сразу отбирать и 32-й и в 33-м году уже началась большая голодовка. (починає плакати, – ред) Нас… Я…. был… меня 6 лет было. А младший – было 4. Вот. Ну когда позабирали коммунисты все… Не только еду, ну скот позабирали, по… мы начали пухнуть… (починає плакати, прикриває обличчя руками, – ред) Меня, как старшого, маменька за руку потім… Потом сестра одна попухла, умерла. Мама начала пухнуть. А отец… у мамы был дед, он был… тогда их называли куркулями. Ну, у дедушки бабушка воровала ту корочку хліба, то зерна, а дед напрятал, шо напрятал – под землею понаходили коммунисты. Все позабирали. Мы с братиком… Я его за ручку водил, у него опух живот такой… (знову починає плакати, прикриває обличчя руками, – ред) Через дорогу у нас там сосна росла (она и сейчас растет), а там травка, її називали тоді… Ну эту травку мы кушали. Маменька с нами кой-как пойдет, листья с етой, с верби… Дерево такое. Верба. А она цветет. И от это мы цветы срывали, и ети травку, нею питалися. Но мамка меня не отпускала себя ни на шаг, потому что я ухаживал за меньшим братом. А мамка день и ночи робила… Ходила… Ну как называет то, что нанимается… У богачей… Ну, тогда хоть и начали раскулачивать богачей, а все начальство жило, хоч в них й была картошка… (продовжує плакати, прикриває обличчя рукою, – ред) и хлеб… А мы собирали шкорки и маменька варила… Називала зеленими супами.

Як звали вашу старшу сестру? Ви не сказали, як її звали. 

Стара… Старшая сестра – Антонина Семеновна была, от… Она с сестрой со своей, Полиной Семеновной, они дружили, а мы два… Я и брат мой… Ну куда меньшого брата деть… Маменька только мне доручала его. И в сорок… 33-м году етот… Николай Семенович, мой брат родной, он упух. Ну то, шо маминька была специалист по шитью, она подрабатывала, то по семь… по… по богатым семьям, кой де то ей то шкорки с картошки дадут принесла, шкуринки хлеба принесла… То зерна там стакан дадуть. Как то поддержали. Он поднялся на ноги, от. И прожил от… Четыри года только, как он умер. От это его такая короткая жизнь. А моя жизнь прошла, в основном, то голодовка, то война. От. Ну а после войны в 47-й год тоже была голодовка. 

Зараз ми спочатку поговорим про 32-33-й, а потім повернемось до 47-го. А скажіть, будь ласка, ви сказали, шо сестра ваша померла з голоду. Яка? Старша чи…

С… Ета. Старша. Старша, вот… И меньший брат. Ну меньший брат, він уже тут после голодовки, то немного оклигав, до… дожив до…

А ви казали, шо вашого дідуся розкуркулювали, так? 

Да. 

А розкажіть, будь ласка, про нього. Як його було звати, яке в нього було господарство. 

Его звали Василий Логвинович Корсун. Фамилия его. У його было две пары быков, пара лошадей была.

У сараи дедушка двухметровый 2 на 2. И два глубиной сделал хранилище. Сверху стояли корова с бычком вот, а в другом отделении курей. Но курей сразу забрали, заскочили и забрали. На второй день приехала машина – чёрный ворон, называлась тогда. Погрузили скот весь и все.  Начали ковырять пол, а там дедушка полметра земли насыпал, утрамбовал, залил… глина вот. Они плюнули и поехали. А он туда два кабана зарезал, бычка одного зарезал туда. И этого хватило на 3-4 года. Потихоньку откапывал и эл только с бабушкой.  Нам ничего не давал. За землю он так не страдал, потому что запасы в йоге были.  Ну, а мы как были голые, так и голые остались.

А чому дідусь з вами не ділився?

Он… ммм… ему не нравился зять, мой отец шо на йоге дочке женился.  Они построили там флигельке… та й щас там на том месте дом, но там уже другой дом стоит. Но… это колодезь там еще сохранился там ще до сих пор, понимаешь ще. Понемногу бабушка, ну мать моё мамы потихоньку в дедушки брала и мамке тоже давало до трави. Там 2-3 зернины кинуть и уже называлось питания.   

Так там де вони заховали цих кабанів, то зерно також було заховане?

Да. Там, ну 2 на 2 хранилище большое было. Он очень умный дедушка был. Ну и в нас уже в Новопскове через дорогу сосна, це в 33-му, це вже я помню хорошо. Шо мы переходили с мамой дорогу там две женщины и один ребенок мертвый, опухшие лежали с атаками животами. Дальше дедушка один был, тоже лежал, ну… Вопшем было такое время что через трупы переступали, шо идешь… За 32-33, половину 34-го года Новопсков 80% все поумирали з голоду.  Ну сейчас конечно пополнилось, прошло сколько лет уже. Жизнь прошла такая, что ничего не забудешь. А плохое всегда оно подходит, ну…

А як ховали цих людей і як їх ховали, чи взагалі ховали?

Их свозили, там был назывался тогда по украинские – скотогон, километров 12 от Новопскова.  Ото туда свозили и там их… канаву копали, скидали туда. Ну це ж прошло 70… 70? Или это уже сколько?

Від 33-го року?

Да.

В цьому році 88-мі роковини будуть. 88 років.

От, 88. Ну там уже не то шо запаху, а й не видать шо там земля бедная выдержала.

А коли вашого дідуся розкуркулили, то його з хати не вигнали?

Не успели они йоге раскулачить. Почему? Потому шо он помер. Помер он од этого… начали, когда ежовщина прошла начали добираться и до стариков.  Тож ежовщина была только для здоровых мужиков. А после начали брать и дедов… на это колхозы, совхозы.

Це після 37-го?

37-го, да.

А в 32-33-му з хати його не вигнали?

Не, не.

А що саме в нього забрали активісти, коли приходили?

Забрали коровку. Коровку забрали так. Быков забрали, лошадей забрали сразу. А по мелочи, то курей, то ютят. Речка рядом ж була птица паслась в этих, ну там поля, сосны росли и все.

А реманент у нього був якийсь для обробітку землі? Плуги?

Плуги были одноосные.

А ви не сказали як було звати ваших батьків. Як було звати маму?

Мама – Марфа Василівна. Дедушку я ж говорю Василь Трохимоич.

А фамілія мами?

Она писалась Корсуна на дедушку, на отца. От. А мы вже дети писались на своего отца.

А якого року народження мама була?

Ну, 86 ей было когда она умерла. Это считайте скока ей было, я вже не, не…

А в якому році вона померла?

Так, она шесть… я закончил… 72 или 73-ий, я точно…. Я знаю, что после того как я работал здесь в Старобельске, а…. а меня послали на повышение в Коммунарск. Я был техник-строитель, а в Коммунарске мене было направлено на повышения. Там получил уже звания инженера, и уже я…  закончил… годичное это повышения. Работал уже начальником ПМК здесь.

І це десь було в 70-их роках?

Да. Вот это вот так…

А тато як було звати? Прізвище, ім’я, по батькові. І чи пам’ятаєте якого року народження він був?

Хто?

Тата, батько ваш?

Я не понял.

Отец?

Не помню, не помню. Це йому было 42 или 43… я…

А звати його було Корсунь… фамілія Корсунь?

Не. Вагин.

Його фамілія була Вагін?

Да.

Вагін, а звати?

Вагин Семен Трохимович. Там у них восемь братьев было. У Новопскову. У Новопскову все они прожили по 83-4 так годов. Ну с них половина была чи помещики, чи куркули, это назывались так. Ну, богатеньки таки. Бо их раскулачивали, а половина рядовые так же как и мы все. 

Скажіть, будь ласка, коли ви жили з дідусем на одному подвір’ї, то у вашого дідуся тоді забрали, а у вас у вашої сім’ї шось забрали тоді?

А в нас… а в нашей семье были тоже пара лошадей и пара быков, так вот и порося было. Порося сразу они голову отрубали в мешок забрали. В чёрный ворон покидали. Эта, коровку, бычка и лошадей на верёвке и погнали. Все позабирали. Даже заходили если здесь… ото така тряпка весела и ту срывали.

А люди, що приходили з обшуками, то це були свої, місцеві?

Неееее, не. Местные прятались все, а це специальная команды были. В них ж не только транспорт, машины были, а это…. И лошади запряженные и на быках ехали… что только могло крутится, все они это… воны не разговаривали. А если только слово сказал сразу… не расстреливали, а с палкой, два разы по голове ударили и все.

Вони були жорстокі ці люди?

Та ну да…это ж все люди купленные, так шо там просить нечего было. то вже или молчи, или сразу умирай. Ну, деревня она ж вообще никому не была нужна. Тут хоть поганая деревня Старобельск, ну  она хоч людей ж… соседи до соседей, а там же хата от хаты через пол… через пол километра, через километр… а где так два, три домика у степи стоять. Некому тогда были в то время заниматься.

А чи були там люди у вашому селі, які не голодували? Які мали шо їсти.

От это я вам и говорю – врачи, милиция понимаешь, так, она тогда и полиция и милиция понимаешь так… подхалимы, бандиты, понимаешь так. Ну вся нечисть. Они ж грабили все. Им убить человека, что слово сказать только.

А ваш батько він нікде не ховав їжу, нічого не ховав?

Не. Ничего. Жили днем. Шо это… он не пил, не курил… йому ничего не нужно. Ото только спашит участок, шо наделяли раньше, на едока. Тогда называлось, а щас я не знаю как оно называется

Він пішов тоді до колгоспу, вступив до колгоспу…

Да.

Працював у колгоспі…

Да.

А чи давали там якийсь пайок йому за роботу? Яка була плата в колгоспі?

Трудодень. Назывался трудодень. Что такое трудодень? Я знаю шо название трудодень. Ну, начисляли там на эти трудодни… ну отходы эти зерна. Давали кукурузу, подсолнух давали, так. Вот жито. Тогда раньше в силе было жито. Хлеб житный вы кушали, нет? Он такой клейкий, крепкий он. Так шо колхозе начисляли. Ну, а видите как получилось, что  и колхозы… когда были уже укрепление колхозы, совхозы, я еще в школу ходил, то уже начали выдавать понимаешь  и лучшее зерно. А сейчас, то что есть, то есть… больше нечего уже немая там. 

А скажіть, будь ласка, цю всю худобу, реманент, зерно, яке забирали у людей ці бригади, активісти, куди вони його дали везли до колгоспу чи…. десь вивозили  з села?

Не. Они вывозили все в те местности, где железную дорогу прокладывали… у нас и в Старобельску… в 32 или в 33-му  в этих годах началась… уже железную дорогу сюда дотянули. Это ж она только до Луганска была, вот. Так они все это справляли до железной дороги, грузили в вагоны и все отправляли в города большие. ну, куда начальство прикажет.  Так что тут ничего не оставалось. 

Чи були такі будинки в яких ніхто не жив? Потім в ті хати когось заселяли?

Обязательно. Не только заселяли, а сами люди заходили, ремонтировали и жили. А как тогда? Це ж сейчас, то тряпки навешали, то деревяние, как они… стенка называется. Тогда тянулися… и етого ничего не было. У нас у родителей железная кровать стояла и то дедушка откуда то… купил или как у него получилось, что железная кровать? А в нас всех из досок. 

А як ви вважаєте, Голодомор – це було природне чи штучне явище?

Ну, природне это как можно назвать? Как вы понимаете, шо такое…?

Ну, наприклад неврожай? Але ж врожай був оскільки зерно забирали. 

Так урожаи бывают же ж разные. Есть хороший, а есть годами плохие, так? Вот. Но как бы то не было, но народ после этой голодовки начал как то понемножку оживать. Понемножку. Но тут в основному власть ж. власти менялись, законы в них свое уже были, понимаешь. Но как то придерживались, не так как сейчас. Но об этом говорить не нужно.

Для чого були створені такі умови в той час, в 32-33-ій, коли створювалися ці бригіди, які приходили і забирали у людей те що вони самі заробили, самі нажили. От для чого це тоді робилося?

Робилося для того шоб люди не только Бога понимали, но чтобы и начальство еще понимали. Начальство свои законы выставляло, понимаешь, так вот. И святые, и советское. Время такое было. 

А сьогодні в 21-му столітті нам потрібно згадувати про той період, розповідати взагалі за той час?

Обязательно нужно вспоминать. Вы ж если прошли этот период жизни, ви ж його… плохого не забудете никогда. И на основание этого, нужно людям напоминать. Обязательно. Шоб люди понимали от чего они ушли, и до чего они пришли. 

[4.33-3.58 вирізати].

Внукам ви розповідали про 32-32-ій? Про той час коли не мали що їсти. 

Да, да. Потому что, ну как вы не будете рассказывать им, если оно… ну, тут винить их, они дети понимаш. Булочку раз укусили… кинул, то собаки, то птички. Это не плохо конечно, но так ты ж не забывай что… откуда ж воно взялось, його ж люди обрабатывали, понимаешь. Для жизни людей. Конечно напоминать надо .   

А скажіть, будь ласка, ще останнє питання. Ваша мама вона не ходила десь у місто можливо обмінювати одяг на їжу?

Та ну, яка ж там одежа була в нас? Вы знаете, я ж скажу, да вы не поверите. Брюки и рубашка по колена полотняное. Полотно сами делали. Мама это льон… посеете с отцом собируть, потом вручную обрабатывают. Вручную. А потом понимаешь по холоду октябрь, ноябрь месяц в речке його, понимаешь… он немного разлагается, от. Это шоб метр материала надо очень много труда вложить. Но все таки мы ходили, я ходил без штанов у школу. Рубашка полотняная отакая (показує). Полотно отакого (показує) цвета, так. А мать, такие ягоды, как-то они по украински называется… черного цвета такого… и ото на полотно она это мочить, ну как…. 

Бузина?

Да. Оооо, бузина. А потом сушить його так… и потом так його еще чем то красит. И только уже в третьем классе меня мама сделала штаны, то по колена было, а то уже ниже сделала. А белья никакого не было, это только в полотне одном ходили. Такие материалы, так что они никому не нужны были.

Ми вам дуже дякуємо. Дякуємо за розповідь і за те що приділили час. Вибачте, що доводилися згадувати той час і розповідати нам, але щиро дякуємо.

Спасибо. 

 

1. Дата запису: 29 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Чмирівка, Старобільського району, Луганської області;
3. Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Орлова Меланія Іванівна, 13 січня 1927 р.н., народилася в селі Караяшник, Старобільського району, Луганської області;
5. Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Караяшник, Євсугського (нині Старобільського) району, Луганської області.

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Міланія Івановна.

А фамілія?

Орлова.

Коли Ви народилися?

У Караяшнику народилася 27-го. 27-го января. 1927-го у январі, 13-го января.

І у селі…?

Да.

В якому селі?

У Караяшнику.

Це який район? Старобільський?

Старобільський. А був Йовшуцький колись.

Йовшуцький?

Йовшуцький був, а тепер же він Старобільського. А як я жила там ше дівчиною. То Йовшуцький був.

А розкажуть, будь ласка, про Ваших батьків, як їх було звати?

Іван Семенович і Марфа Степанівна.

А фамілія їхня?

Гнелицька.

А я кого року народження були мама і тато?

Я не знаю. Не знаю, не знаю.

А розкажіть, будь ласка, яке в батьків було господарство до колективізації?

Яке господарство?

Так.

Та одна коровка та поросьонок. Та й усе.

Землі у батька не було?

Кого?

Землі у Вашого батька не було?

Ні, ні. Не було. Не було землі у батька. Ну можна уже усе казать?

Так.

У 33-ом году батька наш їздив лошадкою. І лошадка… ой, голод же ж.  люди голодні й худоба голодна. І лошадка та здохла на дорозі. Ну наш батько поки пішов сказав, шо лошадка здохла. А люди розрубали лошадку і самий хвіст остався. Розтягли те м’ясо. Нашого батька взяли і осадили на п’ять год, і більше ми не чули й не його. Він у тюрмі й вмер. А нас осталось тільки восім душ дітей. Восім душ дітей, і бабуся, і мати – десять чоловік. Нас осталось ото сім`я така. Один правда уже  у 32-ом году у армію його забрали. Ну, як вам сказать, хороші й були комічність, очінь даже, не дай Бог. Прийшли до нас забрали коровку нашу. А в нас дітей восім душ, я пухла, ну всі пухлі. І забрали коровку, і ну ви ж не понімаєте наверно, ну полотно таке… такали. І рушники, і ото мамині самі сорочки, ну полотняне. Набили мішки. У нас не було багатства такого, а все ткане. І вони забрали ту коровку, і в нас двойко дітей начали хворать уже. Їсти ж нічого. сьогодні вмер хлопчик. Мама сама взяла похоронила в огороді, і пішла на роботу на другий день. Тоді Надічка на другий день вмерла. Надю похоронили. Мати сама хоронила без людей. Сама лопатку бере і в огороді хороне. Ну тоді шо. Шо ж робить? А я ж пухла страшна, і мордило отаке, і ноги, і вода біжить. Ага. Ну, а хлопці ж осталися брати – один прицепщиком, другий пастушком, а третій робе… дід у Караяшнику робив горшки. Він там помагав. Ну, а Маруся сестричка була вона в школу ходили. Там хоть поболтюху, а давали якої небудь. А мені ж вдома і матері ніхто нічого… мати тоже на роботу ходила, а я ж не хочу в ясла ходить. Голодна сидю, а не йду. Ну і мама наша, ви знаєте бересток дерево? Бересток. Таке грубе-грубе листя. Ну і мама напече нам із тих листів коржиків і ми ото їмо ті коржики. Воно не в пользу. Ну а жулодок вроді би повен. Ну не дай Бог. І голодні були, і холодні були, і голі, і босі,і голодні. Ото так. Ну пішла наша мама у воїнкомант у Йовсуг пішки і с казала там воїнкому «у мене восім душ дітей і коровку забрали», а він їй каже воїнком «ідіть, тьотю додому і поки ви прийдете вам і коровку приведуть». Хвашисти вони, отака сім`я, а вони коровку забрали. Приходе мама додому, тягнуть нам коровку додому. У вже я начала трошки оживать, і хлопці начали трошки оживать. І хлопці – один на прицепщика робить, мені отаку грудочку сахарю принесе. А він в мазуті-мазуті. І я ж оце їм сахар та й обмажуть. Ой Господи. Страшно споминать. Другий принесе макухи кусочок. У дядька випросив. А третій хліба кусочок. І вони мене усі витягли од смерти. Та я й живу 94-ри годи, а їх нема нікого.

Ви були сама молодша у сім`ї?

Да, да.

А можете, будь ласка, перерахувати усіх ваших братів і сестер? Як їх було звати і якого року народження вони були?

Іван Іванович родився 10-го года, Хфедот Іванович родився 17-го, Васильок родився 20-го, Тишко родився 14-го, Маруся родилась 23-го, а я 27-го. А Саша і Надя ті маленькі ще були, одно 29-го, а друге й не знаю.

І це вони померли в голодовку?

Ото шо дітки померли в голодовку.  

А ви каже, що у вашого батька конячка була. Яка впала. То вона була з колгоспу?

Да, да. Да, з колгоспу.

Колгоспна. Він тоді пішов працювати в колгосп?

Да. Да. Да, він у колгоспі працював. Так шо ви думаєте, тоді ж такого не було, то вже колективізація була ж у ці годи. Так самостійно не жили люди, так як зараз. А він у колгоспі, і хлопці у колгосп пішли, і я виросла так у колгоспі робила. І всьо войну ото робила.

А скажіть, будь ласка, у селі багато людей померло?

Оййййй, усі. Усі помирали. Іду. Ішла ж я ото ноги в мене пухлі були, а ні заборів у людей не було, нічого не було. Виходю іде тьотка, бух упала і кончилась. Сусідка ось так через хату. Сім’ями, сім’ями, ой сім’ями вмирали. Не дай Бог. А діточки оце маленькі в нас – Саша і Надя «мамо, ми їсти хочемо, мама дайте їсти, мама дайте їсти». Нема нічого, шаром покоти, шаром покоти.

Ви казала. Що були голодною, але до ясел не хотіли іти. Не могли йти через те що були пухлі ноги?

Да. Так, я уся пухла, і руки отакені, і ноги. А мене хлопці штовхають, а я впаду та не встану.

А в ясла тоді давали їсти, да?

Да. Да, да, давали. Там якусь поболтюху давали. А тоді сказала та няня, «бабушка да приходьти ж ви, ми вам у горщечок насипим, дєвочка хай їсть». А хлопці ж ото гонять мене в ясла, а я не їду, кажу хай їм чорт та я не піду. А вони «ми тебе всьоравно будем корми шоб ти не вмерла». Та я й живу. Нема нікого. Ніякого роду, а я живу.

 Нянечка з ясел вашій бабушці дала якоїсь похльобки?

Ага, ага. Няня ж каже «я вам бабушка буду хоч ріденького буду насипати, шоб хоть випила, не то шоб їсти густе».

А як звали цю нянечку не знаєте?

Ніна, Ніна. Ніна звали ту нянечку. Її вже нема давно.

А фамілії не знаєте?

Не знаю, не знаю, дєтка.

А бабушку як вашу було звати?

Мама, мамі.

А вашій мамі?

Мамі.

А вони були знайомі з цією нянечкою?

Да. Да. Так в одному ж селі жили, канєшно знали.

А не родичі, просто знайомі?

Просто знайомі. Просто вона там робили і усе.

А люди взагалі ділилися між собою ще так?

Ойййй, моя дєтка. Отакою крихтою ділились, хто дасть і роздасть. Такі дружні були. Такі люди дружні були, і ділились друг з другом ділились. Не так як зараз. Зараз же ж багатство не дає жити людям. Ділились усе. Оце є там у сусідки, вона й нам дасть.

А були в 32-му-33-му люди, які не голодували?

Були, були. Були люди такі, не голодували. Ну хто зна, може у них запас був чи Бог його зна як. Та не голодували. Та й їздили їхні діти на шахти десь робить та в Росію десь гроші зароблять. Так шо були, були. А наші хлопці та ж в колхозі. А в колхозі нічого не давали, нічого.

А ви кажете, що в селі померло багато людей, як ховали тоді цих людей?

Ааа, лежить, забрали, вкутали в шо небудь. Ні гроба, нічого, укутали в якусь ряднину, однесли чи одвезли на кладовище. Поховали оце і усе.

А хто ховав? Це їхні родичі?

Родичі, родичі.

А не було тоді такого щоб бричка збирали усіх людей і ховали їх потім у спільній ямі?

Було й таке, було й таке. Ну як олного, то однесуть, а як три чи п’ять, то канєшно везуть. Бричкою везуть, кидають у здорову яму викопану, кадають та це й усе. Хай Господь милує. Аж серце розривається.

А ви кажете, що люди помирали сім’ями, а їх хати залишалися?

Да.

Хтось потім приїздив до тих хат жити, чи що було з тими хатами?

Та пусті стояли. Пусті стояли та розтягали на дрова, щоб топить.

А тата вашого забрали в 32-му чи в 33-му?

У первих числах 33-го.

На початку року?

Мг. І ото 33-ій год як кінчався, то прислали нам, зараз же предсєдатєль, а тоді був голова колгоспу. То прислали нам дядька того – Іван Іванович Грузін. Діточки, діточки, поставив людей на ноги. І пшонця випише, і хліба випише, і пшенички випише. І забив увесь голод, забив. Начали люди оживать. Ото такий був предсідатєль, дай Бог йому здоров’я. На тім світі він уже, дай Бог йому Царство.

Це він наприкінці голоду уже…?

Да. Да, да, да, дєтка.  

А мама ваша не ходила полотно обмінювати на їжу?

Та ні, кому воно нужне було. Грубе таке. Тоді у кожного було полотно. А одна таки прийшла позабирала усе. То лодарка була. Вона нічого не робила, у неї не було. А то у каждого було наткано. Усе самі ткали.

А лодарка, то вона була із вашого села і приходила до людей, забирала у людей?

Да. Да, да, були такі афірісти шоп предані…

Вона якась комуністка була? Ні?

Та комуністка ж.

Вона як забирала це, то кудись віддавала чи сама в цьому ходила?

А хто його знає, хто зна, де вона його дівала. А забирала усе.

Скажіть, будь ласка, а чим ще ви рятувалися в 32-му-33-му, шо ше їли? Окрім, того хлібчика, макухи, шо вам брати приносили? А ви казали, шо в колгоспі тоді їсти не давали, то де ваші брати то брали?

Но їм же давали, не знаю по 200 грам чи….

Ааа, за роботу?

За роботу. Вони ж робили там. Ото і кусочок мені принесуть.  Усе пережито.

А ви кажете, що з вами ше бабушка жила

Да, бабушка. Батькова мати.

Як її було звати?

Бабушка Маруся.

А фамілія її?

Гнелицька. Вона ж батькова мати.

А по-батькові як було бабушку?

Іванівна.

А якого року народження була? Не знаєте?

Не знаю, дєтка. Вона така маленька була, бабушка гарненька, даже не знаю я…

Але Голодомор переживала ваша бабушка?

В Голодоморі вмерла.

А вона померла в Голодомор?

Мг… в Голодомору вмерла.

А в якому році?

У 33-му. Вмерла в 33-му. Тоже з голоду.

І її мама поховала біля вашої сестрички і братика?

Да, да.       

Це у вас у садку?

Да, вдома усих хоронили. Ой Господи, аж душа болить.

А можливо готували оладушки з цвіту акації чи липи?

Нє, нє. Ми бересток їли.

А як ви вважаєте для чого зробили Голодомор?

Я щитаю, шо це було вредітєльство. Та ж не було нічого. Ото весна началась, а я пішла збирать отаку картошечку у людей. А там самий крохмаль. Я назбирала, натушили ми і кушали блюдо таке. Хай Бог милує, дєтка. Не дай Бог, не дай Бог.

А не ходили на поле збирать колоски в 32—му-33-му?

Ходили, ходили. І нас ганяли, і нас в сєльсовєт тягали, і казали поштрахують. Ну штрахуйте як в нас грошей нема. Ходили, збирали.

Об’їждчик там був, мабуть, він ганяв?

Да, об’їждчик був. Ганяв матюхом.

А ви пухлою були в  32-му чи в 33-му?

Я й в 32-му і в 33-му ото два годи щитай пухла була. А тоді од тухла і пішла ногами усе харашо. І пішла в ясла та й кажу, ну дивіть тепер на мене яка я. А то ноги отакі, і вода біжить з ніг.

 

1. Дата запису: 29 вересня 2021 року;
2. Місце запису: село Половинкине, Старобільського району, Луганської області;
3. Хто записав: Коцур Юлія Олексіївна, заступник директора Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Часник Раїса Іванівна, 7 травня 1924 р.н.;
5. Розшифровка аудіозапису:  Муллакаєва Андріана Степанівна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала в селі Лозна-Олександрівка, Білокуракинського району, Ворошиловградської (нині Луганської) області. 

 (при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)

Представтеся, будь ласка, як вас звати? Прізвище, ім’я, по батькові.

Тодішнє – Паньченко було.

Тепер. 

Часник тепер уже як я заміж вийшла. А там Панченко Раїса Іванівна.

А тепер?

Тепер Часник.

Раїса Іванівна.

Раїса Іванівна, да.

А коли Ви народилися?

7-го травня 1924 році. У селі Лозно-Александровка. Лозно-Алєксандровського району тоді було, Ворошиловградської області. В сім’ї колгоспника. Батько працював у колгоспі, мати працювала у колгоспі. А нас було троє дітей. Значить, я і два братики: Олександр і Володя. І третє дитя, яке народилося було, шей годіка не було. Значіт, 1933 рік дуже запам’ятався моїй сім’ї. Чому? По-перше, батю послали в цей час за посівним десь далеко він воликами поїхав за посівним привезти в колгосп, шоб посіяти хліб, хліб посіяти і все останнє. І ось, їдучи по дорозі, ніч була. Чують проїхала біля них тачанка одна. Їхав чоловік і жінка, і чують крик дитина. А степ. Коли опустився, а там лежить дитина. Струмочок тече і оставлена дитина маленька. Він узяв цю дитну в кожушок обгорнув. Приїхали в сусіднє село і цю дитину оставили. Пройшло багато часу, а це в Романках, Вороніжзька, там завжди був базар велики. І ось батя на базарі. Підходять і взнають батю – придсідатіль  сєльського совета.  І кажуть” дєдушка глядіть же Ваш той хлопчік, шо Ви принесли нам – оженився, вже має сім’ю і водали це все останнє”. Приїжає батя додому, а в нас похорон. Значит, яке питання було? Ви ходили, я в школу ходила і з собою брали не книжки, а миску й ложку, і якийсь листочок і олівець. А хлопчики ходили в дитячий садочок. І тепер там, чого й ми остались живі, у школі варили сніданок. Сніданок і щас якась чечевиця була, і по кусочку хліба. І ото виведуть отак от за столом стануть всі кругом їсти, да. Поїсть один хоче йде туди ди не “йди, ти вже з’їла, ти вже остання”. От, і тепер у нас провіряли, шоб додому не несли,а шоб тут поїли. Раз спасають дітей школярів, то тіки шоб тут поїли. Додому кармани провіряють, да. А хлопчики були в дитячому садочку, там годували їх. А мамка, баті шеж не було він у поєздкі був, ця утром брала вила і йшла в колгосп, шось там робили на хфермах вилами. А там варили тоже їсти і разом усі з однієї миски їли, шо не можна брать і принести оцій дитині. А в нас дитина, знаєте раніше були не люльки, а просто ящик і внизу тканиною, і посередині отак вірьовками підчеплений цей ящик, і там дитина ця лежить, і кругом, шоб ото мухи не кусали обкутують його. Значіть, не могла мама принести, не могла і я, не мали можливості, і діти принести хто із братиків. І от, ця дитина помирає. Дитина, якій годик не було. І ось хлопчик, братик, побіг Саша туди, каже: “ Рая, дивися”, а він уже очі закрив. Ми до нього, а він мертвий, дитя. От голоду померла ця дитина у цій люльці. 

Як його звали?

У цей час..Га?

Як його звали?

Коля його звать було, Коля. Да, пам’ятаю. Приїжає батя. В нас помер ця дитина. І він її обкутує, і знаю надівають поло.. тоді полотяні сорочки надівали, шили, і шось таке, якийсь залізяку завязує мамка, і каже, шоб він на той світ пішов із грішми. Обкутують і в дитячому садочку, в нас садок, у садочку, не на кладбищі, закопують. Батько покидає цей колгосп їде у сусіднє село 20 кілометрів, бо в совхосп Приволлє було. А село – Красна Чаплійовка. Забирає нас усих дітей цих, все шо в хаті було – було промінято у Ровеньки одвозили все. Шо привозили? Одяг, одяг красивий, який там був. На Ровеньки поїдуть садками 20 кілометрів через гору, Вороніжзька область. Був там базар. А звідти макухи привозять та буряки. Такшо в хаті нічого, пуска хата була, все було проміняно на ті, на буряки, на буряки або макуха. І ось, оцю було макуху возьмемо було у школу. Макушка і гриземо. І треба було ховатися, шоб діти не отняли. У школі, да, макуху. Шоб діти другі не отняли. Бо побачать – отнімють. Ну голод є голод, да. Отнімають макуху цю. Приїхали, забрали пішки, нічого не брали, а пішки прийшли в Приболя. Пуста хата. Помістили нас у пусту хату і помістили не кроваті, а то дошками понаскладяно було. Одна сім’я сидимо ми. Друга сім’я. Читирі сім’ї. І ото діти сидять на цих кроватях, воно не кровать, а з дощок, і заслано рядниною. І ми сидимо. Батя й мамка роблять, а звідти утром приносять якусь затірку і хліб це. У обід, це нас троє було, ну трохлітрова такий був той, як би його назвать? Такий посуда трохлітрова. Приносять – ми поїли, ждемо обід. Теж саме і ввечером . Кожного ото три рази приносили їсти нам, все останнє. І почали ходить у школу, там же, в Красній Чаплійовці. Ну шо я хочу сказать, шо весна яке було положення в селі? Тоді якась вода так була, шо багато, а наша крайня була і ярок, і їхала коняка. Коняка утонула і не стала жива. І тоді всі люди, які знали прибігли до цієї коняки – зарізали і по куску поділили всі. І наварили коняче м’ясо їли. Це зараз я помню. Батя взяв пригласив свого батька нагодував тоже цією конятиною. І видно дуже багато це зараз, шо батько помер от того. Ну, шо дуже багато наївся. Батько померає, батька того ховають. Стояли великі бур’яни. Бур’яни  у чоловіка. Там лежить мертвий, там мертвий лежить. Виїлили людину, а в люда ноги пухлі були. Їздять підводою – збирають і кидають. Збирають на ту воз і кидають ті всі, і везуть оциво тим на кладбище. Вирита велика яма і кидають туда їх всіх так швиряють у ту яму. Ніхто їх не ховав, ніхто їх нічого, так скидали. Тепер було таке, шо дуже людей різали. Молдаванці, збоку нас молдованка. Ми боялись ї ходить, казали, вона ловила і різала дітей і їла дітей даже їли. Зарізали своїх дітей і їли. І так ми в том совхозі були десят років. І хата наша стояла та, не осяг ніхто, нічого, ніяк. Вийшов приказ, шо хто десят років не буде жити в цій хаті, хата вийде державі. Ми повернулись додому. Ну це тоді роки тоже тяжкі були. Треба було йти по хліб становиться в очірідь цілу. Цілу ніч простоять, шоб утром узять хоч хлібину хліба.  Хлібину хліба. Ну і всерівно як не як, а таки доставали цей хліб, і давали. Стали по трошку, по трошку стали оживать. Далі краще, краще, краще і так пішло. Стали краще жить, життя стало краще. Тепер у голод осінь прийшла, да, косили тими.. мужики косили хліб. Сіяли руками. Косили. Жінки в’язали снопами, а ми складали у копи, шо таке копай? Полокіпок – це снопик, Ви уявляєте який цей сніп товщиною? Отак, значіт, тут два снопики, по цей бік два снопики, по цей бік два снопики і по цей, і так два снопи і зверху один сніп. Значіть, складали їх у копи ці і так три копи. І то нам скіки було як ми вже почали працювати, робить разом із дорослими. Ну це вже прийшло як у войну.

А от Ви кажите, що батьки працювали в колгоспі, а до колгоспу?

Да. Тепер кажу, йдем ми з школи, із школи йдем, дивимось хата стоїть і от хати откриті вікна. Зайшла я в цю хату і братиків з собою в садік забрала, а вона лежить, хазяйка ця, на тому, на лежанці. Сама вона здорова, здорова така була. Тепер мертва. Тут де у воглі, де завжди ікони, у воглі завжди були іконки і стояв триугольнічок такий, да, і біля цієї іконки отакі квіти обнесені, і лежала трудова книжка. Робили в колгоспі, але нічого в колгоспі не давали. Писали вихід трудодні і шоб вихід, значіт був, в кожного ходи, ходи скіки там днів, шоб виходила за рік. Ходили писали трудодні. Тепер, носили здавали молоко, гроші, здавали яйця, давала. Тепер, здавали державі шерсть. А в нас шерсті не було – батя собаку обстригав. Обстригав собаку і шерсть здавав. Тепер наклали налог на яблуні, на сади. Батя вирубав оставив лише молоденькі, молодень вишенькі оставив. А ті всі великі… великі-великі налоги були. І ось прийшло для того, шоб кінець року іти получать він узяв мішок, і з пустим мішком і прийшов. Вопшім тоді робили ні за шо. І перша пенсія була – восім гривень, хто в колгоспі робив. Мамка виробила, мамка та получила восім рублів, а батя – нє. То шо він у совхозі ще робив. Батя так нічого і не получав от держави. А тіки їздив крив криші людям і получав гроші за це. І тоді ми кажеш, шо ж вона, оця жінка робила, робила, тепер попіл вибирала вона, тут розкидано все останнє. І так в кожній хаті було, дєтка. В кожній хаті було так. Ну, а далі краще життя пішло. Краще і краще, і дойшли до того, шо особливо життя ми побачили як сюди в село переїхали.

А скажіть, будь-ласка, Ваші батьки до колгоспу в них було господарство яке? До колгоспу?

… корова була. І от як на корову прийшов час шоб обробляти поле треба вести корову, шоб коровами, сіли коровами. А вона вже повинна телетися коровка, да. Мамка, баті дома не було він поїхав на заробітки в Архангельськ тоді, покинув, в Архангельськ на заробітки поїхав. А мамка корову не повела. Мамку забрали і посадили її в коморі. Посадили і замкнули. За те, шо вона не повела коровку, все останнє. Тепер, ну так теле ото вигодують заріжуть. Шо з їжі? От шо ми памятаємо? Ми тіки пам’ятаємо, шо ми всякі супи їли. Тепер для того, шоб шось пекти і зварить треба потовкни ступи. Ступи були такі, да. І в цих ступах залізний такий як оце рука товкач. Значить з зерна треба натовкти муки.  Ото встаємо ми, мамка буде, товчемо пшеницю ту. Посіємо – коржики спекли і кашу  зварили. І ще, і ще треба – ще товчеться останнє. Тепер якусь квашу варили, квашу якусь варили туди терен клали, все останнє. Ну борщі, супи. А так шоб..ше хліба купляли, хліба купляли, теж саме. Но це вже пізніше було. А так сахарку так це по кусочку дадуть сахарку. По кусочку. 

А в колгосп батьки хотіли йти?

Ну пішли. Ішли всі нормально.

Не заставляли?

Не заставляли. Нє нормально все колективно обробляли. І все осатннє. 

А чи приходили до Вас якісь люди з обшуками? Зерно забирали?

Ходили, дєтка так. Напротів нас жив куркуль. Чому він був куркуль? Знаю хлопців його були, шо в нього була машина, шо молоте зерно. А тоді в кожного вже ділянка стала, ділянка я вже знаю. Сіяли і вбирали. Це вже зерно своє було, дєтки. І от за це шо він, шо його машина була – його куркуль називали. І його розкулачили. Ось приходе він і каже: “Іван Трохимович, давайте ми Вас поховаємо в того в одяг чи все останнє?” Нє, нє,нє. Ходили, в кого було.. в кожанках, красиво одягнені. Зерно находили –  забирали. Люди, якшо тепер, даже оце, якшо стріг, там ширяли чи не заховане зерно. Даже і на горище залізуть, є зерно – забирали теж саме зерно. Отбирали зерно, забирали. Того й, можливо, й голод став, того шо обкрадали. 

А як звали Вашого батька і як звали матір?

Панченко Іван Трохимович – батька звали, а Панченко Парасковія Фьодоровна. 

А якого року народження вони були?

Дєтка, ну мені казали, шо.. ну я не помню, дєточка. Я помню, шо казали мамка трохи не до ста років дожила, а батько трохи раніше помер, того шо він у Громадянській війні був на війні. І в окопах пустили газ, і їх в легені був. Він вєчно кашляв. Він раніше помер. 

А брати, сестри як їх звали і якого року народження були?  

Брати, значіт, на два роки од мене і на два роки од того.

Менші?

Ага, менші вони були. Я старша була.

Один 26-го року народження, а другий 28-го року народження?

Чи 29-го. Ну шось там є. 

А як звали?

Так, значіт першого братика –  Олександр. Менший брат – Володя. 

А коли колгоспи організовували Ви казали, шо приїжали забирали зерно, а обшуки вони ходили по всіх хатах і до Вас приходили?

Приходили до нас даже по городах ширяли. Даже по городах, тому шо по городах заривали зерноу бочках ховали. Приходили, приходили, і в нас забирали те, шо було. 

А шось батьки заховали? Змогли шось заховать?

А нам нічо ховать було, дєтка. Нічого ховать було.

А як Ви вижили? Як вдалося вижити? Шо їли? 

Як прийшлось вижити? Дякуючи совзозу “Приволля”, там хліб видавали, там уже годували, носили. Ті, ото, і довго ми цілих десять років в совхозі “Приволля”. 

А до того совхозу, шо їли?

Га?

До того як поїхали в той совхоз, шо Ви їли?

Шо їли? Те шо приносили із того.. кухня була, варили їсти і приносили нам додому батьки . 

Ні, до “Приволля”, поки не поїхали в “Приволля”? Коли жили в другому селі, шо тоді Ви їли?

Шо їли тоді? Саме перше коли появилася, та бур’ян усякий, да. Лобода. Значіт, з лободи, молоко в нас коровка була, з лободи це було як лапша. Закипятят молоко і ту бурян той кладуть туди.  Тепер листя коли появились – обчухрали листя. Листя з дерев сушили, оце дєтка, це листя і робили ліпьошички пекли, їли. І все остннє. 

Ну у Вас усі вижили?

Ну от….

Крім братика маленького?

Ото малесенького. Но якби батя не приїхав нас не забрав і ми б… бо в мамки вже ноги пухлі були, лопались і вода текла. 

А Ви розказували, шо за те, шо вона корову не здала – її закрили, да?

Да. Її садовили в сарай. 

То вона….

Вона тужила там. Все останнє. Тужила криком. Не тіки її других, хто не привів коровку, шоб оброблять землю.

А потім відпустили?

Га?

Тоді відпустили?

Тоді відпустили, да. 

А корову забрали чи ні?

Нє, не брали корову, не брали, нє.

А чи можна було колоски в полі збирать тоді?

А бачиш, це харашо, шо ти нагадала, дєтка. Напротів нас наша крайня хата була. Тепер великі чотири тополі, сад хароший був, колядязь був теж саме, да. І отако сюди через дорогу поле зразу, і там появились перші колосочки. І ось ми, з сим кипошилом, мамка сумку полотняну, ножниці. Харашо шо ти нагадала дєточка. Ідем, ідем туди колоски збирать і то так нахиляємося, нахиляє і обрізаєм колосочок. Ось, побаче біжить на конях і той, обїжчик, великий батіг, і якшо такий батіг – це палка велика, а діла з ремня і на кінці завязано. І то так по нас, по “ а чиї ви? а хто ви?”. Біжиш, кричих і сумку покидає, і ножниці покидаєш, і все останнє, і тікаєш. А тоді лове, а ми обманюєм чиї ми, не кажим своїх батьків, а других, те саме, кажем. Це тоже пам’ятаєм добре. 

А когось судили за колоски? 

За кожен кілограм зерна судили. Даже,  де у карман хто возьме, да, судили і садовиди в тюрму. Даже кілогрма, може, там не було. І ось коли ми приїхали сюди, 49-тий рік був ми приїхали, і нас вчитель..я і чоловік вчитель, двоє дітей, і нас до кравцова Гаврила поселили ночувать. І ось ночували, і його дружина була засуджена за те, шо у кармані був зерно. Одбувала тюру. Садовили. 

Це в 30-тих роках було, да?

Да. 

А людей розкуркулювали тоді? Ви розказали про одну історію чи були ще якісь історії?

Я тільки одного цього знаю сусіда. І вони його розкулачили, і їх посадили, і десь вивезли в ярки, у ярки. І ото висадили їх і живи як хочеш. Бо він куркуль, бо в його машина була. І причому машина в якій кожна людина кожна молотила свій хліб за його машино. І тоді, бачите люди якісь дружно було. У сусіда сьогодні молотят -сусід помагає. І так один одному помагали. І будинок робити помагали друг другу. Так і хліб вирощувати друг другу. Люди тоді були дуже, як сказать, добрі. І послушні, не грубили, особливо гарно відносилися до стариків. І ото, якшо хто із старих на печі уже, старик той, але керує сім’єю. Тоді ж не розїжали нікде жили сім’ями. І зажаміж оддавали, і женилися, і останнє. Всі слухали і шо скаже, скіки невісток, що скаже батько отой, шо сидить на печі уже. Отій невістці оте купи, отій оте. Керували і всі слухали старосту, який був у сім батько. Всі слухали.

А в Голодомор люди допомагали один одному?

Допомагали, допомагали один одному, да допомагали. Навєрно були вижили.. ну треба сказать, шо не плакали, дєточка, ми ховали не плакали ніхто. Шо ховають і ніхто не плакав. І причому ото кидають все останнє подорозі ярок тече, вода тече. Дивишся, лежить там, там лежить мертвець. По вулицях.

Багато помирало людей?

Багато, багато, багато померло. 

А чи були місця де оцих людей ховали? Загальні могили були?

Обща яма і туди скидали всих, дєтка. В одну яму всих скидали. 

А де ця яма була?

На кладовищі, на кладовищі. 

І в одному селі, і в другому селі де Ви жили?

В кожному своє, да, в кожному своє. 

А як Ви думаєте чого був Голодомор?

Як Вам сказать? Сказать шо не врожай був – ні. Просто штучно все створии його. Раз забирали в людей зерно, на горі ще лізли, даже в дитини отам в колисці де заховано і там забирали. Мені кажеться штучно було зроблено. Ну, можливо, й недорід був.

Ну колоски ж ходили зрізать, значить шось вродило?

Да, колоски ходили збирать. Ну основне, шо гляділи, шо товкли. І це зараз ж я думаю, наскіки глупо було. Значить, я двацять раз ударів товкач, і менша дитина тоже двацять раз удар товкачем. Це шо це? Хіба це ж нормально? Це ж петер розсуждаєш як. Тепер, значить, шо? Особлив кукурузу трудно було товкти. Аж кукуруза велика, да, і товчем товклм, товкли, а потім пересіяли. Потом знову сипимо у той, у цю ту.. знов товчемо і так поки стануть крупи. Це каша, ато ліпьошки.

А де це Ви вдома товкли?

Вдома, вдома. В кажного ступа своя була.

А жорна були? 

Хто?

Жорна.

І те було, і те було у сусідів ото. Но вже коли пшениця і коли очірідь тебе.. І в одного тіки таке було, і то коли очірідь тебе прийде, а то більш товкли.

А коли мололи давали шось, оставляли за те, шо помолов?

Да, обов’язково брали. Ти ідеш молоть – ти даєш черпак. Так само і в млинах же, дєтка було, коли млин. Тут у селі був млин. Ми коли приїхали, Свєта, школа красна і там на вуглі, де це військова частина, трохи вище туда, млин був. Як зараз я помню. А знищили. Хай би стояв. Шо ж кому він мішав той історичний пам’ятник? 

А не розказували батьки, може, Ви пам’ятаєте, як колгоспи утворювалися? Їх же не було, цих колгоспів. 

Я не знаю, дєтка. Такого не було, шоб кого вбили..

Ні, ні колгоспи як створювалися?

Як називалися, да? 

Ні, як створювалися? Як вони створювалися?
Створювали?

Як створювали колгоспи?

Я це не уявляю даже. 

Не знаєте, нє? А худобу не забрали у колгосп, у батьків? 

Коняку, отаке забрали. Коняк забирали, зводили ті всі останні. Волів забирали тепер, до їх приладдя. Коровку забрали. До їх приладдя, яке все оставили. Зводили у колгосп. Забирали, оддавали. 

А землю?

Га?

А землю не забирали у колгосп? 

Землю? Помню городи були. І городи були невеликі. А тоді вже я помню, шо ділянки були в степу. Уже ділянка у нас була в степу, да. І братя і сестра старші од мене, мамка виходила з двома дітьми за батька, як косили, як убирали уже хліб. Тоді клаптики землі виділили кожному.

Так у Вас ще старші брат і сестра були? 

То мамка з двома дітьми виходила заміж. Це ми сукупні, а то мамка з двома дітьми і вони старші були.

А якого року народження? Як їх звали?

Я не помню.

А як звали?

Звали Клава і Іван. Клава і Іван померли. 

А коли був Голодомор де вони були?

Голодомор як, де були? Тоже з нами були. В совхозі були, але вони вже старші були. Вони вже робили. Коли в совхоз пішли робили і мама, і батько, і вони обоє робили вже. Сестра та на кухні робила. В совхозі не було голоду. Не попоняття… ну спасали, а як.. у селі колгосп здихають, а там  нє. А в совхозі, бачу, даже доглядали і..  

А Ви розказували, шо ходили забирали в людей, до Вас тоже приходили?

Шоб шо? Забрать?

Да.

Нє. Я не помню, шоб шукали в нас. Не помню. Та в нас нічого брать було, дєтка, то в тих, хто багачі більше. А в нас нічого брать було. 

А Ваші дідусь, бабуся жили окремо?

Шо дідусь?

Дідусь і бабуся вони жили окремо? В них було своє господарство? 

То окремо були, окремо були, да. 

В них нічого не забрали?

Я нічого сказать не можу. Знаю, шо сім’я в них велика була. Мати рано померла. Їх семеро осталося. Оце як зараз помню семеро дітей. І в….

А коли оце забирали зерно, худобу забирали, розкуркулювали чи люди чинили якийсь против, чи опиралися оцьому, шо в них відбирають?

Такого не було. Це по кіно показує, шо і рубали, і все останнє, тейго.

У Вас такого не було?

Я такого.. не було, не було.

А як Ви думаєте, дітям треба розповідати про те, що був Голодомор? 

У шостому класі, я вже в шостому класі була, в Вовчарово, це ми як Голодомор був. Дивіться, ми спочатку в Чаплійовці жили, потом у тому, у Консорово, послєднє це було і ходили  в школу у Вівчарево. Це вже у шостий клас я вже ходила. Стали вчителю казать, шо Голодомор: “Який Голодомор? Шо ото видумуєте?” Він став на нас крить, шо ми сказали, шо голодували, шо казали, шо Голодомор був. Учитель, як зараз я помню. Як? Ше голод, а померли. Та в мене брат рідний помер. “Не було Голодомору, не кажіть. Не було Голодомору”.

Тость не можна було говорити?

Не можна було. Не можна було говорить, шо він, Голодомор був. 

А коли стало можна говорить?

Я не знаю коли, може, перестали… коли наїдені вже були.

А дітям своїм Ви розказували, шо пережили Голодомор?

Нє, нє. 

Не розказували? 

Все прекрасне. Нє, я нікому не розповідала. Нікому не розповідала. 

А онукам?

Я даже, я даже сину своєму, який в інституті преподаватілем, нє. Сину і дочці не розповідала. 

І даже зараз не розказували? 

Нє.

Розкажіть.

Хай вони не знають, дєточка. 

Це треба знати. Треба розказати, шоб такого більше не було..

Треба, треба. 

Шоб такого більше не повторювалося.

Дєточка, це зараз тут нема нікого.. нельзя розказувать як ми жили до цього. Бачте до чого дойшло? А як ми жили вже, отут в селі, відь мільйонер колгосп був, дєточки. Відь скіки построїли, а це великі дома. Це ж держава построїла, це де ми живемо. Клуб построїли, да, амбулаторію построїли, двохетажні дома. Все це ми поплатили, все останнє. Тепер, які свята були ми вже дєтка, кажуть, ми вже жили при ньому. Ми вже жили при ньому. Всього достатньо було. То було коврів нема, тай оце ковйор коли получили цю квартиру синуля в Москву їздив доставав. Зараз всього повно було, наїдині і все остальннє. Дякуючи нашим керівникам. Вони з життя пішли вже, шо вони розвалили? А тепер, шо? Шож ми тепер? А тепер та мало того, ладно ми вже почему другі республіки живуть нормально? Почему ж ми воюємо? Чому спрашується? За що? Шо хочуть хіба, шоб приходили похоронки? Ви шо це все записуєте, да дєтки? Не нада, бо мене ше посадять. Ви це викресліть. Ви чуєте, дєтки, на нада цього?

Нє, нє.

Все добре, все нормально.

Це я розказую так як воно було, правда. Тепер за себе дєтки, шо ми є? Я селянська, колгоспні батьки.

І одне останнє питання. Про Голодомор, як Ви думаєте, треба розповідати дятам, онуками?

Я б його закрила зовсім.

А чому? Чому не треба розказувати?

Хай діти не каляються. Зараз вони їдять, та най ми їмо. Ми їмо не знаємо, шо їмо, дєточка. 

Так, а про Голодомор чого не можна розказувать? Чого не треба розказувать? Чого Ви так думаєте? Ну Ваша думка.

Я не можу на цю відповідь, дєтка. Може, б другі сказати. Я не можу відповідь таку дать. По-перше, мене ніхто не приглашав за його розповідать, дєточка. 

Ні, я маю на увазі не десь там розказувать, а от там, наприклад, своїм дітям, своїм онукам, ну якшо ми прийшли до Вас запитуємо?

Свідок сміється.

Як Ви думаєте, суспільство повинно знати про Голодомор?

Це покоління воно забудеться, дєточка. Вони скажуть, шо його й не було.

Якшо не будете розказувати.

Якшо не будемо розповідать, да.

А якшо будете розказувати, то знатиме, історія буде мати…

То так воно, так. Мене приглашали на встрєчу, да, шоб я розповіла, нуколи мене… ви не записуєте, діточки, ні?