1. Місце запису: смт. Попільня Попільнянського району Житомирської області;
2. Дата запису: 18 серпня 2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Огородник Надія Фадеївна, 1925 р.н., народилася в селі Квітневе (в 1932-му році село Жовтневе) Попільнянського району Житомирської області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Квітневе (в 1932-му році село Жовтневе) Попільнянського району Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Голодомор у нашому селі в час колективізації… Мої батьки довго не поступали в колгосп, дивились, шо буде. І вони побачили, шо голодні діти ходять. А у нас корівка була. В общем, як почали визивать батька у штаб… Це десять хат збирались уночі, кожної ночі, пока він не погодився йти в колгосп. Приходить, каже: «Я йду в колгосп». В общем на другий день прийшли, забрали корову, коня, воза і шо було. Клуня роз… це розібрали і все забрали  в колгосп. А нам сказали… Нас троє дітей, я – середня. А сестра старша була з 22-го року, а менша з 27-му. То, кажуть, можете ходить доїть корову до сусіда, тоже у колгосп пішов. В його четверо дітей, то йому треба лучче корови. Пішли раз подоїли і так нема чого вже… як погодуєш, то вже ті видоядь. То більш не пішли. Так ми виросли і не бачили молока і нічого не бачили. Вже почавсь голод, забрали.

В нас уже не лишилось нічого. А потім ше прийшли, шоб якийсь… податок ше якийсь там платить. А у нас вже нічого нема. Ми сидимо на лежанці, такі діти малі. Ну, сидимо і тільки дивимось. А в нас нагорі тільки шкура із теляти, вона років вже 4 вже висіла і то вже… Ми ж її з’їли, ми ж її посмалили і з’їли, поварили і з’їли. (плаче) В общем батько і мати стоять і прийшли – требують: «Дайте ше!» А в нас нічого нема, тільки та шкура нагорі і в глечику квасоля, половина глечика біля печі стоїть. Вони вхватили ту квасолю, хтіли забрать, а ми тягнем назад. Ми розсипали по всій хаті ту квасолю. А батько… а той голова каже: «Нагору», щоб полізли забрали ту шкуру. Батько, в мене був дуже добрий батько, він ніколи не ругався, ніколи поганого слова не казав. І під пічою лежала сокира, він вхватив сокиру. А ми всі дуже начали верещать і мама з рук видерла сокиру ту і вони пішли з хати мовчки. А ми сидимо і ждем, шо приїдуть і заберуть батька. Позбирали ту квасолю, по хаті лазили. Полізли на гору і кажуть: «Де ж ту шкуру сховать?»  Ще думали кудись переховать, но в общем ми її з’їли потім.

Так ми жили. Не було нічого вже. Мати здоровша була, а батько – пухлі ноги. То ми остаємось з батьком, а мати бере останню одежу і везе у Вінницьку область, район я забулась, там в мене десь є записаний. У той якийсь район і там десь міняла за цю одежу хоч на суп якийсь. В общем вона їздила декілька раз туди і привозила. А в нас були жорна. Це такі два камені, які сипалось туди зерно і воно мололось…

…що можна суп варить із ячменю і з чого хоч. В общем, ми жили з батьком так. А ще ж ми багаті були – до нас ходили молоть та давали міру із цього з коробочки із нафталіну… з того гуталіну. В малесеньку коробочку давали мірку, той шо меле, нам на суп. Мати возила декілька раз. Одного разу вже малась приїхать і не приїхала. А тоді ми сидимо цілу ніч, а батько і ми без…без  матері, а ми вже повмираємо всі, бо батько пухлий. І в час ночи повернулась мати, бо викидали з поїзда із тим клумаком, на смерть уб’ють. В общем приїхала та й каже: «Я зустріла жінку з нашого села». В неї було два хлопчики, вона поїхала також мінять. Вона там залишилась у якогось дядька, їсти є шо. А дітей тих оставила тут. Вони у одного чоловіка пішли на городі, він торгувать посадив це… цибулю. Вони нарвали цибулю та їли, а той задушив їх обох, тих дітей. А вони такого шкільного віку були дітки. Мама їй сказала, вона кричить. Вона як приїхала туди, то каже: «Ти покинула. Їх задушили». Каже: «Я своїх гляду,  я своїм вожу». В общем так ми вижили.

На городі було посіяно щось. Почались колоски – ми різали. А в голод померли батьків брат із сімйою всею – троє дітей і сестра з двома дітьми тоже з голоду померла. Раз сидимо в хаті, приходить представник з сільради та гукає батька. Батько пішов. А сусіди закопали батька… ніхто не знає чи вони його задушили, чи вони його мертвого закопали. Різали м’ясо закопане, туди ходили, варили і їли. Як хтось уже сказав, то приїхали і гукнули батька як понятого, він пішов туди. В общем забрали, а в них сім’я була дорослих двоє дорослих дочок і два сини. Одна така як я. То вона вернулась (така як я) вернулась та на печі вмерла до дня. А ті не знаю, де вони і ділись. Повмирали всі наші сусіди. А сусіди були..  такі приїхали з Польщі Граєвський, фамілія в його, Вітусь і жінка Горпина, і мала така дочка, років чотири, Люся. Повмирали всі. Вмер сусід такий… він був ковалем у колгоспі. Жінка пішла у колгосп, варила яку шліхту. Хто робив у колгоспі, то харчувався. То вона не голодна була. Вони стали пить там, гулять. А цього дядька син принесе коли їсти. А син був такий як ми. А цей чоловік нічого не їв. Троє суток так ревів, як скотина, вмирав з голоду. Здоровий чоловік їсти хоче і він вмирав з голоду. Багато повмирали. Сусіди вимерли, геть сусіди. Ми як після голоду пішли так, гуляючи, в пусті хати, то ми побачили у такому… як припічку замуровано… надовбали дитячий … той… цей… голова… Батьки нас не пускали навіть на дорогу. Багато… могли на дорозі навіть зловить і з’їсти, багато.

Після війни не залишилось у селі ні мишей, ні ворін – нічого не було. Все поїли, шо можна було поїсти і вимерло половина села, або може і більше. Я ж кажу, у мого дядька троє дітей, Кирило його звать було, а дочки – Мотя, Галя і Нуся…

А прізвище?

Повмирали. Сестра батькова вмерла, двоє дітей. А в материної сестри помер тільки маленький, помер один. А той маленький, йому було років три. Такий сидить на лежанці: «Мамо, їсточки! Мамо, їсточки!» Нема ж чого дать, геть нічого. І він… той хлопчик умер. А вона шо каже: «Добре, шо вмер. Не буде просить їсти». Вона його взяла під руку, занесла на кладовище (недалеко вони жили) і в ту яму покинула й свою дитину. Прийшла додому, а допіру прийшла до чувства, що це, що це дитину занесла – дитина вмерла. Вона кричала три дні, кричала просто, з ума зійшла. Дуже важко було… (плаче) я добре помню. Но ми залишились живі, а в селі багато померло.

А як називалося село? Де Ви народилися? Ви не сказали.

Дочечко, я не чую.

Як називалося село, де ви жили?

Жовтневе. Квітневе тепер зветься.

Скажіть, будь ласка, батьків як звали?

Важко, важко жить зараз.

Ви не сказали як батька звати, матір як звали.

Кого?

Батька і матір.

Батька і матір?

Да.

Батько Фадей Уколович… цей Соломійський. А матір Олександра Савівна. Мати моя, як уже забрали в Германію, а вона назбирала десяток яєць. В Попільні на квартирі тут один жив цей… комендант. І вона прийшла і дала йому хабара того і питає: «Як поїхать у Германію?» Мене побачить, як я живу, бо я написала, що я в нетопленому приміщенні три роки живу, а вдома – на печі. Пішла до його, а він каже: «Завезем безплатно, але і ти не вернешся». То вона пішла та каже: «Не поїду». Отак. Шо ж я вам голову морочу.

Давайте я ще запитаю. Закон про п’ять колосків Ви знаєте?

Сядьте ближче, бо я…

Про закон про п’ять колосків розкажіть.

Закон про шо?

Про колоски. Не знаєте?

Нє.

А про чорну дошку чули?

Не чула. У войну я була зовсім мало, я вернулась у конець войни. А до войни у нас забрали тільки мого вчителя музики… Як його фамілія… забулася. За ним плакали всі, бо він дуже хороша був людина. Один в селі навчив мого батька на піаніно грать. Мій батько грав на всіх інструментах, сам навчивсь. Він ходив тільки дві зими, як було уже геть холодно, не було шо взуться – одна обув на всю сім’ю. То він ходив якийсь один день. Учителька як виїзжала з села,  як вийшла заміж, то плакала. Остановила того файєтона, зайшла попрощатись з любимим учнем. А він вже мало ходив. Ой, прожили, важко, дуже важко. З наших нікого не засуджено, бо не було.

А церква була в селі?

Була в селі, була в селі. Ше вже я вернулась з Німеччини, верх зірвали, там вже був і склад, і клуб – все було. А потом після війни, ше у війну почали править. І я як вернулась, заміж ішла, а свекруха ходила вінчала, щоб я вінчалась , щоб вінчали в тій церкві. Її розвалили, геть розвалили. На тому фундаменті построїли сільську раду.

Скажіть, а про Голодомор, про цей голод Ви потім говорили комусь? Чи Ви боялись згадувать про нього?

Я нікому не казала, я нікому. Тут вже одна, їй було б вже 100 років, вона вмерла та жінка – Биченко Ганна. Тут були збори… Я нікуди не ходила, нікому не казала. Я не то шо я боялась, вже не знала я чи бояться, чи не бояться. Але то я розказала те, шо такого жаху ніхто не бачив як то. Це не уявляєте собі, як дитина просить їсти і вмирає з голоду дитина, а мати дивиться і радіє, шо вмерла та не просить їсти. Дуже… я дуже багато прожила.

Скажіть, а хто винен, шо був цей голод?

Хто винен у тому районі у Вінницькій області, це ж Україна, там же голоду не було, бо мати їздила міняла. Коли вони міняли одежу, а в нас везли одежу. То там голоду не було. Це отут, шо керували, так докерувались. Тут було і в Корнині таке саме. В мене чоловік з Корнина був,  його двоюрідна сестра розказувала, брат пішов у школу і не вернувся – украли і з’їли. Не найшли. Багато, багато, багато людей вже… коли люди людей їли, то це вже.

Ви казали, що батько схопився за сокиру, коли прийшли обшукувать. А потім нічого за це батькові не було?

Боже, як ми плакали, як ми боялися, але голова сільради був наш, сільський. А потом отей, що були два комсомольці, один потом був мій кум. Ну в общем поговорили, що батько один на всі села був бондар, то пожаліли і не прийшли, не взяли. Ми ждали, ми боялись, ми так боялись, шо батька заберуть, а таки не прийшли. Десь совість заговорила, хоч трошки.

А оці люди, що обшукували… От Ви кажете, що один потім Ваш кум став, а ще були інші. Ви пам’ятаєте як їх звати? Як в селі до них ставилися?

Петро… Петро, Петро Петренко – це мій кум, а другого я не пам’ятаю… А головою сільради був фамілія… Один в селі в нас жив… син його, по-моєму, ще й заре живе. Як же, як же його фамілія… забулась. Німецька фамілія, десь у німців ше.

А колгосп був один? І хто був головою колгоспу?

Два. В одному колгоспі був… «Заможне життя», а другий « 8-ме березня» – два колгоспи. В одному головою  був… він був вперед бухгалтером… Григор Сухоребрий.  А  в другому й не пам’ятаю хто був… Як це, я думаю як це фамілія голови…

Знаєте, що таке «Торгсін»?

Нє.

А коли в когось було золото, срібло, то його теж можна було поміняти на продукти?

А-а, торгсін. В нас його не було, а нас його нема, я й не бачила. На мені не було золота ніякого за життя. А в людей було, хто ще з давніх, але ніхто нікого не казав, завезе мовчки, виміняють із… як його… рисова мука.  Мука якась вона гірка була. І муки, і крупи рисової можна було вимінять.

А коли обшукували, то забирали тільки зерно, чи картоплю теж забирали?

Ми купляли, ми купляли. Я поїхала була у село тут, Саверці, купить цибулі, щоб замінить картоплю, бо не вродила. Кажуть: «Фамілія як?», я кажу: «Огородник», а вони (я не поняла чого) кажуть: «Поганий». А я думаю, що вони кажуть, шо поганий огородник, шо картоплі нема. Ой Боже, Боже. Міняли, шо мали, можна було здать, то замість картоплі.

 А Ви кажете, що мама речі поміняла. І нічого не залишилось, одягу не залишалось? Все обміняли на продукти?

Одну я покажу хустку.

Пізніше, пізніше покажете.

Я покажу вам хустку. Одна тільки залишилась.

Ви хотіли розказати про розкуркулення, про сім’ї, яких розкуркулили.

Знаю. Моєї куми свекор, він через дві хаті, потом як вернувсь, то построївсь. І дядько моєї матері. Це просто були великі хазяї… В них нічого не було, тільки наймали на врожаї. Розкуркулили і геть завезли. Потом вернувсь син, а батько й не вернувсь. Син то був вчителем фізкультури, а жінка його вчителювала також у школі. А цей вернувсь, то побудувавсь на участку, не на свойому місці. Побудував хату і жили. Потом син мій кум був, ми дуже добре були, поки він не вмер. З жінкою я ходила куховарить на весілля і на обіди , на все, з його жінкою.

А перед голодом були, наприклад, повстання проти влади? Люди повставали?

Не було кому, не було кому. Ото шо в колгосп ходив, то вижив на тій шліхті, то йому не в думці було, мовчали, вмирали. В одну хату приїхав, мого кума батько возив мерців, то приїхав у хату, а на печу лежала баба, вона наша родичка була. То каже до того, шо помагав носить, каже: «Завтра будем їхати по неї? Давай заберем сьогодні ту бабу». А вона ше жива. А вона з печі їм дулю дала. Тоді вижила ця баба, після війни вона вмерла. Цей у фінську війну загинув, тей шо возив, у фінську війну загинув в 39-му році. Кому яке… У нашому селі пам’ятник Голодоморові зробив цей, головою колгоспу був… як він… диви… пригадаю. Я йому вдячна буду все життя. Я на кладовища як прихожу, я в першу чергу ше раз заходжу туди, а потом до батьків. Як же ж його фамілія… зараз скажу.

Сидіть. Згадаєте потім.

 Я пригадаю як його.

Скажіть ше за поховання. Вони були лише на цвинтарі чи отак біля хати тоже ховали?

Закопував хто де бачив, якщо ше була сила, але возили найбільше на кладовище і там зробив… Там на кладовищі немає ні одного деревця, де похоронені оці в Голодомор. От тільки цей пам’ятник і велике оце місце.

Дякуємо Вам!

 

Місце запису: село Іванів Калинівського району Вінницької області;

Дата запису: 21.08.2020 року;

Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;

Респондент: Здзінська (Усова) Віра Тихонівна, 7 листопада 1923 р.н., народилася в місті Янів Калинівського району Вінницької області;

Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

Під час Голодомору респондент проживав у селі Іванів (стара назва – містечко Янів) Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

А розкажіть, будь ласка, як вас звати?

Ше моя дівоча?

Да.

Усова Вєра Тихонівна.

А потім змінили на яку? А зараз яка ваша фамілія?

Здзінська, Здзінская Вєра Тіхоновна.

А розкажіть, коли ви народилися?

1923-го року 7-го листопада.

А де народились?

Га?

Де народилися?

Де я народилася, мої батьки самі з Білорусії були. Вони приїхали сюди на роботу, батько то став працювати бригадіром на путі. Була узькоколєйка тоді, поїзд ходив не широкий, а узькоколєйка. І батькові дали квартіру ну на путі, знаєте, не в селі, а в будці, тамо. З Каліновки до Іванова, напротів Павлівки була ця будка і я там народилася. 1923-го року, 7 листопада.

А як батька звали?

Батько мій – Тіхон звався, Вєра Тіхоновна.

А по-батькові його як було?

Тіхон Прокопійович.

А маму?

Мама з дому була, її фамілія була Сівко Олімпіяда Сєвастьяновна, Ліпа її звали, Олімпіяда Сєвастьяновна.

А розкажіть, що ви пам’ятаєте про 32-33-ій рік?

Ну 32-ий, шо я можу ше пам’ятати, я ше тоді ходила вже в школу. А 33-ій, шо я можу пам’ятати, в 33-му мав бути випуск, ми мали з’явитися в Калинівку на випуск, в 6-ть часов утра мене мама розбудила, вставай, йди на станцію, узькоколєйка тоді була, а не широка, поїзд ходив узькоколєйський. Я встала вже всьо. Каже: «Поїдеш в Каліновку, сьогодні встрєча випускників Калинівського району».

То це ви за 43-ій розказуєте, а я кажу за голод, 32-33-ій. Голод був в селі в 32-33-му?

Погано було… Пішла на поїзд, поїхала в Калинівку, там зібралися всі випускники, вдруг об’являють войну. З нами провели бесіду, хлопців в воєнкомат позвали, а ми додому поїхали, тай всьо. Отаке було, я пам’ятаю.

А батько в колгоспі не працював, не ходив в колгосп?

Батько мій працював на узькоколєйкі на путі, бригадиром путі, де ремонтують путь, отам мій батько працював. Він був білорус сам.

А мама?

А мама ніде зразу не працювала, а як вже потом стала перемєна всьо, то погнали їх тоді працювати в колгосп, вона бураки полола, бараболю, вобщєм всьо працювала мама. Тай всьо. Отаке було.

А коли це маму погнали в колгосп, це які роки?

Я не помню якого року, я не можу, знаю, шо погнали тей всьо. Вона пішла, ходила каждий день, на роботу приходили звали. Тай мусіла йти. І всьо. Хоч, не хоч, а йде.

А чому мусила йти?

Га?

Чому мусила йти?

Шо?

Каже, чого вона мусила туди йти?

Потому шо було таке, правітєльство нове, трудно було, тей мусіла йти.

А звідки було це нове правітєльство?

Ну з району, я знаю.

Прислали сюди з району? Чужі були?

Да.

А куркулі були в селі?

Були, були такі часть людей, які володіли великою кількістю землі, знаєте, хазяї були. Серед народа біднішого були командували, тей всьо. А люди бідні ходили робити, тай всьо. І мали тоже городи мали, но погані, погано жилося, шо ви хочете.

А розкуркулювали?

Да. Шо хочте було, і землю забирали, і хазяйство забирали, розпоряжалися людьми як хотіли, тай всьо. Таке було. Були багаті, то ті командували, а бідні мусіли підчинятися, шо зробиш. Мусіли йти і в колгосп, і куди хоч, таке було нове правітєльство, нове життя. Тай всьо.

А голодовку ви пам’ятаєте?

А хто її не пам’ятає? Дуже пам’ятаю, батько мій робив на путі, був бригадіром путєйським на желєзній дорозі, давали якісь копійки, якусь зарплату, там бідно получав. І був, пайок був, хліба якогось там давали, тако всьо. Дуже мало. Ну якось так ми ше ну з ним жили. А вобщє то люди були, які не мали ніде, нічого, ні заробітку, ні прожити, тай не витримували цей рік голодовку – помирали. Кажен день були, тамо на цвинтарі, похорон, а ми жили, я жила з батьками, ми жили на Орсівській вулиці. Орсівська вулиця – це знаходиться там, де зараз желєзнодорожній магазин і перша хата злєва була моїх батьків. То ми жили коло цвинтара, то там ями ті були каждий день копані і лежали люди в ямах і не в гробах, а й так кидали. Всяко було, це шось було страшне тоді. І всьо, помирали люди з голоду, тай всьо. Ой, тяжко даже вспоминати, шо зробиш. Це 33-ій рік був голодний, голодовка була. А ми так ше якось, батько на желєзній дорозі був, то якось город мали. На городі мали ну шо трохи поїсти, тей так і вижили ми. А потім пройшло время, вже зміни всякі пройшли государству, а батько мій був з Білорусії, то не дуже й уважали. Батька забрали мого і судили, дали йому 5 років цего, ну тюрми, і потім 3 роки виселки. Знаєте, вислали його, Котлац, город десь в Росії, він там цих 3 роки відбув бідний, вернувся назад, вже на роботу не брали, так вже і жили. Город був вдома, корову тримали. Мама бідна мусіла, тоді, як була голодовка, ходити хоч не хоч в колгосп на роботу, понімаєте. Кажний день ходила. І тоді там і бараболю, і бураки, і шо хоч обробляла. А платити так, як Бог дав, тей всьо. Ну якось батьки вижили мої. Ми вдвох були з сестрою. Була моя сестра – Галя, нема вже її померла, старша.  Тей так, а батько мій відбув виселку свою, бо ж засуждьоний був, це ж його здали, ну як білоруса пришили йому всяку політіку, його вислали, в цей Котлац город, він там відбув 5 років, тоді 3 роки пораженіє прав считалось, то дали, приїхав. Він вже більше не робив, вже ніде. Помер бідний  тей всьо. Білорус, похавли на Україні, там же рядом, через дорогу цвинтар же, я ж вам кажу, де ми жили. Перша хата на Орсівській злєва, там мої батьки жили. Батько помер тай всьо, а мама осталась з нами, потом в школу пішли, а в школі тоже косо дивилися на мене, бо була дочь врага народа, знаєте, в комсомол не приймали, а я вчилась добре. Я кінчила середню школу на відмінно тоді була желєзнодорожна школа це, от. То я кінчила ту школу желєзнодорожну. В школі була, в комсомол не приймали – дочь врага народа, де на роботу – дочь врага народа, це теж було після важко жити, ви знаєте. Будним людям хто, чиї батьки пострадали при совєцькій власті, ви знаєте, а мій батько був такий рядовий, колгоспний, потом пішов, робити ж треба. Зразу на желєзній дорозі, в партію не приймали, так він і остався такий собі, тай всьо. І помер бідний, і похований тут на цвинтарі. А потом мама ше була, так і осталася колгоспницею. Померла тай всьо. А потом як я вже була в школі, кончала, на 5 вчилась, кончала, в комсомол не приймали – дочь врага народа, знаєте. Тай всьо. А я тоді, аж потом поступала, в інститут не можна було, то я пішла в Тульчинський технікум, культпросвєт кончила. В школи не приймають на роботу ніде, бо дочь врага народа, знаєте, було дуже трудно тоді, ну після войни, шо це ми такі були, от і всьо. Так потом уже кончила цей технікум і пішла в бібліотеку, то я 40 років стажу мала до пенсії. Є в мене десь ця бумажка, от 40 років пенсії. Давали ці копійки тей всьо. Отаке життя було колись. Тей шо зробиш.

А ховали людей, які від голоду померли на цвинтарі, чи ше десь в іншому місці?

Шо?

Цих людей, шо від голоду мерли, ховали на цвинтарі?

Ой, тоді бувало, викопають ці ями стояли, там люди лежали, ше й не закопані. Було, шо не в гробу ховали, а в яму закопають, тей всьо. Отаке було, я, як пам’ятаю, так страшно, бо ми ж жили рядом, через дорогу цвинтар тамо, на Орсівській вулиці, це наша хата була, друга хата була Нестора Пилипенка, то він вибрався на Поштову, третя була пекарня там вона вже не робила, потом була хата Манзія, Кантицьких, потом Підскорських, потом желєзнодорожній магазін був, а це така там були, ця вулиця Орсівська називалась. Організація робочого снабженія, то це магазін там такий був, коло станції.

А пам’ятаєте фамілії цих людей, шо від голоду померли?

Ой, їх стільки помирало, кожен день там лежали в ямах, шо. Я знаю, я вже й не знаю. Нагадувати треба. Напротів нас жили Волянські, в них родичі і тепер є в Яневі, Волянські є? Га?

Є.

Ну то Волянські там помирали. Байкука там жив тоже. Манило жив, Панас жив, Панас жив, його жінка Мокрина була. Були Костики, помирали, на них казали Манило чи як, я забулася вже. Були такі люди, шо помирали і їх вивезли вже туди на цвинтар навіть без гроба. Ями викопають, закопають, тай всьо. Оце таке було. Як було шо яму викопали, туди кинули тай всьо. Ой життя було, жудко дуже, страшне. Поки трохи якісь зміни прийшли, знаєш. Тоді головою, хто це був, Тищишен, був раньше головою.

Це в 33-му він був?

Да, чекайте, да. І ше був, хто це ше був, я вже забулася, то був, жив напротів нас через дорогу, ой, як же ж його фамілія, я забула. Хай, згадувати ті роки не можна, дивитися, шо кожен день на підводі привозять людей на цвинтар, яму викопають, туди в яму тай всьо. Хіба це можна було так робити, як по вашому. Без ніякої ями, закопати туди, як скотину, бо. Таке шось робилося, чекайте, хто це був головою тоді, Тищишен був, да, він жив на Деповській вулиці. А потом хтось другий був, чекай, я забулась, чи не Кривогуб, забула. Ой, страшно було. Шо це привозили цих людей, як скотів, на підводі, без гроба, без нічого, в яму закопували, хіба так можна, га. Жудко дивитися, а ми там жили коло цвинтара, я ж вам розказую. То там весь час, люди не бачили шо робилося, просто цей був 33-ій, а я родилась в 23-му, мені було 10-ть років, 11-ть і так далі. Отаке було, Боже, як нагадаю.

А це виходить, підвода їздила і цих людей збирала, да, що від голоду померли?

Їздила по селі, збирала на підводу, тай везла на цвинтар.

А хто це їздив на цій підводі?

Я вже не помню. Якись Маніло, казали, Костик, Маніло, їздили.

То йому за це шось давали, шо це він їздив?

Га?

Шось давали йому за це що він їздив?

Я не знаю. Я вам не скажу, бо не знаю. Шо йому там давали, знаю, шо привозили, тей закопували, без ніякого гроба закопають, хіба так можна, га, скажіть.

А скажіть ше, як часто приїжала, кожен день ця підвода приїжала з мертвими?

Як?

Кожний день підвода їздила?

По селі?

Да.

Їздила, назбирають цілу підводу, тей везуть. Ой, шо робилося.

А активісти в селі були?

Га?

Активісти були в селі?

Як ви кажете?

Активісти.

Були, були. Були, такі, шо людям з земльою строго було. Ви знаєте, шоб дати людині участочок, шоб шось посадив, шоб голоду не було. Було дуже, ну так страшно, понімаєте, жудко, землю дуже тоді, ну було строго дуже, да, було. І гнали на поле, я помню, моя мама не була ж колгоспниця, білоруска, але тоді мусіла йти на поле, гонили на поле. Тай всьо. Тай люди ходили. Шо зробиш, мусиш іти, ой, пережили ми. Хай Господь Бог, не забудеться ніколи це дивитися, як кожен день возили цими, цих людей на підводах, це жудко дивитися. Боже. Шоб це привезти людину, в яму скидати і поїхали, га, хіба так можна, без гроба, без нічого, як я нагадаю.

А були такі люди, шо…?

Були, чо нє, всяко було. Але мусіли, заставляли і мусіли йти. Робити мусіли йти на поле, тай всьо. Строго було дуже так, шо зробиш. Було потом вже, переміни були, а зразу було, то жудко.

А не ходили нічого міняти на їжу?

Ходили, чо нє.

А куди?

А я не помню, кругом, де хочеш ходили, шукали куска хліба, шоб з голоду не померти. Голодовка страшна була. Кругом валялися погибші, померші з голоду, тай всьо.

А шо саме міняли?

Люди міняли бідні. А міняли, ті хто мав землю, участки, знаєте, такі хазяї, позаводились тай мали, тай міняли.

А шо міняли, ну, наприклад, шо носили, шо отримати там кусок хліба?

Га?

Шо носили міняти?

Як ви кажете?

Шо носили міняти, шо саме міняли? Ну може одяг якийсь, чи якійсь речі, що міняли? Наприклад, хустку можна було поміняти на їжу?

Міняли, не дуже хотіли цих курток і це всьо. Йшли по цені, знаєте, не то шо.

А шо хотіли за хліб?

Я вже не помню, я вже забулась, бо шо ж, це ж був 33-ій рік, мені було 10 років, то.

А на поле колоски збирати ходили?

Потроху ходили, но трудно було, бо не дуже давали. В нас в моїх батьків, то був город, на городі була бараболя, було трохи жита посіяно, то було. То так і вижили в голодовку. І всьо. І хай навіть страшно згадувати. Ой.

А за хліб може золото хотіли чи срібло?

Всяко було, всяко було.

А торгсін був?

Га?

Торгсін.

Шо?

Торгсін був? Чули про таке торгсін? Ви сказали в нас тут був магазин в той час, так?

Так.

А шо в тому магазині було?

Шо хочте там було.

Це 32-33-ій рік?

33-ій да.

А шо можна було там купити в магазині?

Та, я знаю, я не помню, вже добре не помню, але я не ходила, а мої батьки тоже не дуже ходили, бо не мали за шо ходити. Я помню, да.

А чий це був магазин?

Я вже не помню. Була пекарня чиясь собствена, туто зразу, пекарня ця була по-моєму Крижанівських якихось там, часніки були, да, я помню вона так, а потім вона закрили її там, тай всьо. Вона стояла, стояла, потом, поки не розвалилась, да, була така пекарня.

В якому році закрилась пекарня?

Я точно не можу помнити, я вже не помню. Раньше по-моєму закрилась, ше як голодовка не кончилася, закрили вони, це вони в Яневі жили ті люди. Закрили тей всьо. Тей не стали пекти хліб.

То це станція була окремо від Янева?

Холонєвська?

Но ви виходе на станції жили, а ви кажете, а вони в Яневі жили, то це було окремо?

Як-як?

Ну ви кажете, шо ви жили на станції.

Ми жили коло, вулиця ця була Орсівська.

А вони в Якеві?

Га?

А вони жили в Яневі?

Хто?

Ті, хто пекарню тримав, Крижанівські?

Десь вони тут жили, да.

А люди від голоду пухли?

Страшно, шо робилося. Пухли і валялися на вулицях, шо ви думаєте. Всяко було, і мертві валялися, і пухші валялися, всяко було. Страшно було ходити по вулицях, не дуже люди ходили. Такого ше, не дай Бог, хай більше ніколи не повториться, бо таке було, Боже, Боже. Ну і строго тоді було, ну і міліція ж тоже була тоді. Всьо. Не вкрала, а лазили, крали, шо зробити, бо ж хтіли прожити, всьо тоді було, і убійство, і, я помню, всякі вєщі були. Ой, Боже, Боже. Хай ніколи вже більше не повториться в житті таке.

Чому було страшно ходити тоді по вулицях?

Ну тому шо всяко там було. Продукти, як шось десь купиш, чи шо там, з продуктами не донесе, бо заберуть, а можуть убити. Всьо було. Тоді дуже було страшно, знаєте. Тому шо були случаї вбивств, всьо було, шо хочете. Тді не можна було, не дуже люди ходили. Тай всьо.

А вам дозволяли на вулицю ходити з сестрою?

Га? Ми нікуди не ходили, ми сиділи вдома, ховалися з мамою тай всьо. Ми сиділи собі вдома, тай всьо.

А де їжу ховали люди?

Га?

Ховали їжу де?

Я вже не помню, десь мама ховала, я вже не помню де. Прожили тей всьо.

А до вас додому приходили, шукали їжу в ті роки?

Приходили, чом нє. А ми шо, мама десь ховала, шо, закопувались десь, не знаю де. Приходили а як же, всьо шукали. Таке було. Було всьо.

А скільки людей ходило?

Я вже не помню.

А хто це був?

Люди ходили тай всьо.                                                                                               

Місцеві?

Да, свої сільські. Свої сільські ходили. І всякі бувало ходили, які хоч, і прієжджі, і свої. Я вже забулась, це скільки років.

А сироти були в селі?

Як?

Сироти, ті шо в них батьки від голоду померли?

Чом нє, були.

То ш з ними було, де вони були?

Де в селі, а де, десь їх забирали. Тай всьо. Всяко було. Тоді толку не можна було ніде вивести, ні живим, ні малим, ні великим. Тай всьо. Старі не мали чим молодих годувати.

А ясла були?

Ясла. Шось я вже не помню. По-моєму там на вигоні були. Да, але так їх не дуже тих бідних дітей забирали туди. Вони ходили-ходили поки не помер, тай всьо. Таке було, не дуже государство цікавилося, якось так було страшно дивитися. Боже, Боже. Шо валяються і діти готові, і батьки. Як нагадаю то, це ж скільки років пройшло. Боже, Боже.

А в школу, ви коли пішли, в якому році?

В школу, я знаю, я вже забулась в якому, але кончила я школу в 41-му році. В 41-му році у нас…

Це ви скільки класів закінчили в 41-му?

10-ть класів я кончила в 41-му. І рано в 6 часов утра мама мене збудила на поїзд в Каліновку їхати. Мала бути районна зустріч всіх випускників. Я значить збираюсь на поїзд в 6 часов, узькоколєйка поїзд ходив, збираюся їхати туди в Каліновку. І тоді було менше учнів, знаєте, по школах, по селам. Збираюся їхати я, всьо. Нас було, помню, шо було радіо і часи були. І об’явили по радіо, в 41-му році це ж було. Я кінчила 10-ть класів в 41-му война почалася. Об’явили ранком войну. Мама мені каже, шо войну об’явили, куди ти поїдеш. Кажу: «Поїду». Пішла, так і поїхала. Ми зібралися, провели з нами там бесіду. Нас, дівчат, додому, а хлопців забрали в воєнкомат, тай всьо. Тай почалася война. Боже в 41-му, аж в 45-му кончилася.

А коли була голодовка, то в селі церква була?

Га?

Коли голодовка була, то в селі церква була?

Хто?

Церква.

Церква була. Була, а чом нє. Но шо з тої церкви толку було. Була.

А ходили в церкву?

Ну тоді мало, це в 33-му році було. Така голодовка була. Ну ходили там по-трох душ. Ті вже, хто привик, знаєте, старі ходили. Тей всьо.

Дозволяли в церкву ходили?

Я вже забулася. Чи не дозволяли, чи дозволяли. Знаю, шо ходили люди. По-трох, моя мама така була, ну, як сказати, не, ну тоже знаєте. Вона булоруска була, з Білорусії, тоже вєрующа була, знаєте, вона тоже, но вона рідко ходила, знаєте. Ну люди ходили, бо це ж рядом церква була, ше тоді, а хата наша, ви вже представляєте, де була, я вам розказала.

Да.

Оце, де Орсівська вулиця, знаєте, де?

Да.

Де магазін желєзнодорожній. І злєва, отак вона йде ця вулиця, вздовж, тут путь широка внизу, знаєте, от було озеро внизу, це широка путь, а тут вулиця Орсівська, а тут цей цвинтар через дорогу, знаєте, це йде Орсівська вулиця, а осьо пішов коло цвинтара на вигін дорога, знаєте, о, то тут уже був цвинтар, це тут, от. Жудко, шо було. Боже, Боже.

А чого був голод?

Га?

Чого люди голодали?

Я думаю, шо якась може, я баба стара, шо я можу понімати, якась політіка партії така була, може якась постанова, зімни якісь в государстві, знаєте, всьо ж може бути. Та була, може десь колєктівізація, може десь землю в людей позабирали, не бул де садити ці якісь, всьо могло бути. Це політіка, це треба знати, знаєте, шо було, тай всьо. Нема людей, вимерло не мало.

А в селі багато вимерло?

Ну шо я можу знати. Багато, багато. Нема шо казати. Бо кожен день були, ше не одне, не двоє, а … валялися кругом, і по вулицях валялися, знаєте, і на цвинтарі, коло могли, і в могилах, і по вулицях тоже було. Там дивишся лежить, там лежить, в общєм таке було. Жудко, я вже була, вже розбиралась, бо вже було 10-ть. Це було мені в, я родилася в 23-му, 10-ть вже, ну в общєм, я вже розбиралася, шо таке і не дуже ходили, сиділи по домах, ховалися, мама не пускала нікуди, тей всьо.

А в вас родичі в Білорусії лишилися ще, були?

Да, там осталися. Ми вже тоді з ними не дуже связь тримали, знаєте. Батько помер потом, мати померла, ми в Білорусію не їздили з сестрою. В багато років може там раз їхали і вони так само до нас.

А там голод був?

По-троху був, но не так. Я вже забулась, но був вже потом по-троху, то, но більше в нас було, знаєте, тому шо в нас було новий розпорядок земель, знаєте, людям робота нова була, відношення до людей зовсім інакше було, тей була голодовка, політіка інача була, знаєте, в государстві, появилися колгоспи, землі позабирали, тей таке-го тоді було, інача політіка тоді була зовсім, тей всьо.

А що їли, коли голод був?

Тако ше остатки, якась картошка була, ше було, а в моїх батьків був город. Був город, була картошка, десь якась зернина колись була, тей так вижили. Ми всі, нас з сестрою було двох і мама була, батько був. Батько помер потом аж після.

А як сестру звати?

Галя.

А якого вона року?

Я 23-го була, а вона на два роки чи на три старша мене. Вона раньше кінчила 10-ть класів, як я, Галя. Потом померла. Зара є її родичі в Яневі, є по-моєму. Но ми не родичаємося, бо я вже нікуди не ходю, вже стара баба, такі вже роки, куди я вже піду, чи до мене, хто прийде. Козєльська її фамілія, чули таку в Яневі? Козєльська Галина Тихоновна, в неї був Вітя син, Козєльський Борис був. Чули таких? Це її діти були, Борис і Вітя Козєльські. А мої були Едік самий старший Здзінський, Здзінський Едуард Генріхович, батько його був поляк, Едуард Генріхович, Здзінський Едік, Едуард Генріхович, от. Потом була Здзінська Нелля і був Здзінський Олєксандр. Олєксандр помер нема, Едік помер нема, тоже вже. Старі були.

А ви потім про голод згадували?

Ой, ми ніколи про нього не забували. Як, ну ми в період голодовки, то якось вижили, на городі шось ше збереглося, було там, батько ше був на желєзній дорозі, то там якісь копійки давали, то ше. Згадували всю жизнь голодовку, чо ж не згадували. Те й всьо. Але тоді якось так, якась була політика в партії нашої, я, наприклад, не розбираюсь, но шось іначе було, я не знаю, шо таке було, хто це таке затіяв, зробив, не знаю. Чи це так спеціально було, чи це случайно, случай такий, але потім всі люди не забували. Вєк, хто прожив отак, остався живі, то всігда згадували і проводи згадували голодовку покойників. Таку всю жизнь ніхто ніколи не забуде історії і люди не забудуть, шо ви думаєте. Таке, га, шоб так люди мерли, як скотину ховали, га, возили в яму закопували, як, вибачте, як скотіну, собак, га. Без гроба, без нічого, яму викопати і закопати, хіба так можна, га. І така політіка государства була, чи шо, шось таке не знаю, не знаю. Ой, ваші батьки тоже помнять? Да, а остались живі?

Це вже наші не батьки, це прадіди і прабаби.

Да. Хай Господь Бог бороне.

А скажіть, а в 46-47-му був голод, після війн?

Такий менший, но був все одно трохи. Ше не розжилися добре, ше придержували, знаєте, політіка була така в государстві, тай всьо. Так не розрішали дуже людям розігнатися, знаєте, тай всьо. Тай мучилися люди бідні, шо зробиш. На роботи не було, де встроїтися, заробити. Всьо було. По колгоспах тоже таке було. Тай всьо. Моя мама була ж не колгоспниця, але на роботу кожен день гнали, в 33-му році. На роботу, гайда, на поле, та й мусіла йти, йшла, а шо ж, боялася, шоб не загинути. Нов она в колгоспі, потом не робила, а в період той сумашедший, то ходила бідна, на бураки і куди хочеш. Ваші тоже батьки ходили, да? Ви янівські тоже, чи слободецікі?

Прадід мій – Красуцький, пам’ятаєте таких.

Помню, чо ж нє. Таких помню, таку фамілію помню. Їх нема вже ж, де вони вже можуть бути? А тоді ж вони вижили, бо він шо займали таке мєсто положне, да. А зара ви на якій роботі, в сільраді, да?

А зараз ми в музеї працюємо, в музеї Голодомору.

А він де, при сільраді, нє?

В Києві.

В Києві?

Да. А скажіть, будь ласка, а ви сказали, шо в ці роки колективізації, 32-33-ій рік, відношення до людей змінилося, а як воно змінилось це відношення?

В 32-33-му?

Так, оця колективізація, як відношення змінилось до людей?

Не знаю, я вже забула. Це 32-33-ій, це мені було 10 років, гнали на роботу, як скотину людей, тай всьо, я не помню. От я тіки  помню за, ш заставляли робити, знаєте, і не дуже землю давали, не дуже, ну давали людям всьо, а до роботи гнали, як скотину, тих, да, я помню. Таке було, як мама моя була не колгоспниця, нічо, нічо, але приходили, виганяли на поле йшла, а як прийшлося розсчетка, то як Бог дав, нема. О, пережили ми той період, хай Господь Бог милує. В таком возрасті вже я живу і я його ніколи не забуду, буду помнити, шо. А ми там рядом ше жили, то боялися вийти, бо там цвинтар же рядом, через дорогу перейшов тай цвинтар. Ями викопані, викопають люди, прийшли тай кидають туди, без ніякого гроба, страшно.

А чи були випадки людоїдства?

Було, хватало, було тоді, чо ж нє, і дітей їли, і яких хочте, я помню, шо случаї такі були. Я помню, шо були, но це вже ж забуті. 23-ій, там 70, а тут ще скільки років. Вже пошті, он скільки мені вже. Ой, помню всьо, не забуто нічого, такі вєщі не забуваються, ви знаєте. І хай, і страшно згадувати, Боже, Боже. Хай воно ніде більше не повториться, нікому.

Як ви думаєте, зараз людям треба знати, шо таке було?

Це дуже треба знати. Дуже. Нє, шоб їм розказували, шоб вони таке пережили нє, нє, такого не треба, шоб воно повторилось, нікагда.

А чому їм потрібно про це розказувати?

Га?

Чому потрібно про це розказувати?

Ну шоб люди, якісь були такі, шо розумні, сознатєльні, шоб знали, шоб не натолкнулися на це саме, на цю саму трагедію, шоб таке не повторилося, шоб не повторилось більше таке ніколи. Бо це ж ужас один, га. Шоб це людина, яка цілий вік проробила, трудилась і померла з голоду, хіба це можна. Нізя такого. Треба, шоб такого ніколи не повторилося більше. Шоб люди сознатєльні, розумні були, Боже, Боже. І не забували за такі вєщі. Шо всьо можна забути, а такі вещі ніколи не забуваються, дивитися на таке, Боже.

А скажіть, ви сказали, шо після ви завжди згадували цих померлих, там, коли люди збирались, згадували всіх, всі пам’ятали, а між собою люди когось в цьому звинувачували?

Як?

Чи когось винили люди в тому, шо так сталось?

Кого?

Ну когось винили чи нє?

Ну канєщно, вони між собою десь, всьо було, но боялися люди, бо це ж страшно було, було страшно просто.

Боялися люди говорити?

Канєшно боялися, а шо ж, боялися говорити, шо голодовка, шо нема шо їсти, шо нема як прожити, боялися це питання піднімати, потому шо їх скоро би прибрали. Було таке, було, шо боялися люди, шо зробиш. А ви не помните, ваші батьки не помнять, ну родина ваша не помне, чи помне тоже? Вам розказують, правда?

Я з Донецької області, мені дуже не розповідали, в нас такого не було наче.

Як ви кажете?

Я з Донецької області і там такого наче не було, ну не так воно було, там були ці заводи.

Ааа.

І там по-іншому було.

А ви де, хіба ви не тут народились?

Нє.

А далеко десь?

Донецьк.

Га?

Донецьк.

Далеко, да?

Донецька область.

Донецька?

Так.

Там не було такого?

Ну може не кругом, там, де саме мої були батьки, чи діди, наче не було, ну або може не розповідали мені.

Да, ну вобщєм, чого гворить про це. Знаєте добре, правда? Ну шо зробиш. А то це просто, як я нагадаю, то це ж страшно було, жудко вийти надвір.

А скажіть, будь ласка, до створення колгоспу, люди чинили опір цій владі?

Як?

Опір чинили люди, владі цій? Хто заганяв їх в колгосп, відбирав все, люди чинили опір? Протестували вони проти влади?

Да.

А як?

Я знаю, всяко було.

Ну шо там, може вила брали і йшли до них, чи шо робили?

Га?

Кажу, може якісь вила брали чи палиці, чи шо робили?

Ну не знаю, ш вже, я вже не помню, шо вже там робили. Но не дуже вони хтіли здати землю, не дуже хтіли вони ці колгоспи і нічо. Було.

Було таке, шо шось погане комсомольцям робили люди?

Як?

Комсомольцям робили шось погане люди? Було таке, шо люди до комсомольців шось погане робили? До комсомольців шось говорили чи погане їм робили, чи били їх?

Всяко бувало. Шо ви хочте від мене. Збиралися і, напрімєр, в селі їх гонили десь туди, а вони зібрались компанією і протів виступили, сказали, знаєте, було таке, чом нє. Всяко було. Але не могли вони зразу виступити протів, ліквідірувати це всьо, знаєте, ці колгоспи, це всьо. Беріть стуло, сядьте.

Добре, дякуємо, вам велике, шо приділили час, що розказали.

Га?

Дякуємо, що розказали.

 

 

1. Місце запису: місто Гнівань Тиврівський район Вінницької області;
2. Дата запису: 22.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Франишин Михайло Ксенофонтович, 6 червня 1924 р.н. в село Гришивці Тиврівський район Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

  Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гришивці Тиврівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

 Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Михайло.

А фамілія?

Франишин.

А по-батькові?

Ксенофонтофич. 

А скажіть, коли ви народилися?

Що?

Коли народилися?

В 1924-го… То мені вже 96 минуло.

А число, місяць… Місяць і число, коли ви народилися?

Шостого іюня.

А де народилися?

В селі Гришивці, Тиврівський район.

А розкажіть про своїх батьків. Чим вони займалися?

Як я ще малим був, то займався хліборобом. Мав конячку, мав там возика і плуг. Орали, сіяли, убирали хліб і так вони і жили.  А при совєтській власті, то це вже я працював.  То я вже працював… І кіньми працював, возив там, що треба. Ну а так, як у селі — разні роботи, і така робота була. Ну це до війни, а вже, коли німець напав, то я вже… вже пішов на фронт.

А скажіть як звали вашого батька?

Ксенофонт.

А по-батькові він був?

Його?

Да.

Вже не помню, бо я не був…Якби він жив ще при мені, а як його не було, то я не знаю.

А чого він помер?

Старий був вже, дід, дід же, мій дід считався. Дід, а батько мій, то батько при мені помер в 1993 в голодовку.

Від голоду помер?

Да-да з голоду помер. В 1935-му році чи 1936-му тако десь та вже організували. Хто пішов в колгосп, то діти були такі, як я ще малий був, ще були такі, то організували ясла, садік. Я ходив два роки в ясла ці. Там кормили нас, вчили азбуку там. Ну такоє, як дітям малим. То це вже була советська власть настала, але ж… Пішов же я перший клас, було мені 8 років. Пішов у перший клас, а менший брат, менший був на три роки, той ще ходив туди в ясла. То мені не було, книжки не було, зошитів не було, ручки не було, карандаш — були, дали карандаш і дали… З зошита вирвали два листки з середини, бо де ж писати, що завдасть вчитель, то будеш писати на цих лінейках. Я так учився в першім класі, ходив з цим листком. А вже на другий рік, то вже дали зошит. Один, зошит один. Арифметика була дальше, писалася, а це було першим. Карандашом писали, не було чорнила. А потом вже на другий рік вже зробили чорнило, то часто перо це ламалося: притиснув.. треба щось таке щоб, притиснув, а воно зломилося. А вона каже: «А тепер нема!». Чекай може піде там, де це там вони беруть, та я принесу, бо в школі тут нема. Я вже сидів і не писав, бо нема… Ну так я ходив. Потом вже мені дали читанку в другім класі. Як дали читанку? Бо не було Букваря. Буквар був ну може на трьох один. То я кажу: «Я не буду ходити, бо це ці хлопці зживуть дальше». А мама боїться, щоб ти десь не впав там. Дали мені читанку в другім класі, і я так і занімався читанкою. Ще з першого класу, бо Букварів не було. Там було 2 чи 3 на клас. Так я вже з тою читанкою вже другий клас кончав, а вже в третім класі там вже начало прибавляться вже зошитів було більше: на каждий предмет був зошит оттдєльно, читанка була тобі оттдєльно чи ше там які…  Так воно пройшло…

А скажіть, а у вашому класі з вами багато дітей ходило?

Та більше десяти, десь тако..

І всі були такого віку як ви?

Неєєє, там були…  З мого руки були, молодші були і старші були мене — тоже ходили. Я повинен був ходити в вісім років, а я пішов, нє, я пішов то в вісім, але вже в зиму не було в чому ходити, не було в шо взутися, не було шо вдягнуться. То я сидів зиму вдома. Та вже прогавив клас, то вже ходив в дев’ятий, вже 9 років, а я ще йду в перший клас. То вже йду з старшими, але так іти старшим в тих роках… були і молодші, і всі були в їдному класі.

А скажіть, годували вас в школі, давали їсти?

Нє-нє, ніхто не годував. Ніхто нічо не давав і не одівали. Як не було в чому йти, то й не йду в школу. Мама каже: «Купить? Я проробила в колгоспі цілий рік, а ви навіть  копійки мені не дали за це. А я за шо куплю дітям? Вони сидять в порваних штанах і порвана рубашка, і сидять в хаті». Вікна одинарні, стіни дерев’яні, бо хата дерев’яна, тоненькі стіни — холодно, в хаті вода замерзає. Таке…

А в яслах вас годували?

В яслах годували два раза. Рано не давали, аж в обід давали і ввечері ще давали. Давали, супи варили, давали з бараболі там, з крупи. То це, хто пішов в колгосп, а хто не пішов в колгосп, то дітей не прийняли. А потім на другий рік прийняли дітей, то вони підписалися, що ми вже підем в колгосп раз вже таке діло, то вже пішли. А хто ще не хтів іти, то висилали на Сєвєр, в Росію. Бо  командували тоді. Росія командувала Україною. Так було, так я прожив в селі до войни. У войну пішов на фронт. На фронті — рана. Вилічився, вже война кончилася, а я ще в госпіталі. Пробув я цілий рік. Нє, менше трошки… Май, да, май місяць жеш був. Травень, серпень, липень, серпень, вереснь. В вересні, по-моєму, мене вже виписали. Це я півроку пролежав ранєний. Тут бачте, ось тут кулі, осьо, де різали, бач де різали?

Видно-видно.

Осьо, де різали позвоночник.

 А що з сиротами було в 1932, в 1933?

З ким було?

З сиротами, ті, що батьки померли.

Сироти в 1934 році забирали вже в район, в Тиврів. Там був їхній дом такий і там їх годували, там вони спали, і там їх одівали — всьо там робили, бо батьків нема. Коли вони там кончали школи і хто куди роз’їхалися, десь в тєхнікуми куди поступали, а  які не могли — десь на роботу шли.

А в 1933?

А в 1933 люди вмирали щодня.

А ваші батьки, вони зразу в колгосп пішли чи ні?

В 1933. Я не знаю, коли там, ну, люди йшли, люди йшли, бо… Ми бідніші, бо в нас була одна конячка і був оце плуг, а плуг був на двох з сусідом. То це так він має конячку і ми. Спрягаємося сими кіньми і горем землю. То ми були, считалися, як бідні люди, то ми пішли, може, каже, там буде в колгоспі…. Ну вони хвалять, що буде вам добре, буде вам лучше, ну знаєш, як це таке… А котрі багатші мали собі більше землі мали та більше худоби, а землі більше, то більше худоби мають, бо є чим годувати. То вони жили краще, але як вони не хотіли йти, не записуватися, то приїхала машина — забрали, потаскали і так і не було їх. Десь вони були на Сєвєрі.

А фамілії пам’ятаєте цих, що забирали?

Нє, я, навєрно, їх не помню. Як я їх міг помнити, як я ще був пацаном.

А скажіть, а розкуркулювали?

Зразу було так, да. Вигонили з хатів. Тоже так само відправляли на Сєвер, а ці хати покидали, землю в них забрали. То вони так і забрали їх так, і не було їх більше.

А вашу родину?

А нашу, як ми записалися, то нас не трогають. Тіки, що не платять нічого. Ті зробили голодовку, ті вмирали люди щодня. Старі, діти, середній вік ще трохи трималися, а діти… Оце ж настане весна, настане тепло і всі люди ходили босі, і ходили роздіті, а зимою, то були такі якісь такі як-то пальто таке нижче колін і без підкладки, но так підкладку могли класти з якоїсь гребінної нитки такої. Та так ходили в оцих жилєтах таких самодєльних, считалися самодєльні, штани там має… Не було названія, просто рубашка була самодєльна. Самі виращували коноплі, а з коноплів рополи клоче, а це клоче пряли веретенами, а машинка така була, що крутила… Вона крутить, а вона крушель на патакові. Вона дьоргає це клоче, а  крутить маховик, а воно крутить, а вона потягає, а воно крутить, а вона потягає і йде полностью нитка і одінакова: ні грубша, ні тонша. Так навчені пальці, пальці так вироблені. А це круте і всьо. А там стоїть клубок, і вона вже бачить, що повне це веретено, покидає, бере змотує на той клубок ці нитки, і тоді начинає знов поки не набереться багато. Ой я бачив цю роботу, бо це ще я застав таке. І то не всі це мали. Сусіда то не мав цієї тєхніки, то він приходить нам щось помагати і ми йому робили, давали цю матерію, скільки там йому на рубашку треба за його роботу.

Скажіть, а під час голоду чим ви харчувалися, що їли?

Та в основном бур’яни їли, бо… В мене сестра двоюродна, вони, їх було шось четверо чи шо їх було дітей, а в нас було троє. Нас троє було. То настала ця весна, тільки бараболя є, а в кого вже й бараболі нема. Та й що це — бур’ян, то бур’ян, лобода там, всякі котрі можна було їсти.  То ми вибирали, котрий бур’ян не вредний, то й варили його. Бурячиння. З буряків листя, то воно ще молоде, то ми щипаємо це листя, ріжемо ножом, в кип’яток, зварили і там пару бараболь порізали туди. І такий суп варили ще. А крупи вже нема, бо нема зерна. Як самі хазяювали, то сіяли: жито сіяли, пшеницю сіяли і там просо чи там гречку якусь сіяли на крупи. А як стало колгоспи — пішла земля вся в колгосп, вони, шо вродило, то забрали і люди не бачили того зерна. Отак руські нас загодували, що ми вимерли, лишились тіки середні, ці діти якісь ще лишилися. А ця сестра моя, то умерла на черешні. Саме…ой почекайте. Саме поспіли черешні, ягоди. Вона полізла. Два дні з черешні… обв’язалася з черешнею і на верху спала так, то там і вмерла... й понос. Понос ті, що стена і стекло так пішло до землі, а вона, а вилізли тоді, вилізли її, відвязали, бо шукали не зна, не знайшли де підтаки спали, а за ніч вона там померла. Ті так й вся оброблена, так сняли її ти без струна, обмотали цим радном, то й поховали. Всяко хто міг, хто мав доски чи там щось таке, то зробив ящика, а хто й не мав, той так. Дуже чоловік, такий здоровий дядько до двох метрів. Ви знаете, я виходю з хати на вулицю, а чоловік кричить: «Ой люди, дайте води, бо я не можу встати!». А потом кричав, застогнав під ровом, ну під забором на вулиці, приходим, а він вже неживий. Видно, бо він ж не міг сказати, що дайте мені їсти чи що, бо ні в кого нема, що хліба ж нема. Може, які багатчі десь ховали зерна, закопували в землі, з бочкою якоюсь чи там щось таке, і закопали в землі, закидали зверху земльою, бо ходили з палками жилізними і штурхали в стінах, в землі, і в кого найшли — забрали та ще й набили, що якщо виживав, то ще й помре. Так іздівався, ця культивізація називалася. А ми менші були то, то ми вже там, що бачили, а що й не бачили —  це таке. Ой.

А як сестру було звати?

Мариня.  

А фамілія її?

Так само, як моя.

А цього чоловіка, що воду просив?

А того я не знаю. Він був дальше від мене, то я не помню.

А де їжу ховали? Ховали люди їжу?

Їдло?

Да, десь заховували?

А що там було ховати? Як вон ми зварили цей кандьор, то ми його поїли, а як там щось лишилось на день, то й жили, а вони що будуть? Може, це, знаєте, кому робили таке, хто прийшли.. Комісія прийшла, скілька чоловік з палками жилізними, бо це шукають. Це в цих багачів, вони ховали, а ті бідні не було, що ховати. То вони що: «Ага, жінка, вари дітям борщ». Вони прийшли: «Підписуйся». «Ми не будем, ми так будем жити як живем». Взяли той горщик, вители, кинули його, побили, той борщ полетів по хаті. Це робилося, і пішли. На другий раз знов приходят, якщо вже цей раз не підеш, то забирають батьків із дітьми, і на севєр.

А поверталися звідти, з севєру, сюди назад вже потім, пізніше?     

Нє-нє, ніхто не вертався. Бо, каже, якби не було колгоспів, то прийшли б, а якщо — то ми не прийдем. Юра, закрутюй там!

А скажіть, а ходили ви на поле колоски збирати?

Це, я не збирав, бо я вже був, та що, я вже робив вже, фізическі робив вже, то я, а такі менші, то вони йдуть збирати колоски то, то ловила свої, свої люди, которие наставлені руководити селом, то забирали ці колоски і били. А вже такі, що був, що вже років п’ятнадцять-шістнадцять чи що, ну да, було шістнадцять, вже мали права судити, то вже судили. То в хлопця найшли в кишені колоски, то дали три роки тюрми, то він прийшов додому та він щось каже, що — «Я там простудився в тюрмі», то помер. Не жив. Три років відбув і помер дома. Ну таке, вобщем, тако, щоб хтось приїхав і подивився, який страшний села чи люди всі, як німі, позгинали голови і ходять, і дивляться, де що на землі росте таке, щоб можно його з’їсти. Це дуже страшне, голод — це дуже страшне. А ми з братом, ще з сусідами, то ми ходили, було так що ми ходили, вже горох вже був, горох на полі, то ми ходили ноччю. Ті пішли в торбинку чи в карман, чи в кишені такі були, а не то в торбинку. Ті напхали стручків з горохом туди нарвали, нарвали. Нас побачили ті — гайда, ночюю на конях, сідають і гайда кругом по полі ловити, бо люди стали всі бігти, бо спасатися треба, дітям хоть гороху зварити, то ми тікали, то в такі корчі ховалися. Такі, ну, хто де, хто де там міг, хто вдома, хто не добіг додому, то в якийсь, якусь яму чи канаву, десь ховалися, бо так б’ють, що до крові.

А ці, що били, то вони голодали чи ні?

А вони, я не знаю, що вони їли. Я не зна. Може їм, може їм видавали спеціальний пайок, наверно. Я, ми цього, я не бачив.

А куди зерно забирали?

Всьо вивозили. Більше… Ну вивезли, як, як в Україні таке робиться, то в Росію, а куди ж? Вивозили в Росію більше всього, всьо туди таскали, а там грузили на поїзда ті, та й потаскали. Таке.

А були такі люди, що не голодали?

Що не було?

Ну були такі, що в них було, що їсти, що вони не голодували?

Було що їсти?

Да, було в когось щось їсти?

Ааа, то вони, я ж сказав, що вони ховали, зерна закопували й ховали. То вони хоть і шукали там кругом, але закидати ті, що він в землі найде, там вже росте трава, а раз трава, то там нема вже тої ями, не видно. Так мене, самі себе харчували.

А у місто не тікали?

Куди?

В місто.

У місто?

Да.

Ааа, чо вони в місті будуть робити? Там же ж треба купити, а як ти нічо не продала — ні з худоби, ні з чого. Що ти могла? Тільки худобу якусь продати — свиню чи теля якесь, чи… Бо корову продаси, то тоді вже не буде. Корови деякі ті люди тримали, корови, але не всі. То вони харчуватися, не пропадали. То таке, хто як, хто як сумів, чи в кого як получалося, не всі ж ми одінаково…  Одінако живем той лучче, той гірше.

А можно було щось обміняти на їжу? Поміняти щось на їжу?

Не було нічого. Не було на що міняти. Не було.

Ну там, наприклад, тканину на хліб, не можно було?

Люди мали, котрі мали ці станки, виробляли, так от, он то бачиш в тій комнаті, бачила дорожку?

Бачила.

О, оце такі дорожки виробляли самі, верстати були в другій хатинці там. Із сис, і на цих верстатах вони красили, а потом виробляли, і продавали, і за це мали вже гроші, везли вже у місто, городок. І то ото ті мали, а які не мали цей техніки, нічо, то ті їли що попало. Дядя Міша в вашім селі решета робили з кінського волосся квіточками, якщо рижий хвіст комбінували з білим, з чорним, то й робили решета. Мені Казік Бондар казав. Решітники в решівцях, решітники. Сита і решета робили. Я вже, я вже начинаю забувати. Помню, а що й не помню.

А скажіть, а багато людей від голоду померло в селі?

Ну приблизно половина померла. Як їх було, як їх там двісті чоловік там, то двісті померло, а сто лишилося ще.

А ховали на цьому цвинтарі, на кладбищі?

Да-да-да, на кладбищі. Зразу, як ще було кому то, то вже не було кому нести труну на плечах, бо колись несуть на плечах, то вже везли, на возі, на возі везли. А потом вже не було чим везти, бо коні поїли, вигнали, ті коні ходять, пішли вбили коняку, сняли шкуру, шкуру жидам завезли, жиди приймають шкури. А це м’ясо рубають і несуть додому і всьо, їдять, ніхто нічо не каже, бо само власний ніхто там… Хтось, якась корова, нема що їсти, може бачиш, що вже буде здихати, чи не може встати вже, бо лежить як вночі, а рано не може встати, тий зарізали, тий їдять і ще йдуть другі, бо каже: «Що воно пропаде, як ми не будем його…». Ну а так слаба, може буває слабе якась худоба — все равно їдять. Каже: «Всьо равно вмирати!», але хто помер, а хто й вижив — це таке.

А жиди голодували?

А у нас їх не було. У нас не було їх. Вони були в таких містечках, де базар. То вони собі на базарах продавали, купляли. Ми несемо курку якусь несемо, а жид подивився чи вона же жирна. Як жирна то давай, а як пісна, то він каже: «Мені не треба пісної». То вони, в них друге життя зовсім. Вони не ходили на роботи нікуди, їх ніхто не трогав. Сталін сказав, що, що їх не чіпайте.

А церква була в селі?

Повалили.

А коли повалили?

Ну приблизно в цих самих роках: тридцять четвертий, тридцять третій. Цих роках.

То, ви кажете церкву повалили, да?

Так, так завалили. Як, ну так завалили но, но  цей матеріал і вона була дерев’яна, там балки, там все цего доски — построїли клуб для молодьожі. Та цей клуб зробили, то в нього ніхто не ходив, бо каже, що це гріх, але пройшов рік, то вже пішли-пішли. А як пішли? Не було музик, щоб молодьож гуляла, то навчили хлопців музики. Значить в каждом колгоспі, наверно, що закупили, а может, не знаю як це, но дали труби ці і вже прийшли хлопці грати. То вже молодьож гуляла щонеділі почті. А які свята, як советскі свята то, то як там мая чи там ще якісь свята, то там таке, День революції чи що там, вони два дні давали, а то не було виходних ніяких.

А як церкву валили, то ікони люди до додому забирали?

А воно канєшно забирали. Забирали, але куди дівали я не знаю. 

А з священиком що було?

Що було?

Ну де він дівся?

Хто?

Священник, батюшка цей, що в церкві.

Ааа вони, що вони, по-моєму, як вони забрали це всьо з церкви, то вони переділися в свою одежу та й були, як з людьми. А може хто куди виїхав, то таке.

А в 1946-47 голод був, після війни вже?

Да, да тоже був, тоже був. Я прийшов, оце прийшов я з госпіталя, то аж на другий, бо мені дали півроку ще, щоб я лічився вдома. То мені дали третю группу, то я, вже мені приносили пенсію. Було 50 рублів. Це вже ми, вже могли купити щось їсти, от. То я, а в колгоспі не платили. Я проробив чтири роки, то можна сказати гроші не дали, але дали, знаєш що, свиню дали. Я пішов робити, свині годувати. За ці, за цю роботу за рік дали мені свиню, велику. Тільки вона худа така, то ми ще тримали ту свиню, то це така була зарплата. А два роки, то нічо не дали, навіть рубля. Як сначала прийшов на тільки, пішов, то рік проробив — ні рубля не дали, другий рік проробив — ні рубля не дали, а на третій рік — дали свиню, і на четвертий рік тоже дали свиню. То це та свиня, так ну, не годована така вже, а підсвинок такий, що вже. Но треба годувати, щоб трошки на ньом щось наросло. Ну але це, це була така зарплата. А вже, а вже так, вже дальше, то вже начали платити гроші. Хто получав сорок-підісят рублів, жінки получали. Я, як робив, свинів годував, а то, а то їздив кіньми, то получав сто рублів. Це вже було в якому, я вже хіба помню… шістдесят четвертому. Якось так, якось так що.

А коли вам паспорт дали?

В шістнадцять років було мені та й дали.

Це після війни?

Да-да, після-після.

Чи до війни?

Бо до війни не було, я ще не мав паспорта, а вже як война кончилась, аж тоді — дали мені паспорт, але з тим паспортом так і нікуди не підеш, нікуди не встроїшся, прийшов примерно в Вінницю чи в Гнівань, то те кар’єр працював. Ви тут тутешні гнівенчани, ви, нет-да?

З Києва, дядя Міша з Києва.

Га?

З Києва.

З столиці.

А з Києва аж приїхали, бо я думав може ви тут месні. То вони що. Ой, забув.

Не страшно.

1. Місце запису: місто Вінниця Вінницької області;
2. Дата запису: 22.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Кушніренко Ганна Максимівна, 10 квітня 1926 р.н., народилася в місті Вінниця Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько ;

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Вінниця Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Ганна Максимівна.

А прізвище?

Кушніренко.

А коли ви народилися?

Ой, я народилася в 26-му році, а записана 28-му. Так, як во время войни в нас був секретар знакомий і мені переписав на 28-ий, шоб в Германію не взяти, але після войни я вже пішла в архів – нема 26-го року і я так пішла по цьому 28-му. Треба було судом йти, а я працювала. Треба було цих брати свідєтєлів, а я думаю, та ладно, хай буде 28-ий. То да роки проробила так, не на всяких пільгах. Канєшно, сама ошибку таку зробила. Це треба було аж на Великі Хутори їхати, я так. То я пишуся з 28-го, а фактіческі я – 26-го. Ну, шоб підняти архів в сільсовєті, то шо то мона найти года, але нашо вони мені вже.

А число, місяць, коли ви народилися?

10-го апреля.

А де народилися?

Тут, тут у Вінниці, на Хуторах.

І все життя тут прожили?

Все життя тут прожите, рядом дом був. Це це вже з чоловіком ми построїлися во время войни.

А розкажіть про своїх батьків?

Батьки, я вам скажу, шо нас не пустили в Германію, мені года, года переписали в сільсовєті, це знакомий. А старшу сестру з 23-го року не пустили в Германію, батька забрали. Мали німці відступати, забрали в лагер. Но, але мати пішла в сусідки купила п’ятьорку золоту і дала переводчику. І батька випустили, якраз перед цим, як наші вже мали вступити. Німці відступали. Прийшов старший бат та й каже: «Мам, німці відступають, заберут цих старих і поб’ют в лагері». Ну і мати так батька. Дуже, мона згадати, дуже хароші були мої предки, виручали нас, як могли.

А як вашого батька звали?

Максим Федорович, 1886-го року, а мати з 1892-го року.

А мати як звали?

Марфа Антонівна.

А розкажіть, що ви пам’ятаєте про голод 1932-33-го року?

Я вам скажу, шо я була вісім чи сім мені років було. Так просто помню, як батьки говорили. Ну батько працював. Була корова, то в нас тут, в Вінниці, в городі не було такого голоду. От тільки брат прийде, та й каже: «Там валяється, хто крепший був з села. Приїхав сюди, а тут пропав». А так в нас такого голоду не було. Не було тут такого голоду. В нас корова була. Батько працював. То ми якось так перебилися.

А де батько працював?

Батько – на хлєбзаводі в те время.

І йому там щось платили?

Платили і от йде додому, то буханку хліба принесе. А ще пекли такий хліб, рубець такий посередині, такий з тіста рубець. Да, буханку хліба принесе. Платили.

А мати чим займалась?

А мати. Шестеро нас було дітей, то вона домохазяйкою була, доглядала дітей.

А приходили до вас сусіди, знайомі, може з села хтось, просили їсти?

Тут була сестра батькова, я не знаю яка вона вже, далека по роду, тут недалеко жила, то приходила. Ну приходила, ну так і шо мати дасть її, а вона сама не з’їсть, а несе дітям. Ну то батько їхній ловив собаків то шо, то вони всі вижили, а вона таки померла. Оце помню, шо вона померла.

А чого в них не було що їсти?

Га?

Чого в них не було що їсти?

Я сама не знаю, бідніше жили. Не було шо, то ловили, він ловив, батько там собаків, пташок і так вони пережили, діти, а вона померла. Оце я тільки помню шо, а так.

А скажіть, а розкуркулювали?

Тут у нас … не помню, не було такого.

А чули про таке «Торгсін»?

Га?

«Торгсін» чули про таке?

А шо це означає?

А можна було десь, наприклад, обміняти речі, чи золото на їжу?

Я не знаю, я помню був торгсін, но це вже, навєрно, після войни чи шо. Ну да. То сестра десь найшла, в городі, де вона була замужом. Каже: «я копаю, чи сапаю, шось блищить в землі, я, – каже, – пішла подивилась, то вона здала в торгсін тоді був». А коли це.

А шо це таке було?

Шо мона було здати золото. На обмєн. Там дают тобі товар якись.

А хто там це робив? Хто в торгсіні обмінював?

Ну, хто мав золото, навєрно, то той здавав. Ну ми жили як, було шестеро дітей, батько працював, мати вдома, бідно жили, шо там казати.

А приходили до вас хтось з влади, забирали щось?

Нє, не було такого.

А до сусідів?

Тоже, в нас тут такого не було, такої як в селі обтрусювали, забирали, там, каже, з-під дитини, з каляски. В нас цего не було. Це по селах, а в нас таке не було такого. Батьки не розказували і не було такого.

А хтось помер від голоду?

Тут у нас даже не помню. Ну оце тіки одна жінка я помню, це батькова якась родичка, но дальня, така. А так то я не помню. В нас і родичі всі остались живі.

А за 46-47-ий рік пам’ятаєте був голод?

В 47-ий був голод в нас, був голод. Тут навіть подружка моя, то такий батько її був, ноги попухли, як тіліграфні столби, але вижили, вони во время войни десь на складах достали цей рибний жир. І вони цим рибним жиром і спаслися, да.

А чому був в 33-му голод?

Ну в 33-му році голод тому шо позабирали всьо по селах в людей, які були там запаси. Це не то шо там недород був, чим там шо, а просто зробили, шоб унічтожити цей народ, чи Бог його знає.

А хто зробив?

Ну хто, влада, а хто ше ж. Сталін, навєрно, як розказують.

А не пам’ятаєте такого, шоб когось відправляли в село працювати, в колгосп?

Я тіки помню, шо з села, то приїжали до города, приїжали з села, шо даже трудно було брати справку, в сільсовєті не давали, шоб люди не виїжали з села.

А чого не давали з села виїжати?

Ну шоб, не буде кому працювати в селі. Повиїжають вся молодьож, а хто ж буде працювати, старіки? Тай не давали. Отакі ці дєла.

А ви розказували вже потім, після голоду, внукам, дітям своїм про те, що був голод?

Ну аякже, вони знають. Я, канєшно, дуже мало його помню, бо всьо забулось, мала була.

А в школу ви коли пішли?

Га?

В школу ходили?

Аякже, ходила, до войни кончила 7 класів. А при нємцах трошки походила і оставила.

А пам’ятаєте, як ви в перший клас пішли, коли це було?

Це було, по-моєму в 36-му році. Є фотокарточка по-моєму. Чи це я вже була в 2-му класі в 36-му році, є.

А годували вас в школі, давали їсти?

 … нє, не було тоді такого.

А церква в вас тут була?

Була і є, зараз є. Була.

А ходили до церкви в 33-му?

Ходили, батьки ходили. І я, якщо батько ходив, то видко мене брав ше малою.

Дозволяли до церкви ходити?

В ті года дозволяли да, а вже потом при совєцкій вже шось запретили, вже школи не можна було. Даже зара дочка помне, хоче піти, але то вчителі стоят, хто йде в церкву. Було строго тоді.

А знаєте, що таке «чорна дошка»?

Нєа.

А «Закон про 5 колосків»?

Тоже нє.

А дозволяли людям ходити на поле колоски збирати?

Я сама ходила з мамою. В нас була Машевська, вона була ланковою. І вот вона всіх робочих, бо вона в нас була не колгоспна на селі, а робоча. І вот вона йде об’являє, шоб йшли, а після войни, чим жали – серпом. І вот з мамою я йду. Йду, навіть навчилась перевесла в’язати і складали в копицю, якось так по шість снопів, то я ходила. То після того можна було, чи там не, чи на, теребнеш, в карман, натребеш сього зерна, принесеш в карманчику. Отоді був голод в 46-у був. Дурне время після войши було, але люди пережили, канешно, не 33-ій рік.

А треба зараз дітям розказувати про те, що був голод?

Аякже. Треба і вони знають, і читають, і по тілівізору дивляться.

А як ви думаєте, нащо їм це розказувати?

Шоб вони знали, яке було життя, шо було, яке життя раньше і зараз. Як вони живуть, шоб …

А в 33-му багато з села до міста приходило людей?

Я вам скажу, шо брат, як ішов на роботу, от прийде з роботи, він погиб, він з 12-го року був., самий старший в сім’ї, тей розказує. Каже: «Йшов, там в гною лежить, – каже, – вже чуть дихає, там десь заліз, там десь якась копиця гною, то з села». То дуже мало так було, хто міг ше з села добратися до Вінниці, то тут помер, то тут помер. Всеїдно, то хто ж його спас, як в всіх були, шо ж ти йому дасиш кусочок чи там накормиш, хіба це, як він вже зовсім ослаб.

Но по вулицях багато таких ходило, да?

Мало, мало. В нас тут мало ходило. Видко, не могли добратися з селів до Вінниці, до города. А я помню, шо ше мій свекор був покойний, то він казав, шо в них село почті всьо вимерло, тіки хати стоять пусті, всьо село почті вимерло. Хто вспів десь виїхати, втікти, то той остався живий, а то всі повмирали. Казала сусідка тут вони зара постоїлись з села, шо каже бувало, кончимо роботу і от посилают забирати цих, то йдеш, він чуть дихає – на підводу, на підводу, тай в окопи, тай в окопи, як снопів возили. Трудне, канєшно, время було.

А за 37-ий шось пам’ятаєте?

За 37-ий… Ну в школу ходила.

А коли людей розстрілювали?

Ну я не помню, я тіки помню шо по-моєму це вже після нємців були окопи у парку, то ше батько покойний захтів подивитись, то він пішов, то він казав, шо цей запах за ним тиждень ходив, він не міг… успокоїти цей запах, пішов подивитися. То були окопи, чи то із тюрми поховали, чи Бог його знає. Євреїв багато побили. Оставляли котрих таких спеціалістів до послєднього, і в казьоному лісі. Помню каже сестра: «Пасу корову, а були викопані ями, але, – каже, чую машина гуде, машина, тут, – каже, – постріли, не дуже було чути, але, – каже, чую машина джжж, поїхала обратно. А ми ж такі інтірєсні були, пішли подивитись, – каже, – пішли подивитись, то земля дихала». Шаталась, то видко і так, хто в яму впав живий, а кого, кого один другого потягнув. Оце я помню, шо сестра розказувала. Це вона лічно бачила, сама. Це в казьоному нашому лісі.

А було таке, що от, наприклад, розстрілювали, за те, що щось погане на совєцьку власть сказав?

Ви знаєте, шо не помню. Це не можу сказати вам.

А не висилали десь, в Сибір?

Тоже в нас тут такого нікого. Нікого не вислали.

Добре, дякуємо вам велике, що розказали.

Пожалуста, те що помню, але все забуто вже, годи, годи.

Бабушка, а шо ви їли, коли була голодовка, кроме хліба того?

А в нас голодовка була, в нас корова була. Я помню батько піде на смєну на роботі, а має прийти вечером, а мама діжурила, бо вкрадут. В 33-ій рік худобу, то вона коло вікна стереже, вже батько. А була така собачка, шо вона каже, як батько вже йде, то вона вже вибігає, то вже мама знає в вікно, шо вже, шо це вже батько йде. То мати лягає, то батько вже до ранку діжурить.

А це голодні крали?

Ну да.

Бандами чи по оддєльності?

Були такі шо крали, голодні то де, де вдасться йому вкрасти.

А не помниш, шоб солдати в хату приходили до сусідів, шось шукали там, забирали цю корову?

Не було, не було такого.

До сусідів?

Не було.

А що було з сиротами, з дітьми, в яких батьки померли від голоду?

В нас я вам скажу, шо в нас таких не було. В нас таких не було. В нас якось так, шо всі, оці тільки Синявські, шо я кажу, вона померла, оце тільки но, вони сохранились діти з батьком.

А ви кажете в вас собачка була, а не боялись, шо собачку вкрадуть?

А вона нікуди не йшла, вона була коло дому, така домашня, вже як тільки батько йде, то вона вибіжить йому навстрєчу.

А вас пускали десь гуляти?

Нє, мати не пускала, в голодовку не пускала.

А чого не пускала?

Ну навєрно, може боялась, може десь я знаю, мала була ше. Не пускала. Я в сім’ї була сама менша.

Бабушка, а Яременки, баба Маруся, Стєша, в них голод був?

Я ж тобі кажу, шо в них батько був, шо ноги попухли. А в неї даже в Жені, це в меї подруги менструація прекратилась. Це у 47-му році. В 47-му році в них був голод. Ну я ж тобі кажу, вони десь достали на складах рибного жиру і це він їх спас, шо вони жарили шось, чи картошку, чи шо.

Це в 47-му, а в 33-му в них був голод?

В 33-му…

Бо бабушка Маруся мені казала, шо в неї був, шо вона до тебе хліб ходила їсти?

Не ходила вона до вас в 33-му хліб просити?

Хто, подружка?

Да.

Тут їх мати кормила їх. Вони прийдут, як подружка, то вже сідают… їсти і вона сідає з нами. А раньше як було, не так каждому отдєльно, а миска і всі з одної їли. Це зара каждому отдєльно, а то з їдної миски.

1. Місце запису: місто Гнівань Вінницька область;
2. Дата запису: 22.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга;
4. Респондент: Корольова (Глатін) Надія Василівна, 15 липня 1922 р. н. народилася в селі Іванківці Тиврівського района Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

 Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванцівці Тиврівського района Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Як Вас звати?

Надєжда Васілєвна Корольова.

Коли Ви народилися?

Двадцать д… Ой. Двадцять другого року, 15-го липня.

А де Ви народилися?

Іванківці. Село Іванківці Тивровського района.

Угу. Як звали Ваших батьків?

Глатін Василь Фомовіч.

А маму?

Глатін Анна Степанівна.

Чим батьки займалися?

Хліборобством.

Мали землю?

Мали. Десять десятин. А ти знаєш, шо за десятина? Гектар. Зараз гектар. Мали ліс. Мали землю. Мали всьо, всьо хозяйство, но батько робив, може, три… Він мало шо спав. Всьо врем’я робив. Всьо своїми руками робив. Було… Було садка в них, города в них.. Було хазяйство. Була корова, коні, вівці. Як зайшла совєцька власть — усьо позабирала. Всю забрала, із скрині всьо забрала, і всьо, всю одежу, всі рядна, всьо — подушки. Всьо, що було в хаті — забрала. Це була… було… це була колєктівізація щіталася. Вони… Мені дуже жалко. Я розказувала своїм, а зять каже: «Я б їй би пере… поперестріляв би». Я кажу: «Нічого ти не зробив би, бо тебе хуже застрелили б, чим ти когось». Ніхто нічого не міг сказати, ніхто. А ми но тільки дивилися на… Нас було шестеро дітей. Совєцька власть не признавала дітей. Як я бачу, шо зараз всьо… У мене радіо є, я слухаю радіо, таких, шоб були, щоб як слово сказали так, як теперички кажут, де б вони були б… Забрала туді, забрали мого батька. Він виповнив всьо — налог наложили на батька — м’ясо, яїчка, це всьо… Звідки? Нема. Забирают корову. Яливка була, ми готували на корову. Яловка була, така. Забрали за мнясо. Вопшем, ви не маєте часу?

Маємо. Розказуйте детально, да.

Забрали. Забрали всьо, забрали батька, бо нема шо вже забирати. Забрали в сільсавєт. Забрали батька, забрали ше три чоловіки, такі самі. Батько колись секретарьові дав два мішки пшениці. То цей секретар батькові сказав, шо розпишися, шо ти виповниш, щоб ти вийшов з цего, з сільсовєта, щоб ти вийшов, бо маєте приїхати суд надвечір, а суд їде поперед наші ворота, буде судити вас. Батько розписався, і ще єдин чоловік розписався, а ті не розписувалися. Розписався — випустили. Як їх випустили, вони прийшли додому, і тут через час їде суд в сільсовєт. Їде. Батько каже: «Он, диви, суд поїхав». Збирається батько, що мав тей. І пішли з дому. Пішли з дому, ніхто нічого не чув і не будив. Ми жили без батька, нас шестеро дітей було. Через рік, як в нас померла дєвочка, батько пише: «Шо зробилося вдома, що мені снилося, що відбили пальця мізенного?». А ми кажемо: «Таня померла». Але це, Таня померла, це вже був 1933 рік. Ще дєдушка мій, мій дєдушка жив. Зробили ящичок і похоронили цю дитину. Ну шо ж, до чого кинеся, як нічого нема — як всьо позабирали, ну нічого нема. Були коні, була корова, була яливка, були вівці — всьо позабирали на господарство, вони організували вже колгосп. Всьо, це всьо — коні, віз, сані всьо це позабирали в колгосп, бо організувати треба цей колгосп. І забирали таких, як це мої батьки. Забирали всіх, забирали всьо, всьо. Теперички забирают, вигонят людей з хатів. В мене були батьки заможні через те, що вони рабочі дуже були. Робили всьо, всьо самі робили, не наймали, так, як каже, казали, шо пани були. Були пани, ходили в гребінних сорочках. Оце такі пани. Але забирают, забирают, вигонят з хатів. Вісім хазяїв вигнали з хатів. Ну, хто куди подівся, ці люди. По родичах пішли. Виїжают, є такі, шо самі берут, висилают, вже совєцька власть висилаєт. Всі люди збираються, випровожают цих людей, шо ції, шо їх висилают на Сибір (плаче). Це теперички не страшний цей Сибір, а тоді був страшний, бо ніхто нікуди не виїжджав, ніхто нікуди не їхав. А ці, цих людей висилают на Сибір. Вислали їх, вони недавно помирали, були в Гнівані, тут, ці люди ще. А зараз їх, зараз їх нема. Це но тільки я, Господь мене тримаєт. Це я сама дивуюся, шо я стільки, шо я стільки прожила. Господь мене тримаєт. А лише хочу вам сказати: це колектівізація, це я розказую так, аби хуже. Теперички дочекали вже 1932 року, 1933 року. Голод. Я дивуюся зараз, як ми прожили, шо їдна дєвочка в нас не видержала, 6 років її було — вона померла. А нас п’ятеро, в мене штири сестри було, я п’ята, ні, штири сестри і брат був. Нас було п’ятеро. Батька не б… Батька нема, одна мама. Шо ми робили? Організували вже, колгосп вже організували. Дехто пішов, дехто не йшов. Але вже куди підуть люди? Тільки в колгосп. Була ця сов… Ця власть заступила. Шоб її ніхто не знав! А ми пережили. Я дивуюся, як ми пережили, шоб п’ятеро дітей, мама шоста, і ше дитина, грудна дитина була. Ця мама не має сама шо їсти, а цю дитину годує. Я не можу уявити собі. Тоді сама старша сестра, в Гнівані був радгосп, організували. Вона пішла в Гнівань, в цей радгосп, але самий перед ше пішла в селі, заробила два… Цілий день робила, заробила два стакани пшона. І вона… вона потом пішла на другий день, пішла в Гнівань, пішла поступила в цей радгосп, ше Слава Богу, шо вона поступила. То вона підтримувала нас, передавала там два чи три, буханку хліба, передавала дешо такого. Потом забирали на Донбас людей. А ми вже… Я вже тоже можу шо-небуть дешо тако робити. Хотят забрати на Донбас, в шахту. Ця сестра забираєт молодшу мене, молодшу мене забираєт сюди в Гнівань, вона вже в Гнівані, а я, мені підсказали з мого року. «Надя, — каже, — подай заявлєніє у комсомол. Ти лишишся». Я написала заявлєніє, я поступила у комсомол, вони мене прийняли, прийняли мене в цей комсомол, бо можуть забрати на Донбас, а комсомольців не цей. Мене вже тоді прийняли, організовували цей колгосп, але їм треба п’ятисотну ланку організувати. Кого? Давай Надю ланковою, шоб п’ятисотній ланці, п’ятисотна ланка була. Я організовую, десять дівчат організувала. І ми, шоб колгосп підняти, кажу до цих дівчат: «Дівчата, треба, давай, будемо збирати удобренія, всьо удобренія, на тую, на гектар, шоб ми організували і дали 500 центнерів з гектара». Вони согласилися ці дівчата. Збираємо ми курячий памйот, перегній, попіл, ну, всі удобренія. І ше далі нам тоже ше удобренія. Організували, сіємо, робимо коло цих бураків. Виростили ми, шо ви думаєте, виростили 500 центнерів з гектара. Зібрали ми, організували, здали ми на завод. Добре, що завод під боком був. Багато дечого такого організували ми.

Скільки Вам було років, коли Ви стали ланковою і ці буряки вирощували?

Зараз я вам скажу. Скільки мені було…  Мені було 15 років, 16й рік був мені, от.

А мама в колгоспі працювала?

Були мама… Мама були, друга ланка, бо у мене ланка єдна, а мамина друга. Сусіди, сусіди такого. То вони, вони, я ще їм помагала, бо я… Прийдемо ми з поля, вечором вже шо там поможеш, але все єдно, на городі треба було помогти. Самі мама тоже не зможут це усьо обробити. Шо вам ше інтєрєсно…

Скажіть, будь ласка, а розкуркулили Вас у якому році?

А це я вже навіть не помню, бачте.

Ну Ви кажете через рік. Через рік був голод, батька не було, да? Розкуркулили, і потім батько пішов?

Да. Всьо забрали, а потом батько пішов. 

Скажіть, а в 1932му, коли почався голод, Ви жили вже без батька. Але тоді приходили, ще обшукували?

Батько… батька не було в 1933м році і 1932м.

То до Вас приходила бригади, і забрала їжу, шо Ви потім голодували?

Канєшно. Всьо забрали, навіть з горшка пшеницю висипали. Мали вони і, мали тії, палки такі желізні, такі гострі, шо вони кругом хати ходили і так, цеє, шпиркали цими палками, шукали, чи ми не закопали пшениці, ну, хліба. Де нам там засипати. Нічого не було, нічого. Я дивуюся, як ми вижили. Єдин Господь знає, більше ніхто.

І в хаті шукали?

Га?

І в хаті шукали сховане?

Ну да, у п’єцу навіть дивилися.

А хто це робив?

Хто робив?

Да. Хто обшукував?

Вони організували собі виконавців в сільсавєті. Назначили цих, которі вони прийняли в партію, назначили їх, і вони ходили. Свої люди, свої люди. Вони не дивилися. А тоді був… Хто тоді був… Їх уже нема. Чемис Григорко був, він ось де його діти були, і є зараз тоже. Цей був предсидательом. А був Токарчук Собістиян. Той був, голова колгоспу був, але то такий голова, шо поїхав, любив випити, поїхав в курники, напився, коня пустив. То мої тато спиняли цього коня і привели на господарство, а він пішком прийшов.

А цей председатель і голова, вони мали шо їсти? Вони не голодували?

Як це може голодувати цей голова, як він сам. Йому принесут. Як вони це всьо позабирали.  То, ну колись казали, цей, колись казали, цей, магазин, а зараз — склад.

Це в колгоспі, да?

Це в колгоспі, да. То і як я в колгоспі, то любий председатєль візьме собі. Чого вони можут голодувати? 

А оцей председатель, він до колективізації був хорошим господарем? Чи нє?

Де? 

Ну, він взагалі там, був тоже хліборобом, чи хто він був до колгоспу?

Ну, в нього були батьки такі, бідні, знаєте.

І він мабуть, перший пішов у колгосп, да?

Га?

Він один із перших, хто в колгосп вступив, да? Ну, цей председатель, якшо він з бідних.

Він довго не був, його зняли, другого поставили. Він не єдин там був цей председателєм. Я навіть, я всіх спом’янула тепер. Маю час.

Так назвіть, як їх звали.

Га?

Як звали їх? Тих, шо мінялися. Предсєдатєлів.

Їх уже нема, нема шо навіть згадувати про них. 

Так все рівно, прізвища нам скажіть.

Га?

Назвіть фамілії цих людей.

Ходи, сядь коло мене, то я буду… 

Кажу назвіть нам фамілії цих председатєлів, шо міняли їх.

Ой, де вони вже теперички.

А чого їх міняли?

Бо як не виполнил, наложили на цей колгосп, шо не виповнив — зняли. Треба виповнити все, що вони, бо колгосп тоже здає в государство. То вони, то це тоже треба виповнити, а як не виповнив, то ти поганий председатєль.

А судили за те, що не виконав план?

Га?

Чи судили за їх за те, що вони план не виконали? Чи просто зняли з посади.

Знімали з посади. Да.

А з комори, з цього магазину, що ви казали, що був у колгоспі, куди вивозили зерно?

Я… Вони мало ше, мало ше колгоспників було, мало треба. Поля багато, а рабочих мало. То вони приймали на роботу, які попало. Навіть і діти, і діти навіть робили. Я пішла, я пішла жати, а цей голова приїхав, та й каже: «Я знаю, які снопи Надіни.», а дівчата ці, ланкові, ну, в ланці стоють та нічо не кажуть, бо усі бачут, а скільки — ну десят, більше нема у ланці людей, от. А він… Бо є.. У мене вже були і люди, такі пожилі вже йшли в ланку, я вже, це вже я після, після цеї ланки, шо здали ми бураки, після цеї ланки я вже була ланковою такою, простою, не… Це була п’ятисотна ланка, це немаленько, як не є. Мірники, ви не знаєте, мірники були такі. Ці мірники, треба міряти їх, а мірники, мірники отакі ого-о. Вони разом з нами, ці мірники. Збиті з дощок, такі, а там дна нема. Ці мірники стоять такого, а ми мірником маленьким міряєм, міряємо бураки і сипемо у цей мірник. Потом повний цей мірник підносимо ми, підносимо цей мірник, а ці буряки висипаються. Ми на сторону цей мірник, потом нам треба прикопати їй, бо ми, бо шоб вони не, шоб вони не в’яли. То ми на купу, гичкою прикрили трохи, щоб земля не сипалася, і прикопуєм, кругом прикопуємо їх, ці бураки. І тоді ці мірники отдєльно. Другий, третий, четвертий, і так. А шо решту, везут на завод, а ті прикопуют, а потім вже добували та й вивозили решту. Ну ми хутко здали той бурак, бо це гектар — це ж не 10, о.

Скажіть ще, будь ласка, а шо Ви ще їли під час голоду? Які мама страви готувала? Може трави, лободу, все інше?

Посіяли ми буряки на долині, бо на долині буряки сіють і коноплі. Коноплі і буряки, то буряки хутко ростуть. Ми проривали буряки. Проривали буряки, брали до хати, кришили їх і варили. Це не буряки, а бурячиння, бо вони манюсінькі були. Ми пшоном затирали, такий суп варили. Хто де шо бачив, а ше, чекайте. На весні ходили ми по полі, збирали, вона не гнила ця бараболя була, шо зверха, були сапи, брали, шукали бараболі, котора лишалася. Вона змерзла, а потом вона вже розставала. То ми збирали, як позбирали — цю шкурку обирали, викидали, а це цеє шо лишалося, то сушили, сушили і розтирали, в макітрі розтирали і так пекли, пекли такі коржі. Добрі були. Добрі. Всьо врем’я ходили шукали, по полях ходили бараболю цю шукали. Де сядяна була, то там сапами, то котора лишилася, то збирали її, приносила, а це … Забулася як вона називалася. Цю бараболю розтирали, було, ага. Ше в колгоспі, ше в колгоспі були кагати з барабольою, як закопали цю бараболю в кагати, то вона так і була. Довго вона була, але потом люди розкопували, і вибирали так цю бараболю, вибирали, скільканадцять було цих кагатів, то збирали цю бараболю, і цю середину вибирали, сушили і таку муку робили, во, а потом з цеї муки блінчики пекли, то були добрі, бо посолили. То кагати. Де які були кагати, де яке шо було закопане, де які буряки були, де шо всьо — люди збирали. Як могли, так, так перебивалися. Господи, не дай Боже, дочекати, шоб було, Господи. Сохрани ці люди, шо осталися. Не дай такого голоду. А голоду шо? Люди, хто може, то єден другому помагає. Йде чоловік гарний, здоровий, саме робити. Йде, упав і всьо. Так, не єден так, а потом збирали. А вже як, а вже як після… Потом вже, коли… Потом вже война началася в 1941-му році война началася. Трошки, чучуть люди відійшли, я сама, говорили: «Треба у Гнівань». Це після войни я буду говорити. Після войни сказали мені: «Збери дівчат, треба у Гнівань на уштруд йти». Це такий уштруд. Осьдо це, цей ліс увсьой був воєнний. Тут були снаряди, бомби, всьой ліс ось де був. Я з дівчатами взяла, ми прийшли сюди, ми стали збирати, порох ось де був. Порох був в торбочках таких. Дівчата висипають цей порох, а торбочки брали і шили блузки. То  ми, а з ким ми гвозді збирали? Воєнних багато сюди наслали, а тут була желєзна дорога до воінскої часті. Тут воінська часть недалеко. То вони… А ці хлопці кажуть: «Дівчата, осторожно, шоб ви головкою не вдарили, — каже, — в рельсу, бо ми всі полетимо». Але ми збирали і всьо, всьо тут, всьо було понавозили, а тут була желєзна дорога, то підігнали шось три вагони і ми збирали, приносили до вагонів, а воєнні грузили в вагони. І так ше було.

А після війни голод був? 

Після війни був, но вже не такий. Но вже не такий.

З голоду не помирали люди, так?

Га?

Від голоду люди не помирали?

Вже не помирали, бо вже трошки дужчі стали, стали робити, стали в колгосп вже ходити стали.

Скажіть, а в 1933-му році хто ховав людей, які від голоду померли?

Ті шо, ті шо могли, ті шо могли люди — хоронили з тії. Брали коні, і звозили на кладбіщі, а тут були такі, шо копали ями і хоронили. Хто коло свого. Були ше ось де… А були у нас євреї, бо коло нас тоже, по сусідстві, навіть, були, то ці євреї збирали і відсилали їх в Тиврів. Відсилали. Але прийшла ше сусідка ось де ше раз… В неї було два хлопці. Єден в десятий клас ходив, а другий — в п’ятий. І забрали їх в Тивру. А ця мама прийшла довідатися до нас, а мої мама кажуть: «Пифо, переночуйте ше в нас». А вона каже, цяя Пифа: «Спасіба, Ганя. Мої хлопці в Тиврові, то я хочу, шоб я з хлопцями була». І пішла, пішла в Тиврів і на другий день їх всіх побили. Ось де, тут де, де зараз в лісі. В лісі тутого, де, забула як вже… Чекайте. Як це… В Тиврові напротів такого зараз, ця вулиця, шо від цего, з Тиврова виходити, на Гнівань йти. Ото в цьому лісі тутого зараз недалеко ті ями ше є. Там всі ці євреї побили.

Це в якому році?

Коли? Ой, бачте, я вже забулася в якому це році. Ну…

Коли війна була, да?

Га?

Коли німці тут були, да? 

Вже да, да вже німці були, а у нас були… Німці як прийшли, то вони, вони по Буг взяли. Тут, де Гнівань — це були німці, а по ту сторону Буга були румини. В нас були румини, а тут були німці. То сказали, а наші передають. А ми недалеко сільсовєта жили. По радіо передают, шо німець за стільки і стільки кілометрів. А тут, я якраз була коло воріт, їде три німці на конях, три німці їде. І тако стали, та й каже: «Куди на Черемошне, куди на Черемошни?» Вони питали дороги на Черемошни. То ми каже: «Отак прамо будете їхати, прамо цєю дорогою, і попадете в Черемошни». І всьо то в нас німців шоб такого не було. Німців не було. А румини в нас були, но тільки два румини для востановлєнія порядка, шоб у селі було. Тоді коло нас якась якраз дорога. Плєнних наших, наших вели плєнних, але єден. Я відчинила цю фіртку, в нас фіртка відкрита. А з цеї колони єден німець там, а другий там. Знаєте, по частям їх. І єден чоловік, він, коло Красного, він увзяв раз, і промкнув наші ворота, нашу хвіртку цюю, і за хату, там кропива, і він там присів. А тому німцеві, а це німці вели, а тому німцеві здалося, шо він не до нас попав, а до сусідки. То він пробіг до тої сусідки, то він там всьо перешукав, шукав цего, але вийшов, то йому треба, йому треба йти. То моя сестра, була вже прийшла до нас, дала цему, шо він сховався в нас, дала єму сапу, дала єму одежу перебрала його і він так долиною пішов в своє село. І він так, і він потом через дві неділі, він прийшов, приніс цю одежу, і цю сапу. 

Скажіть, будь ласка, а «Закон про п’ять колосків», Ви знаєте що це таке?

Як, як?

Закон про п’ять колосків.

Не чую, бачиш. Ходи ближче до мене.

Закон про п’ять колосків. 

Аааа, да,да,да. Це в сусідиному селі. Як вона вирвала п’ять колосків. Видно або хтось сказав, або ну я би. То її п’ять років дали. Про ці колоски, навєрно всьой мір знає.

А ходили люди, збирали на поле колоски?

Ніхто не ходив. 

Боялися, да?

Боялися, боялися.

А знаєте що таке Торгсін? Торгсін.

Торгсін?

А люди могли міняти одяг чи там обручку, хрестик золотий на їжу?

Міняли, канєшно, но може, но може тільки скрито. 

Ви нічого не міняли? Ваша мама?

Ми нічого не міняли, бо ми самі голі всі були. Заки ми, ми не мали в шо перебратися. Сестра такого нам пересилала. Сестра тоді стояла, пішла в два часа ночі, був сільмаг в нас уже, то мали давати по два метри мануфактури якоїсь, то вона устала в два часа і пішла в очерєдь. То тоді… То вона стала в очерєдь, але ше прийшла, ше це скажу. А з нашого села там тоже була жінка, вона прийшла та й каже до мої сестри: «Ксеня, твій батько помер!» Вона тоді покидає цю очередь, а ця стає на її, на її місце, а ця вже біжит, но вона вибігла, а йде, сестра вибігла, а йде чоловік з нашого села у Гнівані, вона підбігає до нього та й каже йому, а він каже: «Нє, неправда, бо я зустрівся з ним, він пішов на господарство воли запрягати, а я, — каже, — поїхав на Гнівань». Він каже: «Неправда!» цьому. То ця сестра вже потом вернулася, і вже взяла два метри мануфактури, то принесла. Як обділиш їх? Кому необходимо трава. Але у нас було полотно, це шо ткали самі, то пошили спідниці з цеї трави, а бузиною закрасили. Бузина. Ви знаєте?

Да. 

Бузиною закрасили, і такіго шили з цего полотна, а потом помаленьку ця сестра ставала, як давали гось де в Гнівані, то вона потрошки нас уділа. Вона мені пошила плаття, я стидалася удітися в нього у селі, бо ні в кого нема, тільки в мене, але потом помаленьку, помаленьку так, так ми всьо.

А тей одяг, шо у Вас забрали оці активісти, то де він дівся? 

Зараз вам скажу. Продавали вони, дуже хустки гарні були. Знаєте, які хустки ціо здорові, як простині такі були хустки, і подушки, подушки продали по п’ять рублів. Хто вам брав? Активісти розбирали цей. Бо то три рубля, то два рублі, а то п’ять рублів. Забрали ці подушки ми знали хто, потом, як уже прийшли до нас румини, то моя сестра взяла румина цього і пішла забрати ці подушки. Вона забрала, але вже не такі. А ці були подушки вишиті такі лапками, такого лапками були.  Вона забрала, вона вже пересипала хазяйка, знаєте. Були ледачі люди. Я не люблю ледачих. То не мали… Хто хтів, то мав, а хто не хтів, то не мав. А в цих забирали, ше у нас забрали, ше були такі хати купляли, купляли хати. За десять рублів хату купити — це активісти купили, купляли. Боже, діти, не желаю нікому, шо ми пережили і шо я пережила.

Як звали сестру, та що померла від голоду?

Біланчиків ви не знаєте?

Знаю.

І гора Біланчика, що робив…

Знаю.

…шо робив…

Шофером, да. Знаю.

Він робив у кар’єрі.

Він помер.

Помер, помер. Ну то ше молодий, шиїсят шість років. А Ксеня — це сестра моя, а Міша — його повинні тоже всі знати, бо він робив, він був вчительом, він вчителював в Черемошні і в Гнівані. Ой, підожди. Він лишився живий і на фронті був, бо він робив, писарем десь там робив. Є, шо розказувати, тільки треба пригадати.

А скільки в селі померло людей від голоду?

Я доцю не знаю точно.

Пусті хати в селі були після голодовки?

Були.

Багато?

Небагато, але були. Та й зараз тоже є, бо вже старі повмирали, а молодих мало. У Гнівані стільки з нашого села.

А батько не повернувся?

Га? 

Батько ваш більше не повернувся?

Повернувся, повернувся як вже востановили, як вже колгосп востановився по-людськи, то тоді батько повернувся і пішов у колгосп робити. Всіодно таки пішов і вони робили, вони биками робили. Вони всьо робили. Як ранесенько вони йшли, нагодовані вже воли, вози, з возу хліб звозювали, снопи привозили, солому возили до скирти, до ожереда. Робили тоді, як робили в себе, так і робити і в колгоспі.

А де він був увесь цей час?

Були вони… Як вони дойшли я не питалася навіть, як їх… Зараз, де война зараз йде.

На Донбасі?

В Луганському, в Луганському вони. То ше добре, що пішли з села, бо були б.. А тих два, шо їх… шо з ними ж були, з татом так і до ціх пор і чутки, і згадки не було, а тоді, як тільки забрали таких — так і порозстрілювали їх.

Вони не втікли?

Вони — нє.

А батько з іншими чоловіками із села разом, да?

Га?

Батько і ще декілька чоловіків таких разом пішли?

Нєа, вони самі йшли. Вони самі йшли пішком, може кого і здибали такового, але вони дойшли, найшли роботу в Луганському. І там вони робили, то ше нам посилку прослали. Ше й такого скільки посилок вони ще нам прислали. 

І повернувся перед війною, да?

Перед війною, да. Повернулися то ще їх назначили, щоб ції… В колгосп були корови, то ще ці корови вони їм сказали, щоб їх, ага, це перед війною. Це вже перед війною гнали вони за Дніпро. То вони гнали і ще єдин чоловік. Ці корови гнали за Дніпро, то до половини дороги вони догнали, а потом німець захватив. Як німець захватив, то тоді вже завернули їх, то вони ще пригнали, заболіли вони. Вони пригнали цю худобу і на господарство загнали туди, і самі прийшли додому. Отак вони повернулися.

А на вас в селі не казали, що ви куркулі?

Га?

На вас не казала, на вашу сім’ю, що ви куркулі?

Казали, казали на шо ж. Чекай, ше якось. Казали-казали, на шо ж.

А в школі? У школі на вас казали, що Ви дочка куркуля?

Нє.

Нє?

Нє.

В школі не чіпали, да?

Нє. Люди всі поняли.

А в школу Ви в якому році пішли?

Я вже бачиш, я вже не помню.

Ще до голоду?

Да.

Ходили в школу?

Ходила я. В нас було до четвертого класу, в нас була школа, була в нас до четвертого класу, а потом я пішла Вже в Черемошни того самого, да. Ходила я вже в Черемошни у п’ятий клас і якраз война. Ше в нас був вчитель дуже добрий. Мартинюк його фамілія, діректор. Він викладав у нас німецьку мову і каже до нас: «Діти, вчіть німецьку мову. Вона вам пригодиться!» І всьо, і більше не цей… У Гнідині я вже стала робити, вже перейшли ми в Гнівань, я замуж вийшла. Ше був вчитель, мій вчитель, він географію… і історію в п’ятому класі. Ще недавно я його хоронила. І його жінка тоже, на Гнівані тоже. Навпротів, недалеко на цій стежці.

А в селі церква була?

У селі 

Так.

Була дуже гарна церква. Мій дєдушка, мій дєдушка був старостою в церкві. А церква дуже гарна, деревляна була, така гарна, що всюй народ плакав, як стали розбирати. Були такі комуністи, що самі лізли… Дзвони… Був дзвін такий здоровий і на ньому була намальована Матір Божа. Цей дзвін дзвонили, як ішла туча велика, як іде дуже хмара і велика туча, що має бути такий дощ. То дєдушка дзвонив у цей дзвін. І що ви думаєте, ця хмара такого стала крутитися, крутитися, такого крутиться, крутиться, крутиться і розійдеться. Я сама бачила. А цю церкву як розібрали, навіть там єден кажуть ногами ікони топтав, але він забрав ще пол з церкви додому і поставив собі пол в хаті. І він, як поставив, то враз вона йому зогнила. Цей пол враз зогнив, то тоді всі говорили, а решту забрали і поставили ше до цього магазина ше добавили, ше тоже поставили, ше поставили магазин. То шо ви думаєте? Той, шо самі зробили, то той остався, а цей, що зробляний з церковних досток — згорів. 

А люди не забирали з церкви ікони, чашу не ховали?

Нєа, ніхто. Там тільки комуністи це всьо робили. Розбірати ніхто не йшов з людей, з посторонніх людей.

А в якому році розібрали церкву?

Доцю, як я, чекай, я спомню дєдушку.

Уже після голоду, да?

Після голоду, да.

А коли був голод, то церква була відкрита?

Закрита була церква. 

Давно вже не ходили до церкви, да?

Люди не ходили, бо закрили. Комуністи закрили цю церкву і вона постояла, не довго стояла. Кругом цієї церкви було дерево: яблука, глики були, грушки були, сливки були і два гектари було города навпротів цієї церкви, а вже теперички, як не стало церкви, то построїли там школу. Ну то це ше нічого.

А священник де дівся?

А священик пішов з села.

Пішов, да?

Да. Зробили хату для священніка, велика хата, то тоді як цю церкву розібрали, шо не стало її, то тоді зробили люди у цій самій хаті церкву. Я ше помню ці церкви, служилося ше.

А хто служив?

Га?

Хто там служив?

Батюшка служив. 

Цей же самий?

Нє.

Інший?

Другий.

Приходив з іншого села, да?

Да.

І Ви ходило в церкву?

Була, да, ходила, бо ми недалеко жили. Ми не далеко жили від цеї церкви.

І далі святкували свята, Різдво, Великдень, да?

Да.

А комуністи дозволяли?

Нє, комуністи… Но люди їм підсказували, що не робіть цього, цим комуністам. Тоді самі ці комуністи з села повтікали, що робили вред людям.

Коли повтікали?

Після, ну вже як стали, то це вже перед, зараз, да… Ну це вже канєшно, це, як ми вже з села вже пішли.

А жорна були у Вас?

Шо-шо 

Жорна. Жорна мали? Жорна, щоб зерно терти?

Були, є такі, шо були.

А у Вас були?

Нє, шось терли у макітрі там. Жорна… Ага, потом поставили млин недалеко коло нас, бо коло нас тоже недалеко ставок, так на горбочку був сельсовєт і це гребля, а тут ставок, ось де криниця, а ми ну так як, так далеко і недалеко коло нас це такого зараз від сельсовета на Черемошни дорога. То ми не далеко були з сельсовета і осьдо ми пощі в селі були. І церква, навпротів через ставок і церква тоже. Дуже гарна церква була.

А пісні співали?

Які?

Ну як в колгоспі, на роботі були, то співали пісні?

Як були, вже був колгосп, ну я то ше такого дівчук була, но не справжній, но я знала. Були жнива, старші дівчата мене вже йшли, вже хотіли голову колгоспу повеличати. Він до них хорошо відносився, ох забулася бачте, який він був. Ці дівчата з пшениці сплела вінок, вінок — це на голову колгоспу. Дівчата квітки поплели з пшениці, з пшениці і вінки з цего, чекай-чекай..

Так і похоронили голову колгоспу?

Вінки поплели і несли у колгосп до цього голови. Зараз я вам скажу. 

Фамілію забули, да?

Чекайте, це.. співали:

Котився вінок з лану,

Котився вінок з лану 

Під колгоспівську браму.

Наш голова не пишний,

Наш голова не пишний

На подвір’ячко вийшов.

Ключами подзвонили,

Ключами подзвонили 

Всіх людей звільнили.

Наш голова, продай голова квочку,

Продай голова квочку

Купи нам вина бочку.

Продай голова індики,

Продай голова індики

Найми дівкам музики.

Ще співали там отаких, оце тільки запомнила.

А про комуністів щось таке співала смішне?

Про комуністів? О, зачепи-но тільки їх.

Боялася, да?

Да, ніхто. У нас забирав комуніст у Ворошилівці, навіть з Ворошилівки прислали комуніста до нас, а це через поле Ворошилівка і Іванківці. Га?

Чорний?

Чорний Павло Іванович там був голова сільради.

Чорний звали, да?

Нє, Якименко. Якименко. Це він прийшов до нас і в нас він, шо записував, він писав, брали лічили, шо там: подушки там, пальто там, цего. Вони ці щитали, а він писав. Він акта складав. Склав, лишив єдине нам, а другі собі взяв. Це, у цьому акті. То я ше прийшла у Гнівань і ше у мене цей акт у Гнівані був.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

Місце запису: село Жигалівка Калинівського району Вінницької області;

Дата запису: 20.08.2020 року;

 Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;

 Респондент: Гула Ганна Микитівна, 10 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області;

Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області.

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Ганна.

Фамілія як?

Гула.

А по-батькові?

Микитівна.

Коли ви народилися?

27-го, 10-го жовтня.

А де народились, тут в селі?

Га?

Тут в селі народилися?

Не чую.

Де народилися?

Тут, в селі. Тільки не тут, а там, на родіні на своїй, бо тут ми купили хату.

Як звали ваших батьків?

Батьків… Микита – батько, а по-батькові не знаю як, а маму, то Ликера Микитівна, а по батьковій фамілії – Семчук.

Це батькова фамілія, так?

Да, батькова фамілія Семчук.

Чим батьки займалися?

Чим батьки займалися, ну колгоспники були. Ну як в 34-му році розкуркулювали, то нас розкуркулили, то тако були в селі робили, в колгоспі, записувались в колгосп, тей там робили в колгоспі. Мама на ланку ходили, а тато так на роботу ходив. Тей так.

У вас було велике господарство, шо вас розкуркулили? Чи шо у вас було?

Не знаю. Коні були, ну цей-го всякий інструмент, не хтіли тато записуватись в колгосп, то розкуркулили, забрали всьо з хати, геть, тапчана оставили, так на печі і лежать. А потом це пішли записалися в колгосп, тей назад позвозили додому. Ну корову оддали, а коні забрали і це все позабирали в колгосп, шо було в тата і плуг, і рало, і коні, пара коней була. Но розкуркулювали це те що не хтіли записуватись в колгосп. То бригада прийшла розкуркулювати. А так робили в колгоспі обоє, тато і мама.

А розкажіть, про ту бригаду, хто це був?

Це шо… а я знаю, їх багато було. Я їх вспомню цю фамілію, як мені було, ну були, я знаю, шо це вони були дипутати якісь чи шо вони, шо це вони приходили і всьо забирали з хати. Шо було в скрині і шо, гуть тапчана забрали з лежанки Тако була лежанка і тапчан коло лежанки, геть доски забрали, а потом тато позвозили назад. Пішли записалися в колгосп, тей назад позвозили. Не було, так корова була їдна і коні, ну вівці були ше, таке, тримали батьки ше. А так небагато. Нас розкуркулили, то за це, шо не хтіли в колгосп записуватись. Кажуть отдай всьо, і коні оддай в колгосп, і всьо. Остались, тільки корову привели назад додому.

А кого ще розкуркулили в селі?

Не знаю кого, хто не хтів йти в колгосп, того розкуркулювали. А хто записався, мамин брат записався в колгосп, то йому добре було вже, а в нас, то паршиво було, шо вони не хтіли записуватись в колгосп. А так, то хазяйства такого не було багато. Ну були вівці і корова була,  і коні пара, коней і всьо. А хазяйства такого великого не було.

А колгосп в селі один був?

Колгосп один був, там туди аж за церквою туда. Колгосп один був.

А за роботу в колгоспі батькам шось давали?

Тей шо тоді давали? По 50 грам давали пшениці, по 50 грам. Но вже за меї пам’яті, як я ходила же більш давали, вже ми бараки пололи, в ланку ходили, мама пололи, тей вже цукру давали по трошки і шось там гроші трохи давали і на трудодень записували. Робив цілий день, то не запишуть тобі трудодень їден, а пів трудодня. А на цей пів трудодня треба два дні робити, шоб 50 грам получити зерна. Отакий був, закон такий.

А батьки нічого не заховали від цієї бригади?

Нічого не ховали, нічого не ховали. Шо було, то те забрали, а більш нічо такого.

І одяг забрали ваш?

І одяг забрали всьо, шо було в хаті, з скрині. Бо колись, зара шкаф, а колись скриня була. Забирали з скорині, геть де шо є забирали. І тарілки з мисника ну всьо забирали, а потом назад поодавали, і корову оддали, а коней не оддали. Всьо оддали, всьо оддавали, як записалися в колгосп. А так робили в колгоспі батьки, ми попідростали, то теж в колгоспі робили. Тей таке.

А шо їли в голодовку?

Шо їли в голодовку, шо їли, хто шо бачив, то те і їв, і собаки їли, і коти їли. І там в нас коло церкви хлопчика з’їли, зловили сусіди, три роки чи чотири, зарізали його, з’їли. А хто був заможніщий, то той мав шо з’їсти, а хто був бідніщий лободу варили. Там в нас сусіда була, коло нас, я там жила, коло колгоспу, було три дівчат, старші за мене, то вони померли з голодовки, батьки осталися, а дівчат три померло. А так в нас туди до колгоспу, якесь таке є, шо називали лиса гора, то там з теї лисо гори везли цих мерших, ніхто їх не вбирав, тако на теліжку поклали, голови телемпаються і троє, і четверо, і п’ятеро, померли і в яму тако вкинули, засипали і всьо, ніхто їх не наряджував, в чому були в тому померли. Так їх хоронили. Там наш цвинтар, старий коло школи, може знаєте, школа наша там, то там старий цвинтар, це на тому цвинтарі хоронили цих мерших людей. А ми то не знали голодовки. Бо тато в них були якісь знакомі євреї в Вінниці, вони там доставали шось, і пшона, і муки доставали там, ходили пішки аж в Вінницю. А так ми повиживали, а є так сусіди померли, батьки осталися, а три дівчаті померло, було Ганя, Ганя і Маруся, як це ше звалась їдна, забулась вже. Я ше їм носила їсти, бо мені шили ляльку здорову таку, вони старші, як я була, пошили мені ляльку здорову таку, то я їм носила їсти з дому, але вони повмирали. Батьки осталися, а діти повмирали.

А як фамілія їхня?

Їхня, я не знаю як це їхня фамілія. Но вони були, коло нас жили, але зараз фамілії то не знаю. А так нічого, а в голодовку, то я була менша, а мама, то ходили, бо сестра менша мене родилась якраз в 33-му році на Троїцю. То мама полізли на піч грітися, а дядько якийсь прийшов до нас, а я гралася тако на, а в нас була кицька здорова така чорна, тей мама на печі, а він, в нас ще й була льоха з поросятами, корова була, а мама на печі, а вона ця кицька йшла, в дверах він її зловив, цю кицьку і тако під пафу. І пішов з цею кицькою. А мама, а я буджу мама, кажу: «Мам, якийсь дядько кицьку нашу забрав», вони встали пішли, но вони знали цего дядька. Пішли, кажуть, то я насилу прийшла додому, тако кажуть: «Оддай кицьку», – кажуть, «Я не брав», а мама кажут: «Казала дитина, шо ти зловив кицьку», вона якраз йшла тако в дверах, а він її забрав, зловив. Кажуть мама: «Я заглянула в комору, він вже оддав цю кицьку, а там в коморі, – каже, – тако комора, а в тій коморі яма і в цій ямі кісток з собак, з котів, – мама каже, – я насилу прийшла, думаю, зара впхне мене в цю яму, тей я насилу прийшла». Прийшли, кажуть: «Боже, так злякалась». І принесли цю кицьку од нього. Ну було, було, я ж кажу, хто був багатший, той повиживали, а хто був бідніщий, то повмирали. Лободу варили, їли. Тако ціго шо цвіли вишні, зелепухи ціго рвали з вишні, їли ці діти. Я ж кажу, хто був багатший, то повиживали, а хто був бідніщий, то повмирали. Тей в нас там, з оцеї Лисо гори везуть тако на теліжці цих мерців, голови бомбаються тако, а я, ну вже було мені 6 років, то я бачила. Везуть тако, хто крепшший, теліжка така ця на двох колесах і на цій теліжці тако вони лежать ці мерці, як було вмерло, так воно, так голови телімпаються. Позакидають в яму, ніхто їх не нараджував, ніхто їх не вбирав, так воно.

А хто ховав, хто цим займався?

Ніхто їх не ховав, самі, хто крепший, пішли викопали яму, тай троє-четверо туди покинули, закидали, тей всьо. Ніхто цим не займався. Хто тоді займався ним. Самі, десь родичі якісь, крепші, то завезуть, тоді в цей, в яму повкидають, тей таке було.

Скільки людей в селі померло?

Багато померло. Багато померло, но я шо вспомню всіх, чи 6-ий рік, чи скільки це мені було. Бо це був навесні Голодомор, но а я в госінь, це було мені шість років. То я була сама менша, то куди мама, туди я за нею. Ше якась в нас була льоха з поросятами, то ше в нас здохло порося, то якась тітка прийшла. А ми з мамою закопали його в гноярку. Вона дуже просить маму, шоб мама показали, де воно. Мама каже: «Нехай буде мені гріх, нехай буде мені два, не покажу я де воно. Воно синє таке і в гною воно вже закопане». Дали вже її їсти, насипали, но вона померла. Не показали мама, де це порося закопане.

А багато людей до вас приходило просити їсти?

Приходили тако, то приносили, хто шо, якісь тарілки приносили, то мама давали їсти, то вже кидали ці тарілки, такі ше помню, такі великі тарілки такий півень намальований на цій тарілці на дні. То мама давали їсти якісь і тіго, і грисяники пекли, і тіго, і так варили шось. Ше в нас були свої коні, це ше не розкуркуляні, то вони десь тато їздили десь привозили бараболі, десь аж туди за Мізяків, десь, ше своїми кіньми, о, а потом вже забрали їх в колгосп ці коні. То ми не знали голодовку. Бо тато, то вони були такий сім’янін, шо вони доставали всьо, знакомі в нього були тіко євреї десь в Вінниці, то вони там у Вінниці в них доставали всьо і пшона, і якихось круп, і муки, доставали там, у Вінницю ходили, пішки в Вінницю ходили.

Так, а ці євреї вони просто так давали, чи шось батько їм приносив?

Не-не, купляли в них, не давали вони так, а купляли якись гроші тоді ходили, якісь керенські, чи які це вони, знаю такі здорові були гроші, такі по 100 рублів, я ше бачила їх такі, керенські якісь були, називались ці гроші. А тійго, вони так не давали, а купляли там тато в них.

А знаєте, шо таке “Торгсін”?

Шо?

Торгсін? Магазин такий, знаєте?

Не знаю.

А може в вас вдома були якісь хрестики, сережки, обручки, да батько таке може міняв на продукти?

Нє, нє.

Такого не було?

Було якесь сєрєбро, то в нас поробив, якись був там в селі, то нам поробив, бо було в нас три сестрі, це старша сестра, я середуща, а одна менша, то нам з сєрєбра поробили кульчики. А такого не міняли. А так за гроші купляли в цих євреїв. А такого не було, ні золота, ні сєрєбра, було якесь, чи це ложка була сєрєбряна, то нам поробив, там в селі, в Пикові, кульчики нам, тром дівчатам. Це старшій сестрі, і мені, і меншій.

І де ті кульчики?

Де вони, я знаю, де вони вже ці кульчики. Вже де вони, вони якісь такі робили тако, тако, де коло вуха, то більше таке колєчко, а тако ше бомбался менше. А де вони, я знаю, де вони вже, чи шо це допіру воно було. Тей таке було тоді. А зараз, зараз є й золото, й сєрєбро і шо хочеш.

А лишилися пусті хати після Голодомору?

Шо?

Пусті хати лишилися після Голодомору?

Ну да лишалися. Сім’я вимерла, а хата осталась пуста. Но небагато, шоб такий було припадків. Я ж кажу, хто був бідніщий, хто не мали, шо їсти, то лободу рвали, цюго варили лободу, то шо це ти з лободи цеї наїсишся. То яблука якісь ціго маленькі, вишні, то це зелепухи, наївся цих зелепухів тей помер, тей нема. Тей таке було тоді життя.

А може ви чули про «закон про 5 колосків»?

Про шо?

«Закон про 5 колосків» чули таке?

Ну не знаю, ну колоски, судили за колоски. Ходили, як це вже, десь перейдуть, як тоді, комбайнів не було, а косили вручну пшеницю, яка та пшениця була, більш кукілю, як пшеницю. Тей 5 колосків, колоски збирали, то шо не судили за ті колоски – судили. Назбираєш, витрясуть, зважать, скільки там його є, цеї пшениці. Збирали колоски ті, то ше й судили їх за ті колоски.

В селі були такі люди, яких засудили, да?

Да, були тоді такі люди, було начальство це було, ну вже тоді як заснувався колгосп, то вже там був і голова колгоспу, і завгосп, і якісь ше причетніки цієї, були, казали, як це на них, забулась вже як казали на них.

Бригадири були, да?

Бригадири були. Не депутати, а ці, я забула.

Комсомольці?

Комсомольці, да. Комсомольці були, о. То вони, йдеш, дитина йде, назбирає цих колосочків десь в якусь торбинку, зважать його, то ше й в суд оддають.

І дітей?

Батьків.

Батьків?

Батьків.

А дітей, шо з дітьми робили?

А дітей, я знаю, шо вони робили, а діти вдома оставалися, а батька чи матір засудили за ці колоски, шо вони збирали. Отаке було тоді життя наше. Були якісь комуністи, комсомольці. Тей таке вони вичворали в цьому, в цьому селі.

А це були місцеві, чи з міста прийшли ці комуністи?

Сільські, сільські. Такі, хто був вже раньше записався в колгосп, то він вже цей комуніст, а то комсомольці були, то вже комуністи, ше знаю, в нас був якись їден Проків, кривий на ногу, то він такий вредний був, вреднючий дядько був. Десь виїхав він аж в Хабаровськ з села, поїхали в Хабаровськ.

А чого виїхав?

Бо там видно луче було жити. Виїхали туди в Хабаровск. А тут дуже було тяжко жити. В 34-му році вже було тяжко жити. Потом воно вже со времінєм наладжувалось, більш платили на ці трудодні, то було якось тоді дуже трудно було.

А город садили?

Город?

Да.

Городи садили, хто мав чим, то посадили, лушпайками, бараболю оббирали, то де там на бараболі, не паростка, тако є ямка, то це ці лушпайки садили. Хто не мав бараболі садити, то цими лушпайками садили. Садили, хто міг. А городи горали, то вже з колгоспу давали коні, то вже горати, в кого вже там є чим посадити, то дрібненькою такогою бараболькою садили, б не було. А там в сусіда, сусіди тако за нами, ззаду жили, така-го бараболька, навіть не оббирають, такого намиє і це лободи і цеї барабольки такої-го намиє і це таке. Но вони не померли, ніхто з них, з цих сусідів, а вижили яккось. А мама покойна, тато десь достануть, куплять бараблі, то вони наберуть тако, тей гукають: «Хванасько, Хванасько, йди сюди», висеплять тако з пелени її, кажуть: «На бери, вари дітям їсти, вари дітям їсти». Вони, я ж кажу, така-го бараболька, ця помиє її і лободи накрише, це таке, було їли тоді. Дуже тяжко було. Нас, то, я ж кажу, ми не знали цего Голодомору, б тато в нас такий сім’янін був, шо вони доставали всьо, то в нас, я ж кажу, була корова і ше й льоха була з поросятами. Но в колгосп ту льоху не забрали, льоху оддали з колгоспу, а коней, і це воза, сані, плуг, рало, борони, це всьо в колгосп поздавали тато.

То батько видно з кимось договорився?

І оддали корову, но це забрали цей всенький інструмент в колгосп. Я ж кажу сані, воза, рало, плуга, борони, культіватора, це всьо, тато здали його в колгосп. А льоху оддали, і корову оддали. І це вже шо забрали з хати, одежу, цего всьо, шо було в нас, то пооддавали всьо. То мама кажуть, ну вже як брали тего, всьо забирали, то мама нічо, як вже брали корову, то тато підперли двері, шоб мама не вийшли, бо мама дуже плакали за коровою. А вже пішли рано записалися в колгосп, як вже назад звозять його додому, це і якись і доски, і ну всьо, вьсо шо було і те, шо забрали, то те назад пооддавали. Так інструмент цей оддали в колгосп. А то більш нічого такого. А я ж кажу, а хто був багатший, то той повиживав, хто був бідніщий, я ж кажу, їли лободу, коти, собаки, їли, ловили.

А не було, шо їсти, того шо ходили оці комсомольці до кожного в двір і обшукували, забирали все?

Забирали. Вже як заснувався цей колгосп, то ше може в кого, де було сховане, то ці комуністи і ці комсомольці витягали, де є в кого може в горшку, де якої пшениці трошки, чи жита, забирали всьо вони ці комсомольці сіяти в колгоспі поле. Де може в кого осталося, де сховало в горшку якомусь, то забирали вони ці комсомольці і комуністи.

А куди все зерно це дівалося?

Яке?

Ну все шо в людей позабирали.

А сіяли в колгоспі, сіяли ним в колгоспі.

Тільки сіяли, чи може і вивозили?

Вивозили, я знаю, куди вони його забирали і вивозили десь. Яке воно там родило тоді, бо як були самі хазяї, то гноїли поля свої, а як уже перейшло в колгосп, то шо вони, пісне, воно таке-го вродить пшениця, таке-го при землі, колосочки такі-го маленькі, дуже, дуже було тяжко жити, 34-ий рік, дуже був тяжкий. А так, потом вже трошки налагодилось. Вже трошки луче стали платити в колгоспі, то вже воно гиначе було.

А батько в колгоспі чим займався?

Ніким, таким чорноробочим, в колгоспі робили, то вже дали були машину полуторку якусь, то вони вже в цій машині були грузчиком, десь їздили аж в Писарівку, там з Писарівки шось возили, з Писарівки гружчиком були. А так, а мама на ланку, на бураки ходили і всьо. Сестра була тоже на бураки ходили. А так, нічим не займалися, не були, ні, не були цим, не комуністом, ні цим комсомольцем, нічого, такий чорноробочий були тато. А мама тоже на ланку ходили, на бараки. Тей це таке було.

А в 33-му, коли люди були пухлі, голодні, то в колгоспі хто робив, якшо вони не мали сили працювати? Хто сіяв, хто збирав врожай?

Ну хто остався живий, то той збирав, а ті, шо повмирали, то там. А ці комуністи, ці вже вони предані були такі в цему колгоспі, то вже ці, начальство це було збирали, косили, молотили. Не було ж тоді ні комбайнів, ні машинів, нічо, це всьо вручну зюирали цю пшеницю, це житоо, жали серпами, тей возили на тік, тей на току там молотили ціпами тако. Такі ціпи були, котрі були хазяї мали свої ціпи. А потом десь машини появилися, вже потом комбайни, а зараз, то нічого не. А то самі, самі вижнуть, самі змолотять, яке воно, я ж кажу таке-го вродить ця пшениця. Воно ж, як були хазяї, то собі тримали хазяйство тей вивозили туди навоз, гній, цей вгноювали, цей воно родило, а потом перейшло в колгосп той, хто його гноїв, хто його ним занімався. А хто остався живий, то я ж кажу, то ці осталися живі, то це ті і вбирали його, жали серпами вручну цю пшеничку, жито. Ну ше жито то більше росло якесь, а пшениця така-го низенька була. Тей таке було життя.

А в колгоспі в 33-му, оті люди, шо робили, їх годували?

Годували вже не в 33-му році, а в 34-му, вже варили на полі, цей-го, такий котел на полі, там кухарка, це горох, і пшоно, таке це там в цьому, і кожному черпачок, як хто остався живий, то це в миску черпачок цей-го, хто з’їсть, а хто ше не з’їсть, то забирає додому, то дітям оддасть. А хліба не було, а потом, то вже пекли хліб, давали по скибці хліба, це в 34-му, чи в якому році. Скибка хліба, скибка така і черпачок цего бульйону, горох і пшоно, котел великий, черпаком кожному черпачок в мисочку. То хто з’їсть на полі, а хто то забирав додому, бо діти, бо діти вдома, їм нема. Це ж, шо робить в колгоспі, то цему насиплять черпачок цей, а то, я ж кажу, хто з’їсть на полі, а хто то забирає собі в якесь горнятко, тей дітям привозить з поля. А робили по полі, я ж кажу, вручну жали, вручну вбирали, серпами жали цю пшеницю, жито жали, а де воно було, куди його одправляли цей хліб, чи вивозили десь кудись, не знаю.

А ясла були в селі?

Це ж потом вже ясла, ясел не було зразу. Діти вдома були, а хто міг, то той ходив на цю роботу в колгосп, а діти вдома були. То я ж кажу, хто робив, то, як нема дітей, то з’їсть на полі цей черпачок супу, а хто, то забирав додому дітям. А ясел не було. Така якась була пословиця: «Ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні». Так і це було, нема нічого, діти голодні вдома сидять, а він пішов на роботу, то він там з’їсть, скибочка хліба і цей черпачок супу цего, чи шо воно. Такий не, пшоно і горох, це такий варили котел такий мурований на полі, не мурований, а  тако викопаний, як під котлом палиця, вариться цей суп вже. На обід бамкнуло, задзвонило у якусь рейсу, тей вже йдуть на обід. Тей я ж кажу, хто з’їсть на полі, а хто, то додому забирав дітям, в кого діти ше остались, не повмирали. Це в 34-му році. Таке було. А потом вже було лучечко трошки, вже шось там давали на ці трудодень, це день робиш, т якісь писали трудодні, то не запише тобі день – їден трудодень, а пів трудодня записало, а треба ше завтра робити, то буде топіру трудодень, то на цей трудодень получиш 50 грам пашні, там пшениці, чи жита, чи чого дадуть. Дуже тяжко було тоді, в цему 33-34-ий рік. Я ж кажу, хто був крепший, заможніший, то ті пооставалися, а хто був бідніщий, не мали шо їсти, то вмирали. Тих зелепухів, яблучка ціго зелені позав’язуються, і вишні, де в кого зацвіла вишня, за ці зелепухи їли. Тей шо ця зелепуха, поправишся од неї, наїсться зелепухи їдне, понос, тей померло.

А церква в селі була?

Га?

Церква.

Церква була, но ніхто не правив в ній. Не давали комуністи, не правилось в церкві. В церкві, ніхто не ходив в цю церкву і не правилося в ній, бо її скасували ці церкви були, не було церквів. Аж потом не знаю як це, шо потом, шо поодкривали ці церкви, а потом назад позакривали, поскидали хрести з цих церквів. Ше помню, якись з Пикова, з села, виліз на цю дзвіницю, знімав хреста, то пішли, ми люди, всі на цей, це в 35-му, чи це в 34-му році це, цей хрести ці знімали. То цей хрест летів тако, тікали ми од нього. А з церкви, то забирали, хто шо міг, якісь ці образи, мама то взяли таке, де чаша тако накривалася, таке хрестом, таке позолочене, блискуче, то воно так довго в нас лежало, аж потом, як одкрилися церкви, то мама оддали в церкву його.

А ікони? Ікони були в хаті?

Були ікони, то позабирали люди додому, ікони. Церкву цю, то, церква наша, то не знаю, їй вже більше, як сто років цій церкві. То забирали додому ікони, там, шо в церкві було, то люди розбирали тако, хто мав як, то забирав додому. А потом якось, шо одкрили цю церкву, не знаю в якому це році, шо одкрили.

За німців, да?

За німців, да. То зносили назад сюди в церкву, сюди, ці образи, а хто, то хранив його вдома ці образи. Рушники, образи, шо було в церкві, то забирали люди додому.

А у вас в хаті, своїй, ікони були?

Були, в нас в хаті були. Ше й багато так було, їден коло другого на стіні, багато було. Були якісь на досочці намальовані, а то такі повні були під стікло, то були у нас, не забирали з хатів. Це но церкву цю розбомбили, а потом вже за німця її обновили, за німця вже вона, зносили назад туди хто храв у дома ті образи, це шо з церкви. І так вони і осталися ці церкви. За німця вони одкрилися ці церкви. Вже так були занехали цю церкву, вже не було нічого, їдні стіни і боцюни неслися на, кубла робили, ворони, боцюни, а потом вже мій вже чоловік, то вибрали старостою, то вже дали цю церкву. Накривали, доставали матіріал, бляху, накривали цю церкву. А то були розбомбили її.

А ці ікони у вас лишилися?

Ті ікони? Нє, не лишилися.

А де вони?

Я знаю, де вони подівалися, такі ці, вже старі такі-го образи. Де вони подівалися, не знаю, десь валялися по горі ті такі старі, вже шершлі поїли ці рамка, то не знаю, де вони дівали їх. Чи палили їх, чи шо, не знаю, куди вони їх дівали ці образи. Но такі були, на досточці, досточка тако-го і на досточці намальовано. А ту досточку шершлі поїли, тут тамо валялися на горі, в цих старих хатах.

Скажіть, а після війни в 47-му голод був?

В 47-му був голод, то тяжко було дуже, тяжко тоже було в 47-му році, після того, після войни. Тоже тато, то десь в Западну по муку, по кукурудзяну їздили, дуже тяжко було, тяжко жити було в 47-му році, після войни. Нічого не було, ні комбайнів, ні машинів, нічого, осталося тако-го в цему колгоспів шось п’ять пар биків, а так забрали на войну, то осталися бики, ці воли. А ходили жали вручну цю, вже колгосп був, жали вручну, снопували, на плечах носили ці снопи, корови запрагали. В кого корова є, запрягали в ярмо, так як бика. То в кого, в котрої корови менше вим’я, то нічого, а котра затреться це вим’я, червоне таке і ходить в ярмі. Скородили коровами, це в 47-му році, так було тяжко тоже. Ше тяжче, як в 33-му, но не вмирали люди в 47-му році. Це в 33-му вмирали. А в 47-му не вмирали люди, но тяжко було дуже. Ночою йде, такі простині берем і носимо снопи, а хто остався з старих людей, з чоловіків, то скирту кладуть ночою, бо вже дньом не будеш носити, бо сипеться ця пшениця, то ночою. Ходили ночою на цій, носили снопи на плечах, а хто коровами, запрягав корови в ярмо. Скородили, ой, коровами. Копали поле заступами, після войни, не було чим горати, то ходили було тоді. Багато людей в селі, це зара можна пощитати, а тоді багато було людей, в 47-му році. Дівчат було багато, то ми ходили поле копали заступами. Такий пирій, не мона одкинути цеї брови. Це вдома копаємо госадьба, така, копаємо вдома, мама вже варить снідати, тей ставайте, йдемо поснідаємо, поснідали. То це ми копаємо, встаємо, ше сонце не зійшло, як ми встаємо копаємо заступами город. А тоді поснідали, тей за стопи, тей на поле копати. А цим часом мама засадять це шо ми скопали. Копали заступами городи. Це було в 47-му році так. Тяжко було. Аж потом вже наладилось після войни, не було, ні купити нігде, ніякого ні краму, нічого не було, отако стареньке всьо переробляли ці діти, перешивали стареньке всьо, на ці діти, а то полотно таке робилось, полотно, то пошиють штани, то ці штани такі тверді, понатерають туто ці хлопчики коліна цими штанами, бо не було після войни крамів ніяких, мануфактури цеї не було. А всьо полотно було. Сіяли коноплі, льон і це прали його, якісь були тій-го, ці шо били ц і коноплі, потом прали його веретенами, такі були ці, як вони, робили це полотно, такі чоловіки старі вже, дядьки. А крамів не було, аж вже потом після войни, десь 48-49-ий допіру появились. В войни позабирали всьо, де які були ті заводи, шо виробляли мануфактуру, то забирали їх, переробляли на оружия, на патрони, патрони, а цих хвабриків не було, ці які, заводи і ці, на цей, на войну всьо переробляли. Я ж кажу, туто ж був в Уладівці, був цукровий завод, порізали його, скільки ж там працювало  людей, порізали його, розформілували його цей, повивозили десь ці заводи, нема цукрового заводу. Був цукровий завод осьо в нас, недалеко, 8 км в Уладовку, тут був цей завод, цукор, бураки переробляли.

Скажіть, будь ласка, а під час голодовки ваша сім’я святкувала, наприклад, Різдво, Великдень, паску чи пекли?

Святкували, но церквів не було.

А паску пекли? Мама паску пекла?

Тіго, а ми святкували так як треба Різдво і Паску, і Троїцу святкували, но не правилося в церквах, в церквах не правилося. Це за німця, десь вже появилася, шо одкрили цю церкву і батюшки появились. А то не було.

А весілля як робили?

Га?

Весілля робили?

Весілля, яке воно там весілля, які ті весілля були. Наварать борщу на весілля, борщу, каші, колотуха з сиру, шо тоді весілля роблять, які тоді весілля, не так, як зара. Зараз роблять ці тіго, показують ось по тілівізорі «4 весілля», те й шо понаготовлювано, а то борщ, каша і якісь пампушки до того, до колотухи і всьо, це весілля таке. Робили весілля, но ж не робили такі-го, як це зараз.

Скажіть, а ви розказували комусь про голод, про те, що вашу сім’ю розкуркулили, про таке?

Ну розказували, розказували, ше синок мій ходив в школу, то вчителька: «Ти – куркуль, бо тебе розкуркулили, бо діда розкуркулили». Він каже: «То шо дід таке зробив, шо розкуркулили, не хтів в колгосп записатися, тей розкуркулили». «Твого діда розкуркулили». Каже: «То він же ж вреда не зробив ніякого». Записався в колгосп, тей назад пооддавали всьо, но не оддали, я ж кажу, не оддали ні коней, нічого, так корову оддали і свиню оддали.

То так могли на дітей казати, шо вони куркульські, да?

Да. То він ше вчитель казав: «Ти – куркуль, твого діда розкуркулили». А цей каже: «То шо дід, шось зробив таке погане? Чи шо?». Не хтів записатися в колгосп, хтів сам хазяювати, шоб поле своє було, о. А потом в нас уже була клуня своя, така туди звозили, свої поля були, звозили туди пшеницю, жито, хліви такі були в нас здорові, це було коней, для говець, для корови, для свиней, шось на 5 дверей хліви були. То тато цю клуню розібрали за ніч, бо мали в колгосп забрали цю клуню, така клуня якась як це воно, заметів нема, но криша, тако стовпи і криша і там снопи складали, пшеницю, жито. То вони зібрали чоловіків, то за ніч перевезли, бо взяли усадьбу собі, то за ніч перевезли цей всенький матіріал, то поставили хату Селькові. А хліви осталися ті, то вже звозили до нас туди коні, як вже в того, в кого записалися, коні ставили в нас, в цему хліві, бики ставили ці з поля, як приїжджають, то сюди ведуть до нас, то потом розібрали ці хліви. Вже стали ставити в колгоспі будинки для коней, не такі, а такі камінники, впічні будинки ставили для коней, для худоби. А це був дерев’яний хлів, тут розібрали цего хліва. А такего, в кого більше, но я ж кажу 47-ий рік після войни дуже тяжкий був. Десь тато їздили аж в Западну по муку, по кукурузяну муку їздили, поїдом їздили, вузькоколєйка була, туто їздили через Янів на Уладівку. То це привезуть теї, а тіго, а в 47-му році, то тіго вику купляли, вика, ось ця, то терли замість гороху, цю вику мочили, пекли такі млинці, вичаники, якісь казали на них, вичаники, не такий як горох треш, а то вика, чорні такі. Дуже тяжкий був, після войни 47-ий рік.

А ви своїм правнукам розказуєте про голодовку?

Га?

Правнукам, внукам розказуєте про голодовку?

Ну а як же, розказую, дітям розказувала, і онукам розказую осьо. То вони не вірять, шо так було. Вони не вірять, кажуть, шо так не було. Так не було, шо ви розказуєте, так не було. Но тепер же ж нема такого. Діти старші, то вони вже понімают, а онуки ше молоді, воно ше каже: «Ой, бабцю, шо ви розказуєте, такого не було». Кажу: «Да, не було такого».

А як ви думаєте, в школі дітям треба розказувати про це?

Га?

В школі дітям треба розказувати про Голодомор?

А там вчителі розказують.

То це добре, да?

Да. Розказують вчителі про Голодомор цей.

А для чого дітям знати про Голодомор, як ви думаєте?

Я знаю, но вчителі то розказують, якісь уроки, то де це шо вони, розказують, шо був Голодомор цей. Ну казали, казали так, не знаю, шо це так Лєнін зробив, десь цю всю пшеницю одправляли за границю, за границю і там та пшениця потонула в морі, а тут зробили такі голодовку. То нашо ж її, то якби її продали, чи як. Ну казали, шо це Лєнін так зробив, зробив цей Голодомор.

А коли Сталін помер, то жити потім легше стало?

Ну да, після войни, після войни, то стало лучше жити вже.

А як Сталін помер?

А як Сталін помер, то хто то був після Сталіна, це той-го, після Сталіна…

Хрущов?

Хрущов, ну то той тоже той-го сіяв, садив кукурузи, то так сміялися, сміялися, каже: «Як умру, то поховайте мене в кукурузі і не забутьте написали філії на пузі». Більш не сіяв пшениці, а кукурузи, всьо время. Ше я була в войну, мене ше забарали були, в войну в 44-му році, в 44-му році мене забрали були на Донбас, аж до Макеївки. На Донбасі я була рік і два місяці з половино. То давали нам, була карточна сістєма і робили на путі ми, путь ремонтірували од шахти до станції. То тій-го, то давали нам хліба, це 700 грм хліба рано получиш, то не візьмеш його тако, сама кукуруза, у платочок тре брати, поки дойшла до кладовки, там до інструмента брати тей з`їла цей хліб, тей цілий день, не ївши. Бо чоловіки, то брали, нам давали якусь півтора кіла круп на місяць. І карточка сістєма була, талончика одрізує тобі в цій карточці і получиш цего хліба, а може загубила цю карточку, то будеш без хліба, о. То це з’їси цего хліба, то ми брали продукти ці додому, півтора кіла круп на місяць і шо це ше і якоїсь риби, бички, і жиру такого яловичого, аж червоний такий, кіло, це на місяць дають. То хлопці, чоловіки, ходили в столову, а ми, то брали, жінки, хто, дівчата, то брали ці продукти забирали додому. То вже прийдеш ввечері, то вже звариш там шось якийсь кондьор. Тей побула там рік і два місяці, но ше була там, я на Донбасі, недалеко од Макеївки, то, шо це хтіла казати, то ше кончилась война, то я ше була там на Донбасі, бо ше робили ницель, ше робили цего, як, німецького цего, як його, чучало робили, палили. Як це воно називається, цей німецький був.

Гітлер?

Гітлер цей, Гітлер. Ше зробили чучало таке і носили його, палили тако. То ше я була на Донбасі. А потом втікла з Донбасу.

В село вернулися сюди?

Га?

Сюди в село вернулися?

Не чую.

Кажу, сюди в село вернулися і вже все життя тут були?

Да, в село вернулась, і все життя тут була, і тут вийшла замуж. То там осталась одна на обісті сестра, а мені тато купили туто хату, це вже ми построїлися, бо стареньку хату купили таку, о. Тей це такі були. А де шо це, як тако розказую їм, як я це була на цему Донбасі, як рано цих 700 грам хліба з’їсти і завтра знов получиш 700 грам хліба, більш кукурузяного такого, візьмеш в платочок аж розсипається, це таку видумали були пословіцу: «Як умру, то поховайте мене в кукурузі, не забудьте написати філію на пузі». То так говорили, о, шо він сіяв більш кукурудзи, це Брєжнєв, чи як.

Хрущов.

Кукурудзу всьо время.

Добре, дякуємо вам. 

 

1. Місце запису: село Мізяків Калинівського району Вінницької області;
2. Дата запису: 19.08.2020 року;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Плахотник Іван Пилипович, 26 жовтня 1926 р.н., народилася в селі Мізяків Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Мізяків Калинівського району Вінницької області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Скажіть, будь ласка, як вас звати?

Іван Пилипович.

А прізвище, фамілія яка?

Плахотник.

А коли ви народилися?

Двадцять шостого грудня, нє, октября.

Жовтня.

А якого року?

Двадцять шостого.

А де народилися?

Отут.

В селі цьому?

В цій хаті.

Село Мізяків, так?

Да.

Угу. А розкажіть про своїх батьків?

А шо про них розказувати, як ми з ним… Ото ліс, ходили в ліс. Березу, ці стручки рвали, сушили, жарили та й їли.

А було у батьків господарство? 

Було і згоріло. 

А коли згоріло? 

В тридцять третьом.

А чого згоріло? 

Бо спалили. 

Хто спалив? 

А шоб знали, то сказали б їм.

А батько з матір’ю в колгоспі працювали? 

Так точно. 

А пам’ятаєте, коли вони пішли в колгосп? 

В трицить третьом.

А чого пішли в колгосп? Самі захотіли? 

Заставили. 

А хто заставив? 

Такі, як батько.

А батько ким був? 

Їздовим послі.

Це він чим займався? Яка його робота була?

Кіньми їздив або коло телят був. Отаке, на фермі.

А скажіть, як батька звали вашого?

Як звати? 

Так. 

Пилип.

А по-батькові? 

Димид.

Як-як? 

Димид. 

Угу, а матір як звати було? 

Мою? 

Так.

Симко.

Маму!

Маріт вашу, маму вашу.

А маму — Євдокія.

А по батькові? 

Тимківна. 

А розкажіть, що ви пам’ятаєте про Голодомор, про голод 1932-33 рік?

Хай шо мішає, он кладбище і туди возили пачками покойників. Забирають з хати, так й каже: «Давай всьо, бери вже, їм вже всє єдно…». Та й такі дєла.

А чого люди вмирали? Чого пачками возили? 

Бо багато комуністів було. Комуністи українцям не давали ходу. Та це й всьо. Та й вони жили.

Підніміть ту голову!

Га?

Бе.

Морили голодом, морили.

А чого не давали? Що вони хотіли від українців? Чого їх не давали їжі?

А хто їх знає, шо вони хотіли? Не хтіли, шоб була Україна та й всьо. Та й такі..

А що їли? Що вам їсти давали в 1932-33 році? 

А я кажу, шо березу, ті бруньки сушили. Ну в нас корова була то в батька, то вона нас спасала. А ті люди туда в єдну… яму.

А знаєте, де ця яма була? Там, де зараз кладовище чи десь в іншому місці?  

Та не знаю, де воно там, там вона не єдна. А копали так от: там на три чоловік, десь п’ять, отоді десь десєть а послі зном, а послі через врем’я знов. Та й так, не то шо це єдна могила була.

А розкуркулювали? 

А це воно й є розкуркулювання. Куркуль мав кусок, мішка там пшениці якоїсь — ту забрали. Всьо забирали, всьо!

А вашу сім’ю розкуркулили? 

Батько, брат хотів зарізати там єдного або каже: «Себе заріжу, як не покинете мішок» та й покинув мішок… Хата прадіво. Ти знаєш шо таке прадіво? От йо тоже позабирали. От, а там же його ж тоді ніхто… А зжарили їли, жарили їли. А так ніхто його не пив, нічо. Олію робили з нього. Вобшем, харашо було.

А що у вас забрали, у вашій сім’ї? Ви пам’ятаєте хто робив обшуки? Коли? 

Кінь спікся. Пожар. А те всьо згоріло, а корова осталась. Ну шо, коли?  Корова осталася та й так, бо вона вже там в хаті була. А хто міг то вкрасти.

А батько ваш, він зразу пішов до колгоспу працювати чи пізніше, чи вже після того як хату спалили? 

Хату не спалили.

Сарай спалили.

Сарай, да, спалили? 

Сарай… То сарай здоровенний був. Там молотили в жнива раньше, а послі його спалили. А те сєбє туди… Ну мені років сім вже було, як воно вже взялося. Нікого вже нема, не остався ніхто.  Чи є ше хто тут в Мізякові?

Є.

Є? 

Команчук Конан. 

Знаю такого. Він двадцять восьмого.

Це він молодший був, да? 

На два роки.

А люди пухли від голоду?

А шо робили? Мусіли пухнути. Та й пухли, та й вмирали. Та й повилітали сюди на кладбище. 

А у вас в сім’ї від голоду хтось помер? 

Нє.

А брати, сестри в вас були? 

Два брати було ше. То йден десь на фронті а йден помер уже. І всьо. А були, то померли раньше. Не без голоду.

А на поле колоски збирати ви ходили? 

Не давали. 

А чого не ходили?

Бо вішали. Не давали. Судили.

І дітей також?

А діти шо таке? Їм кортих. Їм треба жити, тим шо ходять. Та й такі діла.

А в школу ви виходили?

(махає головою в підтвердження)

А коли пішли в школу? 

Вже в трицять третьому.

Годували вас там? 

Годували друзками. Хто там годував? Кого? А були, були в нас тут в селі трохи патронату цього казали, то трохи було людей. 

А що це таке патронат? 

А патронат — це здавали тоді, здавали, брали дітей безпритульних, то їхь брали. Та вже кажуть в патронат здавали. А тепер воно вже іначе. 

А жорна в вас були? 

Хто?

Жорна?

Були.

А дозволяли у вас працювати на жорнах? Молоти?

Вони вже. Та вони маленькі, які вони… Як ця миска. Які ж ті жорна… Зверху сиплеш. Ще люди ходили дерти.

До вас ходили люди? 

(махає головою в підтвердження)

Це в 1932-му, в  1933-му?

(махає головою в підтвердження)

І що вони щось платили вам за те, щоб ви мололи? 

Та шо буде платити? Як він там відерко принесе якоїсь крупи, здере.

А в колгоспі годували людей? 

Ну вже послі, як робили, сіяли, горали. То горали в колгоспі. В колгоспові давали треба було чим їсти. Ну то вже пізніше.

А були такі що не голодували? Люди такі, що не голодували були?  

Та були.

Ті, хто забирав в людей.

А ви не знаєте, да, хто не голодував? 

Ну та й шо толку, шо я знаю. Шо я…

 Ну, напевно, не голодували ті, хто забирали щось, да?

Ну а хто? А хто? Приходять от, туто в вулиці хата до неї. Та мішка нема, нема в шо зібрати. Ну то їм дам вже свої мішки, своє всьо зібрав та й пішли. А ці малі осталися. Ше вони босяком, вони взуті. На ноги нажимав, наступав. Та й зразу не дуже не дуже. Це  послі вже послі-послі-послі стали виказувати. Після 1945-го, після войни.

А ходили щось міняти, там речі якісь на їжу?

На шо? 

Міняли. Може міняли якісь речі там: хустки, рушники — на їжу?

Міняли, хто мав шось

А де міняли? 

В людей. Ну де міняли, де ж міняли? Люди міняли в людей.

А багато людей в селі померло від голоду? 

А я не щитав. 

В кожній хаті ка помирали.

Хто їх щитав?

Багато пусток було? 

Купок? 

Пусток. Пустих хатів.

Не дуже було багато, бо тоді село було забите. То там, хто вимирав, а ті поставалися по хатах. Зара пустки. 

Да, зара пусті хати в нас, пів села нема людей.

А тоді хати було ого-го. Ще до два рази стільки, як зараз. Ну то ті вмерли, а ті — осталися.

А церква в селі була, церква?

Є.

А ходили в 1932-му в 1933-му до церкви? 

А це я вже не знаю. 

Певно, нє, тоді певно не ходили.

А за 1946-47 рік був голод, пам’ятаєте? 

1946-47-ий не було. 1947-46, да? 

Угу, після війни.

Ну-ну-ну. Там воно шось трошки тісновато було, але не тісно. Отак. То стіки людей є, шо вони не можуть розказувати? 

То то тільки ви лишилися і залишився…

Конон, а скажіть можу в вас є …. є старі фотографії з тридцятих років?

Нє

Нема?

Жорна поставили, мололи зерно.

То він ще трошки крепший. І він трохи молодший.

На два роки.

Робили ми літо з ним …  

О то в мене ше дід дівіносто років, ще мені..

На дорогах. 

Ого, девяносто два!

Нє, я кажу мій батько — йому було дєносто років. То я копала бараболю, то він мені всі  городи викосив. Дєносто років. Та ше торік горіхи збирав, всьо, а цього року підкосило.

Вже зовсім зовсім?

Да, оце це ше слава Богу з двома палочками ходить.

Та й такі діла.

1. Місце запису: село Байківка Калинівський район Вінницька область;
2. Дата запису: 19 серпня 2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, заступник завідувача екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
4. Респондент: Катічева Ксенія Миколаївна, 30 січня 1930 р. н., народилася в село Байківка Калинівського району Вінницької області;
5. Розшифровка запису: Базько Софія Миколаївна.

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Байківка Калинівського району Вінницької області.

 Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Ксеня.

А прізвище?

Ксеня.

Нє, повне, як ваша фамілія?

Катічєва.

А по-батькові як вас ?

Миколова.

А коли ви народилися?

Я?

Так.

Тридцятого, тридцятого я народилася січня.

Тридцяте січня.

Да. Мені заре дев’яносто років. Я вже зара дурна, діти. Це вже треба було давно в землі лежати, а я живу дев’яносто років і вже шість місяців чи кілько…мені тридцятого січня буде дев’яносто єден рік.

Ага.  То ви тридцятого року?

Да .

Ага. Як звали ваших батьків?

Як звали батьків?

Так.

Микола і Настя.

А прізвище батька якє?

По батькові?

Нє, фамілія, фамілія?

А, хфамілія? Корольчук.

Корольчук.

Корольчук. Ми Корольчуки.

Тут жили?

Нє тамо хата нова….ой Боже, дитиночко, я зара вам розкажу про свого діда.

Давайте.

Дід … вже мона розказувати?

Да-да.

Був дід, дуже була в нього старесенька хата. Він звався Іван. Їванька казали на нього. Їванька. Того. В нього була дуже старенька хата. А було два бички і було дві коняки, і корова. Більш в нього ні машини, ні нічого не було. Трошки більше поля було, трошки більше поля було. Його назвали куркульом, бо дуже, такий дуже навсеньки на все село хазяїн, двох їх було. На всеньке село хазяї. Та які ж там хазяї?! Зара хазяї – по п’ять машин мають і шо хоч. О це зара хазяї, а тоді два бички і дві коняки, корова  і це хазяїн, бо поля трошки більш. То заберіть те поле половину, а половинку покиньте. Але дуже хата стара. Та люди кажуть: «Іван, постав же хату. Доки бдеш в тій старій хаті сидіти?» Добре, поставив дід хату, здорову гарну, нову. Но він три роки в ній не посидів. Не посидів в тій хаті три роки. Приїхали комсомольці і всьо начали забирати. Геть калме шмаття. Моя мати не вспіла випрати. Нас двоє було близнюків-хлопців три роки такий як я. Стали всьо забирати, геть те калме шмаття. Шо мама в бідній сорочечці осталися і в блузочці так осталися, так осталися. Всьо берут, всьо ламают, Боже, хліви, клуні, всьо тріщат. Ця мама поїхала до прокурора, у Вінницю. Така гочереть була до прокурора, шо мама під дверима два дні сиділа під дверима, спала прокурора, доки добилася очереді. Добилась до того прокурора, розказала, шо така біда. Діда вислали на Сібірь, на три роки. Батька не довезли до Сибіру, не довезли, батько на дорозі вмер. А мати ж сказали… шо ви ж мама моя з Писарівки прийшла сюди ж в Байківку замуж. Шо вона винна ця мати?! Двоє близнюків і старша дівчинка. Шо вона винна ця мати?! Кажуть, шо тоже її на Сибірь вивезуть. То як?! В неї ж двоє близнюків, а, каже, буде їхати поїздом, через міст, а там вода. Хай через вікно та й ті діти вкине в воду, шоб нас потопити знаєш? Але люди тут уже стали, кажуть: «Шо ж вона винна? Вона прийшла за невістку. Шо ж вона винна ця мати, шо хочте вислати на цей Сибірь?». Оставили її. Добилась вона до того прокурора. Прокурор дзвони: «Не смійте ламати квартіри!» А вони кажуть: «Ми вже зломали». Новісиньку хату в три роки як дід поставив і вони вже зломали цю хату. Вона в Яневі там о, в лісі, рогатка там, там якісь хати всьо, том та хата наша на тій рогатці. Мама там бачила ту хату там. Розвалили цю хату, каже ми вже та…корову… Забрали двоє діточок. Нє смєйте, отдайте корову. Діточки малесенькі. Отдайте корову. Ну добре – корову отдали. Мати спухла, як колодка. Корови не видоє. Не видоє корови. То ця жінка, шо ця. Замінили за цю хату нашу нову тали там коло цвинтара, дали вже цю старішу хату. Тоже її розкуркулили там, повалили в хаті все. Якась кухонька була. Дали. То ця жінка доїла корову і свої…двоє в неї дівчат було, свої дівчатка годувала. А нас був братик мій, близнючки – Антося був, до ненки було шкода. Лучше я була б вмерла, він хай був би жив о. Малий як був, у кварту води і чарку молочка дає йому пити. Вже має вмерти ця дитина, проси, шо: «Дайте мені стаканчик біленького молочка. Я багато не хочу. Дайте мені стаканчик біленького молока». «Пий, ондо дала». І він… нічого нема на тапчанику застилити, бо всьо забрали, нема ні подушки, нема ні одіялка. Він  отако ручки поклав, як неньки бачу, і так і померла ця дитина. Три роки хлопчик був, мій братік. Ох. А я …

Михайло звали?

Га?

Михайло звали?

Антін.

Антін?

Антося, Антін. Але я… а я ходила вже начали черешні запалювати з одного боку червоні, ворони обдовбуют ці черешні і ці кісточки падают на землю. І я не вилізу мені три рочки, я не вилізу на цю черешню. Я ходзю попід цю черешню, збираю ці кісточки – їм. То мама казали, що в мене тай тверд був в баби сємдисять чи восємдисят років, шо тако катить ножом порізано такий плат був, така я стара була на три роки. І я за цими кісточками вижила. Га?! Нічого мені ця жінка своїм давала дітям молочко од нашої корови, а до мами каже:  «Хай вони повмирають, тобі їх не треба». А ця мати, шо зроби як вона спухла, корови не видоє, сама. Тре годувати її, вона не могла встати, так змучили, так змучили, така жизнь була проклята. Боже, як ми мучились, Боже. Та багацько мені ше було, багацько ще сорок  сьомий рік був, не було ні дощу, нічого. Посадили цю бараболю – не сходи, нічого не було. Їсти разу нема що. Но колгоспний барачки зійшли. Зійшли ті барачки. Мама казала: «Підем дитино на ці барачки. Неньки клечана субота, завтра буде свята неділя ця». Пішли ми на це. Барачки пололи, пололи ми ці барачки. Мама каже: «Пішли, дитино, додому». А я кажу: «А шо, кажу, мамо підем ми додому  та й шо будем їсти, їдну водичку нап’ємся, ти й шо…» Кажу: «Мамо, я піду на те пособне, шо дівчина ходила, вона Галя звалася». Пішла на те пособне, назбирала барабольки і приїхав об’єщик і видер ту барабольку і волік її в кантору, ше набив.  Ой, Боже, вона прийшла без нічого. Ти й приходе в суботу до нас ти й каже мамі: «А де Ксенька?», а мама каже: «Галя, пішла на те пособне, де ти».  Вона каже: «Я бду її чекати поки вона не прийде». Сидить, чекає. А я сама не знаю де те пособне, десь аж туди, до сілєксіції воно, десь туди. Ви не знаєте десь там? Сілєкція, не знаєте тут?

Не знаєм.

Ви не знаєте. Далеко. Я сама, їдна,… вечір… я пішла там цю, посадили цю, виходе барабольку чи картошку, ви кажете, бо ви ж по-руски як ви ж з Києва по-руски говорите, а я ж по-українськи, я ж не вмію по-руски. Вони скородили таки борони і вони скородили цю картошку і вискородювали такі зрізочки. Отака го бараболька кругленька, вискородювалась зверха. Ти й вона пішла назбирала в корзинку ти й видира. Та й кажу: «Ну я піду попробую. Я сама, їдна, як пальчик». Я зараз стара і, шоб  я бачила, шоб мені хто давав тисячу рублів. Я  б туди не пішла. А то я була молода, їсти хтіла, я нічого не боялася – йшла напряму, напряму йшла. І я прийшла в сорочині єдній і без рукавів і спідничка, ні торбинки, ні хустинки, нічого в мене нема. І я пазуху ці зрізочки, барабольку в пазушку висмикнула з спідниці цю сорочку. Такого назбирала те пузо. Приходю додому, а вона сидить та дівчина. Я кажу: «Мамо, дайте якусь радюжку хай висиплю цих». Мама висипали. Ціла каструлька така цієї ба-бараболі. Як вона начала плакать, шо вам завтра бдуть святки, а в нас їдна вода, в мене відер бараболю. А вона щаслива, шо я дуже щаслива, шо цієї барабольки назбирала. І побігла додому й дуже поплакала. Любочко моя, шо було, то було. Це. Топом ше. Ну шо пішла я…Каже сестра до мене: «Тамо, на Руді, тамочка вільха. Коли садили прошлий рік картошку, там садили. Каже, може, там горалося, та й може, вигорали цю мокичку з картошки біленьку, знаєте? Як зогниє картошка і,  і робиться мокичка така. Каже : «Підем, може, назбираєм теї мукички, то, може, мама спечуть пампушечку. Шо ж ми бдем їсти?» Пішли ми обидві, ходили-ходили, ходили-ходили. Ні єдної те о барабольки не нашли, те о крохмалю. Вона каже до мене: «Пішли додому». Я кажу до неї: «А чого ми, чого я піду до теї доми. Воду єдну пити». Кажу: «Я піду туди тамо». В нас… вона хімія зветься. Та й там жито було посієне длінне, високе те жито. Вже квітувало, те жито. Там колись були кагати, були кагати. Я кажу: «Ти йди, а я ше піду туди, в те жито». Вона: «Не йди, бо вечір».

І я нічого, дитиночко, не боялася. Діти мої милі, я йшла напряму. І тако я йду, а сонце опускається до низу і тако  шось чорніє напротів мене,  аж, аж тако дрож мене бере і я йду. Приходю я … тако кагат був, єден  лежит кагат – нема нічогісенко, ні єдної такої бараболинки; другий такий довгий кагат. Такі кагати колись сипали картошки і накривали їх, так вони і зімувалися, земльою при-прикривали, соломою. Як я на третій кагат, а там бараболька така го, ну вся вже зелена, позеленіла. Бо сонце. Тако го манюсенька го і дуже багацько. Я до того розтіралася, шо я не могла набрати тлумак теї картошки. Я в дві пригорщі тако в мішечок кинула, дві пригорщі і вхопила – дуже біжу додому. Прибігаю кажу: «Мамо, не помрем, я нашла картошку». «Де дитино?» (слова матері). Я кажу: «Мамо, я завтра заведу, кіко шоб нас ніхто не бачив». Бо хтось побачить та й заберут – збіжаться люде й заберуть. Завела маму – мама набрали пів мішка і на базар ту картошку. Продали – купили-купили відерце картошки як треба за той тлумак, такий го тлумак, тащат на плечах. Приве-принесли цеє відерце картошки, намили, натерли на терточку. Кип’яток закипів і висипали, і такий крохмаль і ми понапивались  того крохмалю і так ми жили. То мама пошті цілий тиждень цю картошку носили. То казали до мене, шо: «Ти в чипчику родилася, ти щаслива, ти така не сяка». Ну, шо я, ну вопшем мені вдавалося, шо я виручала і Бог мене сохраняв, нікому я не попалася, ніхто мене не набив, ніхто в мене нічьо не видер, і я так, так я дітоньки прожила.

      Но я людям діти гляділа. Приходили маму просили: «Хай поглядит…».  Туто в жінки було троє дітей, чоловік втік з гармії. То шоб його зловили – його б розстріляли. То ж тоді не мона було втікти з армії треба йти воювати, а він утік. А він на горі сидить, шоб діти його не бачили о, так єдна я бачила, но я ж нікому не скажу, бо я така була не знаю, шо я була за людина.

Було мені тринадцять років, но я гляділа цих троє дітей, в неї троє дітей: хлопчик два роки і дві, дві дівчинки. Вона і картошку поле і до сіна треба йти,  кругом усно. Я три неділі… і ше двоє свиней надворі лежить, у клітці. Вона: «Принеси водички».  Вода аж на низу, під ліском криниця, а туди далеко йти і ше під гору з відром. Я пихаюся, захекаюся, поки принесу відро води. Принесла, вилляла їм в корито – вони випили за минуту. Піду в лісок бур’яну нарву їм … Гляділа троє дітей і двоє свиней. Представте собі. Тринадцять мені було років.

Я ж цим дітям насиплю їсти, двом дівчаткам, а сама їсти хочу як собака. Я там не торкнула ложки – боялася, шоб не сказала ця хазяйка, шо ти повиїдала, діти голодні і то й же чоловік нагорі. Я цю дитину, того хлопчика Васю за руку і додому. Шо мама наварять: борщ, то борщ, суп, то суп. Ше й пампушок напечуть. Він: «Ой пампушки», хапає, бо ж дитина їсти хоче. Я його три неділі водила додому годувала і сама. Три неділі, га. І вона не спиталась, мені до неньки жалко, шо я їй не вичитала. Вона мене не спитала чи ти їсиш, чи ти не їсиш, не спиталася. Але, добре…

Вже в неї в дочки вродився хлопчик, два роки і чогось він так спугався. А вона вже стала викачувати яїчками по голову отако викачує і всьо. Каже моя дочка: «Мамо, заведи того хлопчика, хай викачає ця жінка, бо шось він спугався, шось таке». Я дала мені три яйці і дала мені три рублі. Я принесла, на столі покла три рублі і три яйці поклала. Вона подивилася, шо три рублі ти каже: «Я шо буду молитися за три рублі?» А мені до неньки шкода, шо не вичитала. А я тобі три неділі гляділа діти і додому водила годувала, три неділі і свині тобі годувала. Ти заколола хоч кусочок сала дала?! Ти мені хоч хустинку купила за три неділі?! До неньки мені жалко, шо я не вичитала її таке. Але бачте не вичитала. Я кажу, я дуже людям діти гляділа, я не набила, не, я нагодую  цю дитину, шоб воно не голодне було. Якось Бог  мене сохраняв.  Я собі кругом ходила ніхто до мене не виходив. До людей виходили, бо тоді таке время було шо, шо виходили. А до мене ніхто не виходив, я собі так і прожила. Ну тяжко прожила, дуже я наробилася в себе в колгоспі. Цілий тиждень роблю, а неділя вихідний – іду в ліс, принесу п’ять в’язок дров. Бо ж треба палити, цілий тиждень, це ж зараз газ, а тоді ж газу не було. Ой, я дуже тяжко робила, діти, хай Господь Бог  милує. Дуже, дуже моє було тяжке время, тяжке время.

Скажіть, будь ласка, а як вашого діда звали?

Діда?

Да.

Їван.

А прізвище? Фамілія?

Фамілія – Корольчук.

Корольчук. Так він, в якому селі жив?

Га?

В якому селі жив?

Він в Байківці жив. Там моя мама з Писарівки прийшла за невістку сюди. А він тут, осьо на кутку недалеко жив.

То це в тридцять третьому році розкуркулили?

Га?

В якому році розкуркулили? В тридцять третьому чи раніше?

Ну в тридцять третьому році, бо я… десь було мені три роки як розбирали цю хату, то я вилізла на стільчик і тако на вікні почепилася, як ниньке помню. І тако вони скидають черепицю з хати, а я таго, а я тако руки почепила і висю на вікні. Так запомнила.

А хто розбирав?

Ну ці комсомольці були в конторі, тоді комсомольці були такі. Всьо забирали. Мама  свою одежу, хоч і не прийшла. Дівчина до неї ходила, тітки. Була тітка і того… батька, батька була дочка. До неї ходила дівчина її теї дівчини, брат був у канторі секретарьом. Там канцелярія казали тоді, а зара кантора. Ти й прийшла, ти й каже: «Зара двадцять п’ять підвід приїде. Вас будуть всьо забирати». А мама сиділи на стільчику, котресь на руках грудь ссало. Мама сходилися та бігом до скрині, одчинили, там скілька було спідничок в них отаких о. Ці спіднички та на піч викинули тако, на піч. А тут уже ці підводи їдут, їдут. Як начали бігти, розбир… хапати всьо з хати, виносити всьо. Єден поліз той комсомолець на піч. Мама кажут: «Там пелюшки дєтскі, шо це завивати дитину, там пелюшки дєтскі, шо завивати дитину». «Я й пелюшки заберу». Всьо забрав з печі: ці спіднички мамині забрав. В куточку було кілька сорочок невипраних, не встигла мама попрати, забрали ті сорочки, всьо…

В хлівах була….поле було. Пшениця була, в діжках таких, о, стояла там, пшениця стояла, там ше якесь зерно, ячмінь. Всьо зачистили, всьо забрали і начали хату валити. Шоб було всьо забрали, шоб були хату, були оставили, а хату розібрали. Ти ми мучились. Я чого ліпила?! Нашо було мені ліпити…тої, тої б хати нам хватило і нам , як той казав, і внукам, і правнукам теї хати, нову таку хату построїв батько цей дід ше. Ну три роки ше не нажився бідний в тий хаті – забрали… на Сібірь.  Приїхав з того Сібіру побув трошки і помер.

В якому році вернувся?

Ой, о це я не помню. Три роки, три роки він був, забрали вони в те, тоді як приїхали розбирати в голодовку… та… вони забрали того діда. Три роки він побув, то я не знаю який це тоді рік був вже, о.

А як казали, од як приїхали оце все розбирали, забирали оці комсомольці?

А чорт їх знає шо казали?! Куркуль. Шо дід куркуль. Я кажу, ну куркуль но те ж не злодій?! Куркуль. Шо це виходить, шо це він багатий такий, шо він багатий.  То й корова, два бички, коні, то це багатий?! Куркуль?! Зара куркулі, бо раза по п’ять машин, по дві, по три, то зара куркулі, а тоді він шо мав?!  Машина хоч в нього була, чи мотоцикл, чи лісапед?! Лісапета не було! Але куркуль сказали. Я кажу, ну то куркуль, ну то він же не крав, дуже робив тяжко, шо він такий хазяїн був. Робив тяжко. Але шо ви бдети казати, шо ви, діти, бдети казати.

А як  фамілії цих комсомольців?

А чорт їх знає, то їх давно на світі нема.

Але це з села були люди?

Ну а які ж… чорт їх знає як їхня фамілія, я ж не знаю, мала була, які вони були.

А до інших ходили тоже обшукували? Інших людей?

Чи обдерали?

Ну да-да.

Куркулів, ну цю жінку, шо нам цю хату дали, то тоже….фундамента повалили, тоже розкуркулили цю жінку, старіща хата за нашу, дідчину поставили. То як цю жінку розкуркулили, то шо в неї дуже таке було за хазяйство. Кого ж це ше тут розкуркулювали?! Ну ше тут таких два було: мій дід і ше був єден.

Як його звали?

Чекай-чекайте, діти, бо я забуваюся от. Зветься моя дитина, я забула як вона зветься, ти через минуту нагадай. В мене ну вже знаєте, стара я, вже ж не ті роки. Чекай но як це  як це він, на нього казали?! Те на діда – дід Їванька, а  той … от сказилося, от на губі крутиться і забула ти сьо.  А,Боже, Боже, за всіх згадувала, а те треба забутися.

Ну нічого!

І те ж ото хаба була осьо близенько. Тико шо, тико шо о це тут о з цеї хати була невістка їхня, тих уже внуків, не-невістка тут зі мною балакала. Вона каже: «Я люблю з вами побалакати». То приїде з хлопчиком два рочки, хлопчик… і вона розказує усяке. Зозулиха Ліда та була невістка, Зозулиха Ліда. Як це на нього казали. Ну сказилося б ти ну.

Ну згадаєте, то скажете.

Трошки, ну ви ше ж посидете?

Да-да. А скажіть, мама була пухла, але ж вона вижила, да?

Вижила-вижила.

То їй жінка молоко давала чи як вона вижила?

Ну давала троха молока, ну це ж наша корова. То давала троха молока ї пити, тамочка варила шось їй давала їсти, це ну нам не давала, бо дуже хтіла ця чужа жінка, щоб ми померли.

А як братик помер, то хто його ховав?

 А звідки я знаю? Не знаю.

Не знаєте?

Та десь певно викопали, десь певно викопали яму… от шо це було?

Скажіть, а в тридцять третьому в селі багато померло?

Ну, канєшно, померло.

Ну скільки? Приблизно?

Ну а хто його знає, голубочко?

Як мама вам розказувала?

То шо я знаю, дитино? Нічьо не знаю. Я за це не знаю, кілько? Багацько вмирало людей.

А бувало, шо ціла сім’я вимерла і пуста хата потім стояла?

Господь його знає, Господь його знає. Не знаю.

А коли? А коли?

 Я кажу, як ця бабушка моя вмерла і цей дядько забрав же цю маму. Ця мама, моя, шість років  ставала вночі, йшла на кладбіще за мамою своєю, понімаєте? Але чоловік вийшов на двір, бо треба йому було. Вийшов на двір, як він дивиться, то, а вона в білій сорочині йде, а ніч. Він подивився, Боже, каже: «Марійка йде». Моя мама Настя звалася. Каже: «Марійка до Насті йде». Прийшов до хати до жінки каже: «Боже, – каже – ти, Марійка пішла до Насті». Вона: «Ти шо?» Він каже: «Ну я добре – каже – дивився». Але здибав він дядька ти й каже: «Онофрей, Марійка до Насті ходе». Він: «Ти шо?». Він каже: «Закрадися і побачиш» – каже. Цей дядько закрався як він дивиться, то йде в білому, в цій сорочині йде. Він: «Настя!» «Га?». «Ти де була?» «Ходила  на цвинтар за мамою чи мама не йде». А він каже: «Мама більше твоя не прийде. І ти не йди, не лякай людей, бо будеш ходити я тебе припровадю до того Микити, то бдеш сидіти в своєм,– каже,– цим примаком тамочка». Каже: «Чого ти лякаєш людей?» Ти й більше мама не пішла на цвинтар. А то ходила, кожної ночі йде на цвинтар за мамою. Мама ж не прийде! Ой було всього, ой було, дитино, всього на світі, було всього.

А коли голод припинився? Коли закінчився?

А Господь його знає. Дитино, не знаю, дитино, не знаю. Коли він закінчився?!

А як ви пам’ятаєте, що вам почали давати їсти, щоб встало легше? Може картоплю якусь давала ця жінка?

Не помню, шо не помню, дитино. Не помню, шо давали мені їсти? Шо я вже стала. О. В мене біль…я була, я ходила в первий клас , первий клас мене брали люди за няньку діти глядіти, я людям діти гляділа. Я ні єдної дитини не обділа. Осьо жінка на тому кутку сиділа. Троє діток, чоловік втік з армії, сидить на горі, шоб, шоб його зловили – його б розстріляли. То він бідний на горі сидить, шоб ці діти хоч не побачили, бо ж це ж дитина бде кричати «Тато!» Ох. Єдна я бачила. Я нікому не сказала,  я якась така була, шо я нікому не скажу. Вона хоч каже: «Боже борони, не скажи». Я: «Не скажу». Ну добре я ці діточки гляділа її, о.  Нікого я не обідила. Я їм їстки давала, я ніколи не обідила цих дітей. Багацько гляділа. Тут у церкві зара вона дзвони дзвонять. Мерка зветься. Я ходила в первий клас. Прийшла її мати: «Боже, нехай іде поглядить». Їй було шість місяців, а  я ходила в первий клас, то кілько мені було? Чи сім років, чи вісім кілько мені було? Мама каже: «То ж вона ходи до школи. То ж шо ж це, то шо ж це за нянька бде». Каже. «Хай вона  з школи йде до мене, хай не йде додому». Я їй ж півтора місяця гляділа цю дитину, я її не вдарила, я й додому приносила, нагоду. Кажу: «Мамо, вона, може, їсти хоче». Шо я перенесла, тре нагодувати – нагодую. Не обіжала ні єдної дитини. То й Бог дав, шо мене ніхто не обідив. Де я не ходила, де я не йшла – людей переймали тоді на дорозі, переймали людей, обдирали, а мене ніхто ніде не-не, ніде не здибав і не обдер, і нічого…

 Мама в колгосп пішла працювати?

В колгоспі, да.  І я в колгоспі робила. А де ж я бду робити?! А де ж буду робити, га ? В колгоспі. Троє дітей, вийшла замуж, трож дітей. О це ж діла. Полола цьо всьо врєммя цю свіклу  і шо ми за ню получали? Шо ми, шо нам платили? Ціле нічого. Я три роки. Корови доїла. Мені хоч за три роки хоч хто дав три копійки, га? Оце тико шо в жнива дадут скілька, скілька кіл тамочка я получу цеї пшениці. Ну кілька там дадуть мені: центнер чи два пшениці. А ні хто навіть не дав три копійки, га? В мене… як було мені вісімнадцять років на мені єдна спідничка і блюзочка. Я ж корови дою, де ж, де ж хоть халата вдягну, але де ж же все одно хоть обмурзаюся. Прийду до дому, розберуся в одній сорочині, виперу спідницю, блюзочку, га. Йду чиста на корови доїти аж на хазяйство, туди далеченько. Корови йду доїти. В мене не було в шо перебратися навіть, га. Я зараз навіть стара, в мене ціла така купа. Я казала до дочки, шо я всьо спалю, хто буде після мене ходити. На ню не налізе, діти в такому зара не ходять. Я й… блюзочки, і спіднички, і светр я кажу: «Всьо спалю». Воно всьо нове, я його,  я його, я в ньому. Дві сорочки цих… ночних, я ше в них навіть не вбиралася, я собі в цих сорочках ходю. Новісеньки там лежат. Ой. Но я кажу, всьо  попалю, бо з мене ніхто не буде ходити, бо тепер в такому не ходят як я, в такій спідниці, хто ходит? Чи, чи таке го хто натягне?  Вони зара по-іначому ходять, о. То я кажу. А тоді була я дівчина, шоб в мене була друга спідничка перебратися, чи блюзочка, то в мене не було. І ніхто не дав, я кажу три роки доїти, ніхто – три копійки не дав мені. Шоб якось набрала якусь спідничку чи платтячко купила. Ти й за шо було робити? Ну за що було в тому колгоспі нещасному робити? Але робили, дурно ми, ми дурно робили, дурно робили.

До колгоспу було жити краще, да?

Господь його знає, дитино. Я вже забула як ми там до того колгоспу.

Дід, дід мав господарство.

Мав. Ну то тоді, канєшно. Всьо дід мав, всьо тоді мав дід. Дуже садок великий був, Боже, сливок насуши, яблук, всьо ти… повезе на базар, продасть – ти й куркуль, бо в нього всьо є.  Ти й треба розкуркулити, ти й треба вислати на Сибірь, шоб він там мучився, о, але шо ти зробиш таке.

 А церква в селі була?

Тоді?

Да?

Розібрали комсомольці.

 В якому році?

Була, була церква. Я, я ше помню, я вже була здоро-здоровенька така дівчина, було років тринадцять чи штирнадцять. По таких сходах дуже високих, я знаю, шо я вилазила, по таких сходах вилазила. Вона така  на там зараз кантора, на тій церкві нашій стоїть. Зара контора стоїть, а тоді церква  стояла на такому горбі вона стояла, високо, га. Така гарна була церква і це треба розібрати. Всьо ломали, всьо розбирали, таке го робили.

Дід купив мамі сукна на піджак такий. І дочці купив.  І взяв житній, жито  вмолотне таке, страшена солома такий такі кулі робили, кулі такі чистенькі були.  Він того куля розв’язав, в їден куль встроми цю, еее це на піджак і другий куль на піджак. І вони порострясали ці кулі, позабирали. То два брати виходили  в штанах єден брат ходив штанах і другий пошили штани з того сукна. Всьо зачистили, всьо забрали. Господи! Шо тоді робилось, я не знаю. Я не знаю, йшли до хати, возьми сокиру – поодрубуй всім голови, але ж шо ти зробиш.

А ніхто таке не робив?

Нє, ніхто.

Боялися?

Боялися. Ну, канєшно, їх прийде з десять душ, шо ви з ними зробите? Вони тебе заб’ют з ідроні.

Скажіть, а після говорили про цей голод, згадували? Чи говорили там про розкуркулення, про все шо тоді відбувалось чи, може, боялися про це говорити?

А хто його знає, може й говорили, то шо я знаю.

А ви говорили?

 Я до цеї пори шо я знаю?!  Це зара я розказую і ходила на  полоти цю світлу, то…то мололи за тей голод, Боже, Господи. Розказувала як це кажу, як це я вижила, як мене Бог витримав на цих кісточках кажу. Я ж не вилізу на черешню три роки, а тего збираю, кажу, кісточки й їм ці кісточки, то кажу як це я вижила, як мене Бог витримав. Я не знаю кажу, я не знаю кажу. Шоб я за цими кісточками вижила. О то ж каже мама, шо така стара на тварі була, шо поморща була як стара баба була, о, ну то шо я зроблю. Так, і тре вижити, тре всьо пережити, то ше ті після голоду кіко, кіко мені треба було років, робити, мучитись, Боже, всього було я скажу, всього було, але всьо не заповнити, і всьо не розкажете. Тако сидю, то те нагадала, каже малий до мене онука: « Бабушка, шо ти розказуєш?» Я кажу: «А й, дитино, є шо розказувати».  «То шо…»

Розкажи яка, а ти бдеш знати, шо я тобі, дитино, буду розказувати. Ти знов, то те нагадала, то те нагадала, а…

Як ви думаєте, чого зробили цей голод?

О, Господь його знає, шо вони зробили. Як це вони зробили цей голод, я не знаю з чого це він взявся цей голод. Шоб такий був голод, шоб всьо позабирати і де вони його подівали?! Аш тико забрати пшениці, тико всякого зерна в нас забрали, то де ж же вони його поділи? То де, чого, чого повинен голод? Але голод. Ну дощу довго не було, дитино. Картошка не могла ззійти, вродити, нічого не могло вродити, то й був голод. Мусі бути, не було шо їсти,одна вода, одна вода, нема нічого. А картошка кончилися в людей, їсти, всьо покончалося ти й був голод. А так всьо позабирали, ти й. Ой Боже, Боже. Ти й всьо равно повмирали, лежат там в землі ти й ми ж до них підемо.

А ви знаєте, де це на цвинтарі місце, де ховали від голоду?

Не знаю. Туто зробили, де стара церква, то зробили такий пам’ятничок «Голодомор». То написано, шо Корольчук Антон, наче б мій братік попав туди, на цей пам’ятничок, о. А де вони поховані? А война була, діти, по вісімнадцять душ клали в яму. Шинелі постелили і шинелями вкрили, і земльою прикидали, ой…ой…ой, було…ой було всього нагадати всього мона розказати, но це ж не разом маєш, дитино, не разом. Це тако нагадаю, то про те, то про те, то про те, Боже.

А людей як різали в голодовку?

Так розкажіть.

Як різали людей, га? Ми вже… Ну вже й голодовка кончилась я вже була величенька, пішла на базар з сестрою і ше друга дівчинка. Прийшла на базар ти й вже вона шось там попродала. Ти й пришла до нас й каже: «Підем разом додому». Приходе баба така чорна на твару, чорна на твару. Прийшла баба, а моя сестра ну цю білити ізвість зветься, білити. Вона каже: «Беріть, дивіться, яка біленька, гарна». Вона каже: «В мене вже хата…», – тико вона казала років не мащана. Ти й не кличе її, бо вона така худа сестра моя була. А я була повненька така і ця дівчина повненька. А вона: «Йдіть, дівчата, подивитесь, йдіть, дівчата, подивитесь яка хата, йдіть подивитесь». Ну й кличе, й кличе. А моя сестра тако нагиняна накладала цю ізвість і тако… кулаком до мене, показала кулака, попробуй біжи. Але тего… Моя сестра каже: «Жіночко, чого ви до них вчепилися ми осьо зараз йдем додому, не мають вони коли ходити». «Ну так на минуту, на минуту хай би подивились, яка чистенька хата». «Ну то, каже, ми не знаєм яка чистенька хата?! Ну то чого вони підуть?!» На силу її одігнали. Я ця ка, а ця дівчина до мене: «Пішли, пішли». А ця кулака мені погазала, шо попробуй біжи. А тоді же вона пішла, моя сестра каже: «Треба було піти і була б провалилася, – каже, – отако-го і всьо, була б готова». Була дуже гарна дівчина Марина.  І зарізали цю Марину. В неї дуже коси були, дуже лєнти такі заплетені. Але жінка продає подушку, продає подушку та й така повненька, гарна жінка. А підходить ця, шо це її, шо Маринку цю зарізали. Ти й покличуть цю людину до хати, ти й пося… сядай нагрієшся трошки, сядай як холодна надворі, сядай. Ця жінка встане, сяде на тиму стільчику, біжи но внеси. І він внесе цю Марину за коси тако, вона очі витріщила, язика вивалила та й ця людина з стільчика не встане – заклякла, ти й вони зара.

Ти й всьо. Але продає жінка подушку «Ой, Боже, узяла б цю подушку, то нема грошей». «Вам куди йти?» Вона каже: «Туди». «То ви коло мене бдети йти. Ідіть за мною, ідіть. Я возьму цю подушку, дам вам гроши». Ну то ж жінка хоче продати. Йде, веде вона її. «Пішли до хати, бо на дворі холодно, я гроші дам в хаті». Сіла та жінка на стільчику, а він вносить цю Марину за коси. А ця жінка як зірвалася з того стильця, як вибила вікно, а вікно маленьке не може вона пролізте через те вікно. Ногою вистромила і почала кричати: «Гвалт, люди, ріжуть!» І стали люди бігти. І половили їх, половили. Кіко, кіко люди страшне в голод, страшне людей порізали, страшне. Ось отут жінка на горбі сиділа, ше недавно. Понесла продавати молоко. І таку ражанку робили: молоко кіп’ячоне дуже таке випражене і туди вкинуто два стакани сметани і воно скисає як кисле молоко і дуже добре таке. А вона прийшла ця шо це ріжут людей ти й крутиться, ти й : «Ой я би у вас цю ражанку взяла, ти й не взяла ж, в шо ж…ну куди я її. Ви куди будете йти?» Вона каже: «Я на Байківку». «Ой то я ж там… попри мою хату бдете йти, то я у вас заберу всю цю ражанку». А горщик великий такий, ну то вона согласна. Приводе її на подвір’я, бере того горшка. «Та ходім до хати, пішли до хати». Вона каже: «Та чого я піду до хати? Біжіт, вилийте, вилийте й винесіть ці гроші, цю ражанку, цю… цього горшка, шо та ражанка була». Пішли, вона дуже просить її до хати, а вона не хоче йти. Вона виходе каже: «Мені на чорта ця ражанка, мені тебе треба!» То ця жінка як пішла, як пуля, того горшка либонь одцуралася. Прийшла та й каже: «Люди добрі, якби ж я гладка, а то я дуже худа. Шо ж вони були б зарізали мене. Шо ж вони були б наїлися з мене? Єдні кості й шкура, – каже, – чого це вона напала та хтіла мене різати, шо кликала до хати. Дуже тоді різали людей, страшне. Страшне, в голод різали людей, шо  такого кажут, моя мама  казала, шо страх людей різали. То це є, то це таке я чула от мами, шо вона казала.

Так а ця жінка, ви кажете її  заарештували? Да.

Конєшно забрали десь, їх забрали. Вопшем колись вибачте салдати ставили по квартірах, по квартирах ставили салдатів. Поставили два салдати в жінки ти й. Але, каже, а ж свєту тоді не було так, ця лампочка чи ж шо там горіло. Але хлопчик малий був, ти й того, ти й цих два солдати в хаті, а нема десь цих хазяїв. Де ці батько й мати? О. А цей хлопчик каже, вибачте, шо бду таке казати, каже: «Папа як дядю тако ножом робив, то дядя так пєрдєл». Вибачте, шо таке сказала. Вони полякались ці солдати. Цей каже солдат до цего: «Катай у міліцію, а я бду в хаті сидіти, я бду сидіти в хаті». Але вже він вийшов, а ця хазяйка каже: «А де другий ?». А він каже: «Чогось його живіт заболів та й пішов в туалет». Не каже, бо це ж біда. Ну й нема, й нема його довгенько нема. Знов вона заходе. А вони вже в коморі яму приготували на цих солдатів.  О, викопали. Вона знов заходи: «Шо це так довго?» А він каже: «Я вже сам думаю де ж це він подівся, так довго нема. Десь добре тей живіт болить його, добре не може бідний до хати дойти. Але десь прийде». А він приходе з міліцією. І їх забрали. А вони вже коморі яму приготували на ці, на ті цих двох солдатів. Шоб був цей хлопчик не сказав, шо папа робив так. Так і їм би було. То я ж кажу, шо так різали людей, страшне різали людей. Господь його знає чи був уже той голод чи після голоду різали. Кажуть, шо та людина, котра вона їла людину цюю зарізану, шо вона подивиться на людину і її вже кортить цю людину знечтожити і їсти. Шо таке людське м’ясо добре, кажут. От, о це таке, таке. Мені таке розказували, я вам розказую. Як це неправда, то неправда, я ж не знаю. Ми при тому не були і не знаємо. Я ж кажу багацько де шо чула, но це тако, кажуть, те тоді, те тоді, разом не мона його розказати вам. Не мона, я ж кажу, це дуже різали людей багацько. Ай.

До комуністів у селі, як до них ставилися? До оцих комсомольців, до комуністів?

 То хто до них ставився.

 Ну як люди до них, боялися, ненавиділи їх?

Троє?

Троє. Да-да.

 А вас двоє?

І двоє дєвочок.

Двоє дєвочок. Троє хлопців. П’ятеро разом.

П’ятеро разом.

Ой, Боже,  Боже. Ну шо ж я, діточки, тако ж. я кажу, шоб шодня то те б розказала, то те б розказала, то б те, то б те. А, а разом тако  ти й забуваюся. Може не те шо, може не те шо… чуєш, дитиночко, може не те шо треба.

Все те шо треба.

 То ви, то вибачайте, діти, бо мені дев’яносто років, то може, то може й мені не те шо треба кажу.

Нє, все добре. Скажіть, будь ласка, до комуністів як ставилися? До влади як ставилися в селі?

Ти я, ти я, шо вони, шо я тото , до того б комуніста я сказала як я його боялася? Шо я мо до нього сказати?

А це були місцеві комуністи?

 Но а які ж, сільські. Сільські чоловіки комуністи були. А шо ж, от. То те, то теї, то теї чоловік комуніст, то теї, то теї. В кантору піду, був голова. Казали голова, то був голгоспу голова, то сіліради голова, а то секретар, а то ці комсомольці коло них. Ти й Господь їх знає, Господь їх знає. Я й ту контору й не ходила й чого, й шо мені там , дадут шось чи шо? Шо я піду?

А, може, вам мама розказувала в інших селах так само важко було, так само вбивали?

 Ну аякже, ну аякже так само. Так само люди вмирали з голоду й з голоду, й з холоду вмирали й мучилися. А й мучилися ці люди, я не знаю, страшне, страшне. Ви поїдете, то те нагадаю, то те скажу, от не сказала то того, то того. Це ж таке буває, то того не сказала, то того. А от зара не не можу сказати. А було кілько всього, Боже, Боже. Кругом ходила, то з мотузочком, бо треба паші принести корові, то те, то те, то те. Ай-ай-ай було всього…шо.

 

 

1. Дата запису: 18 серпня 2020 року;
2. Місце запису: село Пустельники Попільнянського району Житомирської області;
3. Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
4. Респондент: Ярош Любов Григорівна, 8 серпня 1920 р.н., народилася в селі Пустельники Попільнянського району  Житомирської області;
5. Розшифровка запису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживала в селі Пустельники Попільнянського району  Житомирської області.

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Любов Григоровна. Ярош Любов Григорівна.

А скажіть коли Ви народилися?

Двадцятого року восьмого серпня.

А де Ви народилися?

Я в Пустельниках народилася. Село Пустельники туди до Ходоркова (показу в бік рукою). А живу в Ходоркові.

 А де Ви проживали в 32-33-му році?

В Пустельниках.

 А коли Ви звідти переїхали?

В 48-му. Я пішла замуж в сорок восьмому.

А розкажіть про свою родину, про своїх батьків. Як їх звали, чим вони займалися?

Тата звали Лисенко Григор Маркович. Мама звалася Явдокія Опанасенко Герасимовна. Фамілія Опанасенко, а по-батькові Герасимовна.

А скажіть яке в них було господарство? Було господарство?

Ну, ше до тридцятого року, то було там. Була корова, кури, свині держали, а потом уже як нас командирували в тридцятому році у колгосп, то там забирали од людей. Кури, ні кури ні… корови забирали, шо було туди у колгосп там поробили корівники і туди забирали. А вже тридцять третьому, в тридцять третьому вже у кого була корова забирали в колгосп от там вони вже жили. А в… людей таких шо вже були повмирали, дітей багато померло, ооо і забрали, то пасли корови. То зразу пасли, а потом вже не було пастуха, то стояли в корівниках. То вони здихали ті корови і брали їх і вивозили на корівний цей… кладбище, корівне кладбище було, вивозили туда. А люди приходили просили «дайте нам того м’яса» ніііі, такі ж були якісь бредні люди тоді ті старі. Не дали нікому. Обілляли таке ріденьке було, кривонім звався. Так обілляли цю корову (показує рукою) тако обілляли і пішли. А ці люди і ріжуть ці куски. Знімали шкуру, бо треба було шкура, а була корова знята з шкури. Понабирали того м’яса та й варили та померли от того м’яса. А в мене був старший брат Михалко. Та й каже: «тату, пішли б ви принесли того кусочок м’яса», а він каже: «нє діти я вам не принесу, а лутше будемо їсти липу. Знаєте, шо за липа? І кропива. Такаво (показує) росте кропива. І листя те обривали, сушили тако терли на порошок у було трошки там в колгоспі тато пішли виписали муки. І туди в ту кропиву намішаємо і такі блінчики пекли, і таке ми їли. Шо ми їли… Вода і та кропива. Але якось вижило нас трьох та не трьох, а п’ятох. (Перераховує на пальцях) Тато, мама, і брат Микола, і я, і брат Василь – це ми вижили. А ті в мене були ше старший брат Михалко, то він помер і Оля 29-го року, то тоже померла їй було чотири роки якраз у жнива. Якраз у червні, чи тако у липні повмирали вони. Та й це таке було (хитає головою).

А скажіть батько добровільно в колгосп пішов? Батько Ваш добровільно в колгосп пішов? Сам захотів в колгосп чи його може поставили?

Я не знаю… Батько робив в колгоспі і мама робила, а мені було тринадцять років було як голод був. А потом вже стало п’ятнадцять і я вже пішла в поле бараки сапать.

А скажіть у Вас в селі розкуркулювали людей?

Ну да, ну да… забирали, хто багатий, то висилали десь, а хто бідні, то оставалися тут у селі.

А багатий, то це як? Шо він робить?

Як?

Багата людина, то це яка, шо в неї було таке, шо в інших не було?

Я вже не почула (сміється і поправляє хустину)

Яка це багата людина? От Ви кажете якщо багата, то висилали, то яка це багата?

Ну… ну, як багата шо ше було там якась корівчина не забрали, то це вже читають багата… це була багата. А як бідний, то нема нічого, нічого нема (розводить руками), то це бідний. А тепер вже добре жить та нема куда. То це вам таке.

А от Ви каже шо батько в колгосп корову завіз, а Ви пам’ятаєте як це було?

Шось я не почула добре.  

Кажу ви казали, шо батько в колгосп завіз корову, яка в вас була. А Ви пам’ятаєте як це було?

Він сам не завів, а приходили такі шо забирали у колгосп.

А хто ці люди були Ви знаєте?

Ну вже вони вмирали. Там був Слободянюк Петро, Старовой Іван, там голови були, бригадір був. Голова був Старовой, а бригадір Слободянюк Петро. Так в нас багато було… наше село було маленьке, то мало було начальства. А в сільраді була женщіна – Некрут Домка. Вже їх нема нікого, ніде нема нікого, таке…

А як до них люди ставилися в селі?

До людей?

До цього, шо Ви кажете начальство було, то як до них люди ставилися? До цих, шо по хатах ходили?

Це другі ходили, ті не ходили шо було начальство наше, а другі ходили люди. Ці приказували, тобі прикажуть йди до теї, теї, забирай, шо є забирайте… оце було. Оце таке вам. Шо я більш помню.

А були у Вас в селі куркулі?

Куркулі? (посміхається) Таких коркулів не було у нашому селі. У нашому селі не було коркулів. «На хаті один куй і той каже що куркуль» А тепер багаті… а тоді не було, не дуже багаті люди були. Отаке воно було. Шо ше більше сказати?

Розкажіть за брата свого Михалка, як він колоски збирав?

Аааа, то він ходив у друге село – Яроповичі. Ходив бараків узять, натерти та зробить якийсь кампот чи чай, чи шо, а його там зловили та й побили його… Прийшов батько та й каже «ви оддайте мені дитину», а вони кажуть «не дамо, дайте пів пуда… всім кілограм муки, топіру ми вам дамо дитину». Батько йде в колгосп, голові каже «випишіть», він виписав… то він за цю муку та й поніс туди в село. Забрав цього сина він пожив дві неділі та й помер. От. Та й це таке. Він не ходив пашню брать, а він ходив барака хотів узять.

А скажіть Ви чули про «закон про п’ять колосків»?

Судили. Тоді судили як брали. А я була мала і брат мій Василь… а в нас так через річку, така невеличка річка, і туди так була (показує) була пшениця, це було жнива. Ми пішли з ним нарвать пшениці. Нарвали тих колосочків у торбиночку і несли, а там був цей – об`єжчик, а він десь був дальше, але він нас побачив і пришов… ми вже прийшли додому висипали ті колоски на піч шоб сохли. Та він побачив, шо ми понесли, та й приходить. А решето стояло на печі… він у те решето позбирав колосочки, усі визбирав-визбирав і забрав з тим решетом до себе додому. А нам… Ми плакали, просили його «нашо ти береш». Я кажу «ми пішли – хочемо їсти, шоб якогось супу мама зварили». А він забрав та й не оддали. Пішов. Пішов він же уже тоже… Та немає, а я ше покамісь живу.

А чи були в селі такі люди, які не голодували?

Таких не було, шоб не голодували. Всі голодували в нашому селі.

А бригадири, голова колгоспу?

Голод був. Не було картоплі на городах, не було на полі вже садили шоб було у тому… а на городах у людей не було. Ми пока розвели тієї картоплі з лушпайок розводили, не так як тепер садимо велику картоплю… а таку обереш,  а там є ті паросточки, з тих паросточків вирощували картоплю.

А скажіть, от бригадири ті хто були, голова колгоспу вони теж голодували? Теж в них не було шо їсти?

Не так добре, не так, а їх потрошку шось було. Но я ж не знаю мені тринадцять років, шо ж там було у кого… я ж не знаю… чи була там у їх на городі картопля, чи не була. Но казали шо в їх була. Вже потом розказували, потом розказували, шо в їх потрошку була. А у нас геть город був пустий, зілля росло… оце таке було.

А потом це коли? Потом хто це говорив? Хто говорив шо в них було? Ну Ви кажете, шо потом розказували, а коли це потом, коли почали говорити?

Ну в тридцять четвертому, в тридцять четвертому уже голод не був, а вже потом казали, шо те розвело того, те потрошку, те… розводили картоплі, баряку, ну шо було вже все. В тридцять четвертому це було. А так в тридцять третьому мало було.

А чи були такі люди, які не вступили до колгоспу?

Вступали. Заставляли шоб вони йшли в колгосп.

А в колгосп людям шось платили?

Ну шо там платили, таке платили аби казать шо шось там давали… по трошу шось давали, хто вижив

А що давали їжу, чи може якусь платню давали?

Пашню давали, пашню. Пшеницю давали, муку давали нам шоб була. А вже в тридцять четвертому году люди потроху потроху стали розживаться.

А люди допомагали один одному, сусід сусідові, родич родичеві?

Як вони могли помагать як у кожного мало було. Ніхто нікому не помагав.

А ховали їжу?

А як ховали…. Тепер ж ховають в трунах, а тоді викопали яму… в чому було та привезли на якійсь підводі… туди закидали без нічого та й все. Дітей маленьких брали на ліжках, на землі, на печі, ходили по хатах і збирали дітей мертвих і кидали так в яму. А ото тоже брата мого і сестричу… так заніс в чому були, занесли та в яму кинули та й все. А потом уже каже «ой шоб мені ж хтось сказав, шо я свою дитину закопав голу…» і плаче. А так позакопували і все.

 А скажіть це була якась окрема яма чи це було на кладовищі?

Викопували для кожного. Отут викопали, отак шоб підряд копали і закопували шоб не засмерджувалися у хаті.

А хто викопував ці ями?

Кожний свої.

А Ви кажете, шо ходили по хатах і дітей малих збирали, то хто це робив?

Мій тато ходив. Сказав бригадір, шо ідіть ходіть по хатах «де діти померші – забирайте і везіть». То він привіз по п’ять-шість дітей і усіх в одну яму кинули. І так щодня. Вже вимерлі малі, а старі осталися, то вже ходили в колгосп на роботу, то вже там варили у колгоспі нам їжу… і давали по мисочці якогось супу нам. Наїмося… годували нас так у колгоспі.

А батькові шось платили за це шо він ходив дітей збирав?

Ніхто нічого не давав. Ніхто нікому нічого не давав.

А можна було обміняти якісь речі на продукти?

Не було в нас такого. Не помню. Не знаю такого.

А скажіть що були із дітьми у яких батьки померли з голоду?

І діти ж померли, нє тілько батьки.

А якщо сироти залишалися?

Не було у нас сиротів.

А куди дівали батьки своїх дітей як ішли до колгоспу?

У хаті оставляли.

Самих?

Ну да, не було ж н садів, ні чого. Гуляли вони там собі вдома. А тоді ж було не так як тепер дітей по одному, а шість-сім. І по десять було дітей. То пооставалося по одному, по двох, а то повмирали.

Це таке… був такий голод нам.

Скажіть, а Ви пам’ятаєте імена тих людей, що повмирали з голоду? Прізвище може?

Щось я забула, не помню вже як це воно було. Не скажу, не скажу…

А може сусідів Ваших прізвище? Сусіди всі живі залишилися?

Декотрі брали дітей на поде з собою, шоб не запалили ні хати, нічого. Таке було…

Скажіть, а Ви в школу ходили?

Нє. Починали, ось починала я в школу ходити… оце з осені вересень походжу, як уже сніг упав я уже не йду, бо не було у шо взуться, то я не ходила. До трьох класів так походила, трошки повчилася. Мама просить «хоть навчися свою фамілію написать», а вони були не грамотні – батьки. То я вже навчилася трохи розписатися, писала, задачки… арифметика в мене була погана, а так я нічо…

А це Ви три класи в яком році закінчили?

В якому? Пощатать тре.

А в якому в перший клас пішли?

в якому?… перший трошки походила, другий, третій та й вже перестала. Не ходила та не вчилася вже.

А в яком році це було не пам’ятаєте? Стільки років Вам було?

Сім років було, як пішла в перший клас

Це Ви до тридцятого походили і перестали?

Да.

А чи не чули Ви щоб в селі люди не хотіли нічого віддавати до колгоспу і протестували?Нападали може на когось, зброю брали до рук?

Не знаю, не знаю таке.

А багато людей в селі померла?

Да, чимало…

А стільки людей приблизно?

Душ сто померло, сто душ. У нас село невеличке. Душ сто померло в тридцять третьому.

А бачили на вулиці людей померлих?

У нас на вулиці ніхто не вмирав. У нашому селі не вмирали на улицях. У нас по хатах.

А ходили чужі люди з інших сіл по хатах, просили їсти?

У нас не було в селі, не приходили до нас.

А пухли люди?

Да, пухли.

 А Ви бачили?

 Я сама опухляна була, ноги пухляні були, руки. Я сама лежала на дворі, думала шо вмру, але ожила. Та й живу досіх пор.

А Ви казали, шо Ваш братик і сестричка померли…

Ви бачили? Вони маленькі були?

Сестричці було штири роки, а братові вісімнадцять. Він самий старший – шиснадцятого году Михалко. Брат шиснадцятого, потом другий брат Антон сімнадцятого, я Любов Григоровна двадцятого, потом Антон, потом Василь двадцять п’ятого, потом Оля двадцять дев’ятого. Їх года неправильно сказала…

А скажіть можна було виїхати з села?

Куди? Чим? Не було ж чим виїджати. Поїзда ж тоді не було у нас, не було ж тієї путі, шоб поїзд ходив і було десь їхати.  Ніхто нікуди не виїжджав усі сиділи по містам.

А пішки не тікали, не шли нікуди?

Нє.

А чули щось про «Торгсін»? «Торгсін»?

…

А про чорну дошку?

Не помню. Все не заповнила.

А жорна у Вас були?

Да, жорна були.

А можна було щось молоти на них?

Даааа.

Дозволи?

Дааа.

Не забирали жорна в роки Голодомору?

Нє, не забрали. Були жорна у нас, були. Такі два камінці, один з під поду, один зверху. І тут така палка.  І так крутили. Була така дірка і сипалося зерно, і крутилася мука, сипала так… Миску поставили і в миску мололи.

А чому був голод?

А хто знає чому він був. Хтось зробив таке шоб був голод.

А хто зробив? Люди не говори про це ніколи?

Не знаю, хто зробив його. Не знаю діти. Не знаю, хто його зробив це й голод нам.       

А це було природнє явище чи штучне?

Шо?….

Природньо це було, чи шучно?

Прирьодньо… паш була на полі, а нам не давали… та й голодували.

А можна було вже потім говорити, що був голод?

Не мона було нічого казати. Всі мовчали.

Боялися?

Ну да. Шоб не забрали в тюрму. А тоді забирали в тюрму. Скажеш шось таке… а було вже шо їден чоловік сказав «шоб це Сталін такі штани носив» в його були грязні штани. Каже «шоб це Сталін носив такі штани». На другий день прийшли забрали його і десять років отсидів. Тоді ніхто… німі були люди.

А церква в селі була?

У нас нема в другому селі була. 

А ходили до церкви?

А хто тоді ходив, люди щитай мертві тоді жили… там ноги попухли, в того руки,  того те, а в того сили нема. Церква стояла пуста в Ходорці. Там де я зараз живу.

А паску пекли під час Голодомору?

Га?

Паску пекли під час Голодомору?

Із чого?

Святили?

З кропиви? З кропиви паску пекти… не було ніякої паски, ніяких яєць.

В.О. Ніяких свят, нічого не було?

Га?

В.О. Коли був голод ніяких свят, нічого не було? Про це навіть не думали, да?

А робили сусіди доноси на своїх односельчан? Говорили, що в того щось є і потім до нього приходили?

Ні. Ні, нє, не було.

А скажіть, Ви пам’ятаєте ці люди шо робили обшуки, то потім на їхні сім`ї вже ображалися люди?

Нє.

В.О. Не звинувачували, що це через них голодували?

Ніхто, ні.

Всі розуміли, що їх заставили?

Да-да, да таке.

  А пам’ятаєте після війни вже голод був?

Нє. Був ше в сороку сьомому, но тоді не страшний. Тоді трошки там якось, не доходило зерно, не доходило того, а потом уже стало добре і до сіх пор.

А скажіть, у Вас залишилися якісь речі тридцятих років? Речі Ваших батьків, ваші дитячі? Фотографії Ваших батьків?

У мене вдома є батько, мати. Хфотографія з батька є, з матері. Ше колись вони хфотографірувалися. У селі у мене в Ходоркові, де я живу.

Скриня, да є?

Нема скрині, сундучок у мене такий маленький, сундучок. Скринів немає, тепер шхафи ціво, стєнки… таке

Зрозуміло.

Скажіть, можливо ще якісь спогади у Вас є, особисті історії з того часу? Шо ми не спитали. Можливо ще щось хочете нам розповісти про тридцяті, про голод 32-33-го? Може пам’ятаєте чи ходили десь з іншими дітьми на вулиці гратися?

Не ходили діти нікуди гратися. Ми нікуди не ходили ми сиділи подамам.

А чого сиділи? Не пускали Вас?

Малі були, то куди нас будуть пускать в тридцять третьому. В тридцять другому скільки мені було – дванадцять років.

То вже доросла були в дванадцять років.

Малі були, то тепер вже… А тоді ніхто нікуди не ходив, нічого не робив. Отаке було.

А в якому році заснували колгосп?

В тридцятому.

В тридцятому?

Да, в тридцятому році.

Добре. Дуже дякуємо Вам велике, що розповіли.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан

1. Місце запису: село Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;
2. Дата запису: 17.08.2020 року;
3. Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;
4. Респондент: Бондаренко Сергій Мефодійович, 29 вересня 1922 р.н., народилася в селі Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;
5. Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;

Під час Голодомору 1932–1933 років проживав в селі Стрижівка Коростишівський район Житомирська область;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Представтесь, будь ласка, як Вас звати?

Все, хвамілію? Бондаренко Сергій Мефодійович.

Угу, коли Ви народилися?

1922 року 29 вересня.

Угу, а де Ви народилися?

В Стрижівці.

Угу, розкажіть про батьків: як їх звали, чим займалися?

Батьки мої, так, звали.. Батька звали — Михтодій. Михводій, так. Михводій Сидорович Бондаренко, так. Мати, була тоже вже Бондаренко, Серафина Дмитрівна. Народилася вона тоже в Стрижівці, вони тоже в Стрижівці народились і ну ось, вони одногодки, 1901 року народження. Мати народилась — 8 березня 1901 року. Батько народився тоже 1901 року, 20 травня. Так, отаке.

Брати, сестри у Вас були?

Братив було аж чотири, а сестрив нема і не було.

Угу, чим батьки займалися?

Батьки займалися сільським хозяйством.

Угу, землю мали? Багато землі?

Кого?

Скільки мали землі? Яке мали господарство?

Ну, землі те мали 2 гектари землі, осьо вона і тут зара, до колгоспу. В 1930-му році вже пішов батько, силою заставили, пішов батько в колгосп. Погрузив, запріг коня, погрузив борони, погрузив ролла, погрузив плуга, погрузив все геть погрузив, а мати стоїть, я дуже запам’ятав оце, бо мені вже тоді ну, пощитайте, 9 років, по-мойому так було, ну, то в 1930-му році. 

Так, 8 років.

Мати плаче.

Не хотіла віддавати в колгосп нічьо?

Мати плаче, а батько все склав, одчинив ворота: «Серахвино, не плач, це такий час настав життя», ото і все. Ото вже вони були в колгоспі.

А хто змушував вступати, хто говорив з батьком? От Ви знаєте?

Кого?

Хто говорив з батьком? Ну, хто змусив вступити?

Ну хто, сільрада тоді. Сільрада, звичайно. Комсомольці приходили вговарували. Батько довго не хотів. А! А хто не хотів, довше всих, то їх засуджували. Забрали в нашому селі, примером, так: Шлапака Сергія Дем’яновича, Василя, Грабара Василя, а от по-батькови я не знаю, да і потом Андрія, Чорного Андрія Демидовича забрали. То Василь і цей Сергій не прийшли додому. Ішли вже додому, їх освободили, десь на Соловках були, їх освободили, вони йшли, а голодні були.. Так балакали, я не знаю де то так. Нарвали сі грибів, зпекли поїли, та й померли, а Чорний Андрій Демидович заслали аж в оте, Казахстан і він там овечки пас 5 років. Прийшов був додом, прийшов, то й таке.

То їх куркулями називали?

Да-да, куркулями, підкуркульники — це була така, знаєте це ж колись будивлі всі були накриті соломою, а вже, от таке: куркуль був тоді коли ше на хаті один малий куль соломи куль, і то пощитали куркуль. Прийшли комсомольці, розбирають хати, всьо так. Я помню з дідом стояв, дідо в мене той, се матирин батько, ми ж недалеко жили, держить мене за руку, вийшли ми з хати, там у їх, а комсомольці вже клуню розбирають:

— Хлопці, шо ви робите?

— А шо ми робим? Нас в селі рада послала.

Розібрали, завезли сюди в колгосп, строїли тут, зара, отут де зара магазин, стояли колгоспні вози. От, розібрали, перевезли, сюди вжеТако, ну, конюшню стороїти, а до ранку попорозвозили, бо це сухі дрова. Це те розумієте?

А хто були ці комсомольці? Це місцеві?

Наші, місцеві, місцеві, да.

Як до них ставилися в селі? Хто це були?

Ой, хай Бог милує, ну, не так ставилися як треба. Нє, були й хороші хлопці, хоч комсомольці, але були такі, знаєте. Це коли же ш як у печі отими рогачами доставали горшка там чи банячка, та це ж треба було приготовить, а потом іти в колгосп робить, даремне ж робили, це ж даремне, нихто ж не платив. А я пам’ятаю як отут, отут чужих було скрізь поле. Колгоспні буряки були осьо зара за цими будівлями, їх не було. Була це так, як вона, Макаревич хвамілія була, хвамілія, забувсь, ой.. Сапає бураки там ж руки потріскані, а йдуть два комсомольці, правда не наші, не стрижівські:

— Ну, як бабцю?

— О, господи, та таке життя началося..

— Смотрі, нада работать, бо я тебе научу як родіну любить.

А вона ж бідна, ой хай Бог милує, я знаю, я оце запам’ятаю, дуже запам’ятаю, отаке було, отак робили комсомольці. То це я. Ой, ну що?

Так а в 1932-му році, скажіть, ходили по хатах, забирали хліб?

… році я уже пішов у колгосп. Мати мені пошила торбу таку здорову, полотняну, з полотна самовироба. І багато дітей, платить не платили, убрали цей урожай, а скрізь колосків, то багато, ото: «Ідіть, діти, збирайте ці колоски, будем, а потом сушить, молотить, будем, а потом на жорна фіу-фіу-фіу.» І вже й пошло дєло, і вже кусочок пирожка спекли деяк, отаке.

Можна хіба було?

Га?

Можна хіба було збирати? 

От підождіть, я ще ж не закінчив просто. 

Вибачте, будь ласка.

Да. Ото ми пішли, ідем туди, збираєм з цими торбами, торби такі здорові вже, а лановий, так називався сторож полів колгоспних, на коні з батогом і за нами, виску то: «Аааа», той то, а він пече нас батугами і конем ганяє. Гонили от так от, оце таке. Оце таке було моє життя зразу.

А жорна у вас були?

Ну, аякже, то в каждого, ну шо ж… 

В кожного були?

Було все жорна, все те, ой, хай Бог милує.

А де вони ділись? У вас зараз немає їх?

Ні, немає. Де? Викинули. Там тих два камінці таких були і там ручка в верхньому камінці, спідній камінець тут дірка і насипаєш, фіть, фіть, фіть о, і всьо — мука. А яка та мука? На три, на чотири рази передерте та зернина, всьо, все харашо. От таке наше життя було. От так от, у Стрижовці, правда, не забрали все. Якісь були в Коростишеві трошки розумніші люде, не вибили все, а особенно Стрижовку оставили, Стрижовку, Старосільця, Квітневе, як  показкову, так шо не дуже так пограбили. То сьо.. Мо.. То голод був, був! Голодні були, були, такі голодні. У Стрижівці були попухлі, такі ноги попухлі, голодні були.  Ну, то вже, це вже навесні: те, що з осені, з 1932-го року, щось там було, то назбирали то колосків, то те…

Але приходили до хати — забрали, що забрали у вас?

Га? 

Ну шо з хати забрали?

У мине? 

Да.

Забрали вилосипеда і часи наручниї.

В 1932-му?

Так, то це в батька, батькове. Да, забрали, от. 

Ну, а продукти? Зерно забрали ж?

Ні 

Не забрали?

Ні, не забрали. Ото в нас ше трошки було отеї картоплі, все, то сюди. А Андрушивський район, дуже сильно голодав, дуже і Черняхівський. Звідти ішли, йшли люде такі голодні, бідни, отак пороздіваються, шо от, з 1932-му ше трошки було та, перезимували. Уже перед весною ше холодно ж було, як пороздіваються, знаєте? Пробачте, вошей було, витрісують. То точно так, може й, може ви бачили як бусел ходить по болоті, як на тичках? Отакі були люде, не стегна, нічьо. Ото йде бідне, голодні були! Да.

Приходили сюди в село?

Приходили тут їсти, ми їм давали їсти, ну шо тут.

Ділилися, так?

Мусіли. Пока щось мали, мусіли, да. Оце таке. І в цих дітей, а саме в хлопчиків саме були такі. Ох, боже мій, хай бог милує. Оце ходить, ходить, піна в роті: «Їсти хочу, їсти хочу», упав і готовий, усьо, умер. За його, да на могилки, закопали та й усьо, ниякого і ничого, закопали та й все, о, отаке було.

Це ви бачили?

Це я бачив на свої очі! Вже мені не треба показувати. Но, шоб масово у нас було, наши люди, стриживські, нихто не вмер з голоду. Були пухлі, потом колгосп їх позабирав, хто пообпухав, а тут хверми, дві хверми було, повстроювали на хверми, подають молока трошки — ожили. Правда в Стрижівці ніхто не був як в 1933-му році, ніхто. Голодні були. Коня, коні поздихали, здихали. Забирали їх, стегно рвали, на плечо й додому. Так і жили. Було. Но ни вмер ніхто.

То було дві ферми і ще окремо колгосп, чи як?

І ко.., ну, дві хверми було тут осьо зразу, ото зараз, осьо так ото прямо. А цяя, дорога була така прямая аж туди до Козацької дороги, така була, туто було дві хверми, туди була дві конюшні, було там, і свинохверма і конюшня тут була дальше, де осьо магазин.

Тут стояли колгоспні вози, а в конюшні коні там стояли. Ну, зразу, канєшно, шоб ви бачили, які ті коні були, батько став вже конюхом. Боже, мій, боже. Іду я, а скільки то мені було оце вже в 1932-му році? Це в 1932-му році було, я вернусь назад трошки? Оце а, колгосп начинався, тут був багатий чоловік такий, і конюшня в його була велика, хата стара, ще він построїв гарно ще, а там конюшні ще були, там корови, свині тако, ну дуже.. Висилели його і забрали той будинок, все в колгосп, то там колодязь був, то ми водили туди коні звідсіль до води, а коні ж худиї, сядеш, посадить батько, ну ше й батько не один був там конюхом, там були конюхи от. Конюха, 4 коняки злигає і я поїхав, сідаю на тиї, а, знаїш, мале ше, це дитя, але інтірєсно їхать, це ж то. Ота коняка упала крайня, то й всі попадали, а я циб ше та й усе. Худиї були такі коні, ну, таке, хай бог милує, я, я все бачив. Як вже потом корови забирали у людей, корови, вроді платили, так платили, ну як: «Завтра принисем гроши». За цю корову, де сюди, а тут уже яка годівля, не то шо дома, там своя корівка, да? Багато, ці корови, як одорветься, то біжить куди? До хати, до Стрижівки, ну, стрижовські були. А вже звідти веде знов жінка, ма й же хазяйка цєї корови, туди плаче й корова плаче й ведуть все. Отаке було, оце комсомольці так робили.

Скажіть, а ховали там зерно, продукти від оцих комсомольців люди, шоб не забрали?

Ну, не поняв, не поняв. 

Ховали, ну там..

Ну, ховали! Боже, ми закопували перед порогом даже закопували нарошна або перед брамою нарошна, шоб думали, шо тут немає. То шо робили? Коні це така чуствітєльна тварина, як чує шо шось попереду там, хоть воно й нема, але чує вже, то зара раз, от так, шоб коня веде, ага, откопують і забирають всьо.  

А у вас щось знайшли? 

У нас? У мине не шукали.

Не шукали..

Не шукали, потому шо батько пішов ше у колгосп раньше і вже так не забирали все.

А в інших шукали дуже сильно?

Ой, боже, хай бог милує 

Ну так, а весною в 1933-му? Ви кажете вже тоді голодали вже тоді. Що ви їли, розкажіть?

Ой, боже, ну шо ми їли? Шо попало їли. Їли, ну, ше в нас було в Стрижівці, було, не мона сказать, то картоплина, але їли оціх лопухів коріння, сушили, терли, тоже їли, це все було. Ну, я ше раз повтораю, шо в Стрижовци з голоду ніхто не умер. От таке 

А про Торгсін чули?

Кого?

Торгсин, знаєте таке?

Чому ж нє? Ну, боже мий, ну, мати тоді, у матери були кульчики золоті, моєї матері, то тоді й в 1933-му, а в 1947-му році як уже було, то вже й кульчики пішли в Торгсін, все геть пішло туди. І на Білорусію їздили. Їдем на вагонах, дерево везуть або вугілля, отуди витягаєм шо там виміняли, і туди сами вилазим, дощ, не дощ, іде на Житомир цей состав, ми сидимо отако. Я, лічно тоже їздив і сидимо на тих колодках чи на углі, ой хай бог…

Один раз їздили?

Я два рази їздив. І брат мій, Василь, вже його нема, покійний, тоже їздив. І так вижили,  се в 1947-му році я маю на увазі вже.

А Закон про 5 колосків знали?

Га?

Закон про 5 колосків, чули таке? Про 5 колосків закон? От ви казали, шо ви збирали на полі, але не дозволяли, а когось засудили за те шо збирали на полі?

Нє, діти ж там сами були.

А дорослі, якшо збирали? 

Га?

А якщо дорослі збирали? 

Якшо дорослі — судили, куди.., ой, боже, ой, там десь візьмеш чуть-чуть, ну, ну в кишені оце, ото бач кіко теї кишені, тут усе теї, я оце надіваю оці штани, то то сталінські кишені. Треба сюди півкіла… вкінуть зерна, оце дивіться з колгоспу з роботи, бо це ж нічо не платили.

Ну, але з колгоспу люди собі, при можливості, брали ж?

Ну, ж, а колгосп забирав все! Куди вони возили? Зерно забирали все з колгоспу. Ну, оставляли там, шо-небуть для худоби, на молоччу все, шось трохи ше держали ж худобу, а так.. 

А про чорну дошку чули?

Кого? 

Чорні дошки, знаєте така?

Оце то я вже шось ни пам’ятаю.

Чорні списки отаке?

Ну, то це було коли чорні списки, це вже, це вже як репресірували, о.  

Ну. 

Це вже в 1937-му році начала, вже 1933-му після уборки хліба вже начали їсти, молоть, собі вже намелють і напечуть хліба, а голодні всі, хто наївся зразу багато і вмер зразу, там же , всьо, вмирали. От таке.

А в колгоспі годували?

Годували, це вже були гарячі сніданки і в нас у колгоспі тоже годували. То на хвермі хто робив, то там молока трошки якось нап’єшся, то виживе. Я ше раз повтораю, шо в Стрижовці ніхто не вмер з голоду у 1933-му, а у 1947-му один чоловік помер, помер.

А в школі? В школу ви в якому році пішли? Десь в 1930-му, 1929-му, да?

Ну, скільки.. Я знаю, шо привів мене батько до школи, а школа була тут, де в нас зара магазін цей, колишня школа, приходська школа була, це осьо батюшка там в школі. То я маленький був, мені ше не хватало, а по вісім років же тоді приходили, мені не хватало рік. Першого вересня треба вже в школу йти в вісім, а мені не хватало.. Вісім років.., а я 29 вересня родився, місяць треба було ще. Ну, я повню, що, чось так заповнив це слово: «Михводій, — директор школи, — заведи додому, хай воно ше погуляє це дитя». Ну, то я так і гуляв, ну, то я гуляв год, а старший брат Мішка вже в школу ходив. То як в перший клас ужо пішов, то я вже газети читав, так усі те.. Був в першому класі, другому, в третьому був відмінник. Поставлять мене ту на табуретку, перебиватільки, такі бумажки були ці, отаке но.. 

А в школі годували вас?

Ні.

Не було ніякого?

Ніякої годівлі не було, ото прийшов з доми, якшо мати замотає там якусь в торбину, укіне туди до книжок, хай бог милує.. А грязні, вай, хай бог милує.. А! А як, я як на великій перерві, а школа була тут, вже я був вищий, школу построїли, школа велика була, вже 7 класів було в Стрижівці, то я на великій перерві — се 20 минут, хата наша була отам, перша була звидти, на великій перерві біжу сюди, поїв і біжу назад, якраз справляюсь на звінок, на лекцію. А то там, мати або сало вкине, або корова там єсть, то маслом намастить кусочок хліба, отаке ото, нихто нам не варив, ни пік нічого. 

А в селі церква була?

Була.

І..

Нє, як при совєтскій власті, вона була, вона й зараз є, але не те. 

Закрита була?

Була закрита, там стояли, там було комова колгоспна, зерно туди возили, а при німцях, німці, як уже сюди зайшли, то були коні там стояли, німецькі. Вона зара ше стоїть ця церква. То тут, то ше був, ше купал відсіль, звони ж там були великі і цей купал спереду туди був ше, спереду оставсь ше од вулиці, а там звони, то великий купол такий, звони були. Позабирали звони, розібрали це все, то таке. 

Познімали звони?

Познімали, да. А! А там, а христа як ламали того, то дядькі: один виліз, прив’язав хреста, сюди верьовку, і другий туди, і гуртом тягнули сі нагнули, той туди і так тягали, одломали і все от таке.

Це місцеві робили? 

Місцеві. 

Місцеві, місцеві. Нема вже їх нікого. Те й шо робити? Нема.   

А ви вдома там, Різдво, Великдень, святкували?

Обов’язково, обов’язково святкували, даже мови нема, даже ходили колядувать. Хоча й забороняли, але ходили, ходили. 

Ходили тако по своїх?

Да! Ходили, я ходив! А шо ж.. Торба, там кинуть тобі пиріжка якогось або цукерок, це мало шо, якогось пирижка вкінуть, там то, якусь булочку, а ця, а ці хазяї, шо я кажу, шо там начинався колгосп у їх, у їх бджоли були, ну, жили непогано, то вони пекли медянки, ото ми туди ж бігли, як бігом, щоб цю медяночку як як захватити.

Скажіть, а ви про цей голод, потім уже, після тих подій от говорили, згадували між собою чи нє?

Обов’язково, ну як його не згадувати? Це страшне діло було, шо це! 

А не боялися розказувати? Чи ви так тільки між собою?

Боявсь, зара й то, це тоже я зара розказую, але чорт, вже мені всьо ровно, шо тут осталось, шо вже до, скіки, півтора місяця осталось до 98 років, півтора місяця лишилось. А буде 98 років, всьо, отаке. Оце таке.

Так, а як ви думаєте, яка причина цього голоду була? Чого так сталося?

Причина то, шо не хотіли іти в колгосп, це в 1933-му році.  Забрали все і все забрали, шоб то ото мусіли йти в колгосп. Голодні були, повимирали, а це ж не, я не знаю, як, я його не щитав, але потом вже було статістіка, шо 7 мільйонув вмерло з голоду, в Україні, 7 мільйонув, це не 7 тисяч, а мільйонів. Потом началася вже, жить вже так, ну, начали, їсти було, хватало, все такого, шо роскошу такого, не було, а латки, тут латки ззаді, так як хвари, усе геть. Но а їсти хватало. Шо кабанчика тобі вже там, зерна більш давали.. На тобі в 1937-му році началася репресія, репресирували там, вночі поприходять, позабирають людей і на цей день. Так мій батько тоже попав туди, в 1938-му році. 12 лютого я робив шофером в Коростишеві, а він пішов на вихідний. Це зима, то ж зара автобус, треба було ж пішки йти, то він був в квартірі, а це прийшов на вихідний, у неділю, 12 лютого, 1938 року батька взяли, був камера, була там, забрали, те все геть забрали, ну, од машини і на цей день не знаєм де. Кажуть, шо застрелили десь на Гуйві, в Житомирі, їх постріляли перед самою війною, от. 

Не знаєте? Нема ніякої інформації?

Ниякої інхвормації. 

А мама як далі жила?

Ну, мама з нами чотирьма була в колгоспі. Я закінчив 7 класів у 1939 році, а старший брат учився в Житомирі, деревообробний тєхнікум, це вже столяр там..  Це тре було учиться та учиться, а тре було ж ресурси, шоб на квартіру заплатить. А я вже пішов на агронома, здав. Думаю піду агрономом. На Крошні, і зара, там він цей інстітут і зара є на Крошні.  Тоже, ну шо ж, побув 2 місяці, платить нічим, хазяйка каже: «Всьо». Ото я вже приходжу додом і начав матері помошніком буть, пішов у колгосп, мати мені пообматує ноги, онучами, зимою, шоб не померзли. Було мені вже яких 17 років. Потом вже трошки шось купили. Мене поставили возить горюче до трактористів, горуче, запчасті, всьо, їсти, якщо цеє женщіна зварила — треба завести цюю женщіну до каждого трактора, поїв, так. Оце таке.

 

Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб

Фотограф: Валентин Кузан