1. Місце запису: село Погарщина, Миргородського району, Полтавської області;
  2. Дата запису: 9 серпня 2021 року;
  3. Хто записав: Кравчук Тетяна, співробітник Національного музею Голодомору-геноциду;
  4. Респондент: Васильченко (Загнєй) Катерина Антонівна, народилася 3 грудня 1925 року на хуторі Слобідка (сучасне село Погарщина), Миргородського району, Полтавської області;
  5. Розшифровка аудіозапису: Сура Альона Юріївна;

Під час Голодомору 1932–1933 років респондент проживала на хуторі Слобідка (нині Погарщина), Миргородського (нині Лохвицького) району, Полтавської області

(при розшифровці матеріалів, збережено мову респондента) 

Скажіть, як вас звати?

Катерина.

А по-батькові?

Антоновна.

А прізвище?

Та була ж одна, а заміж вийшла, то друга – Васильченко.

А яка була?

Загнєй.

А коли ви народилися?

25-го числа, 25-го 3-го грудня.

А де ви жили все життя, в цьому селі чи десь переїжджали?

Ні, був там хутір Слобідка там жила, а тоді заміж сюди вийшла.

А Голодомор, де ви пережили?

Та там же в Слобідці переживали?

А пам’ятаєте яким було ваше життя до Голодомору?

Та до Голодомору скільки ж мені було там ще. То я одна в батьків була, то харашо було, а після того вже, після того вже харошого нічого не було.

А як ваших батьків звали?

Загнєй Антон Паремонович, Загнєй Мелашка Каністаторвна.

А чим вони займалися батьки?

Земля була, сіяли, косили косою, молотили ціпом, ото те тим займалися. А хліб забирали, а куди одправляли ніхто не зна.

А земля багато було в батьків?

Та десь гектар.

А пам’ятаєте, як колгосп створився?

Та чо ж не пам’ятаю. Згонили, хто не хотів, одправляли на Соловки, хто не хотів у колгосп. Кажному ж шкода було, забирали ж землю, забирали худобу і з хати вигонили, хто не хотів у колгосп іти. А хто у колгосп пішов, той оставався.

А як ваші батьки, вони були у колгоспі чи не хотіли йти?

Та вони то не хотіли, но заставили, то пішли.

А як заставили?

Як заставили? Забрали землю, вигнали з хати, забрали худобу, забрали все. Та яка там худоба була, корова, конячка одна, оброблялося ж, а тоді спрягалися було, ті з сусідами чи із родичами, підпрягалися. Тоді виорють у нас, тоді їдуть до того, у кого коняку брали. І коровами робили, і биками орали. Тепер жизнь, може хто каже, шо плохо, тепер жизнь не плоха.

Ви кажете, що в вас забрали землю, забрали все, що було, а хто це забирав?

Хто, комуністи. Вас нема оце з вас нікого в комуністах?

Немає.

Хоч є, то не обідьтеся, но комуністи брали, шо їм треба і скільки треба.

А це були комуністи з вашого села чи десь чужі вони були?

Та чого, з нашого, з району приїжали і в нас же були у селі. Голови колгоспів, бригадіри, секретарі і  в нас були.

А коли батьки пішли в колгосп, то все повернули чи нічого?

Нічого не повернули, нічого.

А в колгоспі платили їм щось?

А шо, нічого, було помолотем хліб, на полі ж скирди були, раньше ж косілка, косами зразу косили, а тоді вже були косілки, кіньми ганялись ті косілки і баби в’язали. А тоді в копи складали, а тоді в скирди звозили, а тоді притягували там в машину, помолотять на полі, тік робили, помолотять, забрали. А в нас, а в нас нема нічого. Колоска, даже в полі, колоска не давали, шоб взяв, приорювали, а не давали.

А ви, як дітьми були, бігали на поле колоски брати?

Та чо ж не бігали, голодні, то було ж біжиш, бо, як батько піде чи мати, то зразу ж судять і тюрми дають, а ми ж бігали. Жорна такі були, поробили і ото, як украдеш відро тих колосків, помнеш, в жорнах змелиш і кандьорик.  

А були в вас вдома жорна, да?

Да, дома жорна робили.

А дозволяли вдома жорна тримати?

Нічого не запріщали за це.

А сусіди до вас приходили, просили, шоб ви їм помололи?

А приходили, приходили, та сусіди ж які були, ті шо хазяїна нема, а ті, шо хазяїн був, то сам робив, а ті приходили мололи.

А чим мама вас ще годувала в роки Голодомору?

Та чим, літом листячко з липи насушим, намнем, ліпенички такі. У кого ж корова була чи коза, то таке з молочком їли, то ті повиживали. У заводі, сахарний завод у нас був, його попиляли, 100 год оце стояв, а то розробили на металолом, жом сухий був. І то ж в кого молочко було, то закип’ятить і того жому сухого, так як макарони кине і ото так. А в кого ж не було корови, ні кози, нічого. Свиней не держали, бо хліба ж не було, нічим їх годувать було. Ото кроме корови, а корова тоже, яке ж там молоко, як снопи звозили в скирду. Страшна жизнь була.

А десь ховали їсти, наприклад, може десь закопували?

Не можна було заховувать. Буксіри були, оці ж тоже комуністи, ломи брали розвалювали, отам, де груба яка, де шо таке, де замітили вони, шо може, розкопували і находили.

А от в цих буксірах, то хто там ходив? Ви знали цих людей?

Та наші ж і ходили селяни, ті шо главні.

Їм за це платили?

Ну конешно, шо платили, вони ж жили, вони жили, їли і пили.

А як потім до цих людей в селі відносилися? Нічого їм не говорили, наприклад?

А хіба ж їм можна було говорить, тоді за слово, за слово тюрми давали. Це тепер можуть казать, шо попало, а тоді не можна було нічого казать, ні на кого начальство.

А вже потім, там їхні діти, внуки, їм нічого не згадували?

Коє-які ж повтікали, як воно стало гиначе, то переворот, як пішов, то повтікали. Церкви розкидали, хто Богу вірував, того в тюрму сажали, хто, каже, шо Бог є – в тюрму сажали.

А була в вас в селі церква, да?

Була, дуже гарна, отам, як їхатимете, так школа буде спереду, а тут таке, як вигін, на тому вигоні гарна була, гарна. Я ше знаю, малою ходила. Була і церква, були і батюшки, все було.

А шо з церквою сталося?

А вона ж була дерев’яна, спалили, видно. Розкидали і, видно, спалили.

А з батюшками, десь вони виїхали?

Да, батюшки повиїжали.

А от в церкві ікони залишалися, їх додому не забирали?

Хто зна, може хто і забрав та заховав, та добре, як він вернув сюди, то може й найшов, а як не вернувсь, то воно вже пропало, це ж тре так ховать, шоб ніхто не бачив.

А в ясла ви ходили?

Та тоді не було, це вже у послє, тоді не було ясел.

А в школу коли ви пішли?

Не знаю, я чотири класи всього кончила, бо як заворуха ота стала, то вже не ходила я в школу. Ну тоді і школа, я тепер оце кажу своїм онучатам, шо ну я таки ж занімалась лучше, а воно тепер і програми ж тяжолі, то англійські, то німецькі, то… А в мене шо, ну це в первому класі «Буквар» був, у тих класах природа, геограхвія, українська література, математика, ну, а тоді ж фізкультура там, то співи, то малювання, таке.

А на співах яких пісень ви вчили, не пам’ятаєте?

Хто зна. Вже позабувала.

Про колгосп щось було, про Сталіна?

Були анекдоти, каже: «Пшеницю заграницю, рабочому, – каже, – вино, а бєдному калхозніку показують кіно».

А в скільки років ви в школу пішли, не пам’ятаєте?

Та годів в восємь.

Після голоду вже, да?

Да.

А коли голод був, то школи працювали?

Працювали, шо, вчителям, то вони, то дуже увагу брали, як на оцих людей. Були школи, тільки, по-моєму, до семи класів. Ми тоді після голоду ото виїхали в Білорусію.

А чого виїхали?

А тут голод був, а в Білорусії і землі нема, самі ліси та болота, а хліб був. В 12-ть год пішла я на роботу. В лісі боялася, смолу видирать. Може бачили на соснах отам є такі порізані, як йолочка, а тоді ото ріжеться, підставляється така лієчка, смола туди збігає в ту лієчку, то вибираєш і в бочку носиш. Так я сама боялась, то було матір візьму і з матер’ю то підем, вибираєм. Ягоди ж там всякі в Білорусії і гриби всякі були.

Там не забирали?

Там не було цього. І не родило там нічо, та там і нема таких полів, як у нас.

А куди саме в Білорусію ви виїхали?

Город Бихов, Могильовська область.

Це біля кордону, да?

Та недалеко од нас. Бихов – це, бо казали, шо їздили наші туди на базар, та вони обично, то в Гомель сюди їздили.

А чим ви туди добралися, тож не пускали?

Поїздом. Ні, тоді не було границі, не було ніякого запрету.

Це як в вас хату забрали, да, ви розказували?

Да.

А в вас там родичі може якійсь були?

Там брат раньше жив.

Це батьків брат?

Ні, мій брат. З 9-го году був, мій брат.

Старший, да?

Да.

А як його звали?

Петро.

А коли він туди виїхав?

Та він виїхав ще раньше, до Голодомору, я не знаю чого, шо він туди поїхав, він там жив. І ото нам адрес дам і ми виїхали. А з хати ж вигнали, ми землянку вирили у садку там, другому, і ото там в тій землянці жили, а ото тоді ж ото.

То брат, напевно, лист якийсь написав, шо приїжайте?

Та ми списувались, тоді ж мобілки не було, а списувалися.

А як листи передавали?

Та поштою ходили. Пошта ходила.

І він сказав, шоб ви приїжали, да?

Ну ми ж, ще ж брат у мене з 20-го году був.

Це ще один брат?

Да. Нас 9-ро було дітей. Шестеро меншими померли, а нас троє, то було.

А коли померли, чого?

Ну раньше ж врачів не було, так як тепер. Як заболіло нема, тепер і оці старі, чи вони б жили поки, як схватить, от це вже всьо – вмираю, тут тобі Юля бігом до врачихи, лікарств набрала, капельниці вколить, всьо. І це пише з моря, чи та пише, дзвонить: «Як баба там, як?».

Переживає за вас.

Переживає, бо вона мій спаситель. Аби не лічила, так мене б не було давно.

Бачте, добре, що є такі внуки, що турбуються про вас.

Це ж онука рідного жінка, я ж її не гляділа, нічого.

Невістка ваша?

Це вже невістка.

А, дивіться, ви як в Білорусію виїжали, то це були батько, мати, ви і середущий брат?

Батька не було вже.

А де батько?

А батька забрали, як з хати вигнали, батька забрали.

А куди?

А ніхто не зна. По сей день ніхто не зна куди його забрали.

А чого забрали батька?

Землі багато було, цілий гектар землі було.

І за це приїхали і забрали, і вже ви більше батька не бачили?

Да.

А в Білорусію переїхали мати ваша?

Мати, брат і я.

А як брата звали середущого?

Семен.

А коли ви повернулися звідти?

Ще ж поїхали, ловко жить було там в Білорусії, брат робив дерево звозив на пристань і одправляли кудись вони. А я ж ото смолу з мамою вибирала, а тоді ж война.

А ви як туди переїхали, ви там розказували, що в Україні голод, що голодаємо дуже, говорили про це?

Та говорили, та шо, а шо вони поможуть, в їх усе в магазіні було, заходь і хліб, і все, шо хоч було. Воно ж, шо робочий, ми зразу на квартирі були, а тоді участки багато, туди наїхало було людей, поставили участки і на участках ото ми жили, тоді ото.

Багато українців туди переїхало?

Да.

Це з вашого село чи з різних сіл?

З різних, з різних сіл, тоже видно отак же ж порозганяли людей, бо воно скрізь же ж таке було, по всих. І не хотілося ж людям отдавать землю і йти в колгосп. А тоді шо голодуй.

Були такі люди, які не голодали, в яких було що їсти?

Та не було таких, це тільки не голодали комуністи та отіво, якось вони звалися, буксіри, оті тільки не голодали. А ті рядові всі голодали і пухли, і голодали.

А от було таке, шо людина просто посеред в улиці помирала?

Було.

І потім вона там так і лежала чи її десь забирали?

Та чо, забирали, ховали тако, були братські могили.

А в вас в селі були такі могили?

Та ні, в нас якось не було, ховали на кладбіщах. Двоє кладбіщів в нас в селі були.

І вони і зараз є ці кладбіща?

Да-да, є.

А хто ховав, хто цим займався, хто збирав цих людей?

Ну рід же ж збирався і ховав.

Свої своїх?

Да.

А пускали вас на вулицю десь гратися до інших дітей, чи навпаки казали, щоб нікуди не ходили?

Та чо, та ні, це не запріщали.

А наприклад, у вас може якісь подружки в дитинстві були?

Були подружки, нема їх уже, немає.

А що вони розповідали, як, наприклад, в них в сім’ї було? Теж казали, що голодаємо, нема що їсти?

Та й в тих же таке саме було, я ж кажу, це тільки комуністи і ті буксіри, шо звалися, а так усі голодали. Ото в кого корова, коза, ото піддержка вся була.

А чого забирали це зерно?

Ну хто зна, я вже так, думаю, може Сталін забирав та в Грузію, він же грузін сам, це я так думаю. А Бог його знає, яке воно там, шо воно, хто такий приказ давав, вобщєм, хто зна.

А батька ви ніколи не шукали?

А де ж його шукать, як кажуть, шо їх тисячі таких брали і висилали кудись у Сибір аж. У Сибірі ото там.

А хтось із села повернувся звідти?

Ні, ніхто. Нікого не повернули.

А ви як повернулися, то в школу тут, в селі ходили? Чи в школу ще там ви пішли?

Та чо, я тут школу кончила, чотири класи я тут кончила.

А багато дітей в школі було? В класі вашому?

Тоді по-моєму оце у нас один клас був тільки. Так я й не знаю, чи в нас оце года всі вони совмєщалися.

Що там в класі і старші, і менші?

Да-да.

А наприклад, вже мати ваша, потім, після Голодомору згадувала про голод, розказувала, що таке було?

Та шо вона розказуватиме, як я його вже знаю, і брат же з 20-го году, то він все знає. Нічого вона не розказувала, бо ми, не дуже за його і хотілося балакати.

А дітям своїм розказували, внукам?

Діти не вірять тепер такого. І те не таке, і те не добре, і те не добре. Та ми оте їли, «Та геть те, бабо, балакаєте».

Не вірять, шо був голод?

Да.

А 46-47-ий рік?

47-ий, 47-ий голод був тоже. Тоже уродило все, вивезли і всьо.

Теж приходили забирали?

Буксірів не було в 47-му, а вобщє змолотили – вивезли, змолотили і вивезли. І нічого не давали.

А їздили десь за Західну тоді щось міняти?

Нікуди, раньше нікуди, це тепер границі поодкривали, так їздять на всі чотири сторони, а тоді ніхто нікуди не їздив.

А було таке, наприклад, в 32-33-му, шо з села не випускали людей?

Та якось, якось такого й не було. Ну у кого ж не було, якщо не було ні в кого ніде роду, то куди ти поїдеш. А тепер якось грамотніші, розбитніші, бачиш, якось заграницю їдуть і скрізь, а тоді ніхто, нікуди не їздив. Тоді всі сиділи. І шо ти покинеш своє все? Як у людей і хати були.

А багато людей в селі померло від голоду?

Я вже й не помню цього, дітки.

Не скажите, да?

Нє, не знаю.

А може в вас якійсь люди по сусідству жили і ви знаєте, шо в них хтось від голоду помер? Чи там хутір був і тільки ваша сім’я там жила?

Ми жили на хуторці Слобідка, це ми до Слобідки були тільки з кілометр, то наш колгосп був, тут нас, я знаю, скільки було, якось і не помню.

А може розкажете, що вас найбільше вразило, може випадок якийсь, чи якась історія, може як ви їхали, тікали звідти, чи як батька забирали приходили, пам’ятаєте, коли батька забирали?

А чо, мені вже годів 10-ть було. Ну шо, прийшли, забрали і повели. Куди, шо, нічого.

А мати не кричала, шо, наприклад, не забирайте?

Та ні. Вони нікого не слухали, хоч кричи, хоч плач, хоч шо, ніхто не слухав.

А зброя в них була?

Конешно, шо була. Аякже, їм і зброю давали, їм все давали.

А були, наприклад, діти сироти, шо і батько, і мати померла? А шо з цими дітьми було, де вони були?

А нічо, старші менших доглядали. По четверо дітей було, шо десь колосок узяв, чи буряк, чи картоплину на полі колгоспному, ото тобі, батька немає і матір забрали, тюрми дали, ну то старші менших доглядали. І так і виживали.

А були на полях об’їжчики?

Були, там вони і дньом, і ночью були.

Не дозволяли, шоб щось брати, да?

Не дозволяли, ну то хай це таке з копи там, а як це колоски збірали, копи з там заберуть, так колоски ж там остаються і було ото біжиш і з відром скоренько хватаєш, хватаєш і шо не можна.

А об’їжчики не бігали, наприклад, за дітьми?

Ганяли, бо на конях же вони їздили, раньше ж машин не було, так як тепер, а верхи на конях і з батогом можуть опороть.

А як ви, коли ви виїжали, тікали звідси, то як ви до поїзда добиралися, поїзд же ж, напевно, в Полтаві, чи де був, чи в Миргороді?

Чого, в на у заводі був поїзд. У заводі поїзд, ми договорилися, були ж, там люди ж, хоч оце ж батько й мати нікому зла не робили. Були й тоді ж люди і бідніші, і багатші, то було ж такі люди були, шо прийде, нема корови, то мати давала, ділилася, то й вони вже як нас вигнали, то з нами ділилися. І тоді, як надумали виїжати, то нам вже таке, баби це так, а мужиокві ще ж треба з учота зняться, бо так же не поїдеш.

То це брат знімався з учота?

Знявся з учота, а тоді їхав поштар по пошту. А шо в нас, у землянці нічо не було, тумбочка і піл, той шо спали. Тепер же кроваті, а тоді піл.

А шо було з вашою хатою, хто її забрав чи вона пуста стояла?

Чого, та там квартиранти були, були.

А шо це за квартиранти?

А були такі, шо стоєї не вкривали, то вона завалилася. Перейшла одна з двома хлопцями. А тоді з другого села голова колгоспу переїхав жить, в нього дві комнати було.

В вашій хаті жив він?

Да. Як вернулись з Германії, думали може нам отдадуть, ніхто ж нам не отдав.

А де ця хата, зараз вона є, хтось там живе?

Не знаю, я все і думала поїхать, подивиться, вона може завалилась, у бур’яні там усе вже, нема Слобідки нема вобщє. А це цей хутірець, шо Озірщина, то ще й раньше його нема, і Хирівки нема, там одна тільки жіночка живе в Хирівці, кажуть, в неї 12-ро дітей було і двоє в Погарщині син і дочка. А вона то хто зна чи з сином чи з дочкою і з онуками, бо онуків сюди возить, у нас садік в Погарщині, а то в Хирівці в старому хуторі. Там начальства більше було, туди газ провели в старий хутір, а в Хирівці ні газу, свєт, видно ж, є, може стовп стоїть який та свєт може є. 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду