- Дата запису: 3 серпня 2021 року;
- Місце запису: смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;
- Хто записав: Гоцуляк Любов Богданівна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Торохтій Василь Порфирович, 1925 року, народився в смт Петриківка, Петриківського району, Дніпропетровської області;
- Розшифровка запису: Муллакаєва Андріана Степанівна;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживав у смт Петриківка (Могилів), Петриківського району, Дніпропетровської області;
(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як Вас звати?
Так, звати мене Василь Порфирійович. Прізвище Торохтій. Народився я в селі Петриківка, Петриківського району в 1925-му році. Батько в мене між іншим, один з перших петриківців отримав вищу освіту. Став учителем. І його послали на роботу в Зарічанський район, директор школи. Я за ними, нас двоє, сестра і я. І ми жили весь час село Могилів Зарічанського району. І там я почав ходити в школу в перший клас. Пам’ятаю вчительку першу. Мені тоді було 7 років. Це 32-ий рік. 32-й, 32-й рік я був хлопчиком, бишкитуватим трохи. Нас було в класі двадцятеро діток, двадцять п’ять чи тридцять… я сидів із дівчинкою рядом Ліда звать. Вона була дочкою хірурга, Могильов лікарня. З голоду не помер ні я, ні батько, ні мама, ні сестра. Потім я дізнався, що батько отримував нібито щомісяця борошно. Мама пекла якісь оладочки пополам із… вони були такі не смачні, але ми їли з великим задоволенням. Пополам шось перемелювала там. У березі виривала як же воно звалось, таке ростєнія вона перемелювала і ми їли. А в мене в Петриківці був дід. Це мого батька значить мій дід. Кузьма Петрович Торохтій. Отака борода (показує на собі), худий, високий, но трудяга, він був багатий, ні він не “куркуль”, ні. Його називали селянин середняк, середняк. У його було двоє коней, корова, великий двір. Він був дуже майстровитий дід. У його була велика майстерня. Він робив двері, вікна для людей. А трудяга був. Великий садок у його був. Декілька гектарів землі він обробляв. У його було четверо дітей дві дочки і два сини.
Прийшов цей 32-й рік і батько відправив нас до діда в Петриківку. Бабушка нас… ну видно у діда було трохи зерна, короче ми з сестрою голодні не були. Шо ми їли я не пам’ятаю. Єдине пам’ятаю для мене цікаво було… ми сідали обідать, круглий столик такий невеличкий і коло нього маленькі стільчики це дід усе творив своїми руками. Сідали обідать посередині велика миска і ложки дерев’яні, сидимо хлябаємо. Коли мене по голові хрусь ложкою, каже «бери з свого берега» я думаю, шо? А тепер я зрозумів, шо я туди побільше гріб де м’ясце, а треба брать скраю. Такий дід у мене був цікавий. Пішов 46-год, тоже голод. Не було нічого їсти. Тоже ходили якусь рибку виловлювали. Но у нас вже була корова. А за діда сказав… прийшли до нього, а він каже: «Я здам коні, оставте мені корову, бо в мене внуки. Я буду працювати у колгоспі». І він пішов у колгосп і працював до самої смерті. Кузьма Петрович. А я його згадую, згадую його з великою повагою. Як він любив Бога, які в його були красиві ікони, іконостас. Ну, це не передать. Ну, що в 46-му році сяк так була посуха. Ну, я б не сказав, шо люди мерли, ні, шось було, шось ми їли.
Скажіть, будь ласка, якого року народження була Ваша сестра?
Сестра?
Так.
26-го. Катерина Порфирівна. Її давно нема.
А Ви казали, що пізніше уже дізналися, що батькові давали пайок, а хто йому давав цей пайок?
А я не знаю. Сільська рада відімо. Це там в Могильові. Який пайок давали? Мені наче казали пуд, пуд зерна чи борошна. Оце я не знаю. Ну, казали щомісяця, нє, не щомісяця. Ну я пам’ятаю, що давали батькові.
А ким він тоді працював у Могильові ще раз скажіть?
У Могильові він працював учителем.
У школі?
У школі, да. Був директор школи Лисенко Іван Кузьмич. А він чи заучем, ну я вже не пам’ятаю, но знаю, шо в школі. Мама працювала вчителькою, но дуже мало нас же двоє діток – сестра і я. Тоді садіков не було.
Тобто, Ваші батьки вони були інтелігентами?
Як?
Ваші батьки виходить були інтелігентами?
Да, можна так сказати. Батько у мене був дуже інтелігентний, красивий, я за нього вищий майже на голову я в маму… мама висока, красивіца була Ніна. А батько невисокий, но такий цікавий мужчина. Завжди акуратний.
З татом ніколи не обговорювали той період. Що мруть люди, немає чого їсти.
Не чув ніколи, що вони між собою таке обговорювали. От не чув. Я не цікався тим нашо воно мені. Я знаю ми ходили по ставкові якусь рибку виловлювали приносили мамі. Вона там ще з чимось мішала. Ну, не чув. Ну шо я може брехати. Я чув, шо десь хтось умер, десь у когось їсти немає нічого. Ну я шось їв не знаю, якусь похльобку. Жили ми в Могильові. Хата, хата була велика, красива хата. Як оказалося пізніше шо то була хата сільського попа, батюшка. Отец Владімер. Церква була прекрасна. І того батюшку з тієї хати випроводили, де він дівся не знаю.
Чому тато вирішив переїхати до Могильова і чому ви жили в будинку батюшки?
А його послали туди.
А хто послав?
По презначеню. А відки я знаю. Тут не було роботи, мабуть, це раз. По-друге, він один із перших, хто закінчив вчительський інститут. Знаю, що ми переїхали і жили в поповому домі.
А цей будинок Ви не знаєте його батько Ваш купив чи…
Нє, нє. Поселили як квартира вчителям була у кого не було свого будинку. А потім той будинок згорів до тла як німці відступали. Поліцаї його спалили. Красіва хата, велика.
А дітям в школі в 32-33-му давали щось їсти, якийсь пайок?
Нє.
Нічого не давали?
Нє, нє-нє. У кого був шматок хліба в кармані приносив. Не було, не було.
А Ви кажете, що в 32-33-му хтось приніс із собою кусочок хліба. Тоді діти між собою ділилися, хто мав?
Я знаю… зі мною сиділа дівчинка, я ж вам казав дочка хірурга. Я ще по дитячому був закоханий у неї. Вона, мабуть, голодна не була. Батько… одягалася харашо не так як усі дітки, а ми всяк так. Портфеля в мене не було, а була торбинка через плече туди книжку вкинув. Ну як би там не було, то було цікаво перший клас.
Скажіть, будь ласка, а у батьків в 32-33-му було яке господарство? Корова чи кинь були?
Да, да. Мама покинула роботу була корова. Вона так за нею ухажувала. Корова нас рятувала. Огородик був невеличкий, корова.
Ви кажете, що у вас була корова мама її доглядала, то в 32-33-му вона її доглядала у вас була корова і вона вас рятувала?
В 32-33-му, мабуть, тоді корови не було. Корова стала у нас як ми жили в Плавещині.
Аааа, уже після 33-го?
Ага, точно.
А в 32-33-му не було господарства ніякого?
Не було.
Батьки просто ходили до школи і працювали у школі?
Не було, ну було. Не пам’ятаю, а уже там пам’ятаю була корова.
А Ви каже Ваш дідусь мав корову і коні. Коні у нього забрали…
Коні він віддав, а сам пішов працювати, а корова залишилася, бо в його діти. Корова залишилася, пам’ятаю.
І корови не забрали. Його послухалися і корови не забрали.
Ні, ні-ні, не забрали. Знаєте тоді, може ви пам’ятаєте який був перегиб даже Йосипа Віссаріоновича стаття була «Головокружение от успехов». Були такі примурки шо ходили заглядали кругом, забирали до останньої зернини. Служаки. І Сталін написав статтю таке «Головокружение от успехов». Ходили по двору і такими (показує) шукали ями, де зарите зерно. Та яке в діда там зерно було. Може який мішок був. Дід трудяга був страшно. В нього руки як подивлюся, як шкуратки. А тепер важко згадувати, но досить приємно.
Тобто, у Вашого діда обшуки робили, правильно? Приходили шукали?
Да. Шукали, шукали, но ж вони нічого не знайшли. Шо ж вони знайшли коли у діда нічого не було. Може була якась торбинка, но вони ж бачуть діти… не знаю. Я тобі пацаном був, ну шо воно мені нада було. Я тоді по двору з хлопцями мотався.
А Ви каже, що у дідуся Вашого були красиві ікони, а де вони потім поділися?
У колгоспі трудилися вони. Може дід на них і працював у колгоспі я не питав. Коні забрали, бричка й коні. Ше був коток ви не знаєте, шо це таке? Воно із цементу такими зуб’ями…
Мгг, знаємо.
Тоді робили серед двору тік. Утрамбовували отак, утрамбовували. Тоді як приходив урожай скошував дід, то жито чи пшеницю у ці снопи звозили на тік. Так кругом тік. Тоді брали ціп. Ви знаєте шо таке ціп чи не знаєте?
Знаємо.
Знаєте. Брали ціпи – так-так, так-так. Дід, баба, батько мій чи хто там. Обмолютювали те зерно, потім солому в сторону перевіювали, но насушували там того зерно на хліб. Но це вже не пам’ятаю. Я пам’ятаю шо на току молотили.
А в 33-33-му ви не ходили з хлопцями на поле збирати колоски?
Нє. Не ходили, не ходили, бо колосків не було. Де ж ті колоски як нічого не вродили. То колоски були як уже судили за те що колоски збирали після війни, мабуть. Пам’ятаю сусідку засудили за відро колосків. Ну то безпрідєл. Чи по українському свавілля? Чи як? Я правильно переклав?
Так, так. А Ви кажете засудили, а як звали цю жінку, яку засудили за колоски?
Мотря звали. Вона через дорогу жила. Но вона не довго… в неї діти, ну це по зверськи за відро колосків. Мотря як зараз пам’ятаю. Но вона не довго… вернулася вскорость.
А Ви знаєте, що таке «Торгсін»?
Хто?
«Торгсін»?
Чув, чув. Це шось торговоє предпріятіє? Да?
Обмінювали золото і срібло на їжу.
Да, да. Не знаю у нас золота не було. У батько не було і у мене нема.
Ви ж тоді у місті проживали, то виходить, що у місті не так голодували як у селі? Петриківка це ж тоді було село, де жив Ваш дідусь?
Да.
Ви до нього у 32-33-му приїздили сюди?
Щас я скажу. Нас привозив батько, бо тут бабушка і дєдушка любили дуже нас. Шо не будь шукали давали гарненького. Коровка була і бабушка якісь бур’янці находила давала, шось там перетирала. Борошном чуть присипле. Оладки, оладки це було красота така.