- Дата запису: 25 вересня 2021 року;
- Місце запису: місто Світловодськ, Олександрійського району, Кіровоградської області;
- Хто записав: Сопронюк Тетяна;
- Респондент: Прокоп`юк Ксенія Гивівна, 31 січня 1927 р.н.;
- Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років респондент проживала у селі Танське Уманського району Черкаської області.
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як Вас звати?
Ксеня.
А по батькові?
Гивівна. Прокоп’юк Ксеня Гивівна.
А коли Ви народилися?
27-го року.
А дата?
Тридцять первого січня.
А де Ви народилися?
У Танському.
Ну називай Черкаська область.
Це де саме?
Ну Черкаська область, Уманський район, село Танське.
А батьків Ваших як звати?
Мама звалась Параска. Фомілія була Сивак Параска Андріївна. А тато Гива. Сивак Гива Денисович.
А у Вас були брати і сестри?
Брат був, то на войні вбитий.
А з якого він року?
25-го.
Мг.
Старший на два годи.
А звати як його?
Іван. Сестри були. Ганя вмерла, менша за мене, а Ніна 35-го року ше в Умані живе.
А ця, яка вмерла, то з якого вона року?
28-го.
А яке у Ваших батьків було господарство, коли Ви була ще маленька?
Була корова, коняка була, то її, як тоді в колгоспі, то забирали. Були і корову забрали, але тоді корови віддали. А тоді була корова, як настав вже голод, то корова у хаті з нами разом була, коло столу в’язана, бо так крали, витягали зовсім, хто шо міг. Крали сильно. Їли ми шо? Кропива у нас спіла. Голод два года підряд був, год, то було б легше, а так дуже було важко. То в нас це корова була, то там яке масло збирали, то всьо носили в Умань, там продавали і там купили крупи 100 грам чи шо, і тоді та кропива, я її ше помню в роті, як я її не хтіла їсти і треба ж їсти, бо крупинка де-не-де з кукурузи була, а вона шелепає. Тепер згадаю то-то, ой кропиву, там, листя кульбаби їсти – я не довольна. Кажу, я так наїлась, шо мені хватає тої кропиви. Ну вже як поспіли, як вже розвилися вишні, то ми то листя рвали і глей, то з вишні дерли, і ліпили вареники з того листя. Їли цвіт і оці бруньки, які попадались. З вишні вони не кислі, бо слива то та шей кисла, але всьо їли підряд, хто шо де побачив. Дуже були. Була тоді в нас не звали садік, а майдан, там були здоровані, які вже батьків не було, а, може, в кого й був, а в нас столи виставили і там насипали, яка їжа, я не помню, а ті здоровані прийшло, отак рукою шерп – випив, пішов, з другої тарілки, а в них, каже, корова є. Це на нас з Ганьою, бо Іван вже ма’ть корову ту пас. Була в нас родичі на за нас в татів перед в брата дочка брала його із п’яти год пас корову, о. То той, то вона його бере на плечі, несе в поле, – він пасе корову. В них корова є, значить, нам їсти не дадуть.
Одного разу, но давали по сто грам хліба, такий кусочок. Чогось мені, мого тата хресного жінка робила там, і мені таких кусочків тако важат, і так одрізали кришки, вона мені хотіла більше дати, вона мені дала мою пригорщу, а я як побачила, шо мені дрібненьке, а всім кусочки я об землю, вона каже, шо з’їла? Діти збіглись, як ті курчата і мені нічо не попало. Всьо ми будем в хаті сидіти, но ми шей з братом сиділи. Ми не хтіли в ті садіки, ми сиділи в тій хаті замкані, то тато на обід, ну кузнец був. Прийде на обід нам насипить, того, кропиви, ми поїли.
А як були ми не замкані, то активісти ходили провіряли, шо в нас в хаті є. Тата й мами нема, вони на роботі, а ти, а ми ж самі, прийшли, витягнув з печі те горня, подивились – там нічо нема, тіки кропива. Одного разу, де в нас того було жита, я не знаю, скільки на печі вистелили і нас усіх трьох положили ми на край головами і ті активісти зайшли, і нам сказали, шо не ворушаться, ні одне, діти слабі всі троє, ми лежимо слабі, бо як ворушнеся, то те жито зашелепає. Значить, ті активісти вийшли, всьо, ми вилізли, ми не грались, ми сиділи так під грубою, но ми не пухли, а були ж такі, шо попухли зовсім. То дуже погано було. Но як уже настав бур’ян, там та така пшінка кругленька, тут якось гіначе його звуть, листочки. На березі, в нас беріг був, там вже травичка, значіт всьо, вже пішли на ту траву.
Десь-колись тато десь достав, де, не знаю, буряків, тіки не оцих рябих червоних, а жовті кормові. Зварили ми всі їмо, о, каже, їдять діти, значить виживуть. Ми поїли раз, другий день воно протівне, воно буряк кормовий, запах має кормового буряка, бо цей простий, цей добрий, він пахне, а кормовий, то тіки скотині, але ж ми раділи й тим. То в нас, а то мама пекли ше блинчики з либоди, то вже пішла лобода. Як вони їх ліпили, я не можу придумати, на сковороді жарат той бур’ян, і ми їли, вкусне-вкусне. Куди ж воно, як його нічо не було. А була в нас ше баба жива Маріна, татова мама, тий каже: “Ба, дайте хліба”. Баба: “Під стіл впав”. Ми шукаєм той хліб, а його нікде немає. Тоді баба десь на роботу ходила, десь на свинарник, бо тут у неї спідниця і тут пришита така кишеня, і вона туди макуху ховала, і тоді прийде, і по жменьці нам усім дала, всім трьом. Шо ж тої жменьки? І дядько був живий, татів брат, то в Рудці ловив. В лежанці якось очмале їх, а тоді зварив, і нам по грубцю видавав. А тоді він умер. Вперед баба. Нє, в нас хлопчик ше був, а якого він году чи тридцять первого, чи 33-го, но маленька дитина, мама його скупала, ми на печі його купали, нать зима була, о, скупали. Мама мені дала в руки я його держу, а вони стелят, постелити, вповити його. Він став гикать. Мама: “Не траси”. Я, кажу, я не трасу його, він, кажу, гикає, тоді положили його, воно гикнуло ше раз і кончилось. І чого, і шо? Ми ж його молоком напували. Чого воно, з чого вмерло, то не знаємо. Десь тут вже пішло, сусід, то це в нас три було похорони. То як дядько вмер, тато зробив йому дубовину, бо ховали без дубовини. Копали великі ями, там вони є на цвинтері, де поховані ці, шо помирали, то на купу складали, складали поки не повна і всьо. А дитину ту сховали, мама ходила з татом, нас не брали, бо ми ж малі, куди нас тягнути? Після пішли ми на кладбище, а мама, кажут, отут коло тину поховали, там зрита вся земля і не знали, де маленька. А ше як ми ходили в садік, там була Наташа, дівчинка така повненька, вона була сама меншичка у родові, там були брати і сестра була старша, і двоє її рідних були мала і не рідних. Тої Наташки не стало в садіку. Не стало Наташки. Сусіди, радом жили хати, а чи вони родичі, чи нє, то я не знаю. Вони її зарізали і зварили. А ті стали шукати. Він, дядько, звався Олександр, а жінки не помню як звати. Бо всі Олександр, Олександр, о. То вони в горняток вже найшли варану, ту, дитину і було ше м’ясо, то воно поховане там, так кладбіще заходити, на Танському, то тако на лєву руку і там пам’ятник великий батько поставив. Шо ти, зарізали і похована. Так з горнятом і ховали, те м‘ясо і всьо. Страшно було. То нам наказували, якшо ви йдете на вулицю і хтось вам дає намистечко чи шось – не йдіть ні до кого, не заходьте, ні до кого, йдіть прямо. То ми боялися, бо це ж, я ж ту Наташу знаю. Бо батьки… Чо я її знала, то я не знаю, на це вніманія… В садіку тому були. Сусід чоловік вмер і сестра вмерла, стара була дівка. Тоді друга хата – вмерли там чоловік і жінка померли, діти всі остались живі…
А Ви прізвища пам’ятаєте цих людей?
Тодось цей дядько звався, а та жінка Легера. А фамілія Тодося, то Музика.
То це вони двоє померли?
Нє, він десь жив з жінкою в хаті, а то сестра жила окремо. Така маленька-маленька хатиночка була в неї. А через дорогу – дід помер, Архип, Музика тоже фамілія. Павло Музика і Митя, хлопчик 28-го року. Я понесла молоко йому. Несли, бо просили, шо принесіть молока. Я понесла молоко, а він на столі вже нарадяний. Я ж кажу молоко принесла тобі, чого ж ти, кажу, ліг тут, а вони всі дивляться на мене. І ше менший хлопчик там помер, то четверо в цій хаті. А через дорогу, назад них, жінка жила з чоловіком, дітей в них не було. Бандіти, злодії її зачинили в скриню, ну як вона вижила, то я не знаю. Корову забрали, а ліс недалеко за городами, там, я знаю скільки там перейти, не дуже далеко, лісочок. Зарізали, розтягнули, а хто її випустив, то я не знаю. То вона жила десь вісімдесят з чимось год ше сама. То-то наче всіх знаю, а тоді на заді, туди були татові хароші, вони дружили з ними всі. То там хлопець умер здоровий уже такий був і двоє таких, як я, а одно меншечке.
А фамілія як їхня, пам’ятаєте?
Чеженко. Чеженко, той, Гнат звався, Чеженко Гнат Григорович і Петро Григорович, і Марійка Григорівна. Це ці діти. То це я, я їх добре знаю. А через дорогу дальше двоє дівчаток Петренко. Була Галя, така як я, і Поля. Та 29-го году, та 27-го. Ну, померли. Ну, а в тітки нашої, це татової сестри чоловік, три хлопці.
А як їх звати було?
Коваль. Коваль, це Іван був, 26-го году, бо він ставший за мене на год, а ті меншичкі, то я не знаю з якого году.
А батька їхнього як звати було?
Андрій. То він тоже помер. Чотири душі в хаті. Страшно мерли люди. То цей дядько наш, то ж тато зробив дубовину, ці, шо підвода їде, підбирає мертвих, заходе до хати, взнав, шо є мертві – забрали, бо хто там за кого хотів казати комусь там. То він три дні лежав. Два, ці шо їздять, удвох не могли дубовину на віз покласти, бо якби без дубовини, він лекший, його потягнули за ноги, за руки, тай всьо, а з дубовини візьми його, о. Дуже, дуже. І ше в мами вмерли батько, це мама з Косенівки була, не танська, косенівська мама, то батько, мати, брат, жінка і двоє дітей. Це Бурлаченки був Самійло і Федор – брати. То діти померли у того, Самійло, а жінка осталась жива. То ми родались з нею доки були живі вони. Осталася Медоша, мама, наче, тоже наша нивістка, але ми родались з нею. Хароша була людина. То, то я ж кажу, а тут де вже я вийшла замуж, то тут цей дід, його дід помер, то тіки вже сусіди казали, шо отут, у цій ямі, там їх бог його знає скільки сховали.
А це Ви в яке село заміж вийшли? Там же в Танському?
Да. А тут вже в сусіда вибігла, Маруся, вона вже була Франко. Вийшла на вулицю:
– Ой, дічата, шо в нас случилось.
– Шо таке?
– Володя братик умер.
Ніхто не плакав, нікому не шкода нікого, умер і всьо. Тоді вмер шей батько, тут вже за батька не знаю. Як вмер і всьо, бо не всьо ж знаєш, шо на вулиці.
А як його звати було?
Франко Федір, а хлопчик Володя. Тоді в неї був другий чоловік, то вона хлопчик був, то вона назвала, тоже, Володьою його. Я кажу, то всьоровно ж того братика не заміниш, бо він був, вона 28-го, а він меншечкий, десь 30-го, якого року, но малий хлопчик, ми ж на вулиці, там в кажен хаті четверо, п’ятеро, як вибігли, тий юрбою всі. Но вже дальше, то, но вмерли здоровацько, вже дальшечко хата була жінка, Дарка звалась, но фамілії я не знаю, то чоловік, казали, вперед вмер, а вона вмерла, ше була чуть жива, то її стягнули в свиті була вдягнута, з печі стягнули на віз поклали, пока довезли, то вона й кончилась. Так, шо таке. А тут, де ми тоді поставили хату, вже вжились в селі, то батько й мати вмерли, дівчинка лишилась, то вже тоді після вже цего, то зробили інтернат, вона була в інтернаті. А ті в Германію брали, забрали в Германію і вона не вернулась. Хоч вона до нас і ходила, ми її знали, а чо вона? Красіва така жінка, мати, дівчина білява була, а вона чорнява, кучерява, красіва. От, я її шось запомнила, та й вона каже до неї: “ Ганю, ти знаєш шо я, ма’ть, умру, бо в тебе завелись воші в голові. Я, ма’ть, умру.” І вона, коли вмерла, не знаю, но Ганя осталась сиротою. То тоді їх позабирали, хто сироти, був інтернат окремо в нашому колгоспі, і через вулицю, через річку другий колгосп. І там вони були.
А багато там дітей було?
Багато. Скільки, но, багато. Вони всі вже були такі великі. Дівчата виходили замуж, хлопці в армію. То великі, то я тих не знаю, то великі.
Скажіть, а братика Вашого, який тоді тоже в голодовку помер, як його звати було?
Коля. Коля. Хароший хлопчик. Такий і не худий, повненький, шоб таке. А чо воно вмерло? Вмерло і всьо.
А в..
Тоді ж, кажу, шо підвода їде збирає і всьо, і ніхто не плакав, ніхто не біг, ніхто горілки тої не ставив, як уже почали, як умер тепер, то й весілля роблят. А тоді тій, тоді ніхто, нічо. Забрали, повезли, на цему кінець. Но кропива мені надоїла.
А були в селі люди, шо не голодували?
Хіба може оці активісти, як оті, шо були до партії тулилися, бо вони ж активісти, то вони розкуркулювали людей, забирали всьо, ну, в нас в коморі поставили, з тих хатів валили і коморі поставили, свинарник зробили з тих хатів. А в тих людей там усьо ж було: корови, свині, коні. Всьо забрали. Коні ті почті виздохали в колгоспі, бо тоді коровами вже, мама шей ходила з коровою, волочити там сіяли, то, шо робити, снопи возити, то тіки з коровами. Корови вдвох, ярмо – й пашол.
А ось ці активісти вони з Вашого села були?
Да.
А був там якийсь уповномочений з района?
Нє. Там вони самі командували, а хто ними командував, хто його знає? Знаю, голова сільради був, ну такий, шо в них вся сім’я вижила.Там їх було з десятеро, мабуть, і всі вижили. І ці шо вони як свині брали, корови, там на полі зробили хферму з цих хатів, шо тоже вистроїли такий, як гуртожитки хатки, там вони й садок посадили. Це ти знаєш де ферма? Там садок був і черешні, і ну вопшем садок, то вони там жили пока ці свині їли, то вони там жили, а хати в селі держали, а тоді як переїли, нема, тай давай в село вертатися всі, всі покинули там.
А багато цих куркулів було, кого розкуркулили?
Нє, не дуже багато, но були.
А шо з цими людьми, з цими родинами розкуркуленими сталося?
Ті, ті десь пороз’їжалися. Є такі, шо не вернулися в хати, так вони осталися і до цеї пори, ті хати, бо не було чо вертатися – обіжені були. Був ше Пугач – це голова сільради був і тоже великий активіст, а на старість вже зробився такий як і ми. З нами вместі. Вже ми грузили машини, а додому хочеться вкрасти качанів, хоть би з десіт, а шофер каже: “Так, Якович, оберніться, оберніться, бо дівчата грузяться на машину”. То ми хоч по десятку в сумку, бо більше може, ше другий якийсь схватити видерти, або штрахувати.
А тоді плата в колгоспі, яка була? Повів корову парувати – відщитали. Грошей, може, якісь копійки той були, то десь діти попасли корову, десь корова вскочила хтось побачив- записали, оштрахували. Ніколи, ніхто й копійки не мав зовсім. Нє, там не було. А тоді, шо там дали, не знаю. А родило, тоді в 34-му році, такі врожаї були сильні вже, но всьоровно ж не дали такого, шоб люди свободно жили. На городі сіяли кусочок жита, там, градочка соняшника, кукурузи радочків три, штири, бо там можуть пиняти, там нє, нельзя взяти.
А як була голодовка, Ваші батьки в колгоспі працювали?
Да. Тато в кузні, а мама з коровою ходила, а тоді вже на бураки на площу, шо вони там робили? Ходили, а ми…
А годували їх у колгоспі? Шось давали?
Нє, нє. Хто там дасть? Нє, нє. А вдома така була велика ікона – портрет святого Миколи, той тато, кажут, дивіться він баче куди ви повертаєте, шо ви, не робіть збитків у хаті. Ну як ти? Ваня, ж той, самий старший, виліз на стіл, як шилом виколуп зрачки тому святому, каже, тато переступив поріг:
-Тату, а вже святий Микола не бачит, шо ми робимо.
– А чо?
– А там зрачки виколов.
Ну шо ж, тато обернув голову, смішнувся і всьо.
Не сварився?
Заперечно махає головою, сміється.
Так нельзя, нельзя. А друга така ікона, там тоже багато святих, а він каже, а цих ви ше не подерли? Нє, кажем, ше не вспіли. Бо ми ж не вилізли, бо ми ж малі, а він самий більший.
А тоді у вікні сидимо, ми вже з Ганьою вдвох, пішла коняка тако під гору, бо ми на нищій ленії, якийсь такий горб і вище ленія, і нище ленія. Та коняка під гору йшла, така кара коняка ішла. Збіглись люди, які нам за тину чуть було не видно, ту коняку збили з ніг і тіки остались, геть і кишки забрали, всьо. Збили, а ми тіки дивились у вікно. Приходе тато, тато вечері приходе пізно і мама пізно, а досвіта, брегадір був вредний-вредний, а вікна, оті штири шибки була хата, о, як затарабане – ми всі посватівсь. То мама, з ним тато сварився, що ж ти тарабаниш? Ну постукай. Тато в кузні, то він кузнєц, то він собі знає свою роботу. То тоді, а люди коняку ту пиняли, збили, тай шо? Нішо. Ми не знаєм, шо там осталося. Ну, каже, тато там нічого не осталось. І всьо забрали, шо було.
А ці ікони у Вас не забрали з хати?
Нє, нє.
А ці активісти вони тільки їжу забирали чи ше шось забирали?
Вони тіки заглядали, шо в тебе в печі є і всьо. Я ж кажу, то..
А вони один раз приходили чи багато разів?
Нє вони ра… багато, а тоді, як нас замкнули вже в хаті, то вже всьо. А ми як уже ми були більшечкі, уже ця голодовка кончилась, то ми, тоді в ту хату, де була, де корова стояла, бо хліви мабуть, на дрова спалили, не знаю, де ділись, то в тій хаті ми в цій жили, а через сіни корова стояла. Там грати тато поробив і ті грати ми пролазили, які ми там були, но ми пролазили і ми могли на двір побігати. А тоді назад в хату, а там ключ був желізний такий отсунеш, отсунеш, то ми вміли. То в сінях нам давали їсти, а хата замкана, бо тоді багато ходило. Ми казали – старці. Вони всякі можут до хати ввійти, а шо там було брати? Там брання ніякого. Нікде нічо нема. Шось там було, то тато десь їздив, а куди він їздив? Десь проміняв на шось.
А шо він проміняв?
На якесь зерно міняв. Привіз..
Одяг він міняв?
Нє, ну да. Якісь черевики, мамине намисто, хустка. Ну там таке, шо було, то те всьо тоді поміняли. А шо вони наміняли, то я не знаю. Но нам привезли карандаші червоні, голубі, то ми ними малювали. Малювали, малювали, а тоді межі дірку в сіни прорили і їх туди заклали. І мама замастила, і всьо. А я кажу, там олівці наші.
Багато розуму було.
Даа. А вже 47-ий рік, то ше краще було. Я вже на роботі була. І який голод був.
А розкажіть.
Я там в газеті читала про той голод. Обше, 46-тий рік суш була. Дощів не було. Був, ми сіяли, я ходила коні водила в сівальці – грудки. А босі, бо взутись не було в шо, це ж вже після войни, 46-тий рік. А всоровно ж, лазь по тих грудках, то..
Їздила в Білорусію…
Ви їздили?
Да. І товаришка була така сама як я і дядько сусід, і ше сусіди, два дядьки. Ми з ними поїхали. Нашо татові штани, сорочка, моя хустиночка, мама купила мені, я її забрала якось. Купили нас спідничку, то я тоже її забрали, якась скатерка, якісь рушник був такий домотканий, ше старий. Завезла двацит штирі кілі жита з ячменем, привезла, то ми там три ниділі лазили. Там тоже вони ше… Но вони, в них тіки хліб був, а в хату зайдеш, там пісок у хаті і холодно ше було, бо ми були вже мороз, розтавало вже, як ми вже додому приїхали. Ходим, ходим, ходим, дадут шось таке рідке їсти, таку миску велику черепняну. Воно вода, но воно салом затерте чути і де-не-де крупина гороху, і картопля така здорова-здорова до неї в мундірах зварана, покладяна – бери їж. А хліба, як міняєш у кого, то тоді дасть тобі кусочок хліба, а так тобі не дадуть, то ми ходили просили, шоб міняйте шось, беріт і дайте нам їсти хоч, шо-небудь, хоч тої води. Та я кажу до тої, то вона тоже, я Ксенія і вона Ксенія. Кажу, Ксеня, то чого ж ці ії картоплі та не кинути сюди? Чого вона її варе окремо? За чого окремо? Я ж кажу, в хаті і теля можут бути, і козенята, і кури, а чого це в хаті? І пісок. Нема, шоб там Білорусь, Білорусь! Там такі самі злидні, як і в нас, тіки ше в них, видно хліб був, о.
А де Ви саме в Білорусі були, пам’ятаєте, ті міста чи села?
Нєа. Ми до станції Ліди не доїхали, а яка ця станція, ні за шо не можу спомнити. Знаю, шо таке Бі-ло-ру-сь ми в’їхали, а станція Ліда десь дальше.
А чим Ви їхали?
На якомусь уже поїзді. Десь їхали, якесь є Криворучча. Воно десь під границею, десь воно, мабуть, ше було совецьке. Бо як білоруська, то там був стовб, отой шо на тому, на границях, перекинутий, то ми, то там ми зайшли туди в станцію, кудись там їхати, ну дядьки командували, а ми ззаду хвости. Тий, кажуть люди тікайте звітси, тут самі бандіти, тут нема таких. А в мене мішок, той з тими вещами, грубий твердов’яний. Чую, дрр по ньому бритвою пішов. Я оглянулась, стоїть хлопець, кажут: “Йой, атдайся – різне по очах.” То ми з тими дядьками давай тікати, десь утікли. То вони командували, як, куди, шо.
От як ми приїхали туди, Беларусь там написано таке, допись така, зайшли ми, дев’ять кілометрів до низу пішли, так пішли прамо, і там шастали. Ну там вони хуторками живут, там не так, як в нас село, та й зайшов, та й йдеш, о. Там хуторки. Всюди там родичі чи шо, хуторками?
То це Ви в 46-му чи в 47-му?
В 47-му.
А в 47-му були активісти, які оце їжу забирали?
Нє, тут вже не заглядали.
А чого тоді голодовка була?
Не вдались, неврожай був, шо було – вивезли, а тоді як ми вже приїхали, то ми в Умань приїхали, де станція Козятин, тоді ми сіли на Умань, то вредняк якийсь, а вона заболіла, подружка, а дядьки там ше остались. А ми вдвох поїхали. Поїдем, кажу, і всьо. Нам нема чо тут шлятись. Три неділі не роздівались нікде, нічого. То це ми з Козятіна сіли на ту Умань. Приїхали в Умані, а там уже наші підводи, та брали зерно на посів, то воно ж було, його ж вивезли. Но в колгоспі стали варити їсти. Нам, я на фермі вже була коло телят, привезли, у нас уже корова доїлась, у нас була корова, о. То льон варений, а він зелене, таке мутне, таке гидке, шо страшно дивитись, його люди їли. А я порцію свою брала дома теля напували, а молока йому не давали. Нам молоко, а тобі і те хвате. А одна мати вмерла з голоду.
Ваша?
Нє, сусіда, там на хфермі була дівчинка, Ганя Цегельна. Хоть гуще. А наш сусід був захфермою, а молоко телятам, на перегон вже, з ферми, грузили з села. Перегон, сметану забрали, а перегон давали телятам. І він покладе на драбині високо, те кисле молоко, тай каже: “Іди, Гань, на горі воно підійшло, і їж скільки хоч, шоб вижила, бо ти ж вмреш з голоду”. А вдома ше братик був і менша сестричка. То як вона, но вижила? В нас ж вдома корова, молоко, та й мама продадуть, та й куплят якоїсь крупи, шось. А той, ми не голодні. Я ж, кажу, то я той льон брала свою порцію, а мама в полі, і Ганя тоже на пустині коло телят менших, а я коло старших. Нас по трицит трудоднів в місяць – це ціла уйма, а мама ж напоє всі площі. І в мами є трудодні. То тоді зародила пшениця і по три кілі на трудодень дали, то ми пшениці тої получили, але ж пшениця пшеницею, а хочеться ж убратись, бо голий. То мама, мололи ми. В нас млин в селі був, тепер вже нема і места того не найдеш. То моломи, пекли такі калачики невеличкі і носили в Умань, продавали, і нам купляли, то на кофточку, то на спідку, то хустиночку. І так ми забагатіли.
А колосочки Ви ходили збирати?
Збирали.
А можна було?
Треба ше тікати, дитись добре. Збирали. Стерня поколить тобі руки, і ноги, бо босі.
А в 33-му ходили люди колоски збирати?
Нє, нє ми малі були. На поле не підеш, нас не пустять.
А батьки Ваші, може ходили?
Нє, нє. Де там, там мак підняли б – задушили б.
А скажіть, а Ваші батьки, вони самі в колгосп пішли? Добровільно чи як?
Як добровільно? Усіх заставили.
А вони хотіли туди йти чи не дуже?
То як? Якесь у них поле вже було своє. Я знаю, шо десь було поле і мама, я заснула, мене мама покинула, побігла додому, а я плакала, шо кричала, боялась, шо сама вийшла в поле. Куди глянь – поле. То десь було поле. А ті забрали всьо в всіх. А не хтів, не приймали в колгосп і не маєш права нікуди, ні до чого. Та й хто міг куди тікав. А то всі сідили молча. Дуже погано.
А шо у Вас забрали в колгосп? Це Ви казали, коня забрали, землю..?
Коня забрали, корову забрали, а тоді корову вернули.
А як вернули? Мама забрала ту корову?
Нє, прямо сказали – забирайте.
Мг.
Чия корова, йдіт – забирайте. То забирали. А ті, шо розкуркулювали, то тим не вертали. В одного там сусіда, через дві хаті наперед нас, то вона десь у Грузію втікла. Вона багата була. То вона втікла в Грузію із синами. Два сини було. Один Пилип був, а один не знаю як звали,а менший, я знаю, шо ми з ним Пилип, Пилип, Пилип, Пилип, тай ми малі були, дурні, а він за нами біжить доганяє бити, а ми тікали. То це я знаю, шо Пилип він звався.
А ці куркулі вони багаті були ці люди?
Мабуть багаті були.
Ну, а шо в них було, може, знаєте?
Нє, не знаю. Вони багаті, ну шо їх розкуркулили. Ну один, він вже був, його син, вже мою саму меншу сестру взяв, то в нього була машина ця, шо молотити. Хата без піддашків. Жінка перша вмерла, осталось двоє дітей: Тинько, а як той, шо Ніна їздила до них?
Володя? А, я не знаю до кого вона їздила.
Де Ніні жила в Росії.
То я поняла. Я не знаю як його звати.
Андрій і Мехтуд. То Мехтуд оженився, а тих два, той був в Германії – його забрали. А тоді за шо його судили? Дали десят год, то він в Мотійську був і там він оженився, і там жив.
А в якому році його судили? Як голодовка була чи пізніше?
Нє, нє, тоді ше, як з Германії вони вертались, тай хтось, шось на нього сказав і він безневинно десять год получив.
А скажіть, а жорна у Вас були?
Були. Вони, матіше, там каміння вдома є.
А в 33-му можна було на жорнах молоти?
Як на жорнах молоти, одне на вулиці стоїть, шоб ніхто, хто буде йти, шоб не почув ніде. А внизу там, на жорнах мелиш..
Бо забирали ці жорна, да?
Нє, бити, бити могли, побити.
Мг.
То вони так і остались, ті жорна. Так на них і за німцями мололи. Ну в млин не було шо нести, то на жорна.
А шо Ви в голодовку на жорнах терли?
Ну там яке, як за німцями збирали тоже колоски, о, бо ше на роботу, то я ходила в садогороднє з жінками..
За голодовку питає.
А ті..
А скажіть іще, в голодовку, Ви казали, шо дружина Вашого хресного тата вона десь працювала і вона Вам помагала, а де вона працювала?
А в садіку..
В майдані.
Ага.
Чи кухаркою, чи нянькою. Но вона там була. А сусідня дівчина була, вона комсомолка, мама казала, вона активістка, то вона ж тоже мені хтіла добре дати того хліба кришечок більшечко, бо її тато просив, давай їй, бо вона погано їсть, то шо можеш поможи їй. Але ж як я, як я кинула. Вони збіглись, як ті курчата, з’їли, ті кришечки. Ну такі ж кришечки. Ну чомусь їм по кусочку, а мені кришечки.
А Ви в школу пішли вже після голодовки чи ше..?
Ну да, в 35-му. Ця, сама менша, родилася в Маю, а я в осіню пішла в школу, в перший клас.
А розкажіть..
А Іван вже в третій ходив. Іван старший, то він в третій клас ходив.
А розкажіть церква в селі була?
Церква була, а в 40-му році її розібрали. Така красіва-красіва церква, дерев’яна, здорова, но дуже красіва була. То в ній зробили клуб, то був клуб, а тоді повалили в 40-му і зробили клуб, там він і є.
А коли її закрили?
Церкву?
Да.
Десь тоді, десь після голодовки. Вже тих, вже в голодовку там шось, казали тато, шось там горіло, вже підпалили, але погасили. Кажуть, це комуністи палят. Там тако було іконів, бо я ходила з бабою в церкву. Баба мене брала. Хтіла шей причастити, а там два дядьки, бороди такіго, той звідти сидит, той звідти, а тут якесь чорненьке таке, який воздушок воно зветься, держат. Батюшка вийшов, я як глянула на них: “Вааа. Не хочу меду, я не хочу.” Баба мене підняла, я ногами топаю. А баба кричит, сердиться. Баба віруюча була.
То так і не причастилися, да?
То де ж там, як.. батюшка не треба їй, вона може виплювати, нельзя. Десь, то розуму багато було, шо верещала та тікала.
А ше за 47-й скажіть. Багато тоді людей померло, в 47-му вже?
Багатенько.
Більше як в 33-му?
Нє, менче, менче. Там на Бабанці в тітки Ваня помер і в другої тітки, Івана баба вмерла, і там ше з кілька хлопчиків в сиріт. Батьки померли, не було, то вони самі жили, то, то не дуже багато. Була дівчинка-сирота її назвали Дуньою. Її найшли десь, в голодовку, в картоплі, в полі, а де там, та картопля була? Знаю, шо в полі. Назвали її Дуньою. Весела фамілію зробила. То вона була в інтернаті, а тоді як, вже ця голодовка 47-ий рік, в інтернаті, ті всі повиходили, а вона лишилась одна, ні туди ні сюди. І вона десь з голоду і померла. То казали, шо Дуня вмерла. А де вона?
А в 33-му з Вас хтось, із родини, був пухлий? Пухлий з голоду хтось був?
Нє, в нас, наче, в нашій хаті не було.
А так, по людях, були люди, шо пухли?
Да, а це мого вже чоловіка, сестра, то казала, була така спухша, шо страшно було дивитись. А в нас, в сім’ї нє, ні Іван, ні Аня, я тоже. Ми не пухли. Мабуть, шо молоко було. Я ж кажу, корова коло столу в’язана і цілу ніч діжурат тато й мама. Бо корова встане..
Ну і їсти ти казала, шож однаково давали всім.
Да.
Шо ділили однакові порції.
Тато сказав, шо всім однакові, шо ми, шоб всі вижили.
А скажіть, Ваш тато він же ж, да, коваль був? То він ше до колгоспу був коваль? У нього своя кузня була?
Да. Він кузнєц був. А в нього був товариш майстер. Вони вози робили, ну, він вивчився, я не знаю, де він вчився, но ми шей книжки, ті татові, шо як коняку кувати, як шо робити, то, то вже ми грались порвали їх. Спеціалісти. Була дощечка така, і на ній ми вчились писати. Тато: “Гайда, пишіт, вчіться”. Бо тато ходив в школу. Громади якісь там кончив, а мама одну громаду, то вони вміли читати, но так, по складах.
А в нього забрали оцю кузню, як в колгосп він пішов?
Нє, вона, кузня, така маленька була, то він мабуть, оте шо кувадло, те своє, туди в колгосп пішов з ним. Тай там робив.
А ця кузня в Вас так і осталася, при хаті?
Нє, він забрав її в колгосп.
Мг.
А тоді, колгосп той, став промартіль, і тато перейшов в промартіль. Там кар’єр у нас в селі був великий, за селом. І тато там жеш пунти, таке вже всьо, вже всьо на цегельні робив. Ну коня покувати, то це він біг, а то всьо вже робили.
А як Ви думаєте, чого була голодовка в 33-му?
Ту, бо забрали, казали, шо це вже, ну це вже 47-го казали, шо машина з пшеницею з Германії їде чах-чах, а звідти чурки, чурки, чурки. Ха-ха. Таскали. Бо не дали, хіба не можна було шось дати? Який? 47-ий. Хай воно погано вродило, но ж таки вродило. В Умані на складах всьо тріщит, бо там такі великі ж ті сховища, а люди з голоду здихають. Де йшло, там впало.
А в 33-му чого була голодовка?
Бо не.. бо всьо ж забрали, кажу, ж він в торбинці шукає того зерна і в горшках шукає, то як жеж? Де ж та людина візьме шо?
А Ви фамілії цих активістів знаєте?
Нєа. То дядьки чужі, не знаю. В нас у хаті ше якась сходка була. Чоловіки повно, жінок там не було. А вони курят, мама сердиться: “Раді Бога хай, діти почадіють”. Вони ж курят, курят, аж в хаті нічо не видно.
А шось, шось були зарізали чи маленьке порося, чи шось, а я татому дядькові обняла його, вилізла за стіл, обняла того дядька, дід, він вже мені дід Семен, о. Обняла і: “Дідо, а в нас м’ясо є.” А це ж нізя, бо другі ж почує, то дід той, татові кивнув: “Забери її”. Тато: “Гайда”.
То це як голодовка була, то це ці сходки були, да?
Да. Якісь сходки. А тоді мама сказали, шо куди хочте, туди сходьтесь, но курити, шоб в хаті мені не курили, бо, каже, діти почадіють від цего диму. То десь перенесли. А тоді вже, то голосувати за Сталіна, то вже нас кликали у поріг. Була хата тоже велика, то туди вже жінки всі сходились, на ті сходки. І лєктор приходив. Шось там читає, шоб йшли ті голосувати тіки за нього. А за кого ж там? Тіки одна фамілія. Там же ж нема списку.
А мама з Леніна портрет триколом в печі прибили дергачі класти, шоб стіна не стукалась. Взяли прибили його поперек і всьо. Активіста жінка, вони виїхали з села, в друге село переїхали чогось, о. Каже: “Параско, шо Ви думаєте? Це ж, каже, оштражают, вижинут, в тюрму заберут чоловіка.” А шо? Мама: “То я його гоберну очима до стіни, а сюди буде бумага, і всьо”. Обернули і всьо, а він, ай..
А було таке, шо людей з села висилали?
Тоді в нас забрало, вже в 37-му, то там брали підряд. Там, на Бабанці, дядько пожилий, тоді другий, тоді коло нас близько, він на одне око сліпий, і не грабаний зовсім, і нікому нічого не винен, і того забрав, ніхто їх нічого не бачив. І Лєни поварихи батька вчитель тоже ж не понравився деректора школи – пішов, тоже. І ше багато-багато, то два-три вернулось через десять год.
А тоді, в 33-му, забирали людей? Чи ви не знаєте?
Нє, не знаю, то я не знаю. Но тоді боялись говорити голосно. Даже брат брата боявся. То тато з цим, з своїм первим братом, там шо говорят, а в нього рідний брат, то вони і не родались, і до смерті.
А чого?
Той пішов в активісти, а той пішов в робичі. Той жив пропиваючи, а ті робили.
Їздовий був, такий, як усі люди. І з нами тіки: “Здрасті, здрасті”, а більше нічо.
Шо Ви нам ше, може, за голодовку шось не розказали? Ви дітям своїм розказували за голодовку?
Розказувала, як ми, які ми були голодні. .
А не боялися?
Нє. А в 47-му одну жінку, вона взяла сім буряків з поля – сім год дали. А сусіда, то чи триста грам було, чи чотириста ячменю, в карман взяла, то чотири годи.
То це в 47-му вже?
Да. Це ше тоді, а одну я не знаю шо, Івана Дякова мама, год примусовий дали. Вона десь, десь отробляла.
А за шо?
Чи не виплатила налогу? Ну нічого не було тільки одна дитина і хатина. Ну нікде нічого.
А налоги були високі?
Да. Налоги дуже-дуже були. Двісті п’ятдесят штук яєць здати, курачі, шо були. Як корова є, то я не помню скільки того молока, вопшім, ціле літо носили, на пункт туди носили. А налоги: сорок одно кіло м’яса, то це держали королі. То це вже виручка, шо здав королі тай платиш і штраховка, то це штраховка невелика. А позика: мама підписала на п’ятсот, а мене заставили на сто. Я кажу, то мама ж підписали, а голова колгоспу дядько хароший, каже: “Слухай, там на Бабанці вітер яблуню зломив в саду, поїдеш, зебереш, тіки підпиши, бо мене з’їдять. Я нічого не можу зробити”. Та я, а я була тоді їздовою тоді, я шей їздовою була. Кіньми їздила, аж драньтя сапило. Тепер посадив би мене на коня. То тий, то ми поїхали, пилка в нас є – роздробили, погузили і раді. А те одроблю, але так і виплатили.
А на фруктові дерева були налоги? На яблугі, на грушки?
Були, були. А тоді, шось прийшов приказ, шоб в городі не було дерева, о, за кажне дерево треба заплатити. Стали вирубувати в кого шо було. Ну за вишні, то нічого не казали. В нас усадьба була, то ми на тій усадьбі вишні держали. А в хаті чи колохати одна груша, чи одна яблуня. І таки ми не рубали її, о.
А люди рубали?
Повирубували великі садки. Був налог. Дуже-дуже угнітали народ, а нашо це мучити людей? А як получати нема шо, ну, а де ти його шо візьмеш?
А скажіть ще, Ви казали, шо коли була колективізація забрали коней і коров. Коров повернули, а Ви сказали, шо коні, там подохли, а чому вони там подохли в колхозі? [оператор]
А чим, а чим їх кормити було? Їх ж треба було кормити чимось.
То через то потім оце коровами боронували?
Там корови забили, там в кого великий хлів, тоді в ті хліви, а тоді повіддавали. Сім’ї, діти, то повіддавали. В кого одна корова, а як більше, то шей… А це в хазіїв, то було більше, а в таких бідних, то по одній.
То, в голодовку, в колгоспі взагалі худоби не було, виходить?
Тоді ше не було, а тоді вже почали, ті хферми робити, почали стягати, ну й там які де, а тоді трактували. “ У вас є корова, теля? Є? Значіт контрактація.” Не маєш права ні продати, ні зарізати. І всьо – колгосп. Ну там, шось тоді ше давати, шось там зерна давали..
За корову?
І налогу шось там платили, шо менше налогу платиш.
Це як теля контрактують, да?
Да. А так не маєш права, контрактація і всьо. Ми за німця виховали теля. Була корова, а дядько був такий, шо він і брегадіром був, за німця, но він такий не вредний був, куди послав, туди пішов. Ми ту корову в нього держали і якось так получилось, шо теля ми сховали, о. Тоді він держав, тоді ми, і на переменку. І в нас вижилось теля, і кончилось оце всьо, і те теля підросло, і ми поділились. Йому корову віддали, і теля контрактація, він забрав, а нам теличка ця осталась. Тільна, значіт, ми вже в 47-му з коровою. То так получилось.
А так… А то були нагнали овець. Повно. Звідки їх десь нагнали? Десь німота та нагнали. Повні отари. То були у нас в колгоспі. А тоді, як наші наступили я пішла тим вівцям їсти давати, бо це Іванова мати посилала на роботу. А шоб Іван не робив, тато сказав, на німця не роби, то мене посилали. Тоді ми на дорогу ходили, десь у Брозові робили, Добровода село, там робили німці десь дорогу, не тут де тепер центральна, а десь дальше. То Іван туди ходив, мама, він і на сніг я ходила за нього. Він там шось робе, а коло нас стоять, там німці з тими автоматами, шоб нікде не.. А наші плєнні женуть, а ми дивимось, плачемо, і дивимось на них. Ну шо ми Вам поможемо, як коло нас стража стоїть. Шо кинути хліба хот чи нє? Але ж не кинеш, бо тебе кине з пуля в лоб.То там гонили. То я за Івана ходила, і там ті, вівці гляділа. Тоді приходь, а їх немає. Їх розтягнули всі, хто поблище. Бо наші вступили, а їсти нема, шо дати. По домах розібрали, а тоді вже наші прийшли, вже всьо. Ті вівці зігнали до, до весни додержали вдома, тоді зігнали, в нас, в колгоспі вівці були, то я пасла. Аш пока в школу не йти. Я шість класів кончила до войни. Пішла в сьомий. В вересні ми не ходили, бо багато роботи в колгоспі було:молотити жнива, ми вже кончили убрали, ше тіки молотити. То багато роботи і вже бурак був посіяний, то мама на буряках. Бураки копали в ручну, то було по сємсят соток на жінку, о. Там плата мала була – сахару дали. Не знаю, в торбнці принесли, кіло, може, півтора, хто його знає? То мама в базар занесла. Дали нам покушати і забрали. То тоді ми.. шось ше мала сказати за це, за ті вівці. Попасла – пішла в школу. Цілий місяць ходила в сьомий клас. Так я цю.. а любила як на іспитах. Я всі ответи ті важкі, задачі – всі зробила полностю. А тут ше вчителька стоїть і каже, шо ж ти стоїш думаєш? А я кажу, думаю, чи мама вспіли до обіду була коло машини, після обіду мама піде до машини, чи мама вспіли, чи нє? А ти, каже, не думаєш за задачу? Я, кажу, в мене думка одна: чи вони вспіли, чи нє? Шо буде як не вспіли, то оштрахують. Отут, кажу, вопрос.
Походила місяць. Тепер ж, шо робити? Понесла в сільраду якісь гроші, якийсь налог, а дівчина, шо за мною, ми вместі ходили, каже: “А я вже встроїлась “. Я кажу, а як? Тридцит трудоднів, ну бігати будеш день і ніч, але ж, каже, а шо з тої школи як нам зошит десят рублів. Ганя пішла в школу в четвертий чи п’ятий клас, Ніна – в перший клас. І треба тридцит рублів тіки на, на, по зошити. Книжок нема. На кажну книжку треба зошит, то де ж їх набрати? Де ж мама сама виконає на нас трох? Нє, кажу, мама, я кидаю школу. Но, кажу, шо тато хтіли, шоб я вчилась. Тато не прийшов, от тобі і всьо. Іван вбитий, тато не прийшов. І ми остались – штири жінки в хаті. Чотири хустинки треба мати. Оо, життя було тяжке.
А розповідав про бабусю, дідуся, ну тобто батьківських, чим вони займались?
А розкажіть нам за батьків свого тата, хто вони були?
Тата я не знаю, татового, бо він вмер, якась пошесть ходила, він вмер. Давно. Шо вони остались троє дітей з бабою. А баба була простенька баба-жінка сільська. І всьо.
А в них якесь господарство було?
Це, знаю, шо брат татів і сестра остались. Я не знаю чи в них шо було. В нас була корова, а шо в них …
Ну вони ж вмерли в голодовку.
Мг.
То я не знаю.
А мамині батьки?
Мамині батьки, то в них було, там було п’ять дівчат і там хлопців було куча, но два вони колись померли. Шось вони ніколи не розказували за них. А три, то в голодовку два вмерло, один – на войні вбитий.
А як їх звати, тих, шо в голодовку померли?
Федир і Самійло.
А фамілія?
Бурлаченки.
Ага, це Бурлаченки були.
Бурлаченко Андрій – це батько, а мати – Катерина. Мамина. Тож померли. Це з голоду.
А ще не знаєте, може, чули, де люди в селі їжу ховали від цих активісті? Як, ну, тобто шось знаєте про, Ви розказували про свою сім’ю, а може, ще про когось знаєте, нє? [оператор]
Нє.
Нє, не знаєте?
Не знаю. Ми, ше як в нас то в селі піч, а тут є кончається, в печі така наче колбочка, о. Тоді забили доски, замастили білою глиною і туди всипали зерно. А коли брали, не помню. І то ми ше качались на тому житі, а тоді просо чось сушили. Була, там в сусіда була, таке товкти просо на пшено, о. Бо в нас, я не помню, може, і в нас було, то тий, то ховали. І закопували, то ті активісти шукають, де гній, отак коло гною, баче, шо розгарбано, значит, вони подивились. Тут скрізь вони ходили. То якісь комсомолки ходили, ганчірки збирали. То якісь п`ятисотниці – туалєти чистили ходили. То ми малі були. Мама: “Аа, порозпирало б їх”. Вони геть і всьо забирали.
То люди не любили цих комсомольців?
Нє, нє.
А були якісь конфлікти між людьми і комсомольцями в селі? Не знаєте такого?
Ну я не знаю. Мале, малеча, шо ж.
Аці активісти вони потім далі в Вашому селі жили?
Да.
І всі знали, шо вони активісти?
Ну да, всі знали, всі знали, хто і шо. Тіки шо, я тіки це знаю, шо Пугач – ту фамілію і це, Івасюк був. Вредний-вредний дядько. Був голова сільради, шо його всі боялися. То казали, як розкуркулювали, там коло нас недалеко, дівчинка була, як це? Чи її Марусьою звали, чи як звали? Шо мати не бачила, де вони її діли і вбили, чи де зробили? Вона не найшли її. Вона цілий рік шукала, а тоді вже, як після войни, вони десь з Донбасу, де вони поз’являлись, то приїхали в село. Все одно, каже, не добилась вона, де та дівчинка її ділась. То вже в неї друга дівчинка була, Маруся, то вона вже цю гляділа. А ту, каже, не знаю, де. А то, там була сільрада посеред села, чиясь хата була розкуркулювали чи вигнали, о, то в тій хаті сільрада була. І там такий підвал, і батюшкове обійстя було. Тут ж дальше і церква була, то там був великий льох, то казалось, шо туди того батюшку запхали, то він там і вмер. А то…
А це в якому році його туди запхали?
Десь у голодовку тоді. Десь тоді, в ті года. Каже, шо ці, туди його заперли і куди, то ніхто його там не найде, смітьом засипали тай всьо.
А знаєте як того батюшку звали? Як казали якось?
Фамілію?
Ну чи ім’я просто.
Ім‘я не знаю. Фамілію знала, но зараз забулась я. Бо його син за німця правив у церкві.
А він тоже священник був, да, виходить?
Да, він син був. От забулась як він. Забула. Як? Не придумаю… То він був у церкві хароший такий батюшка. А то як наклали великий налог, та й він десь дівся. Тей…
Десь в голодовку пропав, да?
Нє, нє. Це вже після голодовки, після німця.