- Місце запису: село Байківка Калинівський район Вінницька область;
- Дата запису: 19 серпня 2020 року;
- Хто записав: Вигодованець Ольга Василівна, заступник завідувача екскурсійно-освітнього відділу Національного музею Голодомору-геноциду;
- Респондент: Катічева Ксенія Миколаївна, 30 січня 1930 р. н., народилася в село Байківка Калинівського району Вінницької області;
- Розшифровка запису: Базько Софія Миколаївна.
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Байківка Калинівського району Вінницької області.
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Ксеня.
А прізвище?
Ксеня.
Нє, повне, як ваша фамілія?
Катічєва.
А по-батькові як вас ?
Миколова.
А коли ви народилися?
Я?
Так.
Тридцятого, тридцятого я народилася січня.
Тридцяте січня.
Да. Мені заре дев’яносто років. Я вже зара дурна, діти. Це вже треба було давно в землі лежати, а я живу дев’яносто років і вже шість місяців чи кілько…мені тридцятого січня буде дев’яносто єден рік.
Ага. То ви тридцятого року?
Да .
Ага. Як звали ваших батьків?
Як звали батьків?
Так.
Микола і Настя.
А прізвище батька якє?
По батькові?
Нє, фамілія, фамілія?
А, хфамілія? Корольчук.
Корольчук.
Корольчук. Ми Корольчуки.
Тут жили?
Нє тамо хата нова….ой Боже, дитиночко, я зара вам розкажу про свого діда.
Давайте.
Дід … вже мона розказувати?
Да-да.
Був дід, дуже була в нього старесенька хата. Він звався Іван. Їванька казали на нього. Їванька. Того. В нього була дуже старенька хата. А було два бички і було дві коняки, і корова. Більш в нього ні машини, ні нічого не було. Трошки більше поля було, трошки більше поля було. Його назвали куркульом, бо дуже, такий дуже навсеньки на все село хазяїн, двох їх було. На всеньке село хазяї. Та які ж там хазяї?! Зара хазяї – по п’ять машин мають і шо хоч. О це зара хазяї, а тоді два бички і дві коняки, корова і це хазяїн, бо поля трошки більш. То заберіть те поле половину, а половинку покиньте. Але дуже хата стара. Та люди кажуть: «Іван, постав же хату. Доки бдеш в тій старій хаті сидіти?» Добре, поставив дід хату, здорову гарну, нову. Но він три роки в ній не посидів. Не посидів в тій хаті три роки. Приїхали комсомольці і всьо начали забирати. Геть калме шмаття. Моя мати не вспіла випрати. Нас двоє було близнюків-хлопців три роки такий як я. Стали всьо забирати, геть те калме шмаття. Шо мама в бідній сорочечці осталися і в блузочці так осталися, так осталися. Всьо берут, всьо ламают, Боже, хліви, клуні, всьо тріщат. Ця мама поїхала до прокурора, у Вінницю. Така гочереть була до прокурора, шо мама під дверима два дні сиділа під дверима, спала прокурора, доки добилася очереді. Добилась до того прокурора, розказала, шо така біда. Діда вислали на Сібірь, на три роки. Батька не довезли до Сибіру, не довезли, батько на дорозі вмер. А мати ж сказали… шо ви ж мама моя з Писарівки прийшла сюди ж в Байківку замуж. Шо вона винна ця мати?! Двоє близнюків і старша дівчинка. Шо вона винна ця мати?! Кажуть, шо тоже її на Сибірь вивезуть. То як?! В неї ж двоє близнюків, а, каже, буде їхати поїздом, через міст, а там вода. Хай через вікно та й ті діти вкине в воду, шоб нас потопити знаєш? Але люди тут уже стали, кажуть: «Шо ж вона винна? Вона прийшла за невістку. Шо ж вона винна ця мати, шо хочте вислати на цей Сибірь?». Оставили її. Добилась вона до того прокурора. Прокурор дзвони: «Не смійте ламати квартіри!» А вони кажуть: «Ми вже зломали». Новісиньку хату в три роки як дід поставив і вони вже зломали цю хату. Вона в Яневі там о, в лісі, рогатка там, там якісь хати всьо, том та хата наша на тій рогатці. Мама там бачила ту хату там. Розвалили цю хату, каже ми вже та…корову… Забрали двоє діточок. Нє смєйте, отдайте корову. Діточки малесенькі. Отдайте корову. Ну добре – корову отдали. Мати спухла, як колодка. Корови не видоє. Не видоє корови. То ця жінка, шо ця. Замінили за цю хату нашу нову тали там коло цвинтара, дали вже цю старішу хату. Тоже її розкуркулили там, повалили в хаті все. Якась кухонька була. Дали. То ця жінка доїла корову і свої…двоє в неї дівчат було, свої дівчатка годувала. А нас був братик мій, близнючки – Антося був, до ненки було шкода. Лучше я була б вмерла, він хай був би жив о. Малий як був, у кварту води і чарку молочка дає йому пити. Вже має вмерти ця дитина, проси, шо: «Дайте мені стаканчик біленького молочка. Я багато не хочу. Дайте мені стаканчик біленького молока». «Пий, ондо дала». І він… нічого нема на тапчанику застилити, бо всьо забрали, нема ні подушки, нема ні одіялка. Він отако ручки поклав, як неньки бачу, і так і померла ця дитина. Три роки хлопчик був, мій братік. Ох. А я …
Михайло звали?
Га?
Михайло звали?
Антін.
Антін?
Антося, Антін. Але я… а я ходила вже начали черешні запалювати з одного боку червоні, ворони обдовбуют ці черешні і ці кісточки падают на землю. І я не вилізу мені три рочки, я не вилізу на цю черешню. Я ходзю попід цю черешню, збираю ці кісточки – їм. То мама казали, що в мене тай тверд був в баби сємдисять чи восємдисят років, шо тако катить ножом порізано такий плат був, така я стара була на три роки. І я за цими кісточками вижила. Га?! Нічого мені ця жінка своїм давала дітям молочко од нашої корови, а до мами каже: «Хай вони повмирають, тобі їх не треба». А ця мати, шо зроби як вона спухла, корови не видоє, сама. Тре годувати її, вона не могла встати, так змучили, так змучили, така жизнь була проклята. Боже, як ми мучились, Боже. Та багацько мені ше було, багацько ще сорок сьомий рік був, не було ні дощу, нічого. Посадили цю бараболю – не сходи, нічого не було. Їсти разу нема що. Но колгоспний барачки зійшли. Зійшли ті барачки. Мама казала: «Підем дитино на ці барачки. Неньки клечана субота, завтра буде свята неділя ця». Пішли ми на це. Барачки пололи, пололи ми ці барачки. Мама каже: «Пішли, дитино, додому». А я кажу: «А шо, кажу, мамо підем ми додому та й шо будем їсти, їдну водичку нап’ємся, ти й шо…» Кажу: «Мамо, я піду на те пособне, шо дівчина ходила, вона Галя звалася». Пішла на те пособне, назбирала барабольки і приїхав об’єщик і видер ту барабольку і волік її в кантору, ше набив. Ой, Боже, вона прийшла без нічого. Ти й приходе в суботу до нас ти й каже мамі: «А де Ксенька?», а мама каже: «Галя, пішла на те пособне, де ти». Вона каже: «Я бду її чекати поки вона не прийде». Сидить, чекає. А я сама не знаю де те пособне, десь аж туди, до сілєксіції воно, десь туди. Ви не знаєте десь там? Сілєкція, не знаєте тут?
Не знаєм.
Ви не знаєте. Далеко. Я сама, їдна,… вечір… я пішла там цю, посадили цю, виходе барабольку чи картошку, ви кажете, бо ви ж по-руски як ви ж з Києва по-руски говорите, а я ж по-українськи, я ж не вмію по-руски. Вони скородили таки борони і вони скородили цю картошку і вискородювали такі зрізочки. Отака го бараболька кругленька, вискородювалась зверха. Ти й вона пішла назбирала в корзинку ти й видира. Та й кажу: «Ну я піду попробую. Я сама, їдна, як пальчик». Я зараз стара і, шоб я бачила, шоб мені хто давав тисячу рублів. Я б туди не пішла. А то я була молода, їсти хтіла, я нічого не боялася – йшла напряму, напряму йшла. І я прийшла в сорочині єдній і без рукавів і спідничка, ні торбинки, ні хустинки, нічого в мене нема. І я пазуху ці зрізочки, барабольку в пазушку висмикнула з спідниці цю сорочку. Такого назбирала те пузо. Приходю додому, а вона сидить та дівчина. Я кажу: «Мамо, дайте якусь радюжку хай висиплю цих». Мама висипали. Ціла каструлька така цієї ба-бараболі. Як вона начала плакать, шо вам завтра бдуть святки, а в нас їдна вода, в мене відер бараболю. А вона щаслива, шо я дуже щаслива, шо цієї барабольки назбирала. І побігла додому й дуже поплакала. Любочко моя, шо було, то було. Це. Топом ше. Ну шо пішла я…Каже сестра до мене: «Тамо, на Руді, тамочка вільха. Коли садили прошлий рік картошку, там садили. Каже, може, там горалося, та й може, вигорали цю мокичку з картошки біленьку, знаєте? Як зогниє картошка і, і робиться мокичка така. Каже : «Підем, може, назбираєм теї мукички, то, може, мама спечуть пампушечку. Шо ж ми бдем їсти?» Пішли ми обидві, ходили-ходили, ходили-ходили. Ні єдної те о барабольки не нашли, те о крохмалю. Вона каже до мене: «Пішли додому». Я кажу до неї: «А чого ми, чого я піду до теї доми. Воду єдну пити». Кажу: «Я піду туди тамо». В нас… вона хімія зветься. Та й там жито було посієне длінне, високе те жито. Вже квітувало, те жито. Там колись були кагати, були кагати. Я кажу: «Ти йди, а я ше піду туди, в те жито». Вона: «Не йди, бо вечір».
І я нічого, дитиночко, не боялася. Діти мої милі, я йшла напряму. І тако я йду, а сонце опускається до низу і тако шось чорніє напротів мене, аж, аж тако дрож мене бере і я йду. Приходю я … тако кагат був, єден лежит кагат – нема нічогісенко, ні єдної такої бараболинки; другий такий довгий кагат. Такі кагати колись сипали картошки і накривали їх, так вони і зімувалися, земльою при-прикривали, соломою. Як я на третій кагат, а там бараболька така го, ну вся вже зелена, позеленіла. Бо сонце. Тако го манюсенька го і дуже багацько. Я до того розтіралася, шо я не могла набрати тлумак теї картошки. Я в дві пригорщі тако в мішечок кинула, дві пригорщі і вхопила – дуже біжу додому. Прибігаю кажу: «Мамо, не помрем, я нашла картошку». «Де дитино?» (слова матері). Я кажу: «Мамо, я завтра заведу, кіко шоб нас ніхто не бачив». Бо хтось побачить та й заберут – збіжаться люде й заберуть. Завела маму – мама набрали пів мішка і на базар ту картошку. Продали – купили-купили відерце картошки як треба за той тлумак, такий го тлумак, тащат на плечах. Приве-принесли цеє відерце картошки, намили, натерли на терточку. Кип’яток закипів і висипали, і такий крохмаль і ми понапивались того крохмалю і так ми жили. То мама пошті цілий тиждень цю картошку носили. То казали до мене, шо: «Ти в чипчику родилася, ти щаслива, ти така не сяка». Ну, шо я, ну вопшем мені вдавалося, шо я виручала і Бог мене сохраняв, нікому я не попалася, ніхто мене не набив, ніхто в мене нічьо не видер, і я так, так я дітоньки прожила.
Но я людям діти гляділа. Приходили маму просили: «Хай поглядит…». Туто в жінки було троє дітей, чоловік втік з гармії. То шоб його зловили – його б розстріляли. То ж тоді не мона було втікти з армії треба йти воювати, а він утік. А він на горі сидить, шоб діти його не бачили о, так єдна я бачила, но я ж нікому не скажу, бо я така була не знаю, шо я була за людина.
Було мені тринадцять років, но я гляділа цих троє дітей, в неї троє дітей: хлопчик два роки і дві, дві дівчинки. Вона і картошку поле і до сіна треба йти, кругом усно. Я три неділі… і ше двоє свиней надворі лежить, у клітці. Вона: «Принеси водички». Вода аж на низу, під ліском криниця, а туди далеко йти і ше під гору з відром. Я пихаюся, захекаюся, поки принесу відро води. Принесла, вилляла їм в корито – вони випили за минуту. Піду в лісок бур’яну нарву їм … Гляділа троє дітей і двоє свиней. Представте собі. Тринадцять мені було років.
Я ж цим дітям насиплю їсти, двом дівчаткам, а сама їсти хочу як собака. Я там не торкнула ложки – боялася, шоб не сказала ця хазяйка, шо ти повиїдала, діти голодні і то й же чоловік нагорі. Я цю дитину, того хлопчика Васю за руку і додому. Шо мама наварять: борщ, то борщ, суп, то суп. Ше й пампушок напечуть. Він: «Ой пампушки», хапає, бо ж дитина їсти хоче. Я його три неділі водила додому годувала і сама. Три неділі, га. І вона не спиталась, мені до неньки жалко, шо я їй не вичитала. Вона мене не спитала чи ти їсиш, чи ти не їсиш, не спиталася. Але, добре…
Вже в неї в дочки вродився хлопчик, два роки і чогось він так спугався. А вона вже стала викачувати яїчками по голову отако викачує і всьо. Каже моя дочка: «Мамо, заведи того хлопчика, хай викачає ця жінка, бо шось він спугався, шось таке». Я дала мені три яйці і дала мені три рублі. Я принесла, на столі покла три рублі і три яйці поклала. Вона подивилася, шо три рублі ти каже: «Я шо буду молитися за три рублі?» А мені до неньки шкода, шо не вичитала. А я тобі три неділі гляділа діти і додому водила годувала, три неділі і свині тобі годувала. Ти заколола хоч кусочок сала дала?! Ти мені хоч хустинку купила за три неділі?! До неньки мені жалко, шо я не вичитала її таке. Але бачте не вичитала. Я кажу, я дуже людям діти гляділа, я не набила, не, я нагодую цю дитину, шоб воно не голодне було. Якось Бог мене сохраняв. Я собі кругом ходила ніхто до мене не виходив. До людей виходили, бо тоді таке время було шо, шо виходили. А до мене ніхто не виходив, я собі так і прожила. Ну тяжко прожила, дуже я наробилася в себе в колгоспі. Цілий тиждень роблю, а неділя вихідний – іду в ліс, принесу п’ять в’язок дров. Бо ж треба палити, цілий тиждень, це ж зараз газ, а тоді ж газу не було. Ой, я дуже тяжко робила, діти, хай Господь Бог милує. Дуже, дуже моє було тяжке время, тяжке время.
Скажіть, будь ласка, а як вашого діда звали?
Діда?
Да.
Їван.
А прізвище? Фамілія?
Фамілія – Корольчук.
Корольчук. Так він, в якому селі жив?
Га?
В якому селі жив?
Він в Байківці жив. Там моя мама з Писарівки прийшла за невістку сюди. А він тут, осьо на кутку недалеко жив.
То це в тридцять третьому році розкуркулили?
Га?
В якому році розкуркулили? В тридцять третьому чи раніше?
Ну в тридцять третьому році, бо я… десь було мені три роки як розбирали цю хату, то я вилізла на стільчик і тако на вікні почепилася, як ниньке помню. І тако вони скидають черепицю з хати, а я таго, а я тако руки почепила і висю на вікні. Так запомнила.
А хто розбирав?
Ну ці комсомольці були в конторі, тоді комсомольці були такі. Всьо забирали. Мама свою одежу, хоч і не прийшла. Дівчина до неї ходила, тітки. Була тітка і того… батька, батька була дочка. До неї ходила дівчина її теї дівчини, брат був у канторі секретарьом. Там канцелярія казали тоді, а зара кантора. Ти й прийшла, ти й каже: «Зара двадцять п’ять підвід приїде. Вас будуть всьо забирати». А мама сиділи на стільчику, котресь на руках грудь ссало. Мама сходилися та бігом до скрині, одчинили, там скілька було спідничок в них отаких о. Ці спіднички та на піч викинули тако, на піч. А тут уже ці підводи їдут, їдут. Як начали бігти, розбир… хапати всьо з хати, виносити всьо. Єден поліз той комсомолець на піч. Мама кажут: «Там пелюшки дєтскі, шо це завивати дитину, там пелюшки дєтскі, шо завивати дитину». «Я й пелюшки заберу». Всьо забрав з печі: ці спіднички мамині забрав. В куточку було кілька сорочок невипраних, не встигла мама попрати, забрали ті сорочки, всьо…
В хлівах була….поле було. Пшениця була, в діжках таких, о, стояла там, пшениця стояла, там ше якесь зерно, ячмінь. Всьо зачистили, всьо забрали і начали хату валити. Шоб було всьо забрали, шоб були хату, були оставили, а хату розібрали. Ти ми мучились. Я чого ліпила?! Нашо було мені ліпити…тої, тої б хати нам хватило і нам , як той казав, і внукам, і правнукам теї хати, нову таку хату построїв батько цей дід ше. Ну три роки ше не нажився бідний в тий хаті – забрали… на Сібірь. Приїхав з того Сібіру побув трошки і помер.
В якому році вернувся?
Ой, о це я не помню. Три роки, три роки він був, забрали вони в те, тоді як приїхали розбирати в голодовку… та… вони забрали того діда. Три роки він побув, то я не знаю який це тоді рік був вже, о.
А як казали, од як приїхали оце все розбирали, забирали оці комсомольці?
А чорт їх знає шо казали?! Куркуль. Шо дід куркуль. Я кажу, ну куркуль но те ж не злодій?! Куркуль. Шо це виходить, шо це він багатий такий, шо він багатий. То й корова, два бички, коні, то це багатий?! Куркуль?! Зара куркулі, бо раза по п’ять машин, по дві, по три, то зара куркулі, а тоді він шо мав?! Машина хоч в нього була, чи мотоцикл, чи лісапед?! Лісапета не було! Але куркуль сказали. Я кажу, ну то куркуль, ну то він же не крав, дуже робив тяжко, шо він такий хазяїн був. Робив тяжко. Але шо ви бдети казати, шо ви, діти, бдети казати.
А як фамілії цих комсомольців?
А чорт їх знає, то їх давно на світі нема.
Але це з села були люди?
Ну а які ж… чорт їх знає як їхня фамілія, я ж не знаю, мала була, які вони були.
А до інших ходили тоже обшукували? Інших людей?
Чи обдерали?
Ну да-да.
Куркулів, ну цю жінку, шо нам цю хату дали, то тоже….фундамента повалили, тоже розкуркулили цю жінку, старіща хата за нашу, дідчину поставили. То як цю жінку розкуркулили, то шо в неї дуже таке було за хазяйство. Кого ж це ше тут розкуркулювали?! Ну ше тут таких два було: мій дід і ше був єден.
Як його звали?
Чекай-чекайте, діти, бо я забуваюся от. Зветься моя дитина, я забула як вона зветься, ти через минуту нагадай. В мене ну вже знаєте, стара я, вже ж не ті роки. Чекай но як це як це він, на нього казали?! Те на діда – дід Їванька, а той … от сказилося, от на губі крутиться і забула ти сьо. А,Боже, Боже, за всіх згадувала, а те треба забутися.
Ну нічого!
І те ж ото хаба була осьо близенько. Тико шо, тико шо о це тут о з цеї хати була невістка їхня, тих уже внуків, не-невістка тут зі мною балакала. Вона каже: «Я люблю з вами побалакати». То приїде з хлопчиком два рочки, хлопчик… і вона розказує усяке. Зозулиха Ліда та була невістка, Зозулиха Ліда. Як це на нього казали. Ну сказилося б ти ну.
Ну згадаєте, то скажете.
Трошки, ну ви ше ж посидете?
Да-да. А скажіть, мама була пухла, але ж вона вижила, да?
Вижила-вижила.
То їй жінка молоко давала чи як вона вижила?
Ну давала троха молока, ну це ж наша корова. То давала троха молока ї пити, тамочка варила шось їй давала їсти, це ну нам не давала, бо дуже хтіла ця чужа жінка, щоб ми померли.
А як братик помер, то хто його ховав?
А звідки я знаю? Не знаю.
Не знаєте?
Та десь певно викопали, десь певно викопали яму… от шо це було?
Скажіть, а в тридцять третьому в селі багато померло?
Ну, канєшно, померло.
Ну скільки? Приблизно?
Ну а хто його знає, голубочко?
Як мама вам розказувала?
То шо я знаю, дитино? Нічьо не знаю. Я за це не знаю, кілько? Багацько вмирало людей.
А бувало, шо ціла сім’я вимерла і пуста хата потім стояла?
Господь його знає, Господь його знає. Не знаю.
А коли? А коли?
Я кажу, як ця бабушка моя вмерла і цей дядько забрав же цю маму. Ця мама, моя, шість років ставала вночі, йшла на кладбіще за мамою своєю, понімаєте? Але чоловік вийшов на двір, бо треба йому було. Вийшов на двір, як він дивиться, то, а вона в білій сорочині йде, а ніч. Він подивився, Боже, каже: «Марійка йде». Моя мама Настя звалася. Каже: «Марійка до Насті йде». Прийшов до хати до жінки каже: «Боже, – каже – ти, Марійка пішла до Насті». Вона: «Ти шо?» Він каже: «Ну я добре – каже – дивився». Але здибав він дядька ти й каже: «Онофрей, Марійка до Насті ходе». Він: «Ти шо?». Він каже: «Закрадися і побачиш» – каже. Цей дядько закрався як він дивиться, то йде в білому, в цій сорочині йде. Він: «Настя!» «Га?». «Ти де була?» «Ходила на цвинтар за мамою чи мама не йде». А він каже: «Мама більше твоя не прийде. І ти не йди, не лякай людей, бо будеш ходити я тебе припровадю до того Микити, то бдеш сидіти в своєм,– каже,– цим примаком тамочка». Каже: «Чого ти лякаєш людей?» Ти й більше мама не пішла на цвинтар. А то ходила, кожної ночі йде на цвинтар за мамою. Мама ж не прийде! Ой було всього, ой було, дитино, всього на світі, було всього.
А коли голод припинився? Коли закінчився?
А Господь його знає. Дитино, не знаю, дитино, не знаю. Коли він закінчився?!
А як ви пам’ятаєте, що вам почали давати їсти, щоб встало легше? Може картоплю якусь давала ця жінка?
Не помню, шо не помню, дитино. Не помню, шо давали мені їсти? Шо я вже стала. О. В мене біль…я була, я ходила в первий клас , первий клас мене брали люди за няньку діти глядіти, я людям діти гляділа. Я ні єдної дитини не обділа. Осьо жінка на тому кутку сиділа. Троє діток, чоловік втік з армії, сидить на горі, шоб, шоб його зловили – його б розстріляли. То він бідний на горі сидить, шоб ці діти хоч не побачили, бо ж це ж дитина бде кричати «Тато!» Ох. Єдна я бачила. Я нікому не сказала, я якась така була, шо я нікому не скажу. Вона хоч каже: «Боже борони, не скажи». Я: «Не скажу». Ну добре я ці діточки гляділа її, о. Нікого я не обідила. Я їм їстки давала, я ніколи не обідила цих дітей. Багацько гляділа. Тут у церкві зара вона дзвони дзвонять. Мерка зветься. Я ходила в первий клас. Прийшла її мати: «Боже, нехай іде поглядить». Їй було шість місяців, а я ходила в первий клас, то кілько мені було? Чи сім років, чи вісім кілько мені було? Мама каже: «То ж вона ходи до школи. То ж шо ж це, то шо ж це за нянька бде». Каже. «Хай вона з школи йде до мене, хай не йде додому». Я їй ж півтора місяця гляділа цю дитину, я її не вдарила, я й додому приносила, нагоду. Кажу: «Мамо, вона, може, їсти хоче». Шо я перенесла, тре нагодувати – нагодую. Не обіжала ні єдної дитини. То й Бог дав, шо мене ніхто не обідив. Де я не ходила, де я не йшла – людей переймали тоді на дорозі, переймали людей, обдирали, а мене ніхто ніде не-не, ніде не здибав і не обдер, і нічого…
Мама в колгосп пішла працювати?
В колгоспі, да. І я в колгоспі робила. А де ж я бду робити?! А де ж буду робити, га ? В колгоспі. Троє дітей, вийшла замуж, трож дітей. О це ж діла. Полола цьо всьо врєммя цю свіклу і шо ми за ню получали? Шо ми, шо нам платили? Ціле нічого. Я три роки. Корови доїла. Мені хоч за три роки хоч хто дав три копійки, га? Оце тико шо в жнива дадут скілька, скілька кіл тамочка я получу цеї пшениці. Ну кілька там дадуть мені: центнер чи два пшениці. А ні хто навіть не дав три копійки, га? В мене… як було мені вісімнадцять років на мені єдна спідничка і блюзочка. Я ж корови дою, де ж, де ж хоть халата вдягну, але де ж же все одно хоть обмурзаюся. Прийду до дому, розберуся в одній сорочині, виперу спідницю, блюзочку, га. Йду чиста на корови доїти аж на хазяйство, туди далеченько. Корови йду доїти. В мене не було в шо перебратися навіть, га. Я зараз навіть стара, в мене ціла така купа. Я казала до дочки, шо я всьо спалю, хто буде після мене ходити. На ню не налізе, діти в такому зара не ходять. Я й… блюзочки, і спіднички, і светр я кажу: «Всьо спалю». Воно всьо нове, я його, я його, я в ньому. Дві сорочки цих… ночних, я ше в них навіть не вбиралася, я собі в цих сорочках ходю. Новісеньки там лежат. Ой. Но я кажу, всьо попалю, бо з мене ніхто не буде ходити, бо тепер в такому не ходят як я, в такій спідниці, хто ходит? Чи, чи таке го хто натягне? Вони зара по-іначому ходять, о. То я кажу. А тоді була я дівчина, шоб в мене була друга спідничка перебратися, чи блюзочка, то в мене не було. І ніхто не дав, я кажу три роки доїти, ніхто – три копійки не дав мені. Шоб якось набрала якусь спідничку чи платтячко купила. Ти й за шо було робити? Ну за що було в тому колгоспі нещасному робити? Але робили, дурно ми, ми дурно робили, дурно робили.
До колгоспу було жити краще, да?
Господь його знає, дитино. Я вже забула як ми там до того колгоспу.
Дід, дід мав господарство.
Мав. Ну то тоді, канєшно. Всьо дід мав, всьо тоді мав дід. Дуже садок великий був, Боже, сливок насуши, яблук, всьо ти… повезе на базар, продасть – ти й куркуль, бо в нього всьо є. Ти й треба розкуркулити, ти й треба вислати на Сибірь, шоб він там мучився, о, але шо ти зробиш таке.
А церква в селі була?
Тоді?
Да?
Розібрали комсомольці.
В якому році?
Була, була церква. Я, я ше помню, я вже була здоро-здоровенька така дівчина, було років тринадцять чи штирнадцять. По таких сходах дуже високих, я знаю, шо я вилазила, по таких сходах вилазила. Вона така на там зараз кантора, на тій церкві нашій стоїть. Зара контора стоїть, а тоді церква стояла на такому горбі вона стояла, високо, га. Така гарна була церква і це треба розібрати. Всьо ломали, всьо розбирали, таке го робили.
Дід купив мамі сукна на піджак такий. І дочці купив. І взяв житній, жито вмолотне таке, страшена солома такий такі кулі робили, кулі такі чистенькі були. Він того куля розв’язав, в їден куль встроми цю, еее це на піджак і другий куль на піджак. І вони порострясали ці кулі, позабирали. То два брати виходили в штанах єден брат ходив штанах і другий пошили штани з того сукна. Всьо зачистили, всьо забрали. Господи! Шо тоді робилось, я не знаю. Я не знаю, йшли до хати, возьми сокиру – поодрубуй всім голови, але ж шо ти зробиш.
А ніхто таке не робив?
Нє, ніхто.
Боялися?
Боялися. Ну, канєшно, їх прийде з десять душ, шо ви з ними зробите? Вони тебе заб’ют з ідроні.
Скажіть, а після говорили про цей голод, згадували? Чи говорили там про розкуркулення, про все шо тоді відбувалось чи, може, боялися про це говорити?
А хто його знає, може й говорили, то шо я знаю.
А ви говорили?
Я до цеї пори шо я знаю?! Це зара я розказую і ходила на полоти цю світлу, то…то мололи за тей голод, Боже, Господи. Розказувала як це кажу, як це я вижила, як мене Бог витримав на цих кісточках кажу. Я ж не вилізу на черешню три роки, а тего збираю, кажу, кісточки й їм ці кісточки, то кажу як це я вижила, як мене Бог витримав. Я не знаю кажу, я не знаю кажу. Шоб я за цими кісточками вижила. О то ж каже мама, шо така стара на тварі була, шо поморща була як стара баба була, о, ну то шо я зроблю. Так, і тре вижити, тре всьо пережити, то ше ті після голоду кіко, кіко мені треба було років, робити, мучитись, Боже, всього було я скажу, всього було, але всьо не заповнити, і всьо не розкажете. Тако сидю, то те нагадала, каже малий до мене онука: « Бабушка, шо ти розказуєш?» Я кажу: «А й, дитино, є шо розказувати». «То шо…»
Розкажи яка, а ти бдеш знати, шо я тобі, дитино, буду розказувати. Ти знов, то те нагадала, то те нагадала, а…
Як ви думаєте, чого зробили цей голод?
О, Господь його знає, шо вони зробили. Як це вони зробили цей голод, я не знаю з чого це він взявся цей голод. Шоб такий був голод, шоб всьо позабирати і де вони його подівали?! Аш тико забрати пшениці, тико всякого зерна в нас забрали, то де ж же вони його поділи? То де, чого, чого повинен голод? Але голод. Ну дощу довго не було, дитино. Картошка не могла ззійти, вродити, нічого не могло вродити, то й був голод. Мусі бути, не було шо їсти,одна вода, одна вода, нема нічого. А картошка кончилися в людей, їсти, всьо покончалося ти й був голод. А так всьо позабирали, ти й. Ой Боже, Боже. Ти й всьо равно повмирали, лежат там в землі ти й ми ж до них підемо.
А ви знаєте, де це на цвинтарі місце, де ховали від голоду?
Не знаю. Туто зробили, де стара церква, то зробили такий пам’ятничок «Голодомор». То написано, шо Корольчук Антон, наче б мій братік попав туди, на цей пам’ятничок, о. А де вони поховані? А война була, діти, по вісімнадцять душ клали в яму. Шинелі постелили і шинелями вкрили, і земльою прикидали, ой…ой…ой, було…ой було всього нагадати всього мона розказати, но це ж не разом маєш, дитино, не разом. Це тако нагадаю, то про те, то про те, то про те, Боже.
А людей як різали в голодовку?
Так розкажіть.
Як різали людей, га? Ми вже… Ну вже й голодовка кончилась я вже була величенька, пішла на базар з сестрою і ше друга дівчинка. Прийшла на базар ти й вже вона шось там попродала. Ти й пришла до нас й каже: «Підем разом додому». Приходе баба така чорна на твару, чорна на твару. Прийшла баба, а моя сестра ну цю білити ізвість зветься, білити. Вона каже: «Беріть, дивіться, яка біленька, гарна». Вона каже: «В мене вже хата…», – тико вона казала років не мащана. Ти й не кличе її, бо вона така худа сестра моя була. А я була повненька така і ця дівчина повненька. А вона: «Йдіть, дівчата, подивитесь, йдіть, дівчата, подивитесь яка хата, йдіть подивитесь». Ну й кличе, й кличе. А моя сестра тако нагиняна накладала цю ізвість і тако… кулаком до мене, показала кулака, попробуй біжи. Але тего… Моя сестра каже: «Жіночко, чого ви до них вчепилися ми осьо зараз йдем додому, не мають вони коли ходити». «Ну так на минуту, на минуту хай би подивились, яка чистенька хата». «Ну то, каже, ми не знаєм яка чистенька хата?! Ну то чого вони підуть?!» На силу її одігнали. Я ця ка, а ця дівчина до мене: «Пішли, пішли». А ця кулака мені погазала, шо попробуй біжи. А тоді же вона пішла, моя сестра каже: «Треба було піти і була б провалилася, – каже, – отако-го і всьо, була б готова». Була дуже гарна дівчина Марина. І зарізали цю Марину. В неї дуже коси були, дуже лєнти такі заплетені. Але жінка продає подушку, продає подушку та й така повненька, гарна жінка. А підходить ця, шо це її, шо Маринку цю зарізали. Ти й покличуть цю людину до хати, ти й пося… сядай нагрієшся трошки, сядай як холодна надворі, сядай. Ця жінка встане, сяде на тиму стільчику, біжи но внеси. І він внесе цю Марину за коси тако, вона очі витріщила, язика вивалила та й ця людина з стільчика не встане – заклякла, ти й вони зара.
Ти й всьо. Але продає жінка подушку «Ой, Боже, узяла б цю подушку, то нема грошей». «Вам куди йти?» Вона каже: «Туди». «То ви коло мене бдети йти. Ідіть за мною, ідіть. Я возьму цю подушку, дам вам гроши». Ну то ж жінка хоче продати. Йде, веде вона її. «Пішли до хати, бо на дворі холодно, я гроші дам в хаті». Сіла та жінка на стільчику, а він вносить цю Марину за коси. А ця жінка як зірвалася з того стильця, як вибила вікно, а вікно маленьке не може вона пролізте через те вікно. Ногою вистромила і почала кричати: «Гвалт, люди, ріжуть!» І стали люди бігти. І половили їх, половили. Кіко, кіко люди страшне в голод, страшне людей порізали, страшне. Ось отут жінка на горбі сиділа, ше недавно. Понесла продавати молоко. І таку ражанку робили: молоко кіп’ячоне дуже таке випражене і туди вкинуто два стакани сметани і воно скисає як кисле молоко і дуже добре таке. А вона прийшла ця шо це ріжут людей ти й крутиться, ти й : «Ой я би у вас цю ражанку взяла, ти й не взяла ж, в шо ж…ну куди я її. Ви куди будете йти?» Вона каже: «Я на Байківку». «Ой то я ж там… попри мою хату бдете йти, то я у вас заберу всю цю ражанку». А горщик великий такий, ну то вона согласна. Приводе її на подвір’я, бере того горшка. «Та ходім до хати, пішли до хати». Вона каже: «Та чого я піду до хати? Біжіт, вилийте, вилийте й винесіть ці гроші, цю ражанку, цю… цього горшка, шо та ражанка була». Пішли, вона дуже просить її до хати, а вона не хоче йти. Вона виходе каже: «Мені на чорта ця ражанка, мені тебе треба!» То ця жінка як пішла, як пуля, того горшка либонь одцуралася. Прийшла та й каже: «Люди добрі, якби ж я гладка, а то я дуже худа. Шо ж вони були б зарізали мене. Шо ж вони були б наїлися з мене? Єдні кості й шкура, – каже, – чого це вона напала та хтіла мене різати, шо кликала до хати. Дуже тоді різали людей, страшне. Страшне, в голод різали людей, шо такого кажут, моя мама казала, шо страх людей різали. То це є, то це таке я чула от мами, шо вона казала.
Так а ця жінка, ви кажете її заарештували? Да.
Конєшно забрали десь, їх забрали. Вопшем колись вибачте салдати ставили по квартірах, по квартирах ставили салдатів. Поставили два салдати в жінки ти й. Але, каже, а ж свєту тоді не було так, ця лампочка чи ж шо там горіло. Але хлопчик малий був, ти й того, ти й цих два солдати в хаті, а нема десь цих хазяїв. Де ці батько й мати? О. А цей хлопчик каже, вибачте, шо бду таке казати, каже: «Папа як дядю тако ножом робив, то дядя так пєрдєл». Вибачте, шо таке сказала. Вони полякались ці солдати. Цей каже солдат до цего: «Катай у міліцію, а я бду в хаті сидіти, я бду сидіти в хаті». Але вже він вийшов, а ця хазяйка каже: «А де другий ?». А він каже: «Чогось його живіт заболів та й пішов в туалет». Не каже, бо це ж біда. Ну й нема, й нема його довгенько нема. Знов вона заходе. А вони вже в коморі яму приготували на цих солдатів. О, викопали. Вона знов заходи: «Шо це так довго?» А він каже: «Я вже сам думаю де ж це він подівся, так довго нема. Десь добре тей живіт болить його, добре не може бідний до хати дойти. Але десь прийде». А він приходе з міліцією. І їх забрали. А вони вже коморі яму приготували на ці, на ті цих двох солдатів. Шоб був цей хлопчик не сказав, шо папа робив так. Так і їм би було. То я ж кажу, шо так різали людей, страшне різали людей. Господь його знає чи був уже той голод чи після голоду різали. Кажуть, шо та людина, котра вона їла людину цюю зарізану, шо вона подивиться на людину і її вже кортить цю людину знечтожити і їсти. Шо таке людське м’ясо добре, кажут. От, о це таке, таке. Мені таке розказували, я вам розказую. Як це неправда, то неправда, я ж не знаю. Ми при тому не були і не знаємо. Я ж кажу багацько де шо чула, но це тако, кажуть, те тоді, те тоді, разом не мона його розказати вам. Не мона, я ж кажу, це дуже різали людей багацько. Ай.
До комуністів у селі, як до них ставилися? До оцих комсомольців, до комуністів?
То хто до них ставився.
Ну як люди до них, боялися, ненавиділи їх?
Троє?
Троє. Да-да.
А вас двоє?
І двоє дєвочок.
Двоє дєвочок. Троє хлопців. П’ятеро разом.
П’ятеро разом.
Ой, Боже, Боже. Ну шо ж я, діточки, тако ж. я кажу, шоб шодня то те б розказала, то те б розказала, то б те, то б те. А, а разом тако ти й забуваюся. Може не те шо, може не те шо… чуєш, дитиночко, може не те шо треба.
Все те шо треба.
То ви, то вибачайте, діти, бо мені дев’яносто років, то може, то може й мені не те шо треба кажу.
Нє, все добре. Скажіть, будь ласка, до комуністів як ставилися? До влади як ставилися в селі?
Ти я, ти я, шо вони, шо я тото , до того б комуніста я сказала як я його боялася? Шо я мо до нього сказати?
А це були місцеві комуністи?
Но а які ж, сільські. Сільські чоловіки комуністи були. А шо ж, от. То те, то теї, то теї чоловік комуніст, то теї, то теї. В кантору піду, був голова. Казали голова, то був голгоспу голова, то сіліради голова, а то секретар, а то ці комсомольці коло них. Ти й Господь їх знає, Господь їх знає. Я й ту контору й не ходила й чого, й шо мені там , дадут шось чи шо? Шо я піду?
А, може, вам мама розказувала в інших селах так само важко було, так само вбивали?
Ну аякже, ну аякже так само. Так само люди вмирали з голоду й з голоду, й з холоду вмирали й мучилися. А й мучилися ці люди, я не знаю, страшне, страшне. Ви поїдете, то те нагадаю, то те скажу, от не сказала то того, то того. Це ж таке буває, то того не сказала, то того. А от зара не не можу сказати. А було кілько всього, Боже, Боже. Кругом ходила, то з мотузочком, бо треба паші принести корові, то те, то те, то те. Ай-ай-ай було всього…шо.