- Місце запису: місто Гнівань Тиврівський район Вінницької області;
- Дата запису: 22.08.2020 року;
- Хто записав: Кравчук Тетяна Володимирівна;
- Респондент: Франишин Михайло Ксенофонтович, 6 червня 1924 р.н. в село Гришивці Тиврівський район Вінницької області;
- Розшифровка аудіозапису: Софія Базько;
Під час Голодомору 1932-1933 років проживала в селі Гришивці Тиврівського району Вінницької області.
(при розшифровці матеріалу з диктофону, збережено мову респондента)
Скажіть, будь ласка, як вас звати?
Михайло.
А фамілія?
Франишин.
А по-батькові?
Ксенофонтофич.
А скажіть, коли ви народилися?
Що?
Коли народилися?
В 1924-го… То мені вже 96 минуло.
А число, місяць… Місяць і число, коли ви народилися?
Шостого іюня.
А де народилися?
В селі Гришивці, Тиврівський район.
А розкажіть про своїх батьків. Чим вони займалися?
Як я ще малим був, то займався хліборобом. Мав конячку, мав там возика і плуг. Орали, сіяли, убирали хліб і так вони і жили. А при совєтській власті, то це вже я працював. То я вже працював… І кіньми працював, возив там, що треба. Ну а так, як у селі — разні роботи, і така робота була. Ну це до війни, а вже, коли німець напав, то я вже… вже пішов на фронт.
А скажіть як звали вашого батька?
Ксенофонт.
А по-батькові він був?
Його?
Да.
Вже не помню, бо я не був…Якби він жив ще при мені, а як його не було, то я не знаю.
А чого він помер?
Старий був вже, дід, дід же, мій дід считався. Дід, а батько мій, то батько при мені помер в 1993 в голодовку.
Від голоду помер?
Да-да з голоду помер. В 1935-му році чи 1936-му тако десь та вже організували. Хто пішов в колгосп, то діти були такі, як я ще малий був, ще були такі, то організували ясла, садік. Я ходив два роки в ясла ці. Там кормили нас, вчили азбуку там. Ну такоє, як дітям малим. То це вже була советська власть настала, але ж… Пішов же я перший клас, було мені 8 років. Пішов у перший клас, а менший брат, менший був на три роки, той ще ходив туди в ясла. То мені не було, книжки не було, зошитів не було, ручки не було, карандаш — були, дали карандаш і дали… З зошита вирвали два листки з середини, бо де ж писати, що завдасть вчитель, то будеш писати на цих лінейках. Я так учився в першім класі, ходив з цим листком. А вже на другий рік, то вже дали зошит. Один, зошит один. Арифметика була дальше, писалася, а це було першим. Карандашом писали, не було чорнила. А потом вже на другий рік вже зробили чорнило, то часто перо це ламалося: притиснув.. треба щось таке щоб, притиснув, а воно зломилося. А вона каже: «А тепер нема!». Чекай може піде там, де це там вони беруть, та я принесу, бо в школі тут нема. Я вже сидів і не писав, бо нема… Ну так я ходив. Потом вже мені дали читанку в другім класі. Як дали читанку? Бо не було Букваря. Буквар був ну може на трьох один. То я кажу: «Я не буду ходити, бо це ці хлопці зживуть дальше». А мама боїться, щоб ти десь не впав там. Дали мені читанку в другім класі, і я так і занімався читанкою. Ще з першого класу, бо Букварів не було. Там було 2 чи 3 на клас. Так я вже з тою читанкою вже другий клас кончав, а вже в третім класі там вже начало прибавляться вже зошитів було більше: на каждий предмет був зошит оттдєльно, читанка була тобі оттдєльно чи ше там які… Так воно пройшло…
А скажіть, а у вашому класі з вами багато дітей ходило?
Та більше десяти, десь тако..
І всі були такого віку як ви?
Неєєє, там були… З мого руки були, молодші були і старші були мене — тоже ходили. Я повинен був ходити в вісім років, а я пішов, нє, я пішов то в вісім, але вже в зиму не було в чому ходити, не було в шо взутися, не було шо вдягнуться. То я сидів зиму вдома. Та вже прогавив клас, то вже ходив в дев’ятий, вже 9 років, а я ще йду в перший клас. То вже йду з старшими, але так іти старшим в тих роках… були і молодші, і всі були в їдному класі.
А скажіть, годували вас в школі, давали їсти?
Нє-нє, ніхто не годував. Ніхто нічо не давав і не одівали. Як не було в чому йти, то й не йду в школу. Мама каже: «Купить? Я проробила в колгоспі цілий рік, а ви навіть копійки мені не дали за це. А я за шо куплю дітям? Вони сидять в порваних штанах і порвана рубашка, і сидять в хаті». Вікна одинарні, стіни дерев’яні, бо хата дерев’яна, тоненькі стіни — холодно, в хаті вода замерзає. Таке…
А в яслах вас годували?
В яслах годували два раза. Рано не давали, аж в обід давали і ввечері ще давали. Давали, супи варили, давали з бараболі там, з крупи. То це, хто пішов в колгосп, а хто не пішов в колгосп, то дітей не прийняли. А потім на другий рік прийняли дітей, то вони підписалися, що ми вже підем в колгосп раз вже таке діло, то вже пішли. А хто ще не хтів іти, то висилали на Сєвєр, в Росію. Бо командували тоді. Росія командувала Україною. Так було, так я прожив в селі до войни. У войну пішов на фронт. На фронті — рана. Вилічився, вже война кончилася, а я ще в госпіталі. Пробув я цілий рік. Нє, менше трошки… Май, да, май місяць жеш був. Травень, серпень, липень, серпень, вереснь. В вересні, по-моєму, мене вже виписали. Це я півроку пролежав ранєний. Тут бачте, ось тут кулі, осьо, де різали, бач де різали?
Видно-видно.
Осьо, де різали позвоночник.
А що з сиротами було в 1932, в 1933?
З ким було?
З сиротами, ті, що батьки померли.
Сироти в 1934 році забирали вже в район, в Тиврів. Там був їхній дом такий і там їх годували, там вони спали, і там їх одівали — всьо там робили, бо батьків нема. Коли вони там кончали школи і хто куди роз’їхалися, десь в тєхнікуми куди поступали, а які не могли — десь на роботу шли.
А в 1933?
А в 1933 люди вмирали щодня.
А ваші батьки, вони зразу в колгосп пішли чи ні?
В 1933. Я не знаю, коли там, ну, люди йшли, люди йшли, бо… Ми бідніші, бо в нас була одна конячка і був оце плуг, а плуг був на двох з сусідом. То це так він має конячку і ми. Спрягаємося сими кіньми і горем землю. То ми були, считалися, як бідні люди, то ми пішли, може, каже, там буде в колгоспі…. Ну вони хвалять, що буде вам добре, буде вам лучше, ну знаєш, як це таке… А котрі багатші мали собі більше землі мали та більше худоби, а землі більше, то більше худоби мають, бо є чим годувати. То вони жили краще, але як вони не хотіли йти, не записуватися, то приїхала машина — забрали, потаскали і так і не було їх. Десь вони були на Сєвєрі.
А фамілії пам’ятаєте цих, що забирали?
Нє, я, навєрно, їх не помню. Як я їх міг помнити, як я ще був пацаном.
А скажіть, а розкуркулювали?
Зразу було так, да. Вигонили з хатів. Тоже так само відправляли на Сєвер, а ці хати покидали, землю в них забрали. То вони так і забрали їх так, і не було їх більше.
А вашу родину?
А нашу, як ми записалися, то нас не трогають. Тіки, що не платять нічого. Ті зробили голодовку, ті вмирали люди щодня. Старі, діти, середній вік ще трохи трималися, а діти… Оце ж настане весна, настане тепло і всі люди ходили босі, і ходили роздіті, а зимою, то були такі якісь такі як-то пальто таке нижче колін і без підкладки, но так підкладку могли класти з якоїсь гребінної нитки такої. Та так ходили в оцих жилєтах таких самодєльних, считалися самодєльні, штани там має… Не було названія, просто рубашка була самодєльна. Самі виращували коноплі, а з коноплів рополи клоче, а це клоче пряли веретенами, а машинка така була, що крутила… Вона крутить, а вона крушель на патакові. Вона дьоргає це клоче, а крутить маховик, а воно крутить, а вона потягає, а воно крутить, а вона потягає і йде полностью нитка і одінакова: ні грубша, ні тонша. Так навчені пальці, пальці так вироблені. А це круте і всьо. А там стоїть клубок, і вона вже бачить, що повне це веретено, покидає, бере змотує на той клубок ці нитки, і тоді начинає знов поки не набереться багато. Ой я бачив цю роботу, бо це ще я застав таке. І то не всі це мали. Сусіда то не мав цієї тєхніки, то він приходить нам щось помагати і ми йому робили, давали цю матерію, скільки там йому на рубашку треба за його роботу.
Скажіть, а під час голоду чим ви харчувалися, що їли?
Та в основном бур’яни їли, бо… В мене сестра двоюродна, вони, їх було шось четверо чи шо їх було дітей, а в нас було троє. Нас троє було. То настала ця весна, тільки бараболя є, а в кого вже й бараболі нема. Та й що це — бур’ян, то бур’ян, лобода там, всякі котрі можна було їсти. То ми вибирали, котрий бур’ян не вредний, то й варили його. Бурячиння. З буряків листя, то воно ще молоде, то ми щипаємо це листя, ріжемо ножом, в кип’яток, зварили і там пару бараболь порізали туди. І такий суп варили ще. А крупи вже нема, бо нема зерна. Як самі хазяювали, то сіяли: жито сіяли, пшеницю сіяли і там просо чи там гречку якусь сіяли на крупи. А як стало колгоспи — пішла земля вся в колгосп, вони, шо вродило, то забрали і люди не бачили того зерна. Отак руські нас загодували, що ми вимерли, лишились тіки середні, ці діти якісь ще лишилися. А ця сестра моя, то умерла на черешні. Саме…ой почекайте. Саме поспіли черешні, ягоди. Вона полізла. Два дні з черешні… обв’язалася з черешнею і на верху спала так, то там і вмерла... й понос. Понос ті, що стена і стекло так пішло до землі, а вона, а вилізли тоді, вилізли її, відвязали, бо шукали не зна, не знайшли де підтаки спали, а за ніч вона там померла. Ті так й вся оброблена, так сняли її ти без струна, обмотали цим радном, то й поховали. Всяко хто міг, хто мав доски чи там щось таке, то зробив ящика, а хто й не мав, той так. Дуже чоловік, такий здоровий дядько до двох метрів. Ви знаете, я виходю з хати на вулицю, а чоловік кричить: «Ой люди, дайте води, бо я не можу встати!». А потом кричав, застогнав під ровом, ну під забором на вулиці, приходим, а він вже неживий. Видно, бо він ж не міг сказати, що дайте мені їсти чи що, бо ні в кого нема, що хліба ж нема. Може, які багатчі десь ховали зерна, закопували в землі, з бочкою якоюсь чи там щось таке, і закопали в землі, закидали зверху земльою, бо ходили з палками жилізними і штурхали в стінах, в землі, і в кого найшли — забрали та ще й набили, що якщо виживав, то ще й помре. Так іздівався, ця культивізація називалася. А ми менші були то, то ми вже там, що бачили, а що й не бачили — це таке. Ой.
А як сестру було звати?
Мариня.
А фамілія її?
Так само, як моя.
А цього чоловіка, що воду просив?
А того я не знаю. Він був дальше від мене, то я не помню.
А де їжу ховали? Ховали люди їжу?
Їдло?
Да, десь заховували?
А що там було ховати? Як вон ми зварили цей кандьор, то ми його поїли, а як там щось лишилось на день, то й жили, а вони що будуть? Може, це, знаєте, кому робили таке, хто прийшли.. Комісія прийшла, скілька чоловік з палками жилізними, бо це шукають. Це в цих багачів, вони ховали, а ті бідні не було, що ховати. То вони що: «Ага, жінка, вари дітям борщ». Вони прийшли: «Підписуйся». «Ми не будем, ми так будем жити як живем». Взяли той горщик, вители, кинули його, побили, той борщ полетів по хаті. Це робилося, і пішли. На другий раз знов приходят, якщо вже цей раз не підеш, то забирають батьків із дітьми, і на севєр.
А поверталися звідти, з севєру, сюди назад вже потім, пізніше?
Нє-нє, ніхто не вертався. Бо, каже, якби не було колгоспів, то прийшли б, а якщо — то ми не прийдем. Юра, закрутюй там!
А скажіть, а ходили ви на поле колоски збирати?
Це, я не збирав, бо я вже був, та що, я вже робив вже, фізическі робив вже, то я, а такі менші, то вони йдуть збирати колоски то, то ловила свої, свої люди, которие наставлені руководити селом, то забирали ці колоски і били. А вже такі, що був, що вже років п’ятнадцять-шістнадцять чи що, ну да, було шістнадцять, вже мали права судити, то вже судили. То в хлопця найшли в кишені колоски, то дали три роки тюрми, то він прийшов додому та він щось каже, що — «Я там простудився в тюрмі», то помер. Не жив. Три років відбув і помер дома. Ну таке, вобщем, тако, щоб хтось приїхав і подивився, який страшний села чи люди всі, як німі, позгинали голови і ходять, і дивляться, де що на землі росте таке, щоб можно його з’їсти. Це дуже страшне, голод — це дуже страшне. А ми з братом, ще з сусідами, то ми ходили, було так що ми ходили, вже горох вже був, горох на полі, то ми ходили ноччю. Ті пішли в торбинку чи в карман, чи в кишені такі були, а не то в торбинку. Ті напхали стручків з горохом туди нарвали, нарвали. Нас побачили ті — гайда, ночюю на конях, сідають і гайда кругом по полі ловити, бо люди стали всі бігти, бо спасатися треба, дітям хоть гороху зварити, то ми тікали, то в такі корчі ховалися. Такі, ну, хто де, хто де там міг, хто вдома, хто не добіг додому, то в якийсь, якусь яму чи канаву, десь ховалися, бо так б’ють, що до крові.
А ці, що били, то вони голодали чи ні?
А вони, я не знаю, що вони їли. Я не зна. Може їм, може їм видавали спеціальний пайок, наверно. Я, ми цього, я не бачив.
А куди зерно забирали?
Всьо вивозили. Більше… Ну вивезли, як, як в Україні таке робиться, то в Росію, а куди ж? Вивозили в Росію більше всього, всьо туди таскали, а там грузили на поїзда ті, та й потаскали. Таке.
А були такі люди, що не голодали?
Що не було?
Ну були такі, що в них було, що їсти, що вони не голодували?
Було що їсти?
Да, було в когось щось їсти?
Ааа, то вони, я ж сказав, що вони ховали, зерна закопували й ховали. То вони хоть і шукали там кругом, але закидати ті, що він в землі найде, там вже росте трава, а раз трава, то там нема вже тої ями, не видно. Так мене, самі себе харчували.
А у місто не тікали?
Куди?
В місто.
У місто?
Да.
Ааа, чо вони в місті будуть робити? Там же ж треба купити, а як ти нічо не продала — ні з худоби, ні з чого. Що ти могла? Тільки худобу якусь продати — свиню чи теля якесь, чи… Бо корову продаси, то тоді вже не буде. Корови деякі ті люди тримали, корови, але не всі. То вони харчуватися, не пропадали. То таке, хто як, хто як сумів, чи в кого як получалося, не всі ж ми одінаково… Одінако живем той лучче, той гірше.
А можно було щось обміняти на їжу? Поміняти щось на їжу?
Не було нічого. Не було на що міняти. Не було.
Ну там, наприклад, тканину на хліб, не можно було?
Люди мали, котрі мали ці станки, виробляли, так от, он то бачиш в тій комнаті, бачила дорожку?
Бачила.
О, оце такі дорожки виробляли самі, верстати були в другій хатинці там. Із сис, і на цих верстатах вони красили, а потом виробляли, і продавали, і за це мали вже гроші, везли вже у місто, городок. І то ото ті мали, а які не мали цей техніки, нічо, то ті їли що попало. Дядя Міша в вашім селі решета робили з кінського волосся квіточками, якщо рижий хвіст комбінували з білим, з чорним, то й робили решета. Мені Казік Бондар казав. Решітники в решівцях, решітники. Сита і решета робили. Я вже, я вже начинаю забувати. Помню, а що й не помню.
А скажіть, а багато людей від голоду померло в селі?
Ну приблизно половина померла. Як їх було, як їх там двісті чоловік там, то двісті померло, а сто лишилося ще.
А ховали на цьому цвинтарі, на кладбищі?
Да-да-да, на кладбищі. Зразу, як ще було кому то, то вже не було кому нести труну на плечах, бо колись несуть на плечах, то вже везли, на возі, на возі везли. А потом вже не було чим везти, бо коні поїли, вигнали, ті коні ходять, пішли вбили коняку, сняли шкуру, шкуру жидам завезли, жиди приймають шкури. А це м’ясо рубають і несуть додому і всьо, їдять, ніхто нічо не каже, бо само власний ніхто там… Хтось, якась корова, нема що їсти, може бачиш, що вже буде здихати, чи не може встати вже, бо лежить як вночі, а рано не може встати, тий зарізали, тий їдять і ще йдуть другі, бо каже: «Що воно пропаде, як ми не будем його…». Ну а так слаба, може буває слабе якась худоба — все равно їдять. Каже: «Всьо равно вмирати!», але хто помер, а хто й вижив — це таке.
А жиди голодували?
А у нас їх не було. У нас не було їх. Вони були в таких містечках, де базар. То вони собі на базарах продавали, купляли. Ми несемо курку якусь несемо, а жид подивився чи вона же жирна. Як жирна то давай, а як пісна, то він каже: «Мені не треба пісної». То вони, в них друге життя зовсім. Вони не ходили на роботи нікуди, їх ніхто не трогав. Сталін сказав, що, що їх не чіпайте.
А церква була в селі?
Повалили.
А коли повалили?
Ну приблизно в цих самих роках: тридцять четвертий, тридцять третій. Цих роках.
То, ви кажете церкву повалили, да?
Так, так завалили. Як, ну так завалили но, но цей матеріал і вона була дерев’яна, там балки, там все цего доски — построїли клуб для молодьожі. Та цей клуб зробили, то в нього ніхто не ходив, бо каже, що це гріх, але пройшов рік, то вже пішли-пішли. А як пішли? Не було музик, щоб молодьож гуляла, то навчили хлопців музики. Значить в каждом колгоспі, наверно, що закупили, а может, не знаю як це, но дали труби ці і вже прийшли хлопці грати. То вже молодьож гуляла щонеділі почті. А які свята, як советскі свята то, то як там мая чи там ще якісь свята, то там таке, День революції чи що там, вони два дні давали, а то не було виходних ніяких.
А як церкву валили, то ікони люди до додому забирали?
А воно канєшно забирали. Забирали, але куди дівали я не знаю.
А з священиком що було?
Що було?
Ну де він дівся?
Хто?
Священник, батюшка цей, що в церкві.
Ааа вони, що вони, по-моєму, як вони забрали це всьо з церкви, то вони переділися в свою одежу та й були, як з людьми. А може хто куди виїхав, то таке.
А в 1946-47 голод був, після війни вже?
Да, да тоже був, тоже був. Я прийшов, оце прийшов я з госпіталя, то аж на другий, бо мені дали півроку ще, щоб я лічився вдома. То мені дали третю группу, то я, вже мені приносили пенсію. Було 50 рублів. Це вже ми, вже могли купити щось їсти, от. То я, а в колгоспі не платили. Я проробив чтири роки, то можна сказати гроші не дали, але дали, знаєш що, свиню дали. Я пішов робити, свині годувати. За ці, за цю роботу за рік дали мені свиню, велику. Тільки вона худа така, то ми ще тримали ту свиню, то це така була зарплата. А два роки, то нічо не дали, навіть рубля. Як сначала прийшов на тільки, пішов, то рік проробив — ні рубля не дали, другий рік проробив — ні рубля не дали, а на третій рік — дали свиню, і на четвертий рік тоже дали свиню. То це та свиня, так ну, не годована така вже, а підсвинок такий, що вже. Но треба годувати, щоб трошки на ньом щось наросло. Ну але це, це була така зарплата. А вже, а вже так, вже дальше, то вже начали платити гроші. Хто получав сорок-підісят рублів, жінки получали. Я, як робив, свинів годував, а то, а то їздив кіньми, то получав сто рублів. Це вже було в якому, я вже хіба помню… шістдесят четвертому. Якось так, якось так що.
А коли вам паспорт дали?
В шістнадцять років було мені та й дали.
Це після війни?
Да-да, після-після.
Чи до війни?
Бо до війни не було, я ще не мав паспорта, а вже як война кончилась, аж тоді — дали мені паспорт, але з тим паспортом так і нікуди не підеш, нікуди не встроїшся, прийшов примерно в Вінницю чи в Гнівань, то те кар’єр працював. Ви тут тутешні гнівенчани, ви, нет-да?
З Києва, дядя Міша з Києва.
Га?
З Києва.
З столиці.
А з Києва аж приїхали, бо я думав може ви тут месні. То вони що. Ой, забув.
Не страшно.