- Місце запису: місто Вінниця Вінницької області;
- Дата запису: 22.08.2020 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Кушніренко Ганна Максимівна, 10 квітня 1926 р.н., народилася в місті Вінниця Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько ;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала у місті Вінниця Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Представтесь, будь ласка, як вас звати?
Ганна Максимівна.
А прізвище?
Кушніренко.
А коли ви народилися?
Ой, я народилася в 26-му році, а записана 28-му. Так, як во время войни в нас був секретар знакомий і мені переписав на 28-ий, шоб в Германію не взяти, але після войни я вже пішла в архів – нема 26-го року і я так пішла по цьому 28-му. Треба було судом йти, а я працювала. Треба було цих брати свідєтєлів, а я думаю, та ладно, хай буде 28-ий. То да роки проробила так, не на всяких пільгах. Канєшно, сама ошибку таку зробила. Це треба було аж на Великі Хутори їхати, я так. То я пишуся з 28-го, а фактіческі я – 26-го. Ну, шоб підняти архів в сільсовєті, то шо то мона найти года, але нашо вони мені вже.
А число, місяць, коли ви народилися?
10-го апреля.
А де народилися?
Тут, тут у Вінниці, на Хуторах.
І все життя тут прожили?
Все життя тут прожите, рядом дом був. Це це вже з чоловіком ми построїлися во время войни.
А розкажіть про своїх батьків?
Батьки, я вам скажу, шо нас не пустили в Германію, мені года, года переписали в сільсовєті, це знакомий. А старшу сестру з 23-го року не пустили в Германію, батька забрали. Мали німці відступати, забрали в лагер. Но, але мати пішла в сусідки купила п’ятьорку золоту і дала переводчику. І батька випустили, якраз перед цим, як наші вже мали вступити. Німці відступали. Прийшов старший бат та й каже: «Мам, німці відступають, заберут цих старих і поб’ют в лагері». Ну і мати так батька. Дуже, мона згадати, дуже хароші були мої предки, виручали нас, як могли.
А як вашого батька звали?
Максим Федорович, 1886-го року, а мати з 1892-го року.
А мати як звали?
Марфа Антонівна.
А розкажіть, що ви пам’ятаєте про голод 1932-33-го року?
Я вам скажу, шо я була вісім чи сім мені років було. Так просто помню, як батьки говорили. Ну батько працював. Була корова, то в нас тут, в Вінниці, в городі не було такого голоду. От тільки брат прийде, та й каже: «Там валяється, хто крепший був з села. Приїхав сюди, а тут пропав». А так в нас такого голоду не було. Не було тут такого голоду. В нас корова була. Батько працював. То ми якось так перебилися.
А де батько працював?
Батько – на хлєбзаводі в те время.
І йому там щось платили?
Платили і от йде додому, то буханку хліба принесе. А ще пекли такий хліб, рубець такий посередині, такий з тіста рубець. Да, буханку хліба принесе. Платили.
А мати чим займалась?
А мати. Шестеро нас було дітей, то вона домохазяйкою була, доглядала дітей.
А приходили до вас сусіди, знайомі, може з села хтось, просили їсти?
Тут була сестра батькова, я не знаю яка вона вже, далека по роду, тут недалеко жила, то приходила. Ну приходила, ну так і шо мати дасть її, а вона сама не з’їсть, а несе дітям. Ну то батько їхній ловив собаків то шо, то вони всі вижили, а вона таки померла. Оце помню, шо вона померла.
А чого в них не було що їсти?
Га?
Чого в них не було що їсти?
Я сама не знаю, бідніше жили. Не було шо, то ловили, він ловив, батько там собаків, пташок і так вони пережили, діти, а вона померла. Оце я тільки помню шо, а так.
А скажіть, а розкуркулювали?
Тут у нас … не помню, не було такого.
А чули про таке «Торгсін»?
Га?
«Торгсін» чули про таке?
А шо це означає?
А можна було десь, наприклад, обміняти речі, чи золото на їжу?
Я не знаю, я помню був торгсін, но це вже, навєрно, після войни чи шо. Ну да. То сестра десь найшла, в городі, де вона була замужом. Каже: «я копаю, чи сапаю, шось блищить в землі, я, – каже, – пішла подивилась, то вона здала в торгсін тоді був». А коли це.
А шо це таке було?
Шо мона було здати золото. На обмєн. Там дают тобі товар якись.
А хто там це робив? Хто в торгсіні обмінював?
Ну, хто мав золото, навєрно, то той здавав. Ну ми жили як, було шестеро дітей, батько працював, мати вдома, бідно жили, шо там казати.
А приходили до вас хтось з влади, забирали щось?
Нє, не було такого.
А до сусідів?
Тоже, в нас тут такого не було, такої як в селі обтрусювали, забирали, там, каже, з-під дитини, з каляски. В нас цего не було. Це по селах, а в нас таке не було такого. Батьки не розказували і не було такого.
А хтось помер від голоду?
Тут у нас даже не помню. Ну оце тіки одна жінка я помню, це батькова якась родичка, но дальня, така. А так то я не помню. В нас і родичі всі остались живі.
А за 46-47-ий рік пам’ятаєте був голод?
В 47-ий був голод в нас, був голод. Тут навіть подружка моя, то такий батько її був, ноги попухли, як тіліграфні столби, але вижили, вони во время войни десь на складах достали цей рибний жир. І вони цим рибним жиром і спаслися, да.
А чому був в 33-му голод?
Ну в 33-му році голод тому шо позабирали всьо по селах в людей, які були там запаси. Це не то шо там недород був, чим там шо, а просто зробили, шоб унічтожити цей народ, чи Бог його знає.
А хто зробив?
Ну хто, влада, а хто ше ж. Сталін, навєрно, як розказують.
А не пам’ятаєте такого, шоб когось відправляли в село працювати, в колгосп?
Я тіки помню, шо з села, то приїжали до города, приїжали з села, шо даже трудно було брати справку, в сільсовєті не давали, шоб люди не виїжали з села.
А чого не давали з села виїжати?
Ну шоб, не буде кому працювати в селі. Повиїжають вся молодьож, а хто ж буде працювати, старіки? Тай не давали. Отакі ці дєла.
А ви розказували вже потім, після голоду, внукам, дітям своїм про те, що був голод?
Ну аякже, вони знають. Я, канєшно, дуже мало його помню, бо всьо забулось, мала була.
А в школу ви коли пішли?
Га?
В школу ходили?
Аякже, ходила, до войни кончила 7 класів. А при нємцах трошки походила і оставила.
А пам’ятаєте, як ви в перший клас пішли, коли це було?
Це було, по-моєму в 36-му році. Є фотокарточка по-моєму. Чи це я вже була в 2-му класі в 36-му році, є.
А годували вас в школі, давали їсти?
… нє, не було тоді такого.
А церква в вас тут була?
Була і є, зараз є. Була.
А ходили до церкви в 33-му?
Ходили, батьки ходили. І я, якщо батько ходив, то видко мене брав ше малою.
Дозволяли до церкви ходити?
В ті года дозволяли да, а вже потом при совєцкій вже шось запретили, вже школи не можна було. Даже зара дочка помне, хоче піти, але то вчителі стоят, хто йде в церкву. Було строго тоді.
А знаєте, що таке «чорна дошка»?
Нєа.
А «Закон про 5 колосків»?
Тоже нє.
А дозволяли людям ходити на поле колоски збирати?
Я сама ходила з мамою. В нас була Машевська, вона була ланковою. І вот вона всіх робочих, бо вона в нас була не колгоспна на селі, а робоча. І вот вона йде об’являє, шоб йшли, а після войни, чим жали – серпом. І вот з мамою я йду. Йду, навіть навчилась перевесла в’язати і складали в копицю, якось так по шість снопів, то я ходила. То після того можна було, чи там не, чи на, теребнеш, в карман, натребеш сього зерна, принесеш в карманчику. Отоді був голод в 46-у був. Дурне время після войши було, але люди пережили, канешно, не 33-ій рік.
А треба зараз дітям розказувати про те, що був голод?
Аякже. Треба і вони знають, і читають, і по тілівізору дивляться.
А як ви думаєте, нащо їм це розказувати?
Шоб вони знали, яке було життя, шо було, яке життя раньше і зараз. Як вони живуть, шоб …
А в 33-му багато з села до міста приходило людей?
Я вам скажу, шо брат, як ішов на роботу, от прийде з роботи, він погиб, він з 12-го року був., самий старший в сім’ї, тей розказує. Каже: «Йшов, там в гною лежить, – каже, – вже чуть дихає, там десь заліз, там десь якась копиця гною, то з села». То дуже мало так було, хто міг ше з села добратися до Вінниці, то тут помер, то тут помер. Всеїдно, то хто ж його спас, як в всіх були, шо ж ти йому дасиш кусочок чи там накормиш, хіба це, як він вже зовсім ослаб.
Но по вулицях багато таких ходило, да?
Мало, мало. В нас тут мало ходило. Видко, не могли добратися з селів до Вінниці, до города. А я помню, шо ше мій свекор був покойний, то він казав, шо в них село почті всьо вимерло, тіки хати стоять пусті, всьо село почті вимерло. Хто вспів десь виїхати, втікти, то той остався живий, а то всі повмирали. Казала сусідка тут вони зара постоїлись з села, шо каже бувало, кончимо роботу і от посилают забирати цих, то йдеш, він чуть дихає – на підводу, на підводу, тай в окопи, тай в окопи, як снопів возили. Трудне, канєшно, время було.
А за 37-ий шось пам’ятаєте?
За 37-ий… Ну в школу ходила.
А коли людей розстрілювали?
Ну я не помню, я тіки помню шо по-моєму це вже після нємців були окопи у парку, то ше батько покойний захтів подивитись, то він пішов, то він казав, шо цей запах за ним тиждень ходив, він не міг… успокоїти цей запах, пішов подивитися. То були окопи, чи то із тюрми поховали, чи Бог його знає. Євреїв багато побили. Оставляли котрих таких спеціалістів до послєднього, і в казьоному лісі. Помню каже сестра: «Пасу корову, а були викопані ями, але, – каже, чую машина гуде, машина, тут, – каже, – постріли, не дуже було чути, але, – каже, чую машина джжж, поїхала обратно. А ми ж такі інтірєсні були, пішли подивитись, – каже, – пішли подивитись, то земля дихала». Шаталась, то видко і так, хто в яму впав живий, а кого, кого один другого потягнув. Оце я помню, шо сестра розказувала. Це вона лічно бачила, сама. Це в казьоному нашому лісі.
А було таке, що от, наприклад, розстрілювали, за те, що щось погане на совєцьку власть сказав?
Ви знаєте, шо не помню. Це не можу сказати вам.
А не висилали десь, в Сибір?
Тоже в нас тут такого нікого. Нікого не вислали.
Добре, дякуємо вам велике, що розказали.
Пожалуста, те що помню, але все забуто вже, годи, годи.
Бабушка, а шо ви їли, коли була голодовка, кроме хліба того?
А в нас голодовка була, в нас корова була. Я помню батько піде на смєну на роботі, а має прийти вечером, а мама діжурила, бо вкрадут. В 33-ій рік худобу, то вона коло вікна стереже, вже батько. А була така собачка, шо вона каже, як батько вже йде, то вона вже вибігає, то вже мама знає в вікно, шо вже, шо це вже батько йде. То мати лягає, то батько вже до ранку діжурить.
А це голодні крали?
Ну да.
Бандами чи по оддєльності?
Були такі шо крали, голодні то де, де вдасться йому вкрасти.
А не помниш, шоб солдати в хату приходили до сусідів, шось шукали там, забирали цю корову?
Не було, не було такого.
До сусідів?
Не було.
А що було з сиротами, з дітьми, в яких батьки померли від голоду?
В нас я вам скажу, шо в нас таких не було. В нас таких не було. В нас якось так, шо всі, оці тільки Синявські, шо я кажу, вона померла, оце тільки но, вони сохранились діти з батьком.
А ви кажете в вас собачка була, а не боялись, шо собачку вкрадуть?
А вона нікуди не йшла, вона була коло дому, така домашня, вже як тільки батько йде, то вона вибіжить йому навстрєчу.
А вас пускали десь гуляти?
Нє, мати не пускала, в голодовку не пускала.
А чого не пускала?
Ну навєрно, може боялась, може десь я знаю, мала була ше. Не пускала. Я в сім’ї була сама менша.
Бабушка, а Яременки, баба Маруся, Стєша, в них голод був?
Я ж тобі кажу, шо в них батько був, шо ноги попухли. А в неї даже в Жені, це в меї подруги менструація прекратилась. Це у 47-му році. В 47-му році в них був голод. Ну я ж тобі кажу, вони десь достали на складах рибного жиру і це він їх спас, шо вони жарили шось, чи картошку, чи шо.
Це в 47-му, а в 33-му в них був голод?
В 33-му…
Бо бабушка Маруся мені казала, шо в неї був, шо вона до тебе хліб ходила їсти?
Не ходила вона до вас в 33-му хліб просити?
Хто, подружка?
Да.
Тут їх мати кормила їх. Вони прийдут, як подружка, то вже сідают… їсти і вона сідає з нами. А раньше як було, не так каждому отдєльно, а миска і всі з одної їли. Це зара каждому отдєльно, а то з їдної миски.