Місце запису: село Жигалівка Калинівського району Вінницької області;

Дата запису: 20.08.2020 року;

 Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна;

 Респондент: Гула Ганна Микитівна, 10 жовтня 1927 р.н., народилася в селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області;

Розшифровка аудіозапису: Базько Софія;

(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)

Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у селі Жигалівка Калинівського району Вінницької області.

Представтесь, будь ласка, як вас звати?

Ганна.

Фамілія як?

Гула.

А по-батькові?

Микитівна.

Коли ви народилися?

27-го, 10-го жовтня.

А де народились, тут в селі?

Га?

Тут в селі народилися?

Не чую.

Де народилися?

Тут, в селі. Тільки не тут, а там, на родіні на своїй, бо тут ми купили хату.

Як звали ваших батьків?

Батьків… Микита – батько, а по-батькові не знаю як, а маму, то Ликера Микитівна, а по батьковій фамілії – Семчук.

Це батькова фамілія, так?

Да, батькова фамілія Семчук.

Чим батьки займалися?

Чим батьки займалися, ну колгоспники були. Ну як в 34-му році розкуркулювали, то нас розкуркулили, то тако були в селі робили, в колгоспі, записувались в колгосп, тей там робили в колгоспі. Мама на ланку ходили, а тато так на роботу ходив. Тей так.

У вас було велике господарство, шо вас розкуркулили? Чи шо у вас було?

Не знаю. Коні були, ну цей-го всякий інструмент, не хтіли тато записуватись в колгосп, то розкуркулили, забрали всьо з хати, геть, тапчана оставили, так на печі і лежать. А потом це пішли записалися в колгосп, тей назад позвозили додому. Ну корову оддали, а коні забрали і це все позабирали в колгосп, шо було в тата і плуг, і рало, і коні, пара коней була. Но розкуркулювали це те що не хтіли записуватись в колгосп. То бригада прийшла розкуркулювати. А так робили в колгоспі обоє, тато і мама.

А розкажіть, про ту бригаду, хто це був?

Це шо… а я знаю, їх багато було. Я їх вспомню цю фамілію, як мені було, ну були, я знаю, шо це вони були дипутати якісь чи шо вони, шо це вони приходили і всьо забирали з хати. Шо було в скрині і шо, гуть тапчана забрали з лежанки Тако була лежанка і тапчан коло лежанки, геть доски забрали, а потом тато позвозили назад. Пішли записалися в колгосп, тей назад позвозили. Не було, так корова була їдна і коні, ну вівці були ше, таке, тримали батьки ше. А так небагато. Нас розкуркулили, то за це, шо не хтіли в колгосп записуватись. Кажуть отдай всьо, і коні оддай в колгосп, і всьо. Остались, тільки корову привели назад додому.

А кого ще розкуркулили в селі?

Не знаю кого, хто не хтів йти в колгосп, того розкуркулювали. А хто записався, мамин брат записався в колгосп, то йому добре було вже, а в нас, то паршиво було, шо вони не хтіли записуватись в колгосп. А так, то хазяйства такого не було багато. Ну були вівці і корова була,  і коні пара, коней і всьо. А хазяйства такого великого не було.

А колгосп в селі один був?

Колгосп один був, там туди аж за церквою туда. Колгосп один був.

А за роботу в колгоспі батькам шось давали?

Тей шо тоді давали? По 50 грам давали пшениці, по 50 грам. Но вже за меї пам’яті, як я ходила же більш давали, вже ми бараки пололи, в ланку ходили, мама пололи, тей вже цукру давали по трошки і шось там гроші трохи давали і на трудодень записували. Робив цілий день, то не запишуть тобі трудодень їден, а пів трудодня. А на цей пів трудодня треба два дні робити, шоб 50 грам получити зерна. Отакий був, закон такий.

А батьки нічого не заховали від цієї бригади?

Нічого не ховали, нічого не ховали. Шо було, то те забрали, а більш нічо такого.

І одяг забрали ваш?

І одяг забрали всьо, шо було в хаті, з скрині. Бо колись, зара шкаф, а колись скриня була. Забирали з скорині, геть де шо є забирали. І тарілки з мисника ну всьо забирали, а потом назад поодавали, і корову оддали, а коней не оддали. Всьо оддали, всьо оддавали, як записалися в колгосп. А так робили в колгоспі батьки, ми попідростали, то теж в колгоспі робили. Тей таке.

А шо їли в голодовку?

Шо їли в голодовку, шо їли, хто шо бачив, то те і їв, і собаки їли, і коти їли. І там в нас коло церкви хлопчика з’їли, зловили сусіди, три роки чи чотири, зарізали його, з’їли. А хто був заможніщий, то той мав шо з’їсти, а хто був бідніщий лободу варили. Там в нас сусіда була, коло нас, я там жила, коло колгоспу, було три дівчат, старші за мене, то вони померли з голодовки, батьки осталися, а дівчат три померло. А так в нас туди до колгоспу, якесь таке є, шо називали лиса гора, то там з теї лисо гори везли цих мерших, ніхто їх не вбирав, тако на теліжку поклали, голови телемпаються і троє, і четверо, і п’ятеро, померли і в яму тако вкинули, засипали і всьо, ніхто їх не наряджував, в чому були в тому померли. Так їх хоронили. Там наш цвинтар, старий коло школи, може знаєте, школа наша там, то там старий цвинтар, це на тому цвинтарі хоронили цих мерших людей. А ми то не знали голодовки. Бо тато в них були якісь знакомі євреї в Вінниці, вони там доставали шось, і пшона, і муки доставали там, ходили пішки аж в Вінницю. А так ми повиживали, а є так сусіди померли, батьки осталися, а три дівчаті померло, було Ганя, Ганя і Маруся, як це ше звалась їдна, забулась вже. Я ше їм носила їсти, бо мені шили ляльку здорову таку, вони старші, як я була, пошили мені ляльку здорову таку, то я їм носила їсти з дому, але вони повмирали. Батьки осталися, а діти повмирали.

А як фамілія їхня?

Їхня, я не знаю як це їхня фамілія. Но вони були, коло нас жили, але зараз фамілії то не знаю. А так нічого, а в голодовку, то я була менша, а мама, то ходили, бо сестра менша мене родилась якраз в 33-му році на Троїцю. То мама полізли на піч грітися, а дядько якийсь прийшов до нас, а я гралася тако на, а в нас була кицька здорова така чорна, тей мама на печі, а він, в нас ще й була льоха з поросятами, корова була, а мама на печі, а вона ця кицька йшла, в дверах він її зловив, цю кицьку і тако під пафу. І пішов з цею кицькою. А мама, а я буджу мама, кажу: «Мам, якийсь дядько кицьку нашу забрав», вони встали пішли, но вони знали цего дядька. Пішли, кажуть, то я насилу прийшла додому, тако кажуть: «Оддай кицьку», – кажуть, «Я не брав», а мама кажут: «Казала дитина, шо ти зловив кицьку», вона якраз йшла тако в дверах, а він її забрав, зловив. Кажуть мама: «Я заглянула в комору, він вже оддав цю кицьку, а там в коморі, – каже, – тако комора, а в тій коморі яма і в цій ямі кісток з собак, з котів, – мама каже, – я насилу прийшла, думаю, зара впхне мене в цю яму, тей я насилу прийшла». Прийшли, кажуть: «Боже, так злякалась». І принесли цю кицьку од нього. Ну було, було, я ж кажу, хто був багатший, той повиживали, а хто був бідніщий, то повмирали. Лободу варили, їли. Тако ціго шо цвіли вишні, зелепухи ціго рвали з вишні, їли ці діти. Я ж кажу, хто був багатший, то повиживали, а хто був бідніщий, то повмирали. Тей в нас там, з оцеї Лисо гори везуть тако на теліжці цих мерців, голови бомбаються тако, а я, ну вже було мені 6 років, то я бачила. Везуть тако, хто крепшший, теліжка така ця на двох колесах і на цій теліжці тако вони лежать ці мерці, як було вмерло, так воно, так голови телімпаються. Позакидають в яму, ніхто їх не нараджував, ніхто їх не вбирав, так воно.

А хто ховав, хто цим займався?

Ніхто їх не ховав, самі, хто крепший, пішли викопали яму, тай троє-четверо туди покинули, закидали, тей всьо. Ніхто цим не займався. Хто тоді займався ним. Самі, десь родичі якісь, крепші, то завезуть, тоді в цей, в яму повкидають, тей таке було.

Скільки людей в селі померло?

Багато померло. Багато померло, но я шо вспомню всіх, чи 6-ий рік, чи скільки це мені було. Бо це був навесні Голодомор, но а я в госінь, це було мені шість років. То я була сама менша, то куди мама, туди я за нею. Ше якась в нас була льоха з поросятами, то ше в нас здохло порося, то якась тітка прийшла. А ми з мамою закопали його в гноярку. Вона дуже просить маму, шоб мама показали, де воно. Мама каже: «Нехай буде мені гріх, нехай буде мені два, не покажу я де воно. Воно синє таке і в гною воно вже закопане». Дали вже її їсти, насипали, но вона померла. Не показали мама, де це порося закопане.

А багато людей до вас приходило просити їсти?

Приходили тако, то приносили, хто шо, якісь тарілки приносили, то мама давали їсти, то вже кидали ці тарілки, такі ше помню, такі великі тарілки такий півень намальований на цій тарілці на дні. То мама давали їсти якісь і тіго, і грисяники пекли, і тіго, і так варили шось. Ше в нас були свої коні, це ше не розкуркуляні, то вони десь тато їздили десь привозили бараболі, десь аж туди за Мізяків, десь, ше своїми кіньми, о, а потом вже забрали їх в колгосп ці коні. То ми не знали голодовку. Бо тато, то вони були такий сім’янін, шо вони доставали всьо, знакомі в нього були тіко євреї десь в Вінниці, то вони там у Вінниці в них доставали всьо і пшона, і якихось круп, і муки, доставали там, у Вінницю ходили, пішки в Вінницю ходили.

Так, а ці євреї вони просто так давали, чи шось батько їм приносив?

Не-не, купляли в них, не давали вони так, а купляли якись гроші тоді ходили, якісь керенські, чи які це вони, знаю такі здорові були гроші, такі по 100 рублів, я ше бачила їх такі, керенські якісь були, називались ці гроші. А тійго, вони так не давали, а купляли там тато в них.

А знаєте, шо таке “Торгсін”?

Шо?

Торгсін? Магазин такий, знаєте?

Не знаю.

А може в вас вдома були якісь хрестики, сережки, обручки, да батько таке може міняв на продукти?

Нє, нє.

Такого не було?

Було якесь сєрєбро, то в нас поробив, якись був там в селі, то нам поробив, бо було в нас три сестрі, це старша сестра, я середуща, а одна менша, то нам з сєрєбра поробили кульчики. А такого не міняли. А так за гроші купляли в цих євреїв. А такого не було, ні золота, ні сєрєбра, було якесь, чи це ложка була сєрєбряна, то нам поробив, там в селі, в Пикові, кульчики нам, тром дівчатам. Це старшій сестрі, і мені, і меншій.

І де ті кульчики?

Де вони, я знаю, де вони вже ці кульчики. Вже де вони, вони якісь такі робили тако, тако, де коло вуха, то більше таке колєчко, а тако ше бомбался менше. А де вони, я знаю, де вони вже, чи шо це допіру воно було. Тей таке було тоді. А зараз, зараз є й золото, й сєрєбро і шо хочеш.

А лишилися пусті хати після Голодомору?

Шо?

Пусті хати лишилися після Голодомору?

Ну да лишалися. Сім’я вимерла, а хата осталась пуста. Но небагато, шоб такий було припадків. Я ж кажу, хто був бідніщий, хто не мали, шо їсти, то лободу рвали, цюго варили лободу, то шо це ти з лободи цеї наїсишся. То яблука якісь ціго маленькі, вишні, то це зелепухи, наївся цих зелепухів тей помер, тей нема. Тей таке було тоді життя.

А може ви чули про «закон про 5 колосків»?

Про шо?

«Закон про 5 колосків» чули таке?

Ну не знаю, ну колоски, судили за колоски. Ходили, як це вже, десь перейдуть, як тоді, комбайнів не було, а косили вручну пшеницю, яка та пшениця була, більш кукілю, як пшеницю. Тей 5 колосків, колоски збирали, то шо не судили за ті колоски – судили. Назбираєш, витрясуть, зважать, скільки там його є, цеї пшениці. Збирали колоски ті, то ше й судили їх за ті колоски.

В селі були такі люди, яких засудили, да?

Да, були тоді такі люди, було начальство це було, ну вже тоді як заснувався колгосп, то вже там був і голова колгоспу, і завгосп, і якісь ше причетніки цієї, були, казали, як це на них, забулась вже як казали на них.

Бригадири були, да?

Бригадири були. Не депутати, а ці, я забула.

Комсомольці?

Комсомольці, да. Комсомольці були, о. То вони, йдеш, дитина йде, назбирає цих колосочків десь в якусь торбинку, зважать його, то ше й в суд оддають.

І дітей?

Батьків.

Батьків?

Батьків.

А дітей, шо з дітьми робили?

А дітей, я знаю, шо вони робили, а діти вдома оставалися, а батька чи матір засудили за ці колоски, шо вони збирали. Отаке було тоді життя наше. Були якісь комуністи, комсомольці. Тей таке вони вичворали в цьому, в цьому селі.

А це були місцеві, чи з міста прийшли ці комуністи?

Сільські, сільські. Такі, хто був вже раньше записався в колгосп, то він вже цей комуніст, а то комсомольці були, то вже комуністи, ше знаю, в нас був якись їден Проків, кривий на ногу, то він такий вредний був, вреднючий дядько був. Десь виїхав він аж в Хабаровськ з села, поїхали в Хабаровськ.

А чого виїхав?

Бо там видно луче було жити. Виїхали туди в Хабаровск. А тут дуже було тяжко жити. В 34-му році вже було тяжко жити. Потом воно вже со времінєм наладжувалось, більш платили на ці трудодні, то було якось тоді дуже трудно було.

А город садили?

Город?

Да.

Городи садили, хто мав чим, то посадили, лушпайками, бараболю оббирали, то де там на бараболі, не паростка, тако є ямка, то це ці лушпайки садили. Хто не мав бараболі садити, то цими лушпайками садили. Садили, хто міг. А городи горали, то вже з колгоспу давали коні, то вже горати, в кого вже там є чим посадити, то дрібненькою такогою бараболькою садили, б не було. А там в сусіда, сусіди тако за нами, ззаду жили, така-го бараболька, навіть не оббирають, такого намиє і це лободи і цеї барабольки такої-го намиє і це таке. Но вони не померли, ніхто з них, з цих сусідів, а вижили яккось. А мама покойна, тато десь достануть, куплять бараблі, то вони наберуть тако, тей гукають: «Хванасько, Хванасько, йди сюди», висеплять тако з пелени її, кажуть: «На бери, вари дітям їсти, вари дітям їсти». Вони, я ж кажу, така-го бараболька, ця помиє її і лободи накрише, це таке, було їли тоді. Дуже тяжко було. Нас, то, я ж кажу, ми не знали цего Голодомору, б тато в нас такий сім’янін був, шо вони доставали всьо, то в нас, я ж кажу, була корова і ше й льоха була з поросятами. Но в колгосп ту льоху не забрали, льоху оддали з колгоспу, а коней, і це воза, сані, плуг, рало, борони, це всьо в колгосп поздавали тато.

То батько видно з кимось договорився?

І оддали корову, но це забрали цей всенький інструмент в колгосп. Я ж кажу сані, воза, рало, плуга, борони, культіватора, це всьо, тато здали його в колгосп. А льоху оддали, і корову оддали. І це вже шо забрали з хати, одежу, цего всьо, шо було в нас, то пооддавали всьо. То мама кажуть, ну вже як брали тего, всьо забирали, то мама нічо, як вже брали корову, то тато підперли двері, шоб мама не вийшли, бо мама дуже плакали за коровою. А вже пішли рано записалися в колгосп, як вже назад звозять його додому, це і якись і доски, і ну всьо, вьсо шо було і те, шо забрали, то те назад пооддавали. Так інструмент цей оддали в колгосп. А то більш нічого такого. А я ж кажу, а хто був багатший, то той повиживав, хто був бідніщий, я ж кажу, їли лободу, коти, собаки, їли, ловили.

А не було, шо їсти, того шо ходили оці комсомольці до кожного в двір і обшукували, забирали все?

Забирали. Вже як заснувався цей колгосп, то ше може в кого, де було сховане, то ці комуністи і ці комсомольці витягали, де є в кого може в горшку, де якої пшениці трошки, чи жита, забирали всьо вони ці комсомольці сіяти в колгоспі поле. Де може в кого осталося, де сховало в горшку якомусь, то забирали вони ці комсомольці і комуністи.

А куди все зерно це дівалося?

Яке?

Ну все шо в людей позабирали.

А сіяли в колгоспі, сіяли ним в колгоспі.

Тільки сіяли, чи може і вивозили?

Вивозили, я знаю, куди вони його забирали і вивозили десь. Яке воно там родило тоді, бо як були самі хазяї, то гноїли поля свої, а як уже перейшло в колгосп, то шо вони, пісне, воно таке-го вродить пшениця, таке-го при землі, колосочки такі-го маленькі, дуже, дуже було тяжко жити, 34-ий рік, дуже був тяжкий. А так, потом вже трошки налагодилось. Вже трошки луче стали платити в колгоспі, то вже воно гиначе було.

А батько в колгоспі чим займався?

Ніким, таким чорноробочим, в колгоспі робили, то вже дали були машину полуторку якусь, то вони вже в цій машині були грузчиком, десь їздили аж в Писарівку, там з Писарівки шось возили, з Писарівки гружчиком були. А так, а мама на ланку, на бураки ходили і всьо. Сестра була тоже на бураки ходили. А так, нічим не займалися, не були, ні, не були цим, не комуністом, ні цим комсомольцем, нічого, такий чорноробочий були тато. А мама тоже на ланку ходили, на бараки. Тей це таке було.

А в 33-му, коли люди були пухлі, голодні, то в колгоспі хто робив, якшо вони не мали сили працювати? Хто сіяв, хто збирав врожай?

Ну хто остався живий, то той збирав, а ті, шо повмирали, то там. А ці комуністи, ці вже вони предані були такі в цему колгоспі, то вже ці, начальство це було збирали, косили, молотили. Не було ж тоді ні комбайнів, ні машинів, нічо, це всьо вручну зюирали цю пшеницю, це житоо, жали серпами, тей возили на тік, тей на току там молотили ціпами тако. Такі ціпи були, котрі були хазяї мали свої ціпи. А потом десь машини появилися, вже потом комбайни, а зараз, то нічого не. А то самі, самі вижнуть, самі змолотять, яке воно, я ж кажу таке-го вродить ця пшениця. Воно ж, як були хазяї, то собі тримали хазяйство тей вивозили туди навоз, гній, цей вгноювали, цей воно родило, а потом перейшло в колгосп той, хто його гноїв, хто його ним занімався. А хто остався живий, то я ж кажу, то ці осталися живі, то це ті і вбирали його, жали серпами вручну цю пшеничку, жито. Ну ше жито то більше росло якесь, а пшениця така-го низенька була. Тей таке було життя.

А в колгоспі в 33-му, оті люди, шо робили, їх годували?

Годували вже не в 33-му році, а в 34-му, вже варили на полі, цей-го, такий котел на полі, там кухарка, це горох, і пшоно, таке це там в цьому, і кожному черпачок, як хто остався живий, то це в миску черпачок цей-го, хто з’їсть, а хто ше не з’їсть, то забирає додому, то дітям оддасть. А хліба не було, а потом, то вже пекли хліб, давали по скибці хліба, це в 34-му, чи в якому році. Скибка хліба, скибка така і черпачок цего бульйону, горох і пшоно, котел великий, черпаком кожному черпачок в мисочку. То хто з’їсть на полі, а хто то забирав додому, бо діти, бо діти вдома, їм нема. Це ж, шо робить в колгоспі, то цему насиплять черпачок цей, а то, я ж кажу, хто з’їсть на полі, а хто то забирає собі в якесь горнятко, тей дітям привозить з поля. А робили по полі, я ж кажу, вручну жали, вручну вбирали, серпами жали цю пшеницю, жито жали, а де воно було, куди його одправляли цей хліб, чи вивозили десь кудись, не знаю.

А ясла були в селі?

Це ж потом вже ясла, ясел не було зразу. Діти вдома були, а хто міг, то той ходив на цю роботу в колгосп, а діти вдома були. То я ж кажу, хто робив, то, як нема дітей, то з’їсть на полі цей черпачок супу, а хто, то забирав додому дітям. А ясел не було. Така якась була пословиця: «Ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні». Так і це було, нема нічого, діти голодні вдома сидять, а він пішов на роботу, то він там з’їсть, скибочка хліба і цей черпачок супу цего, чи шо воно. Такий не, пшоно і горох, це такий варили котел такий мурований на полі, не мурований, а  тако викопаний, як під котлом палиця, вариться цей суп вже. На обід бамкнуло, задзвонило у якусь рейсу, тей вже йдуть на обід. Тей я ж кажу, хто з’їсть на полі, а хто, то додому забирав дітям, в кого діти ше остались, не повмирали. Це в 34-му році. Таке було. А потом вже було лучечко трошки, вже шось там давали на ці трудодень, це день робиш, т якісь писали трудодні, то не запише тобі день – їден трудодень, а пів трудодня записало, а треба ше завтра робити, то буде топіру трудодень, то на цей трудодень получиш 50 грам пашні, там пшениці, чи жита, чи чого дадуть. Дуже тяжко було тоді, в цему 33-34-ий рік. Я ж кажу, хто був крепший, заможніший, то ті пооставалися, а хто був бідніщий, не мали шо їсти, то вмирали. Тих зелепухів, яблучка ціго зелені позав’язуються, і вишні, де в кого зацвіла вишня, за ці зелепухи їли. Тей шо ця зелепуха, поправишся од неї, наїсться зелепухи їдне, понос, тей померло.

А церква в селі була?

Га?

Церква.

Церква була, но ніхто не правив в ній. Не давали комуністи, не правилось в церкві. В церкві, ніхто не ходив в цю церкву і не правилося в ній, бо її скасували ці церкви були, не було церквів. Аж потом не знаю як це, шо потом, шо поодкривали ці церкви, а потом назад позакривали, поскидали хрести з цих церквів. Ше помню, якись з Пикова, з села, виліз на цю дзвіницю, знімав хреста, то пішли, ми люди, всі на цей, це в 35-му, чи це в 34-му році це, цей хрести ці знімали. То цей хрест летів тако, тікали ми од нього. А з церкви, то забирали, хто шо міг, якісь ці образи, мама то взяли таке, де чаша тако накривалася, таке хрестом, таке позолочене, блискуче, то воно так довго в нас лежало, аж потом, як одкрилися церкви, то мама оддали в церкву його.

А ікони? Ікони були в хаті?

Були ікони, то позабирали люди додому, ікони. Церкву цю, то, церква наша, то не знаю, їй вже більше, як сто років цій церкві. То забирали додому ікони, там, шо в церкві було, то люди розбирали тако, хто мав як, то забирав додому. А потом якось, шо одкрили цю церкву, не знаю в якому це році, шо одкрили.

За німців, да?

За німців, да. То зносили назад сюди в церкву, сюди, ці образи, а хто, то хранив його вдома ці образи. Рушники, образи, шо було в церкві, то забирали люди додому.

А у вас в хаті, своїй, ікони були?

Були, в нас в хаті були. Ше й багато так було, їден коло другого на стіні, багато було. Були якісь на досочці намальовані, а то такі повні були під стікло, то були у нас, не забирали з хатів. Це но церкву цю розбомбили, а потом вже за німця її обновили, за німця вже вона, зносили назад туди хто храв у дома ті образи, це шо з церкви. І так вони і осталися ці церкви. За німця вони одкрилися ці церкви. Вже так були занехали цю церкву, вже не було нічого, їдні стіни і боцюни неслися на, кубла робили, ворони, боцюни, а потом вже мій вже чоловік, то вибрали старостою, то вже дали цю церкву. Накривали, доставали матіріал, бляху, накривали цю церкву. А то були розбомбили її.

А ці ікони у вас лишилися?

Ті ікони? Нє, не лишилися.

А де вони?

Я знаю, де вони подівалися, такі ці, вже старі такі-го образи. Де вони подівалися, не знаю, десь валялися по горі ті такі старі, вже шершлі поїли ці рамка, то не знаю, де вони дівали їх. Чи палили їх, чи шо, не знаю, куди вони їх дівали ці образи. Но такі були, на досточці, досточка тако-го і на досточці намальовано. А ту досточку шершлі поїли, тут тамо валялися на горі, в цих старих хатах.

Скажіть, а після війни в 47-му голод був?

В 47-му був голод, то тяжко було дуже, тяжко тоже було в 47-му році, після того, після войни. Тоже тато, то десь в Западну по муку, по кукурудзяну їздили, дуже тяжко було, тяжко жити було в 47-му році, після войни. Нічого не було, ні комбайнів, ні машинів, нічого, осталося тако-го в цему колгоспів шось п’ять пар биків, а так забрали на войну, то осталися бики, ці воли. А ходили жали вручну цю, вже колгосп був, жали вручну, снопували, на плечах носили ці снопи, корови запрагали. В кого корова є, запрягали в ярмо, так як бика. То в кого, в котрої корови менше вим’я, то нічого, а котра затреться це вим’я, червоне таке і ходить в ярмі. Скородили коровами, це в 47-му році, так було тяжко тоже. Ше тяжче, як в 33-му, но не вмирали люди в 47-му році. Це в 33-му вмирали. А в 47-му не вмирали люди, но тяжко було дуже. Ночою йде, такі простині берем і носимо снопи, а хто остався з старих людей, з чоловіків, то скирту кладуть ночою, бо вже дньом не будеш носити, бо сипеться ця пшениця, то ночою. Ходили ночою на цій, носили снопи на плечах, а хто коровами, запрягав корови в ярмо. Скородили, ой, коровами. Копали поле заступами, після войни, не було чим горати, то ходили було тоді. Багато людей в селі, це зара можна пощитати, а тоді багато було людей, в 47-му році. Дівчат було багато, то ми ходили поле копали заступами. Такий пирій, не мона одкинути цеї брови. Це вдома копаємо госадьба, така, копаємо вдома, мама вже варить снідати, тей ставайте, йдемо поснідаємо, поснідали. То це ми копаємо, встаємо, ше сонце не зійшло, як ми встаємо копаємо заступами город. А тоді поснідали, тей за стопи, тей на поле копати. А цим часом мама засадять це шо ми скопали. Копали заступами городи. Це було в 47-му році так. Тяжко було. Аж потом вже наладилось після войни, не було, ні купити нігде, ніякого ні краму, нічого не було, отако стареньке всьо переробляли ці діти, перешивали стареньке всьо, на ці діти, а то полотно таке робилось, полотно, то пошиють штани, то ці штани такі тверді, понатерають туто ці хлопчики коліна цими штанами, бо не було після войни крамів ніяких, мануфактури цеї не було. А всьо полотно було. Сіяли коноплі, льон і це прали його, якісь були тій-го, ці шо били ц і коноплі, потом прали його веретенами, такі були ці, як вони, робили це полотно, такі чоловіки старі вже, дядьки. А крамів не було, аж вже потом після войни, десь 48-49-ий допіру появились. В войни позабирали всьо, де які були ті заводи, шо виробляли мануфактуру, то забирали їх, переробляли на оружия, на патрони, патрони, а цих хвабриків не було, ці які, заводи і ці, на цей, на войну всьо переробляли. Я ж кажу, туто ж був в Уладівці, був цукровий завод, порізали його, скільки ж там працювало  людей, порізали його, розформілували його цей, повивозили десь ці заводи, нема цукрового заводу. Був цукровий завод осьо в нас, недалеко, 8 км в Уладовку, тут був цей завод, цукор, бураки переробляли.

Скажіть, будь ласка, а під час голодовки ваша сім’я святкувала, наприклад, Різдво, Великдень, паску чи пекли?

Святкували, но церквів не було.

А паску пекли? Мама паску пекла?

Тіго, а ми святкували так як треба Різдво і Паску, і Троїцу святкували, но не правилося в церквах, в церквах не правилося. Це за німця, десь вже появилася, шо одкрили цю церкву і батюшки появились. А то не було.

А весілля як робили?

Га?

Весілля робили?

Весілля, яке воно там весілля, які ті весілля були. Наварать борщу на весілля, борщу, каші, колотуха з сиру, шо тоді весілля роблять, які тоді весілля, не так, як зара. Зараз роблять ці тіго, показують ось по тілівізорі «4 весілля», те й шо понаготовлювано, а то борщ, каша і якісь пампушки до того, до колотухи і всьо, це весілля таке. Робили весілля, но ж не робили такі-го, як це зараз.

Скажіть, а ви розказували комусь про голод, про те, що вашу сім’ю розкуркулили, про таке?

Ну розказували, розказували, ше синок мій ходив в школу, то вчителька: «Ти – куркуль, бо тебе розкуркулили, бо діда розкуркулили». Він каже: «То шо дід таке зробив, шо розкуркулили, не хтів в колгосп записатися, тей розкуркулили». «Твого діда розкуркулили». Каже: «То він же ж вреда не зробив ніякого». Записався в колгосп, тей назад пооддавали всьо, но не оддали, я ж кажу, не оддали ні коней, нічого, так корову оддали і свиню оддали.

То так могли на дітей казати, шо вони куркульські, да?

Да. То він ше вчитель казав: «Ти – куркуль, твого діда розкуркулили». А цей каже: «То шо дід, шось зробив таке погане? Чи шо?». Не хтів записатися в колгосп, хтів сам хазяювати, шоб поле своє було, о. А потом в нас уже була клуня своя, така туди звозили, свої поля були, звозили туди пшеницю, жито, хліви такі були в нас здорові, це було коней, для говець, для корови, для свиней, шось на 5 дверей хліви були. То тато цю клуню розібрали за ніч, бо мали в колгосп забрали цю клуню, така клуня якась як це воно, заметів нема, но криша, тако стовпи і криша і там снопи складали, пшеницю, жито. То вони зібрали чоловіків, то за ніч перевезли, бо взяли усадьбу собі, то за ніч перевезли цей всенький матіріал, то поставили хату Селькові. А хліви осталися ті, то вже звозили до нас туди коні, як вже в того, в кого записалися, коні ставили в нас, в цему хліві, бики ставили ці з поля, як приїжджають, то сюди ведуть до нас, то потом розібрали ці хліви. Вже стали ставити в колгоспі будинки для коней, не такі, а такі камінники, впічні будинки ставили для коней, для худоби. А це був дерев’яний хлів, тут розібрали цего хліва. А такего, в кого більше, но я ж кажу 47-ий рік після войни дуже тяжкий був. Десь тато їздили аж в Западну по муку, по кукурузяну муку їздили, поїдом їздили, вузькоколєйка була, туто їздили через Янів на Уладівку. То це привезуть теї, а тіго, а в 47-му році, то тіго вику купляли, вика, ось ця, то терли замість гороху, цю вику мочили, пекли такі млинці, вичаники, якісь казали на них, вичаники, не такий як горох треш, а то вика, чорні такі. Дуже тяжкий був, після войни 47-ий рік.

А ви своїм правнукам розказуєте про голодовку?

Га?

Правнукам, внукам розказуєте про голодовку?

Ну а як же, розказую, дітям розказувала, і онукам розказую осьо. То вони не вірять, шо так було. Вони не вірять, кажуть, шо так не було. Так не було, шо ви розказуєте, так не було. Но тепер же ж нема такого. Діти старші, то вони вже понімают, а онуки ше молоді, воно ше каже: «Ой, бабцю, шо ви розказуєте, такого не було». Кажу: «Да, не було такого».

А як ви думаєте, в школі дітям треба розказувати про це?

Га?

В школі дітям треба розказувати про Голодомор?

А там вчителі розказують.

То це добре, да?

Да. Розказують вчителі про Голодомор цей.

А для чого дітям знати про Голодомор, як ви думаєте?

Я знаю, но вчителі то розказують, якісь уроки, то де це шо вони, розказують, шо був Голодомор цей. Ну казали, казали так, не знаю, шо це так Лєнін зробив, десь цю всю пшеницю одправляли за границю, за границю і там та пшениця потонула в морі, а тут зробили такі голодовку. То нашо ж її, то якби її продали, чи як. Ну казали, шо це Лєнін так зробив, зробив цей Голодомор.

А коли Сталін помер, то жити потім легше стало?

Ну да, після войни, після войни, то стало лучше жити вже.

А як Сталін помер?

А як Сталін помер, то хто то був після Сталіна, це той-го, після Сталіна…

Хрущов?

Хрущов, ну то той тоже той-го сіяв, садив кукурузи, то так сміялися, сміялися, каже: «Як умру, то поховайте мене в кукурузі і не забутьте написали філії на пузі». Більш не сіяв пшениці, а кукурузи, всьо время. Ше я була в войну, мене ше забарали були, в войну в 44-му році, в 44-му році мене забрали були на Донбас, аж до Макеївки. На Донбасі я була рік і два місяці з половино. То давали нам, була карточна сістєма і робили на путі ми, путь ремонтірували од шахти до станції. То тій-го, то давали нам хліба, це 700 грм хліба рано получиш, то не візьмеш його тако, сама кукуруза, у платочок тре брати, поки дойшла до кладовки, там до інструмента брати тей з`їла цей хліб, тей цілий день, не ївши. Бо чоловіки, то брали, нам давали якусь півтора кіла круп на місяць. І карточка сістєма була, талончика одрізує тобі в цій карточці і получиш цего хліба, а може загубила цю карточку, то будеш без хліба, о. То це з’їси цего хліба, то ми брали продукти ці додому, півтора кіла круп на місяць і шо це ше і якоїсь риби, бички, і жиру такого яловичого, аж червоний такий, кіло, це на місяць дають. То хлопці, чоловіки, ходили в столову, а ми, то брали, жінки, хто, дівчата, то брали ці продукти забирали додому. То вже прийдеш ввечері, то вже звариш там шось якийсь кондьор. Тей побула там рік і два місяці, но ше була там, я на Донбасі, недалеко од Макеївки, то, шо це хтіла казати, то ше кончилась война, то я ше була там на Донбасі, бо ше робили ницель, ше робили цего, як, німецького цего, як його, чучало робили, палили. Як це воно називається, цей німецький був.

Гітлер?

Гітлер цей, Гітлер. Ше зробили чучало таке і носили його, палили тако. То ше я була на Донбасі. А потом втікла з Донбасу.

В село вернулися сюди?

Га?

Сюди в село вернулися?

Не чую.

Кажу, сюди в село вернулися і вже все життя тут були?

Да, в село вернулась, і все життя тут була, і тут вийшла замуж. То там осталась одна на обісті сестра, а мені тато купили туто хату, це вже ми построїлися, бо стареньку хату купили таку, о. Тей це такі були. А де шо це, як тако розказую їм, як я це була на цему Донбасі, як рано цих 700 грам хліба з’їсти і завтра знов получиш 700 грам хліба, більш кукурузяного такого, візьмеш в платочок аж розсипається, це таку видумали були пословіцу: «Як умру, то поховайте мене в кукурузі, не забудьте написати філію на пузі». То так говорили, о, шо він сіяв більш кукурудзи, це Брєжнєв, чи як.

Хрущов.

Кукурудзу всьо время.

Добре, дякуємо вам. 

 

Читати далі…
Свідчення про Голодомор
Карта місць масового поховання жертв Голодомору-геноциду