- Місце запису: місто Гнівань Вінницька область;
- Дата запису: 22.08.2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга;
- Респондент: Корольова (Глатін) Надія Василівна, 15 липня 1922 р. н. народилася в селі Іванківці Тиврівського района Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Іванцівці Тиврівського района Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Як Вас звати?
Надєжда Васілєвна Корольова.
Коли Ви народилися?
Двадцать д… Ой. Двадцять другого року, 15-го липня.
А де Ви народилися?
Іванківці. Село Іванківці Тивровського района.
Угу. Як звали Ваших батьків?
Глатін Василь Фомовіч.
А маму?
Глатін Анна Степанівна.
Чим батьки займалися?
Хліборобством.
Мали землю?
Мали. Десять десятин. А ти знаєш, шо за десятина? Гектар. Зараз гектар. Мали ліс. Мали землю. Мали всьо, всьо хозяйство, но батько робив, може, три… Він мало шо спав. Всьо врем’я робив. Всьо своїми руками робив. Було… Було садка в них, города в них.. Було хазяйство. Була корова, коні, вівці. Як зайшла совєцька власть — усьо позабирала. Всю забрала, із скрині всьо забрала, і всьо, всю одежу, всі рядна, всьо — подушки. Всьо, що було в хаті — забрала. Це була… було… це була колєктівізація щіталася. Вони… Мені дуже жалко. Я розказувала своїм, а зять каже: «Я б їй би пере… поперестріляв би». Я кажу: «Нічого ти не зробив би, бо тебе хуже застрелили б, чим ти когось». Ніхто нічого не міг сказати, ніхто. А ми но тільки дивилися на… Нас було шестеро дітей. Совєцька власть не признавала дітей. Як я бачу, шо зараз всьо… У мене радіо є, я слухаю радіо, таких, шоб були, щоб як слово сказали так, як теперички кажут, де б вони були б… Забрала туді, забрали мого батька. Він виповнив всьо — налог наложили на батька — м’ясо, яїчка, це всьо… Звідки? Нема. Забирают корову. Яливка була, ми готували на корову. Яловка була, така. Забрали за мнясо. Вопшем, ви не маєте часу?
Маємо. Розказуйте детально, да.
Забрали. Забрали всьо, забрали батька, бо нема шо вже забирати. Забрали в сільсавєт. Забрали батька, забрали ше три чоловіки, такі самі. Батько колись секретарьові дав два мішки пшениці. То цей секретар батькові сказав, шо розпишися, шо ти виповниш, щоб ти вийшов з цего, з сільсовєта, щоб ти вийшов, бо маєте приїхати суд надвечір, а суд їде поперед наші ворота, буде судити вас. Батько розписався, і ще єдин чоловік розписався, а ті не розписувалися. Розписався — випустили. Як їх випустили, вони прийшли додому, і тут через час їде суд в сільсовєт. Їде. Батько каже: «Он, диви, суд поїхав». Збирається батько, що мав тей. І пішли з дому. Пішли з дому, ніхто нічого не чув і не будив. Ми жили без батька, нас шестеро дітей було. Через рік, як в нас померла дєвочка, батько пише: «Шо зробилося вдома, що мені снилося, що відбили пальця мізенного?». А ми кажемо: «Таня померла». Але це, Таня померла, це вже був 1933 рік. Ще дєдушка мій, мій дєдушка жив. Зробили ящичок і похоронили цю дитину. Ну шо ж, до чого кинеся, як нічого нема — як всьо позабирали, ну нічого нема. Були коні, була корова, була яливка, були вівці — всьо позабирали на господарство, вони організували вже колгосп. Всьо, це всьо — коні, віз, сані всьо це позабирали в колгосп, бо організувати треба цей колгосп. І забирали таких, як це мої батьки. Забирали всіх, забирали всьо, всьо. Теперички забирают, вигонят людей з хатів. В мене були батьки заможні через те, що вони рабочі дуже були. Робили всьо, всьо самі робили, не наймали, так, як каже, казали, шо пани були. Були пани, ходили в гребінних сорочках. Оце такі пани. Але забирают, забирают, вигонят з хатів. Вісім хазяїв вигнали з хатів. Ну, хто куди подівся, ці люди. По родичах пішли. Виїжают, є такі, шо самі берут, висилают, вже совєцька власть висилаєт. Всі люди збираються, випровожают цих людей, шо ції, шо їх висилают на Сибір (плаче). Це теперички не страшний цей Сибір, а тоді був страшний, бо ніхто нікуди не виїжджав, ніхто нікуди не їхав. А ці, цих людей висилают на Сибір. Вислали їх, вони недавно помирали, були в Гнівані, тут, ці люди ще. А зараз їх, зараз їх нема. Це но тільки я, Господь мене тримаєт. Це я сама дивуюся, шо я стільки, шо я стільки прожила. Господь мене тримаєт. А лише хочу вам сказати: це колектівізація, це я розказую так, аби хуже. Теперички дочекали вже 1932 року, 1933 року. Голод. Я дивуюся зараз, як ми прожили, шо їдна дєвочка в нас не видержала, 6 років її було — вона померла. А нас п’ятеро, в мене штири сестри було, я п’ята, ні, штири сестри і брат був. Нас було п’ятеро. Батька не б… Батька нема, одна мама. Шо ми робили? Організували вже, колгосп вже організували. Дехто пішов, дехто не йшов. Але вже куди підуть люди? Тільки в колгосп. Була ця сов… Ця власть заступила. Шоб її ніхто не знав! А ми пережили. Я дивуюся, як ми пережили, шоб п’ятеро дітей, мама шоста, і ше дитина, грудна дитина була. Ця мама не має сама шо їсти, а цю дитину годує. Я не можу уявити собі. Тоді сама старша сестра, в Гнівані був радгосп, організували. Вона пішла в Гнівань, в цей радгосп, але самий перед ше пішла в селі, заробила два… Цілий день робила, заробила два стакани пшона. І вона… вона потом пішла на другий день, пішла в Гнівань, пішла поступила в цей радгосп, ше Слава Богу, шо вона поступила. То вона підтримувала нас, передавала там два чи три, буханку хліба, передавала дешо такого. Потом забирали на Донбас людей. А ми вже… Я вже тоже можу шо-небуть дешо тако робити. Хотят забрати на Донбас, в шахту. Ця сестра забираєт молодшу мене, молодшу мене забираєт сюди в Гнівань, вона вже в Гнівані, а я, мені підсказали з мого року. «Надя, — каже, — подай заявлєніє у комсомол. Ти лишишся». Я написала заявлєніє, я поступила у комсомол, вони мене прийняли, прийняли мене в цей комсомол, бо можуть забрати на Донбас, а комсомольців не цей. Мене вже тоді прийняли, організовували цей колгосп, але їм треба п’ятисотну ланку організувати. Кого? Давай Надю ланковою, шоб п’ятисотній ланці, п’ятисотна ланка була. Я організовую, десять дівчат організувала. І ми, шоб колгосп підняти, кажу до цих дівчат: «Дівчата, треба, давай, будемо збирати удобренія, всьо удобренія, на тую, на гектар, шоб ми організували і дали 500 центнерів з гектара». Вони согласилися ці дівчата. Збираємо ми курячий памйот, перегній, попіл, ну, всі удобренія. І ше далі нам тоже ше удобренія. Організували, сіємо, робимо коло цих бураків. Виростили ми, шо ви думаєте, виростили 500 центнерів з гектара. Зібрали ми, організували, здали ми на завод. Добре, що завод під боком був. Багато дечого такого організували ми.
Скільки Вам було років, коли Ви стали ланковою і ці буряки вирощували?
Зараз я вам скажу. Скільки мені було… Мені було 15 років, 16й рік був мені, от.
А мама в колгоспі працювала?
Були мама… Мама були, друга ланка, бо у мене ланка єдна, а мамина друга. Сусіди, сусіди такого. То вони, вони, я ще їм помагала, бо я… Прийдемо ми з поля, вечором вже шо там поможеш, але все єдно, на городі треба було помогти. Самі мама тоже не зможут це усьо обробити. Шо вам ше інтєрєсно…
Скажіть, будь ласка, а розкуркулили Вас у якому році?
А це я вже навіть не помню, бачте.
Ну Ви кажете через рік. Через рік був голод, батька не було, да? Розкуркулили, і потім батько пішов?
Да. Всьо забрали, а потом батько пішов.
Скажіть, а в 1932му, коли почався голод, Ви жили вже без батька. Але тоді приходили, ще обшукували?
Батько… батька не було в 1933м році і 1932м.
То до Вас приходила бригади, і забрала їжу, шо Ви потім голодували?
Канєшно. Всьо забрали, навіть з горшка пшеницю висипали. Мали вони і, мали тії, палки такі желізні, такі гострі, шо вони кругом хати ходили і так, цеє, шпиркали цими палками, шукали, чи ми не закопали пшениці, ну, хліба. Де нам там засипати. Нічого не було, нічого. Я дивуюся, як ми вижили. Єдин Господь знає, більше ніхто.
І в хаті шукали?
Га?
І в хаті шукали сховане?
Ну да, у п’єцу навіть дивилися.
А хто це робив?
Хто робив?
Да. Хто обшукував?
Вони організували собі виконавців в сільсавєті. Назначили цих, которі вони прийняли в партію, назначили їх, і вони ходили. Свої люди, свої люди. Вони не дивилися. А тоді був… Хто тоді був… Їх уже нема. Чемис Григорко був, він ось де його діти були, і є зараз тоже. Цей був предсидательом. А був Токарчук Собістиян. Той був, голова колгоспу був, але то такий голова, шо поїхав, любив випити, поїхав в курники, напився, коня пустив. То мої тато спиняли цього коня і привели на господарство, а він пішком прийшов.
А цей председатель і голова, вони мали шо їсти? Вони не голодували?
Як це може голодувати цей голова, як він сам. Йому принесут. Як вони це всьо позабирали. То, ну колись казали, цей, колись казали, цей, магазин, а зараз — склад.
Це в колгоспі, да?
Це в колгоспі, да. То і як я в колгоспі, то любий председатєль візьме собі. Чого вони можут голодувати?
А оцей председатель, він до колективізації був хорошим господарем? Чи нє?
Де?
Ну, він взагалі там, був тоже хліборобом, чи хто він був до колгоспу?
Ну, в нього були батьки такі, бідні, знаєте.
І він мабуть, перший пішов у колгосп, да?
Га?
Він один із перших, хто в колгосп вступив, да? Ну, цей председатель, якшо він з бідних.
Він довго не був, його зняли, другого поставили. Він не єдин там був цей председателєм. Я навіть, я всіх спом’янула тепер. Маю час.
Так назвіть, як їх звали.
Га?
Як звали їх? Тих, шо мінялися. Предсєдатєлів.
Їх уже нема, нема шо навіть згадувати про них.
Так все рівно, прізвища нам скажіть.
Га?
Назвіть фамілії цих людей.
Ходи, сядь коло мене, то я буду…
Кажу назвіть нам фамілії цих председатєлів, шо міняли їх.
Ой, де вони вже теперички.
А чого їх міняли?
Бо як не виполнил, наложили на цей колгосп, шо не виповнив — зняли. Треба виповнити все, що вони, бо колгосп тоже здає в государство. То вони, то це тоже треба виповнити, а як не виповнив, то ти поганий председатєль.
А судили за те, що не виконав план?
Га?
Чи судили за їх за те, що вони план не виконали? Чи просто зняли з посади.
Знімали з посади. Да.
А з комори, з цього магазину, що ви казали, що був у колгоспі, куди вивозили зерно?
Я… Вони мало ше, мало ше колгоспників було, мало треба. Поля багато, а рабочих мало. То вони приймали на роботу, які попало. Навіть і діти, і діти навіть робили. Я пішла, я пішла жати, а цей голова приїхав, та й каже: «Я знаю, які снопи Надіни.», а дівчата ці, ланкові, ну, в ланці стоють та нічо не кажуть, бо усі бачут, а скільки — ну десят, більше нема у ланці людей, от. А він… Бо є.. У мене вже були і люди, такі пожилі вже йшли в ланку, я вже, це вже я після, після цеї ланки, шо здали ми бураки, після цеї ланки я вже була ланковою такою, простою, не… Це була п’ятисотна ланка, це немаленько, як не є. Мірники, ви не знаєте, мірники були такі. Ці мірники, треба міряти їх, а мірники, мірники отакі ого-о. Вони разом з нами, ці мірники. Збиті з дощок, такі, а там дна нема. Ці мірники стоять такого, а ми мірником маленьким міряєм, міряємо бураки і сипемо у цей мірник. Потом повний цей мірник підносимо ми, підносимо цей мірник, а ці буряки висипаються. Ми на сторону цей мірник, потом нам треба прикопати їй, бо ми, бо шоб вони не, шоб вони не в’яли. То ми на купу, гичкою прикрили трохи, щоб земля не сипалася, і прикопуєм, кругом прикопуємо їх, ці бураки. І тоді ці мірники отдєльно. Другий, третий, четвертий, і так. А шо решту, везут на завод, а ті прикопуют, а потім вже добували та й вивозили решту. Ну ми хутко здали той бурак, бо це гектар — це ж не 10, о.
Скажіть ще, будь ласка, а шо Ви ще їли під час голоду? Які мама страви готувала? Може трави, лободу, все інше?
Посіяли ми буряки на долині, бо на долині буряки сіють і коноплі. Коноплі і буряки, то буряки хутко ростуть. Ми проривали буряки. Проривали буряки, брали до хати, кришили їх і варили. Це не буряки, а бурячиння, бо вони манюсінькі були. Ми пшоном затирали, такий суп варили. Хто де шо бачив, а ше, чекайте. На весні ходили ми по полі, збирали, вона не гнила ця бараболя була, шо зверха, були сапи, брали, шукали бараболі, котора лишалася. Вона змерзла, а потом вона вже розставала. То ми збирали, як позбирали — цю шкурку обирали, викидали, а це цеє шо лишалося, то сушили, сушили і розтирали, в макітрі розтирали і так пекли, пекли такі коржі. Добрі були. Добрі. Всьо врем’я ходили шукали, по полях ходили бараболю цю шукали. Де сядяна була, то там сапами, то котора лишилася, то збирали її, приносила, а це … Забулася як вона називалася. Цю бараболю розтирали, було, ага. Ше в колгоспі, ше в колгоспі були кагати з барабольою, як закопали цю бараболю в кагати, то вона так і була. Довго вона була, але потом люди розкопували, і вибирали так цю бараболю, вибирали, скільканадцять було цих кагатів, то збирали цю бараболю, і цю середину вибирали, сушили і таку муку робили, во, а потом з цеї муки блінчики пекли, то були добрі, бо посолили. То кагати. Де які були кагати, де яке шо було закопане, де які буряки були, де шо всьо — люди збирали. Як могли, так, так перебивалися. Господи, не дай Боже, дочекати, шоб було, Господи. Сохрани ці люди, шо осталися. Не дай такого голоду. А голоду шо? Люди, хто може, то єден другому помагає. Йде чоловік гарний, здоровий, саме робити. Йде, упав і всьо. Так, не єден так, а потом збирали. А вже як, а вже як після… Потом вже, коли… Потом вже война началася в 1941-му році война началася. Трошки, чучуть люди відійшли, я сама, говорили: «Треба у Гнівань». Це після войни я буду говорити. Після войни сказали мені: «Збери дівчат, треба у Гнівань на уштруд йти». Це такий уштруд. Осьдо це, цей ліс увсьой був воєнний. Тут були снаряди, бомби, всьой ліс ось де був. Я з дівчатами взяла, ми прийшли сюди, ми стали збирати, порох ось де був. Порох був в торбочках таких. Дівчата висипають цей порох, а торбочки брали і шили блузки. То ми, а з ким ми гвозді збирали? Воєнних багато сюди наслали, а тут була желєзна дорога до воінскої часті. Тут воінська часть недалеко. То вони… А ці хлопці кажуть: «Дівчата, осторожно, шоб ви головкою не вдарили, — каже, — в рельсу, бо ми всі полетимо». Але ми збирали і всьо, всьо тут, всьо було понавозили, а тут була желєзна дорога, то підігнали шось три вагони і ми збирали, приносили до вагонів, а воєнні грузили в вагони. І так ше було.
А після війни голод був?
Після війни був, но вже не такий. Но вже не такий.
З голоду не помирали люди, так?
Га?
Від голоду люди не помирали?
Вже не помирали, бо вже трошки дужчі стали, стали робити, стали в колгосп вже ходити стали.
Скажіть, а в 1933-му році хто ховав людей, які від голоду померли?
Ті шо, ті шо могли, ті шо могли люди — хоронили з тії. Брали коні, і звозили на кладбіщі, а тут були такі, шо копали ями і хоронили. Хто коло свого. Були ше ось де… А були у нас євреї, бо коло нас тоже, по сусідстві, навіть, були, то ці євреї збирали і відсилали їх в Тиврів. Відсилали. Але прийшла ше сусідка ось де ше раз… В неї було два хлопці. Єден в десятий клас ходив, а другий — в п’ятий. І забрали їх в Тивру. А ця мама прийшла довідатися до нас, а мої мама кажуть: «Пифо, переночуйте ше в нас». А вона каже, цяя Пифа: «Спасіба, Ганя. Мої хлопці в Тиврові, то я хочу, шоб я з хлопцями була». І пішла, пішла в Тиврів і на другий день їх всіх побили. Ось де, тут де, де зараз в лісі. В лісі тутого, де, забула як вже… Чекайте. Як це… В Тиврові напротів такого зараз, ця вулиця, шо від цего, з Тиврова виходити, на Гнівань йти. Ото в цьому лісі тутого зараз недалеко ті ями ше є. Там всі ці євреї побили.
Це в якому році?
Коли? Ой, бачте, я вже забулася в якому це році. Ну…
Коли війна була, да?
Га?
Коли німці тут були, да?
Вже да, да вже німці були, а у нас були… Німці як прийшли, то вони, вони по Буг взяли. Тут, де Гнівань — це були німці, а по ту сторону Буга були румини. В нас були румини, а тут були німці. То сказали, а наші передають. А ми недалеко сільсовєта жили. По радіо передают, шо німець за стільки і стільки кілометрів. А тут, я якраз була коло воріт, їде три німці на конях, три німці їде. І тако стали, та й каже: «Куди на Черемошне, куди на Черемошни?» Вони питали дороги на Черемошни. То ми каже: «Отак прамо будете їхати, прамо цєю дорогою, і попадете в Черемошни». І всьо то в нас німців шоб такого не було. Німців не було. А румини в нас були, но тільки два румини для востановлєнія порядка, шоб у селі було. Тоді коло нас якась якраз дорога. Плєнних наших, наших вели плєнних, але єден. Я відчинила цю фіртку, в нас фіртка відкрита. А з цеї колони єден німець там, а другий там. Знаєте, по частям їх. І єден чоловік, він, коло Красного, він увзяв раз, і промкнув наші ворота, нашу хвіртку цюю, і за хату, там кропива, і він там присів. А тому німцеві, а це німці вели, а тому німцеві здалося, шо він не до нас попав, а до сусідки. То він пробіг до тої сусідки, то він там всьо перешукав, шукав цего, але вийшов, то йому треба, йому треба йти. То моя сестра, була вже прийшла до нас, дала цему, шо він сховався в нас, дала єму сапу, дала єму одежу перебрала його і він так долиною пішов в своє село. І він так, і він потом через дві неділі, він прийшов, приніс цю одежу, і цю сапу.
Скажіть, будь ласка, а «Закон про п’ять колосків», Ви знаєте що це таке?
Як, як?
Закон про п’ять колосків.
Не чую, бачиш. Ходи ближче до мене.
Закон про п’ять колосків.
Аааа, да,да,да. Це в сусідиному селі. Як вона вирвала п’ять колосків. Видно або хтось сказав, або ну я би. То її п’ять років дали. Про ці колоски, навєрно всьой мір знає.
А ходили люди, збирали на поле колоски?
Ніхто не ходив.
Боялися, да?
Боялися, боялися.
А знаєте що таке Торгсін? Торгсін.
Торгсін?
А люди могли міняти одяг чи там обручку, хрестик золотий на їжу?
Міняли, канєшно, но може, но може тільки скрито.
Ви нічого не міняли? Ваша мама?
Ми нічого не міняли, бо ми самі голі всі були. Заки ми, ми не мали в шо перебратися. Сестра такого нам пересилала. Сестра тоді стояла, пішла в два часа ночі, був сільмаг в нас уже, то мали давати по два метри мануфактури якоїсь, то вона устала в два часа і пішла в очерєдь. То тоді… То вона стала в очерєдь, але ше прийшла, ше це скажу. А з нашого села там тоже була жінка, вона прийшла та й каже до мої сестри: «Ксеня, твій батько помер!» Вона тоді покидає цю очередь, а ця стає на її, на її місце, а ця вже біжит, но вона вибігла, а йде, сестра вибігла, а йде чоловік з нашого села у Гнівані, вона підбігає до нього та й каже йому, а він каже: «Нє, неправда, бо я зустрівся з ним, він пішов на господарство воли запрягати, а я, — каже, — поїхав на Гнівань». Він каже: «Неправда!» цьому. То ця сестра вже потом вернулася, і вже взяла два метри мануфактури, то принесла. Як обділиш їх? Кому необходимо трава. Але у нас було полотно, це шо ткали самі, то пошили спідниці з цеї трави, а бузиною закрасили. Бузина. Ви знаєте?
Да.
Бузиною закрасили, і такіго шили з цего полотна, а потом помаленьку ця сестра ставала, як давали гось де в Гнівані, то вона потрошки нас уділа. Вона мені пошила плаття, я стидалася удітися в нього у селі, бо ні в кого нема, тільки в мене, але потом помаленьку, помаленьку так, так ми всьо.
А тей одяг, шо у Вас забрали оці активісти, то де він дівся?
Зараз вам скажу. Продавали вони, дуже хустки гарні були. Знаєте, які хустки ціо здорові, як простині такі були хустки, і подушки, подушки продали по п’ять рублів. Хто вам брав? Активісти розбирали цей. Бо то три рубля, то два рублі, а то п’ять рублів. Забрали ці подушки ми знали хто, потом, як уже прийшли до нас румини, то моя сестра взяла румина цього і пішла забрати ці подушки. Вона забрала, але вже не такі. А ці були подушки вишиті такі лапками, такого лапками були. Вона забрала, вона вже пересипала хазяйка, знаєте. Були ледачі люди. Я не люблю ледачих. То не мали… Хто хтів, то мав, а хто не хтів, то не мав. А в цих забирали, ше у нас забрали, ше були такі хати купляли, купляли хати. За десять рублів хату купити — це активісти купили, купляли. Боже, діти, не желаю нікому, шо ми пережили і шо я пережила.
Як звали сестру, та що померла від голоду?
Біланчиків ви не знаєте?
Знаю.
І гора Біланчика, що робив…
Знаю.
…шо робив…
Шофером, да. Знаю.
Він робив у кар’єрі.
Він помер.
Помер, помер. Ну то ше молодий, шиїсят шість років. А Ксеня — це сестра моя, а Міша — його повинні тоже всі знати, бо він робив, він був вчительом, він вчителював в Черемошні і в Гнівані. Ой, підожди. Він лишився живий і на фронті був, бо він робив, писарем десь там робив. Є, шо розказувати, тільки треба пригадати.
А скільки в селі померло людей від голоду?
Я доцю не знаю точно.
Пусті хати в селі були після голодовки?
Були.
Багато?
Небагато, але були. Та й зараз тоже є, бо вже старі повмирали, а молодих мало. У Гнівані стільки з нашого села.
А батько не повернувся?
Га?
Батько ваш більше не повернувся?
Повернувся, повернувся як вже востановили, як вже колгосп востановився по-людськи, то тоді батько повернувся і пішов у колгосп робити. Всіодно таки пішов і вони робили, вони биками робили. Вони всьо робили. Як ранесенько вони йшли, нагодовані вже воли, вози, з возу хліб звозювали, снопи привозили, солому возили до скирти, до ожереда. Робили тоді, як робили в себе, так і робити і в колгоспі.
А де він був увесь цей час?
Були вони… Як вони дойшли я не питалася навіть, як їх… Зараз, де война зараз йде.
На Донбасі?
В Луганському, в Луганському вони. То ше добре, що пішли з села, бо були б.. А тих два, шо їх… шо з ними ж були, з татом так і до ціх пор і чутки, і згадки не було, а тоді, як тільки забрали таких — так і порозстрілювали їх.
Вони не втікли?
Вони — нє.
А батько з іншими чоловіками із села разом, да?
Га?
Батько і ще декілька чоловіків таких разом пішли?
Нєа, вони самі йшли. Вони самі йшли пішком, може кого і здибали такового, але вони дойшли, найшли роботу в Луганському. І там вони робили, то ше нам посилку прослали. Ше й такого скільки посилок вони ще нам прислали.
І повернувся перед війною, да?
Перед війною, да. Повернулися то ще їх назначили, щоб ції… В колгосп були корови, то ще ці корови вони їм сказали, щоб їх, ага, це перед війною. Це вже перед війною гнали вони за Дніпро. То вони гнали і ще єдин чоловік. Ці корови гнали за Дніпро, то до половини дороги вони догнали, а потом німець захватив. Як німець захватив, то тоді вже завернули їх, то вони ще пригнали, заболіли вони. Вони пригнали цю худобу і на господарство загнали туди, і самі прийшли додому. Отак вони повернулися.
А на вас в селі не казали, що ви куркулі?
Га?
На вас не казала, на вашу сім’ю, що ви куркулі?
Казали, казали на шо ж. Чекай, ше якось. Казали-казали, на шо ж.
А в школі? У школі на вас казали, що Ви дочка куркуля?
Нє.
Нє?
Нє.
В школі не чіпали, да?
Нє. Люди всі поняли.
А в школу Ви в якому році пішли?
Я вже бачиш, я вже не помню.
Ще до голоду?
Да.
Ходили в школу?
Ходила я. В нас було до четвертого класу, в нас була школа, була в нас до четвертого класу, а потом я пішла Вже в Черемошни того самого, да. Ходила я вже в Черемошни у п’ятий клас і якраз война. Ше в нас був вчитель дуже добрий. Мартинюк його фамілія, діректор. Він викладав у нас німецьку мову і каже до нас: «Діти, вчіть німецьку мову. Вона вам пригодиться!» І всьо, і більше не цей… У Гнідині я вже стала робити, вже перейшли ми в Гнівань, я замуж вийшла. Ше був вчитель, мій вчитель, він географію… і історію в п’ятому класі. Ще недавно я його хоронила. І його жінка тоже, на Гнівані тоже. Навпротів, недалеко на цій стежці.
А в селі церква була?
У селі
Так.
Була дуже гарна церква. Мій дєдушка, мій дєдушка був старостою в церкві. А церква дуже гарна, деревляна була, така гарна, що всюй народ плакав, як стали розбирати. Були такі комуністи, що самі лізли… Дзвони… Був дзвін такий здоровий і на ньому була намальована Матір Божа. Цей дзвін дзвонили, як ішла туча велика, як іде дуже хмара і велика туча, що має бути такий дощ. То дєдушка дзвонив у цей дзвін. І що ви думаєте, ця хмара такого стала крутитися, крутитися, такого крутиться, крутиться, крутиться і розійдеться. Я сама бачила. А цю церкву як розібрали, навіть там єден кажуть ногами ікони топтав, але він забрав ще пол з церкви додому і поставив собі пол в хаті. І він, як поставив, то враз вона йому зогнила. Цей пол враз зогнив, то тоді всі говорили, а решту забрали і поставили ше до цього магазина ше добавили, ше тоже поставили, ше поставили магазин. То шо ви думаєте? Той, шо самі зробили, то той остався, а цей, що зробляний з церковних досток — згорів.
А люди не забирали з церкви ікони, чашу не ховали?
Нєа, ніхто. Там тільки комуністи це всьо робили. Розбірати ніхто не йшов з людей, з посторонніх людей.
А в якому році розібрали церкву?
Доцю, як я, чекай, я спомню дєдушку.
Уже після голоду, да?
Після голоду, да.
А коли був голод, то церква була відкрита?
Закрита була церква.
Давно вже не ходили до церкви, да?
Люди не ходили, бо закрили. Комуністи закрили цю церкву і вона постояла, не довго стояла. Кругом цієї церкви було дерево: яблука, глики були, грушки були, сливки були і два гектари було города навпротів цієї церкви, а вже теперички, як не стало церкви, то построїли там школу. Ну то це ше нічого.
А священник де дівся?
А священик пішов з села.
Пішов, да?
Да. Зробили хату для священніка, велика хата, то тоді як цю церкву розібрали, шо не стало її, то тоді зробили люди у цій самій хаті церкву. Я ше помню ці церкви, служилося ше.
А хто служив?
Га?
Хто там служив?
Батюшка служив.
Цей же самий?
Нє.
Інший?
Другий.
Приходив з іншого села, да?
Да.
І Ви ходило в церкву?
Була, да, ходила, бо ми недалеко жили. Ми не далеко жили від цеї церкви.
І далі святкували свята, Різдво, Великдень, да?
Да.
А комуністи дозволяли?
Нє, комуністи… Но люди їм підсказували, що не робіть цього, цим комуністам. Тоді самі ці комуністи з села повтікали, що робили вред людям.
Коли повтікали?
Після, ну вже як стали, то це вже перед, зараз, да… Ну це вже канєшно, це, як ми вже з села вже пішли.
А жорна були у Вас?
Шо-шо
Жорна. Жорна мали? Жорна, щоб зерно терти?
Були, є такі, шо були.
А у Вас були?
Нє, шось терли у макітрі там. Жорна… Ага, потом поставили млин недалеко коло нас, бо коло нас тоже недалеко ставок, так на горбочку був сельсовєт і це гребля, а тут ставок, ось де криниця, а ми ну так як, так далеко і недалеко коло нас це такого зараз від сельсовета на Черемошни дорога. То ми не далеко були з сельсовета і осьдо ми пощі в селі були. І церква, навпротів через ставок і церква тоже. Дуже гарна церква була.
А пісні співали?
Які?
Ну як в колгоспі, на роботі були, то співали пісні?
Як були, вже був колгосп, ну я то ше такого дівчук була, но не справжній, но я знала. Були жнива, старші дівчата мене вже йшли, вже хотіли голову колгоспу повеличати. Він до них хорошо відносився, ох забулася бачте, який він був. Ці дівчата з пшениці сплела вінок, вінок — це на голову колгоспу. Дівчата квітки поплели з пшениці, з пшениці і вінки з цего, чекай-чекай..
Так і похоронили голову колгоспу?
Вінки поплели і несли у колгосп до цього голови. Зараз я вам скажу.
Фамілію забули, да?
Чекайте, це.. співали:
Котився вінок з лану,
Котився вінок з лану
Під колгоспівську браму.
Наш голова не пишний,
Наш голова не пишний
На подвір’ячко вийшов.
Ключами подзвонили,
Ключами подзвонили
Всіх людей звільнили.
Наш голова, продай голова квочку,
Продай голова квочку
Купи нам вина бочку.
Продай голова індики,
Продай голова індики
Найми дівкам музики.
Ще співали там отаких, оце тільки запомнила.
А про комуністів щось таке співала смішне?
Про комуністів? О, зачепи-но тільки їх.
Боялася, да?
Да, ніхто. У нас забирав комуніст у Ворошилівці, навіть з Ворошилівки прислали комуніста до нас, а це через поле Ворошилівка і Іванківці. Га?
Чорний?
Чорний Павло Іванович там був голова сільради.
Чорний звали, да?
Нє, Якименко. Якименко. Це він прийшов до нас і в нас він, шо записував, він писав, брали лічили, шо там: подушки там, пальто там, цего. Вони ці щитали, а він писав. Він акта складав. Склав, лишив єдине нам, а другі собі взяв. Це, у цьому акті. То я ше прийшла у Гнівань і ше у мене цей акт у Гнівані був.
Оператори: Михайло Шелест та Олег Сологуб
Фотограф: Валентин Кузан